Психологія як наука. Предмет і методи психології
Психологічні характеристики свідомості. Розвиток психіки у філогенезі, інстинктивні форми поведінки. Відчуття як пізнавальний процес, класифікація сприймань і пам'яті. Поняття про емоції і почуття. Концепція розвитку особистості Ельконіна та Еріксона.
| Рубрика | Психология |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 11.02.2013 |
| Размер файла | 469,7 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
2. Від року до трьох відбуваються такі зміни: малюк починає ходити, розвивається мовлення, дитина усвідомлює себе як об'єктивну істоту (вочевидь, бачачи себе в дзеркалі, малюк розуміє, що то є він), може описати свої відчуття.
У цьому віці діти починають сприймати себе як окрему істоту. Вони вже мають уявлення про відсутніх зараз вагомих постатей та події. Поява вербальних навичок та здатність сумніватися у намірах та бажаннях дорослих, які відрізняються від бажань самої дитини, приводить спочатку до конфлікту розвитку, про який мова йшла вище (криза 3-х років). Дитина змушена знаходити компроміс між бажанням самостійності та незалежності та бажанням приємної міжособової взаємодії з батьками. Незадоволена вимушеними обмеженнями, дитина починає усвідомлювати свою залежність від любові та підтримки матері. Сильна амбівалентність у почуттях приводить дитину до сумнівів відносно можливості інтегрувати «хороші» та «погані» уявлення про себе. Вирішення цієї задачі багато в чому залежить від позиції батьків, яка проявляється як у здатності до співчуття, так і у здатності досить чітко окреслити заборони, вимоги та мінімальні стандарти. Спостерігаючи за емоційними реакціями батьків, дитина визначає, яка поведінка схвалюється, а яка -- ні. Коли дитина починає інтерналізувати правила взаємовідносин (вони привласнюються і стають внутрішніми правилами), то вона узагальнює та об'єднує всі ці почуття. Коли у батьків та близьких немає єдності в оцінці тих чи інших дій дитини, коли мама сама поводить себе як вередлива дитина, то це приводить до порушення соціальної адаптації (конфліктів, істерик, маніпулювань, агресивних проявів з боку дитини тощо).
Позиція батьків необхідна для підтримки інтегруючого позитивного почуття власного «Я», яке формується наприкінці даного періоду. Почуття власного «Я» пов'язане з відчуттям себе як окремого та інакового.
3. Протягом наступної стадії (3--6 років) почуття власного «Я» розширюється. Відбувається процес ідентифікації з батьками тієї ж статі. Диференційований по статі та нарцисично оцінений образ тіла служить позитивним джерелом самооцінки. В свою чергу позитивна самооцінка служить основою впевненості в собі, незалежності, самостійності.
У цей період дитина розширює розуміння від «хто вона» до «яка вона».
4. Від 6 до 11 років розширення соціального життя вносить істотний вклад у почуття власного «Я». Зміцнюється почуття відповідальності за себе, відбувається подальша інтерналізація правил, норм, стандартів.
Дитина починає розуміти, що хоча б інколи вона може помилятися.
5. Біологічні зміни, нестійкість настрою, ускладнення сімейних та соціальних стосунків, а також нова відповідальність, характерні для наступного періоду, -- все це сприяє розвитку почуття власного «Я».
У підлітковому віці нестабільність самооцінки пов'язана з тим, що захоплення або сум і самотність наступають при прийнятті чи нехтуванні другом або референтною групою.
Вдале завершення підліткового та юнацького періодів включає в себе відношення до тілесних змін, які відбуваються у цьому віці, емоційні переживання усвідомлення своїх якостей та досвід соціальних відносин.
Все це приводить до формування «Я-концепції». «Я-концепція» -- стійка, частково усвідомлена система уявлень людини про себе, яка переживається як неповторна та на основі якої особа будує свою взаємодію із світом, іншими людьми і відноситься до себе.
На думку Е. Еріксона, в цей період формується почуття ідентичності, яке виражається у відчутті стабільності та неперервності власного «Я», незважаючи на ті зміни, які відбуваються з людиною у процесі її росту та розвитку. При невдалому завершенні цього періоду, за Еріксоном, можна спостерігати «кризу ідентичності», яка проявляється в тому, що не виникає чіткого уявлення про своє «Я», про свою сутність, свої межі. Юнакові важко дати відповідь на питання: «Який він? Що він хоче? Що він може?»
6.5 Система психологічних захистів "Я"
Система психологічних захистів «Я» захищає не людину, а її внутрішній світ, уявлення про себе, зберігає стабільність компонентів «Я-концепції».
Людина, яка використовує систему захисних психологічних бар'єрів, вирішує одне або два наступні завдання:
Уникає чи оволодіває загрожуючим почуттям -- тривогою, інколи горем чи іншим дезорганізуючим емоційним переживанням.
Зберігає самоповагу, підтримує позитивне почуття влас- ного «Я».
Кожна людина віддає перевагу певним захистам, котрі стають невід'ємною частиною її індивідуального стилю боротьби з труднощами. Це автоматичне неусвідомлене використання певного захисту чи набору захистів є результатом складної взаємодії 4-х факторів (за Н. Мак-Вільямс):
вродженого темпераменту;
природи стресів, пережитих у ранньому дитинстві;
захистів, взірцем яких (а інколи і свідомими вчителями) були батьки чи інші значущі постаті;
наслідків, які були засвоєні на основі власного досвіду використання окремих захистів (теорія навчання називає це ефектом підкріплення; психодинамічний підхід -- несвідомим вибором людиною улюблених способів подолання труднощів).
З метою подолання відчуття тривоги чи загрози власному «Я» людина використовує психологічні захисти. Якщо вони спотворюють та деформують сприйняття реальності, то ми маємо справу з низько адаптивними захистами, які, хоча і дають можливість людині досягти душевного спокою в таких ситуаціях, в той же час призводять до неадекватного відображення дійсності. Адекватне розуміння реальності було би катастрофічним для даної особистості, воно тільки посилило б тривогу та дезорганізувало її. Наприклад, примітивна ідеалізація іншої людини необхідна їй для того, щоби подолати внутрішній страх за рахунок впевненості в тому, що хтось, до кого прив'язана така людина з низько адаптивними захистами, всемогутній, нескінченно прихильний і зможе забезпечити їй безпеку.
До низько адаптивних захистів належать: примітивна ізоляція, ідеалізація, знецінення, заперечення, проекція, інтроекція, проективна ідентифікація.
Так, примітивна ізоляція -- це ізоляція від соціальних стосунків, заміщення напруги, яка існує у взаємодії з оточенням, стимуляцією, яка виходить від фантазій (максимальна заміна комп'ютером спілкування з людьми). Заперечення -- відмова прийняти існування неприємностей (дружина, яка заперечує, що чоловік, котрий її б'є -- небезпечний наркоман, який запевняє, що не має проблем з наркотиками жінка, в якої є підозра на рак грудей, уникає лікарів).
Більш ефективний рівень регуляції поведінки та взаємодії особистості з дійсністю забезпечують високо адаптивні захисти, до яких належать раціоналізація, відреагування, витіснення, ідентифікація, заміщення, інтелектуалізація, регресія, знищення зробленого, сублімація, гумор, які дозволяють більш адекватно сприймати реальність та вирішувати проблеми.
Так, витіснення -- це мимовільне усунення зі свідомості почуттів, думок, прагнень до дії, які все одно мотивують поведінку (випадання з пам'яті травматичних моментів, тимчасове забування імені знайомого, за яким стоїть, вочевидь, несвідоме негативне ставлення до нього). Регресія -- повернення на більш примітивний рівень поведінки та мислення (люди, які «живуть» турботою про власне здоров'я та знаходяться в позиції слабкої людини. Це їх спосіб подолання складних життєвих ситуацій, в яких вони безпорадні та відчувають тривогу). Сублімація -- соціально прийнятний прояв біологічних імпульсів (сексуальних і агресивних). Це процес, завдяки якому відбувається трансформація цих імпульсів в професійну діяльність, в різні види творчості. З. Фрейд вважав, що наукова діяльність, мистецтво, літературна творчість є засобами зняття певної внутрішньої напруженості, викликаної імпульсами.
Зріла особистість спирається переважно на різні варіанти високо адаптивних захистів, які забезпечують більш адекватне сприйняття реальності. Низько адаптивні захисти характерні для незрілої особистості.
7. Діяльність як форма активності особистості
7.1 Сутність діяльності
Діяльність -- одна із основних категорій психологічної науки. Діяльність визначається як специфічна форма активного ставлення людини до навколишнього світу, змістом якого є доцільна зміна і перетворення світу на основі освоєння і розвитку культури.
У діяльності людина створює предмети матеріальної та духовної культури, перевтілює свої здібності, зберігає та вдосконалює природу, будує суспільство, створює те, що без її активності не існувало б в природі.
Проблема діяльності органічно пов'язана з проблемою особистості та свідомості. Особистість і формується і проявляється в її діяльності. Діяльність -- це процес взаємодії людини зі світом, але процес не пасивний, а активний, свідомо регульований, завдяки чому вона досягає свідомо поставленої мети, яка виникає внаслідок прояву певної потреби.
7.2 Психологічна структура діяльності
Людська діяльність -- це не «сума» дій, а складне динамічне утворення, має складну організаційну психологічну структуру (за В.А. Козаковим):
організаційна група включає такі елементи: суб'єкт, процес, предмет, умови і продукт діяльності;
соціально-психологічна група включає елементи: ціль, мотив, спосіб, результат.
Компоненти структури індивідуальної діяльності мають певні взаємозв'язки та взаємовідношення. Діяльність характеризується певною циклічністю і неперервністю взаємопов'язаних елементів. Це характерні особливості взаємозв'язків та відношень, наприклад:
співвідношення «ціль -- мотив» -- від певного розуміння цілі, не підкріпленого бажання її досягти, або і розуміння, і бажання її досягти;
інваріантність щодо суб'єктів діяльності, де «продукти діяльності» одних суб'єктів будуть «предметом» діяльності інших, але всіх суб'єктів об'єднують їхні засоби (досвід): знання, навички, вміння та такі елементи, як ціль, мотив, процес, предмет, результат;
виділення в структурі діяльності такого компонента, як «психічний результат» дає можливість говорити про «приріст» суб'єкта діяльності, що в свою чергу визначає рівень творчої діяльності; де «приріст» досвіду великий, там і відповідний рівень «кваліфікації» творчої діяльності, а де -- мінімальний, там діяльність стає тягарем, нудною, рутинною, бо досвід суб'єкта не збагатився ані знаннями, ані навичками, ані вміннями.
Діяльність не можлива без людської активності та доцільності. Людська активність має усвідомлений характер (свідома організація і саморегуляція діяльності та поведінки, що спрямовується на подолання перешкод у досягненні мети). Це приводить до суттєвої ознаки діяльності -- її усвідомленого і цілеспрямованого характеру.
7.3 Основні види діяльності
Діяльність людини є різноманітною, тому потрібно розрізняти:
I. Види діяльності, які забезпечують існування та формування людини як особистості; до основних видів діяльності належать:
1. Гра -- це діяльність в умовних ситуаціях, що спрямовується на відтворення в доступній формі праці і навчання, є процесом соціолізації дитини, підготовкою її до майбутнього дорослого життя. Дослідження показують, що у дитини гра є формою реалізації її активності, формою її життєдіяльності. Ігрові дії дітей розвиваються на базі людських форм практичної поведінки, що засвоюються у спілкуванні з дорослими і під керівництвом дорослих.
Паралельно з предметами-знаряддями дитина стикається у своїй практиці з іграшками. Дорослі вчать дітей, як користуватися іграшками. Але само ставлення до іграшки як до зображення «справжньої речі» з'являється у дитини завдяки введенню в ігрову діяльність слова. До середини третього року життя у дитини виникає протиставлення своїх дій чужим, вирізняється «Я».
Виникають рольові ігри. У рольовій грі дитина відтворює спостережені нею суспільні функції дорослих, поведінку дорослих як особистостей. Здебільшого це сюжети на побутові теми («мама», «вихователька», «водій», «пілот»). Потім виникають сюжети на громадсько-політичні теми («війна», «парламент»).
На наступному етапі -- ігор за правилами -- риси поведінки дітей отримують свій подальший розвиток. Дії дітей регулюються правилами, вимогами, заборонами і т. ін. На цьому етапі гра за психологічною структурою наближається до праці (метою вже є результат) і до учіння (метою є освоєння правил гри).
Таким чином ігрова діяльність для дітей є процесом соціалізації індивіда, підготовки його до майбутнього дорослого життя, входження у соціальні ролі, оволодіння соціальним досвідом людства.
У житті дорослих ігри виступають знаряддями спілкування, зняття напруження, розрядки. Деякі форми ігрової діяльності набувають характеру ритуалів, навчально-тренувальних занять, спортивних змагань. Наприклад, у ділових іграх дорослі відшліфовують певні вміння і навички, скажімо, в технологічному чи організаційному управлінні.
2. Навчання -- це діяльність, спрямована на засвоєння знань, вироблення навичок, вмінь, звичок.
Процес навчання розглядається як спеціальна форма передавання і засвоєння суспільно-історичного досвіду. Це діяльність, яка криє в собі два протилежні, але єдині та внутрішньо зв'язані моменти навчання -- викладання та учіння.
Викладання та учіння являють два аспекти того самого процесу і нерозривно пов'язані між собою. Це означає, що процес навчання фактично роздвоюється, розпадається на дві діяльності, які є одночасно діючими актами, аспектами чи складовими частинами його.
Викладання -- цілеспрямований вид діяльності, здійснюваний педагогом, організатором педагогічного процесу. Викладання є активним процесом, бо в його здійсненні намагаються не лише передати учневі (студентові) певні знання, а й розвивати у нього прагнення і вміння самостійно, без учителя, набувати нових знань, досвіду.
Учіння -- цілеспрямоване засвоєння знань, умінь, навичок, соціального досвіду з метою наступного використання їх у практичному житті. Учіння є однією зі складових педагогічного процесу, що охоплює діяльність учня (студента) під керівництвом учителя (викладача). Конкретно учіння виступає у формі інтелектуальних дій учня (читання літератури, слухання і засвоєння того, що викладає вчитель, розв'язання різних навчальних завдань тощо), а також у формі фізичних дій (лабораторні роботи, уроки праці, робота в майстернях, на пришкільній ділянці, посильна праця під час проходження виробничої практики). Кінцевою метою учіння є міцне засвоєння знань, вироблення практичних умінь, доведення навичок до автоматизму їх виконання.
3. Праця -- цілеспрямована діяльність людини на перетворення і освоєння природних і соціальних сил з метою задоволення потреб, внаслідок якої створюються матеріальні і духовні цінності, формується сама людина. Процес праці складається з трудової діяльності: предмета праці (над чим працюють) і знарядь праці (чим працюють). Під час праці люди вступають у відносини -- виробничі і міжособистісні. У праці людина самостверджується, реалізує свій фізичний, духовний, соціальний потенціал.
Працю у психології розглядають як репродуктивну, продуктивну та творчу під кутом зору психологічних механізмів і досягнутих матеріальних чи ідеальних результатів.
За репродуктивної праці не створюється нічого нового, а відтворюється в кількісному вимірі вже відоме.
Продуктивна праця (праця за алгоритмом) як у психологічному плані, так і за результатами діяльності передбачає під час відтворення вже відомого внесення елементів новизни, тобто вищий ступінь мислення та якісніший результат.
Творча праця -- це створення нового, яке суттєво відрізняється від уже відомого або є таким, якого ще не існувало взагалі. Прикладами творчої праці може бути праця винахідників, учених, художників, педагогів, письменників, архітекторів, раціоналізаторів.
4. Спілкування -- це діяльність, яка полягає в обміні інформацією між людьми, в результаті якої створюється продукт (психічний). Наприклад, діяльність педагога, лектора, актора, екскурсовода та інших. Головна особливість діяльності спілкування -- те, що вона наявна у будь-якому основному виді діяльності, бо ані гра, ані навчання, ані праця не можуть реалізовуватись без обміну інформацією.
Головними компонентами засобів суб'єкта діяльності є його вміння, навички, знання щодо сфери діяльності та звички.
ІІ. Типи діяльності: будуються за ознаками суспільних відносин, потреб, предметів (рис. 10).
Рис. 10. Предметно-процесуальні типи діяльності (за В.А. Козаковим)
Значення діяльності для людини надзвичайно важливе: психіка проявляється в діяльності та формується протягом життя. Про спрямованість особистості (її нахили, потреби, інтереси, ідеали, переконання) дізнаються, аналізуючи її діяльність. Про суть особистості, її характер дізнаються з характеру діяльності цієї особистості. Людина може проявити в діяльності пасивність, активність, байдужість, або абсолютну бездіяльність, навіть асоціальну поведінку.
Якщо суспільство зацікавлене в формуванні соціально активної особистості, воно повинно подбати про організацію відповідної діяльності. Масове безробіття в умовах нинішнього соціально-економічного розвитку породжує асоціальні форми діяльності, в тому числі і злочинну діяльність.
Жодний тип діяльності не реалізується в чистому вигляді, бо в кожному є і пізнання, навчання, спілкування, гра. Але кожний вид діяльності має загальну організаційно-психологічну структуру.
У процесі розвитку особистості та ускладнення діяльності в онтогенезі структура її теж змінюється. Самостійна раніше діяльність може перетворюватися в дію та набувати характеру структурного елементу більш складної діяльності. І навпаки, окремі дії можуть перетворюватися у самостійну діяльність. Наприклад, обчислення при розв'язанні різних задач -- в діяльність оператора обчислювальних машин.
Різні типи діяльності можуть здійснюватися різними способами. Способи виконання дій, які складають певний вид діяльності, називаються засобами дій. Кожна дія складається із системи рухів, або операцій, підпорядкованих певній задачі, яку потрібно виконати в конкретних умовах. Усі дії, які спрямовані на перетворення стану або властивості предметів зовнішнього світу, називаються предметними. Всі вони складаються із певних рухів.
Аналіз численних предметних дій показує, що всі вони здебільшого складаються із трьох відносно простих рухів: взяти (підняти), перемістити, опустити.
Крім того, в психології прийнято виокремлювати ще й інші види рухів: мовленнєві, соматичні, виразні, психомоторні. У всіх випадках необхідні координація рухів та погодженість їх одне з одним.
Різноманітні дії людини, які виконуються у внутрішньому плані свідомості, називаються розумовими діями. Кожна розумова дія обов'язково включає моторні рухові компоненти.
Розумова діяльність людини розподіляється на:
1) перцептивну, за допомогою якої формується цілісний образ сприйняття предметів чи явищ;
2) мнемічну, за допомогою якої здійснюється запам'ятовування, утримання та згадування якогось матеріалу;
3) інтелектуальну, за допомогою якої здійснюється вирішення інтелектуальних проблем;
4) імажитивну (від іmage -- образ), за допомогою якої здійснюється творчий процес.
Кожна діяльність включає в себе як внутрішній, так і зовнішній компоненти. За своїм походженням внутрішня (психічна) діяльність похідна від зовнішньої (предметної). Спершу здійснюються предметні дії і лише потім, коли накопичується досвід, людина набуває здатність здійснювати ті ж дії в думці (інтеріоризація). Однак потім внутрішні дії (в думці) спрямовуються на перетворення предметної дійсності, підлягають зворотному перетворенню (екстеріоризація).
Окремі дії можуть виконуватися на різному рівні свідомості. Спочатку певні дії потребують детальної свідомої регуляції, а потім починають виконуватися за все меншої участі свідомості, що призводить до формування навичок.
Уміння -- це здатність успішно виконувати дії, які відповідають цілям і умовам діяльності. Уміння завжди спираються на знання. Знання, уміння, навички, набуті людиною, впливають на формування нових навичок та умінь. Знання відображають зв'язок між пізнавальною і практичною діяльністю людини, виявляються у поняттях, судженнях, умовиводах. Звичка -- це дія, виконання якої стало потребою для людини. Таким чином, головними компонентами засобів суб'єкта є вміння, навички, знання, звички.
Своїми реальними діями особистість виділяє себе із оточуючого світу. Об'єктивні зовнішні зміни взаємовідносин людини з оточенням через її реальні дії, відбиваючись в її свідомості, змінюють і внутрішній стан людини, перебудовують її свідомість, ставлення до інших людей і до самої себе, що відображається в досвіді людини, проявляючись у самовідчутті своїх психічних особливостей.
8. Спілкування та його структура
8.1 Поняття та функції спілкування
Якщо ми звернемося до питання про походження спілкування, то його соціальна природа і соціальні функції, зв'язок з іншими видами діяльності та з еволюцією людини виступають особливо ясно.
Розвиток спілкування був невід'ємний від розвитку первісної людини та йшов поряд з її трудовою діяльністю. Ускладнення «стосунків з природою», розвиток форм праці, її спеціалізація вели до розвитку суспільних відносин, до ускладнення форм взаємодії у процесі праці, а це вимагало все більшого вдосконалення спілкування, що забезпечує таку взаємодію.
Разом з тим, чим складнішою та досконалішою ставали колективна праця і взаємодія людей у трудовій діяльності, тим більші вимоги ставилися до кожного учасника діяльності, і, відповідно, ускладнювалось його психічне життя, розвивалася його свідомість.
Спілкування -- складний багатоплановий процес встановлення і розвитку контактів між людьми, що породжується потребами у спільній діяльності і включає обмін інформацією, сприймання й розуміння іншої людини, вироблення єдиної стратегії взаємодії; взаємодія суб'єктів, спрямована на зміни у стані, поведінці та особистісно-смислових особливостях партнера.
Зміст та засоби спілкування визначаються соціальними функціями осіб, що спілкуються, їх статусом у структурі суспільних стосунків, належністю до тієї чи іншої спільності. Людське суспільство немислиме без спілкування, яке виступає як засіб «цементування» індивідів та як засіб розвитку самих індивідів. Саме звідси випливає існування спілкування як реальності суспільних стосунків. Мабуть, саме це дало можливість А. Сент-Екзюпері намалювати поетичний образ спілкування як «єдиної справжньої розкоші, що є у людини».
Враховуючи складність спілкування як соціально-психологічного процесу, визначимо його основні функції: комунікативна, перцептивна, інтерактивна.
Комунікативна функція -- це обмін інформацією між особами, що спілкуються.
Перцептивна функція означає процес сприймання один одного партнерами по спілкуванню та встановлення на цій основі взаєморозуміння.
Інтерактивна функція полягає в організації взаємодії між партнерами, тобто в обміні не тільки знаннями, ідеями, а й діями, вчинками.
Відповідно, спілкування не можна вважати суто інформаційним процесом, який, наприклад, має місце при взаємодії людини з машиною (комунікатор -- реципієнт).
Спілкування людей -- це, насамперед, процес взаємної активності: інформація не тільки передається, а й формується, уточнюється, розвивається, при цьому передбачається, що у відповідь на послану інформацію буде одержано нову. По-друге, партнери впливають один на одного з тією чи іншою метою, виникають певні стосунки. По-третє, обмін інформацією можливий лише за умови, що суб'єкти розуміють один одного, тобто однаково сприймають значення слів, що промовляються. Не випадково Л. Виготський відзначав, що «думка ніколи не дорівнює прямому значенню слова».
8.2 Види спілкування
Складність спілкування визначає різноманітність йоги видів. Класифікацію його можна проводити за різними ознаками. Наприклад, за суб'єктом діяльності виділяють:
міжособистісне -- при безпосередніх контактах двох чи більше осіб;
міжгрупове -- контакти з іншою групою чи окремим її представником;
соціальне -- суб'єктом виступає велика група, спільність людей чи суспільство в цілому. Залежно від засобів, що використовуються, спілкування може бути: матеріальним -- за допомогою трудових дій, окремих операцій, результатів діяльності, що виконують додаткову комунікативну функцію; знаковим -- за допомогою знакових систем (наприклад, мови, азбуки Морзе, азбуки Брайля для глухонімих);позазнаковим або смисловим -- за допомогою жестів, міміки, пантоміміки тощо.
За ознакою наявності посередників між комунікантами спілкування буває опосередкованим та безпосереднім. Безпосереднє («віч-на-віч») історично виникло раніше, спочатку за допомогою міміки та жестикуляції, пізніше розвинулась мова; опосередковане -- стало можливим у зв'язку з появою писемності і технічних засобів зв'язку.
У сучасних умовах провідним є мовне спілкування або вербальна комунікація, що реалізується за допомогою мовлення.
Відомий спеціаліст, що вивчав особливості спілкування між людьми, Л. Виготський писав: «Спілкування, не опосередковане мовою чи якоюсь іншою системою знаків або засобів, як воно спостерігається серед тварин, робить можливим спілкування лише найбільш примітивного типу та в найбільш обмежених розмірах... Щоб передати якесь переживання чи зміст свідомості іншій людині, немає іншого шляху, окрім віднесення цього змісту до певного класу, до певної групи явищ, а це потребує узагальнення. Таким чином, вищі, властиві людині форми психологічного спілкування можливі лише завдяки тому, що людина за допомогою мислення узагальнено відображає дійсність».
Мова та мовлення людини виконують кілька функцій.
По-перше, вони є знаряддям мислення та інтелектуальної діяльності, забезпечуючи орієнтування в умовах завдання, вироблення та виконання плану дій, порівняння одержаного результату з наміченою метою. Специфіка інтелектуальної діяльності людини дуже виразно змальована К. Марксом в його відомих словах про вищість найгіршого архітектора над найкращою бджолою.
Друга функція -- оволодіння суспільно-історичним досвідом людства, окремого народу, нації, спільності. Щоб здійснювати інтелектуальну діяльність, людина повинна володіти певною сукупністю знань, що вже накопичені попередніми поколіннями. Знання стають надбанням окремого індивіда за допомогою мови. У ній також відображаються та закріплюються поняття і реалії, здобуті історичним досвідом даного народу, які існують завдяки специфічним умовам його трудового, суспільного, культурного життя.
І, нарешті, мова -- знаряддя пізнання. Ми можемо здобувати нові (не для окремої людини, як у першому випадку) для людства знання, відомості про оточуючу нас дійсність, у цілому ряді випадків лише за допомогою теоретичних викладок, не звертаючись безпосередньо до практичної (трудової, експериментальної) діяльності.
У процесі історичного розвитку виникли дві форми мови -- зовнішня та внутрішня, причому перша включає в себе усну (діалог та монолог) та письмову.
Діалог -- безпосереднє спілкування двох та більше суб'єктів. Для нього характерні:
1) згорнутість мови -- деякі її елементи лише припускаються, але не вимовляються уголос завдяки знанню ситуації співбесідником, тому розмова може бути малозрозумілою для стороннього слухача;
2) довільність -- висловлювання можуть бути реакцією на репліку партнера, зміст якої «нав'язаний» попередніми словами;
3) слабка організованість -- бесіда розвивається не за планом, вільно, залежить від ситуації.
Монолог -- говорить одна людина, інші слухають та сприймають. Така мова організована, структурована, розгорнута, окремі фрази завершені, мають пояснювальний характер.
Різновидом монологічної мови є письмова. Історично вона з'явилась пізніше усної як засіб передачі інформації про певні події та явища і спочатку мала форму малюнків (ідеографічне письмо), які ставали все більш схематичними та абстрактними (піктографічне письмо). Подальший відхід від зображення конкретних предметів привів до ієрогліфічного письма, причому ієрогліфи означали не лише окремі предмети, а й цілі думки. І, нарешті, повне абстрагування знака від змісту ознаменувало останній, сучасний етап писемності -- алфабетичне (алфавітне) письмо, в якому кожна окрема буква-знак не має самостійного значення, але з них складаються слова. Разом з тим, деякі звуки можуть мати емоційне забарвлення. Наприклад, вимовлені з різною інтонацією звуки «а», «о», «у» несуть певну інформацію.
Видозміненою зовнішньою мовою є внутрішня, якою ми користуємося, коли щось обдумуємо, з кимось подумки сперечаємося. Це наш внутрішній голос, наш внутрішній співбесідник. Як правило, внутрішня мова монологічна, хоча в окремих випадках вона може набути форми діалогу (наприклад, коли ми відчуваємо невпевненість у чомусь, переконуємо себе).
В мові можуть відображатися деякі особливості темпераменту, характеру та інші властивості, що визначають манеру людини триматися, поводитися. Нерішучий, соромливий -- і говорить відповідним чином, і тримається характерно: затинається, відводить очі, червоніє. Люди з фізичними вадами (наприклад, незрячі) мають звичку компенсувати поведінкою свій дефект: тримаються надто впевнено, розмовляють з надлишком експресії, дратівливо. Особи з дефектами слуху говорять голосно. Для літніх та огрядних людей властиві специфічні мовні паузи, викликані задухою. Можуть бути і більш складні залежності.
Слід відзначити, що спілкування не обмежується тільки вербальною комунікацією. Відомо, що дуже важко розмовляти з людиною, обличчя якої нічого не виражає. Діалог потребує активності обох сторін, причому кожна з них розкриває Для себе та для інших свої психологічні властивості. Таким чином, він стає важливим фактором психічного розвитку особистості.
Відомий психолог Б. Ананьєв підкреслював, що комунікативний процес не може бути повним, якщо суб'єкт не використовує невербальні його засоби. Невербальне спілкування цінне тим, що воно виявляється, як правило, підсвідоме та мимовільно. Людина «зважує» свої слова, але не може контролювати міміку, жести, інтонацію, тембр голосу тощо. Кожен з цих елементів спілкування «сигналізує» співбесіднику про правильність сказаного словами чи «підказує» сумнів у них.
«Слова» невербальної мови мають різне значення в різних народів. Наприклад, покачування головою зліва направо для нас означає «ні», для болгар -- «так». У спілкуванні на невербальному рівні точність досягається лише при врахуванні конкретної ситуації, а також соціального стану та культурного рівня партнера. Вона також залежить від ряду чинників, тому люди по-різному розуміють невербальні сигнали. Наприклад, жінки більш точно відтворюють значення емоцій та почуттів, ніж чоловіки. Високі здібності до розуміння інших у професіоналів, що працюють з людьми (юристів, педагогів, психологів). В останньому випадку ця якість не природжена, а набувається у спілкуванні.
Невербальна передача інформації з'являється у житті людини раніше, ніж вербальна. Дитина, яка ще не вміє говорити, сприймає емоційний стан матері, інколи реагуючи навіть на такі нюанси в її настрої, що недоступні дорослим. Емоційний стан батьків взагалі має для дитини надзвичайно важливе значення. Вона багато розуміє, прислуховуючись до голосів батьків, дивлячись на вираз їх обличчя, їхні рухи, жести. Так вона виробляє в собі готовність до пошуку значущих сигналів у своєму оточенні. Дорослі, які не мали в дитинстві тісного емоційного контакту з батьками, часто відчувають труднощі у спілкуванні.
8.3 Невербальні засоби спілкування
Невербальні засоби спілкування складаються з:
1) паралінгвістичних та екстралінгвістичних знаків;
2) оптикокінетичних знаків;
3) міжособистісного простору;
4) візуального контакту;
5) мимовільних проявів фізіологічних реакцій.
Паралінгвістична та екстралінгвістична інформація -- це експресивні особливості мови суб'єкта та система вокалізації. Вони збільшують семантичне значення слів, надають мові виразності і, відповідно, дозволяють робити певні висновки про особистість та наявний стан людини.
Звукові ознаки -- тембр, висота голосу, інтенсивність (голосність), темп мови, характер та розподіл пауз, характер та ступінь виділення різних елементів мови, ступінь фонетичної редукції, інтонація. Вони залежать від віку, статі, типу вищої нервової діяльності.
Характер заповнення пауз (еее... ммм...), багатство та міра виразності мови, рівень мовної культури. Залежать переважно від загальної культури, розвиненості інтелекту та особливостей соціокультурного середовища, до якого належить особа.
Категоріальні ознаки (вікові, соціальні, територіальні, національні) -- на відміну від вищеназваних, притаманні індивіду як представнику певної номінальної групи.
Наприклад, вікові особливості існують завдяки тому, що мова розвивається достатньо швидко, кожне нове покоління формує своє уявлення про мовні норми. Це призводить до появи своєрідного соціально-психологічного феномену: старші обурюються вживанню деяких виразів молоддю, останні прагнуть відстояти свою «незалежність»; молодь не вживає застарілих, на їх погляд, слів, літні люди не вживають популярного нині англомовного сленгу.
Соціальна роль, зокрема -- професія, місце людини в суспільстві, закріплюються в мові у формі професіоналізмів та жаргонів.
Територіальні особливості (діалекти) дозволяють з великим ступенем імовірності визначити місце народження та проживання людини.
Незважаючи на те, що сучасна людина досить рідко проводить усе своє життя на одному місці, сліди діалекту в її мові все ж лишаються. Людина може свідомо позбавитися від деяких діалектних виразів, але інтонаційні особливості свідомому контролю повною мірою не підвладні. Національні особливості виявляються через акцент та смислові ознаки мови.
Оптико-кінетична інформація -- експресивні особливості обличчя (міміка) та поведінки людини (жести, хода, постава тощо). Вони настільки виразні, що дозволяють передавати смисл окремих слів, а також виразів, емоційних станів і ставлення до співрозмовника.
Сприятливому спілкуванню супутні природна, невимушена міміка; усмішка, що означає дружелюбність, потребу у схваленні; постава, ідентична партнерові, сидіння без надлишку скованості чи розслабленості, з нахилом вперед, у бік співрозмовника; плавні та доречні в даній ситуації жести.
При конфліктному спілкуванні з'являються специфічні мімічні прояви (зціплені чи закушені губи, вираз негативних емоцій, мимовільне посмикування м'язів), людина сидить напружено чи надмірно розв'язне, її пальці стиснуті в кулак, руки та ноги напружені, жести стають скутими або надто різкими, вона починає маніпулювати без необхідності різними предметами, постукувати пальцями по столу, торкатися певних частин тіла та одягу, почісуватися тощо. Якщо не звертати на це уваги, то розмова навряд чи досягне своєї мети.
Слід ураховувати, що обличчя людини деякою мірою асиметричне, а права й ліва його половини відображають емоції трохи по-різному. Це пояснюється тим, що ліва частина обличчя свідомо контролюється менше, тому емоції на ній більш виразні. Це стосується переважно негативних проявів, позитивні -- відображаються рівномірніше, але диференціюються складніше.
Характерною особливістю мімічних проявів є їх одночасна універсальність і специфічність, що породжується подвійною природою емоцій. З одного боку, вони зумовлені природженими факторами (відображення на обличчі фундаментальних емоцій страху, неприязні, болю), з іншого -- соціальними нормами взаємовідносин людей.
Умови діяльності людей та соціальне середовище, існуючі національні, етнічні та культурні стандарти видозмінюють мімічні відображення емоцій. Окрім того, людина може свідомо маскувати свої почуття. Чим складніші вони за своєю соціальною природою, тим важче правильно їх зрозуміти сторонньому.
Наприклад, опущені куточки губ -- універсальна ознака негативних станів (презирства, страждання), а звужені очі можуть залежно від положення губ означати як гнів, так і радість.
Зімкнуті губи відображають задумливість, вигнуті -- іронію чи сумнів, напіввідкриті -- подив.
Усмішка, як правило, свідчить про дружелюбне ставлення до партнера спілкування, прагнення налагодити контакт. Але коли людина припускається помилки, вона посміхається винувато, немовби просить пробачення; надмірна усмішливість може бути проявом підлабузництва. Окрім того, усмішка залежить від регіональних та соціокультурних традицій: представники одних націй посміхаються частіше, ніж інших; обслуговуючий персонал усміхається клієнтам із ввічливості, тобто така посмішка ніяких почуттів взагалі не відображає.
Сказане щодо усмішки справедливе також і для інших мімічних проявів емоцій: порухи повік та брів, рухи м'язів нижньої частини обличчя. У кожному випадку висновок не може бути зроблений на основі окремої мімічної ознаки, як стверджують прихильники фізіогноміки, а потребує врахування сукупності оптико-кінетичної інформації.
Емоційний стан людини можна визначити також із того, як вона стоїть чи сидить, з її жестів і рухів. У природних умовах спілкування експресивна поведінка органічно пов'язана зі змістом діяльності та її емоційним тоном і несе в собі до 40 % знання про співрозмовника. Ритмічно узгоджені з інтонацією, наголосами і паузами, жести допомагають зосередити увагу слухача на певних місцях висловлювань, висловити емоційне ставлення до них.
Жести, як і міміка, несуть у собі властивості універсальності та специфічності, визначаються не тільки індивідуальними особливостями, а й національною приналежністю, віком, професією. Наприклад, англійським психологом М. Арджайлом установлено, що протягом години уродженець Фінляндії використовує жестикуляцію один раз, Італії -- 80, Мексики -- 180 разів. Поряд із загально використовуваними та загальнозрозумілими жестами кожна людина має свої, властиві тільки їй. Тому єдину для всіх класифікацію жестів запропонувати неможливо, хоча поєднати їх у певні групи можна.
Так, виділяють: жести оцінки -- «рука під щокою», підборіддя спирається на долоню, пощипування перенісся, постукування пальцями, маніпулювання окулярами, ручкою чи іншими предметами; жести домінантності-підлеглості -- надто сильне рукостискання з вивертанням долоні партнера вниз, поплескування по плечу; жести фрустрації, нервозності -- напружено стиснуті руки, стискування та розтискування пальців, потирання шиї, покашлювання; жести симпатії -- доторкання до плеча, до руки, схилення голови в бік співбесідника; жести нудьги -- машинальне малювання, постукування, клацання ковпачком ручки в поєднанні з напівприкритими очима та відсутністю їх рухів.
Отже, значення жестикуляції людини можна розуміти достатньою мірою точно, якщо вона доцільна і не суперечить смислу слів, що в цей час звучать. Слова потребують посилення жестами, але суєтність, надмірність, недоречність можуть зморити чи роздратувати присутніх, дати протилежний бажаному ефект. Не слід зловживати жестами, бо при частому повторенні вони втрачають виразність.
До оптико-кінетичної інформації при спілкуванні належать також:
1. Постава -- напруженість чи непорушність тіла вказує на реакцію самозахисту, уникнення контактів; млява постава свідчить про слабкий тонус, утому.
2. Плечовий пояс та верхня частина тіла -- високо підняті плечі у сполученні з трохи сутулою спиною та втягнутим підборіддям «говорять» про безпомічність, страх, невпевненість; схилені наперед плечі вказують на відчуття слабкості та пригніченості; випнута грудна клітка спостерігається в людей активних, з розвиненим відчуттям своєї значимості, з потребою в соціальних контактах; упала грудна клітка вказує на певну замкнутість, пасивність та пригніченість.
3. Положення ніг і ступень -- часта зміна опорної ноги свідчить про невпевненість чи недостатню активність, стомлення; покачування, підйом на носки -- про підготовку чи стримування активних рухів; положення «широко розставлені ноги» -- про високі прагнення та самооцінку.
4. Хода -- ритмічно-рівномірна характерна для врівноваженого характеру; широкі кроки -- часто цілеспрямованість, невимушеність, екстраверсія; короткі кроки -- обережність, стриманість, інтроверсія; шаркаюча, «провисаюча» хода -- в'ялість, повільність; «дерев'яна» хода -- боязкість, затиснутість.
Отже, характер стосунків, а також деякі особистісні особливості можуть відображатися в поставі, ході, інших типових ознаках. Так, гордівливі люди нахиляють тулуб та відкидають голову назад, випинають груди. Люди сором'язливі намагаються бути непомітними, тому сутуляться, втягують голову у трохи підняті плечі. Визначення характеру людей з їх оптикокінетичної поведінки -- справа, звичайно, складна, тим більше, що деякі з них намагаються маскувати свій внутрішній стан зовнішньою грою. Але певну інформацію про індивідуально-психологічні особливості та поведінку типові пози все ж у собі містять, і досвідчений спостерігач її може зафіксувати.
Міжособистісний простір (дистанція спілкування) -- це суб'єктивний просторовий критерій емоційної близькості людей. Чим у більш близьких стосунках перебувають люди, тим на меншій дистанції вони спілкуються. Експериментальне встановлено, що найближче «допускаються» родичі, друзі та близькі знайомі, лікарі.
Ця відстань залежить також від віку (з часом вона збільшується), статі, соціального статусу, національних стандартів поведінки (уродженці південних країн спілкуються на більш близькій дистанції, ніж північних), психологічних особливостей партнерів та інших чинників. Звичайно, жінки стоять чи сидять ближче до співрозмовника, ніж чоловіки. Психологічно врівноважені люди підходять ближче, тоді як тривожні намагаються триматися на віддалі, така ж залежність між екстраверсією та інтроверсією. Існує зв'язок між «дистанцією розмови» та зростом: чим нижчий чоловік, тим далі він прагне знаходитись від співрозмовника, у жінок спостерігається протилежна залежність. Пояснення цьому просте: за існуючими соціокультурними нормами в нашому суспільстві чоловік зростом повинен бути вищим, тому за рахунок відстані він намагається маскувати свій «недолік».
Звичайно, люди почувають себе зручно і справляють приємне враження, якщо вони вміють правильно вибирати дистанцію діалогу. Надто близька відстань вносить у стосунки дискомфорт, партнер оцінюється як нав'язливий чи невихований; надто велика -- може ранити самолюбство та гідність, партнер буде сприйматися як гордівливий, пихатий. У міру зростання зацікавленості предметом розмови дистанція може скорочуватися, у тому числі й у випадках, коли людина з більш високим соціальним статусом виходить із-за столу, що виконує роль своєрідного бар'єра, і сідає збоку, ніби демонструючи цим довірчий характер розмови. «Життєвий простір» людини залежить від ситуації спілкування: виділяють «особистісну дистанцію» -- 0,4-1,5 м; «громадську дистанцію» -- 1,5-4 м; «відкриту дистанцію» -- 4-8 м.
Отже, правильно вибрана дистанція може задати тон усій подальшій розмові. Це стосується також і випадків, коли необхідно несподівано для співрозмовника збільшити напруженість у спілкуванні (наприклад, у слідчій практиці), що досягається «вторгненням» в особистісний простір осіб, що протидіють установленню істини.
Візуальний контакт -- частота і тривалість обміну поглядами, а також те, як люди дивляться один одному у вічі. Ми частіше і довше дивимося на того, хто нам подобається. Погляд означає не тільки зацікавленість, але й зосередженість на темі розмови, причому значно легше підтримувати візуальний контакт, коли вона приємна, аніж коли конфліктна. В останньому випадку утримування від прямого візуального контакту є виявом ввічливості та розуміння емоційного стану партнера по спілкуванню, а настійливий погляд -- ознака ворожості, втручання в особисті переживання.
Необхідно враховувати, що про людину, яка дивиться співрозмовникові у вічі, створюється приємне враження, але постійний, пильний погляд заважає зосередитися, викликає відчуття дискомфорту. Тому погляд потрібно час від часу відводити, регулюючи таким чином розмову. Останнє не стосується тих ситуацій, коли потрібно свідомо збільшити напруженість у спілкуванні (наприклад, при допиті, проведенні очної ставки).
Важливо знати та свідомо використовувати такі характеристики візуального контакту: відведення погляду вбік, погляди скоса чи, навпаки, визивно прямі, погляди крадькома -- ознака ворожості, готовності до конфлікту; моргання очима -- подив, зляканість; широко відкриті очі -- привітність, задоволення (у сполученні з посмішкою); відсутній, пустий погляд -- утома, нудьга.
Знання про особливості візуального контакту не тільки дозволяють діагностувати та нейтралізувати прояви, що утруднюють професійне спілкування, а й цілеспрямовано створювати такі, що сприяють оптимальній взаємодії.
Останніми при перерахуванні невербальних засобів спілкування були названі мимовільні прояви фізіологічних реакцій, до яких належать потіння, пересихання в роті, що супроводжується ковтанням, облизуванням губ; посилене пульсування, порушення дихання, розширення зіниць, збліднення тощо. Усі ці прояви, що практично не підвладні свідомому контролю, свідчать про значні труднощі, яких зазнав співрозмовник, і повинні фіксуватися як додаткові діагностичні ознаки.
Прийоми ефективного спілкування
1. Особливості сприймання і розуміння людини людиною.
Спілкування -- це не просто обмін інформацією, воно передбачає взаємну активність партнерів. Успішність спілкування залежить від рівня соціальної чуттєвості до людей, психологічної пильності та емоційної чутливості. При нерозвиненості однієї з цих складових спілкування може стати не результативним чи взагалі не відбутися.
Багато хто на рівні здорового глузду вважає, що початок спілкування -- перший обмін словами. Але це не так. Спочатку встановлюється своєрідний міст між людьми, що беруть участь у спілкуванні, причому саме на цій стадії складається ставлення до предмета спілкування, перше уявлення співрозмовників один про одного. Невербальні комуніканти дають початковий імпульс для прийняття чи неприйняття партнера, хоча він і не завжди відповідає дійсності.
Пізнання і взаємний вплив людей один на одного -- обов'язковий елемент всілякої спільної діяльності, незалежно від того, що є її метою (досягнення матеріального результату, виховання тощо). Від того, як люди відображають та інтерпретують зовнішність і поведінку, багато в чому залежить характер їх взаємодії і діяльності та результати, яких вони досягають.
Отже, людина виступає щодо партнерів по спілкуванню не тільки як об'єкт і суб'єкт впливу, а й одночасно як суб'єкт пізнання. Основними процесами, завдяки яким людина сприймає та переробляє інформацію, що надходить від іншої людини, є сприймання, мислення та уявлення.
Дослідами встановлено, що цілісний образ людини виникає поступово і пов'язано це з просторово-часовими умовами, в яких відображається об'єкт. Наприклад, люди з нормальним зором в умовах доброї видимості виділяють людину з оточення на відстані двох кілометрів. На відстані одного кілометра видно загальний контур, 700 м -- сприймаються рухи рук та ніг, 300 м -- голова, овал обличчя, колір одягу, 60 м -- розрізняються очі, ніс, пальці. В умовах поганої видимості показники сприймання людини на відстані гірші.
...Подобные документы
Психологія – наука про закономірності виникнення, функціонування і розвитку психіки, основні історичні етапи та напрями її формування. Сучасні психологічні концепції. Місце психології у системі наук, її предмет і об’єкт. Галузі психологічного знання.
лекция [25,0 K], добавлен 13.11.2011Наука, що вивчає факти, закономірності й механізми психіки. Головні ознаки психіки. Процеси активного відображення людиною дійсності в формі відчуттів, сприймань, мислення, почуттів та інших явищ психіки. Пізнавальні та емоційно-вольові психічні процеси.
учебное пособие [3,1 M], добавлен 30.10.2013Предмет психології як науки, структура, завдання та сучасний стан, структура та головні галузі. Аналітико-синтетична діяльність мозку. Форми прояву психіки та їх взаємозв’язок. Сутність свідомості. Потреби та мотиви особистості. Поняття про спілкування.
шпаргалка [446,0 K], добавлен 22.04.2013Предмет психології. Місце науки "психології" в системі наук. Розвиток психіки. Мозок, психіка та свідомість. Розвиток психіки. Розходження психіки тварин і людини. Процеси та направлення в психології. Пізнавальні процеси. Направлення в психології.
курсовая работа [29,8 K], добавлен 07.08.2008Предмет, завдання та структура вікової та педагогічної психології, їх зв'язок з іншими науками. Вимоги до проведення досліджень проблем розвитку психіки й особистості, фактори психічного розвитку. Діалектичний взаємозв'язок навчання, виховання, розвитку.
шпаргалка [94,3 K], добавлен 21.07.2010Поняття особистості у психології. Проблема рушійних сил розвитку. Дослідження особистості біографічним методом. Роль спадковості й середовища в розвитку особистості. Психодіагностичні методики, спрямовані на дослідження особливостей особистості.
дипломная работа [78,0 K], добавлен 28.10.2014Природа та специфіка психіки. Дослідження етапів біологічної еволюції людської психіки. Особливості філогенетичної історії психіки. Вивчення періодизації еволюційного розвитку психіки. Властивості зовнішнього поводження тварини, які пов'язані із психікою.
реферат [26,1 K], добавлен 21.07.2010Визначення психології, об'єкта, предмета та завдань її вивчення. Головні етапи становлення психології як наукового знання. Поняття принципів детермінізму, системності, розвитку, об'єктивності. Особливості галузевої структури та напрямки психології.
презентация [1,4 M], добавлен 23.12.2010Завдання та значення психології, її зв'язок з іншими науками. Внутрішній світ людини. Свідомий, підсвідомий та несвідомий рівні психіки. Теоретико-методологічна основа сучасної психології. Залежність психології від природознавства та філософії.
реферат [47,9 K], добавлен 19.10.2012Взаємодія психології як науки з іншими науками. Основні розділи та принципи психології. Методи психології: експеримент, спостереження, дослідження продуктів діяльності людини, метод тестів і анкетування. Психічний образ як основне поняття психології.
реферат [16,8 K], добавлен 24.06.2008Пізнавальні процеси психіки. Соціально-психологічні аспекти взаємовідносин у соціальних групах. Основи теорії виховання. Психічні стани та властивості. Тести для дослідження особистості. Емоційні процеси психіки. Форми організації і методи навчання.
учебное пособие [513,2 K], добавлен 19.12.2010Предмет, структура, методи і задачі психології. Історія формування ідей. Характер предмета і принципів психологічної науки. Умови, властивості і закони психічних явищ. Важливі психологічні проблеми. Теоретична, науково-прикладна, практична психологія.
реферат [27,8 K], добавлен 26.01.2007Почуття у контексті психології. Релігійне почуття у дослідженнях філософів, психологів, богословів. Релігійні почуття як один із найважливіших феноменів психології релігії. Сутність, особливості, структурованість та динаміка релігійного почуття.
контрольная работа [26,8 K], добавлен 27.09.2010Загальне поняття про психологію. Психічні процеси, стани та властивості особистості. Основні теоретичні принципи психології. Методи вивчення психічних фактів і феноменів. Класифікація видів спілкування. Засоби та психологічна структура спілкування.
контрольная работа [32,2 K], добавлен 14.01.2011Загальне уявлення про психологію як науку; особистість та діяльність, емоційно-вольові психічні процеси: емоційна сфера особистості, особливості її прояву та перебігу, індивідуально-психологічні властивості. Пізнавальна діяльність: відчуття і сприймання.
курс лекций [230,2 K], добавлен 29.11.2010Історія психології та її предмет і задачі. Розгляд розділів історії розвитку психології. Антична психологічна думка. Розвиток психологічних знань в Середні віки і епоху Відродження. Зародження психології як науки. Психологічна думка Нового часу.
курсовая работа [105,2 K], добавлен 06.04.2015Становлення особистості в концепції американського психолога Еріка Еріксона. Сутність епігенетичного принципу особистісного розвитку. Стадії психосоціального розвитку особистості та їх характеристика. Причини важливих психологічних криз особистості.
реферат [25,0 K], добавлен 21.09.2010Комплексний аналіз соціальної ситуації особистісного та громадянського розвитку дітей і молоді. Соціально-психологічні умови та чинники участі особистості в політичному житті. Проблеми психології влади і політичного лідерства. Розвиток масової свідомості.
отчет по практике [23,6 K], добавлен 11.05.2015Психологічні особливості профілю мислення особистості. Мислення як особлива форма психічного віддзеркалення дійсності. Характеристика основних факторів, що впливають на розвиток мислення особистості. Теорія детермінізму, поняття інформаційного підходу.
курсовая работа [59,0 K], добавлен 04.11.2014Шляхи розвитку російської та української соціальної психології. Проблеми етнічної психології як наукового дослідження міжгрупових відносин. Аналіз свідомості робочого класу та більших соціальних груп - ключове завдання соціально-політичної психології.
реферат [27,8 K], добавлен 20.10.2010
