Психологія як наука. Предмет і методи психології

Зміст освіти визначається такими документами:

навчальними планами;

навчальними програмами;

підручниками і навчальними посібниками.

Складовою частиною навчального процесу є контроль, який сприяє:

виявленню успішності навчання кожного учня;

розкриттю причин слабкого засвоєння учнями окремих частин матеріалу;

ліквідації недоліків навчального процесу в роботі як учнів, так і вчителів.

Компоненти контролю:

перевірка знань, умінь, навичок;

оцінка -- вимірювання знань, умінь, навичок;

облік результатів вимірювання у вигляді оцінок, балів, рейтингу.

Функції контролю:

контролююча;

навчальна;

виховна;

розвиваюча.

Види контролю:

попередній;

поточний;

періодичний;

підсумковий.

До методів контролю можна віднести:

спостереження за навчанням учнів;

усне опитування;

письмовий контроль;

комбіноване опитування;

письмовий контроль;

програмований контроль;

самоконтроль;

іспити.

Педагогічні вимоги до контролю:

об'єктивність перевірки та оцінки;

індивідуальний характер контролю;

систематичність, регулярність контролю;

гласність контролю;

всебічність перевірки;

диференційованість перевірки;

різноманітність форм;

етичне ставлення до тих, кого перевіряють.

Навчання за своєю сутністю є спільною діяльністю вчителів та учнів, тому необхідне управління навчанням.

Управління навчанням -- це координація роботи учасників спільної діяльності, -- процес планування, організації, мотивації та контролю, що забезпечує досягнення навчальних цілей.

Процес управління виконує функції: первинні (планування, організація, мотивація та контроль) та зв'язуючі (комунікативні, прийняття рішення, керівництво). Управління здійснює людина, яка виконує роль керівника. Управління навчанням має дві сторони: управління з боку вчителя і самоуправління самого учня.

10. Виховання: сутність, зміст, організація

У даній темі ми розглянемо виховання як складову цілісного педагогічного процесу, метою якого є формування особистості та підготовка дитини до дорослого життя. Результатом такої підготовки є те, що дитина повинна засвоїти та усвідомити ряд важливих завдань, які чекають її на порозі вступу до дорослого життя:

1) повна відповідальність за своє життя, за свої рішення, дії;

2) свобода вибору життєвого шляху: професійного становлення, сім'ї, освіти, самоосвіти, оточення, самовдосконалення;

3) соціальна адаптація до змінних умов життєдіяльності.

Щоб підвести дитину до готовності вирішення таких важливих проблем, її треба виховати.

«Виховати», «виховувати» буквально означає передавати для засвоєння те, що «заховане» в культурі людства і народів, є «невидимим» та служить основою гуманних дій і вчинків людей (за М.Д. Касьяненко).

Для реалізації вищевказаних цілей відділяти засоби навчання від засобів виховання проблематично, бо вони виступають у єдності. Безумовно, між процесами навчання, освіти і виховання немає різкої границі. В зв'язку з цим виховні заходи завжди супроводжують навчальні заходи, дії, а останні, в свою чергу, носять освітній і виховний характер.

Тому завдяки навчанню та освіті у дитини розвивається не тільки розумова діяльність, яка збагачує мислення новим змістом, але й «зрушуються» ті сили, завдяки яким інтелектуальне життя її стає більш інтенсивним, динамічним, багатогранним і свідомим. Таким чином, навчання, освіта в поєднанні з відповідними виховними заходами, в процесі оволодіння знаннями та їх використання на практиці формують не тільки мислення, а й особистість в цілому (за Чеславом Купісевичем).

Серед різних систем і стилів виховання, випробовуваних людством, можна виділити такі:

1) виховання і навчання для підготовки до життя і праці в зоні близької діяльності (тобто до «завтрашнього дня»);

2) до певного цілісного стану життя (в зоні середньої перспективної діяльності);

3) до цілісного життя (теперішнього і майбутнього, повноцінного і щасливого), відповідно до умов, що складаються, та індивідуальних здібностей.

10.1 Сутність, цілі і завдання виховання

Оскільки виховання -- це взаємодія вихователя й вихованця, то все більшої поваги та признання набуває педагогіка співробітництва і співтворчості. Тобто, актуальною стає методика гуманістичного виховання. Протягом віків перевірено, що виховання підневільною працею і жорстким режимом, фізичними методами покарання не дає високих результатів.

Форми педагогічної дії в процесі виховання:

1) навчальний процес;

2) позакласна робота;

3) сімейне виховання;

4) виховна діяльність дитячих та молодіжних організацій;

5) виховна діяльність закладів культури, мистецтва та заходів масової інформації.

Виховні заходи можуть бути зорієнтовані на окремого учня в рамках системи «вихователь -- вихованець», або на групу учнів в системі «вихователь -- вихованці». Всі форми педагогічної дії на вихованців складають системи паралельного безперервного виховання, які надають їм характеру цілеспрямованих і свідомо реалізуючих процесів.

Серед усіх форм педагогічної дії на вихованців школі і сім'ї належить особливо важлива роль:

а) серед усіх закладів школа і сім'я повинні визначити та забезпечити реалізацію основних завдань виховання в ході ретельно виваженого, довготривалого процесу;

б) узгоджувати цей процес з різними позашкільними та іншими виховними закладами освіти та культури.

Звідси виходить, що виховання можна визначати:

1) у широкому розумінні -- це вся сума впливів на психіку дитини, спрямованих на підготовку її до активної участі в суспільно-економічному та громадсько-культурному житті суспільства;

2) у вузькому розумінні -- це планомірний вплив батьків і школи на вихованців, сприяння розвиткові у них виявленого обдарування чи надбання якихось задатків відповідно до мети виховання.

Зміст виховання -- це система знань, переконань, навичок, якостей та рис особистості, стійких звичок поведінки, якими повинні оволодіти учні згідно з цілями та завданнями.

Умовно процес виховання поділяють на:

1) розумове виховання;

2) фізичне виховання;

3) трудове виховання;

4) моральне виховання;

5) естетичне виховання;

6) екологічне виховання.

Це всі складові цілісного педагогічного процесу, які більшою чи меншою мірою постійно присутні.

Добре організоване виховання повинне підготувати дитину до трьох головних ролей в житті: громадянина, працівника, сім'янина.

Як організувати таке виховання?

У сучасній педагогічній науці можна виділити наступні напрямки в ідеології виховання:

1. Реалізм навчально-виховних цілей: засоби досягнення їх -- засвоєння вихованцями базових основ культури: це культура життєвого самовизначення, економічна культура праці, політична, демократична, правова, моральна, екологічна, художня і фізична, культура сімейних відносин.

2. Сумісна діяльність дітей і дорослих.

3. Самовизначення: формування цілісної особистості, яка сама визначає свій життєвий шлях.

4. Особистісна спрямованість виховання.

5. Добровільність: дитину не можна примусити «виховуватися», вихователі повинні опиратися на «добру» волю вихованців, їхні інтереси та потреби.

6. Колективна спрямованість.

Реалізація вищеназваних напрямків здійснюється за принципами та методами навчання і виховання, які є загальними для цілісного навчально-виховного процесу.

Таким чином, виховання підпорядковане законам природи і суспільства:

1. Закон єдності, цілісності, безперервності виховання. Йдеться про врівноважений розвиток емоційної, розумової, вольової та фізичної сторін вихованців. Виховання повинно розкривати в дитині позитивне, з наступним подоланням негативного в своїй природі. Тобто головним завданням виховання є «підведення» особистості до свідомої відмови від насильства і від ствердження за рахунок інших.

2. Закон «золотої середини». Це означає -- не ламай волі дитини, інакше вона стане рабом. Бунтуючим чи покірним, -- але рабом. Ідеал: не упокорення нашій волі, а розуміння необхідності.

3. Закон «золотого співпадання» -- це невимушене управління розвитком дітей в благотворній сумісній діяльності всіх учасників навчально-виховного процесу.

4. Закон оптимального «загартовування» -- це виховання труднощами, через труднощі, завдяки труднощам. Але цей закон теж підпорядковується категоричному імперативу педагогіки -- закону «золотої середини».

5. Закон «належної мотивації». Без належної мотивації не можна досягти успіхів у вихованні. Шкідливо примушувати вихованців засвоїти інформацію, значення якої вони не розуміють ні розумом, ні почуттями.

6. Закон індивідуального підходу до вихованця, з урахуванням його вікових та індивідуально-психологічних особливостей.

У практичній діяльності найскладнішими є проблеми поєднання загальних напрямків, ідей, цілей, завдань виховання з реальними інтересами вихованців, колективу, сім'ї; наукового аналізу теоретичних основ із застосуванням конкретних методик, заходів виховання в конкретних умовах.

Вчитель і учень. Відносини вчителя та учня завжди в історії світової культури визнавались як найглибинніші у процесі передавання та засвоєння досвіду культурно-історичного творення, досвіду осягання часу індивідуальної та соціальної історії, досвіду бути людиною.

Вчитель пробуджує особистість у своєму учневі, його власна людяність, стаючи співтворцем її духу, торкається найбільш інтимних сторін самопроявів дитини. Вчитель направляє свою творчу силу до найвищого світосприйняття особистості, до смислостворюючого витоку її життя.

Вплив -- той психологічний механізм, через який вчитель взаємодіє зі своїм учнем. Вплив не передбачає ніякого насильства над індивідуальністю людини, він є благородним і за формою, і за змістом. Вплив здійснюється як взаєморозкриття суб'єктивних світів учителя та учня, в якому обидва щирі і обидва суб'єктивно цінні, проте спрямовує цей процес вчитель. Реалізується вплив у зустрічі двох моделей розуміння світу, тлумачення смисловідносин -- моделі, властивої учневі, та моделі, яку вчитель обрав для даної взаємодії.

Педагогічна взаємодія вчителя та учня завжди є тривалою в часі, оскільки є довгим шлях пізнання особистістю, що формується, своєї індивідульності та засвоєння засобів виявлення себе у світі. Також не є одномоментним процес формування та закріплення властивостей суб'єктивного світу учня, що потребує постійної та кропіткої роботи вчителя. Здійснюваний учителем вплив, дуже тонкий за способом здійснення та велично глибокий за змістом, отримує характер діяння, яке поєднує в кожному своєму моменті елементи минулого, теперішнього та майбутнього життя учня.

10.2 Рушійні сили, закономірності і принципи процесу виховання

Виховання, як і навчання, сприяє соціалізації людини. Але, якщо навчання ставить за мету розвиток пізнавальних процесів особистості, її здібностей, набуття знань, вмінь, навичок, то виховання направлено на формування людини як особистості, її відношення до світу, суспільства , людей. Ці процеси взаємопов'язані між собою, але результатом навчання є набуття знань, вмінь та навичок , а результатом виховання - властивості і якості особистості та форми її соціальної поведінки.

Процес виховання - це цілеспрямований педагогічний процес взаємного активного впливу при керівній і направляючій ролі вихователя. Його сутність полягає в організації життєдіяльності студента і групи в цілому, вироблення в них стійких позитивних норм поведінки, прийнятих у суспільстві.

Виховання починається із визначння мети. Головне завдання виховання - формування і розвиток людини як особистості, яка б володіла тими соціальними якостями, які їй необхідні для життя у суспільстві. Тому цілі виховання не є раз і назавжди усталеними. Змінюється соціальний устрій, змінюється і цілі виховання. Кожного разу вони задаються у вигляді вимог до людини, враховуючи тенденції розвитку суспільства. В більш менш стабільному суспільстві і цілі виховання були відносно стійкими. Звідси витікають протиріччя сьогоднішнього перехідного етапу у розвитку суспільства, адже в протиріччя вступають як застарівші форми, методи виховного впливу так і цілі виховного процесу у цілому.

Але якщо суспільство досягло певного рівня цивілізованості і культури, то воно намагається його зберегти і підвищити, які б радикальні повороти не відбувалися в його історії. Воно повинно зберегти те краще, що було у минулому, якщо воно прагне залишити в ряді цивілізованих країн. До таких цінностей, які не мають державних кордонів і національних фарб, відносяться загальнолюдські моральні цінності. Вони і визначають в першу чергу цілі виховання на всіх етапах соціальної історії. Такі цілі пов”язані із поняттями добра і зла, порядності і гуманності, любові до людини і природи. ( проблема відвертого прагматизму зарубіжних країн).

Виховання здійснюється двома універсальними шляхами: засобами духовного впливу і включення людини в різноманітні види діяльності, що дає їй можливість засвоїти соціальний досвід, спрямований на формування гуманістичних і суспільних відносин у реально існуючих або спеціально створених умовах. В зв”язку з цим існують проблеми виховного процесу у вузі.

Багато дослідників цієї проблеми стверджують, що в ньому не враховуються індивідуально-типологічні особливості особистості, здібності, схильності, а основний вплив здійснюється на інтелектуальну сферу особистості. Г.А. Балл приходить до висновку, що традиційне навчання сьогодні не можна вважати як гуманне. Адже тут присутній рецептивно-репродуктивний метод, який направлений не на розвиток особистості учня, а тільки на засвоєння певної суми знань, вмінь та навичок. Цей метод базується на асоціативно-рефлекторній психологічній теорії навчання, яка бере свій початок у 18 ст. і оріїнтовано на те, що проце засвоєння здійснюється через асоціації, вправи, наочність у поєднанні із монологічним словом вчителя та індуктивним способом мислення учнів. Позиція учні в такому навчанні вкрай пасивна, а вчителя - імперативна. Найбільш загруженою є пам”ять.

Інший підхід у навчально-виховному процесі у вузі передбачає саморозвиток учня, студента як суб”єкта пізнавальної і творчої діяльності.

Принцип саморозвитку розглядається у вітчизняній і зарубіжній науці як один із ведучих принципів психолого-педагогічної діяльності. Під саморозвитком розуміється “ її психічний розвиток, який активно направляється нею самою, її вибором, її волею ”. Таким чином категорії “ вибір ” і “ воля ” в певній мірі характеризують процес саморозвитку людини.

Дослідженню проблем саморозвитку, самоактуалізації і самореалізації особистості присвячені роботи представників гуманістичної психології - К. Роджерса, Р. Мея, А. Маслоу, Г. Олпорта. В центрі їх уваги - здорова творча особистість, метою якої є самоактуалізація (самореалізація) особистості. Три основні категорії - свобода, вибір і відповідальність, протиставлені екзистенціальній тривожності особистості.

Прийняття на себе відповідальності за здійснюваний вибір - перший крок на шляху становлення самоактуалізованої особистості. Те, до чого прислуховується особа - до імпульсу саморозкриття чи до імпульсу копіювання, наслідування - обумовить напрям руху індивіда. І якщо метою особи буде шлях до самого себе, своєї сутності, то процес досягнення цієї мети і буде самоактуалізацією.

А неможливість її досягнення розглядається у гуманістів як шлях, що веде до неврозів. А. Маслоу зауважує “ Я бы интерпретировал невроз как неудачу личностного роста. Это когда не удается стать тем, кем человек бы мог стать или даже. Я бы сказал, должен был стать. Человеческие и личностные возможности упущены, мир сужен, как и сознание; способности подавлены».

Розглядаючи філософсько-психологічні категорії свобода-вибір-відповідальність стосовно традиційного педагогічного процесу у вузі ці категорії ні методично ні методологічно не втілені у навчальний процес. Наприклад: відвідування всіх лекцій студентами у більшості вузів є обов'язковим, що обмежує свободу студентів, не дає можливості вибору і в результаті знижує рівень їх відповідальності, тим самим перетворюючи їх із суб'єктів педагогічної діяльності і професійного становлення в об'єкт.

Студент звик оцінювати свою працю не з точки зору оволодіння необхідних йому знань, а з точки зору часу, який він витрачає на відвідування лекцій і практичних занять.

Слідування цій тенденції призводить на практиці до відсутності соціальної мотивації, безвідповідальності студента, виникненню психологічної атмосфери вседозволеності і безнаказовості.

Основні завдання процесу виховання:

- формування національної свідомості, любові до свого народу, рідної землі, готовності їх захистити; забезпечення духовної єдності поколінь, виховання поваги до батьків, жінки-матері, культури й історії рідного народу; формування високої мовної культури;

виховання духовної культури особистості, створення умов для вільного вибору нею світоглядної позиції; утвердження принципів загальнолюдської моралі: правди, справедливості, порядності й ін.

забезпечення високої художньо-естетичної освіченості і вихованості особистості;

формування екологічної культури і гармонії її відносин з природою;

розвиток індивідуальних здібностей і талантів молоді, забезпечення шляхів для її самореалізації;

забезпечення фізичного розвитку молодого покоління, охорона і зміцнення його здоров'я;

формування навичок міжособистісних відносин і підготовка молоді до життя в умовах ринкових відносин.

2. Ефективність процесу виховання визначається закономірностями і внутрішніми протиріччями, що і є його рушійними силами.

У організації і керуванні учбово-виховним процесом важлива роль приділяється принципам виховання. Це вихідні педагогічні положення якими керуються керівники як вихователі. В цих принципах сконцентровано і узагальнено багатолітній досвід виховання людей. Вони об”єктивні по змісту. Але суб”єктивні по по формі свого існування, тму знання принципів, закономірностей виховного процесу дозволяє керівнику свідомо і творчо вирішувати завдання виховання людини, систематизувати і упорядковувати свою діяльність, а також впевнено досягати намічених цілей. Дотримання принципів виховання дозволяє прогнозувати розвиток виховного процесу у вузі. Основні з них такі:

принцип народності - єдності загальнолюдського і національного;

принцип гуманізації, демократизації виховання;

принцип безперервності виховання;

принцип етнічності виховання ( наповнення виховання національним змістом);

принцип диференціації й індивідуалізації процесу виховання;

принцип послідовності, систематичності і варіативності форм і методів виховання;

принцип інтегративності (гармонійне поєднання складових виховання-державного, патріотичного, професійного, морального, фізичного , екологічного, естетичного та ін );

принцип активності і свідомісті особистості;

зв'язок виховання з життям і практикою;

принцип виховання в колективі;

принцип єдності вимог і поваги до особистості;

принцип відповідності віковим та індивідуальним особливостям особистості.

Ігнорування принципів виховання , їх незнання призводить до “браку” в педагогічному процесі, розрушає всю логіку.

10.3 Характеристика основних напрямів виховання

Виділяють декілька основних напрямків у вихованні: моральне, розумове, трудове, естетичне, фізичне, екологічне, правове, економічне, сімейне виховання і виховання в процесі навчанні.

Моральне виховання направлено на утвердження у свідомості людини соціально-ціннісних пріоритетів, формування цілісного світогляду. Залучення до спадщини національної культури, її історичного минулого. Воно базується на загальнолюдських і національних цінностях, формує почуття громадянського обов”язку, звичку дотримуватись норм моралі і в побуті. Людського відношення із колегами, бережного відношення до моральних цінностей.

Професійне виховання покликано формувати систему якостей, необхідних для виконання завдань, пов”язаних із специфікою професійної діяльності. Головним об”єктом тут виступає професійна компетентність персоналу. Його показниками виступають знання, вміння. Навички, психологічні особливості, професійні позиції.

Естетичне виховання покликано розвивати здорові естетичні смаки. Уявлення про добро і зло, красиве і некрасиве, усвідомлення прекрасного, відчуття вульгарного. , розуміння краси праці, культури поведінки.направлене на перетворення естетичних цінностей суспільства в естетичну культуру особистості. Засобами естетичного виховання є природа, мистецтво, що оточує дійсність, духовні ідеали і культура.

Фізичне виховання сприяє зміцненню здоров'я, підвищенню продуктивності навчальної праці, формує елементи фізичної культури, що, будучи результатом комплексного впливу соціально-біологічних, екологічних, медичних і психо-емоційних чинників, служити показником фізичного, психічного здоров”я людини.

Екологічне виховання направлено на усвідомлення природної феноменальності людини, яка у повній мірі несе відповідальність за життя ц умови існування на Землі. Передбачає формування в студентів активного і бережливого ставлення до проблем навколишнього середовища, необхідності їх зберігання і примноження.

Правове виховання спямоване на формування високої правової культури студентів, підвищення рівня їхньої правосвідомості. Правове виховання вирішує ряд завдань:

- розширення запасу правових знань,

- формування стійких морально-правових ціннісних орієнтацій,

- глибокої впевненності в необхідності виконання вимог законодавства,

- повага і суворе дотримання законів України.

Економічне виховання припускає вирішення таких завдань, як розвиток економічного мислення особистості для правильного розуміння дії законів і явищ економічного життя. Критеріями оцінки рівня економічного мислення служать глибина економічних знань, уміння проникати в суть процесів, що відбуваються , і подій, бачити, як виникають проблеми і шляхи їхніх вирішень. Сучасний стиль економічного мислення припускає орієнтацію на кінцеві результати діяльності і т.п.

Конфесійне виховання (релігійне). У Україні церква відділена від школи; предмети, що викладаються в різних учбово-виховних закладах, будуються на діалектико-матеріалістичному світогляді.

10.4 Сучасні технології виховання у вищій школі

Методи виховання.

Сучасні педагоги виділили декілька груп методів, поклавши в їхню основу цілісну структуру діяльності, що включає усвідомлення процесу діяльності, їх організацію, стимулювання діяльності, контроль і аналіз результатів.

До І групи відносяться методи формування свідомості особистості. В них виділяють переконання (вплив на свідомість, почуття, волю особистості), основними формами реалізації якогоє бесіди, лекції, диспуту, зустрічі, конференції та ін., а також особистий приклад - цілеспрямований і систематичний вплив викладача на студентів через особистий прикладу, а також усіма видами позитивних прикладів як зразків для імітації, формування ідеалу в житті.

У ІІ групу входять методи організації і формування досвіду суспільної поведінки. До них відносяться:

педагогічні вимоги: прямі (характеризуються такими ознаками, як інструктивність, рішучість, і виявляється у вигляді вказівок, можливо наказу) і опосередковані (спираються на сформованість у вихованців цілей, переконань і виявляються у вигляді прохання, поради, натяку та ін.);

суспільна думка колективу;

метод приучування - організація планомірного і регулярного виконання вихованцями певних дій з метою їхнього переходу у форми суспільної поведінки;

створення ситуацій , що виховують , (спеціально створених педагогічних ситуацій).

ІІІ група - методи стимулювання діяльності і поведінки.

До них відносяться методи заохочення, покарання.

ІV група - методи контролю і самоконтролю, самооцінки діяльності і поведінки.

Методи виховання не можна вибирати довільно. Будучи дуже гнучким і тонким інструментом впливу на особистість, метод виховання завжди звернений до колективу, використовується з урахуванням його динаміки, зрілості, організованості. Це означає, що вибір методів підпорядковується ряду закономірностей і залежностей, серед яких першорядне значення мають мета і принципи виховання, конкретна педагогічна задача й умови. Значне місце у виховному процесі займає трудовий колектив. Реалізація досягнень щодо студентів і студентських груп у підвищенні якості навчання дозволяє використовувати ряд методів, що будуть благотворно впливати не тільки на розвиток особистості, але й на колектив у цілому. Одним із них є суспільна думка колективу - випробуваний засіб формування позитивних якостей особистості, одне з рушійних сил виховання молодого спеціаліста.

Література

1. Барон Р, Ричардсон Д. Агрессия. -- С.-П6., 1997.

2. Васильєв В.Л. Юридическая психология. -- С.-Йб., 1997.

3. Василюк Ф.Е. Психология переживания: анализ преодоления критических ситуаций. -- М.; 1984.

4. Изард К. Эмоции человека. -- М, 1980.

5. Климов Е.А Основы психологии. Уч. для вузов. -- М., 1997.

6. Общая психология / Под ред. А.В. Петровского -- М., 1986.

7. Основи психології / За ред. О.В. Киричука, В.А. Роменця. -- К, 1995.

8. Брикман Р., Кершнер Р. Гений общения: пособие по психологической самозащите. -- С.-Пб., 1997.

9. Водолазский Б.Ф, Гутерман М.П. Конфликты и стрессы. -- Омск, 1986.

10. Дерябо С., Ясвин В. Гроссмейстер общения. -- М., 1997.

11. Зарайский Д.А. Управлять чужим поведением. -- Дубна, 1997.

12. Кабрин В.Й. Транскоммуникация и личностное развитие. -- Томск, 1992.

13. Лупьян Я.А. Барьеры обвинения, конфликты, стресс. -- Минск, 1986.

14. Рюкле X. Ваше тайное оружие в общении. Мимика, жест, движение. -- М., 1996.

15. Хохель С. Целостное восприятие личностии, методы определения её типа. -- К., 1992.

16. Зкман П. Психология лжи. -- К., 1999.

Размещено на Allbest.ru

...