Психологія як наука. Предмет і методи психології

Колір елементів верхньої половини фігури визначається раніше, ніж нижньої. Велике значення має ракурс (збоку, зверху), в якому сприймається людина. При сприйманні обличчя напрямок розглядання -- зверху вниз, від волосся до губ, тобто верх голови є точкою початку сприймання обличчя.

При описанні зовнішності людини елементи її розподіляються нерівномірно. Так, якщо за 100 % прийняти загальну кількість елементів зовнішності, то відображення фізичних рис (зріст, статура, волосся тощо) становить 82 %, виразні рухи (міміка, жестикуляція) -- 14 %, оформлення зовнішності -- 4 %.

Окрім власне психофізіологічних чинників, на сприймання та розуміння людини людиною впливають вікові, статеві, професійні та інші ознаки. Так, з віком при словесному відтворенні зовнішності збільшується кількість елементів виразних рухів, проте зменшується кількість елементів оформлення зовнішності. Найбільш точно оцінюється вік однолітків, гірше -- молодших, найгірше -- старших за віком. Педагоги в першу чергу описують одяг, потім мову, міміку, манеру поводитися; художники -- відповідно обличчя, зріст, міміку. Чоловіки та жінки приблизно однаково ідентифікують очі людини, але жінки точніше визначають пропорції обличчя, рот, ніс; чоловіки -- брови, овал обличчя, вуха, підборіддя.

Певні закономірності виявляються при сприйманні та розумінні психічних станів, зокрема, емоційних. Так, найбільш точно ідентифікуються подив, відраза; гірше -- горе, гнів, позитивні емоції.

Але найбільшою мірою сприймання та розуміння іншої людини залежить від чинників, що мають соціально-психологічну природу. Виділяють такі механізми:

1. Фізіогномічна редукція -- судження про внутрішні, психологічні особливості на основі зовнішнього вигляду (виразу обличчя, статури, ходи, постави тощо).

У кожній національній культурі існує безліч фізіогномічних уявлень та прикмет. Добре відомо, що означає, наприклад, тверде підборіддя, високе чоло, вузькі губи. Існує фіксований набір прикмет і щодо інших частин обличчя (очей, брів, вух).

Дослідами О. Бодальова встановлена наявність таких стереотипів сприймання: люди з квадратним підборіддям мають сильну волю, з високим чолом -- розумні, з жорстким волоссям -- непокірного характеру, повні люди -- добродушні, люди низького зросту відзначаються властолюбством, енергією, бажанням командувати, гарні люди -- нерозумні й самолюбиві, тонкі губи -- ознака потайливості, постійно напіввідкритий рот -- невеликого розуму.

Наскільки такі уявлення справедливі?

Відомо, що фізіогномісти часом дають дуже точну характеристику людині, яку вони короткочасно спостерігають. Але є й інший погляд -- не можна жорстко пов'язувати окрему деталь зовнішності з характером, це обов'язково призведе до помилки.

Істина полягає в тому, що зовнішність, звичайно, відображає деякі внутрішні особливості, і у цьому немає нічого ненаукового чи ідеалістичного (будова скелетном'язової системи визначає конституцію, яка, у свою чергу, впливає на манеру поведінки і характер). Відповідно, механізм фізіогномічної редукції може бути корисним, якщо не вимагати від нього надто багато -- абсолютної точності та надійності.

Звідки беруться фізіогномічні уявлення?

Ми не набуваємо їх у процесі накопичення особистого досвіду (наприклад, не виміряємо висоту чола та не спів ставляємо її з інтелектом), а дістаємо вже готовими із соціального оточення. Це не наше особисте надбання, а продукт колективної творчості. Підтвердженням цього є той факт, що фізіогномічні уявлення в різних культурах значною мірою відрізняються. Наприклад, у в'єтнамській культурі великий рот корелює з високим інтелектом, причому це стосується лише чоловіків. Слід враховувати, що «ключі» однієї культури можуть бути непридатними для іншої. Цим пояснюється недиференційованість сприймання й запам'ятовування людей іншої расової приналежності: зовнішність їх здається нам дуже подібною, аж до ілюзії повної ідентичності.

Отже, придатний чи ні механізм фізіогномічної редукції для спілкування? Однозначної відповіді на це запитання немає. Він дуже простий і зручний, але призводить до непорозуміння, якщо неправильно застосовується і не доповнюється іншими, більш складними та точними ознаками.

2. Соціальна категоризація та порівняння -- це розподіл людей за певними категоріями, тобто визначення їх соціального статусу та порівняння зі своїм статусом. Така процедура може бути досить простою (наприклад, «старий -- молодий», «бідний -- багатий») або ж складною (наприклад, «розумний -- дурний», «порядний -- непорядний»). Вона дуже важлива, бо людина з невизначеним соціальним статусом зазнає труднощів у спілкуванні, відчуває самотність; ідентифікуючи себе з певною соціальною групою, ми сприймаємо її права, обов'язки, привілеї. Виникає відчуття «Ми» (моя група) на відміну від «Вони» (їх група), причому в міжгруповому спілкуванні «Ми» частіше переоцінюються, а «Вони» -- недооцінюються.

Із зазначеного можна зробити важливий висновок: наше розуміння людей завжди певною мірою неточне та упереджене, бо якщо «Ми» не дає хоча б маленької переваги, то потерпає самооцінка. Ця тенденція виявляється як в оцінках, уявленнях, судженнях, так і в зовнішній поведінці, причому вона посилюється в умовах змагання, особливо з невизначеними критеріями. При оцінці результатів більш упередженими виявляються ті, що програють чи мають нижчий статус. Отже, в умовах соціальної несправедливості різко зменшується вірогідність неупереджених оцінок, терпимості та взаєморозуміння між людьми, що належать до різних груп, причому психологічно найбільше страждають ті, що не мають ніяких благ та привілеїв.

3. Стереотипізація -- розуміння іншої людини шляхом віднесення її до певної соціальної групи та автоматичного перенесення на неї типових для даної групи характеристик. Термін запропонований американським журналістом О. Ліпманом для визначення штампів та кліше («фіксованих картинок у голові») в людському спілкуванні.

Існує багато визначень стереотипів. Найбільш коротке з них -- «усі вони такі». При цьому не має значення, хто це конкретно та які вони насправді: усі професори неуважні, усі англійці -- стримані, усі жінки -- непостійні. Приклади можна продовжувати. Характерно, що при цьому всі знають -- насправді це не так, об'єднувати всіх одним штампом -- велике спрощення і огрублення дійсності. Але стереотипи все ж існують, бо вони виконують свою функцію -- просто й швидко категоризувати індивіда.

Грубість, схематизм, ворожість по суті своїй не притаманні стереотипізації, а виникають як наслідок соціальних умов. Стереотипи необхідні для психологічної регуляції міжособистісної взаємодії, без них людина «потонула» б у хаосі інформації, що надходить. Отже, необхідно боротися не з стереотипами як такими, а лише з найбільш хибними та небезпечними з них. Дестереотипізація потрібна у міжетнічних, міжнаціональних, а також міжгрупових стосунках, бо багато психологічних труднощів виникає саме в цих сферах і вони призводять до тяжких наслідків.

Усі вищезазначені механізми розуміння людини людиною діють в умовах міжгрупового спілкування. При міжособистісному -- взаєморозуміння реалізується за рахунок інших механізмів, провідними серед яких є:

1. Атрибуція -- розуміння іншої людини шляхом приписування їй тих чи інших причин поведінки з позицій власного життєвого досвіду та здорового глузду. Як працює атрибутивний механізм?

Звичайно ми маємо справу з трьома видами інформації:

- знання про людину, поведінку якої ми хочемо пояснити;

- знання про ситуацію, в якій вона вчинила певну дію, вела себе певним чином;

- наш власний досвід соціальної поведінки та соціальних контактів.

Коли ми достатньо знаємо про суб'єкт і обставини, в яких він опинився, атрибуція («приписування») зводиться до мінімуму, а наше пояснення його поведінки буде більш точним.

Коли ж ми мало або нічого не знаємо про людину та зовнішні обставини, то використовуємо власні, нехай і обмежені знання, досвід і таким чином, фантазуючи, можемо пояснити що завгодно, і без ніяких труднощів. Ми з легкістю пояснюємо собі та іншим, чому одні одружуються, а інші -- розлучаються, чому один вступає до інституту, а другий іде працювати, чому так, а не інакше поводяться американці, японці, навіть аборигени в басейні річки Амазонки. Суб'єктивних труднощів це не викликає, але слід враховувати, що чим менша доля об'єктивної інформації, тим суттєвіші помилки.

У історії є безліч прикладів, коли мандрівники у чужих краях отримували від своїх дій результат, протилежний очікуваному, користуючись атрибутивними механізмами. Головна їх функція -- зняти чи зменшити невизначеність у спілкуванні, але не слід при цьому бути надто впевненим у безпомилковості своїх суджень.

2. Децентрація -- це психологічна здатність відкинути власний досвід, відійти від свого «Я» і наблизитись до «Я» іншої людини. Вона необхідна у тих випадках, коли об'єктивної інформації достатньо і немає принципової необхідності апелювати до суб'єктивного досвіду. Децентрація і атрибуція певним чином протилежні за характером; у першому випадку ми ніби відмовляємося від власної позиції, наближаємося до позиції партнера, дивимося на світ його очима, у другому -- навпаки.

Люди зі зниженою здатністю до децентрації називаються егоцентриками (від «Еgо» -- «Я»); увесь світ існує ніби тільки заради них, а вони знаходяться в його центрі. Чому це стає можливим? Причини тут можуть бути різними, але найімовірніше -- психологічними. Авторитарність виховання, офіційні стосунки між старшими та молодшими (у тому числі між батьками та дітьми), пригнічення нестандартних підходів і точок зору призводять до стандартизації особистості та невміння розуміти іншу, не схожу на нас людину. Тільки моя думка і моя поведінка -- справедлива, усі інші -- хибні. Від егоцентриків страждають не тільки оточуючі, але й вони самі, їх чекає самотність, нерозуміння.

3. Емпатія -- розуміння іншої людини без слів, на чуттєвому рівні, завдяки проникненню в її внутрішній світ. Людину не можна повністю зрозуміти тільки на рівні раціонального, бо й вона сама не завжди себе розуміє. Багато чого взагалі не можна пояснити словами, але ми несемо в собі безліч не вербальної інформації, яка може бути більш промовиста й важлива, ніж словесна, але потребує високої емпатійності. Висока емпатійність -- перевага сучасної людини, вона немовби додатковий зір та слух; низька -- бездушність, байдужість, холодність. Така людина не може відгукнутися на почуття іншої, порадіти з чужої радості чи опечалитися чужим смутком. Вона припускається помилок у стосунках з людьми, бо цілковито довіряється тільки собі, а цього недостатньо. Виходячи тільки з власних, актуальних для себе станів, вона не бере до уваги спонукання та емоційні стани партнера.

Чому сучасним людям бракує емпатійності?

Відповідь приблизно така ж, як у попередньому випадку. Теперішнє суспільство більшою мірою сприяє формуванню раціонального, розсудливого, придушуючи все безпосереднє, емоційне. Це починається майже з перших днів життя: у сім'ї діти недоотримують материнського тепла й ніжності, у школі всі прояви емоційності та оригінальності вважаються недоцільними. Для суспільства в цілому характерно пригнічення спонтанного, імпульсивного, щирого; у повазі люди, які керуються у своїй поведінці рефлексією (розумом, словом, логічними зв'язками).

4. Особистісна ідентифікація -- розуміння іншої людини шляхом ототожнення себе з нею. Механізм цей починає працювати досить рано, і перший об'єкт, з яким ідентифікує себе дитина, -- батьки. Особистісна ідентифікація дуже важлива для нормального психічного розвитку людини на всіх вікових етапах, але особливо -- у підлітковому та юнацькому віці (з однолітками, літературними героями тощо). Її пригнічення (приміром, «не бери прикладу з поганого героя») негативно відбивається на психічному розвитку. Можливість ідентифікації немовби відкриває двері у світ людей і емоційних людських контактів, інакше ми лишаємося «по той бік дверей» -- зі своєю самітністю та егоцентризмом.

Отже, існує два типи сприймання та розуміння людини людиною: міжгрупові і міжособистісні. Вони можуть доповнювати і взаємозаміняти один одного, але між ними є і принципова різниця. Міжособистісні механізми більш тонкі, гнучкі, індивідуальні, в еволюційному смислі це більш пізні утворення. Свобода в «користуванні» ними досягається шляхом кропіткої внутрішньої роботи, часом -- болісних пошуків. Міжгрупові механізми консервативні та стійкі, вони співвідносяться з етнічними цінностями суспільства, визначаються соціальним та культурним контекстом, їх освоєння -- процес пасивний, автоматичний.

Вивчаючи процеси соціального сприймання, психологи дійшли висновку, що на нього впливають, окрім вищезазначених, інші чинники психологічної природи. Дамо їх коротку характеристику.

«Ефект ореолу» -- вплив загального враження про людину на сприйняття і оцінку окремих властивостей її особистості. Якщо загальне враження про людину сприятливе, то її позитивні якості переоцінюються, а негативні -- не помічаються або ж виправдовуються. І навпаки, якщо загальне враження про людину негативне, то навіть позитивні вчинки трактуються упереджено.

«Ефект первісності» (послідовності) -- при оцінці незнайомця домінує перше враження, усі інші отримані відомості накладаються на цю інформацію.

«Ефект поблажливості» -- надлишок позитивного ставлення при сприйманні іншої людини; спостерігається у тих випадках, коли суб'єкт дістає значну емоційну підтримку з боку оточуючих (наприклад, захоплення «зіркою» естради).

«Бар'єри темпераменту та характеру» -- виникають при взаємодії індивідів з різними типами нервової системи чи різними характерами. Наприклад, людина з високою реактивністю починає діалог без думки про можливу сварку, але раптом, у відповідь на досить нейтральні слова, бурхливо обурюється і припиняє розмову; її партнер не розуміє такої реакції, ображається і в подальшому буде уникати контактів. Такі ж наслідки можливі при неврахуванні особливостей характеру.

«Бар'єр поганого настрою» -- виявляється у небажанні індивіда спілкуватися або ж в індукції свого настрою на оточуючих. Не випадково вважається, що вихована людина не повинна показувати стороннім свої негативні переживання. Це не тільки знижує працездатність, а й відштовхує людей, формує про такого співрозмовника стійке негативне враження.

«Бар'єр негативних емоцій» -- породжується переживаннями гніву, страху, презирства, відрази тощо; це завжди результат нереалізованих актуальних потреб, який заважає правильно сприймати та оцінювати ситуацію та її учасників.

Значний вплив на сприймання іншої людини чинить самооцінка сприймаючого суб'єкта. Кожна людина співвідносить інформацію про іншого з уявленнями про саму себе, причому підсвідоме прагне зберегти існуючу думку про себе. Якщо ж ця думка може бути спростована, виникає стан тривожності і сприймання змінюється таким чином, щоб загрозливі сигнали не надходили. Такі підсвідомі процеси дістали назву «перцептивного захисту». Якщо, наприклад, ставлення до людини у групі не відповідає її завищеній самооцінці, вона починає неадекватно сприймати оточуючих, а справедливу критику вважає наклепом.

Таким чином, можна зробити висновок, що сприймання й розуміння іншої людини -- дуже складний процес взаємодії як особистості індивіда, що сприймає, так і особистості суб'єкта сприймання. При цьому потрібно пам'ятати, що, незважаючи на певні особливості сприймання і розуміння фізичного вигляду, психічних станів, мімічних проявів, -- це завжди цілісний, синтетичний акт, що залежить від життєвого досвіду, структури особистості і особливостей ситуації. Він має велике значення для працівника правоохоронних органів, оскільки його професійна діяльність завжди спрямована на пізнання соціальних явищ, яке здійснюється у процесі і за допомогою спілкування.

Усе зазначене дозволяє стверджувати, що врахування особливостей соціального сприймання та розуміння людини людиною, уміння планувати, організовувати та здійснювати професійне спілкування -- важлива професійно значима характеристика співробітника правоохоронних органів. Знання особливостей, засобів та прийомів спілкування, механізмів міжособистісного і міжгрупового спілкування, бар'єрів та інших чинників, що заважають ефективному спілкуванню, дозволяє правильно вибирати засоби впливу на різні об'єкти професійної діяльності, керувати цим процесом не на інтуїтивному рівні, а послідовно та цілеспрямовано.

9. Педагогіка

9.1 Освіта в культурі людства

Необхідність вивчення педагогіки як розділу навчальної дисципліни «Основи психології та педагогіки» для студентів заочної форми навчання очевидна. Для майбутніх спеціалістів з економіки це одна з важливих загально професійних дисциплін. Засвоєння теоретико-методологічних основ педагогіки, знання основних історичних етапів розвитку освіти, школи, вищої школи в Україні, в світі мають непересічне значення для формування особистості суб'єкта навчально-пізнавальної діяльності.

Мета освіти багатопланова -- це і передача знань молодому поколінню, і вивчення методів створення нових знань, підтримання необхідного рівня знань про навколишній світ.

Освіта -- процес і результат засвоєння певної системи знань та забезпечення на цій основі відповідного рівня розвитку особистості. Освіту отримують в процесі навчання в навчальних закладах під керівництвом педагогів. Однак, всезростаючу роль відіграє і самоосвіта, тобто придбання системи знань самостійно.

Потреба перейняття соціального досвіду підростаючим поколінням виникла на світанку людства. Однак як цілеспрямований процес виховання та научання бере свій початок з періоду розподілу праці. Ціллю та змістом виховання в первісному суспільстві були розвиток трудових навичок, почуття вірності інтересам роду та племені. Навіть в ті далекі часи не застосовувались фізичні заходи покарання, тільки за виключних обставин.

Перші зачатки освіти з'явились в країнах Стародавнього Сходу (Індія, Китай, Ассирія, Вавилон). Найбільш широким та багатоплановим інструментом був зміст освіти в школах жерців Вавилонської держави. Навчання в тих школах було доступним тільки для багатих.

Найвищого розвитку досягла освіта в античних країнах в Стародавній Греції та Римі. Своєрідним підходом в розвитку грецько-римської педагогічної думки став твір «Наставление в ораторском искусстве» давньоримського філософа, педагога Марка Квінтіліана (35--96 рр.). Ця праця довгий час була єдиною книгою з педагогіки.

У всі часи існувала народна педагогіка, яка відіграла величезну роль в духовному та фізичному розвитку людства.

У період середньовіччя церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи освіту в релігійне русло. В результаті цього освіта втратила свою прогресивну спрямованість античних часів. Таким чином, догматичні принципи навчання проіснували в Європі майже 12 століть.

В епоху Відродження (ХV--XVI ст.) розвиток капіталістичних відносин, прогрес науки та культури призвели до відродження інтересу до античної культури, до гуманізації школи та освіти. Я.А. Коменський (1592--1670), педагог-реформатор, ввів класно-урочну систему навчання, від якої веде початок «класична» загальна середня освіта.

ХVІІІ--XІХ ст. класична освіта зазнала значних перетворень. У гімназіях, класичних закладах освіти нарівні з давньогрецькою, латинською мовами почали викладати математику, рідну мову, природничі дисципліни.

У ХІХ ст. поряд з класичною середньою освітою почала розвиватися професійна освіта. В Росії указом царя Петра І в 1701 році була відкрита перша школа математичних та навігаційних наук. Реальна освіта та її розвиток були запитом суспільства в той період.

У ХХ ст. в розвинених країнах світу система освіти мала загальні риси при збереженні певних національних традицій. Середня освіта здобувалась в школах декількох типів: від загальних, масових шкіл до елітарних, привілейованих. Вищим навчальним закладом став університет.

Після перемоги Жовтневої революції 1917 р. освіта в СРСР стала загальною, доступною, масовою. За два десятиріччя була ліквідована неписьменність населення. Разом із тим необхідно визнати, що радянська освіта була під жорстким партійним контролем та диктатом. Ряд видатних відкриттів в галузі генетики та кібернетики були загублені. І це негативно вплинуло на розвиток освіти.

Історія освіти в Україні теж має свої особливості. Відома традиційна освіченість українців. Українське козацтво отримувало освіту як вдома в перших вищих навчальних закладах, так і за кордоном. Наприкінці ХVІ ст. в містах України почали виникати братські школи, які дали початок систематичної освіти українців; після злиття декількох братських шкіл був утворений перший вищий навчальний заклад -- Києво-Могилянська академія.

Високий рівень освіти і культури в Україні зумовив той історичний факт, що саме кияни започаткували вищу освіту в Російській імперії: в 1687 році Симеоном Полоцьким була відкрита в Москві Елліно-Грецька академія.

Після возз'єднання України з Росією освіта в Україні зазнала занепаду. В 1863 році царський уряд видав Валуєвський циркуляр, який забороняв друкувати книги та наукові видання українською мовою. Величезний вклад в розвиток української освіти вніс Михайло Грушевський, який очолив у 1897 році Наукове Товариство ім. Т.Г. Шевченка.

У період правління в Україні гетьманату урядом П. Скоропадського були зроблені широкомасштабні спроби по відродженню української освіти, культури. За 8 місяців існування гетьманського уряду успіхи в піднесені освіти вражаючі: в листопаді 1918 року була заснована Всеукраїнська Академія Наук.

Далі в радянський період освіта та культура в Україні була підпорядкована партійній ідеології. «Українізація» школи та освіти поступалась «русифікації». Так тривало багато десятиліть. У 1991 році після проголошення Незалежної України був виданий закон України «Про освіту», який дав новий поштовх у розвитку української школи, освіти. Цей закон передбачав впровадження новацій у відтворенні славних історичних традицій української освіти та нових освітніх технологій, програм. Власне, Закон України «Про освіту» веде до глибокого реформування освіти в Україні з метою підвищення якості освіти всіх рівнів.

У зв'язку з прийняттям Закону України «Про загальну середню освіту» (1998--1999 рр.) відбулося принципово нове осмислення всіх складових загальної середньої освіти як соціальної інституції, як цілісної системи.

Окреслення нових цілей шкільної освіти, впровадження 12-річного навчання, профільність старшої школи зумовили зміни стандартизації змісту освіти як в концептуальному, так і в нормативному плані.

Зокрема у Законі чітко визначено, що метою шкільної освіти є розвиток особистості -- інтелектуальний, соціальний і фізичний, а основою реалізації цілей -- багатокомпонентний зміст. У загальному вигляді до його складу входять систематизовані знання про природу, людину, суспільство, культуру, виробництво, а також засоби пізнавальної і практичної діяльності.

Зміст і організація шкільної освіти повинні сприяти сильній внутрішній мотивації учнів, створювати умови для всебічної повноцінної діяльності школярів нині, а не в далекій перспективі. В умовах динамічних змін у суспільстві принципово змінюються вимоги до системи освіти.

Нині є актуальною розробка концепції безперервної освіти. З переходом до безперервної освіти стають різноманітнішими склад тих, хто навчається, характер мотивації і зміст навчання. Все це вимагає зміни парадигми освіти, пошуку нових освітніх технологій.

Відбувається перехід від принципу «йди за мною» до принципу «йди сам». При цьому тому, хто навчається, надається широка можливість добирати потрібну йому інформацію, визначати її необхідність, виходячи з поставлених цілей. Йдеться про орієнтацію на задоволення невід'ємного права кожної людини -- права на одержання освіти з урахуванням індивідуальних особливостей, інтересів і здібностей особистості. Така орієнтація передбачає поступове подолання антигуманних за своєю сутністю освітніх парадигм -- адміністративно-командної та ринкової ( продажу-купівлі освітніх послуг).

9.2 Педагогіка як наука. Основні категорії педагогіки

Педагогіка (від грец. paidos - дитя та ago - веду) вивчає та вирішує проблеми виховання, навчання, освіти та розвитку людини, що виникають на різних етапах її життя в різних умовах соціально-економічного та науково-технічного розвитку суспільства, яке постійно ставить нові завдання у сфері виховання та освіти.

Предмет педагогіки - цілісний гуманістичний процес виховання та освіти, розвитку соціально активної особистості, підготовки її до життя та праці, суспільної діяльності з урахуванням суспільно-економічної ситуації в країні.

Об'єкт вивчення і дослідження у педагогіці - реальний процес передачі новому поколінню соціально-історичного досвіду та культури людства, гуманістичне виховання, освіта та виховання людини на різних етапах її життя, формування суспільних та міжособистісних стосунків.

Виховання - спеціально організований процес по вихованню особистісних якостей людини. Цілеспрямований організований процес, що забезпечує всесторонній розвиток особистості і підготовку її до трудової та суспільної діяльності.

Функції виховання:

турбота про здоров'я та фізичний розвиток підростаючого покоління;

передача накопиченого досвіду: виробничого, духовного, вмінь, навичок, досвіду взаємостосунків;

формування певного світогляду;

психологічна та практична підготовка до самоосвіти.

Самовиховання - діяльність людини, спрямована на самовдосконалення в інтелектуальному, морально-вольовому, естетичному та фізичному напрямках.

Освіта - процес і результат оволодіння системою наукових знань, умінь, навичок, формування на їх основі світогляду, моральних, духовних, естетичних та інших якостей особистості, розвиток її творчого потенціалу, гуманних міжособистісних і суспільних відносин.

Самоосвіта - цілеспрямований процес самостійного оволодіння цілісною системою знань, умінь та навичок, поглядів.

Розвиток - цілісний, досить складний процес, що проявляється в якісних змінах в особистості людини, які проходять потягом всього життя, але найбільш інтенсивно - в дитячому та юнацькому віці.

9.3 Методи науково-педагогічних досліджень

Експериментально-емпіричні методи:

спостереження, накопичення наукових матеріалів та наукових фактів;

метод виділення, узагальнення та розповсюдження передового педагогічного досвіду;

метод констатуючого, перевіряючого і перетворюючого експерименту;

метод природних та лабораторних експериментів;

метод тестів;

метод анкетування - іменного, анонімного, відкритого і закритого;

інтерв'ю;

вивчення навчальної документації та письмових робіт.

Теоретичні методи:

методи аналізу, синтезу, співставлення, моделювання, структурно-логічні, графічне моделювання, математичні та соціометричні методи.

9.4 Галузі педагогіки

Основні напрямки системи педагогічних наук є такими:

Загальна педагогіка, яка вивчає і формулює принципи, форми і методи навчання й виховання, які є загальними для всіх вікових груп і навчально-виховних закладів.

Ця галузь педагогічних знань досліджує фундаментальні питання навчання і виховання, а саме:

методологію науки;

розвиток і виховання людської особистості;

загальні закономірності процесу навчання і виховання;

методи педагогічних досліджень.

Складовими загальної педагогіки є:

· теорія навчання (дидактика);

· теорія виховання;

· теорія організації та управління в системі освіти.

Дошкільна педагогіка-- галузь педагогічних знань, яка вивчає закономірності виховання дітей дошкільного віку як у сім'ї, так і в дошкільних виховних закладах.

Педагогіка загальноосвітньої школи -- найрозвиненіша галузь педагогічних знань, яка досліджує зміст, форми й методи навчання і виховання школярів.

Її основними розділами є розумове, моральне, трудове, фізичне та естетичне виховання учнів на різних етапах навчання. Найважливіше завдання цієї галузі педагогічних знань -- розроблення питань забезпечення учнів глибокими та міцними знаннями, формування у них гуманістичного світогляду, забезпечення всебічного розвитку їхньої особистості.

Спеціальна педагогіка (дефектологія) -- наука про особливості розвитку, закономірності навчання і виховання аномальних дітей, які мають фізичні або психічні вади. Залежно від виду дефектів педагогічні знання цієї галузі поділяються на такі напрямки:

сурдопедагогіка, яка вивчає та розробляє закономірності навчання і виховання глухих, глухонімих і дітей, котрі недочувають;

тифлопедагогіка, що вивчає ті самі питання стосовно незрячих і дітей зі слабким зором;

олігофренопедагогіка, яка вивчає питання навчання і виховання розумово відсталих дітей;

логопедія, котра розробляє питання виправлення мовних вад у дітей.

Зв'язок з - анатомія й фізіологія людини, медицина, психіатрія.

Педагогіка професійно-технічної освіти вивчає та розробляє питання навчання і виховання учнів у ПТУ, технікумах. Ця галузь педагогічних знань порівняно молода, але вимоги до неї значні. Вона покликана досліджувати і розробляти важливі питання підготовки кваліфікованих робітників і фахівців середньої ланки для різних галузей господарства країни.

Останніми роками починає розвиватися педагогіка середніх спеціалізованих навчальних закладів -- ліцеїв, гімназій, колегіумів тощо. Це обумовлено самим завданням цих закладів -- бути «стартовим майданчиком» для опанування вищої освіти. Правильна організація навчального процесу, вибір необхідних дисциплін і оптимальне дозування розумового навантаження учнів стають пріоритетними заходами.

Педагогіка вищої школи розробляє способи і методи переважно самостійної роботи. Основна мета навчання тут полягає у скеруванні студентів на вибір і самостійне розроблення оптимальних та ефективних форм засвоєння знань. Специфіка виховної роботи полягає в тому, що студентів навчають не лише гуманізму і моральним цінностям, а й умінню виховувати інших.

Починають розвиватися і такі галузі педагогічних знань, як педагогіка виправно-трудових закладів, що займається питаннями перевиховання правопорушників усіх вікових груп, та військова педагогіка, чия сфера -- виховання бійців в армії, проблеми стосунків між підлеглими і командирами, вивчення способів і методів засвоєння військових знань.

Історія педагогіки розкриває історію розвитку теорії та практики, навчання й виховання в різні історичні епохи, різних країн і народів.

Слід зазначити, що паралельно з розвитком педагогіки, особливо теорії навчання й освіти, розвинулись і виокремились у галузь педагогічних знань методики викладання окремих навчальних предметів у загальноосвітній школі, а надалі -- в середній спеціальній та вищій. Важливим завданням методики є розроблення змісту, форм і методів вивчення цих предметів; вивчення, узагальнення і популяризація педагогічного досвіду роботи кращих учителів; всебічне підвищення ефективності педагогічного процесу, якості, знань, умінь, навичок учнів.

Зв'язок педагогіки з іншими науками. Педагогіка вирішує свої завдання не ізольовано, а в тісному взаємозв'язку з іншими науками, використовуючи їхні досягнення в суміжних із педагогікою галузях. Будучи наукою суспільною, педагогіка тісно пов'язана з такими науками, як психологія, філософія, історія, етика, естетика, економіка, соціологія та ін.

Щоб правильно вчити і виховувати учня, досягти в цьому позитивних результатів, необхідно знати біологічні закономірності росту і розвитку людського організму. Тому педагогіка тісно пов'язана з анатомією і фізіологією людини, особливо з фізіологією вищої нервової діяльності. Містком між ними є вікова психологія, яка розкриває вікові особливості формування і розвитку психіки людської особистості. Тісними є зв'язки між педагогікою і шкільною гігієною.

Теорія освіти та навчання (дидактика).

Дидактика (гр.didaktikos - повчальний) - галузь науки, яка вивчає проблеми освіти та навчання: загальні закономірності навчання, його принципи та організаційні форми. Фундаментальна праця, що розкрила основи дидактики як науки стала “Велика дидактика” (1633 р.)Я.А. Коменського (загальне мистецтво навчати всіх усьому).

Головною метою освіти є всесторонній розвиток особистості як найвищої цінності суспільства, розвиток її розумових та фізичних здібностей, таланту, виховання високих моральних якостей, формування активного громадянина.

Освіта в Україні будується на основі гуманізму, демократії, національної свідомості, взаємоповаги.

Принципи побудови освіти:

- науковий та світський характер системи освіти;

- доступність для кожного громадянина усіх форм та типів освітніх послуг;

рівність умов кожної людини для повної реалізації її здібностей, таланту, всестороннього розвитку;

гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей;

незалежність освіти від політичних партій, суспільних та релігійних організацій;

органічний зв'язок із світовою та національною культурою, традиціями;

взаємозв'язок з освітою інших країн;

інтеграція з наукою та виробництвом;

єдність, безперервність, різноманітність освіти;

пріоритетність безкоштовної освіти в Україні;

обов'язковість повної загальної середньої освіти.

Структура освіти:

дошкільна освіта;

загальна середня освіта;

позашкільна;

професійно-технічна;

вища;

післядипломна;

аспірантура;

докторантура;

самоосвіта.

Освітні рівні:

початкова загальна освіта;

базова загальна середня освіта;

повна загальна середня освіта;

професійно-технічна освіта;

базова вища освіта;

повна вища освіта.

Освітньо-кваліфікаційні рівні:

кваліфікований робітник;

молодший спеціаліст;

бакалавр;

спеціаліст;

магістр.

Основні типи навчальних закладів.

Основним типом середнього закладу освіти є середня загальноосвітня школа трьох ступенів:

1 - початкова;

2 - основна, що забезпечує базову освіту;

3 - старша, що забезпечує повну середню освіту.

Спеціалізована школа забезпечує поглиблене вивчення одного або декількох курсів учнями від 6-7 до 17-18 років та від 11-12 до 17-18 років.

Гімназія - середній навчальний заклад освіти другого та третього ступеню, що забезпечує загальнокультурну, науково-теоретичну, гуманітарну підготовку здібних дітей.

Колегіум - середній заклад освіти, що забезпечує крім державного освітнього мінімуму гуманітарну, суспільно-гуманітарну, гуманітарно-наукову підготовку талановитої молоді певного регіону або всієї України. Як правило в колегіум приймаються учні після закінчення школи 2 ступеню.

Ліцей - середній навчальний заклад, що забезпечує державний загальноосвітній мінімум і здійснює науково-практичну підготовку здібної і талановитої учнівської молоді. Ліцей працює з учнями, які закінчили 8 класів загальноосвітньої школи (4 класи гімназії).

Вищі навчальні заклади:

1 рівень акредитації (технікуми, училища та інші прирівняні до них) готують молодших спеціалістів на базі середньо освіти та на основі базової освіти гарантують отримання середньої освіти і присвоєння кваліфікації молодшого спеціаліста.

2 рівень акредитації (коледжі та інші прирівняні до них) готують спеціалістів на основі повної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації молодшого спеціаліста, бакалавра.

3-4 рівень акредитації готують спеціалістів на основі повної середньої освіти з присвоєнням кваліфікації бакалавра, спеціаліста, магістра; на основі вищої освіти - з присвоєнням степенів кандидата та доктора наук у встановленому порядку.

Післядипломна освіта - стажування, клінічна ординатура, підвищення кваліфікації та перепідготовка кадрів.

Процес навчання як цілісна система.

Процес навчання виконує три основні функції: освітню, виховну та розвиваючу. Процес навчання складається з двох взаємопов'язаних процесів: викладання як діяльність педагога і навчання як діяльність учня. Викладання складається із: знання педагогом свого предмета; вміння організовувати навчально-виховний процес; знання сучасних методів та засобів навчання тощо. Навчання - активний пізнавальний процес, в якому проявляються і формуються розумові сили, моральні та вольові якості характеру, властивості особистості та темпераменту.

Навчання -- це діяльність, яка має двосторонній характер: викладання та учіння.

Викладання -- цілеспрямований вид діяльності, який здійснюється педагогом, організатором педагогічного процесу; це активний процес, бо в його здійсненні намагаються не лише передати учневі (студентові) певні знання, а й розвинути у нього бажання і вміння набувати нових знань, досвіду.

Учіння -- цілеспрямований процес засвоєння знань, умінь, навичок, соціального досвіду.

У сучасному розумінні для навчання характерні такі ознаки:

1) двосторонній характер;

2) сумісна діяльність вчителів та учнів;

3) управління з боку вчителя.

Таким чином, навчання -- цілеспрямований процес передачі і засвоєння знань, умінь, навичок і способів пізнавальної та практичної діяльності вчителів і учнів. Навчання має ряд особливостей:

перша особливість -- бінарність: викладання (цілі викладання) і учіння (цілі учіння);

друга особливість -- розмаїття суб'єктів діяльності з власними потребами, мотивами, установками, ціннісними орієнтаціями; з власними розуміннями «передачі» знань, з власним тлумаченням «засвоєння» знань;

третя особливість -- величезне розмаїття сфер, напрямків, предметів людського досвіду, який передається, засвоюється у навчанні; особливості навчальних цілей.

Навчання має забезпечити:

вміння орієнтуватися у певних умовах;

відповідно до цього здатність «будувати» поведінку, адекватну умовам;

результат навчання -- здатність пізнавати оточуючий світ, вміння регулювати поведінку.

Таким чином, в результаті навчання повинні статись заплановані зміни у поведінці тих, хто вчиться.

Щоб здійснити процес навчання, його потрібно організувати.

Організувати навчання -- означає створити певну структуру та налагодити, відповідні цілям організації, зв'язки між елементами структури.

Основні елементи організації навчання:

група людей (суб'єкти учіння, суб'єкти викладання);

навчальні цілі (пізнавальні, психомоторні, афективні);

зв'язки між елементами (контроль як зворотний зв'язок).

Організаційні форми навчання -- це зовнішні прояви узгодженості діяльності учнів та вчителів, що здійснюються у певному порядку та режимі.

В культурі людства розвиток форм навчання має свої історичні етапи:

Первісна форма навчання -- на ранніх стадіях розвитку людства навчання було пов'язане з конкретною поведінкою та діяльністю людини. Діти навчалися, наслідуючи дорослих.

Індивідуальне навчання -- виникло в Давній Греції; учень виконує індивідуальне завдання, вчитель допомагає. Воно є досить ефективним, тому що дозволяє врахувати особливості розвитку дитини, провадити індивідуальний контроль за процесом засвоєння знань. Однак має ряд недоліків: воно потребує матеріальних затрат, а також позбавляє однолітків спілкування.

Індивідуально-групове навчання -- набуло широкого розповсюдження в середньовічних школах. Його характерні ознаки: непостійний склад учнів з різним рівнем розвитку, різним рівнем знань, не однорідний за віком. У школах панували репродуктивні методи навчання: механічне заучування, багаторазове повторення і відтворення матеріалу.

Класно-урочна форма навчання -- заснована Я.А. Коменським, який глибоко обґрунтував її у видатній праці «Велика дидактика» (1632 р.). Він вважав, що в школі навчання учнів повинно провадитись у класах з постійним складом учнів (однорідні за віком, розвитком); формування класів здійснюється на початку навчального року; навчальний рік повинен мати фіксовані початок і кінець, чотири періоди канікул; повинна бути програма навчання, зміст навчання за роками; заняття кожен день, крім неділі; навчання в класах по 40--50 осіб, навіть до 300 (якщо до проведення занять будуть залучені кращі учні). Таким чином, класно-урочна система діє та вдосконалюється аж до нинішніх часів.

Белл-ланкастерська система навчання -- (автори Белл і Ланкастер, Англія, кін. XVIII--поч. XIX ст.) -- сутність її в тому, що вчитель організував навчання молодших школярів за допомогою старших (давав інструкцію як вчити).

Лабораторна система знань за Дальтон-планом -- (за назвою м. Дальтон, США, 20-ті роки ХХ ст.), суть системи: виключаються класи, колективна робота вчителя з учнями; використовуються лабораторії, де провадяться заняття; використовуються таблиці, прилади, технічні засоби.

Мангеймська система навчання -- (автор Зіккінгер (1858--1930), м. Мангейм, Німеччина). Суть її в тому, що навчання провадять в класах, розподілених на підставі результатів психометричних обстежень і характеристик вчителів (4 групи класів: із середніми здібностями, малоздібними, розумово відсталими та обдарованими). Тривалість навчання в кожній групі була різною.

План Трампа -- (50--60-ті роки ХХ ст.) -- це американська система навчання, за якою 40 % часу відводиться на навчання учнів у великих групах (100--150 осіб), 20 % -- на навчання у малих групах (10--15 осіб), а 40 % -- на самостійну роботу.

Метод проектів -- (30-ті роки ХХ ст., автор Дьюї, м. Чикаго, США) -- сутність; виховання через дію, навчання за проектом (зміст навчання визначає проект).

Процес навчання будується відповідно до законів, закономірностей принципів навчання. Під принципами навчання або принципами дидактики розуміють систему вихідних, дидактичних вимог до навчання, виконання яких забезпечує його ефективність. Усі принципи можна розділити на загальнонаукові (науковість, системність, зв'язок теорії з практикою) та дидактичні (систематичність, міцність засвоєння знань, індивідуальний підхід до учнів, формування позитивної мотивації).

Для досягнення свідомо визначеної мети в навчально-пізнавальній діяльності необхідно діяти, тобто змінювати стан предмета (для отримання необхідного результату-продукту).

Принципи дидактики (принципи навчання):

принцип гуманістичної цілеспрямованості;

принцип зв'язку з життям;

принцип співробітництва викладача та студента;

принцип науковості;

принцип наочності;

принцип доступності;

принцип систематичності, послідовності;

принцип свідомої та активної участі молоді;

принцип створення необхідних умов для навчання.

Форми навчання.

Основною формою навчання є класно-урочна система, одиницею якої є урок - більш або менш закінчений відрізок навчального процесу, в якому представлені такі педагогічні елементи, як мета, зміст, методи, засоби.

Класифікація уроків:

за способом проведення: урок-лекція, кіноурок, урок-бесіда, урок практичних занять тощо;

за характером пізнавальної діяльності - урок закріплення матеріалу, урок формування понять тощо;

за ступенем самостійності - урок самостійної роботи.

Методи навчання -- це система послідовних дій суб'єктів навчання над свідомо визначеним предметом діяльності із застосуванням відповідних засобів, внаслідок чого отримується очікуваний результат навчання.

У педагогічній науці існує декілька класифікацій методів навчання в залежності від того, які підходи і принципи лягли в основу їх розробки.

1. Класифікація методів навчання за джерелами надбання знань:

1.1. словесні;

1.2. наочні;

1.3. практичні.

2. Класифікація методів навчання за характером навчально-пізнавальної діяльності учнів по засвоєнню матеріалу:

2.1. пояснювально-ілюстровані;

2.2. репродуктивні;

2.3. проблемні;

2.4. частково-пошукові або евристичні;

2.5. дослідницькі.

3. Класифікація методів навчання за способами організації упорядкованої навчальної діяльності суб'єктів:

3.1. методи засвоєння знань;

3.2. методи викладання;

3.3. методи формування умінь, навичок та застосування їх на практиці;

3.4. методи контролю і оцінки знань, умінь, навичок.

4. Класифікація методів навчання за навчальними цілями (рівень абстракції навчальних цілей визначає рівень абстракції методів навчання) (за В.А. Козаковим):

основні види методів навчання;

типи;

способи-методи;

4.1. інформаційно-презентативні:

усні;

письмові;

наочно-усні;

4.2. алгоритмічно-дійові:

діалогічні;

предметно-групові;

групові;

4.3. самостійно-пошукові:

індивідуальна робота;

самостійна робота.

Усі методи навчання повинні використовуватись в оптимальному співвідношенні, враховуючи характер матеріалу, фактори ефективності їх застосування та особливості освітніх груп навчання.

До основних форм організації занять належить урок -- це така організаційна форма навчання в школі, за якої вчитель у рамках точно встановленого часу з постійним складом учнів однакового віку за твердим розкладом вирішує певні навчально-виховні завдання. Урок -- основний елемент класно-урочної системи. Структуру уроку визначають мета, зміст, дидактичні задачі, вік учнів, методи і засоби навчання.

Відповідно до дидактичних функцій можна визначити такі типи уроків:

уроки, які служать ознайомленню учнів із новим матеріалом;

уроки для повторення засвоєного матеріалу;

уроки для контролю й оцінки результатів навчання;

комбіновані уроки;

нестандартні уроки -- це імпровізовані заняття, що мають нетрадиційну форму: урок -- «аукціон ідей», урок -- прес-конференція, урок -- консультація, бінарний урок (2 викладачі), урок -- КВК, урок -- конкурс тощо.

Існують також допоміжні форми організації занять:

факультативи;

гуртки за інтересами;

екскурсії;

домашня самостійна робота.

Одним із головних елементів у структурі процесу навчання є зміст освіти. Визначень «змісту освіти» існує багато, але вони мають одну суть: це окреслене коло систематизованих знань, умінь, навичок, які є основою для всебічного розвитку учнів, формування у них гуманістичного світогляду і пізнавальних інтересів.

...