3. У корі головного мозку виділяють зони :

а) моторні, синтетичні, аналітичні;

б) сенсорні, аналітичні, синтетичні;

в) аналізуючі, стимулювальні, асоціативні;

г) центральні, периферійні, симпатичні;

д) сенсорні, моторні, асоціативні.

4. Що демонструють люди, вітаючись за руку:

а) доброзичливість і змагання;

б) змагання і прихильність;

в) добрі наміри і доброзичливість;

г) привабливість і домагання;

д) змагання і домагання.

5. Вплив генетичних особливостей людини на психіку вивчає :

а) генетика;

б) фізіологія;

в) психофізіологія;

г) психогенетика;

д) етологія.

Список літератури

1. Естественнонаучные основы психологии / под. ред. А.А. Смирнова, А.Р. Лурия, В.Д. Небылицына. -М. : Педагогика, 1978. -368с.

2. Загальна психологія / за ред. С.Д.Максименка.-Вінниця: Нова Книга, 2004. -704с.

3. Немов Р.С. Психология: в 3 кн. - М.: ВЛАДОС, 2001.-

Кн. 1. - 688с.

4. Мясоїд П.А. Загальна психологія. - К.: Вища шк., 2000. -

480 с.

5. Психологія / за ред. Ю.Л.Трофімова. -К. : Либідь, 2001. -560с.

6. Психология /под ред. В.Н.Дружинина. - СПб.: Питер, 2000. - 672с.

3. Особистість у психології

3.1 Соціально-історична сутність особистості людини

Поняття особистості людини є центральним для багатьох галузей знань. Особистість людини вивчають філософія, соціологія, психологія, педагогіка, психіатрія тощо. Такий широкий інтерес до цього утворення говорить, з одного боку, про його складність, а з іншого - про важливість у системі гуманітарного знання.

Особистість людини цікавить психолога з точки зору наявності чи відсутності певних психічних утворень, їх відповідності віковим нормам, та можливості їх корекції у випадку невідповідності віковим стандартам.

Особистість людини - це перш за все соціальна якість людини. Її формування можливе лише у взаємодії з собі подібними, у соціумі, у діяльності. Для розуміння сутності особистості необхідно розглянути два ряди явищ. Перший ряд: людина - індивід - особистість - індивідуальність. Другий ряд обумовлений складністю життєвого світу особистості. Саме у цьому світі і виділяють ряд: зовнішній (предметний) світ - соціальний світ - внутрішній світ.

У понятті «людина» зафіксована родова належність цієї істоти до роду людського, або до виду людини розумної, Homo sapiens. У цьому понятті відображаються особливості анатомічної будови, фізіологічних функцій та способу життя. Це поняття поєднує новонародженого, звичайну дорослу людину, видатного генія і навіть ідіота. Ми легко відрізняємо цю істоту у будь-якому віці від інших живих істот.

Кожна людина народжується на світ індивідом. Індивід - це щось окреме, особливе, індивідуальне. У цьому понятті відображаються індивідуальні, своєрідні особливості анатомічної будови, фізіологічних функції та способу життя. Ми всі люди, але кожен з нас має своєрідні особливості зовнішнього вигляду, кольору очей, форми обличчя, носа, рота та ін. Усе це зовні відрізняє нас один від одного. Народжуючись на світ індивідом, людина живе і діє у певному соціальному та історичному просторі. Саме система соціального життя забезпечує набуття індивідом соціальної якості. Для становлення особистості індивід має привласнити систему соціальних відносин, а саме систему економічних, політичних та ідеологічних відносин. Людина є активно діючою істотою. Система відносин, у яких живе людина, нею самою ж і створюється. А звідси висновок, що людина сама створює систему соціальних відносин, а потім їх привласнює. Так вона стає особистістю і сама себе формує.

Особистістю називається соціальна істота, яка живе у суспільстві і є активним діячем цього суспільства.

Крім соціальної обумовленості, особистість має історичну обумовленість. Кожна особистість привласнює історичні особливості, у яких вона живе. Так, людина ХІХ століття не мала потреби дивитися телевізор, бо не було телебачення. Сьогодні кожна людина, кожна особистість обов'язково переглядає новини, концерти, шоу, що пропонують різноманітні канали сучасного телебачення. Так особистість набуває соціально-історичної сутності.

Усі люди живуть у цілком визначеному соціальному середовищі, зазнають впливу одних і тих самих соціальних відносин та привласнюють їх. Незважаючи на це, люди відрізняються своїми психологічними особливостями і не тотожні один одному. Привласнюючи систему соціальних відносин, людина відбирає з них лише ті, що їй цікаві, відповідають її внутрішньому світу. Одні привласнює, інші - не сприймає. Все це є підґрунтям індивідуальності. Своєрідне поєднання особистісних властивостей називається індивідуальністю. Кожна людина, кожна особистість своєрідна у своїй індивідуальності.

Другий ряд, що визначає особистість людини - це життєвий світ, а точніше їх система. У цій системі виділяють зовнішній світ, соціальний світ та внутрішній світ. Кожна людина, кожна особистість одночасно перебуває у цих світах, один може перетворювати, інші створювати.

Зовнішній, або предметний світ, - це світ природи, науки, техніки, практики, доцільної діяльності. Це світ пізнання і практичної чи теоретичної (наукової) діяльності людини. Людина пізнає закони природи, створює технічні проекти. Тут усе потребує доведень або практичної перевірки з точки зору корисності для людини. У цьому світі ціняться лише ті знання, що можуть бути подані у доступному для розуміння вигляді, а також можуть бути передані іншим людям. У такому випадку вони стають частиною загального досвіду. Це світ законів природи, техніки, діяльності. Присутність людини не змінює закони природи. Так, процес фотосинтезу у зеленому листку рослин відбувається завжди, коли на нього падає промінь сонця. І для цього процесу байдуже - присутня тут людина чи ні. Людина може лише пізнати закони і користуватися ними. Це світ об'єктних відносин. У них немає нічого особистого.

Соціальний світ - це світ, у який людина входить за допомогою предметної діяльності. Одиницею цієї діяльності є предметна доцільна дія. Людина має або володіти нею, або оволодіти. Таким чином, взаємодія людини із зовнішнім (предметним) світом - це становлення діяльності і розвиток людини як суб'єкта предметної діяльності. У процесі цього розвитку відбувається формування операційних механізмів психіки. Це означає, що людина оволодіває способами дій, зафіксованими у сукупному людському досвіді. З цієї точки зору розвиток людини як суб'єкта предметної діяльності пов'язаний з привласненням соціально-історичного досвіду, тобто інтеріоризацією способів дії, що раніше належали іншим людям. Після завершення навчання інтеріоризовані способи дії включаються у предметну діяльність, тобто екстеріоризуються. Це дає можливість накопичувати досвід, виробляти нові способи дії. Тепер людина одночасно стає суб'єктом пізнання і свідомості.

Оволодіння різноманітними способами дії приводить до узагальнення психічних діяльностей. Останні регулюють предметні дії і діяльності. Здібності є узагальненими психічними діяльностями. Вони дають можливість людині оволодівати і новими предметними діяльностями, і новими психічними діяльностями.

Взаємодія людини з предметним світом пов'язана з необхідністю залучення інших людей, необхідністю їх взаємодії.

Багатогранність і складність відносин із предметним світом доповнюються системою відносин з іншими людьми. Сутність особистості людини можна зрозуміти через визначення її місця у соціумі, системі відносин у суспільстві з іншими людьми. Розглядаючи людину через призму предметної діяльності і системи відносин з іншими людьми, ми одержуємо не окрему людину, не окрему особистість, а організовану множину людей, соціум, суспільство.

Таким чином, саме людина створює соціум, або соціальний світ. Предметна діяльність у зовнішньому світі забезпечує зміни у ньому та у внутрішньому світі самої людини. Тому вихідним моментом при розгляді особистості людини має бути її соціальний статус, її місце у системі взаємовідносин з іншими людьми, у суспільстві.

3.2 Структура особистості людини

Структурою називають сукупність елементів, що складають ціле. Говорячи про структуру особистості людини, ми маємо на увазі елементи структури особистості. Оскільки особистість людини є надзвичайно складним утворенням, то таким самим складним є завдання визначення структури. До сьогодні існує величезна кількість підходів і теорій структури, але відсутня єдина загальновизнана концепція структури особистості.

Однією з проблем структури особистості людини є співвідношення біологічного й соціального. Людина - істота біологічна, вид Homo sapiens. Це означає, що вона має певну біологічну організацію: анатомічну будову, фізіологічні функції, генний апарат, ендокринну систему і т. ін. Уся сукупність біологічних особливостей складає пудгрунтя формування індивідуально - психологічних особливостей. Усе біологічне у людині існує як соціально обумовлене. Індивідуальність особистості людини зберігає у собі відбиток біологічних, природних особливостей. У процесі взаємодії з системою соціальних відносин вони набувають соціальності та існують у єдності і не можуть розглядатись як самостійні складові цілісної системи. Складові елементи структури особистості несуть на собі відбиток як природного, так і соціального. Тому доцільніше розглядати саме їх вплив на структурні утворення особистості людини.

Саме з цієї точки зору розглядали структуру особистості радянські психологи К.К. Платонов та А.В. Петровський.

К.К. Платонов розглядає особистість людини як структурно - динамічну систему. У цьому підході особистість є складною системою, що постійно розвивається, змінює склад компонентів та зв'язки між ними. Він вводить термін «підструктура» особистості. До підструктур можуть входити включені всі відомі властивості особистості. У структурі особистості людини К.К. Платонов виділяє чотири основні та дві накладені підструктури. До основних підструктур він відносить: спрямованість, досвід, психічні процеси, психофізіологічні особливості. До накладених - здібності і характер.

1. Спрямованість - це сукупність мотивів, що визначають напрямок діяльності людини. Мотиви як внутрішні спонукальні сили до діяльності поділяються на усвідомлені та неусвідомлені. До усвідомлених мотивів відносять ті мотиви, що визначають стрижневе підґрунтя особистості, а саме: інтереси, світогляд, переконання, мрії, ідеали. Серед неусвідомлених мотивів найбільш вивченим є установка. Вчення про установку започаткував видатний грузинський психолог Д.М. Узнадзе (1886 -1950 рр.). Установкою називають внутрішню готовність людини певним чином виконати діяльність. Так, студентам пропонували визначити тонкі запахи у запропонованій рідині. Чим тільки не пахла дистильована вода у чисто вимитих пробірках? Спочатку була зроблена установка: знайти запах. Діє установка і у навчанні. Якщо студент навчається «для заліку», то після нього все швидко забувається. Якщо є установка, що «це потрібно у майбутньому», то навчальний зміст запам'ятовується міцно і надовго.

Спрямованість формується практично системою соціальної взаємодії. Вона найбільш соціально обумовлена і є результатом навчання і виховання, найбільш динамічна, легко може змінюватися з плином часу.

2. Досвід людини. Він формується у процесі взаємодії з предметним світом і поєднує знання, уміння та навички. Ця підструктура має соціально - біологічну обумовленість. Соціального у ній більше, ніж біологічного. Біологічним тут є здорова нервова система (і, зазвичай, психіка), що забезпечує нормальну взаємодію з предметним світом і оволодіння предметною діяльністю. Досвід змінюється протягом життя.

3. Психічні процеси. Сюди входять особливості пізнавальних та емоційно - вольових процесів. Ця підструктура особистості людини має біосоціальну обумовленість. Біологічного у ній більше, ніж соціального. Малодинамічна.

4. Психофізіологічні особливості. До них відносять особливості анатомічної будови, особливості фізіологічних функцій, тип вищої нервової діяльності, тип темпераменту, вікові особливості, статеві особливості, патологічні особливості. Вони мають біологічну обумовленість. Соціальне практично відсутнє. Ця підструктура найбільш стійка і практично не змінюється протягом життя.

Розглянуті підструктури є основними, бо вони визначають формування накладених підструктур.

Здібності, як ми вже зазначали, є узагальненими психічними діяльностями, що визначають оволодіння новими практичними діями чи діяльностями. Саме здібності визначають включеність особистості у систему культурно-історичних відносин суспільства.

Характер є неповторним поєднанням властивостей особистості, що виявляються у діяльності і типових способах поведінки. Про характер людини можна говорити на підґрунті системи відносин, а саме: до діяльності, до інших людей, до себе, до речей.

А.В. Петровський з точки зору співвідношення біологічного і соціального у структурі особистості виділяє три підструктури: інтраіндивідну, інтеріндивідну, метаіндивідну.

1. Інтраіндивідна, або внутрішньоіндивідна, підструктура. Це біологічна організація індивідуальності, що виявляється в особливостях будови, функцій, темпераменту і т. ін.

2. Особистість людини є суб'єктом системи взаємовідносин із суспільством і виявляється у просторі й часі як результат міжіндивідних відносин. Проявом особистості не може бути один індивід, а лише наслідок взаємодії мінімум двох осіб. Ця взаємодія опосередковується предметною діяльністю і забезпечує формування соціальних якостей особистості людини. Тому друга підструктура відображає саме цю якість. Це інтеріндивідна підсистема. Вона формується у взаємодії між людьми.

3. Метаіндивідна, або надіндивідна, підструктура виходить за межі інтраіндивідної та інтеріндивідної підструктур. Крім того, вона виходить за межі зв'язків, що існують сьогодні. У процесі практичної діяльності і взаємодії з іншими людьми кожна особистість свідомо чи несвідомо впливає на інших людей і тим самим щось змінює або здійснює «внески» в інших людей, залишає у них частинку своєї особистості. Це процес своєрідного продовження себе в інших людях не тільки у момент взаємодії, але й за його межами. Процес продовження суб'єкта в інших людях називається персоналізацією.

Персоналізація забезпечує вирішення вічної проблеми смерті і безсмертя. Якщо суб'єкт продовжений в інших людях, то з його смертю особистість «повністю» не вмирає, бо метаіндивідна підструктура продовжує жити. Про цю підструктуру краще сказати, ніж О.С. Пушкін, не можна: «Нет, весь я не умру… доколь в подлунном мире жив будет хоть один пиит».

3.3 Розвиток особистості. Періодизація психічного розвитку

Ми вже зазначали, що особистість людини є динамічним утворенням, вона змінюється протягом життя, розвивається. Розвитком називають необхідні, спрямовані та закономірні зміни матеріальних та ідеальних об'єктів. Розвиток відбувається у реальному часі і тим самим виявляє спрямованість. Процес психічного розвитку здійснюється як накопичення новоутворень (якісні зміни) під впливом кількісних змін. Кількісні зміни - це система практичних дій, що інтеріоризуються у процесі практичної діяльності у зовнішньому світі. Процес інтеріоризації є привласненням людиною суспільно - історичного досвіду людства, зафіксованого у практичній та психічній діяльностях. Поняття «привласнення» має вживатися поряд із поняттями «навчання» і «виховання», але як загальне і більш широке.

У психічному розвитку виділяють три особливості.

Перша. Навчання і виховання людини є привласненням нею суспільно - історичних здібностей.

Друга. Навчання і виховання (привласнення) є загальними формами психічного розвитку людини.

Третя. Привласнення і розвиток не можуть розглядатись як два самостійних процеси. Вони співвідносяться між собою як форма і зміст єдиного процесу психічного розвитку людини.

Кількісні і якісні зміни взаємозалежні і взаємообумовлені, і пов'язані з особливостями психічного розвитку. Так, розвиток мислення людини безпосередньо пов'язаний із засвоєнням мови. Оволодівши 20-30 словами, дитина розуміє звертання до неї, а 60-70 слів - забезпечують вживання їх у правильній граматичній формі. А це змінює процес мислення і відкриває можливості для засвоєння інших суспільно-історичних здібностей, зокрема управління поведінкою дитини за допомогою слова.

Процес психічного розвитку складний, але єдиний і цілісний. У ньому тісно переплітаються всі стадії, умови, взаємовідносини. При цьому процес розвитку здійснюється нерівномірно, стрибкоподібно. У ньому виділяють як спокійні, або літичні періоди, так і бурхливі, або критичні періоди.

Літичні періоди характеризуються поступовим, повільним, прихованим розвитком, без стрибків. Такі періоди займають більші проміжки часу у психічному розвитку людини. Зміни у психіці людини можна виявити лише шляхом порівняння початку і кінця вікового періоду.

Критичні періоди це періоди бурхливого, швидкого розвитку, різких змін психіки. Кризи психічного розвитку є поворотними пунктами у нормальному перебігу цього розвитку. У такі періоди відбувається зміна потреб та діяльностей. Відомо, що діти у 3, 7, 11-12 років стають особливими, відмінними від попередніх вікових періодів. Л.С. Виготський виділив три особливості таких періодів.

Перша. Межі початку і кінця кризи чітко не виділяються, тому дуже важко їх визначити. Але середина кризи характеризується загостренням. Це своєрідна кульмінація кризи.

Друга. Більшість дітей, які переживають кризові періоди розвитку, характеризується труднощами у вихованні, не піддаються педагогічним впливам.

Під час криз розвиток дітей часто супроводжується конфліктами з оточуючими та хворобливими внутрішньоособистісними конфліктами.

Третя. Розвиток у такі періоди має швидше руйнівний характер. Прогресивний розвиток ніби згортається, стає повільнішим. На перший план виходять процеси згортання, узагальнення того, що утворилося на попередній стадії розвитку.

Для розуміння процесу психічного розвитку важливим є виділення вікових періодів. У психології існує велика кількість підходів до періодизації психічного розвитку. Найбільшим відомі дві концепції. Це діяльнісна концепція радянського психолога Д.Б. Ельконіна, та епігенетична концепція американського психолога Е. Еріксона.

Д.Б. Ельконін вважає, що психічний розвиток відбувається під впливом активної діяльності дитини. Провідна роль у діяльності належить змінам провідних типів діяльності. Провідним типом діяльності називають такий тип діяльності, що визначає головні новоутворення віку. Кожен провідний тип діяльності має три ознаки:

- у ньому виникають новоутворення;

- у ньому змінюються психічні процеси;

- у ньому формується новий провідний тип діяльності.

Оскільки людина живе у системі світів, то можна виділити і систему діяльностей. Так, Д.Б. Ельконін виділяє дві групи провідних типів діяльності: предметні та соціальні.

У предметних типах діяльності людина оволодіває способами дії з предметами матеріальної та духовної культури. До предметів матеріальної культури належать будь-які предмети: зошит, ручка, склянка, ложка, автомобіль і т. ін. До предметів духовної культури належать наукові поняття, ідеї, теорії. Предметна діяльність впливає на формування інтелектуальної активності. У соціальних типах діяльності людина оволодіває способами дії у соціальному середовищі з іншими людьми. У цих діяльностях формується соціальна активність. Суттєвою особливістю психічного розвитку є почергова зміна предметних та соціальних типів діяльності. Почергово на перше місце виходить то один тип, то інший. Кожен із них має свій оптимальний період розвитку.

Д.Б. Ельконін виділяє шість провідних типів діяль-ності, що змінюють один одного у такій послідовності:

- безпосередньо емоційне спілкування;

- предметно-маніпулятивна діяльність;

- ігрова діяльність, або рольова гра;

- навчальна діяльність;

- особистісне спілкування;

- навчально-професійна діяльність.

Безпосередньо емоційне спілкування, ігрова діяльність, особистісне спілкування - це соціальні типи діяльності, у процесі виконання яких людина засвоює норми взаємовідносин у суспільстві та включається у систему соціальних відносин, шукає своє місце у соціумі. Предметно-маніпулятивна діяльність, навчальна діяльність, навчально-професійна діяльність - це предметні типи діяльності, у процесі виконання яких людина оволодіває способами дії з предметами матеріальної та духовної культури. Тут дитина оволодіває знаннями, уміннями, навичками. Кожному провідному типу діяльності відповідає віковий період психічного розвитку. Тут ми будемо зазначати лише літичні періоди психічного розвитку і лише одну кризу - новонародженості. При цьому необхідно пам'ятати, що між літичними періодами знаходяться кризові періоди. Д.Б. Ельконін виділяє такі періоди психічного розвитку:

- криза новонародженості 0 - 2 міс.;

- період немовляти 2 міс. - 1 рік;

- період раннього дитинства 1 - 3 роки;

- період дошкільного дитинства 3 - 7 років;

- молодший шкільний вік 7 - 10-11 років;

- підлітковий вік 10-11 - 15-16 років;

- період ранньої юності 15-16 - 17-18-19 років.

Український психолог В.Ф. Моргун застосував діяльнісний підхід для розроблення періодизації всього життя людини. Він виділив 5 вікових періодів дорослості з відповідними провідними типами діяльності.

1. Період юності (19 - 23 роки). Провідним у цьому віці є професійне та загальнолюдське самовизначення.

2. Період молодості (24 - 30 років). Провідний тип діяльності - трудова діяльність в обраній галузі.

3. Період розквіту особистості (31 - 40 років). Провідним є вдосконалення творчості у діяльності.

4. Зрілий вік (41 - 55, 60 років). Провідна діяльність - діє наставництво.

5. Старший вік (55, 60 і більше). Провідна діяльність - спілкування та спогади.

Центральною ланкою теорії Е. Еріксона є положення про те, що людина у своєму розвитку проходить через декілька універсальних для всього людства стадій. Ці стадії є результатом розгортання плану особистості. Стадії успадковуються генетично і настають у визначений для кожного час. Кожна стадія супроводжується кризою - поворотним моментом у житті людини.

Е. Еріксон виділяє 2 частини періодизації розвитку особистості: - до 17 - 20 років;

- дорослого життя.

У кожній частині розвитку особистості відбувається формування головного новоутворення - ідентичності особистості.

Стадії психічного розвитку людини виділені Е. Еріксоном, наведені у таблиці.

Стадія Розвитку	Галузь соціальних відносин	Полярні якості особистості	Результат прогресивного розвитку
1	2	3	4
1.Немовляти (0 - 1)	Мати, або інша особа	Довіра до світу – Недовіра до світу	Енергія і надія
2.Раннє дитинство (1 - 3)	Батьки	Самостійність - сором, сумніви	Незалежність
3.Дитинство (3 - 6)	Батьки, брати, сестри	Ініціатива - пасивність, провина	Цілеспрямова-ність
4.Шкільний вік (6 - 12)	Школа, сусіди	Компетентність - неповноцінність	Оволодіння знаннями та уміннями
5.Підлітковий вік та юність (12 - 20)	Групи однолітків	Ідентичність особистості - невизнання	Самовизначення, відданість і вірність
6. Рання зрілість (20 - 25)	Друзі, закохані	Близькість - ізоляція	Співпраця, кохання
7.Середній вік (25 - 65)	Професія, рідний дім	Продуктивність - застій	Творчість і турботи
8.Пізня зрілість (після 65)	Людство, близькі	Цілісність особистості - відчай	Мудрість

У кожній якості особистості міститься ставлення дитини до світу і до самої себе. Це ставлення може бути позитивним (при прогресивному розвитку особистості) і негативним (при - регресивному).

Дитині доводиться вибирати одну з двох полярних якостей: довіру чи недовіру, ініціативу чи пасивність, ідентичність чи невизнання. Коли вибір здійснено, то закріплюється відповідна якість.

Негативні якості (при прогресивному розвитку) існують у прихованому стані і можуть виявитися пізніше, коли доросла людина зустрічається з життєвими проблемами.

3.4 Основні підходи до типології особистості людини

Історія психології має велику кількість підходів до типології особистостей. Так, відомі спроби побудувати типологію особистостей за формою черепа, обличчя, конституції, спрямованості психічної діяльності, місця у соціумі, акцентуаціями характеру, локалізацією соціального контролю, почерком. Усе це викликало до життя френологію, фізіогноміку, графологію.

Найбільш поширені такі підходи до типології особистостей людини: конституційний, акцентуальний, соціальний, психологічний.

Конституційний підхід пов'язує типи особистості із зовнішнім виглядом, конституцією тіла. Е. Кречмер (1888 - 1964 рр.) - німецький психіатр і психолог виділив і описав три головні типи будови тіла людини (конституції): астенічний, атлетичний, пікнічний. Кожному з них він приписав певні особистісні риси.

Астенічному типу властива невелика товщина тіла у профіль. Астенік - це, як правило, худа і тонка людина. У неї тонка шкіра обличчя, вузькі плечі, тонкі руки, довга і плоска грудна клітина з недорозвиненою мускулатурою і недостатніми жировими накопиченнями. Це властиво чоловікам. Жінки цього типу ще й низькорослі.

Атлетичному типу властиві сильно розвинений скелет і м'язи. Людина середнього чи високого зросту з широкими плечима, добре розвиненою грудною кліткою. У атлетика міцна та висока голова.

На думку Е. Кречмера, людям астенічного і атлетичного типів властива схильність до шизофренічних захворювань. Нормальних людей, які нагадують шизофреників, Е. Кречмер назвав шизотимним типом. Шизотимікам властиві такі риси, як аристократичність і тонкість почуттів, схильність до відволікаючих роздумів, відчуженість, холодність, егоїстичність і владність, сухість і відсутність емоцій.

Пікнічний тип відрізняється сильно розвиненими внутрішніми органами (груди, живіт). Пікніки схильні до ожиріння при недостатньому розвитку м'язів та опорно - рухового апарата. Це люди середнього зросту з короткою шиєю.

Для пікніків властива схильність до маніакально-депресивного психозу. Таких людей Е. Кречмер назвав циклотимним типом. Циклотиміки - люди веселі, енергійні, говіркі, безтурботні, задушевні, схильні до гумору і легкого сприймання життя.

Психологія Е. Кречмера побудована умоглядно. Але вона ґрунтувалася на великому матеріалі життєвих спостережень практичного психіатра. Ця типологія не знайшла підтвердження, але порушила проблему залежності психіки людини від будови тіла. Це викликало нові дослідження.

Акцентуальний підхід пов'язує типи особистості з акцентуаціями. Під акцентуаціями розуміють крайні межі розвитку рис особистості. Ці межі знаходяться поряд з психопатіями. Акцентуації розглядають як надмірне виявлення окремих рис особистості. Значний внесок у вивчення акцентуацій рис характеру зробили німецький психіатр К. Леонгард та радянський психолог і психіатр А.Є. Лічко.

К. Леонгард виділив 12 типів акцентуацій і типів особистості, А.Є. Лічко - 11 типів. Розглянемо типологію А.Є. Лічка.

1. Гіпертимний тип. Провідною особливістю цього типу є постійно піднесений настрій, високий життєвий тонус, активність і підприємництво. Такі люди важко підкоряються чужій волі, важко переносять дисциплінарні вимоги та регламентований спосіб життя. До правил і законів ставляться легковажно. Легко можуть переступити межу між дозволеним і забороненим. Особливо гостро ці недоліки виявляються у підлітковому віці.

2. Циклоїдний тип. Початок статевого дозрівання викликає у людей циклоїдного типу першу субдепресивну фазу. Загальний настрій понижений, відмічається в'ялість, понижений тонус, підвищена роздратованість та інтровертованість. Субдепресивні фази змінюються гіпоманіакальними. У них виявляються підвищена активність, високий життєвий тонус, легковажність, тяга до задоволень. Спочатку зміна фаз піднесення і зниження настрою відбувається досить часто, але поступово збільшується тривалість періодів.

3. Лабільний тип. Суттєвою особливістю людей лабільного типу є надзвичайна змінюваність настрою. Навіть події навколишнього життя впливають на людей лабільного типу суттєво. Найменша неприємність може викликати хворобливі переживання, приємні події, або навпаки, їх перспективи можуть підняти настрій. Від наявного настрою залежить все: самопочуття, працьовитість, плани на майбутнє, стосунки з оточуючими людьми.

4. Астено-невротичний тип. Цей тип характеризується раннім виявленням різноманітних ознак психопатії: капризність, хворобливість, страхи, заїкання, енурез і т. ін. Провідними ознаками, особливо у підлітковому віці, є астенія, підвищена втомлюваність. Люди цього типу важко переносять навантаження і напруження. Дуже часто вони концентрують свою увагу на стані здоров'я.

5. Сензитивний тип. Провідні риси для людей сензитивного типу - це підвищена вразливість і почуття неповноцінності. У дитинстві це виявляється у різноманітних страхах. Діти бояться темряви, тварин, самотності і т. ін. У дитинстві сензитивні люди уникають компаній активних і наполегливих. У них виявляються такі риси, як скованість, боязливість, страх перед різноманітними випробуваннями та перевірками.

6. Психастенічний тип. Для людей психастеніків властиві: підвищена тривожність, підозрілість, схильність до сумнівів. Психастенікам важко прийняти рішення, тому вони дуже ретельно планують свою поведінку, перевіряють кожен крок, багатократно і прискіпливо перевіряють завершену роботу.

7. Шизоїдний тип. У підлітковому віці особливо загострюються всі шизоїдні риси особистості. Особливо помітними стають замкненість, відстороненість, духовне усамітнення, своєрідний і незвичний вибір занять і розваг.

8. Епілептоїдний тип. Провідною особливістю людей епілептоїдного типу є схильність до виникнення періодів злісно-тужливого настрою. Цей настрій часто викликає напруженість афекту, нестримну агресивність, запальність. Значним напруженням характеризується сфера захоплень. Усі захоплення виявляються з надмірною інтенсивністю і силою. Задоволення захоплень здійснюються важко і супроводжуються різноманітними зіткненнями.

9. Істероїдний тип. Люди істероїдного типу виявляються як безмежні егоїсти і жадібно прагнуть до визнання. Особи цього типу надзвичайно чутливі до реакцій інших людей, легко перевтілюються, входять у будь - яку роль, намагаються за будь - яку ціну добитися уваги, захоплення, здивування, співчуття і навіть ненависті. Вони не переносять одного - байдужості до своєї персони.

10. Нестійкий тип. Люди нестійкого типу безвільні, або слабовільні, піддаються навіюванню, впливу інших людей, особливо негативному. Залежні й безвільні, не мають власних позитивних цілей. Вчинки таких людей визначаються випадковими зовнішніми обставинами. Вони часто потрапляють до сумнівних компаній, покидають навчання і роботу. Дуже часто об'єднуються з правопорушниками, часто вживають алкоголь, наркотики, стають девіантами і навіть делінквентами.

11. Конформний тип. Провідною рисою людей цього типу є постійна і стійка орієнтація на норми і цінності найближчого оточення. Особи конформного типу повністю підкоряються тиску середовища, не мають власних думок, інтересів, поглядів. Вони важко сприймають нове і незвичайне, негативно ставляться до будь - яких змін у житті.

Соціальний підхід до типології особистості людини відображає ставлення до життя, суспільства, моральних цінностей. Розробив цей підхід Е. Фромм (1900 - 1980 рр.) - американський психолог. Він виділив такі типи особистості: садист, мазохіст, руйнівник, конформіст - автомат.

Садист схильний бачити причини своїх успіхів і невдач, соціальних подій у людях. Він намагається усунути причини невдач і спрямовує свою агресію на людину, яка здається йому причиною невдач. Садист багато займається самоосвітою і самовдосконаленням. Крім того, намагається «переробити» інших людей «на кращих». Своїми наполегливими діями, надмірними вимогами до себе і до інших, надмірними домаганнями садист доводить оточуючих і себе (а це мазохізм) до знесилення. Особливо небезпечна така людина тоді, коли одержує владу. Починається «терор» «із добрих намірів».

Садистські тенденції виявляються у прагненні ставити людей у залежність від себе, до необмеженої і повної влади над ними, завдати їм болі і страждання, насолоджуватися стражданнями інших. Такий тип людей називають авторитарною особистістю. Е. Фромм показав, що таким людям властивий деспотизм.

Мазохіст виявляється у тенденції приниження і ослаблення себе, насолодження самокритикою. Мазохісти приписують собі необґрунтовані звинувачення, в усьому намагаються взяти провину на себе. У мазохістів завжди є садистські тенденції. Вони виявляються у прагненні ставити людей у залежність від себе, набувати повної і безмежної влади над ними, експлуатувати їх.

Оскільки садистські тенденції пов'язані з вимогами не тільки до інших людей, але і до себе, то і садист і мазохіст не існують самостійно, а у єдності. Тому у Е. Фромма вони об'єднуються у садистсько - мазохістський тип.

Руйнівник. Для нього властиві агресивність і активне прагнення до знищення об'єкта, що викликає фрустрацію. Якщо це людина, то руйнівник намагається зруйнувати надії цієї людини. До руйнування як засобу вирішення своїх життєвих проблем звертаються ті люди, які відчувають тривогу і безсилля, обмежені у реалізації інтелектуальних і емоційних можливостей. У періоди соціальних потрясінь руйнівники є тією силою, що руйнує старе, у тому числі й культуру.

Конформіст - автомат. Такі люди при зустрічі з важкими соціальними і власними життєвими проблемами перестають бути «самими собою». Вони, безумовно, підкоряються обставинам, суспільству будь - якого типу, вимогам соціальної групи. У таких людей немає власної думки, чіткої соціальної позиції, ідей, цілей, переконань. Це тип людей свідомого чи несвідомого пристосування.

Психологічний підхід типології особистості передбачає врахування спрямованості психічної діяльності. Засновник цього підходу швейцарський психіатр і психолог К.Г. Юнг (1875 - 1961 рр.). Він виділив два напрямки спрямованості психічної діяльності і відповідно два типи людей: екстраверсію та інтроверсію.

Екстраверсія (від лат. еxtra - зовні, versio - повертаю) - це зверненість психічної діяльності на зовнішній світ. Екстраверта захоплюють події зовнішнього світу, притягують його інтереси. Йому властиві імпульсивність, ініціативність, гнучкість поведінки, товариськість, соціальна адаптованість.

Інтроверсія (від лат. іntro - до середини) - це орієнтація психічної діяльності на явища власного внутрішнього світу. Це викликає такі якості інтровертів, як соціальна пасивність, незначна товариськість, замкненість, схильність до самоаналізу, труднощі у соціальній адаптації.

У кожній людині одночасно поєднуються і інтроверт і екстраверт. Рівень їх вираженості різний.

Крім того, К.Г. Юнг виділив чотири варіанти переробки інформації: мислительний, почуттєвий, відчуттєвий, інтуїтивний. Переважання одного з них надає неповторної своєрідності екстравертам та інтровертам. Таким чином, К. Г. Юнг виділив 8 типів особистості.

Екстраверт мислительний. Сукупність життєвих проявів залежить від інтелектуальних висновків, а судження виводяться із зовнішніх умов (традиції, освіта). Психіка спрямована у зовнішнє середовище. Екстраверти - мислителі стають державними діячами, вченими, юристами.

Екстраверт почуттєвий. Почуття таких людей узгоджуються із загальновизнаними оцінками і нормами. Переживання обумовлюються сильним впливом традиційних цінностей.

Екстраверт відчуттєвий. Людей цього типу захоплюють об'єкти зовнішнього світу. Це люди чи ситуації, що викликають сильні відчуття. Як наслідок, виникає сильний сенсорний зв'язок із зовнішнім світом. Люди орієнтуються на конкретне насолодження «реальним життям» і життям «на повну котушку». Осіб цього типу можна зустріти серед редакторів, атлетів, бізнесменів.

Екстраверт інтуїтивний. Він спроможний сприймати у зовнішньому світі те, що відбувається «за сценою подій». Він може пізнавати те, що приховано за маскою людини, бачити приховані нові можливості. Така людина має недостатні можливості для суджень і рідко реалізує їх сама. Екстраверт інтуїтивний дуже часто починає будь - яку справу з нуля і залишає її на порозі успіху, а тому «врожай збирають» інші.

Інтроверт мислительний. Люди цього типу зацікавлені у розумінні власних ідей. Вони розсудливі, розмірковують над філософськими проблемами буття, шукають сенс власного життя. Їх психічна активність спрямована у свій внутрішній світ, а тому вони тримаються на віддалі від інших людей, малотовариські.

Інтроверт почуттєвий. Цей тип людей повністю перебуває під владою суб'єктивно орієнтованого почуття. Вони не дослуховуються до фактів, логіки подій. Не намагаються виявити себе. Їх почуття глибокі, часто ірраціональні. Вони уникають вечірок і зборів, мовчазні, важкодоступні.

Інтроверт відчуттєвий. Вони керуються у своєму житті тим, що є, що чується, бачиться, відбувається. Логічні побудови для них значення не мають. Внутрішні реакції на зовнішні впливи дуже глибокі, але зовнішня реакція виникає із затримкою. Про таких людей кажуть, що, якщо вони почують жарт вранці, то сміятися будуть ввечері.

Інтроверт інтуїтивний. Люди цього типу характеризуються інтуїтивним проникненням у майбутнє. Інтуїція спрямована не на об'єктивну реальність, а на свій власний психічний, суб'єктивний світ. Такі люди є шаманами, пророками, поетами, художниками.

Було б помилкою вважати існування типів у чистому вигляді. У кожній людині можуть бути представлені кілька типів у різних співвідношеннях. Головне знати свої особливості і, спираючись на кращі якості, послаблювати негативні, небажані.

Запитання для самоконтролю

1. Сутність поняття «особистість».

2. Людина та індивід - вихідні поняття для розуміння особистості людини.

3. Які відносини має привласнити індивід, щоб стати особистістю?

4. Чому можна стверджувати, що людина сама себе формує як особистість?

5. У чому полягає історичний характер особистості?

6. Особистість і індивідуальність. Їх сутність.

7. Предметний і соціальний світ життя людини.

8. Біологічне і соціальне у структурі особистості.

9. Назвіть підструктури особистості людини за

К.К. Платоновим.

10. Як виникає установка на успішність діяльності.

11. Структура особистості людини за А.В.Петровським.

12. Привласнення суспільно - історичного досвіду і розвиток особистості.

13. Сутність літичних та критичних періодів розвитку.

14. Особливості критичних періодів розвитку за Л.С. Виготським.

15. Сутність діяльнісного підходу до періодизації психічного розвитку (за Д.Б. Ельконіним).

16. Дві групи провідних типів діяльності (за Д.Б. Ельконіним).

17. Вікові періоди та відповідні їм провідні типи діяльності.

18. Періодизація дорослого життя (за В.Ф. Моргуном).

19. Особливості періодизації психічного розвитку Е. Еріксона.

20. Конституційний підхід до типології особистостей людини.

21. Акцентуальний підхід до типології особистостей людини.

22. Соціальний підхід до типології особистостей людини.

23. Психологічний підхід до типології особистостей людини.

Практичне заняття

Особистість у психології

1. Поняття про особистість у психології.

2. Вплив культурно - історичних факторів на формування особистості.

3. Структура особистості людини.

4. Розвиток особистості в онтогенезі.

5. Підходи до типології особистості.

6. Біологічне та соціальне у людині.

Зразок тесту для контролю знань

1. Особистість людини вивчають науки:

а) філософія;

б) соціологія;

в) психологія;

г) педагогіка;

д) психіатрія.

2. Для становлення особистості індивід має засвоїти такі відносини суспільства:

а) економічні, політичні, ділові;

б) економічні, політичні, ідеологічні;

в) економічні, культурні, політичні;

г) економічні, ділові, релігійні;

д) релігійні, культурні, духовні.

3. Кількісні та якісні зміни у людини - це:

а) ріст;

б) дозрівання;

в) навчання;

г) розвиток;

д) виховання.

4. Соціальні типи діяльності забезпечують засвоєння способів дій:

а) з власними органами тіла;

б) у соціальному середовищі;

в) з предметами матеріальної та духовної культури;

г) з науковими поняттями;

д) з власним інтелектом.

5. Відображення людиною самої себе, свого ставлення до об'єктивної дійсності і самої себе, пов'язаної з мовою, називається:

а) свідомістю;

б) самосвідомістю;

в) надсвідомістю;

г) підсвідомістю;

д) передсвідомістю.

Список літератури

1. Загальна психологія: підручник /за загальною редакцією академіка С.Д. Максименка. - Вінниця: Нова книга, 2004. - 704 с.

2. Маклаков А.Г. Общая психология. - СПб.: Питер, 2002. - 592 с.

3. Максименко С.Д. Генгеза здійснення особистості.-К.: Вид-во ТОВ “КММ”, 2006.- 240с.

4. Максименко С.Д. Психологія особистості / С.Д Максименко, К.С. Максименко, М.В Папуча. -К.: Вид-во ТОВ “КММ”, 2007. -296с.

5. М'ясоїд П.А. Загальна психологія.- К.: Вища школа, 2000.- 480 с.

6. Психологія / за ред. Ю.Л. Трофімова. - К.: Либідь, 2001. - 560 с.

7. Столяренко Л.Д. Основы психологии. - Ростов н/Д.: Феникс, 2003. - 672 с.

8. Шаграева О.А. Детская психология. - М.: ВЛАДОС, 2001. - 368 с.

9. Романовська Л.І. Диференційна психологія/ Л.І. Романовська, Л.О. Подкоритова - Львів: Новий світ - 2000, 2008. - 236 с.

10. Эльконин Д.Б. Избранные психологические труды. -М.: Педагогика, 1989. -560с.

4. Теорії особистості у психології

4.1 Особистість як багатовимірна система

Особистість - багатовимірна, багаторівнева система психологічних характеристик, що забезпечують індивідуальну своєрідність, ситуативну стійкість особистості. Усі психічні процеси, стани та властивості мають розглядатися як прояв цілісної, самобутньої, неповторної особистості.

У ХХ столітті у межах власне психологічного підходу до вивчення особистості виникає близько п'ятидесяти різних теорій, що описують особистість. Теорія особистості - це сукупність гіпотез або припущень про природу та механізми розвитку особистості. Існує багато їх класифікацій, зокрема:

1) за способом пояснення поведінки виділяють:

- психодинамічні теорії: описують особистість та пояснюють її поведінку, виходячи з психологічних та внутрішніх характеристик;

- соціодинамічні теорії: головну роль у детермінації поведінки людини відводять зовнішнім факторам, культурі, соціуму, традиціям і т.ін.;

- інтеракціоністські теорії: що грунтуються на принципі взаємодії зовнішніх та внутрішніх факторів в управлінні поведінкою людини.

2) за способом одержання даних про особистість виділяють:

- експериментальні теорії: побудовані на аналізі та узагальненні даних, що зібрані при проведенні дослідів;

- неекспериментальні теорії: узагальнення ґрунтуються на зовнішніх враженнях, спостереженні та досвіді.

3) відповідно до погляду на особистість як на структурне чи динамічне утворення розрізняють:

- структурні теорії: головним є з'ясування структури особистості та системи понять, за допомогою яких вона має описуватися;

- динамічні теорії: центром їх уваги є розвиток особистості, діагностика її властивостей та формування.

У сучасній психології існує сім основних підходів до вивчення особистості. Це:

- психодинамічний (З. Фрейд);

- аналітичний (К.Г. Юнг);

- гуманістичний (К. Роджерс, А. Маслоу);

- когнітивний (Дж. Келлі);

- поведінковий (Дж.Уотсон);

- діяльнісний (А.Н. Леонтьєв);

- диспозиційний (Г. Оллпорт).

Кожен підхід має свою теорію, свої уявлення про властивості та структуру особистості, свої методи їх діагностики. Кожна теорія особистості пояснює та намагається передбачити поведінку людини.

Розгляд та аналіз різних концепцій та поглядів на особистість представників різних шкіл та напрямків психології дозволить більш глибоко розкрити сутність та зміст особистості людини.

4.2 Біхевіоральний підхід до вивчення особистості

Біхевіоризм та необіхевіоризм. Оперантний біхевіоризм Б. Скінера

Біхевіоризм (від англ. behavior - поведінка) виник у рамках поведінкового напряму у психології. Ще одна назва цієї теорії - теорія научіння. Основоположником біхевіоризму є американський вчений Джон Б. Уотсон (1878 -1990рр.). Він критикував психологію за суб'єктивізм і практичну безкорисність, заперечував свідомість як предмет наукового дослідження. Предметом біхевіоризму він оголосив поведінку. Мета її вивчення - практичне використання.

Д. Уотсон побудував свою психологічну теорію на підґрунті вчення І.П. Павлова про умовні рефлекси. Базуючись на ньому, вчений стверджував, що особистість є сукупністю поведінкових реакцій і, таким чином, є предметом научіння. Та чи інша поведінкова реакція виникає на певний стимул чи ситуацію. Цей процес біхевіористи описували такою формулою: S R, де S - стимул; R - реакція. Таким чином, всі види поведінки - це навички, набуті у процесі ефективного повторення деяких дій у відповідь на зовнішні чи внутрішні подразники. Наведена формула пояснює пристосування організму до умов зовнішнього середовища. Пристосування - це робота м'язів, залоз і т. ін. у відповідь на стимул. Поведінка, таким чином, трактується дуже широко (судинні реакції, скорочення м'язів, виділення секрету залозами) і разом з тим досить вузько, бо не враховує низку реакцій фізіологічного та психологічного характеру, що не спостерігаються. Тому теорію Д. Уотсона вважають механістичною.

Отже, біхевіористи заперечували генетичну чи психологічну спадковість. Головне джерело розвитку особистості вбачали в навколишній дійсності (середовищі). Вважали, що особистість формується і розвивається протягом усього життя у процесі соціалізації, виховання і навчання, але ранні роки - найбільш важливі. Підґрунтям усіх знань є здібності, що закладаються у дитинстві. Раціональні та ірраціональні процеси подані однаковою мірою, все залежить від типу і складності поведінки. У людини майже повністю відсутня свобода волі, її поведінка детермінована зовнішніми обставинами, подана - автоматизованими соціальними навичками і рефлексами.

На думку біхевіористів, на замовлення можна сформувати будь - який тип особистості (вченого, поета, бандита, ) бо навіть всі емоційні властивості особистості - результат вироблення класичних умовних рефлексів. Звідси навички і научіння складають провідну проблему біхевіоризму. Навичка - це індивідуально набута дія. Д. Уотсон описував процес формування навичок, побудував криву, що відображає залежність формування навичок від кількості вправ. Спочатку формування навичок відбувається швидкими темпами, далі уповільнюється, і, нарешті, кількість вправ не впливає на вдосконалення навичок. Ця ділянка називається плато. Процес формування навичок відбувається шляхом сліпих спроб і помилок, та не може бути керованим. Саме тут виявляється механістичний характер учення Д. Уотсона.

Вивчення поведінки і процесу формування навичок здійснювалося на тваринах. Одержані результати були перенесені на людину. Такий підхід у психології називається біологізаторським. Біологізаторський підхід не заперечував і сам Д. Уотсон. Людину він розглядав як реагуючу істоту, ототожнював її з тваринами. Він писав, що людина «…являє собою тварину, яка відрізняється словесною поведінкою». Біологізаторський і механістичний характер учення Д. Уотсона склав підґрунтя дегуманістичного ставлення до людини: управління поведінкою ототожнюється з маніпулюванням. Цей самий принцип використовується у побудові реклами.

Історичною заслугою Д. Уотсона є дослідження поведінки об'єктивними методами, розроблення методики формування навичок, використання результатів дослідження у практиці управління поведінкою.

Згодом схема S R була поставлена під сумнів. Виник новий напрямок в американській психології, представники якого роблять спробу подолати прямолінійність і спрощену схему класичного біхевіоризму. Це - необіхевіоризм. Його засновником є Е.Толмен (1886 -1959 рр.). Він показав, що експериментальні дослідження поведінки тварин не відповідають уотсонівському молекулярному розумінню поведінки за схемою S R. Поведінка, на думку Е.Толмена, значно складніша, вона є молярним феноменом, тобто це - цілісний акт, що має спрямованість на мету, пластичність, селективність. Складність поведінки обумовлюється складністю її детермінації. Е. Толмен виділяє три групи детермінант:

1. Незалежні змінні і вихідні фізіологічні стани.

2. Видові властивості організму, або здібності.

3. Внутрішні змінні, що втручаються (цілі, пізнавальні процеси і т. ін.). Саме останні, на думку Е.Толмена, є предметом експериментального дослідження.

До класичної схеми S R була введена додаткова змінна, що опосередковує реакцію організму на середовище. Цю проміжну змінну складають психічні процеси людини, що залежать від її спадковості, фізіологічного стану, минулого досвіду та природи стимулу. Таким чином, формула трансформувалася в SHR, де Н - проміжна змінна.

Результати дослідження були одержані на тваринах і використані Е. Толменом для пояснення поведінки людини. Так, Е. Толмен поповнив загін біологізаторського пояснення особистості людини.

Ідеї біхевіоризму розвивав Берес Фрідерік Скіннер (1904-1990рр.), створивши концепцію оперантного обумовлення.

Б. Скіннер розрізняв три види поведінки:

а) умовно-рефлекторну;

б) безумовно-рефлекторну;

в) оперантну.

Перші дві викликаються стимулами із зовнішнього середовища і складають реакції типу S. Оперантна, на його думку, меншою мірою залежать від зовнішньої ситуації, а походить із середини, виділяється самим організмом. Такі реакції викликаються волею. Саме такі інструментальні реакції Б. Скіннер і назвав оперантними. Це реакції типу R. Вони переважають в адаптивній поведінці тварин. Адаптація організму відбувається як наслідок активних спроб - впливів тварин на світ. Деякі з них, як вдалі й корисні, закріплюються. Оперантні реакції є активною поведінкою. Сама активність зводиться до хаотичних спроб і лише деякі з них є правильними і закріплюються. Таким чином, організм перебуває у світі закріплених стимулів. При цьому виключаються особливості зовнішнього середовища.

Б. Скіннер вводить поняття підкріплення як засіб формування поведінки. Підкріплення - це подія, що йде за реакцією і збільшує вірогідність її появи. Підкріплення завжди підсилює поведінку, за якою йде.

Існують різні типи підкріплень. Наприклад, харчове, активнісне (подивитися ТV), маніпулятивне (малювання), позесіальне (від англ. possess - володіти; одягти нову сукню), соціальне (обійми).

Також розрізняють два види підкріплень:

1) первинні: стимули, які закладені у людини від народження (наприклад, фізіологічні потреби, намагання вижити);

2) вторинні: генералізовані, нейтральні стимули наскільки сильно асоціюються з первинними, що з часом самі починають діяти як підкріплення (наприклад, гроші чи перспектива їх одержання).

Б. Скіннер зосередив свою увагу на особливості реакції і на зв'язку її з процесами підкріплень та інтервалами між ними - режим підкріплення. Режим підкріплення можна побудувати, задаючи певний часовий інтервал або певний інтервал реакції. Б. Скіннер підкреслював важливість підкріплення, що грунтується на уникненні неприємних стимулів. Подібні реакції відрізняються від покарання. При покаранні стимул йде за реакцією, зменшуючи вірогідність її появи, але дія на покарання має лише тимчасовий характер і не надто ефективно усуває небажану поведінку. Отже, позитивне підкріплення краще, ніж покарання.

Б. Скіннер розробив теорію научіння. Вся процедура научіння у тварин є процедурою «послідовного наведення на потрібну реакцію». «Потрібна реакція» негайно підкріплюється.

...