Психологія

Моральні почуття - це почуття, в яких виявляється стійке ставлення людини до суспільних подій, до інших людей, до самої себе. Джерелом моральних почуттів є спільне життя людей, їх взаємини, боротьба за досягнення суспільних цілей. Моральні почуття людини сформувались у суспільно-історичному житті людства, у процесі спілкування людей і стали важливим засобом оцінювання вчинків і поведінки, регулювання взаємин особистості.

Естетичні почуття - це відображення ставлення до краси в явищах природи, у праці, у гармонії барв, звуків, рухів і форм. Гармонійна злагодженість в об'єктах цілого та частин, ритм пов'язані з почуттям приємного, насолодою. Ці почуття викликають твори мистецтва. Не тільки у мисленні, а й у почуттях людина стверджує себе у предметному світі. Залежно від рівня загальної та мистецької культури люди по - різному відгукуються на красу. Одні глибоко переживають гармонійно виражені ритм і риму, переходи кольорів, звуків, форм та рухів, інші не відчувають цієї гармонії і захоплюються грубими, різкими звуками, безладними рухами, випадковими поєднаннями кольорів. Естетичні почуття тісно пов'язані з моральними. Вони сповнюють особистість високими прагненнями, утримують від негативних вчинків. Отже, естетичні почуття є істотними чинниками у формуванні морального обличчя людини.

Праксичні почуття ( від лат. рracsis - діло) - це відображення людиною свого ставлення до діяльності. Людина відгукується на різні види діяльності: трудову, навчальну, спортивну. Це виявляється у захопленні, у задоволенні діяльністю, творчому підході, радості від успіхів або у незадоволенні, байдужому ставленні до діяльності. Праксичні почуття виникають у діяльності. Яскраве уявлення про зміст і форми діяльності, її процес і результат, громадську цінність - основна передумова виникнення й розвитку праксичних почуттів. Праксичні почуття розвиваються або згасають залежно від організації та умов діяльності. Вони особливо успішно розвиваються і стають стійкими тоді, коли діяльність відповідає інтересам і здібностям людини, коли у діяльності виявляються елементи творчості, розвиваються перспективи її розвитку. Праксичні почуття стають багатшими, якщо поєднуються з моральними.

9. Вол я

9.1 Поняття про волю

Воля - психічний процес свідомої та цілеспрямованої регуляції людиною своєї діяльності та поведінки з метою досягнення поставлених цілей та подолання перешкод на шляху до неї. У вольових діях людина здійснює власну свідому мету. Свідома діяльність - це довільна діяльність. Довільне напруження фізичних сил, довільне сприймання, запам'ятовування, довільна увага тощо - це свідома регуляція, свідоме спрямування фізичних і розумових сил на досягнення свідомо поставленої мети. Отже, воля є однією з найважливіших умов людської діяльності. Воля людини виробилась у процесі її суспільно - історичного розвитку, у трудовій діяльності. У боротьбі за існування, долаючи труднощі, людина виробила у собі різні якості волі. Вольову діяльність не можна зводити до активності організму й ототожнювати з нею. Активність властива і тваринам. Вони пристосовуються до умов, але без цілепокладання. Воля виявляється у своєрідному зусиллі, у внутрішньому напруженні, що переживає людина, переборюючи внутрішні та зовнішні труднощі. Воля є детермінованим процесом. Детерміністичне розуміння волі підтверджується фізіологічними дослідженнями І. Сєченова та І. Павлова.

І. Сєченов зазначав, що вольові дії причинно обумовлені зовнішніми подразниками. Усі довільні рухи є відображувальними, тобто рефлекторними.

І. Павлов зазначав, що весь механізм вольового руху - це умовний процес, що підпорядковується законам вищої нервової діяльності.

9.2 Основні якості волі

Однією з найважливіших вольових якостей особистості є цілеспрямованість. Вона визначається принциповістю та переконанням людини і виявляється у глибокому усвідомленні своїх завдань і необхідності їх здійснювати. Цілеспрямованість виявляється в умінні людини керуватись у своїх діях стійкими переконаннями, принципами. Цілеспрямованість і принциповість особистості - підґрунтя її сильної волі. Люди без чіткої цілеспрямованості, твердих переконань, принципів часто перебувають під впливом випадкових бажань, зазнають впливу інших. Без твердого переконання та принципової спрямованості поведінки у людини не може бути й сильної волі.

Важлива вольова якість людини - ініціативність, тобто здатність самостійно ставити перед собою завдання й без нагадувань і спонукань інших виконувати їх. Ініціативність людини характеризується дійовою активністю. Мало, виявивши ініціативу, поставити перед собою завдання, треба його здійснити, довести до кінця. Це можливо лише за належної активності у діях.

Істотними якостями волі людини є також рішучість, стриманість, наполегливість, самостійність. Вони виявляються в умінні своєчасно та раціонально приймати рішення, особливо у складних обставинах, у гальмуванні негативних прагнень та дій, у здатності людини долати труднощі, що виникають на шляху до досягнення мети. Ці якості допомагають людині доводити до кінця кожну розпочату справу, долаючи всі перешкоди, що зустрічаються на шляху до її виконання. Великі справи, визначні наукові винаходи можливі лише за наявності цих якостей. Наполегливість людини слід відрізняти від такої її якості, як упертість. Упертість - це необдумане, нічим не виправдане виявлення волі. Уперта людина наполягає на своєму недоцільному бажанні, незважаючи на обставини. Упертість є проявом не сили, а швидше слабкості волі. Приймаючи рішення, вперта людина заперечує розумні докази, не зважає на інтереси інших, суспільні інтереси. Це негативна якість людини, тому слід намагатися її позбутися.

Самостійність волі виявляється у здатності людини критично ставитись як до власних вчинків і дій, так і до вчинків інших людей, не піддаватися негативним впливам інших. Самостійність - це результат високої принциповості людини, її моральної витримки. Протилежною самостійності є навіюваність. Навіюваність виявляється у тому, що людина легко піддається впливу інших. Навіюваність буває у тих людей, які не мають стійких переконань, твердих принципів, некритично наслідують інших, не мають власної думки. Ті, хто легко піддаються навіюванню та самонавіюванню, це люди з нестійкою волею. Самовладання виявляється у здатності людини володіти собою, керувати власною поведінкою та діяльністю. Самовладання - важливий компонент такої якості особистості, як мужність. Володіючи собою, людина сміливо береться за відповідальне завдання. Самовладання -- одна з невід'ємних якостей дисциплінованої людини. Відсутність самовладання робить людину нестриманою, імпульсивною. Люди, які не володіють собою, легко піддаються впливу почуттів, часто порушують дисципліну, відступають перед труднощами, впадають у розпач. Своєрідним проявом безвілля особистості є конформність. Суть її виявляється у тому, що людина піддається впливу, тиску групи у своїх діях і вчинках, не виявляє незалежності, не обстоює свої позиції. Як показали дослідження, конформним особам властиві негнучкість психічних процесів, бідність ідей, знижена здатність володіти собою. Їм не вистачає віри у себе, вони виявляють більшу пасивність, навіюваність і залежність від інших. Сукупність позитивних якостей волі, властивих людині, зумовлює силу волі. Як позитивні, так і негативні якості волі не є природженими. Вони розвиваються у процесі життя та діяльності.

9.3 Безвілля, його причини і переборення

Безвілля більшою чи меншою мірою виявляється у різних фізичних і розумових діях. Характерними його особливостями є зниження загальної активності, психічна млявість, вагання там, де необхідність дії очевидна. Безвільні люди не доводять розпочатої справи до кінця, не здатні переборювати навіть незначні труднощі, відкладають справу на потім. Вони легко відволікаються від важливої діяльності, беруться за маловажливе, дрібне, непотрібне, їм не властиві стійкі, цілеспрямовані інтереси, самостійність і критичне ставлення до себе та до інших. Безвільні люди не мають власної думки, легко підпадають під вплив інших, легко піддаються навіюванню та самонавіюванню, внаслідок чого невпевнені у своїх діях. Вони малоініціативні, хоча і знають справу, не здатні стримувати свої бажання, долати у собі ті чи інші емоційні стани - гнів, страх, афекти. У екстремальних ситуаціях вони розгублюються, стають безпорадними, їм властиве мрійництво, вони часом подають цікаві пропозиції, але не реалізують їх. Безвілля властиве конформним особам, які схильні уникати самостійних рішень, пасивно приймають погляди інших, пристосовуються до готових стандартів поведінки. Випадки хворобливого безвілля називаються абулією. Безвілля обумовлюється багатьма причинами. Іноді його спричиняють органічні або функціональні розлади у діяльності кори великих півкуль головного мозку, особливо лобовних його ділянок, дисоціація, роз'єднаність образів дії та рухів, пасивність ідей, уявлень. До цього спричинюють різні хвороби, особливо вживання алкоголю, наркотиків, що викликають пасивність розумової діяльності, руйнують гальмівну функцію кори великих півкуль головного мозку, у результаті чого активізуються підкіркові процеси, зокрема емоції. Обмеження рухів та дій дітей, прагнення в усьому допомагати їм виховують у них пасивність, що стає звичкою, важко перевиховується у старшому віці. Формування у дітей працьовитості, залучення їх до цілеспрямованих трудових дій, спонукання доводити розпочату справу до кінця є найважливішими заходами щодо переборення безвілля. Фізичне виховання, спорт, різні види змагань великою мірою сприяють розвитку активності, самовладання, сильної волі.

Запитання для самоконтролю

1. Поясніть полярність емоцій.

2. Дайте характеристику стенічним та астенічним почуттям.

3. Що називається емоціями та почуттями.

4. Назвіть форми переживання емоцій.

5. Порівняйте афект і фрустрацію.

6. Дайте характеристику стресу.

7. Назвіть вищі почуття.

8. Дайте характеристику моральним почуттям.

9. Проаналізуйте умови виникнення та існування праксичних почуттів.

10. Що називається волею?

11. Назвіть якості волі.

12. Порівняйте наполегливість і впертість.

13. Порівняйте самостійність і навіюваність.

14. Дайте характеристику безвіллю.

15. Причини виникнення безвілля.

Практичне заняття

Емоційно-вольова сфера людини

1. Сутність емоцій і почуттів.

2. Форми переживання емоцій і почуттів та їх вплив на діяльність людини.

3. Вищі почуття людини. Умови їх формування.

4. Сутність волі.

5. Основні якості волі та умови їх виникнення.

6. Безвілля та умови його подолання.

Зразок тесту для контролю знань

1. Спонукають до діяльності почуття:

а) астенічні;

б) стенічні;

в) довготривалі;

г) інтенсивні;

д) амбівалентні.

2. Виділяють емоційні стани:

а) настрої;

б) афекти;

в) стреси;

г) фрустрації;

д) пристрасті.

3. Вищі почуття - це:

а) моральні;

б) ідеальні;

в) астенічні;

г) праксичні;

д) інтелектуальні.

4. Воля забезпечує досягнення:

а) регуляції;

б) напруження;

в) поставленої мети;

г) причини дії;

д) розуміння світу.

5. Виділяють вольові якості людини:

а) ініціативність;

б) рішучість;

в) стриманість;

г) наполегливість;

д) самостійність.

Список літератури

1. Додонов Б.И. В мире эмоций. - К.: Политиздат Украины 1987. - 140 с.

2. Загальна психологія / за ред. С.Д. Максименка. - Вінниця: Нова книга, 2004. - 704 с.

3. Ильин Е.П. Психология воли. - СПб.: Питер.2000. - 288 с.

4. Маклаков А.Г. Общая психология.- СПб. Питер, 2001. - 592с.

5. М'ясоїд П.А. Загальна психологія. - К.: Вища школа., 2000. - 480 с.

10. Темперамент та характер

10.1 Сутність та теорії темпераменту

Кожна людина неповторна у своїй індивідуальності. Індивідуальну своєрідність кожної особистості людини можна виявити і у динаміці її психічних проявів. Так, одна людина спокійна, урівноважена, емоційно невиразна, повільна, стримана, мовлення уповільнене і тихе. Інша - стрімка, рухлива, жвава, емоційна, мовлення швидке і голосне. Ці індивідуальні динамічні прояви психіки характеризують темперамент (від лат. temperamentem - змішувати у належних співвідношеннях). Особливості темпераменту мають біологічну, або генетичну обумовленість. Темпераментом називається індивідуально своєрідна, природно обумовлена сукупність динамічних проявів психіки.

Термін «темперамент» прийшов до нас з глибокої давнини. Давньогрецький лікар і мислитель Гіппократ (460-377 рр. до н.е.) вважав, що особливості темпераменту людини виявляються у співвідношенні кількості рідин в організмі. Саме співвідношення рідин і визначає прояви темпераменту. Якщо одна з рідин переважає, то більш чітко виявляється певний тип темпераменту. Гіппократ вважав, що у організмі людини є чотири рідини: жовч, кров, слиз і чорна жовч. Так були виділені чотири типи темпераменту: холеричний ( від грецьк. chole - жовч), сангвінічний ( від лат. sanquis - кров), флегматичний ( від грецьк. phlegmа - слиз) та меланхолічний ( від грецьк. melanos - чорний, chole - жовч). Так виникла перша в історії людства гуморальна ( від лат. humor - рідина) теорія темпераменту.

Німецький психіатр Е. Кречмер (1888 - 1964 рр.) обґрунтував зв'язок тілесної конституції людини з типами темпераментів. Він виділив два типи темпераменту (див. підходи до типології особистості). Це конституційна теорія темпераментів.

Новітніми дослідженнями ХХ століття у галузі діяльності мозку показали, що динамічні прояви психіки найбільше пов'язані з діяльністю нервової системи. Так виникла нейрофізіологічна теорія темпераменту, що пояснювала зв'язок типів темпераменту з типами вищої нервової діяльності. Автор цієї теорії видатний російський фізіолог І.П. Павлов. Для характеристики типів вищої нервової діяльності І.П. Павлов виділив три властивості нервової системи: силу, урівноваженість, рухомість.

Під силою нервової системи розуміють силу процесів збудження і гальмування, що визначають працездатність нервової системи, витривалість клітин кори головного мозку, спроможність гальмувати реакцію одних подразників під дією інших. Сила нервової системи характеризує максимальне навантаження, що може витримати нервова система і давати на них адекватну відповідь. Під збудженням розуміють провідну функцію нервової системи, пов'язану з активною відповіддю на подразнення. Гальмування - це процес затримки діяльності нервових клітин, зменшення рівня збудження. За силою нервову систему поділяють на сильну і слабку.

Урівноваженість нервової системи характеризує відповідність сили збудження силі гальмування і навпаки. Це відбувається не завжди. Якщо один із процесів переважає, наприклад, збудження, то така нервова система буде неурівноважена. Оскільки у слабкої нервової системи процеси збудження і гальмування виявляються слабо, то для неї не буде характерна урівноваженість. Вона властива лише сильній нервовій системі. За урівноваженістю її поділяють на неурівноважену та урівноважену.

Рухомість нервових процесів характеризує спроможність до швидкої зміни процесів збудження процесами гальмування і навпаки. Систематичні зміни в навколишньому середовищі вимагають систематичних змін у діяльності нервової системи.

Неурівноважена нервова система постійно перебуває у стані збудження, а тому рухомість їй не властива. Рухомість властива урівноваженій нервовій системі, яку поділяють на рухому та малорухому.

Розглянемо ці властивості нервової системи схематично:

На схемі чітко видно чотири типи нервової системи, або чотири типи вищої нервової діяльності: сильна, неурівноважена; сильна, урівноважена, рухома; сильна, урівноважена, малорухома; слабка. Ці типи вищої нервової діяльності складають фізіологічне, або біологічне підґрунтя темпераментів: сильна, неурівноважена - холеричному; сильна, урівноважена, рухома - сангвінічному; сильна, урівноважена, малорухома - флегматичному; слабка - меланхолічному.

10.2 Характеристика типів темпераменту

Психологічні особливості проявів темпераментів пов'язані з особливістю динаміки різноманітних психічних особливостей. При характеристиці типів темпераменту треба мати на увазі, що наведені типи темпераменту - лише теоретична модель, яка реально може і не зустрічатися у житті, адже реально не існують чисті типи темпераментів. У кожної людини можна знайти прояви всіх типів темпераментів: 1) при переважанні одного з них; 2) декілька (2 - 3 ); 3) знаходяться у рівних пропорціях.

Холеричний темперамент. За Гіппократом в організмі людини переважає жовч. За І.П. Павловим такій людині властивий сильний неурівноважений тип вищої нервової діяльності. Холерики працьовиті, спроможні на швидкі реакції, їм важко себе стримувати, боротися з самим собою. Вони мають різкі рухи. У них легко виникають роздратування і агресивність. На події холерики реагують швидко, енергійно, пристрасно. Їм властива схильність до бурхливих емоцій. Холерики цілеспрямовані, наполегливі у досягненні поставленої мети. Мова холериків голосна, швидка, навіть покваплива, закінчення слів вони ніби ковтають, прагнуть швидше висловитися. Відсутність урівноваженості і рухомості при недостатньо ефективному вихованні може виявитися у нестриманості, запальності, нездатності контролювати власні емоційні реакції у емоційних ситуаціях.

Сангвінічний темперамент. За Гіппократом в організмі переважає кров. За І.П. Павловим сангвінікам властивий сильний, урівноважений, рухомий тип вищої нервової діяльності. Сангвінік працездатний, витримує тривалу і напружену працю, у складних ситуаціях не виходить «із себе», зберігає спокій, не втрачає бадьорості, легко реагує на зміни ситуації і пристосовується до них, легко набуває нових навичок і легко переходить від одного до іншого виду діяльності. Нервово - психічна активність досить висока, міміка та рухи багатоманітні та виразні. Емоційні переживання неглибокі, а висока рухомість нервових процесів сприяє їх швидкій зміні. Мова сангвініка голосна, чітка, достатньо швидка, але слова вимовляються повністю

(на відміну від холерика). При недостатньому вихованню рухомість нервових процесів виявляється у недостатній зосередженості, концентрації уваги на певній діяльності та недоведенні справи до логічного завершення.

Флегматичний темперамент. За Гіппократом в організмі переважає слиз. За І.П. Павловим флегматикам властива сильна, урівноважена, малорухлива нервова система. Флегматики мають високу працездатність, внутрішньо стабільні, важко включаються у роботу і важко виходять з неї, емоції невиразні, але стабільні, вони не люблять міняти розклад життя, обставини, уподобання, важко пристосовуються до нових умов. Активність флегматиків досить низька, настрій спокійний і стійкий. Почуття стійкі, важко змінюються. Ось чому можна порадити одружуватися з флегматиками, бо подружні зміни практично виключаються. Дії розмірені. Зовнішнє виявлення емоцій і почуттів слабке. Переключення з одного виду діяльності на інший проблематичне. Мова флегматика чітка, достатньо голосна, малослівна. Про флегматика кажуть: «Сказав, як відрізав». І небагато говорить, а все зрозуміло. Недостатність виховної роботи з флегматиками може призвести до таких негативних рис: млявості, збідненості і слабкості емоцій, схильності до виконання звичних дій.

Меланхолічний темперамент. За Гіппократом у організмі переважає чорна жовч. За І.П. Павловим меланхолікам властивий слабкий тип вищої нервової діяльності і глибокі переживання. Нервово - психічна активність низького рівня, моторика уповільнена. Емоційна реактивність значної сили, але зовнішньо виражається слабко. Меланхоліки швидко втрачають працездатність, потребують відпочинку від праці. Вони надзвичайно залежні від зовнішніх несуттєвих впливів. Важко переносять довготривале напруження та сильні емоційні впливи. Вони лякливі, плаксиві, вразливі. Мова меланхоліків тиха, ледве чутна, повільна. Недостатнє виховання сприяє розвитку таких негативних рис, як хвороблива емоційна вразливість, замкненість, відчуженість, схильність до важких емоційних переживань.

Особливості темпераменту виявляються не тільки у зовнішній манері поведінки, але й у навчанні, у праці, розумовій сфері. При цьому слід мати на увазі три моменти.

Перший. Відмінності темпераментів виявляються не у рівні можливостей психіки до досягнень, а лише у своєрідності динамічних проявів.

Другий. Немає гарних чи поганих темпераментів. Кожен темперамент має як свої переваги, так і недоліки.

Третій. Умовно всі темпераменти поділяють на дві групи: сильні (холеричний та сангвінічний) та слабкі (флегматичний та меланхолічний).

Особливості темпераментів приваблюють не тільки психологів. Ними цікавляться художники, письменники, поети. Чудову ілюстрацію типів темпераменту зробив Х. Біструп. Прояви темпераментів виразно описав М. Коцюбинський у новелі «Intermezzo» на прикладі поведінки собак. У ХІІІ столітті Арнольд із Вілланови у поетичній формі описав темпераменти.

Темпераменты

Каждый сангвиник всегда весельчак и шутник по натуре,

Падкий до всякой молвы и внимать неустанно готовый,

Вакх и Венера - услада ему, и еда, и веселье;

С ними он радости полон и речь его сладостно льется.

Склонностью он обладает к наукам любым и способен,

Что б ни случилось, но он нелегко распаляется гневом.

Влюбчивый, щедрый, веселый, смеющийся, румянолицый,

Любящий песни, мясистый, поистине смелый и добрый.

Желчь существует - она необузданным свойственна людям,

Всех и во всем превзойти человек подобный стремится;

Много он ест, превосходно растет и легко восприимчив,

Великодушен и щедр, неизменно стремится к вершинам;

Вечно взъерошен, лукав, раздражителен, смел и несдержан,

Строен и хитрости полон, сухой он и с ликом шафранным.

Флегма лишь скудные силы дает, ширину, малорослость.

Жир порождает она и ленивое крови движение.

Сну - не занятиям - свои посвящает флегматик досуги.

Лень и сонливость, рассудок тупой и вялость движений.

Всякий флегматик сонлив, и ленив, и с обильной слюною,

Тучен он телом и разумом туп, белолицый обычно.

Только про черную желчь мы еще ничего не сказали.

Странных людей порождает она, молчаливых и мрачных.

Бодрствуют вечно в трудах, и не предан их разум дремоте;

Тверды в намерениях, но лишь опасности ждут отовсюду.

Жадны, печальны, их зависть грызет, своего не упустят,

Робки, не чужд им обман, а лицо их землистого цвета.

Особливості темпераменту висвітлені наївно, не завжди справедливо, бо тут поєднані як темпераментні, так і характерологічні прояви психіки. У цьому творі відображені рівень розвитку психології ХІІІ століття та автороське розуміння цього феномену.

10.3 Темперамент та діяльність людини

Зміст і умови діяльності по різному впливають на прояви властивостей типу вищої нервової діяльності. Вони можуть виявлятися як у позитивному, так і негативному значенні. Так, слабкість нервової системи виявляється у високій чутливості і є перевагою, а сильна нервова система має низьку чутливість. Як наслідок, вони приблизно рівнозначні у процесах пристосування та діяльності.

У будь - якій діяльності можна виділити 3 етапи: підготовчий, виконавчий і контрольний. Представники сильних типів темпераменту мало часу відводять підготовчому і контрольному етапам. Вони відразу приступають до виконання. Слабкі - більше часу відводять підготовчому етапу, ретельно перевіряють обладнання та знаряддя і лише коли впевнені у готовності, приступають до виконання. Сильні типи значний проміжок часу можуть виконувати діяльність без планування і розподілу у часі. Слабкі ж віддають перевагу плануванню та розподілу у часі. За кінцевим результатом перевагу віддати не можна жодному. Сильні типи темпераменту у процесі виконання виявляють недоліки у підготовці, зупиняються, усувають їх. Це і вирівнює їх як у часі, так і у практичній результативності. Ці особливості організації діяльності представниками різних типів темпераменту були встановлені при вивченні особливості діяльності ткаль. Представниці сильних типів на початку зміни включали верстат без перевірки, у той час як представниці слабких типів ретельно перевіряли верстати, наявність ниток, їх заправленість, фіксацію і т. ін. Останнє виключало непередбачувані і емоційно сильні ситуації. У сильних з початком роботи починались і проблеми: неполадки верстатів, порив ниток, нефіксованість ниток і т. ін. Це вимагало усунення. Кінцевий результат діяльності у представників двох груп приблизно однаковий.

Це свідчить про те, що люди залежно від типу темпераменту самостійно формують власний, індивідуальний стиль діяльності. Саме він оберігає від негативних впливів сильних емоціогенних ситуацій представників слабких типів темпераменту.

І все ж особливості типів темпераменту та властивості типів вищої нервової діяльності можуть визначати як переваги, так обмеження залежно від змісту самої діяльності. Так, у монотонних видах діяльності ( за ткацьким верстатом, конвеєром, штампувальною машиною) особи зі слабкими типами темпераменту мають переваги. У них висока чуттєвість оберігає від зниження сприйнятливості, розвитку сонливості. Мала рухомість і стійкість нервових процесів забезпечують збереження рівня активності у діяльності. Представники сильних типів темпераментів менш придатні до таких видів діяльності. Вони важко виконують монотонні види діяльності, швидко зморюються, втрачають продуктивність.

Деякі види людської предметної діяльності можуть залежати від темпераменту, а тип темпераменту може стати перешкодою на шляху до оволодіння такою діяльністю. Так, екстремальні види предметної діяльності ( льотчики, випробувачі, авіадиспетчери, диспетчери залізниць, оператори атомних електростанцій і т. ін.) вимагають швидкості реакції, високої інтенсивності, нервово - психічної стійкості і витривалості, швидкості при прийнятті рішення. Швидкість зміни умов та обставин діяльності у представників слабких типів темпераменту викликає гальмування. Загрозливі подразники руйнують діяльність. Слабкі типи темпераменту у таких видах діяльності є фактором непридатності. Для таких діяльностей більше підходять холерики та сангвініки.

Навчальна діяльність школярів та студентів не належать до екстремальних, а тому типи темпераментів не мають суттєвого впливу. І все ж відмінності у навчальній діяльності мають місце.

Представники сильних типів темпераменту швидше засвоюють навчальний зміст. Вони більше допускають помилок при виконанні завдань або недбало виконують завдання. Представники слабких типів повільніше засвоюють матеріал, їм потрібно більше часу для відтворення навчального змісту. Виконання навчальних завдань ретельно готується, а тому вони менше допускають помилок. Результативність навчальної діяльності у двох груп виявляється подібною. Адже час підготовки у других використовується першими для виправлення помилок.

Індивідуальний стиль діяльності виробляється кожною людиною шляхом активного пошуку засобів, форм та етапів, що забезпечують ефективність діяльності.

Дослідженнями встановлено, що рівень інтелекттуального розвитку не залежить від темпераменту. Особи з високим рівнем інтелекту зустрічаються серед різних типів темпераменту. Представники одного типу темпераменту мають найрізноманітніші рівні інтелекту.

10.4 Поняття про характер

Термін «характер» (від грецьк. charakter - відбиток, риса, ознака, особливість) був введений грецьким філософом Теофрастом 370 - 286 рр. до н.е. для визначення властивостей людини. Він виділяв 31 тип людських характерів. Наприклад, хвалькуватий, балакучий, нещирий, нудний і т. ін.

Характер - це індивідуально своєрідне поєднання стійких психічних особливостей людини, що обумовлюють типовий спосіб емоційного реагування та поведінки у типових життєвих обставинах та умовах.

Головна особливість характеру як психічного феномену полягає у тому, що він завжди виявляється у діяльності, у ставленні людини до оточуючої її дійсності та людей. Так, наприклад, одні люди надають перевагу складним завданням, інші - легким; для одних важливо перевершити інших, для інших - достатньо середнього результату.

Важливість знання характеру обумовлена тим, що є необхідність та можливість передбачати поведінку людини.

Характер є прижиттєвим утворенням і може трансформуватися протягом усього життя людини. Стиль життя, суспільні умови і конкретні життєві обставини відіграють важливу роль у формуванні характеру. Залежно від того, яка група для особистості є референтною і які цінності підтримує й культивує ця група, у людини розвиваються відповідні риси характеру. Риси характеру - це психічні властивості людини, що визначають її поведінку у типових умовах. Існує багато класифікацій рис характеру:

1) усі риси характеру пов'язують із психічними процесами і тому виділяють вольові (рішучість, наполегливість, активність, самостійність, організованість), емоційні (інертність, байдужість, вразливість, поривчастість, чуйність) й інтелектуальні (кмітливість, винахідливість, допитливість) риси;

2) риси характеру розглядаються відповідно до спрямованості особистості. Зміст спрямованості виявляється у ставленні до людей (чесність, правдивість, справедливість, комунікабельність, ввічливість, чуйність), до діяльності (життєві цілі, інтереси; мотивація на досягнення успіху чи на уникнення невдач), до навколишнього середовища (система переконань) і до себе (егоїзм чи альтруїзм), до речей (бережливість, бо це моє; недбалість, бо це наше; чи однаково до всіх);

3) за впливом на діяльність виділяють мотиваційні (спонукають і направляють діяльність) та інструментальні (надають діяльності певного стилю) риси.

10.5 Структура характеру

Характер особистості - це цілісне утворення, що пояснює людське «Я» як єдність. Визначити структуру характеру означає виділити у ньому головні компоненти, без яких цілісність характеру уявити не можна. Перш за все у структурі характеру виокремлюють зміст та форму. Зміст визначають суспільні умови життя та виховання. Форма ж залежить від обставин та ситуацій, у яких перебуває людина, та від темпераменту.

До компонентів характеру відносять:

1. Спрямованість - головна складова структури характеру, що виявляється у вибірковому позитивному або негативному ставленні до вчинків і діяльності людей та до самої себе.

2. Переконання - це знання, ідеї, погляди, що є мотивами поведінки людини, стають рисами її характеру та визначають ставлення до дійсності, вчинки, поведінку.

3. Емоції, що надають характеру специфічного забарвлення.

4. Воля, що, зумовлюючи силу та непохитність характеру, являє собою його стрижневий компонент.

5. Розумові риси виявляються у розсудливості, спостережливості та поміркованості людини.

6. Повнота визначається всебічним розвитком головних структурних компонентів характеру - розумових, моральних та емоційно - вольових.

7. Цілісність виявляється у внутрішній єдності рис характеру.

8. Визначеність позначається на принциповості та сумлінності дій людини незалежно від важливості доручення.

9. Сила виявляється в енергійних діях, завзятті та активності діяльності, боротьбі за доведення справи до завершення, незважаючи на перешкоди.

10. Темперамент - це динамічний аспект прояву характеру.

У характері людини завжди поєднується типове та індивідуальне. Типове створює фон для індивідуальних проявів рис характеру. Особливості типового характеру виявляють ставлення людини до:

- діяльності (працелюбність, зневага до праці, акуратність, сумлінність, дисциплінованість, організованість);

- інших людей (схвалення чи осуд, підтримка чи заперечення, що можуть бути висловлені ввічливо та тактовно чи ж брутально, іронічно та образливо);

- самої себе (скромність та вимогливість до себе чи ж хвалькуватість та гординя);

- речей та природи (ощадливість, дбайливість, акуратність).

Типові риси характеру завжди мають індивідуальну інтенсивність свого прояву. Крайню інтенсивність рис характеру називають акцентуацією.

Акцентуація - це крайні межі норми рис характеру. Це надмірне підсилення окремих рис характеру, що викликає відхилення у поведінці людини. Вони не виходять за межі норми, проте межують з патологією. Це риси, що складають сутність особистості, визначають її розвиток, адаптацію і психічне здоров'я. За значної вираженості основних рис вони накладають відбиток на особистість у цілому, і за несприятливих умов можуть зруйнувати всю структуру особистості.

Характер людини є складним синтезом типу нервової системи людини та суспільних умов життя і виховання. Результатом такого синтезу є утворення динамічних стереотипів.

Динамічний стереотип - це система нервових зв'язків у корі великих півкуль головного мозку, що виникають під впливом різноманітних подразнень і діють у певній послідовності. Багаторазові повторення подібних подразнень призводять до мимовільних дій, що формують сталі риси характеру.

10.6 Підходи до типології характерів

Характерологія - це самостійне вчення про характер, проблемою якого є виявлення типів характеру і їх визначення за зовнішніми проявами з метою прогнозування поведінки людини у різних ситуаціях. Типологія характерів ґрунтується на існуванні вже згадуваних певних типових рис. Таким чином, тип характеру - це існування в індивідуальному характері рис, спільних для деякої групи людей.

Спроби створення типологій характеру не завжди ґрунтувалися на наукових методах. Так, широко відомі такі підходи, як:

Ш астрологія: визначення характеру та вчинків людини за датою народження (гороскоп);

Ш зв'язок характеру з іменем людини;

Ш зв'язок між зовнішністю людини та належність її до окремого типу особистості, який вивчає фізіогноміка;

Ш визначення індивідуальних особливостей за позою та положенням тіла людини;

Ш передбачення рис характеру людини та її долі за шкірним рельєфом долоні (хіромантія);

Ш аналіз почерку людини (графологія);

Ш пояснення поведінки людини типом будови тіла (конституційна теорія Е. Кречмера).

Науково визнаною є класифікація характерів, запропонована К.Г. Юнгом. Він розрізняв людей відповідно до їх належності до екстравертованого чи інтровертованого типу. Так, екстраверт - це людина, орієнтована на навколишній світ, часто імпульсивна, ініціативна, комунікабельна, з високою гнучкістю поведінки. Інтроверт, навпаки ж, зосереджений на своєму внутрішньому світі, схильний до самоаналізу, замкнений та мало спілкується з оточенням.

Підґрунтя іншої класифікації характерів складає концепція акцентуацій характеру К. Леонгарда. Він виділяв дванадцять акцентуацій характеру людини: гіпертимний, дистимний, циклоїдний, збудливий, застрягаючий, педантичний, тривожний, емотивний, демонстративний, екзальтований, екстравертивний, інтровертивний.
Також існує соціальна типологія характерів Е. Фрома. Вона враховує ставлення людини до життя, суспільства і моральних цінностей. Соціальний характер визначає мислення, емоції та вчинки індивідів. Він виділив три типи характерів.

«Мазохіст - садист». Схильний бачити причини своїх життєвих невдач, а також причини соціальних явищ не в обставинах, що склалися, а у людях. Ліквідуючи їх, він спрямовує свою агресію на людину, що є причиною невдачі, або на себе.

«Руйнівник». Характеризується вираженою агресивністю й активним прагненням до усунення, знищення об'єкта, що викликав фрустрацію, крах надій у даної людини.

«Конформіст - автомат». Сліпо підкоряється обставинам, суспільству будь - якого типу, вимогам соціальної групи, швидко засвоює той тип мислення та спосіб поведінки, який властивий більшості у даній ситуації.

10.7 Взаємовідносини характеру і темпераменту

Існує ряд поглядів на те, як співвідносяться характер та темперамент людини.

1. Ототожнення характеру та темпераменту. Спостерігається, наприклад, у концепцій Е. Кречмера.

2. Протиставлення характеру та темпераменту.

3. Темперамент - елемент характеру, його ядро.
(С.Л. Рубінштейн, С.Д. Максименко).

4. Темперамент - природне підґрунтя характеру.

Але, слід зазначити, що темперамент не визначає характер. У людей з однаковими властивостями темпераменту, може бути зовсім різний характер, бо характер має соціальну обумовленість і залежить від умов життя і діяльності. У той самий час, темперамент має генетичну (біологічну) обумовленість.

Запитання до самоконтролю

1. Сутність темпераменту.

2. Теорії темпераменту.

3. Характеристика типів темпераменту.

4. Темперамент та індивідуальний тип діяльності.

5. Темперамент та успішність навчання.

6. Темперамент та вибір професії.

7. Сутність характеру.

8. Риси характеру.

9. Структура характеру.

10. Типове та індивідуальне у характері людини.

11. Динамічний стереотип та сталі риси характеру.

12. Взаємовідносини характеру і темпераменту.

Практичне заняття

Темперамент та характер

1.Поняття та обумовленість темпераменту.

2.Типи темпераменту.

3.Темперамент та індивідуальний стиль діяльності.

4.Загальне розуміння та природа характеру.

5.Структура характеру.

6.Національний характер.

Зразок тесту для контролю знань

1. Індивідуально своєрідна, природно-обумовлена сукупність динамічних проявів психіки називається:

а) індивідуальністю;

б) характером;

в) типом нервової системи;

г) темпераментом;

д) здібностями.

2. І.П. Павлов виділив 3 властивості нервової системи:

а) сила;

б) урівноваженість;

в) мобільність;

г) лабільність;

д) рухомість.

3. Меланхолічному типу темпераменту відповідає тип ВНД:

а) сильна врівноважена рухома;

б) сильна неврівноважена малорухлива;

в) сильна врівноважена малорухлива;

г) сильна неврівноважена;

д) слабка.

4. Якому етапу діяльності більше уваги приділяють представники сильних типів темпераменту:

а) підготовчому;

б) виконавчому;

в) аналізуючому;

г) контрольному;

д) підсумковому.

5. Особливості типового характеру виявляються у ставленні до:

а) праці;

б) інших людей;

в) самого себе;

г) речей;

д) діяльності.

Список літератри

1. Баронин А.С. Этнопсихология. -К.: МАУП, 2000. -116 с.

2. Грановская Р.М. Элементы практической психологии. - СПб.: Свет, 1997. - 607 с.

3. Дружинин В.М. Психология общих способностей. - СПб.: Питер, 2000. - 368 с.

4. Корнєв М.Н., Коваленко А.Б. Соціальна психологія. - К., 1995. - 304 с.

5. М'ясоїд П.А. Загальна психологія. - К.: Вища школа, 2000. - 480 с.

6. Основи загальної психології /за ред. С.Д.Максименка. - К.: Перспектива, 1998. - 256 с.

7. Романовська Л.І. Диференційна психологія / Л.І. Романовська, Л.О. Подкоритова. - Львів: «Новий світ - 2000», 2008. - 236 с.

8. Столяренко Л.Д. Основы психологии. - Ростов н/Д.: Феникс, 2003. - 672 с.

9. Теплов Б.М. Избранные труды: в 2 т. - М.: Педагогика, 1985. - Т.1. - 328с.; Т.2. - 330 с.

11. Група та особистість

11.1 Мала група - поняття та формування

Група - це обмежена у кількості спільність людей, що виділяється за певними ознаками. Більшість досліджень у соціальній психології побудовані на вивченні малих груп. Можна назвати кілька причин даного факту. По - перше, більшість різноманітних форм діяльності людини відбувається у малій групі (сім'я, друзі, шкільний клас, трудовий колектив тощо). По - друге, у малій групі формується особистість, виявляються її якості. По - третє, мала група опосередковує вплив широкого соціального оточення.

Центральним психологічним феноменом, що характеризує малу групу, є поняття психологічної спільності. Основними критеріями феномену психологічної спільності є:

- феномен схожості, що виявляється у спільності мотивів, цілей, ціннісних орієнтацій та соціальних установок;

- явище ідентифікації, що полягає у тому, що індивід усвідомлює власну належність до даної групи, єдність з нею, що забезпечує формування почуття «Ми»;

- усвідомлення членами даної групи власної відмінності від інших груп (феномен «Вони»);

- наявність соціально-психологічних особливостей, характерних для даної групи як окремої спільності (сумісність, соціально-психологічний клімат тощо).

Розповсюдженою класифікацію малих груп є поділ груп на формальні та неформальні. До формальних груп належать первинні колективи підрозділів соціальних організацій та інститутів (шкільний клас, підрозділ в організації, студентська група). Неформальні малі групи - це об'єднання людей, створені на підґрунті внутрішніх потреб (у розумінні, симпатії, любові, належності).

Психологічні механізми формування малих груп суттєво розрізняються залежно від того, про яку форму груп буде йти мова. Формування формальних груп, що є структурними елементами соціальних організацій, відбувається поза бажанням окремих індивідів об'єднатись у межах саме цієї групи. Неформальні групи, навпаки, формуються на підґрунті потреб індивідів у спілкуванні, участі, належності. Саме тому у виникненні неформальних груп велику роль відіграють феномени симпатії, емоційної прихильності, психологічної сумісності.

Формування групи можна описати як послідовну зміну стадій від розрізненої спільності індивідів до організованого цілісного об'єднання. Л.І. Уманський виділив стадії у розвитку групи: номінальна група, для якої є характерним формальне об'єднання для виконання певних завдань, група-асоціація, в якій можна побачити первинну міжособистісну інтеграцію, група - коооперація, в якій об'єднання відбувається не тільки на підґрунті емоційних, але й ділових факторів; група-автономія, для якої є характерним високий рівень групової активності за основними параметрами життєдіяльності. Саме на цьому етапі можливі два варіанти розвитку групи і формування групи-корпорації, що зосереджена на внутрішньогрупових цілях, або групи-колективу, що відрізняється орієнтацією на широкі соціальні зв'язки та продуктивну суспільну діяльність.

Провідним параметром розвитку малої групи є групова згуртованість або єдність групи. Існують різні точки зору відносно того, що слід розуміти під параметрами групової згуртованості. У межах школи групової динаміки підґрунтям групової згуртованості вважається емоційна прихильність індивіда до групи, корисність групи для індивіда та пов'язане з цим почуття задоволення перебуванням у групі. Рівень згуртованості визначається частотою та стійкістю комунікативних зв'язків. Соціометричний напрямок рівень групової згуртованості визначає рівнем взаємних позитивних оцінок, що існують між членами групи. З боку ціннісного напрямку згуртованість групи залежить від рівня «групової згоди». Цим терміном позначається збіг поглядів, думок та оцінок між членами групи.

11.2 Взаємодія індивіда та малої групи

Дослідження взаємодії індивіда та малої групи відбувається у двох напрямках. По-перше, вивчаються впливи з боку малої групи на індивіда, по-друге - досліджуються закономірності впливу індивіда на групові процеси та явища.

Перші експериментальні дослідження у цьому напрямку були присвячені вивченню феномену впливу групи на психічні процеси індивіда (Ф. Олпорт, В.М. Бехтерєв). Зокрема, експериментальним шляхом було виявлено, що у присутності інших людей у індивіда знижується чутливість (больова, слухова, нюхова, кінестетична), обсяг та концентрація уваги, правильність виконання арифметичних дій, генерування оригінальних ідей. Іншими словами, у присутності групи у індивіда знижуються точність та якість перебігу психічних процесів. З іншого боку, присутність інших людей стимулює швидкість перебігу психічних процесів - людина може більше надати ідей, краще пригадує необхідну інформацію тощо. Описані явища відображають існування двох психологічних механізмів, що виявляються у взаємодії індивіда та групи. Феномен соціальної інгібіції полягає у тому, що група пригнічує деякі психічні процеси у індивіда. Феномен соціальної фасилітації має місце при покращенні перебігу психічної активності.

Таким чином, вплив групи на окремого індивіда є неоднозначним. Також має місце відсутність прямого взаємозв'язку між результатами групової та індивідуальної діяльності. З одного боку, групова діяльність може бути більш ефективною, ніж результати індивідуальних зусиль. З іншого боку, коли люди працюють у групі, особливо у великій, то вірогідне формування явища соціальних лінощів, що полягає у тому, що люди починають працювати без необхідних зусиль. Це явище стало відомим у результаті досліджень вчених, які вивчали ефективність праці. Зокрема М. Рингельман, який вивчав працю вантажників, завважив, що одна людина у середньому тягнула вагу у 63 кілограми, двоє - 118 кг, троє - 149 кілограмів. Таким чином, група з восьми робітників робила зусилля на 256 кг нижче своїх потенційних можливостей. Цікаво, що він порівнював одержані результати з працею тварин ( наприклад, із роботою коней), які тягнули вагу відповідно до логіки - два коні у два рази більше, ніж один, три - у три рази і т. д. У подальшому явище «соціальних лінощів» вивчали психологи, які зафіксували зниження ефективності діяльності у індивідів при виконанні різноманітних видів діяльності. Пояснити цей феномен, на думку психологів, можна тим, що будь-яка людина потребує, щоб її діяльність помітили та оцінили. У групі людина «зникає», її індивідуальні зусилля важко зафіксувати. Доказом даного висновку були експерименти, в яких досліджуваним повідомлялося, що, незважаючи на групову діяльність, буде оцінюватись індивідуальний внесок кожного. При таких умовах феномен «соціальних лінощів» не виявлявся.

Експерименти з вивчення соціальної фасилітації свідчать, що група сприяє підвищенню активності окремого індивіду. Дослідження соціальних лінощів свідчать, що у групі особиста відповідальність за виконання спільної діяльності послаблюється. Якщо поєднуються явища соціальної фасилітації та соціальних лінощів - результати можуть бути непередбачуваними. Ми можемо побачити різноманітні форми поведінки, що виходять за межі дозволеного - від відносно незначних відхилень (зневажливі оцінки арбітра під час футбольних змагань, волання під час рок-концерту) до серйозних порушень соціальних та правових норм (груповий вандалізм, оргії, пограбування). Всі негативні прояви поведінки спровоковані груповим впливом: людина вважає, що вона є виразником не власного «Я», а чогось більшого та значнішого. Подібне явище у соціальній психології одержало назву деіндивідуалізація. Деіндивідуалізація - поведінка, що виникає під впливом групи та характеризується втратою відповідальності за власні вчинки. Важливою причиною деіндивідуалізації є анонімність окремого індивіда у групі: поведінка у межах групи породжує у людини відчуття власної непомітності.

У подальшому дослідження впливу малої групи на перебіг психічних процесів зосередилися на вивченні феномену конформізму.

Явище конформізму було відкрито американським психологом С. Ашем у 1952 році. У експериментах ставилося завдання порівняти та оцінити довжину ліній. При індивідуальному виконанні завдання труднощів у піддослідних не виникало, тобто довжина лінії визначалася правильно. У процесі основного експерименту брала участь група. При цьому всі члени групи, крім одного, були «підставними особами», тобто вони свідомо давали неправильну відповідь. Одна людина («наївний піддослідний») не знав про змову, при цьому він виконував завдання останнім. У експерименті С. Аша було виявлено, що близько 30% піддослідних, наслідуючи групу, давали невірні відповіді, тобто демонстрували конформну поведінку, а саме пристосовувалися до групової думки.

У подальшому експерименти С. Аша проводили інші психологи. Було виявлено існування різних видів конформізму. Зокрема, деякі люди, виконавши завдання неправильно, цілком щиро вважали, що вони дали правильну відповідь самостійно, заперечуючи існування будь-якого впливу на них з боку групи. Таку поведінку можна пояснити ефектом групового навіювання, при якому вплив групи на індивіда відбувається на неусвідомленому рівні. Інші піддослідні зазначали, що вони не згодні з думкою групи, але не бажаючи вступати у відкриту конфронтацію, давали неправильну відповідь. Такий вид конформізму можна назвати зовнішнім. Третя група «конформістів» розповідала про переживання сильного внутрішнього конфлікту, що виникав внаслідок розходження між власною думкою та груповим рішення. Піддослідні цієї групи свідомо робили вибір у бік групової думки, вважаючи, що група не може помилятися. Такий тип конформізму називається внутрішнім, або власне конформізмом. Таким чином, конформність констатується у випадках, коли існує конфлікт між думками (поведінкою, цінностями) групи та думкою індивіду, і останній робить свідомий вибір на користь групи.

Конформність як явище слід відрізняти від конформності як характеристики особистості, що виявляється у тому, що людина дуже сильно залежить від групового впливу у різноманітних ситуаціях (особистісний конформізм). З іншого боку, існує явище ситуативного конформізму, коли індивід показує високу залежність від групового впливу в окремих ситуаціях. Протилежністю конформізму вважається самостійність особистості, що виявляється у незалежності цінностей та поведінки індивіда від групи.

У дослідженні конформізму вивчається, як впливає більшість у групі на поведінку окремих людей. З іншого боку, окремі люди або меншість у групі може впливати на групові норми, цінності та поведінку. Саме цей аспект відносин у групі досліджував С. Московічі. Він показав, що окремі особистості впливають на формування групової думки, при цьому група не усвідомлює цього впливу, але змінює поведінку. Пізніше психологи М. Дойч та Г. Джерард, порівнюючи механізми впливу більшості та меншості на групу, позначили їх як два різних види впливу: нормативний (думка більшості сприймається як норма, обов'язкова для виконання) та інформаційний (думка меншості розглядається як додаткова інформація, що використовується або ігнорується).

11.3 Міжгрупові відносини

Раніше вже зазначалося, що людина протягом життя є членом різноманітних груп. Членство у групі певним чином впливає на формування цінностей та установок індивіда, формує певний погляд на світ і на інші групи. Таким чином, можна сказати про існування феномену міжгрупової взаємодії, коли відносини між членами різних груп опосередковуються груповими впливами. У цьому контексті можна виділити низку підходів до вивчення зазначеного феномену.

Вивчення етноцентризму. На початку ХХ століття, у 1906 році, соціолог У. Самнер, вивчаючи етнічні групи, виявив, що кожна група вважає власні цінності, спосіб життя, навіть зовнішній вигляд більш прийнятними порівняно з іншими етносами. Таке явище У. Самнер назвав етноцентризмом.

У подальшому дослідники етноцентризму побачили, що тенденція до самозвеличення існує не тільки на рівні етнічних груп, але й може бути зафіксована у діяльності будь-якої групи. Було описане явище групоцентризму, що означає поділ груп на «Ми» (своя група) та «Вони» (інші групи). Це явище означає оцінювання власної групи з позицій прихильності, а іншої - недоброзичливості. Власна група та її окремі члени оцінюються позитивно. Навіть недоліки власної групи розуміються у широкому позитивному контексті. Наприклад, недисциплінованість пояснюється креативністю, що не терпить обмежень, або покірливість - терплячістю. З іншого боку, навіть позитивні вчинки іншої групи оцінюються у негативному контексті. Наприклад, в одній місцевій газеті розгорнута дискусія про іноземців, що всиновляють наших дітей з метою завдавання їм шкоди. Одночасно у цій самій статті зовсім не йде мова про батьків, які передають дітей до інтернату.

...