Взаєморозуміння, як фактор розвиваючого впливу
Дослідження явища взаєморозуміння в історії психології. Формування соціальних відносин у ранньому дитинстві. Характеристика структури та функцій просоціальної мотивації допомоги. Аналіз актуальних та потенційних можливостей впливу в процесі порозуміння.
| Рубрика | Психология |
| Вид | магистерская работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 29.03.2015 |
| Размер файла | 153,1 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Размещено на http://www.allbest.ru/
Міністерство освіти України
Київський Національний університет імені Тараса Шевченка
кафедра соціальної психології
Магістерська дисертація
на тему: "Взаєморозуміння як фактор розвиваючого впливу"
План
Вступ
1. Взаєморозуміння як умова суб'єкт-суб'єктного впливу
1.1 Дослідження явища взаєморозуміння в історії психології
1.2 Взаєморозуміння як одна з форм впливу
1.3 Суб'єкт-суб'єктний вплив на різних рівнях взаєморозуміння
2. Психологічні фактори досягнення взаєморозуміння
2.1 Формування соціальних відносин у ранньому дитинстві
2.2 Загальна структура і функції просоціальної мотивації допомоги
2.3 Ситуаційні змінні досягнення взаєморозуміння
3. Взаєморозуміння як взаємозбагачення
3.1 Діалогічна організація психіки як основа взаєморозуміння
3.2 Актуальні та потенційні можливості впливу в процесі взаєморозуміння
4. Емпіричне дослідження
4.1 Проведення дослідження
4.2 Аналіз результатів
Заключення
Література
Додатки
Вступ
Вже дуже давно вчені досліджують можливості впливу однієї людини на іншу. Взагалі, сама психологія виникла у тісному зв'язку з вірою в те, що якщо вивчити психічні явища та їхні закони, то з'явиться шанс хоча б в якійсь мірі ними керувати, з'явиться певна влада над цими явищами. І не дивлячись на те, що саме в знанні законів вбачали запоруку майбутнього успіху в спробі взяти верх над капризною та непередбачуваною людською природою - все ж таки на цю природу мала впливати сама людина.
Людина жила під тиском зовнішніх обставин, іноді нібито повністю їм підкоряючись. Але в той же час, сама того не помічаючи, багато в чому вона сама визначала та створювала обставини, в яких жила. Людина з початку свого існування мала неймовірну владу над власним життям, оскільки з самого початку їй було дано можливість ставити власну оцінку та ставлення до світу між своєю суб'єктивністю та реальним життям. Саме тому ми говоримо, що кожна людина бачить не світ, а створений самою собою образ цього світу. Так само як впливає в першу чергу на людину не світ, а власне уявлення про нього.
Таким чином, влада людини над власним життям, і над людською природою в цілому, існувала задовго до того, як вчені поставили питання про можливість свідомого та цілеспрямованого впливу на психічні стани та процеси.
Слід також відмітити, що розробка спеціальних методів впливу на інших людей, так само як і створення величезної кількості аутогенних вправ дало не тільки позитивні результати. Методи та вправи дозволили людині бути відносно вільною у виборі мети впливу. Вони, як узагальнені засоби, що виникли на основі попереднього досвіду, могли бути застосовані у будь-яких ситуаціях у відповідності до її побажань. Але навіть якщо припустити, що людина завжди і скрізь використовувала свій вплив лише з найкращих намірів, то і тоді її недостатня поінформованість, досвідченість та чутливість могли стати причиною помилок у виборі мети або адекватних засобів впливу. Тому той факт, що людина оволоділа багатим арсеналом засобів впливу і, тим самим, звільнилася від тиску зовнішніх обставин привів її одночасно до залежності від власної недосконалості. Слід також додати, що серед засобів впливу, яким людина віддає перевагу, знаходяться ті, які абсолютно не враховують власних інтересів об'єкту впливу. Суб'єкт впливу веде себе таким чином, наче те, чого він бажає потрібно й тому, кого він збирається заради свого бажання змінити. Характерно, що таку позицію людина, в першу чергу західна людина, займає не тільки по відношенню до іншого, але й по відношенню до живої природи. Але пів біди, якби людина йшла до своїх цілей і не дивлячись ні на що і ні на кого досягала їх. Тоді можна було б сказати, що ось мов, людина змінила природу та інших заради, хай лише власної, але перемоги. Але все на так просто. Бо подібно до Наполеону, який під гаслом: “По трупам заради цілі” підкорював країни, доки в певний момент не став жертвою своєї сили і не програв, людина також розраховується за свою владу. Спочатку вона за власною примхою використала природу та оточуючих її людей, а потім зрозуміла, що і природі й іншим вона заподіяла невиправну шкоду, яка обертається для неї самої катастрофою. Перемоги перетворились на джерело бід. І не можна повернути розбазарені природні ресурси так само як довіру та любов.
Мабуть не існує способів, якими можна було б примусити людину не впливати взагалі, - ні на природу, ні на інших. Людина - творець, і вона створює і буде створювати свій світ з усього, що знаходиться навкруги: каміння, дерев, інших людей. Крім того, існують об'єктивні причини, через які людина змушена впливати на оточуючий світ: це фізіологічні потреби та відсутність можливості їхнього безпосереднього задоволення, необхідність щось здійснювати для того, щоб вижити самому та зберегти свій рід. Або ти будеш впливати і залишишся живий, або відмовишся від дій та будеш зломлений природою. Але, як ми коротко намагались показати, навіть вплив з найкращими намірами не завжди приносить позитивний результат. Тому, хоча б інколи, є сенс відмовлятись від того, щоб самому вирішувати як має бути. Дозволяти розумності та доцільності, що знаходяться зовні обмеженої Его-свідомості йти попереду і освітлювати дорогу. І це в першу чергу стосується спілкування з іншими людьми.
Можна було б сказати, що природа - це стихія, в якої немає розуму, і що у зв'язку з цим людина, як розумна істота, має право брати на себе “керівну роль”. Але ні в якому разі не можна стверджувати, що тільки якась конкретна людина може дозволити собі вирішувати за інших, в той час як інші повинні лише підкорятися. Ні в якому разі не можна вважати вибір, зроблений якоюсь людиною єдино вірним, навіть якщо це вибір геніальної людини. Прислухатись до інших точок зору, розглянути різні рішення, не упиратися та не наполягати на своєму тільки тому, що я так хочу або це мені зрозуміло, - ось на нашу думку те, чого не вистачає сучасній людині. Ще одна можливість, яку, як нам здається, ми маємо, але майже не використовуємо у спілкуванні з іншими людьми - це визнати той факт, що погляди та дії інших можуть бути не менш потрібними та цінними, аніж наші власні. Визнати не пасивно та песимістично, а так, наче ми здійснюємо дуже складну та тонку дію, де кожний сумнів дорівнюється до помилки. При чому визнати не як дещо другорядне по відношенню до нашої власної позиції, а як такий факт, перед яким слід змирити свою гординю та самовпевненість, і яким треба керуватись у своїх діях, а не лише “брати до уваги”.
Нам здається, що усвідомлення можливості такої позиції виникло за часом не пізніше ніж почали використовуватись з метою впливу фізична сила, авторитет, хитрощі та інше. Позицію прийняття вже закладено в директивних та експансивних способах поведінки як їхню протилежність. Роблячи одне людина не може не передбачати, що існує й інший спосіб поведінки. Інша річ, що для західної людини альтернатива неприйняття-прийняття сприймається як протиставлення впливу його відсутність. В той час, як східна людина скоріше може припустити, що приймати об'єкт не означає відмовлятися від впливу на нього. Якщо для західної людини “вплинути” на поле означає його зорати, то для східної - під “вплинути” може розумітись просто його побачить. І дійсно, не обов'язково перевернути оточуючий світ до гори ногами, щоб впевнитись в тому, що ти на нього вплинув. Достатньо зрозуміти, що ти створюєш світ одним своїм поглядом і відбувається це аніяк не метафорично. Далі ми детально розглянемо відкриття, які стосуються як крихітних фізичних часток, так і складних систем, що ми іменуємо їх людьми. Ці відкриття стосуються впливу спостереження і показують яким дієвим може бути те, що на перший погляд здається бездіяльністю.
У відношеннях людей особливості такого впливу визначаються внутрішніми характеристиками суб'єкта (або суб'єктів) спостереження. Ці характеристики не можна оцінити з першого погляду, зате їхній вплив виявляється красномовнішим за слова. Якщо людина, яка спостерігає ставиться до об'єкту з повагою та співчуттям, то вірогідність позитивних змін у поведінці значно збільшується (98, 100). В той же час, об'єкт впливу не являється пасивною “жертвою” чужого спостереження: як на мене дивляться, так я і змінююсь. Останнім компонентом у цьому ланцюгу впливу є саме оцінка об'єктом сприйняття (який вже виступає у якості суб'єкта і сприйняття, і оцінки) внутрішніх характеристик того, хто за ним спостерігає. Якщо спостерігачу приписується співчуття і розуміння - відбуваються позитивні особистісні зміни і вплив має знак плюс, а якщо ні - зміни не відбуваються або мають знак мінус. Як показали емпіричні дослідження (98, 98-101), як правило, оцінка спостерігача як співчуваючого високо корелює з реальною наявністю в нього співчуття, але у випадках психічної патології (наприклад, у хворих на шизофренію) співчуття з боку спостерігача заперечується і це призводить до негативних змін, таких, як підвищення рівня тривожності, егоцентризму, збільшення кількості актів деструктивної поведінки, тощо. Таким чином, кінцевий результат цього особливого впливу визначається не тільки його суб'єктом, але й об'єктом. І визначається в такій значній мірі, що назвати кого-небудь у цій взаємодії об'єктом все рівно, що підтасувати факти. Якщо в тому, що А. У. Хараш називає формальним спілкуванням на першому плані знаходиться інша людина як об'єкт. Внаслідок чого кожний прагне бути для іншого якимось певним об'єктом (чи то гарним, чи то зрозумілим, а може й зовсім навпаки - поганим та непередбачуваним). В інтимно-особистісному спілкуванні, коли партнери по спілкуванню досягають високого рівня щирості та розуміння, - головним стає не те, як дещо виглядає з боку, а чим воно виступає в дійсності. Іншими словами, кожний з співбесідників здійснює спробу розглядати те, що демонструє йому інший з власної позиції того, хто це демонструє. Тут вже виникає питання: а чи можливо це взагалі і якщо можливо, то як? Бо ж вищерозглянутий смисл здійснення такої взаємодії, - готовності відступити від певних своїх бажань і намірів заради того, щоб не зруйнувати ні гармонії відношень з іншою людиною, ні її власних задумів та позицій, - в процесі безпосереднього спілкування легко може випасти з поля зору. Той факт, що тиск на іншого, насильство над ним або обман можуть обернутись для того, хто їх здійснює втратами, зовсім не завжди гарно усвідомлюється. Чому, можливо, в значній мірі перешкоджує відсутність чіткого уявлення альтернативного варіанту. В цій роботі ми спробуємо показати, що прагнення до взаєморозуміння з іншою людиною, так само як і готовність впливати на нього, відштовхуючись від його власних інтересів, зумовлена великою кількістю факторів. До них відносяться стосунки з матір'ю на першому році життя, наявність або відсутність товариства однолітків у ранньому дитинстві, ступінь опанування норами моральної поведінки, місце мотивації допомоги в мотиваційній сфері конкретної людини та інше. Частина факторів, що в значній мірі впливають на бажання співбесідників стати на місце іншого та надати йому допомогу являються ситуативними і характеризують окремі контакти. Серед цих факторів ступінь сумісності взаємодіючих людей, наявність схожості у їхньому досвіді або відношенні до певних речей, що, в свою чергу, полегшує взаємну ідентифікацію, ступінь незгоди з конкретного приводу у конкретних людей і значимість для них цієї незгоди, наявність зовнішньої загрози, яка підштовхує їх до об'єднання і так далі. Крім того, наше власне дослідження дозволило виокремити ще деякі фактори, про які мова піде дещо пізніше. Не важко помітити, що всі вищевказані фактори за своєю сутністю такі, що можуть або сприяти або перешкоджати встановленню взаєморозуміння та “допомогаючих відносин” з іншими людьми. Можна сказати, що ці фактори опосередковують процес взаєморозуміння, впливають на його ефективність (як якісну характеристику) та на частоту його досягнення (як кількісний показник). Проте, розглядаючи ці фактори окремо, важко знайти відповідь на питання, чому саме психологічний процес взаєморозуміння може зменшити страх перед зовнішньою загрозою, чому взаєморозуміння може бути формою надання допомоги і чому, в решті решт, взаєморозуміння призводить до розвитку взаємодіючих людей. Здається, що відповідь на ці питання очевидна: взаєморозуміння дає людям почуття впевненості в собі, а воно, в свою чергу, стає джерелом сили у вирішенні існуючих проблем. Але джерелом впевненості та сили взаєморозуміння стає лише завдяки тому, що думка іншого є важливою для людини, завдяки тому, що іншій відіграє у людському житті дійсно важливу роль.
Далі ми постараємося детально викласти ідею про діалогічність людської природи, оскільки вбачаємо в ній пояснення того, чому взаєморозуміння є виключно важливим для взаємодіючих людей і чому в ньому закладено потенціал їхнього розвитку.
Проблема розвиваючого впливу в цілому та роль взаєморозуміння у такому впливі зокрема здається нам не лише актуальною, але й мало дослідженою. І справа тут не тільки в тому, що ми, як західні люди, під впливом розуміємо в першу чергу перероблювання об'єкту за власним взірцем. Головна причина, мабуть, у тому, що постановка питання про вплив за допомогою таких невидимих сил як розуміння або споглядання свідчить про певний розвиток науки. І якщо вважається, що “чим могутніше дія, тим менше допоміжних засобів потребує її здійснення”, то можна припустити, що чим більш продвинутою є наука, тим більш могутні дії вона вивчає. Взаєморозуміння як раз і відноситься до таких дій, оскільки не потребує ніякого знаряддя і дає безцінний за значенням результат. Вплив авторитетом та силою, вплив примушенням та переконуванням більш очевидний і їх набагато легше спостерігати. Ось щойно людина збиралась робите одне, але прийшов інший, настояв на своєму - і тепер ця ж людина робить зовсім не інше. Що до впливу шляхом взаєморозуміння, його можна було б описати приблизно так: людина збиралась чимось зайнятись, прийшов інший, уважно вислухав її, з розумінням похитав головою і пішов. А ця людина постояла, подумала і вирішила, що можна трохи й змінити програму дій - попередня була, звичайно, теж не зовсім погана, й інший це підтвердив, але можна ж зробити ще краще. І нібито вплив ніхто й не здійснював. Але це не так.
І людській думці, і психологічній науці потрібно було пройти певний шлях, щоб звернутись до значно більш тонких форм впливу, аніж примушення, переконування або маніпуляція. Розвиваючий суб'єкт-суб'єктний вплив, як предмет наукового аналізу, виступає безперечним доказом розширення розуміння проблеми впливу, свідоцтвом поступального розвитку психологічної науки.
Узагальнюючи вищесказане ми хочемо ще раз окреслити наступні аспекти нашої роботи.
Мета: аналіз особливостей впливу в процесі взаєморозуміння.
Об'єкт: процес взаєморозуміння у міжособистісних відносинах.
Предмет: механізми формування взаєморозуміння як фактору міжособистісного розвиваючого впливу.
Робоче положення: вплив в процесі взаєморозуміння має розвиваючий характер і обумовлений стильовими характеристиками міжособистісних відносин.
Задачі:
Визначити особливості взаєморозуміння в міжособистісних стосунках.
Розглянути психологічні фактори ефективності впливу в процесі взаєморозуміння.
Проаналізувати зв'язок між особливостями взаєморозуміння та стилями міжособистісних відносин.
Виявити залежність особливостей взаєморозуміння та стилів особистісних взаємовідносин від індивідуальних рис особистостей.
Обгрунтувати розвиваючу природу впливу в процесі взаєморозуміння, спираючись на результати емпіричного дослідження.
1. Взаєморозуміння як умова суб'єкт-суб'єктного впливу
1.1 Дослідження явища взаєморозуміння в історії психології
Розвиток наукових понять, як відмітив ще Гегель, відбиває розвиток людської думки. Якщо ретельно проаналізувати логіку розгортання будь-якої науки, то не важко помітити, що актуальність тих чи інших проблем тісно пов'язана з історичними умовами їхнього вивчення, з загальним станом культури та з актуальними на той момент сподіваннями людей. Цю закономірність можна прослідити і стосовно розвитку поняття взаєморозуміння, різні аспекти якого вивчались в залежності від соціально-психологічного попиту в різні історичні періоди.
Вивчення проблеми взаєморозуміння тісно пов'язане з вивченням проблеми спілкування. Почалось воно на досить пізньому етапі розвитку психологічної науки і може бути віднесене до кінця ХІХ - початку ХХ сторіччя. Актуальність цієї проблеми була тісно пов'язана зі становлення капіталістичного ладу. Це пояснюється тим, що теоретичною передумовою виокремлення категорії спілкування є розуміння особистості як справжнього творця свого життя. До того моменту доки людина не усвідомлювалась як самостійна істота, що може бути активним суб'єктом власного життя, а не лише частиною суспільних відносин або біологічних законів, не було й потреби у вивченні проблеми її взаємодії з іншими людьми. Лише капіталізм, що породив дух та філософію індивідуалізму та вперше вивів окрему особистість на сцену і соціальної дійсності, і художньої літератури, і філософсько-психологічної теорії, зумовив дослідження проблеми взаєморозуміння.
Спочатку проблема взаєморозуміння як предмет соціально-психологічного дослідження постала за кордоном, в країнах, які першими зазнали суспільно-політичних змін. Що ж стосується вітчизняної психології -факти свідчать про порівняно пізнє конкретно-наукове вивчення проблеми взаєморозуміння на теренах нашої батьківщини. До початку шістдесятих років ця проблема спеціально не ставилась, а вирішувалась у зв'язку з іншими проблемами, в першу чергу, у зв'язку з проблемами педагогіки (А. С. Макаренко, Г. Ю. Коннікова, І. С. Мар'єнко, Ю. П. Азаров та інші), психології мови та мовлення (С. Б. Баєв, О. М. Раєвський та інші), методологічними, світоглядними та соціальними проблемами (С. Л. Рубінштейн, Б. Г. Ананьєв та інші). Певне відставання у дослідженнях вітчизняних психологів проблеми взаєморозуміння було пов'язане з ідеологічними причинами та порівняно меншою практичною потребою в таких дослідженнях у “доурбанізаційний період”. У зарубіжних країнах явище взаєморозуміння почали вивчати дещо раніше. Там розроблялись методологічні засоби формування здатностей педагога до професійного спілкування, значне поширення набув комунікативний тренінг, вміння вести безконфліктні бесіди, оволодівати методами мовної терапії, тощо.
З середини шестидесятих та у семидесяті роки проблема взаєморозуміння в контексті проблеми спілкування інтенсивно розроблялись у вітчизняній психології (Н. В. Кузьміна, С. В. Кондратьєва, О. О. Лентьєв, О. В. Киричук, Б. Ф. Ломов, Б. Д. Паригін, М. І. Лісіна, П. М. Кондратюк. Б. Т. Ліхачов, В. О. Сухомлинський), філософії (В. Г. Іванов, П. Е. Кряжев), соціології (М. М. Архангельський та інші). Взаєморозуміння розглядалось як умова існування специфічної діяльності, що забезпечує обмін матеріальними та духовними цінностями та знаннями, процес взаємодії та взаємопізнання людей, джерело розвитку мотивів діяльності особистості, регулятор поведінки, тощо.
З другої половини семидесятих та у восьмидесяті роки розгортаються дослідження соціальної перцепції. Були вивчені рівні розвитку соціальної перцепції, диференціація здатності людини до соціальної перцепції у відповідності з її професією, професійним стажем, специфікою підготовки до професійної діяльності, віком, статтю, іншими особливостями (С. В. Кондратьєва, Я. Л. Коломінський, В. М. Роздобудько та інші). Соціальна перцепція досліджувалась як частина професійних здібностей особистості, що працює в системі людина-людина (В. І. Максакова), виявлялись чинники відхилень розвитку соціальної перцепції (професійні стереотипи, вади розвитку особистості та інші).
На основі психологічного дослідження соціальної перцепції було розроблено ряд методичних засобів, що сприяють розвитку здатності людини до перцепції, а саме, психологічний тренінг по типу рольових ігор ( Т. С. Яценко, Н. В. Кузьміна, В. Г. Бедерханова) та ситуаційно-рольові ігри (І. Н. Богомолова, Л. П. Петровська). Проводились дослідження вікових особливостей спілкування (Й. Лангмейєр, З. Матейчик, І. Кон та інші).
Лише у дев'яності роки акцент дослідження проблеми взаєморозуміння змінюється на проектування взаєморозуміння як розвиваючої взаємодії та умов його досягнення (О. В. Киричук). Системоутворюючою ідеєю спілкування є тезис про побудову цілісної системи комунікаційно-перцептивних процесів із урахуванням потреб у самоактуалізації та самореалізації суб'єктів спілкування. Побудова розвиваючої взаємодії засновується на системному підході, який дозволяє визначити у кожному моменті продуктивно-розвиваючого спілкування індивідів шість компонентів: задачу; соціально-комунікативну активність взаємодіючих сторін; цінності, які реалізує кожен з учасників взаємодії; норми, за якими організується взаємодія; соціально-психологічну ситуацію та результат взаємодії.
1.2 Взаєморозуміння як одна з форм впливу
1 Взаєморозуміння, яке виступає предметом нашого дослідження, є частиною саме розвиваючої взаємодії. Але перш ніж почати безпосередній аналіз впливу шляхом взаєморозуміння у загальній системі стратегій впливу, ми хочемо описати те, аналізу чого буде присвячено нашу роботу, а саме: розвиваючу взаємодію, взаєморозуміння та явище впливу однієї людини на іншу.
Розвиваюча взаємодія - це умовне позначення, яке відноситься не до одного, а до цілої групи явищ. У самому широкому смислі під розвиваючою взаємодією розуміють таке спілкування, в якому реалізуються внутрішні, глибинні потреби людини, а саме: потреби в самореалізації та в єдності з іншими людьми. Це може досягатись шляхами, що суттєво різняться між собою. Тому за своєю структурою розвиваюча взаємодія може бути надзвичайно різноманітною.
Взаєморозуміння - це реальна можливість і здатність однієї людини адекватно розшифрувати повідомлення, отримане від іншої та перевести його в план власної свідомості без значних втрат змісту, що був в нього закладений. Взаєморозуміння є одним з засобів розвиваючої взаємодії і тому в ньому самому закладені можливості розвиваючого впливу.
Під взаєморозумінням ми маємо на увазі в першу чергу адекватну розшифровку не значення повідомлення, а його смислу для повідомлювача. Вважається, що системну організацію людської свідомості утворюють три компонента: значення, особистісний смисл та чуттєва тканина (55, 49). Під значенням розуміють “узагальнене відображення дійсності, вироблене людством і зафіксоване у формі поняття або навіть навички як узагальнений “образ дії”, норма поведінки, що стало змістом окремої свідомості (38, 290). Під особистісним смислом розуміється відношення суб'єкта до світу, вираженому в значеннях, тобто нібито “значення значень” для особистості, нерозривно пов'язане з її мотивами, її загальною спрямованістю (55, 50). Формою прояву особистісного смислу може виступати емоційне забарвлення того чи іншого об'єкту. За даними багатьох дослідників навіть абстрактні поняття мають певну “чуттєву прив'язку” (55, 52).
Тому, говорити про розуміння іншої людини можна лише за умов, коли її повідомлення розшифровується в термінах “значення для неї значень”. Розуміючи значення самих слів ми спираємося на абстрактно-логічне мислення, тому що розглядаємо кожне слово як частину ієрархізованого понятійного апарату, та на власний досвід, оскільки утворення понять починається з оперування конкретними предметами, які так чи інакше відповідають майбутнім абстрактним поняттям. Отже, коли ми кажемо, що зрозуміли слова (тобто їхнє значення), ми, як правило, маємо на увазі те, що описане цими словами ми знайшли у своєму понятійному апараті, але не відшукали у особистому досвіді, тому можемо лише теоретично розмірковувати про те, що, нібито, зрозуміли. Буває й навпаки, коли ми не знаємо деяких слів, але добре розуміємо, що саме хоче передати нам відправник повідомлення. І оскільки кожне поняття (його значення) має хоча б мінімальне емоційне забарвлення - взаєморозуміння має охоплювати розуміння значень та відчуття їхнього смислу. Саме таке взаєморозуміння має неабиякий ефект.
Було встановлено, що взаємне співчуття та розуміння може визначати ефективність спільної праці. При цьому, високий рівень емпатійності у відношеннях (який визначається за допомогою ряду психологічних та фізіологічних ознак) відповідає високому рівню ефективності сумісної діяльності (52, 91-103). Виявилось, також, що взаєморозуміння та його обов'язкова складова - співчуття - виступають необхідними умовами успіху будь-якої психотерапії (47, 27-46; 98, 92-94). А. Айві, сумуючи досвід ряду авторитетних вчених (Charkhuff, 1969; Egan, 1986; Authier, 1978; Rogers, 1961), пише: "Навички уважної поведінки і впливу завжди не достатні самі по собі для того, щоб забезпечити якість стосунків з клієнтами. Найголовніше - це якість співчуття…" (3, 138).
Нарешті, взаєморозуміння може грати визначальну роль при здійсненні впливу однієї людини на іншу. Цей вплив знаходить відображення в тому, що люди, у чиїй взаємодії має місце емпатія переймають жести один одного, манеру розмовляти, навіть відношення до деяких речей. Справжня дружба, так само, як і справжнє кохання, призводить до того, що партнери навіть прагнуть до ідеалу, подумки створеного іншим. Взаєморозуміння у цьому випадку призводить до дійсного перетворення партнерів (47, 61-64). Тому, виходячи з цих фактів, здається доцільним розглянути явище взаєморозуміння з боку функції його впливу.
2. Психологія впливу є однією з стрижньових проблем психології, оскільки кінцевою метою науки про психічне є пізнання цього психічного з метою впливу на нього (32, 7).
Під поняттям “впливу”, слідом за провідними психологами, що вивчали цю проблему, ми розуміємо процес, який реалізується в ході взаємодії двох або більше рівновпорядкованих систем і результатом якого є зміна в структурі (просторово-часових характеристиках) та стані хоча б однієї з них (32, 4-5).
Є різні види впливу і кожний з них, маючи свою специфіку і можливості, ефективне втілення отримує лише в контексті реалізації конкретних задач і умов діяльності і спілкування, в яких цей вплив здійснюється. При чому особливо важливе значення знання законів психологічного впливу набуває в тих сферах, в яких провідне місце займає процес міжособистісного спілкування.
Крім розвиваючої взаємодії важливим фактором якої виступає взаєморозуміння, існують, звичайно, й інші форми взаємодії. Їхньому розгляду теж треба присвятити увагу, щоб краще визначити відміни, переваги та недоліки саме розвиваючої стратегії впливу.
Будь-яку сучасну концепцію впливу можна зрозуміти через її відношення до кожної з наступних трьох пар альтернативних моделей:
транзактна (двостороння) модель проти гіподермічної (односторонньої) моделі;
акціональна (інтенційна) модель проти реактивної (пасивної) моделі;
процесуальна модель проти ефектаційної (кінечної) моделі.
Першою за часом і найбільш традиційною виступає так звана об'єктна або реактивна модель. Найбільш релевантною реактивному підходу є імперативна стратегія впливу. Об'єктна (або реактивна) парадигма розглядає психіку і людину в цілому як пасивний об'єкт і продукт впливу зовнішніх умов. Об'єктна парадигма базується на механістичному світогляді, а її аналогом у природничому знанні є постулати класичної ньютонівської фізики.
Основними функціями цієї стратегії є функції контролю поведінки та установок людини, їх підкріплення і спрямовування в потрібне русло, а також функція примушення по відношенню до об'єкту впливу.
Моделлю імперативної стратегії психологічного впливу є класична біхевіоральна схема “стимул-реакція” і використовується вона тоді, коли потрібне лише зовнішнє короткочасне підкорення з боку об'єкту впливу. До впливу за такою стратегією відноситься вплив авторитетом та фізичною силою.
В соціальній практиці така стратегія може бути доречною і ефективною за екстремальних обставин, а також при регламентації ієрархічних відносин між людьми в “закритих” організаціях (наприклад, військового типу) та в окремих субкультурах. Проте, у сфері міжособистісних неформальних позарольових відношень (наприклад, дружніх та сімейних), а також в області педагогічної практики, коли метою взаємодії виступає розкриття та розвиток психологічних потенціалів учасників спілкування (або об'єктів впливу) ця стратегія непридатна. Тут використання імперативної стратегії впливу без урахування актуальних станів іншої людини та умов міжособистісної комунікації призводить найчастіше до зворотних і навіть негативних психологічних наслідків.
За останні 40 років в психологічному знанні відбулись значні зрушення, пов'язані з відмовою від підходу до людини як до “пасивного об'єкту”. Було висунуто підхід, який стверджує її активність і вибірковість в процесі відображення світу. Цей підхід найбільш багатобічно представлений в західній когнітивній психології.
В рамках даного підходу було розроблено найбільшу кількість спеціальних теорій впливу, що засновані на ідеї активності й цілісності психічного функціонування людини. Але, не дивлячись на визнання активності і індивідуальної вибірковості психічного відображення, які проголошуються в рамках цього підходу, при використанні конкретних методів, людина так само залишається лише об'єктом зовнішнього впливу і психологічних маніпуляцій.
Отже, таку стратегію впливу назвали маніпулятивною, а відповідає вона суб'єктній (або акціональній) парадигмі, заснованій на твердженні про активність та індивідуальну вибірковість психічного відображення, де сам суб'єкт перетворює інформацію, що поступає до нього зовні. Ця парадигма тісно пов'язана з теорією відносності А. Ейнштейна.
Вплив за маніпулятивною стратегією забезпечує зміни в психологічному полі людини. За допомогою прийомів підсвідомого стимулювання, що діють поза психічним контролем, ця стратегія дозволяє блокувати і, навіть, руйнувати систему психологічного захисту, будуючи замість неї нову просторово-часову організацію світу людини. До маніпулятивної стратегії відносяться як однойменні техніки впливу, так і сугестивні (навіювання, гіпноз та інші).
Позиція, на якій базується маніпулятивна стратегія впливу, лежить в основі ідеології більшості сучасних служб психологічної допомоги, в основі психокрекційної роботи. За умов маніпулятивного впливу людина, можливо, з найкращих спонукань, все ж підганяється під деякий еталон “гарного” пацієнта, учня, дитини, чоловіка (жінки), часто за допомогою досить витончених прийомів. Сама ж людина позбавляється права на будь-яку самостійність в баченні ситуації та прийнятті рішення. Такий підхід до людини має своє коріння і досить стійкі традиції в далекій історії, в філософії, культурі, природознавстві, етиці, пов'язане з так званим песимістичним поглядом на природу людини. А песимістичний цей погляд тим, що розглядає людину як недосконале жалюгідне створіння, яке потрібно силоміць тягти до розвитку та добра.
І в імперативній, і в маніпулятивній стратегіях впливу психологічна ініціатива належить лише одній стороні (суб'єкту впливу). Обидві ці стратегії ефективні у регулюванні систем закритого типу або систем відкритого типу за екстремальних обставин. Вони забезпечують оперативні, але короткочасні ефекти, здебільшого, в рамках конкретної соціальної ситуації, де один з взаємодіючих має, як правило, психологічні переваги (у статусі, поінформованості, навичках впливу тощо). Крім того, ці стратегії можуть мати високий тактичий ефект, виступаючи засобами досягнення мети, встановленої за допомогою інших стратегій.
Крім песимістичного підходу (який є теоретичним підгрунтям імперативної та маніпулятивної стратегій впливу) існує й оптимістична традиція, яка заснована на вірі в конструктивне, активне, творче начало людської природи, в її першопочаткову моральність та доброту, її альтруїстичну та колективістичну спрямованість, що виступає передумовою сумісного існування і виживання людей. В західній психології найбільш послідовно дану концепцію було розроблено в теорії гуманістичної психології, начало якій поклали А. Маслоу, Р.Мей, К. Роджерс, Е. Фромм та інші. Головним в цій теорії є визнання неповторності, унікальності психічної організації кожної окремої людини, віра в її позитивне та творче начало, її соціальну спрямованість. До речі, класичне визначення передумов розвиваючого впливу вперше, вважається, представив К. Роджерс (теж американський психолог та психотерапевт). І саме він вперше вказав на емпатичне розуміння як істинну умову розвитку у спілкуванні (64, 38).
Так званий оптимістичний погляд на природу людини, за Г. А. Ковальовим, є лише одним джерелом тієї стратегії впливу, яка виникла після маніпулятивної і яка існує зараз як пряма альтернатива маніпулятивній та імперативній стратегіям. Іншим джерелом цієї стратегії впливу виступають ті психологічні теорії, які вирішальну роль у психічному формуванні і розвитку людини надають її найближчому соціальному оточенню, у взаємодії з яким індивід і набуває свій людський, особистісний, гуманістичний зміст. Ці теорії розглядають людину як продукт і результат спілкування з іншими людьми, тобто як інтерсуб'єктивну істоту. Вона розуміється як явище “діалогічне” за змістом своєї психічної організації. Ковальов вважає, що “у визнанні людини “інтерсуб'єктивною” істотою, можливо, міститься головний евристичний потенціал та резерв сучасного психологічного знання, задана зона його найближчого розвитку, яка забезпечує вихід на нові рубежі наукового опанування суб'єктивної реальності людини, на рубежі нових підходів до науково обгрунтованого керування психічними явищами” (32, 45).
Традиції цього науково-практичного напрямку в психології були закладені в роботах таких вітчизняних вчених, як Л. С. Виготський (16), С. Л. Рубінштейн (66), М. М. Бахтін (4), А. А. Ухтомський (74), В. Н. Мясіщєв (49) та інші. Сучасне наукове обгрунтування такий підхід отримав в роботах О. О. Бодалева (6), Б. Ф. Ломова (40), О. М. Матюшкіна (46), а також в роботах представників гуманітарного знання (С. С. Аверинцева, В. В. Іванова, Ю. І. Лотмана). Необхідність розробки нової, діалогічної методології обгрунтовується в роботах Ковальова Г. А. та Радзіховського Л. А. (33), А. У. Хараша (78), Т. А. Флоренської (76), А. А. Пузирея (62) і в багатьох інших роботах.
Третім джерелом (і безпосереднім поштовхом) сучасного розвитку діалогічного напрямку в психології постав розвиток психологічної практики (служб різного роду психологічного консультування, груп активного соціального навчання), де досить чітко виявилось, що категорії та конструкти, розроблені на теоретичному рівні важко застосувати до пояснення процесів і явищ, які відбуваються в реальних міжособистісних стосунках, в спілкуванні між живими людьми.
Отже, розвиваюча стратегія базується на суб'єкт-суб'єктній (або діалогічній) парадигмі, де психіка виступає відкритою системою, що постійно взаємодіє з іншими системами, змінюється та саморегулюється. І в цьому відношенні в основі цієї парадигми знаходяться роботи в області термодинаміки так званих дисипативних систем (І. І. Пригожин).
Психологічною умовою реалізації розвиваючого впливу виступає діалог. Основними принципами його організації є:
емоційна та особистісна відкритість партнерів;
психологічний настрій на стан іншої людини;
безоціночність;
довіра;
щирість у висловлюванні почуттів та станів.
У стані діалогу дві особистості починають утворювати певний загальний психологічний простір та часову протяжність, складаючи єдине емоційне “спів-буття”.
Оскільки діалог є адекватний суб'єкт-суб'єктному характеру самої людської природи, тому він найбільш релевантний для організації найпродуктивніших і особистісно значущих контактів між людьми. Взагалі, існує думка, що діалог виступає загальним принципом оптимальної організації і управління на всіх рівнях організації і розвитку життєдіяльності на Землі - від біологічного до соціального та особистісного (32). Порушення ж принципу діалогізму, використання монологічних, об'єктних стратегій впливу, як на людину, так і на природу, породжує найгостріші й найскладніші проблеми людства.
1.3 Суб'єкт-суб'єктний вплив на різних рівнях взаєморозуміння
Вплив, який здійснює на поведінку людини присутність іншої був майже не першим феноменом, що став предметом експериментального соціально-психологічного дослідження (101, 507-533). Було відкрито, що коли індивід стає об'єктом сприйняття, "індивідуальна силова потенція" зростає і, до того ж, як правило, істотно. Ф. Г. Олпорт експериментально отримав наступний висновок: інтенсифікація індивідуальної активності, що має місце в присутності інших людей, супроводжується зменшенням її якості (94). Коли індивід виконує яку-небудь діяльність в присутності інших людей, у нього актуалізується тенденція до утрати свободи самовираження. Турбота про зовнішню, видиму, доступну сторонньому оку логіку поведінки руйнує саму діяльність з її внутрішньою предметною логікою. В діяльності, яка протікає в безпосередньому зіткненні з іншими людьми, відкриваються два смислових пласта, протилежних один одному: смисл для себе та смисл для інших. У зв'язку з цим людська поведінка трансформується, відбувається так звана "семантизація" (В. Віклер). Іншими словами, присутність іншої людини призводить до перетворення нашої поведінки із засобу досягнення індивідуальної мети на засіб представлення себе самого, на знак. І саме ця, знакова, функція поведінки стає провідною і цілепокладаючою в її здійсненні. Як показали експериментальні дослідження, страх залишитись незрозумілим перешкоджує прийняттю ризикованих рішень набагато сильніше, аніж навіть страх покарання. В іншому дослідженні було експериментально встановлено ще один факт (78, 33-35). До актуалізації тенденції втрати свободи самовираження призводить не будь-який інший, а лише той, хто пасивно присутній, закритий та невідомий. Тоді його образ редукується у свідомості сприймаючого до абстрактно-схематичного уявлення про декодуючий пристрій, настроєний на прийом текстів, що будуються у відповідності до смислового коду, який є у нього в наявності, і який бракує тексти, незрозумілі з точки зору цього коду. Коли інша людина закрита від нас, в прямому або переносному значенні, то вона виявляється набагато більш сильним актуалізатором абстрактного "смислу для інших", ніж співбесідник, що доступний для спостереження і відкрито вступає у спілкування. Інший, розкриваючи своє інкогніто, дозволяє співбесіднику висловлювати без викривлень свої справжні смисли. При цьому незалежно від того закритий від нас інший чи ні, його присутність чинить на нас значний вплив. А чому так відбувається я спробую показати далі.
Умовно спілкування розподіляють на два типи: конвенційне (від лат. conventio - домовленість, умова) та інтимно-особистісне. Конвенційне спілкування називають ще формальним.
Зміни, які відбуваються внаслідок кожного з цих двох типів спілкування, мають якісні відміни. Формальне спілкування призводить, в першу чергу, до змін зовнішніх та короткочасних. Інтимно-особистісне спілкування дозволяє переосмислювати цінності й цілі.
Для того, щоб більш яскраво уявити відміну між формальним та інтимно-особистісним спілкуванням я пропоную таблицю, в якій, з одного боку, будуть розташовані характеристики формального спілкування, а з іншого - інтимно-особистісного.
Таблиця 1. Відміни між формальним та інтимно-особистісним спілкуванням.
|
Формальне спілкування |
Інтимно-особистісне спілкування |
|
|
Умови здійснення |
||
|
Співбесідники пов'язані лише зовнішніми, поверхневими, по суті випадковими, зв'язками спільного перебування у загальному обмеженому просторі, в одній функціональній сфері повсякденного побуту. |
Існує деякий предмет діалогу, який цікавить обох співбесідників на рівні суб'єктивної його цінності для кожного з них. |
|
|
Обмін повідомленнями |
||
|
Формальний обмін повідомленнями. Побудований на загальноприйнятих соціальних нормах і "смислах для інших", а "смисли для себе" - глибинні суб'єктивні переживання приховуються за поведінковим фасадом і таким чином ігноруються. 2.Дистанційний. Обмін культурно інформаційними сигналами між індивідами відбувається за умов відокремлення особистісних смислів. |
Інтимно-особистісний обмін повідомленнями. Являє собою взаємне відкриття партнерам дійсних мотивів їхньої діяльності, "смислів для себе". Межа між своїм повідомленням та повідомленням партнера стирається. Обоє переживають свою суб'єктивну причетність до предмету діалогу, який виноситься на обговорення, незалежно від того чиє повідомлення має місце в даний момент. |
|
|
Емоційний характер |
||
|
Закритий. |
Відкритий. |
|
|
Співбесідники |
||
|
Співбесідники перетворюють один одного на об'єкти сприйняття та оцінки; вони й самих себе усвідомлюють об'єктами. Учасники спілкування обмежуються пасивною присутністю та "спогляданням". |
Співбесідники скоріше переживаються один одним, аніж оцінюються. Вони пов'язані відношеннями співавторства, взаємної підтримки та взаємодопомоги. |
|
|
Значення спілкування |
||
|
Вичерпується пристосуванням до наявної ситуації. |
Має відношення не до окремих ситуацій, а до життя учасників загалом. Це спілкування життєво важливе для них. |
|
|
Критерій цінності спілкування |
||
|
Доречність змісту повідомлень у конкретній ситуації. зрозумілість для інших. |
Вірність та адекватність змісту повідомлень конкретному "смислу для себе". Про цінність щирості та глибини у спілкуванні влучно сказав американський психо- аналітик Монтажю Уллман: "Свобода дозволяти іншим дізнаватись про себе - це також свобода бути собою" (Улманн, 92). |
При більш ретельному дослідженні можна побачити, що формальне спілкування та інтимно-особистісне виступають не просто різними типами спілкування, але й різними його рівнями. Формальне спілкування - більш поверхневий рівень, інтимно-особистісне - більш глибокий. Так само характеризуються й зміни, що відбуваються в результаті того та іншого спілкування. У першому випадку вони більш поверхневі, ніж у другому. Правду кажучи, зміни у власному розумінні цього слова відбуваються лише під час більш глибокого, інтимно-особистісного спілкування.
Відношення між співбесідниками, які реалізує інтимно-особистісне спілкування носять назву суб'єкт-суб'єктних. Суб'єкт-суб'єктне відношення характеризується, по-перше, відсутністю проекцій та установок у сприйнятті партнерами один одного, а по-друге, спрямованістю не на фактичний, а на смисловий бік речей.
Вже досить давно практична психологія зіткнулась з тим фактом, що зміни зовні не відбуваються без внутрішніх змін. При цьому більшість психологічних напрямків, таких як НЛП, гештальтпсихологія, класичний психоаналіз, аналітична психологія Адлера, юнгіанська психологія, когнітивна та клієнт-орієнтована психотерапія, психологія установки та інші, саме внутрішні зміни вважають первинними та причиноутворюючими. Згідно до всіх вищевказаних теорій зміни відбуваються не у зовнішньому світі, а лише в суб'єктивному погляді людини на цей світ. В НЛП такий суб'єктивний погляд на світ називають метамоделлю. В гештальтпсихології, відповідно, - гештальтом. І кожен з вищевказаних напрямків вважає зміни на рівні суб'єктивного сприйняття, на рівні індивідуальних смислів найбільш глибокими та значущими. Кожний з них зміни людини бачить у змінах її погляду на світ, у розширенні індивідуальної точки зору. Звичайно, збагачення погляду людини на світ відбувається лише у спілкуванні. Певна точка зору може змінитись лише тому, що існує якась інша.
Як вже було зазначено раніше - для того, щоб спілкування приносило довготривалий та відчутний результат не достатньо, щоб двоє людей співіснували у загальному фізичному просторі і обмінювались певними, нормативно оформленими повідомленнями. Взаємовплив відбувається у спілкуванні лише в тому випадку, якщо воно має інтимно-особистісний характер.
Суб'єкт-суб'єктне відношення будується на неупередженому сприйнятті, максимальним виразом якого є співчуття партнерами один одному, тимчасова ідентифікація одного партнера з іншим. Важливо зазначити, що зміни, які відбуваються в наслідок взаєморозуміння, не є результатом обмеженого впливу ні однієї зі сторін спілкування. Ці зміни виступають скоріше як наслідок спільності їхніх бажань, на основі якої й виникає саме співчуття (або емпатія). Ці зміни відбуваються за фізичним законом, а тому й їхній напрямок визначається не свідомістю одного з співбесідників (яка, до речі, є обмеженою), а самою природою.
Співчуття відіграє особливу роль у взаєморозумінні і виступає, фактично, основою розуміння “особистісних смислів”. Розуміння ж іншої людини, як вже було зазначено раніше, - це в першу чергу проникнення у ті смисли, які вона вкладає у вербальні та невербальні знаки. Тому, можливість досягнення співчуття треба розглянути якомога детальніше.
Більшість дослідників вважають, що первинною основою можливості співчуття є здатність первісних людей ототожнювати себе один з одним, зі своєю спільнотою та з тотемом. Ця здатність досліджувалась Леві-Брюлем і позначається терміном "містична участь".
За А. Адлером підгрунтям здатності співчувати іншій людині є вроджене почуття спільності, яке відбиває втілений в кожному з нас зв'язок з усім космосом. Ідею про глибинну спільність людських істот як умову емпатії ми зустрічаємо й в таких видатних вчених та психотерапевтів як Р. Мей (47, 144) та К. Г. Юнг (90, 351-364).
Відомо, що провідну роль у здійсненні емпатії відіграє підсвідомість. Доказом чого є той факт, що емпатія може відбуватись навіть тоді, коли людина не підозрює про це. Так, Ролло Мей в своїй роботі “Мистецтво психологічного консультування” пише про те, що найчастіше за все негативне ставлення до іншого виникає внаслідок несвідомого емпатичного сприйняття аналогічного ставлення з боку цього іншого (47, 56-60). А Бохарт А. К. вказує на те, що в психоаналізі та в клієнт-орієнтованій психотерапії емпатія застосовується як "вхід" в динаміку невідомого, несвідомого для пацієнта (9, 57-64).
Емпатія являє собою відображення світу на емоційному рівні. Це позначається на таких її ознаках, як полярність (ми можемо співчувати як позитивним, так і негативним переживанням іншої людини), активно-пасивний характер (з одного боку емпатія є емоційною тенденцією, що спонукає до дії, а з іншого - емоційним станом, який переживає людина) та інші.
Якщо мають місце емоції, то це означає, що задіяні життєві потреби. Таким чином, суб'єкт впливу шляхом емпатії, на відміну від суб'єкту імперативного або маніпулятивного впливу, завжди реалізує у взаємодії свої життєві потреби. І це не тільки абстрактне судження, але й доведений життям факт. Емпатія сприймається тими, хто її відчуває, як життєво важлива подія, до якої вони прагнуть знов і знов. Деякі люди надають їй священного та глибоко особистого значення. Співчуття з боку іншого дозволяє людям знімати напругу та сприяє вирішенню важливих проблем.
Піддаючи аналізу емпатію як засіб впливу на іншу людину, ми передбачаємо можливість сумнівів відносно самої наявності емпатії та її впливу. По-перше, здатність співчувати іншому в певній мірі суперечить унікальності особистісних смислів, яким власне й співчуває емпатуючий. З одного боку, особистісні смисли суб'єктивні і являються змістом психіки лише однієї людини - їх носія. А з другого боку, - емпатичне сприйняття та розуміння не можливе без проникнення саме в суб'єктивні смисли, не дивлячись на те, що таке проникнення піддає запереченню їхню суб'єктивність. Цю проблему ставив в своїх роботах ще Лурія. Він вказував на те, що емпатичне розуміння передбачає тотожність свідомостей, якої нібито не існує. Таким чином, ми маємо сказати, що не існує й емпатичного розуміння, що теж не є вірним. По-друге, наявність емпатії, у своєму граничному варіанті, передбачає, що дві системи, у стані діалогу починають утворювати певний єдиний простір та час, створюючи так зване “спів-буття”, в якому вплив ( в традиційному “суб'єкт-об'єктному” розумінні цього поняття) перестає існувати, поступаючись місцем просторово-часововій єдності цих систем. Але саме ця єдність як раз і забезпечує умови для істинних змін та розвитку цих систем. Це протиріччя має в психології впливу навіть свою назву - “парадокс впливу”.
Щоб в певній мірі попередити сумніви читачів ми хочемо навести деякі міркування Гаррі С. Саллівана. Він писав: “Раціональне обгрунтування емпатичної здібності вельми хитке. Емпатія виникає завдяки зоровим, слуховим або якимось іншим рецепторам, і оскільки ніхто не знає, чи передається вона хвилями ефіру, чи повітрям, чи якось інакше, фахівцям важко прийняти саму ідею емпатії”. А далі, підкресливши, що емпатія, безумовно, існує, він додає: “Хоча емпатія і являє собою загадку, можна згадати, що у Всесвіті є безліч об'єктів і явищ не менш загадкових, однак до них ми якось звикли, так, можливо, звикнемо й до емпатії” (цит. по 2, 63-78). Емпатія, дійсно, є маловивченим явищем, яке тільки починає входити до сфери наукового знання. Але ми ні в якому разі не повинні повторити помилку східну до тієї, яку зробила комісія Французької академії наук по відношенню до метеоритів. Ця комісія на чолі з великим Лавуазьє винесла вирок про те, “...що каміння з неба падати не може, оскільки його там немає”. Відомо, що цей вирок на багато десятиріч затримав розвиток науки про метеорити, багато музеїв викинули надзвичайно цінні експонати, придбані ними раніше, вчені боялись бути відсталими, вивчаючи природу цього явища.
Отже, залишимо суперечки відносно реальності впливу шляхом емпатії іншим та перейдемо безпосередньо до аналізу законів, що можуть лежати в основі такого впливу.
У фізиці існує так звана “теорема про невизначеність Гейзенберга”. Ця теорема стверджує, що неможливо спостерігати будь-що, не змінюючи його цим самим хоча б трохи. Німецький фізик Вернер Гейзенберг цікавився головним чином частками, меншими, аніж атом. Відкрита ним закономірність полягає в тому, що неможливо побачити дію такої частки, не змінивши її. Тому взагалі неможливо дізнатись, що вона на справді робить, оскільки як тільки ви спостерігаєте за станом частки, ви тим самим його змінюєте (75, 68).
Фактично, теорема про невизначеність Гейзенберга є фізичним обгрунтуванням закономірності описаної А. У. Харашем - сприйняття іншого впливає на нього. Тобто можливість змінювати сприйняттям існує як у світі елементарних часток, так і у соціальному світі також.
...Подобные документы
Сім'я як невід'ємний осередок суспільства, її значення у сучасному житті. Принципи виникнення сімейних відносин, їх емоціональні рівні. Функції сучасної сім'ї. Взаєморозуміння на ранньому етапі сімейних відносин. Методика діагностики подружніх відносин.
курсовая работа [689,8 K], добавлен 13.08.2010Теоретичний аналіз проблеми впливу стилю батьківського виховання на розвиток просоціальної поведінки молодших школярів. Організація експериментального дослідження впливу сім’ї на формування психології та поведінки дітей молодшого шкільного віку.
дипломная работа [161,2 K], добавлен 16.05.2014Дослідження конкретних об'єктів і явищ в соціальній психології. Вплив меншостей і поляризація установок. Функція соціального впливу: зберігання й зміцнення соціального контролю. Аналіз процесів групового впливу як проявів конформності, однобічного впливу.
реферат [22,2 K], добавлен 18.10.2010Визначення волі в психології. Вольове регулювання поведінки. Аналіз впливу біологічних факторів на розвиток особистісних якостей людини. Дослідження психологічного впливу вольової організації і саморегуляції на досягнення студентами успіхів у навчанні.
курсовая работа [99,8 K], добавлен 22.11.2014Особливості дослідження групових процесів як закономірностей поводження індивідів у різних соціальних групах. Стійкість індивіда до дії нормативного впливу. Дослідження інформаційного впливу та його ефективність. Вивчення відносин індивіда до групи.
реферат [24,9 K], добавлен 12.10.2010Концепції психологічних основ виховання в сучасній педагогічній психології. Роль дитинства в становленні особистості. Поняття виховного впливу. Ефективність психогімнастики як засобу емоційного впливу на формування особистості дитини дошкільного вiку.
курсовая работа [52,3 K], добавлен 09.02.2011Визначення предмета соціальної психології та її поділ на таксономічний, диференціальний і системний тип. Вивчення впливу соціальних стимулів на процеси мислення, сприйняття, формування установок індивіда. Основні принципи теорії позитивізму Конта.
реферат [24,5 K], добавлен 08.10.2010Психічний розвиток дітей як передумова формування різноманітних функцій і здібностей: розумових, фізичних, соціальних; суспільні умови впливу. Роль активної діяльності дитини в процесі пізнання навколишнього світу, значення спадковості і виховання.
реферат [24,2 K], добавлен 03.01.2011Аналіз впливу сучасних засобів масової комунікації на суспільство і особистість. Підходи до розуміння поняття рефлексії у зарубіжній і вітчизняній психології. Дослідження особливостей рефлексії розвитку професійних умінь користувачів соціальних мереж.
дипломная работа [507,8 K], добавлен 27.02.2014Шляхи розвитку російської та української соціальної психології. Проблеми етнічної психології як наукового дослідження міжгрупових відносин. Аналіз свідомості робочого класу та більших соціальних груп - ключове завдання соціально-політичної психології.
реферат [27,8 K], добавлен 20.10.2010Основні мотиви, що можуть виникати у робітника в процесі праці. Найважливіші чинники для підтримання мотивації. Аналітично-факторна оцінка соціально-психологічних факторів впливу на продуктивність праці.
курсовая работа [28,3 K], добавлен 26.06.2015Визначення сутності, структури масової свідомості та її ролі в системі соціальних зв'язків. Аналіз формування масової свідомості в умовах існування тоталітарної держави. Встановлення особливості психологічного впливу харизматичного лідера на думку людини.
курсовая работа [57,8 K], добавлен 26.05.2010Концепції психологічних основ виховання в сучасній педагогічній психології. Роль дитинства в становленні особистості. Поняття виховного впливу і їх класифікація. Застосування колекційних психогімнастичних програм для розвитку особистості дошкільника.
курсовая работа [48,1 K], добавлен 09.03.2011Дослідження структури сприйняття краси та процесу реалізації амбівалентного явища у привабливе. Аналіз залежності та впливу між психологічними механізмами захисту, самооцінкою та рівнем суб’єктивного сприйняття краси у представників ранньої дорослості.
статья [185,9 K], добавлен 05.10.2017Аналіз формування "Я-концепції" у дитини 1-3 років у структурі самосвідомості дитини раннього віку. Підходи до тлумачення феномену самосвідомості у ранньому дитинстві. Методи підвищення педагогічної культури батьків з питань розвитку самосвідомості.
курсовая работа [73,0 K], добавлен 12.06.2016Ознайомлення із специфікою соціальної психології як самостійної науки. Вплив соціальних умов на поводження індивіда. Роль поведінки одного учасника групи на інших. Аналіз відносин між нормативними, політичними та економічними факторами суспільства.
реферат [25,9 K], добавлен 18.10.2010Етапи розвитку соціальної психології. Відношення до цінностей як регуляторам прикладного дослідження. Відношення теоретичних й прикладних досліджень у соціальній психології. Нові методологічні рішення, які вплинули на соціально-психологічні дослідження.
реферат [25,0 K], добавлен 19.10.2010Теоретичний аналіз та зміст поняття "статева ідентифікація" особистості. Види і особливості підбору іграшок для дівчаток. Практичне дослідження взаємозв’язку між статевою ідентифікацією, акцентуаціями характеру, нейротизмом і видами іграшок у дівчат.
курсовая работа [173,2 K], добавлен 14.06.2010Теоретичні основи впливу масмедіа на розвиток підлітків. Психологічні особливості підліткового віку. Дослідження психологічного впливу телебачення на рівень тривожності, агресивності та життєвих цінностей дітей за допомогою методик Айзенка і анкетування.
дипломная работа [144,2 K], добавлен 12.03.2012Основи розвитку і подолання тривожності у дітей в системі батьківських відносин. Аналіз експериментального дослідження впливу батьківських відносин на рівень тривожності у дітей молодшого шкільного віку. Програма занять з корекції сімейних взаємовідносин.
дипломная работа [244,6 K], добавлен 13.01.2010
