Взаєморозуміння, як фактор розвиваючого впливу

3 Іншим фактором, що спричиняє встановлення взаєморозуміння є атракція. Симпатія являє собою позитивний емоційний зв'язок, який при подальшому розвитку перетворюється на дружбу або любов.

Дослідження атракції важливе і з власне наукових і з практичних причин. Головною з власне наукових причин є те, що до сих пір у свідомості багатьох людей вони залишаються свого роду бастіоном індетермінізму. Розвиток психології, в тому числі і соціальної, призвів до такого розуміння психічних феноменів, яке полягає у розкритті за допомогою наукових методів їх причинної обумовленості. Про те, як відмічає А. В. Петровський, “можна привести велику кількість психологічних робіт, де міжособистісні стосунки представлені як деякі ідеальні сили, ні в чому не матеріалізовані і ніяк не опредмечені, а тому такі, що не піддаються науковому дослідженню” (61, 36).

Л. М. Веккер показав, що у позитивних емоцій в діапазоні середніх значень інтенсивності “об'єктний” компонент має більшу конкретність та інформативність, ніж “суб'єктний”, а у негативних (в тому ж середньому за інтенсивністю діапазоні) - навпаки, суб'єктний компонент виражений сильніше об'єктного (13). Це пов'язано, за думкою Веккера, зокрема з об'єктною спрямованістю як “головним вектором психіки”. Таким чином, об'єкт позитивного емоційного відношення відображений в психіці суб'єкта більш конкретно, індивідуально, ніж об'єкт негативного, - в цьому останньому випадку увага суб'єкта сконцентрована на власних негативних переживаннях, об'єкт сприймається більш стереотипно, стигматизується. А це означає, що позитивні емоційні відношення у більшій мірі, ніж негативні, пов'язані з реальною взаємодією з іншою людиною. Отже, такий погляд на емоційні відносини в процесі спілкування, виступає ще одним підгрунтям, щоб досліджувати саме позитивний їх аспект. Бо, виходячи з вищенаведених міркувань, саме позитивні емоції регулюють найбільш конструктивні людські взаємодії.

Взагалі, емоційні відносини з іншими людьми відіграють величезну роль у житті людини. Соціологічні дослідження, проведені у нашій країні та за кордоном продемонстрували, що стабільні емоційні відносини займають верхні місця в ієрархії цінностей, випереджаючи такі цінності, як, наприклад, достаток та робота (20, 37). Дослідники припускають, що в процесі історичного розвитку емоційні відносини людей один до одного все в більшій мірі виступають у якості безпосередніх регуляторів поведінки. Це пов'язано зі зростанням ролі психологічних факторів у детермінації таких найважливіших інститутів, як інститут дружби та сім'ї. Якщо, наприклад, у минулому легко можна уявити собі сім'ю, яка характеризується переважно негативними емоційними відносинами, то зараз така сім'я скоріш за все припинить своє існування.

Проблема ролі емоційних відносин у регуляції життя людини дуже актуальна для психологічної науки. Як відмічав О. М. Леонтьев, класичні теорії емоцій розглядають їх трансформацію у людини як інволюцію, що і спричиняє хибний ідеал виховання, який зводиться до вимог “підкорити почуття холодному розуму”. В дійсності ж, за думкою Леонтьева, емоційні процеси і стани мають у людини свій власний позитивний розвиток.

Перш за все, як показують емпіричні результати, емоційні відносини впливають на характер протікання процесів внутрігрупової взаємодії. Так, наприклад, існує прямий зв'язок між атракцією та схильністю приходити на допомогу до того, до кого вона відчувається. Посилення атракції супроводжується збільшенням числа альтруїстичних вчинків, а альтруїзм і допомога, зі свого боку, сприяють зростанню взаємної атракції учасників взаємодії. Даних, які ми маємо на сьогоднішній день не достатньо для того, щоб вирішити, чи існує між цими двома мінними - альтруїстичною поведінкою та атракцією - причинно-наслідковий зв'язок чи ж кореляційна залежність пояснюється наявністю латентної змінної, але сам факт наявності позитивного зворотного зв'язку між атракцією, з одного боку, та альтруїстичною поведінкою - з іншого, можна вважати встановленим.

Оскільки альтруїстична поведінка цікавить нас як одна з причин використання розвиваючої стратегії впливу, то ми вважаємо за потрібне більш детально зупинитись на її зв'язку з атракцією (тобто з симпатією). Що ж впливає на виникнення атракції?

Звертаючись до експериментальних досліджень у цій галузі ми знаходимо дуже цікаві факти. Виявляється, що значущою детермінантою атракції виступає тенденція до саморозкриття (99, 62). Вплив цієї змінної (між іншим як і взагалі будь-яких поведінкових змінних) залежить від відповідності тих або інших актів певним правилам. Так, в цілому, саморозкриття позитивно пов'язане з атракцією, але лише до певної межі. Якщо об'єктом саморозкриття між незнайомими людьми стають інтимні моменти життя людини, особливо ті, які знаходяться у протиріччі з суспільною мораллю, то атракція зменшується. На атракцію впливають також деякі особливості вербальної та невербальної поведінки об'єкта. Наприклад, більшу симпатію викликають люди, що віддають перевагу відкрито дивитись у очі співбесідника, так само як ті, на чиєму обличчі частіше з'являється посмішка (20, 54). Цікаво, що особистісні риси суб'єкта атракції впливають на атракцію дуже мало, а от параметри самосвідомості мають для неї істотне значення. Отже, серйозну роль відіграє самооцінка суб'єкта атракції - його ставлення до самого себе.

Крім альтруїстичної поведінки атракція впливає на рівень конформності та імітації. Обидва ці феномени проявляються значно сильніше, коли моделлю виступає людина, до якої суб'єкт відчуває атракцію. Якщо розглядати ці результати разом з даними, які свідчать про фасілітуючий вплив на навчання атракції до вчителя (20, 38), то стає зрозумілим, що атракція полегшує передачу досвіду від однієї людини до іншої. Психологічний комфорт та впевненість у гарному відношенні з боку іншої людини (або людей) важливі й в тих випадках, коли хтось з співбесідників висловлює незгоду. Як буде розглянуто дещо пізніше, напруга, яка виникає в ситуації незгоди теж сприяє досягнення взаємного розуміння. Але позитивні емоційні стосунки особливо сприяють налагодженню контактів в ситуації незгоди. Дослідження показали, що при наявності попередньої симпатії незгода, яка висловлюється іншою людиною, не тільки не зменшує, але й збільшує симпатію до нього. Таким чином, партнери по спілкуванню, які характеризуються високим рівнем атракції, можуть вступати в суперечки та критикувати один одного, не боячись негативного впливу цих дій на взаємовідношення. Це допомагає створенню і підтриманню творчої атмосфери, можливості без упередження розглядати різні погляди на один і той же об'єкт, знаходити нові та несподіванні рішення старих проблем. Досягнення згоди, таким чином, іноді може перетворюватись на потребу спокійно ставитись до незгоди.

Велика кількість значних теоретиків соціології та соціальної психології виокремлюють згоду-незгоду у міжлюдській взаємодії окремим фактором, який впливає на бажання досягти взаєморозуміння.

Тард розглядав проблему згоди і пояснював її в поняттях імітації (100). Лебон відкрив “закон духовної єдності”, що виникає на роботі після того, як декілька індивідів збираються разом” (96). Кулі взагалі вважав організацію продуктом згоди (95). Мід описав цю проблему в термінах символічної взаємодії, при чому він ототожнював згоду і взаєморозуміння (97).

Особливо детально цей феномен вивчав Т. Ньюком (51). Він вважав, що наявність тієї чи іншої форми згоди є необхідною умовою існування соціальної організації будь-якого рівня складності. Під поняттям “згоди” він мав на увазі існування між двома або більше людьми східних орієнтацій по відношенню до чого-небудь. Орієнтація для Ньюкома являється еквівалентом поняття “відношення” в самому широкому розумінні слова, що має як пізнавальний, так і катектичний моменти. Подібно до поняття відношення вони завжди виступають орієнтаціями до чогось, орієнтації завжди визначаються їх об'єктами, якими може бути будь-яка річ чи істота - конкретна або абстрактна. Подібність означає збіг по тому або іншому аспекту чи спрямованості орієнтації, наприклад, дві або більше особи можуть мати пізнавально східні, але катектично різні орієнтації по відношенню до одного й того ж об'єкту, а якщо так, то вони характеризуються пізнавальною згодою по відношенню до чогось, хоча у загальноприйнятому смислі і не дійшли згоди у відношенні цього. При чому катектична незгода може бути фактично підсилена пізнавальною згодою відносно об'єкта незгоди.

Згода не буває ні повною, ані частковою, а є лише згодою певного ступеню. Якщо можна припустити, що такий-то ступінь і форма згоди слугують свого роду необхідним соціальним “цементом”, то можна також припустити, що збереження стану згоди всередині людських колективів передбачає прояв певних психологічних процесів з боку індивідів, які досягають або підтримують вже встановлену згоду. Тому Ньюком вважав, що дослідження людства для соціальних психологів має включати в себе і дослідження психологічних процесів, які є важливими для досягнення згоди і які здебільшого змінюються зі зміною форми самої згоди.

Розглядаючи ці процеси Ньюком вказує на наявність взаємозалежності між згодою та комунікацією. На найпростішому рівні найбільш загальна мета комунікації полягає в тому, щоб дозволить комунікатору (відправнику) поділитись з однією або більше особами тією або іншою інформацією, невідомою або лише частково відомою реципієнту (отримувачу) повідомленням. У більшості випадків інформація не передається тій особі, яка вже володіє даною інформацією. Очевидним виключенням з цього узагальнення є можливість плутанини відносно дійсного характеру орієнтації комунікації. Наприклад, коли хтось передає інформацію про те, що сьогодні “гарний ранок”, він, мабуть, вкладає в ці слова набагато більше змісту оскільки, остільки той хто вітає визнає того кого він вітає і хоче бути привітним з ним.

Ми вважаємо за необхідне виступити на захист свого, можливо, надто загального висловлювання про те, що в певній мірі і якимось чином будь-яка з форм комунікації, так само, як і цілеспрямоване спілкування, має своїм наслідком зростання ступеню згоди.

Дійсне зростання згоди переживається кожною соціалізованою людиною з достатньою регулярністю для того, щоб в результаті могла виникнуть надійна та сильна мотивація досягати її. (Ми не хочемо, звичайно, сказати цим, що бажання збільшити ступінь згоди виступає вичерпною мотивацією встановлення комунікативної поведінки, оскільки може бути й так, наприклад, що мотивація виявиться обманливою). Можливість досягнення на основі дійсної згоди сприятливих умов для координованої діяльності перед обличчям усього світу, очевидно, цілком достатня. Тому можна зробити висновок, що успішна комунікація, зазвичай, має позитивні результати для комунікаторів і що незалежно від того, у змозі вони описати наслідки успішної комунікації чи ні, можливість отримати з її допомогою певну винагороду викликає у людей бажання досягти її.

Цей висновок можна було б сформулювати більш чітко, виділяючи, виходячи з наших цілей, його негативні аспекти. Тобто при певних специфічних умовах те чи інше відношення між комунікаторами, яке може бути визначене ким-небудь з них як незгода, підлягає, як правило, покаранню та призводить до виникнення напруження, або, як краще сказати, характеризується напруженням.

Якщо дві особи, А і В, знаходяться в процесі обміну інформацією відносно якого-небудь об'єкту Х (або якщо в цілях цього кожний з них просто думає про когось іншого в контексті Х), тоді В і Х з точки зору А тісно пов'язані один з одним, а з точки зору В контакт існує між А і Х по меншій мірі в якийсь момент і в якійсь мірі. (Так відбувається орієнтація А відносно В і Х). В цих умовах, якщо А має позитивну катектичну орієнтацію (або позитивне емоційне ставлення) по відношенню до В і негативну по відношенню до Х і якщо А вважає, що орієнтація В на Х позитивна, виникає ситуація, яку можна охарактеризувати як порушення рівноваги або виникнення напруження. Можна сказати, що виникнення напруження внаслідок незгоди або розходження призводить до посилення спілкування між людьми, що, як правило, збільшує ступінь згоди між ними. Краще навіть сказати, що напруження скоріше “штовхає”, ніж “веде” до посилення спілкування, оскільки існує багато можливих засобів стримування такого роду спонукань до спілкування. Можна припустити, що виникнення спонукань до спілкування є передбачуваним результатом виникнення напруження; призведе ж це до встановлення тісної комунікації або ні, передбачити набагато складніше. Існує також по меншій мірі три наступних додаткових параметри за якими виявляють напруження: сила привабливості, ступінь важливості та єдине ставлення до об'єкту орієнтації.

Стан згоди, настільки важливий для вільної інтеграції всередині колективів, потребує для свого збереження не тільки прямої комунікативної поведінки, але й наявності певних психологічних процесів. На характер психологічних процесів чинить вплив характер орієнтацій індивіда як по відношенню до об'єкту комунікації, так і по відношенню до тих, з ким він спілкується, а також знаходження станів існуючої згоди між комунікаторами по відношенню до об'єктів комунікації. По мірі підвищення ступеню дійсної “згоди” підвищується й ступінь її перебільшення. Міжособистісні ж вподобання та ступені згоди не мають лінійних зв'язків залежності.

Що стосується характеру психологічних процесів, то тут мабуть, найбільш вагомих результатів вдалось досягти у вивченні процесу сприйняття явища згоди. За короткий проміжок часу суб'єкти взаємно оцінюють один одного за своїм відношенням до різних об'єктів.

Оскільки ці уявлення, як відомо, у більшості випадків виникають під впливом емоцій, не дивовижно, що перші оцінки підтверджують правильність нашої гіпотези у відношенні зменшення напруження. Чим менше ми дійсно знаємо про відношення до нас інших людей, тим більше вірогідність зменшити наше напруження, припустивши, що ті, хто “подобається” нам, “подобається” й один одному. Більш пізні оцінки були значно точнішими, але в той же час положення складалось таким чином, що ми впевнились у істинності нашої гіпотези про зростання напруження. Тобто, можливо, ті або інші підгрупи за своєю структурою були такими, що суб'єкти, які вибрали один одного також класифікували решту (інших членів підгрупи) майже так само; дійсне і емоційно бажане майже співпадали.

Виходячи з цих фактів, можна дійти висновку, що кінцева ситуація, в якій суб'єкти, що вибирали один одного виявляють схожість у відношенні вибору решти, визначалось в значній мірі психологічними факторами, знайденими на основі першопочатково отриманих емоційних реакцій, тобто визначається силами, що зменшують напруження. Шлях, який дає можливість індивідам одночасно задовольняти й свої індивідуально-особистісні потреби й вимоги соціальної реальності, - це розподілитись за підгрупами, які фактично характеризуються наявністю такого роду згоди.

Психологічна потреба відчувати згоду відносно важливих і таких, що мають відношення до справи, об'єктів є необхідною, хоча й недостатньою умовою для пояснення виникнення різної структури всередині людських груп.

У дослідженні, яке було щойно вказане, вирішальним фактором виявляється те, що на третій день існувала така ж ступінь сприйняття згоди, як і на сотий. Іншими словами, відчуття згоди з іншою людиною можна вважати характеристикою відношень з цією людиною безвідносною до ситуації.

II.3.4 Явище такої передвстановленої згоди вчені назвали сумісністю. Це ще одне явище про яке не можна не згадати в рамках даної роботи. Взагалі, виокремлюють п'ять видів сумісності: фізіологічну, психофізіологічну, психологічну, соціально-психологічну та соціально-ідеологічну (52, 93). В ієрархічній системі рівнів сумісності найвищі - соціально-психологічний та соціально-ідеологічний - можуть регулюватися свідомо. В залежності від конкретних видів взаємодії в їхнє регулювання включаються різні рівні сумісності.

У реалізації розвиваючої взаємодії, встановленні згоди та досягненні взаєморозуміння вирішальну роль відіграють соціально-психологічний та соціально-ідеологічний рівні. Соціально-психологічна сумісність передбачає узгодженість соціальних ролей, інтересів та ціннісних орієнтацій. А соціально-ідеологічна - заснована на спільності світоглядних цінностей, на схожості соціальних установок - за інтенсивністю та за спрямованістю - відносно найважливіших аспектів дійсності, пов'язаних з реалізацією загальнолюдських інтересів. Більш загальні та вищі рівні сумісності можуть впливати на більш низькі, звичайно, в певних межах. Наприклад, збіг моральних установок та систем життєвих цінностей може в деякій мірі стримувати конфліктність, несумісність на рівні характерологічної, інтелектуальної або психомоторної взаємодії. Так, У. Бронфенбренер слідом за М. Шерифом підкреслює, що “вирішальним елементом для досягнення гармонії у людських відносинах виступає сумісна діяльність заради високої мети” (10, 123).

Сумісність, гармонізація, узгодженість - поняття, що описують одне й те ж явище - оптимальне сполучення частин (властивостей та станів учасників спілкування), функціонуючих як єдине ціле. Досягнення сумісності - необхідна умова досягнення взаєморозуміння, тобто утворення двома окремими індивідами однієї цілісної системи.

3. Взаєморозуміння як взаємозбагачення

3.1 Діалогічна організація психіки як основа взаєморозуміння

Поняття діалогу займає центральне місце серед вихідних, монадних характеристик свідомості. По-перше, діалогізм виступає універсальної властивістю людської свідомості. По-друге, діалог має бути універсальної одиницею аналізу свідомості - в свідомості загалом і всередині кожного елементу (які б конкретно елементи ми не виділяли) можна і необхідно шукати діалогічні структури (63, 24). Діалог - це не тільки новий об'єкт, але й новий спосіб вивчення, новий спосіб бачення психічної реальності.

У внутрішньому психологічному діалозі є дві різні позиції, інакше немає діалогу. Про те у внутрішньому психологічному діалозі, на відміну від діалогу зовнішнього, немає таких двох різних позицій, які могли б існувати безвідносно одна до одної. Тому психологічному діалогу потрібно дати таке визначення. Внутрішній діалог виступає універсальним утворенням, яке пронизує будь-який психічний процес і який робить його процесом діалогічним. Діалогічність психічного процесу полягає в тому, що даний процес містить в собі як свою невід'ємну частину відмінний від себе процес, тобто такий, який, з'являючись на поверхні свідомості, суб'єктивно сприймається (переживається) людиною як відмінний від “основного”, а в граничному варіанті - як протилежний йому. Слідом за М. М. Бахтіним назвемо цей процес, протилежний “основному”, діалогічним “обертоном” психічного процесу. Наприклад, мотив містить у собі і деякий протилежний йому мотив - і між ними може виникнути діалог; думка, твердження містить у собі і протилежну самій собі (симетричну).

Положення про нерозсленовувааність діалогічного процесу, в якому, за визначенням, присутні дві протилежні позиції, логічно суперечливе, загострене проти самих основ формальної логіки.

Закон тотожності проголошує, що будь яка сутність співпадає сама з собою; якщо є мотив “А”, то це - мотив “А”, він не може бути і мотивом “А” і “не-А”! Відповідь Бахтіна: “Людина (людина діалогічна) ніколи не співпадає сама з собою. До неї не можна застосувати формулу тотожності: А є А” (4, 100).

До тих пір поки структура діалогу, тобто його два полюси, не виявлено, про діалог не може йти мови. Але коли ми її виділили, тобто однозначно зафіксували полюси, про діалог вже не приходиться говорити - самим актом логічного окреслення полюсів діалогу з цих полюсів “стираються” логічні обертони, тобто сам діалог. “Живий” психологічний діалог редукується до формально-логічного протиставлення полюсів, які існують безвідносно один до одного, до механічного контакту бінарних опозицій. “Антидіалогізм” закладено в саму процедуру логічного опису, логічної фіксації частин - у визначення даної частини ніяк не входять інші частини: бо є визначили саме цю частину! М. Мамардашвілі так висловлюється з цього приводу: “наліз є вичленовування відмінних одна від одної частин і ізольоване фіксування їх властивостей у знанні” (43, 31).

Діалогізм виступає як специфічна форма цілісності психологічних об'єктів, всієї психіки - форма цілісності, яку не змогла відобразити навіть принципово орієнтована на цілісний підхід гештальт-психологія. Ця діалогічна цілісність не має структури, яку можна було б висловити логічною мовою.

Відповідно до сучасних уявлень у свідомості є і дискретні, і недискретні психологічні утворення. За допомогою дискретних утворень людина створила логіку та математику; ці утворення розчленовують, структурують, логічно впорядковують сприйняття людиною і зовнішнього світу, і своєї свідомості. Ці утворення, їхня іманентна природа може бути в принципі описана створеною ними логічно-дискретною мовою.

За допомогою ж недискретних утворень людина суб'єктивно переживає свою свідомість як єдину, цілісну, таку, що не включає ніяких дискретних та пов'язаних кореляціями частин (структур); за допомогою цих утворень вона сприймає і зовнішній світ як цілісний. Очевидно, що іманентна сутність таких утворень не може бути описана дискретно-логічною мовою.

Таким чином, описувати діалог можна лише за допомогою двох “додаткових” мов. Але з цих мов нам відома поки що тільки одна - дискретно-логічна. взаєморозуміння психологія просоціальний мотивація

3.2 Актуальні та потенційні можливості впливу в процесі взаєморозуміння