Воєнно-ідеологічної підготовки особового складу Збройних Сил України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Методичні матеріали

З ВОЄННО-ІДЕОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ОСОБОВОГО СКЛАДУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

ВОЄННО-ІДЕОЛОГІЧНОЇ ПІДГОТОВКИ ОСОБОВОГО СКЛАДУ ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

на 2015 навчальний рік

Список тем

1. Завдання Збройних Сил України (органів військового управління, військових частин) у забезпеченні оборони та захисту територіальної цілісності держави на сучасному етапі

2. Російська агресія проти України: причини, наслідки та уроки гібридної війни

3. Міжнародні системи колективної безпеки. Інтеграція України у європейську систему колективної безпеки як основа формування системи національної безпеки України

4. Пріоритети розвитку Збройних Сил України з урахуванням сучасних викликів та загроз

5. Історія та сучасність Північноатлантичного альянсу як системи колективної безпеки. Протидія НАТО сучасним викликам та загрозам

6. Військово-політичні стосунки з Росією в контексті історії українського державотворення. Міфи і реальність

7. Інформаційно-психологічні операції у сучасних військових конфліктах. Шляхи та способи протидії негативному інформаційному впливу на свідомість та психіку особового складу

8. Актуальні проблеми морально-психологічного забезпечення особового складу Збройних Сил України в ході антитерористичної операції на Сході України та шляхи їх вирішення

9. Європейський вибір України: необхідність, реалії, перспективи

10. Міжнародне співробітництво та участь Збройних Сил України у міжнародних миротворчих операціях

11. Законодавство України у військовій сфері. Характер і динаміка його змін на сучасному етапі

12. Історія та особливості формування території сучасної України у ХХ столітті

13. Основні причини виникнення та характер збройних конфліктів у світі на початку ХХІ століття

14. Сучасні герої. Мужність, героїзм і самопожертва військовослужбовців під час виконання військового обов'язку у зоні проведення антитерористичної операції

15. Україна та українці у Другій світовій війні. Внесок українського народу у перемогу над фашизмом

16. Країни, що межують з Україною: політичний устрій, збройні сили та політика стосовно нашої держави

17. Особливості суспільно-політичної обстановки в регіоні, де дислокується військова частина. Порядок та основні форми роботи посадових осіб з її оцінювання

18. Історичний аспект формування бойових традицій Українського війська

19. Співпраця з представниками церков як важливий фактор духовної підтримки військовослужбовців Збройних Сил України

20. Релігія як складова духовної культури Українського народу. Основні релігійні конфесії в Україні

21. Розпад Радянського Союзу. Проголошення незалежності України

22. Є така професія - Батьківщину захищати. Підготовка військових кадрів в Україні

23. Формування російськими засобами масової інформації образу ворога з України

24. Створення Збройних Сил України

25. Загрози сучасного світу. Основні засади зовнішньої політики України

26. Формування позитивного іміджу Збройних Сил України та привабливості військової служби

27. Конституційні права, свободи та обов'язки громадян України. Особливості їх реалізації у Збройних Силах України

28. Практика організації та проведення заходів психологічного забезпечення та інформаційно-психологічної протидії в ході нав'язаної Україні Російською Федерацією гібридної війни

29. Військова служба за контрактом та особливості її проходження у Збройних Силах України

30. Міжнародне гуманітарне право. Кодекс поведінки учасника бойових дій

31. Патріотизм, вірність військовому обов'язку - важливі ціннісні орієнтири військовослужбовців

32. Крим і Донбас - невід'ємна частина України

33. День захисника України - свято історичних бойових традицій і військової звитяги Українського народу

34. Етичні норми поведінки військовослужбовців

35. Законодавство України про соціальний захист військовослужбовців та членів їх сімей

1. Завдання Збройних Сил України (органів військових частин) у забезпеченні оборони та захисту територіальної цілісності держави на сучасному етапі

На початку XXI століття у світі відбуваються кардинальні трансформації, що супроводжуються зміною геополітичних конфігурацій. Глобальна фінансово-економічна криза стала черговим викликом світовій цивілізації, обумовила невизначеність перспектив глобальної та національних економік, прискорила пошук шляхів модернізації суспільних систем. Криза виявила глибинні вади глобальної економічної моделі, сприяла усвідомленню необхідності системних змін світового економічного і соціального порядку.

На тлі посилення загроз і зростання нестабільності у світі постають нові виклики міжнародній безпеці у сировинній, енергетичній, фінансовій, інформаційній, екологічній, продовольчій сферах. Такі загрози, як поширення зброї масового ураження, міжнародний тероризм, транснаціональна організована злочинність, нелегальна міграція, піратство, ескалація міждержавних і громадянських конфліктів, стають дедалі інтенсивнішими, охоплюють нові регіони і держави. Зростають регіональні загрози міжнародній безпеці, які за своїми негативними наслідками можуть мати потенціал глобального впливу.

Спостерігається небезпечна тенденція перегляду національних кордонів поза нормами міжнародного права. Застосування сили і погрози силою повернулися до практики міжнародних відносин, у тому числі в Європі.

На зламі тисячоліть проблеми національної безпеки держав вийшли на якісно новий рівень. При цьому силовий (насильницький) спосіб вирішення політичних протиріч практично залишається безальтернативним. Закінчення епохи "холодної війни" ознаменувалося новим витком воєнного протистояння націй - початком фази "перманентних воєнних конфліктів" та "боротьби зі світовим тероризмом".

Воєнні засоби, створені наприкінці минулого століття для протидії небезпеці індустріального та постіндустріального характеру, виявляються здебільшого малоефективними перед необхідністю подолання викликів та загроз нового походження. Ситуація вимагає принципово іншого мислення та дій.

В нових історичних реаліях значно зростає роль Збройних Сили України, які є ядром та головним інструментом забезпечення національної безпеки, і разом з іншими військовими формуваннями й органами державної влади й місцевого самоврядування, призначені для відбиття зовнішньої збройної агресії й інших воєнних загроз, пов'язаних із застосуванням військової сили проти України, і для виконання Україною міжнародних зобов'язань.

Роль, місце та завдання Збройних Сил України у забезпеченні обороноздатності держави були закладені ще у 1991 р., коли були прийняті Закони України "Про Збройні Сили України", "Про оборону України", уточнені в Конституції України та інших законодавчих документах

На сьогодні Збройні Сили України забезпечують виконання визначених завдань, зокрема щодо стримування, збройної агресії проти України, прикриття важливих об'єктів держави, угруповань своїх військ від ударів засобів повітряного нападу та ураження військ і об'єктів противника.

Протистояння у центрі держави та регіонах, анексія Російською Федерацією Автономної Республіки Крим, терористична діяльність диверсійних груп та радикально налаштованих сепаратистів на сході країни змусили визначити нові пріоритети військового будівництва. В органах військового управління і військових частинах Збройних Сил України проведено ряд визначених заходів по відновленню та нарощуванню боєздатності.

Для більш ефективного використання сил і засобів було здійснено передислокацію авіації, техніки, висування підрозділів зенітних ракетних і радіотехнічних військ Повітряних Сил Збройних Сил України до нових районів бойового призначення. Проводиться удосконалення законодавства України щодо функціонування Збройних Сил їх комплектування та забезпечення.

Воєнно-політична обстановка в Україні залишається напруженою. Сепаратисти у східних областях продовжують дестабілізувати обстановку. Аналіз ситуації, що склалась на цей час у Східних областях України дає підстави зробити висновок про те, що за дестабілізацією ситуації в Донецькій, Луганській та Харківській областях стоїть військово-політичне керівництво Російської Федерації, яке продовжує реалізацію політико-військової операції, кінцевою метою якої може бути реалізація національних інтересів РФ на території України, а саме зміна в Україні конституційного ладу та повернення країни, якщо не всієї, то її частини, в орбіту геополітичного впливу Росії. Це може бути досягнуто шляхом розколу країни на окремі території та створення на їх базі однієї, або кількох, підконтрольних Москві квазі-держав.

Всі ці умови вимагають оперативного вирішення завдань у сфері забезпечення суверенітету та територіальної цілісності України

Основними завданнями Збройних Сил України у забезпеченні оборони та захисту територіальної цілісності держави на сучасному етапі є:

оборона України шляхом проведення комплексу заходів щодо ведення інформаційної боротьби, забезпечення готовності до захисту національних інтересів військовими засобами, безпосередньої відсічі збройної агресії проти України, боротьби із силами спеціальних операцій (диверсійно-розвідувальними підрозділами) потенційного противника, ведення територіальної оборони держави, підтримання режиму воєнного стану, ліквідації наслідків аварій і катастроф, що виникли внаслідок бойових дій;

охорона повітряного та підводного просторів держави у порядку, визначеному законодавством;

забезпечення захисту об'єктів Збройних Сил України від терористичних актів та кібернетичних атак у випадках, передбачених законодавством;

застосування сил і засобів Збройних Сил України для припинення протиправних дій, запобігання здійсненню терористичного акту в повітряному просторі та територіальних водах України, а також у заходах, спрямованих на забезпечення безпеки судноплавства та боротьбу з піратством і тероризмом, на захист життя і здоров'я громадян, об'єктів державної власності за межами України, у районах кризових ситуацій;

запобігання воєнному конфлікту шляхом проведення постійного моніторингу воєнно-політичної та воєнно-стратегічної обстановки, своєчасного попередження про виникнення кризової ситуації та ймовірний її розвиток, здійснення комплексу політико-дипломатичних й інших превентивних заходів, спрямованих на запобігання воєнному конфлікту та активізації дій в інформаційному, в тому числі кібернетичному, просторі;

стримування воєнного конфлікту за допомогою демонстрації власної обороноздатності, готовності і рішучості заподіяти потенційному агресору втрат, неадекватних очікуваним;

ліквідація збройного конфлікту шляхом зриву в найкоротші строки планів агресора, нанесення йому істотного ураження, примушення до припинення воєнних (бойових) дій і переговорів на вигідних для України умовах;

локалізація збройного конфлікту - рішучими і активними діями Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, та ефективним використанням їх оперативних можливостей надійно блокувати територію, на якій ведуться бойові дії, обмеживши їх поширення на іншу територію, позбавити противника здатності нарощувати свої сухопутні (морські) угруповання;

нейтралізація воєнного конфлікту (збройної агресії) - активними політико-дипломатичними, інформаційними та іншими заходами привернути увагу міжнародних організацій (Організація Об'єднаних Націй, Організація з безпеки та співробітництва в Європі тощо) і спільноти до воєнного конфлікту з метою визнання, засудження ними акту збройної агресії проти України та залучення їх до примушення противника припинити воєнні дії;

рішучим застосуванням усіх оборонних можливостей держави послабити противника, заподіяти йому неприйнятних втрат, не допустити збільшення (поширення) масштабів збройної боротьби і змусити до мирних переговорів;

надання допомоги центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям і органам місцевого самоврядування під час надзвичайних ситуацій;

підтримання миру та регіональної (глобальної) стабільності шляхом конструктивного партнерства і співробітництва з існуючими системами глобальної та регіональної безпеки, участі у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки, сприяння миротворчим зусиллям інших держав.

З метою стабілізації ситуації та повернення життя мирних громадян України в нормальне русло, Збройні Сили України виконують завдання в рамках антитерористичної операції під проводом Антитерористичного центру при Службі безпеки України в межах повноважень, визначених Законом України "Про боротьбу з тероризмом".

Головним завданням участі Збройних Сил України в антитерористичній операції є захист життя, миру і спокою українських громадян, а також територіальної цілісності, свободи і незалежності нашої держави. В ході участі в антитерористичній операції Збройні Сили виконують завдання, покладені на них Конституцією України, а також іншими чинними нормативно-правовими документами.

Для більшої ефективності виконання завдань у визначених районах військовослужбовці Збройних Сил України підтримують тісний зв'язок з органами СБУ, Державної прикордонної служби, Національною гвардією та МВС.

Під час патрулювання використовується військова автомобільна техніка та вертольоти. Окрім виконання визначених завдань, військовослужбовці вдосконалюють свої навички під час занять з тактичної, фізичної, вогневої та спеціальної підготовки.

Присутність підрозділів Збройних Сил України у східних областях нашої держави направлена виключно на захист громадян, незалежно від їх національності. При цьому українські військовослужбовці користуються великою підтримкою серед більшості мирного населення областей Сходу України, яке надає їм всебічну підтримку та допомогу.

У середньостроковій перспективі при підготовці оборони та відсічі можливого другого етапу російської збройної агресії Україна повинна розраховувати виключно на боєздатність власних Збройних Сил та інших військових формувань. І саме виходячи з цього слід корегувати концептуальні засади їх подальшого розвитку та завдання.

У свою чергу підготовка України до оборони має ґрунтуватися на підставах переосмислення кардинальних змін у воєнно-політичній обстановці навколо нашої країни, у Східноєвропейському регіоні та загалом у світі, спричинених російською агресією проти Української держави, а також врахування прогнозованих трендів її розвитку у майбутньому.

У Конституції та законах України докладно визначені норми щодо підготовки оборони та застосування Збройних Сил для відсічі збройної агресії. Однак, як засвідчили події у Криму, східних та південних регіонах України, досі неврегульованими залишаються правові питання щодо застосування Збройних Сил та їх зброї і бойової техніки у мирний час при захисті конституційного ладу, територіальної цілісності та недоторканості держави, проведенні антитерористичних операцій, забезпеченні надзвичайного стану тощо.

До того ж, згадані події показали, що спецпідрозділи Служби безпеки, МВС, Нацгвардії та Держприкордонслужби неспроможні, з різних причин, протидіяти незаконним формуванням озброєних терористів та сепаратистів без відповідної допомоги підрозділів Збройних Сил України. Тому актуальним є питання щодо розширення переліку функцій та завдань Збройних Сил України, до виконання яких вони мають залучатися у мирний час.

Для його вирішення доцільно, зокрема, передбачити внесення змін до Конституції стосовно покладання на Збройні Сили України функцій не лише із забезпечення оборони держави, а й їх участі у захисті конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканості України.

Таким чином, з огляду на згадані проблеми, у нинішній складній швидкоплинній воєнно-політичній та економічній ситуації, через брак часу і необхідність забезпечення якомога швидшої підготовки ефективної оборони України, необхідно здійснити удосконалення засад воєнної політики, та завдань Збройних Сил, а також внесення необхідних змін до українського законодавства, та впровадження європейських норм та принципів у функціонуванні Збройних Сил України, зокрема, адміністративних, оперативних, технічних, логістичних та інших стандартів НАТО.



Рекомендована література

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України, № 30, ст. 141., 1996.

2. Закон України "Про Збройні Сили України" від 6 грудня 1991 року (зі змінами).

3. Закон України "Про оборону України" від 6 грудня 1991 року (зі змінами).

4. Закон України "Про Раду національної безпеки і оборони України" від 05 березня 1998 року.

5. Указ Президента України "Про рішення Ради національної безпеки і оборони України" від 14 квітня 2014 року "Про невідкладні заходи щодо подолання терористичної загрози і збереження територіальної цілісності України".

6. Деркач А.Л. "Про реформу Збройних Сил України" [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.derkach.com.ua.

7. Якщо хочемо перемогти - потрібно діяти // "Вісько України" листопад 2014. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://viysko.com.ua/vijs-ko-ukrayini-listopad-2014/.



2. Російська агресія проти України: причини, наслідки та уроки гібридної війни

Резонансні світові події останніх років, зокрема революційні зміни влади та збройні конфлікти в країнах Північної Африки, Близького Сходу та колишнього СРСР, свідчать про появу нових форм і методів, до яких вдаються провідні держави, намагаючись досягти своїх зовнішньополітичних цілей і владнати міждержавні розбіжності. На заміну класичним військовим агресіям, коли застосовуються збройні сили, приходять так звані гібридні війни. Вони мають прихований характер та спостерігаються, переважно, у політичній, економічній, інформаційній і спеціальній сферах. Військо для вирішення окремих завдань залучається в невеликій кількості. Суттю такого підходу є зміщення центру зусиль з фізичного знищення противника в рамках масштабної війни до вживання засобів "м'якої сили" проти країни-противника з метою дезінтеграції та зміни її керівництва, включення до сфери свого впливу.

Причини та особливості гібридних війн. Характерними особливостями гібридних війн є:

агресія без офіційного оголошення війни;

приховування країною-агресором своєї участі в конфлікті;

широке використання нерегулярних збройних формувань (у т.ч. під прикриттям мирного населення);

нехтування агресором міжнародними нормами ведення бойових дій та чинними угодами і досягненими домовленостями;

взаємні заходи політичного та економічного тиску (за формального збереження зв'язків між двома країнами);

широка пропаганда та контрпропаганда із застосуванням "брудних" інформаційних технологій;

протистояння у кібернетичному просторі.

Оскільки Росія розв'язала військову агресію проти України, то необхідно зайвий раз звернутися до зазначеної тематики і узагальнити вже зроблені висновки та надані оцінки, врахувавши при цьому нові чинники у розвитку обстановки, спрогнозувати дії Російської Федерації щодо нашої держави та країн демократичного вибору колишнього СРСР.

У зв'язку з цим доцільно розпочати з причин виникнення самої концепції гібридних війн та пояснити, чому саме вона активно використовується різними країнами для досягнення своїх цілей.

Головною з таких причин є наявність нових потужних видів зброї (у т.ч. масового знищення), що робить класичні війни вкрай небезпечними, як для самого агресора, так і для всього світу. Адже це призведе до масових жертв серед мирного населення, з'являться масштабні потоки біженців, руйнуватимуться транспортні та промислові інфраструктури (включно з критично-небезпечними ядерними та хімічними об'єктами), розірвуться існуючі торгівельно-економічні зв'язки тощо.

Не менш важливим чинником є також бажання агресора применшити свою роль у розв'язанні конфліктів задля уникнення санкцій з боку інших країн та міжнародних організацій, а також для недопущення втрати свого авторитету та позицій на світовій арені.

Ще однією причиною відмови від масштабного застосування військової сили є намагання країн-агресорів встановити свій контроль над об'єктами агресії (у т.ч. інтегрувати їх до своїх політичних, економічних та безпекових систем) без надмірних для них збитків, що можуть зашкодити нападникам у реалізації власних геополітичних та економічних інтересів.

У той же час ведення гібридної війни потребує наявності або створення певних обов'язкових передумов внутрішнього та зовнішнього характеру. Насамперед, країна-агресор повинна мати сильну та дієву владу, спроможну, незважаючи на існуючі проблеми, згуртувати громадськість довкола єдиної національної ідеї. Це - по-перше.

По-друге, для успішного застосування методів гібридної війни у агресора має бути перевага над противником у військовій, економічній та інформаційній сферах, що надаватиме йому необхідні важелі тиску (впливу) на об'єкт агресії, виснажуватиме цей об'єкт морально-психологічно та економічно.

По-третє, успіх у гібридній війні з об'єктом агресії можливий лише за умов слабкості його влади, міжнародної ізоляції, розколу у суспільстві, деградації економіки, а також зниження дієздатності та деморалізації силових структур.

У будь-якому випадку країна-агресор має бути готовою до відсічі з боку об'єкта агресії, а також до того, що останній матиме підтримку інших країн та міжнародних організацій (у т.ч. в плані надання політичної, економічної, інформаційної та військової допомоги і запровадження санкцій проти агресора).

Етапи типової гібридної війни. З урахуванням вищенаведеного, а також наявного досвіду, типова гібридна війна складається з трьох основних етапів: підготовчого, активного та завершального.

Етап перший - підготовчий. На підготовчому етапі (який може тривати кілька років) керівництвом країни-агресора, за активного залучення спецслужб, вживаються заходи з формування ідеологічних, політичних та військових передумов майбутньої агресії. Ці заходи включають:

зміцнення системи державної влади в країні, включно з посиленням контролю над усіма сферами її життєдіяльності;

ідеологічну обробку власного населення задля об'єднання довкола ідей націоналізму, великодержавного шовінізму, захисту так званих "національних цінностей та інтересів", боротьби із "зовнішнім ворогом" та в умовах "обложеної фортеці" тощо, а також максимальне послаблення опозиції у всіх її проявах;

захоплення інформаційного простору країни-противника та використання його у своїх інтересах для формування у суспільстві відповідного настрою;

руйнація державної влади країни-об'єкта агресії, у т.ч.: підкуп впливових урядовців, політичних діячів та керівництва силових структур; просування агентів впливу на посади у державних органах влади; розпалювання протистояння між різними політичними силами та встановлення контролю над ними (у першу чергу, з числа ідеологічно близьких і корумпованих партій та рухів);

внесення розколу серед населення країни-противника шляхом стимулювання внутрішніх суперечностей політичного, міжнаціонального та міжрелігійного характеру (зокрема, у рамках створення та підтримки різних партій, рухів та організацій відповідного, у т.ч. екстремістського спрямування);

всебічне послаблення країни-об'єкта агресії, підрив довіри населення до влади, а також поширення протестних та сепаратистських настроїв у суспільстві у спосіб провокування соціально-економічних та інших проблем (у т.ч. шляхом застосування елементів торгівельно-економічних та енергетичних війн);

дискредитацію зовнішньої та внутрішньої політики країни-противника, нав'язування її керівництву та населенню певних ідей та цивілізаційних цінностей шляхом проведення активної інформаційної кампанії із застосуванням спеціальних методів "зомбування" суспільства з широким залученням як державних, так і неурядових організацій.

Етап другий - активний. На активному етапі (як правило, триває до року) проводиться прихована агресія проти обраної країни з метою безпосередньої реалізації поставлених цілей. Для цього передбачаються наступні кроки:

у країні-об'єкті агресії створюються незаконні збройні формування з представників місцевих антиурядових сил, до них залучаються співробітники спецслужб, найманці та бойовики;

у країні провокується внутрішній конфлікт на політичній, соціально-економічній, конфесійній та міжнаціональній основі, а також стимулюються процеси його переростання у масові виступи населення, акції громадської непокори, безлад та сутички демонстрантів з правоохоронними органами;

позиціюються (призначаються) лідери акцій протесту з числа представників опозиційних політичних сил загальнодержавного або місцевого рівнів, а також ними створюються альтернативні "органи влади";

учасники акцій протесту захоплюють (у т.ч. за участю незаконних збройних формувань та спецслужб країни-агресора) урядові будівлі та важливі об'єкти транспортної і промислової інфраструктури, а також блокують діяльність силових структур (включно з використанням мирних жителів у вигляді "живих щитів");

на територію країни-об'єкта агресії вводяться регулярні збройні сили агресора під виглядом місцевих збройних формувань ("загонів самооборони", "ополченців" тощо) з метою допомогти опозиції та сепаратистам захопити владу в державі або в її окремих регіонах. При цьому можлива прихована участь регулярних збройних сил країни-агресора у бойових діях на боці противників чинного уряду країни-об'єкта агресії;

проводяться масштабні інформаційні кампанії з підтримки антидержавних сил в країні-об'єкті агресії, а також з дискредитації дій її керівництва щодо забезпечення конституційного ладу в державі.

Етап третій - заключний. На завершальному етапі (тривалість необмежена) агресором проводиться наступна робота щодо закріплення своїх позицій в країні-об'єкті агресії:

надається всебічна підтримка новій (колишній опозиційній) владі в країні-об'єкті агресії або сепаратистським режимам в її окремих регіонах (включно зі створенням органів влади та силових структур сепаратистів);

надається допомога у проведенні "референдумів" щодо спрямованості зовнішнього та внутрішнього курсу країни-об'єкта агресії, статусу її регіонів, тощо, а також у проведенні "виборів" центральних та місцевих (у т.ч. сепаратистських) органів влади;

легалізуються самопроголошені державні утворення в країні-об'єкті агресії, затягуються процеси врегулювання ситуації на її території під виглядом посередницької участі у мирних переговорах. При цьому, країна-агресор жодним чином не визнає себе стороною конфлікту;

створюються умови для забезпечення військової присутності агресора в країні-об'єкті агресії на довготривалій / постійній основі (у вигляді "миротворчих сил" або збройних формувань сепаратистів), а також для реалізації інших, у т.ч. економічних інтересів.

Починаючи з другої половини 90-х років минулого століття, елементи та технології концепції гібридних війн застосовувались Росією у Придністров'ї, Абхазії, Південній Осетії та Нагірному Карабасі, а також США, НАТО і ЄС - у Косові, Іраку, Лівії та Сирії. З початку ХХІ ст. аналогічний сценарій активно використовується Російською Федерацією також і щодо України (у рамках встановлення російського контролю над пострадянським простором під гаслом побудови "російського світу").

Гібридна війна Росії проти України. Головна мета РФ щодо України - послабити та децентралізувати нашу державу, привести до влади проросійське, підконтрольне Росії керівництво, зірвати її європейський курс, повернувши Україну під контроль Російської Федерації. При цьому стратегія та тактика дій Москви проти України включає послідовні кроки з реалізації розглянутих вище підходів.

Перший етап. На першому (підготовчому) етапі - з початку 2000-х років до середини 2013 року, такі дії включали:

У період другого президентського терміну Л. Кучми - посилення російського впливу на керівництво України та проведення через нього вигідних для Росії рішень. Наслідком цього стала відмова української влади від курсу на вступ до НАТО та ЄС (у 2003 році після так званого "кольчужного скандалу"), а також "визначення" спадкоємцем Л. Кучми ставленика Росії В. Януковича. Однак через помаранчеву революцію Росія не досягла бажаного.

За президентства В. Ющенка - проведення масштабних заходів щодо дискредитації ідей помаранчевої революції, а також керівництва України та його європейського і євроатлантичного курсу; дестабілізація обстановки в Україні та поглиблення розколу в українському суспільстві на прихильників Заходу і Росії; підрив української економіки скороченням торгівельно-економічних зв'язків з Російською Федерацією та використанням енергетичного чинника в якості інструменту тиску на Україну (у т.ч. у рамках т.зв. газових війн). Це створило передумови для перемоги В. Януковича на президентських виборах та для "розвертання" вектору руху нашої держави із Заходу на Схід.

Під час правління режиму В. Януковича - закріплення досягнень Російської Федерації в Україні та остаточна її переорієнтація на Росію у спосіб: підкупу та корупціоналізації представників української влади (у т.ч. на вищому рівні); впровадження агентів російського впливу у керівництво України; послаблення та деморалізація українських силових структур, насамперед в Криму (керівниками майже всіх силових відомств України за часів В. Януковича були громадяни Росії); посилення російської присутності в українській економіці; поширення у нашій державі ідей приєднання до російських інтеграційних ініціатив в обмін на кредити та економічні преференції; розгортання масштабних проросійських рухів в Україні та її окремих регіонах (у першу чергу на Кримському півострові та у східних і південних областях).

Наслідком такої політики Москви стала відмова керівництва України від підписання Угоди про асоціацію з ЄС у листопаді 2013 року та переорієнтація на Росію і Митний союз, що спровокувало розгортання в Україні революції гідності.

Зазначимо, що масштабне "бомбування" як російського суспільства, так і частини українського населення на основі ідей російського великодержавного шовінізму сформували передумови для реалізації наступних етапів гібридної війни проти України в плані анексії Криму та провокування збройного конфлікту на сході нашої держави (у рамках проекту створення т.зв. Новоросії).

Другий етап. На другому (активному) етапі - орієнтовно з початку листопада 2013 року, вживаються наступні заходи:

У період підготовки до захоплення Криму та подальшої дезінтеграції України - розгортання масштабної інформаційної кампанії з дискредитації революції гідності в Україні (як "фашистського заколоту") та нової влади нашої держави (як "військової хунти"), а також нав'язування ідеї щодо "необхідності захисту російськомовного населення на українській території"; організація в Криму та на Сході України т.зв. загонів самооборони з числа місцевих жителів та російських громадян, у т.ч. співробітників спецслужб, військовослужбовців сил спеціального призначення, членів козачих та інших напіввійськових формувань; створення угруповань військ, призначених для вторгнення до АР Крим та демонстрації сили поблизу кордонів України під виглядом проведення навчань та забезпечення безпеки Зимових олімпійських ігор у Сочі в січні-лютому 2014 року. При цьому свої активні дії в українському Криму Росія розпочала у найбільш сприятливий для неї момент, який характеризувався послабленням української влади через об'єктивну тимчасову відсутність президента, прем'єр-міністра та керівників силових відомств (які втекли до Росії), а також деморалізацією особового складу українських правоохоронних органів в умовах революційних подій у нашій державі.

Під час анексії Криму - захоплення російськими спецслужбами (під виглядом "невідомих осіб") урядових будівель у Сімферополі та усунення від влади керівництва АРК; розгортання в Криму т.зв. загонів самооборони ("зелених чоловічків"), які взяли під контроль владні структури Кримського півострова та ключові об'єкти його інфраструктури, блокували підрозділи силових структур України на території АР Крим; введення російських військ до Криму під виглядом військових навчань та під прикриттям відповідних статей Угоди про умови перебування Чорноморського флоту РФ на території України; "легалізація" факту окупації Криму шляхом проведення "референдуму" з питання статусу АР Крим, а також прийняття відповідних рішень парламентом та президентом Російської Федерації щодо включення Криму до Росії як суб'єкту РФ; остаточна ліквідація органів української влади в Криму, а також витіснення українських військ з території Кримського півострова.

У такий спосіб Росія анексувала Крим та створила "підстави" для його інтеграції до складу Російської Федерації. У той же час російська анексія Криму не була визнана переважною більшістю країн та викликала негативну реакцію США, ЄС і їх партнерів, які ввели санкції проти Росії.

Під час створення т.зв. Новоросії та розв'язання збройного конфлікту на сході України - дестабілізація східних та південних областей України шляхом організації масових антивладних ("антимайданівських") акцій протесту, сутичок з правоохоронними органами та прихильниками єдності України, а також захоплення адміністративних будівель; реалізація "кримського" сценарію у Донецькій та Луганській областях, у т.ч. встановлення контролю над частиною їх територій, створення "загонів ополченців" з числа представників російських спецслужб, криміналізованих правоохоронних органів та місцевих проросійських сил; "легалізація" т.зв. Донецької та Луганської народних республік (ДНР і ЛНР) шляхом проведення відповідних "референдумів", а також "виборів" їх "органів влади"; надання Росією всебічної підтримки сепаратистам, у т.ч. щодо фінансування їх діяльності, підготовки бойовиків та постачання їм зброї, військової техніки і боєприпасів, а також введення російських військ на територію ДНР і ЛНР; здійснення Російською Федерацією політичного та економічного тиску на Україну, а також нарощування угруповання збройних сил РФ поблизу українського кордону; дискредитація військової операції України проти російсько-терористичних угруповань та дезінтеграція країни, намагання подати цю операцію як "каральну проти власного населення".

У той же час, активна протидія України наведеним заходам Російської Федерації, у т.ч. із застосуванням військової сили, не дала можливості в повній мірі реалізувати "кримський" сценарій на сході нашої держави. Фактично, гібридна війна Росії проти України перетворилася у збройний конфлікт між двома країнами з безпосереднім залученням військ обох сторін. При цьому, незважаючи на спроби російської сторони приховати участь своїх збройних сил у зазначеному конфлікті, даний факт був визнаний переважною більшістю світової спільноти, що призвело до посилення санкцій США та ЄС у відношенні Росії.

Основні висновки. Зараз Росія намагається реалізувати другий етап гібридної війни проти України та водночас (з вересня 2014 р. - після досягнення Мінських домовленостей) виконати окремі елементи третього етапу. Наприклад, Російська Федерація намагається "заморозити" конфлікт на Сході України, примушуючи нас визнати сепаратистів "стороною переговорного процесу" та розпочати з ними переговори на їхніх, а фактично - російських умовах. З цією метою Росія посилює тиск на Україну, у т.ч. збільшуючи кількість своїх військ біля українських кордонів та на наших окупованих територіях. Росія заперечує свою участь у конфлікті та одночасно проводить масштабну інформаційну кампанію антиукраїнської спрямованості.

Виходячи із зазначеного, слід мати на увазі, що Росія намагатиметься реалізувати свої плани як у формі продовження гібридної війни (повзучого поширення нестабільності на інші українські регіоні), так і відкритої агресії з масштабним застосуванням військової сили.



3. Міжнародні системи колективної безпеки. Інтеграція України у європейську систему колективної безпеки як основа формування системи національної безпеки України

Однією з найважливіших цілей світового співтовариства є забезпечення міжнародної безпеки. Під міжнародною безпекою розуміється такий стан міжнародних відносин, при якому виключаються загрози миру, порушення миру та акти агресії в якій би то не було формі, а відносини між державами будуються на нормах та загальновизнаних принципах міжнародного права.

Відповідно до ст. 1 Статуту ООН однієї з найважливіших цілей цієї організації є підтримання міжнародного миру та безпеки та прийняття з цією метою ефективних колективних заходів для запобігання та усунення загрози миру і придушення актів агресії або інших порушень миру та здійснення мирними засобами, у згоді з принципами справедливості і міжнародного права, залагодження або вирішення міжнародних суперечок або ситуацій, які можуть призвести порушення миру.

Особлива роль у забезпеченні міжнародної безпеки належить міжнародному праву. В даний час у міжнародному праві склалася відносно самостійна галузь - право міжнародної безпеки, яка є підсистемою в рамках цілісної, єдиної системи міжнародного права.

Норми права міжнародної безпеки закріплені у багатьох міжнародно-правових актах, насамперед - у Статуті ООН, статутах регіональних організацій колективної безпечне, договорах про роззброєння, обмеження збройних сил, угодах про заходи довіри і ряді інших. Ядро галузі права міжнародної безпеки складають основні принципи міжнародного права, такі, як незастосування сили та загрози силою, невтручання у внутрішні справи, та інші. У той же час у праві міжнародної безпеки є і свої спеціальні принципи - принцип рівної безпеки і принцип нанесення шкоди безпеці держав.

Встановлені міжнародним правом засоби забезпечення міжнародної безпеки можна розділити на наступні групи:

а) за змістом (мирні засоби і примусові заходи);

б) за роллю в забезпеченні міжнародної безпеки;

в) за сферою застосування (в межах території однієї держави, в межах регіону, в масштабах всього світу).

Існує широкий комплекс міжнародно-правових засобів забезпечення міжнародної безпеки. Він включає в себе зокрема:

мирні засоби розв'язання міжнародних спорів;

системи колективної безпеки (універсальну і регіональні);

заходи із запобігання гонці озброєнь і роззброєння;

неприєднання та нейтралітет;

заходи довіри.

Однією з найважливіших заходів підтримки міжнародного миру є система колективної безпеки. З точки зору міжнародного права, колективна безпека являє собою сукупність спільних заходів держав і міжнародних організацій із запобігання та усунення загрози міжнародному миру та безпеки і припинення актів агресії й інших порушень миру. Юридично система міжнародної безпеки оформлена міжнародними договорами.

Розрізняють загальну і регіональні системи колективної безпеки.

Загальна (універсальне) система колективної безпеки передбачена Статутом ООН і передбачає наступні заходи:

засоби мирного вирішення міжнародних суперечок;

заходи щодо забезпечення миру з використанням регіональних організацій безпеки;

тимчасові заходи для припинення порушень міжнародного миру та безпеки;

примусові заходи щодо держав-порушників без використання збройних сил;

примусові заходи щодо держав-агресорів з використанням збройних сил.

Регіональні системи колективної безпеки створюються відповідно до гл. VIII Статуту ООН "Регіональні угоди". Статут ООН ні в якій мірі не перешкоджає існуванню регіональних угод або органів для вирішення таких питань, як підтримання міжнародного миру та безпеки, які є придатними для регіональних дій, за умови, що такі угоди або органи та їх діяльність сумісні з цілями і принципами ООН. Держави, які уклали такі угоди або складають такі органи, повинні докладати всі свої зусилля для досягнення мирного розв'язання місцевих конфліктів за допомогою таких регіональних угод або таких регіональних органів до передачі цих суперечок до Ради Безпеки ООН.

На рубежі ХХ та ХХІ століть світ вступив у якісно нову епоху розвитку системи міжнародних відносин. Процеси глобалізації, усвідомлення народами взаємної відповідальності за мир та безпеку спонукали до переосмислення ролі і місця держав, міжнародних організацій та воєнно-політичних союзів у новій архітектурі міжнародної безпеки. Динамічні зміни системи міжнародних відносин характеризуються новою якістю взаємин, а також новими вимірами традиційних та виникненням нетрадиційних викликів та загроз. Виникнення нових та постійне зростання вірогідності і небезпечності нетрадиційних загроз міжнародній безпеці викликало необхідність перегляду всього комплексу проблем забезпечення політичної, економічної, воєнно-стратегічної стабільності, розробки та опанування адекватних форм і способів реагування.

Нові реалії визначають нові обриси безпеки початку ХХІ століття. Перш за все, зростатиме роль і значення регіональних систем безпеки та співробітництва у забезпеченні стабільності у різних регіонах світу, набуватиме вирішального значення тісна взаємодія глобальних та регіональних систем колективної безпеки у врегулюванні конфліктів.

Характерні риси воєнно-політичної обстановки в різних регіонах світу визначатимуться кількістю держав, причетних до її формування, ступенем взаємної залежності та важливості воєнно-політичних проблем. Україна визначає високий авторитет ООН та ОБСЕ у вирішенні проблем урегулювання конфліктів, реалізації міжнародних домовленостей та режимів. Водночас вона вважає, що їх роль і вага у прийнятті та реалізації відповідних рішень повинні постійно підвищуватися.

НАТО та ЄС і надалі будуть життєво важливими організаціями для підтримки миру і стабільності. Трансформація відносин і спільних поглядів на зовнішню політику та політику безпеки в рамках цих міжнародних організацій стане визначальною при формуванні нової архітектури безпеки в Європі та поза її межами. (Схеми № 1,2)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Інтеграція України у європейську систему колективної безпеки, як основа формування системи національної безпеки України. Історичний досвід і логіка розвитку міжнародних відносин переконливо свідчать про надзвичайно важливу роль низки чинників у забезпеченні міжнародної безпеки, з огляду на які наша держава має багато переваг. Насамперед це пов'язано з її надзвичайно вигідним географічним положенням, яке часто визначають поняттями "географічний центр Європи"

Сьогодні стратегічне завдання зовнішньополітичного курсу України забезпечення умов її розвитку як незалежної країни та досягнення високого рівня конкурентоспроможності держави і суспільства. Європейські цінності, що визначають національну ідентичність українського суспільства, спроможні стати опорою для модернізації нашої країни, її політичної системи, економіки, соціального і гуманітарного поля. На користь такого підходу свідчить приклад сусідніх країн Центральної та Східної Європи.

Розвиваючи стратегічне партнерство із США, Україна виходить з чіткого розуміння ролі, яку ця наддержава відіграє у системі політичних, економічних, науково-технологічних, воєнно-політичних координат нинішнього світу. Хартія Україна США про стратегічне партнерство 2008 р. зазначає, що підтримка суверенітету, незалежності, територіальної цілісності й непорушності кордонів складає основу двосторонніх відносин. Основою цього стратегічного партнерства є взаємне розуміння та визнання того, що демократія є головною гарантією безпеки, процвітання та свободи. Сполучені Штати Америки зберігають зацікавленість у сильній, незалежній та демократичній Україні. Поглиблення інтеграції України до євроатлантичних структур є спільним пріоритетом. Значення в міжнародній політиці США традиційно відводиться питанням глобального характеру. Проте внаслідок несприятливого розвитку подій в Іраку зменшуються ресурсні можливості США, необхідні для здійснення впливу в глобальному масштабі. Навіть державі, чий військовий бюджет, дорівнює військовим бюджетам усіх інших країн, разом узятих, не вдається досягти своїх цілей шляхом односторонніх силових дій.

Європейська інтеграція головний та незмінний зовнішньополітичний пріоритет України. Цей курс продиктовано самим фактом належності України до європейської цивілізації. Вступ до ЄС стратегічна мета України, досягнення якої залежить як від результативності українських зусиль, так і готовності Європейського Союзу до такого рішення. Важливим етапом інтеграційного процесу всередині самого Європейського Союзу стало підписання у грудні 2007 р. Лісабонського договору. Певні можливості для вирішення питання про європейську перспективу України відкриває Угода про асоціацію між Україною та ЄС, процес підготовки якого почався в лютому 2007 р. Нова угода замінить Угоду про партнерство та співробітництво (УПС), яка вже не відповідає сучасному рівню співробітництва між Україною та ЄС. З боку Євросоюзу Україні пропонується співробітництво в межах Європейської політики сусідства (ЄПС), яка передбачає для держав-сусідів "привілейовані відносини", що мають будуватись на взаємному визнанні спільних цінностей, принципів ринкової економіки та сталого розвитку. Перспективним є започаткування в травні 2009 р. ініціативи ЄС "Східне партнерство". З європейською перспективою пов'язане й питання про майбутнє кордонів України з країнами-членами ЄС. Традиційно ЄС у питанні безпеки цілком покладався на політико-оборонний механізм НАТО. Але за сучасних умов ЄС виявляє намір посилити власну спроможність вирішувати проблеми як європейської, так і міжнародної безпеки. Повноцінним учасником європейської системи безпеки може бути й Україна. Повнота участі нашої держави у формуванні цієї системи безпосередньо залежить від ініціативності та активності України як співтворця міжнародної безпеки.

Україна вже тривалий час є активним учасником багатостороннього співробітництва у сфері міжнародної безпеки, має досвід спільних дій під егідою ООН, ОБСЄ та НАТО і здобула, завдяки участі в них, вагомий міжнародний авторитет.

Україна має об'єктивні передумови для того, утвердитись у ролі регіонального політичного лідера. Для цього, разом з урахуванням закономірних амбіцій і національних інтересів, їй треба поступово посилювати конструктивний вплив на загальну ситуацію в регіоні. Важливу роль тут можуть відіграти активне співробітництво й лідерство України у Балто-Чорноморському партнерстві. Не менш перспективний для України Чорноморсько-Каспійський напрямок розвитку співробітництва з країнами цього регіону, який сприяє диверсифікації паливно-енергетичних потоків. Напрямки міжнародної діяльності України дуже різноманітні, але головні серед них ті, що визначають її роль як стратегічної держави, що може стати магнітом, який з'єднує Східну та Західну Європу.

Послідовне взаємовигідне співробітництво в питаннях, що становлять національний інтерес України, уникнення різкого хитання від одного стратегічного напрямку до іншого мають лягти в основу стратегії України в існуючому міжнародному середовищі.

Узагальнення поглядів провідних фахівців та результати аналізу сучасного стану в галузі національної безпеки приводять до наступних висновків. Нині відбуваються суттєві зміни у сфері міжнародної безпеки, здебільшого пов'язані з активізацією міжнародного тероризму. До загострення політичних, економічних, етнічних, релігійних та інших суперечностей додається нагромадження і неконтрольоване розповсюдження звичайних озброєнь та зброї масового ураження. Посилюється небезпека появи нових та реанімації збройних конфліктів, їх швидкої ескалації та залучення до них сусідніх держав.

Формування нових умов розвитку систем безпеки європейських країн обумовлено також процесами глобалізації та інтеграції на євразійському континенті, які характеризуються зростанням ролі регіональних факторів та особливостей. Це потребує уточнення кожною європейською державою напрямів забезпечення власної національної безпеки та перегляду питань, пов'язаних із політичною, економічною, інформаційною і воєнною стабільністю на глобальному і регіональному рівнях.

Певні кроки у напрямі консолідації зовнішньополітичних інтересів Європи вже зроблені. Поряд із формуванням спільної європейської політики у сфері безпеки і оборони має місце тенденція до розширення рамок європейських стратегічних інтересів на східному та південному напрямах -- насамперед у Центральній та Східній Європі і далі на схід до Кавказу та Центральної Азії. Зрозуміло, що Україна може пов'язувати своє майбутнє з парадигмою, що побудована на консолідованих інтересах європейського світу.

Подальше розширення сфери діяльності НАТО на схід призвело до того, що Україна вздовж західних, південно-західних та південних кордонів межує з країнами Північноатлантичного альянсу. В цілому це розглядається як стабілізуючий чинник для воєнної безпеки нашої держави. Крім того, важливе значення для України має готовність НАТО до подальшого розвитку співробітництва з Україною, в тому числі принципова згода на її інтеграцію до Альянсу.

Україна не може залишатися осторонь загальноєвропейських інтеграційних процесів, зокрема у сфері безпеки. Відповідь на виклики часу полягає у консолідації демократичних країн на основі спільних цінностей. Враховуючи, що у сучасному глобалізованому світі найнадійнішим захистом середніх та малих держав залишається колективна оборона, для України було б нелогічним і надалі дотримуватися де факто позаблокового чи прагнути нейтрального статусу. Низка загальноєвропейських тенденцій дає вагомі підстави вважати, що позиція нейтралітету в сучасному світі поступово і неухильно втрачає сенс. В цих умовах, виходячи із спектра загроз національній безпеці та реалізації і захисту національних інтересів, Україна чітко визначилася щодо свого подальшого розвитку.

Тенденції розвитку глобального безпекового середовища поставили Україну перед необхідністю трансформації національної оборонної політики та реформування відповідних силових структур. Виходячи з цього, оборонна політика і заходи з реформування Збройних Сил України мають бути адаптовані до нових глобальних реалій, подальшого розвитку воєнно-політичних, воєнних і воєнно-технічних взаємовідносин між сусідніми державами та оборонними союзами. Реформа, що проводиться, покликана забезпечити подальший розвиток демократичних цивільно-військових відносин, усунути в низку негативних явищ і процесів, що накопичилися в оборонній сфері.

...