Воєнно-ідеологічної підготовки особового складу Збройних Сил України

3. Про оборону України: Закон України від 6 грудня 1991 року № 1932-XII (в редакції Закону від 5 жовтня 2000 року № 2020-III) // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 49. - Ст. 420.

4. Про військовий обов'язок і військову службу: Закон України від 25 березня 1992 року № 2232-XII (в редакції Закону України від 4 квітня 2006 року № 3597-ІУ) // Відомості Верховної Ради України. - 2006. - № 38. - Ст. 324.

5. Петриченко О. Кінець загального військового обов'язку: Аналіз Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про загальний військовий обов'язок і військову службу" / О. Петриченко // Юридичний журнал. - 2010. - № 6 (48).

6. Про Збройні Сили України: Закон України від 6 грудня 1991 року № 1934-ХІІ (в редакції Закону України від 5 жовтня 2000 року № 2019-ІІІ) // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - № 48. - Ст. 410.

7. Про боротьбу з тероризмом: Закон України від 20 березня 2003 року № 638-ІУ // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 25. - Ст. 180.

8. Про Статут внутрішньої служби Збройних Сил України: Закон України від 24 березня 1999 року № 548-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 22-23. - Ст. 194.

9. Про Статут гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України: Закон України від 24 березня 1999 року № 550-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 22-23. - Ст. 196.

10. Про Стройовий статут Збройних Сил України: Закон України від 24 березня 1999 року № 549-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 22-23. - Ст. 195.

11. Про війська Цивільної оборони України: Закон України від 24 березня 1999 року № 556-ХІУ // Відомості Верховної Ради України. - 1999. - № 19. - Ст. 172.

12. Про Військову службу правопорядку у Збройних Силах України: Закон України від 7 березня 2002 року № 3099-ІІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 32. - Ст. 225.

13. Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави: Закон України від 19 червня 2003 року № 975-ІУ // Відомості Верховної Ради України. - 2003. - № 46. - Ст. 366.

14. Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей: Закон України від 20 грудня 1991 року № 2011-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 15. - Ст. 190.

15. Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист: Закон України від 24 березня 1998 року № 203/98-ВР // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 40-41. - Ст. 249.

16. Про державні гарантії соціального захисту військовослужбовців, які звільняються із служби у зв'язку з реформуванням Збройних Сил України, та членів їхніх сімей: Закон України від 15 червня 2004 року № 1763-ІУ // Відомості Верховної Ради України. - 2004. - № 36. - Ст. 444.

17. Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб: Закон України від 9 квітня 1992 року № 2262-ХІІ // Відомості Верховної Ради України. - 1992. - № 29. - Ст. 399.

18. Прохоренко М.М. Система військового законодавства України: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.01 / М. Прохоренко; Харк. нац. ун-т внутр. справ. - Х., 2007. - 20 с.

19. Шульгін В.В. Особливості механізмів реалізації військового законодавства України / В.В. Шульгін // Актуальні питання державотворення в Україні очима молодих учених: Збірник наукових праць міжнародної науково-практичної конференції студентів, аспірантів та молодих учених Київського національного університету ім. Т. Шевченка (м. Київ, 23 квітня 2010 р.) / (ред. колегія : І.С. Гриценко, І.А. Безклубий, В.О. Глушков та ін.). - К. : КНУ, 2010. - Ч. І. - С. 74-76.

20. Концепція переходу Збройних Сил України до комплектування військовослужбовцями контрактної служби на період до 2015 року. Схвалена Указом Президента України від 7 квітня 2001 року № 239 // Офіційний вісник України. - 2001. - № 15. - Ст. 644.



12. Історія та особливості формування території сучасної України у ХХ столітті

Розглядаючи історію та особливості формування території сучасної України у ХХ столітті, слід пам'ятати, що на початку століття Україна ще не мала статусу самостійної, незалежної держави. Напередодні Першої світової війни її землі були поділені між двома великими імперіями - Російською та Австро-Угорською. Більшість земель, населених українцями, перебувала у складі Російської імперії. Це насамперед територія 9 губерній: Волинської, Катеринославської, Київської, Подільської, Полтавської, Таврійської, Харківської, Херсонської і Чернігівської. Цю територію називають Наддніпрянською Україною, або Наддніпрянщиною.

Решта українських земель, розташованих на захід від річки Збруч, належала Австро-Угорщині. Ці землі входили до окремих адміністративних одиниць Австрії - Галичини й Буковини, які мали елементи територіального самоврядування з крайовими сеймами. Українське населення протягом багатьох десятиліть домагалося поділу Галичини на східну, населену переважно українцями, і західну, польську. Це мало послабити вплив поляків у Східній Галичині і створити кращі умови для національно-культурного розвитку української більшості. Але австрійська влада не була в цьому зацікавлена.

Закарпаття - найзахідніша історична українська територія - входило до складу Угорщини і ніякого самоуправління не мало.

Зазнавши поразки у ході Першої світової війни, Австро-Угорська імперія розпалася. У політичному хаосі 1918 - 1920 років Закарпатська Україна опинилася у складі новоствореної Чехословацької держави, Північна Буковина та придунайські землі - Південна Бессарабія (Ізмаїльський, Хотинський, Акерманський повіти) - під владою Румунії.

На території Східної Галичини - Львівське, Тернопільське, Станіславське воєводства - у жовтні 1918 року була проголошена Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР), визвольні змагання якої закінчилися поразкою. У результаті чого вона опинилася під владою Польщі.

Пізніше у 1920 році, коли радянська Росія фактично зазнала поразки у війні з Польщею, згідно Ризького мирного договору 1921 року, більшовикам довелось поступитися на користь Польщі північно-західними землями України (Західна Волинь, Полісся, Холмщина). Тим самим західні кордони України (УСРР) стабілізувалися на лінії р. Збруч - на захід від м. Ямпіль - на схід від м. Острог і далі по сучасному кордону Рівненської та Житомирської областей. У цих кордонах Україна знаходилася до вересня 1939 року.

У жовтні 1924 року на території Подільської і Одеської губерній була створена Автономна Молдавська Радянська Соціалістична Республіка (АМ РСР), столицею якої до 1929 року було м. Балта, потім - Тирасполь.

Навесні 1925 року губернії були ліквідовані, округи стали формально поділятися на економічні зони. З 1 серпня 1925 року територія України поділялась на 40 округів. Такий адміністративний поділ проіснував до 9 лютого 1932 року. У 1932 році до складу України входили Вінницька, Дніпропетровська, Київська, Одеська Харківська області і Молдавська Автономна РСР.

У 1934 році столицю України перенесено з Харкова до Києва.

Сучасний адміністративно-територіальний поділ України в основному склався у 1930 - 1950 роках, коли країна сформувалася у сучасних кордонах.

У вересні 1939 року після того як Червона Армія увійшла до західних українських земель, і ці землі опинилися у складі Радянської України, західні кордони України стали проходити по річкам Західний Буг та Сян (крім Холмщини, Підляшшя, Посяння та Лемківщини, які за пропозицією Й. Сталіна відійшли до Німеччини, після окупації нею Польщі). У червні 1940 року частини Червоної Армії вступили у Чернівці, Хотин і Акерман, коли вони вийшли на нові кордони з Румунією. Після возз'єднання у складі Української РСР Західної України, Північної Буковини, трьох повітів Бессарабії населення республіки збільшилося на 8,8 млн. осіб і складало майже 41,7 млн. мешканців, а її територія розширилася до 565 тис.км2.

У 1939 році до складу Української РСР входили 13 областей: Вінницька, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Житомирська, Запорізька, Кам'янець-Подільська, Київська, Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Полтавська, Сталінська, Сумська. Після включення Західної України до складу УРСР 4 грудня 1939 року було створено ще 6 областей: Волинська, Дрогобицька, Львівська, Рівненська, Станіславська, Тернопільська.

7 серпня 1940 року до складу України була повернена Бессарабія, а на її українській території були створені 2 області - Чернівецька (з Хотинського району Бессарабії і Північної Буковини) і Акерманська (центр - місто Акерман (Білгород-Дністровський) - з південних україномовних районів Бессарабії). На більшій території Бессарабії 28 червня 1940 року була створена Молдавська РСР, до якої відійшла і половина території Молдавської Автономної РСР, що входила до УРСР.

7 грудня 1940 року центром Акерманської області став Ізмаїл, а сама область була перейменована в Ізмаїльську.

У 1940 році центром Кам'янець-Подільської області замість Кам'янця-Подільського став Проскурів (назва області при цьому не зазнала змін).

Під час Другої світової війни територія України була окупована і розчленована на частини, підпорядковані різним державам і адміністративним органам.

1. Чернівецька й Ізмаїльська області були включені до складу Румунії. Одеська область, південні райони Вінницької, західні райони Миколаївської області, лівобережні райони Молдавії були об'єднані у губернаторство "Трансністрія" і також включені до складу Румунії.

2. Західні землі - Дрогобицька, Львівська, Тернопільська, Станіславська області - на правах окремого дистрикту (округа) під назвою "Дистрикт Галіцієн" ("Галичина") приєднали до "генерал-губернаторства", створеного на території Польщі, яке включало польські землі з центром у м. Краків.

3. Чернігівська, Сумська, Харківська області і Донбас як прифронтові зони підпорядковувались німецькому військовому командуванню.

4. Інші українські землі входили до складу рейхскомісаріату "Україна" з центром у м. Рівне. Він поділявся на шість округів.

5. Карпатська Україна з 1939 року була окупована Угорщиною.

У повоєнний період найбільш суттєвими територіальними і геополітичними змінами стали завершення процесу об'єднання українських земель і формування сучасної території України. Серед повоєнних адміністративно-територіальних змін можна виділити:

По-перше, урегулювання територіального питання з Польщею. У вересні 1944 року за згодою між Польщею і УРСР споконвічні українські землі - 17 уїздів Підляшшя, Холмщини, Посяння і Лемківщини, де проживало майже 800 тисяч українців, передавались Польщі. 16 серпня 1945 року між СРСР і Польською Республікою був укладений договір про радянсько-польський державний кордон, який закріплював кордон в основному по "лінії Керзона", хоча і тут Москва пішла на поступки прорадянській політиці польського уряду - на окремих ділянках відхилення на схід (на користь Польщі) було до 30 км. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився у 1951 році, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками, майже однаковими за площею.

По-друге, приєднання Закарпаття до УРСР. У листопаді 1944 року І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України у Мукачеві прийняв маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР, а в червні 1945 року договір між Чехословаччиною і СРСР юридично закріпив це рішення.

По-третє, установлення кордонів з Румунією. 10 лютого 1947 року під час підписання радянсько-румунського договору була остаточно поставлена крапка у визначенні повоєнних кордонів України. Цим договором Румунія визнавала права УРСР на Північну Буковину, Хотинщину та Ізмаїльщину, тобто були юридично визнані кордони, установлені у червні 1940 року.

Загалом цей процес мав позитивні наслідки, оскільки таким чином відбулося остаточне визначення кордонів республіки, які згодом були зафіксовані Актом про державну незалежність України у 1991 році. Територія УРСР була збільшена з 470 тис. км2 до 601 тис. км2, а її демографічний потенціал зріс на 8 млн. осіб.

Станом на 1 вересня 1946 року до складу УРСР входили 25 областей та одне місто республіканського підпорядкування (м. Київ).

У 1948 році зі складу Кримської області було виведено м. Севастополь і передано до всесоюзного підпорядкування.

У 1954 році в СРСР з великим розмахом відзначалося 300-річчя входження України до складу Російської держави (цей акт керівництво Радянського Союзу офіційно трактувало як "возз'єднання"). У зв'язку з цим, в адміністративному складі УРСР сталися значні зміни. 7 січня була створена Черкаська область (з частин Київської, Полтавської, Кіровоградської областей). 4 лютого Кам'янець-Подільська область була перейменована на Хмельницьку (назва адміністративного центру змінилася з Проскурова на Хмельницький). 15 лютого до Одеської області була приєднана Ізмаїльська область. При цьому деякі райони Одеської області перейшли до сусідніх Кіровоградської і Миколаївської областей. 19 лютого до складу УРСР була включена Кримська область РСФСР.

У подальшому на карті України відбулися такі зміни:

5 березня 1958 року Ворошиловградська область перейменована (разом з адміністративним центром) у Луганську область.

21 травня 1959 року до складу Львівської області були включені усі райони Дрогобицької області, яка була ліквідована.

9 листопада 1961 року Сталінська область перейменована (разом з адміністративним центром) у Донецьку область.

9 листопада 1962 року Станіславська область перейменована (разом з адміністративним центром) у Івано-Франківську область.

5 січня 1970 року Луганська область перейменована (разом з адміністративним центром) у Ворошиловградську область.

Таким чином, до складу Української РСР входило 25 областей.

Подальші зміни адміністративного поділу УРСР пов'язані лише з перейменуванням Ворошиловградської області на Луганську область (центр Луганськ) у зв'язку з перейменуванням обласного центу 4 травня 1990 року.

12 лютого 1991 року був змінений статус Кримської області на автономну республіку - Автономна Республіка Крим. Місто республіканського підпорядкування Київ було виведено зі складу Київської області.

За Конституцією України, прийнятою на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, Україна є унітарною державою, адміністративно-територіальними одиницями першого рівня якої є Автономна Республіка Крим, 24 області і 2 міста, що мають спеціальний статус - Київ і Севастополь.



Рекомендована література

1. Бойко О.Д. Історія України: посібник / О.Д. Бойко. - К.: Видавничий центр "Академія", 2002. - 656 с.

2. Історія України (соціально-політичні аспекти). Навчальний посібник. Частина І / Під загальною редакцією Б.П. Ковальського. - К.: НТУУ "КПІ", 2003. - 166 с.

3. Лазарович М.В. Історія України. Навчально-методичний посібник / М.В. Лазарович. - Тернопіль, 2005. - 62 с.

4. Олійник Я.Б. Географія: Україна і світ. 2-ге вид., стер. / Я.Б. Олійник, П.Г. Шищенко, А.В. Степаненко, П.О. Масляк. - К.: Т-во "Знання", КОО, 2008. - 456 с.

5. Сергійчук В.І. Етнічні межі і державний кордон України. Вид. 3-є, доповнене / В.І. Сергійчук. - К.: ПП Сергійчик М.І., 2008. - 560 с.



13. Основні причини виникнення та характер збройних конфліктів у світі на початку ХХІ століття

Війни супроводжували людство протягом усього його існування. Вони ставали все більш руйнівними, приносячи жертви і завдаючи страждань людям. На сучасному етапі розвитку людства причинами виникнення воєнних конфліктів можуть бути:

формування системи багатополярних відносин, установлення нового балансу сил та інтересів;

посилення суперечностей між провідними центрами сили щодо поділу сфер впливу;

посилення впливу провідних міжнародних корпорацій, загострення боротьби за природні ресурси, використання енергетичного чинника для досягнення політичних цілей;

зниження дієвості заходів, що застосовуються для запобігання та врегулювання криз і воєнних конфліктів провідними міжнародними організаціями;

прагнення окремих держав досягти переваг у військово-технічній сфері, створити можливості для виробництва ядерної зброї;

збереження ролі воєнної сили як засобу вирішення проблемних питань воєнно-політичних відносин;

посилення небезпеки неконтрольованого розповсюдження ядерної зброї, її носіїв, матеріалів для їх виробництва, технологій подвійного призначення;

поширення тероризму (у тому числі кібертероризму), піратства, організованої злочинності, нелегальної міграції, незаконної торгівлі зброєю та наркотиками, торгівлі людьми;

прискорення розвитку інформаційних технологій, збільшення спроможностей держав щодо проведення інформаційних та інформаційно-психологічних операцій;

глобальні кліматичні зміни, зменшення запасів природних ресурсів, зростання дефіциту питної води, продуктів харчування і посилення міграційних процесів у світі.

Найбільш конфліктогенними регіонами світу є країни Середнього і Близького Сходу, а також африканського континенту.

На Близькому Сході зберігається значна кількість збройних протистоянь, які переросли з локальних війн у регіональні (Ізраїль і Єгипет, Ліван і Сирія). Отже, у країнах Середнього та Близького Сходу у даний час мають місце збройні конфлікти, що знаходяться у стані врегулювання та протиборства. Більшість діючих збройних конфліктів мають внутрішній характер і пов'язані з боротьбою за владу, тобто за формою і змістом являють собою громадянські війни. Крім цього, на території Іраку та Ємену ведуться превентивні дії в рамках багатонаціональної антитерористичної операції.

Моніторинг воєнних конфліктів країн Середнього Сходу показує, що міждержавний Індо-Пакистанський конфлікт має циклічний характер і є найбільш затяжним у даний час. Найактивніші контртерористичні дії здійснюються на території Філіппін та Індонезії. Сюди зміщується центр міжнародного тероризму.

У районі Великих Африканських озер (Країни Африки на південь від Сахари) має місце затяжна регіональна війна в її класичному розумінні. З різними цілями в ній ведуть збройну боротьбу шість держав (Ангола, Зімбабве, Конго (Заїр), Намібія, Руанда й Уганда) та три великих воєнізовані організації. Крім того, мають місце дві локальні війни: Ангола і Конго ведуть збройну боротьбу проти воєнізованого опозиційного ополчення, а Гвінея, Гвінея-Бісау та Сенегал - проти військової фракції. Разом із тим, у цьому регіоні має місце окупація Західної Сахари військами Марокко. Усі збройні конфлікти відносяться до війн 4-го покоління.

У межах Центральної і Південної Америки спостерігається стійка тенденція щодо збереження без'ядерного статусу Латинської Америки і ліквідації наявних конфліктів.

У регіоні Європи, Закавказзя і Центральної Азії більшість воєнних конфліктів пов'язані з розпадом федеративних, регіональних, поліконфесійних та поліетнічних держав.

Моніторинг воєнних конфліктів країн Південно-Східної та Південної Азії показує, що сьогодні конфліктуючі сторони мають усі види озброєння і військової техніки до 6-го покоління включно. Більше половини діючих збройних конфліктів пов'язані боротьбою за територію, у всіх діючих збройних конфліктах беруть участь неконституційні збройні формування.

Загалом, стає можливим стверджувати, що на теперішній час у світі склалася парадоксальна ситуація: чим слабкіша держава, тим вона небезпечніша, а чим сильніша - тим агресивніша. Так, один з найбільш кровопролитних в історії людства збройних конфліктів виник між єдинокровними голодуючими африканськими племенами Хуту і Тутсі, а на частку сучасних держав так званого "ядерного клубу" приходиться найбільш похмура воєнна статистика новітньої історії.

Другий парадокс полягає в тому, що у збройну боротьбу втягнені більше 100 країн і народів та не менша кількість незаконних воєнізованих організацій. Фактично йде світова війна у "тліючому" режимі, що відрізняється надзвичайною жорстокістю стосовно цивільного населення. Кількість біженців у світі досягла безпрецедентної величини - понад 30 млн. осіб.

Після Другої світової війни відбулося понад 400 значних воєнних конфліктів, в яких загинуло і постраждало понад 62 млн. осіб; більшість із них припинені й урегульовані політико-дипломатичними засобами. На сьогодні у світі триває понад 60 воєнних конфліктів, частина з яких знаходяться у стадії врегулювання (близько 50 %), решта - у стадії активного збройного протиборства ворогуючих сторін.

З огляду на тенденції розвитку воєнно-політичної обстановки у регіоні та світі Україна може бути втягнута у воєнні конфлікти, які відрізнятимуться за причинами виникнення, цілями сторін та наслідками, зокрема:

збройний конфлікт, що може виникнути у разі обмеженого збройного зіткнення на державному кордоні між Україною та іншою державою (збройний конфлікт на державному кордоні) або збройних зіткнень всередині України (збройний конфлікт всередині держави) за участю непередбачених законом воєнізованих або збройних формувань. Негативні наслідки для національної безпеки України можуть оцінюватися як значні. За певних умов можливе переростання збройного конфлікту в локальну війну;

локальна війна, що може виникнути у разі збройної агресії проти України з боку іншої держави регіону. Негативні наслідки для національної безпеки України можуть оцінюватися як катастрофічні;

регіональна війна, що може виникнути у разі збройної агресії двох і більше держав проти України. Негативні наслідки для національної безпеки України можуть оцінюватися як незворотні.

При цьому Україна розглядає як воєнно-політичні ризики або виклики, що підвищують рівень загрози застосування воєнної сили проти України, так і наміри чи дії держав, коаліцій держав:

висування територіальних претензій;

заклики або спроби щодо перегляду наявних державних кордонів;

нарощення угруповань військ та озброєнь поблизу кордонів України, створення нових, розширення і модернізація наявних військових баз та об'єктів;

створення або закупівля нових, а також модернізація наявних систем озброєння і військової техніки, у першу чергу наступального характеру, що призводить до порушення балансу сил;

активізація розвідувальної діяльності спеціальних служб іноземних держав, а також іноземних організацій проти України;

проведення інформаційно-психологічних заходів щодо дестабілізації соціально-політичної обстановки, міжетнічних та міжконфесійних відносин в Україні або її окремих регіонах і місцях компактного проживання національних меншин;

застосування політичних і економічних санкцій проти України;

застосування воєнної сили у регіоні або за участю держав регіону;

підтримка сепаратизму;

виправдання застосування воєнної сили як засобу вирішення міждержавних спорів;

послаблення законодавчих обмежень щодо застосування воєнної сили за межами власної території;

порушення державами міжнародних угод, договорів про нерозповсюдження зброї масового знищення, засобів її доставки, здійснення контролю над озброєннями, обмеження і скорочення озброєнь або вихід з них (припинення участі у них);

стимулювання ескалації воєнних конфліктів у регіоні.

Результати аналізу сучасних воєнних конфліктів дає підстави стверджувати, що їм притаманні такі риси:

підвищення ролі політичних, економічних, інформаційних засобів під час підготовки і в ході воєнного конфлікту;

збільшення ролі інформаційно-психологічних операцій у досягненні цілей воєнних конфліктів;

створення коаліційних і багатонаціональних сил;

залежність політичного рішення щодо участі у воєнному конфлікті від суспільної думки на внутрішньому та міжнародному рівнях;

збільшення питомої ваги дій у повітряно-космічному просторі та розширення їх масштабів;

постійне удосконалення форм і способів ведення збройної боротьби, зокрема, асиметричних дій;

широке застосування новітніх систем озброєння та військової техніки, високоточної зброї, засобів повітряного нападу, розвідки і радіоелектронної боротьби;

підвищення оперативності та якості управління в результаті переходу до глобальних інтегрованих автоматизованих систем управління військами і зброєю;

високий ступінь одночасного ураження військ і об'єктів на всю глибину ведення воєнних дій, широкий і швидкий маневр військами (силами) і вогнем, використання мобільних угруповань військ (сил).

Наріжним каменем розв'язання завдань оцінки характеру воєнних конфліктів сучасності та їх запобігання воєнно-політичними засобами та політико дипломатичними є розроблення науково обґрунтованої типізації і класифікації воєнних конфліктів.

При цьому враховано ряд важливих обставин. По-перше, сьогодні для України, як і переважної більшості держав світу, вести війну без дотримання норм міжнародного права стає неможливим. По-друге, Україна ратифікувала практично всі конвенції з права ведення війни, що дає їй значну моральну і політичну перевагу над можливим агресором. По-третє, молоді держави, що виникли в результаті розпаду федеративних, регіональних, поліетнічних та поліконфесійних країн, відрізняються підвищеною агресивністю, а їх політичні лідери - схильністю до проведення короткочасних операцій, які часто перетворюються у воєнні авантюри. По-четверте, у ряді випадків політичні лідери почали не тільки видавати власні інтереси за національні, але й досить часто застосовувати збройну силу для приховування своїх персональних помилок. Отож, кількість причин і джерел воєнних конфліктів має стійку тенденцію до зростання, що обумовлює нестабільність у розвитку геополітичної обстановки.

В основу класифікації воєнних конфліктів покладено тріаду принципів. Перший принцип - врахування умов та факторів, які визначають виникнення та динаміку розвитку дій сторін. Другий - відбір об'єктивних показників, які дозволяють виявити характерні риси політичних і стратегічних цілей учасників конфлікту. Третій - типізація здійснюється на рівні загального характеру конфлікту, а класифікація - на деталізації його окремих рис. Разом із тим, в основу методичного підходу до класифікації покладено ознаку засобів вогневого, інформаційного, психологічного ураження (застосування ядерної, хімічної та біологічної зброї не розглядається).

В основі виникнення воєнних конфліктів лежать специфічні причини та джерела. Як правило, причинами війн є територіальні, соціальні, економічні, технологічні й культурні протиріччя. Джерела війн - політична, ідеологічна, сепаратистська, конфесійна, кримінальна (піратська) агресивність держав, політичних лідерів та партій, юридичних та фізичних осіб.

Будь-який воєнний конфлікт характеризується, у першу чергу, зіткненням інтересів. У зв'язку з цим, стосовно національних інтересів воєнний конфлікт може набувати форми збройної агресії чи збройного конфлікту.

Аналіз структури й динаміки розвитку воєнних конфліктів сучасності дозволяє встановити, що вони все більше набувають форм збройного конфлікту, у той же час воєнні конфлікти за характером політичної мети можуть бути трьох типів. Перший тип - збройна боротьба за домінування (гегемонію). Політичною метою такого конфлікту може бути встановлення (відновлення втраченого) домінування (політичної, економічної, культурної, воєнної гегемонії) на глобальному, регіональному або локальному рівнях. Другий тип - збройна боротьба за територію. Політичною метою може бути захоплення додаткових (спірних) або визволення окупованих територій. Третій тип - змішаний. Політичною метою такого конфлікту може бути і захоплення територій, і розширення сфер домінування.

Стратегічна мета воєнних конфліктів усіх трьох типів може досягатися застосуванням різномасштабних угруповань військ (сил), тому за стратегічною метою буде правомірним виділити три підтипи:

перший - стратегічна мета досягається застосуванням угруповань військ (сил) стратегічного масштабу; другий - застосуванням оперативних угруповань військ; третій - застосуванням тактичних угруповань військ.

Наступним у систематиці є вид воєнних конфліктів. Беручи це до уваги, а також виходячи з політичних цілей ворогуючих сторін, агресії (війни) можуть поділятися на два види. Перший вид - оборонна війна, політичною метою якої може бути відбиття агресії та відновлення стану, що існував до її початку. Другий вид - наступальна війна, політична мета якої завжди агресивна.

Таким чином, класифікація воєнних конфліктів здійснюється на підставі сукупності найбільш істотних показників, що визначають їх характер. Показники класифікації при цьому формуються з урахуванням спільності їх однорідних істотних ознак - правових, культурних, соціально-політичних, стратегічних та якісних.

Правові та культурні показники. З правової точки зору, воєнні конфлікти можуть бути справедливими або конвенційними (такими, що не суперечать міжнародному праву) та несправедливими або неконвенційними (такими, що суперечать міжнародному праву). Виходячи з цього, збройні сили держави можуть бути конвенційними чи неконвенційними. Беручи до уваги те, що сучасні інтеграційні процеси у вигляді формування регіональних (східно-православної, західно-християнської, латиноамериканської, африканської, ісламської, індуської) та локальних (вірменської, іудейської та японської) цивілізацій супроводжуються загостренням їх історичних протиріч, як класифікаційні показники застосовується підгрупа культурних ознак: міжцивілізаційні та внутрішньоцивілізаційні.

Соціально-політичні показники. Ця група показників дає можливість підійти до класифікації воєнних конфліктів як до складного суспільно-політичного явища і виявити їх роль та місце в історичній епосі. За соціально-політичними показниками воєнні конфлікти можуть бути: міжкоаліційні, міждержавні та громадянські війни. При цьому важливо бачити характерну особливість часу: громадянський та міжнародний терор трансформується у специфічні форми громадянської війни у вигляді партизанських дій, застосовувати проти яких регулярні формування практично неможливо. У процесі партизансько-терористичних дій спочатку здійснюється силовий перерозподіл власності, а потім її обмін на владу. У цьому полягає велика небезпека тероризму.

Стратегічні показники. Сукупність стратегічних показників дозволяє характеризувати воєнні конфлікти: за масштабом (за розмахом, тривалістю в часі, місцем виникнення конфлікту і характером фізичного середовища); за напруженням; за засобами збройної боротьби та способами їх застосування.

За масштабом воєнні конфлікти можуть бути світові, регіональні, локальні, відбуватися у формі прикордонного зіткнення, збройного інциденту чи воєнної акції, які за тривалістю в часі будуть затяжні або швидкоплинні, а за місцем виникнення - внутрішньодержавні, прикордонні або віддалені від держави, за характером фізичного середовища - повітряно-космічні, наземні, морські чи змішані.

За напруженістю (динамічністю перебігу) воєнні конфлікти можуть бути високої, середньої, низької інтенсивності або незавершені ("тліючі").

За засобами збройної боротьби війни класифікуються як конфлікти 1-го покоління (холодна зброя), 2-го покоління (вогнепальна гладкоствольна зброя), 3-го покоління (нарізна зброя), 4-го покоління (автоматична моторизована зброя), 5-го покоління (ядерна зброя), 6-го покоління (високоточна зброя), 7-го покоління (зброя на нових фізичних принципах), 8-го покоління (зброя з використанням біологічних компонентів та нанотехнологій - прогноз).

За способами застосування засобів збройної боротьби воєнні конфлікти можуть бути з масованим або обмеженим їх застосуванням. При цьому засоби інформаційного і психологічного протиборства можуть застосовуватися паралельно або послідовно з іншими засобами ураження. За способом розв'язання війни можуть починатися раптовим нападом або через ескалацію, з приводу або без нього.

Завершальну групу класифікаційних ознак складають якісні показники: за ступенем підтримки світовою спільнотою (безумовна, часткова, несхвальна, засуджена, в тому числі із застосуванням міжнародних санкцій); за характером участі (пряма та опосередкована); за якістю військових формувань сторін (регулярні, нерегулярні, партизанські, ополченські, змішані); за рівнем політико-економічного розвитку держав (між розвиненими; між країнами, що розвиваються; між країнами різного рівня розвитку; між державами федерації, що розпалася); за ступенем керованості дій сторін - чітке розмежування протиборчих угруповань; збройний хаос ("всі проти всіх"); війни-казуси (короткочасні, навмисні або ненавмисні зіткнення між різноманітними військовими підрозділами (об'єктами), що перебувають у режимі бойового чергування, плавання, польоту, прикордонного дозору тощо).

Таким чином, запропонований метод класифікації воєнних конфліктів дозволяє з минулого через сьогодення зробити погляд у майбутнє: якого типу воєнна доктрина потрібна та якого покоління збройні сили необхідно будувати. При цьому варто підкреслити, що сучасні воєнні конфлікти - це складний конгломерат військових, соціальних, економічних, політичних, культурних, етнічних та конфесіональних заходів. З іншого боку, запропонована класифікація воєнних конфліктів дозволяє стверджувати, що вже сьогодні Збройним Силам України потрібні професіонали, які здатні вести і класичні війни, і війни майбутнього, і боротьбу з іррегулярними збройними формуваннями та проводити миротворчі операції.



Рекомендована література

1. Интернационализация диалога и переговорных процессов. Гостиный двор "Международной жизни" // Международная жизнь. - 1989. - № 1. - С. 147-157.

2. Капітоненко М.Г. Модель "гегемоністичної стабільності" і роль України // Актуальні проблеми міжнародних відносин. - Вип. 42, част. 2. - К.: ІМВ, 2003. - С. 41-47.

3. Капітоненко М.Г. Україна в постбіполярному світі // Актуальні проблеми міжнародних відносин - Вип. 57, ч. 1. - К.: ІМВ, 2005. - С. 23-30.

4. Ковалев А.Н. Азбука дипломатии. 5-е изд., перераб. и доп. - М.: Международные отношения, 1988.

5. Кокошин А.А., Кременюк В.А., Сергеев В.М. Вопросы исследования международных переговоров // Мировая экономика и международные отношения. - 1988. - № 10. - С. 3-13.

6. Лебедева М.М. Вестфальская модель мира и особенности конфликтов на рубеже ХХ1 века. // Космополис, Альманах 1999. - С. 132-137.

7. Лебедева М.М. Политическое урегулирование конфликтов: подходы, технологии, решении. - М.: Аспект-Пресс, 1997.

8. Лебедева М.М. Трудный путь урегулирования конфликтов // Вестник Московского университета. Серия 18: Социология и политология. - 1996. - № 2. - С. 54-59.

9. Рубин Дж., Салакюз Дж. Фактор силы в международных переговорах // Международная жизнь. - 1990. - № 3. - С. 27-38.

10. Цыганков П.А. Международные отношения. - М.: Новая школа, 1996 (глава XI "Конфликты и сотрудничество в международных отношениях"). - С. 242-268.



14. Сучасні герої. Мужність, героїзм і самопожертва військовослужбовців під час виконання військового обов'язку у зоні проведення антитерористичної операції

Історія, як відомо, не має умовного способу інтерпретації минулих подій. Між тим людство знає багато випадків їх повторення. Це коли за однією війною приходить інша, доповнюючи страшну статистику втрат.

Понад сімдесят років тому завершилося повне визволення України від фашистських загарбників. Мільйони загиблих, пропалих без вісти, полонених, тих, хто залишилися інвалідами. Мільйони дітей, які стали сиротами. Чотири Українські фронти визволяли нашу землю від окупантів. У їх складі були й представники народів, які сьогодні входять до складу Російської Федерації. Ніхто з тих, хто воював за визволення України, навіть уявити не міг такий виверт історії. Так сталося, що їх нащадки через 70 років вдерлися на землю братського народу, анексували Автономну Республіку Крим, принесли біль та страждання людям на Донбасі. І за такого перебігу історичних подій наш народ має пройти черговий етап визволення країни. Але вже від нового окупанта.

Війна - це не тільки мобілізація, волонтерська робота, біженці, поховання загиблих і лікування поранених. Війна - це також і сотні подвигів, що здійснюються щоденно. Зараз на Сході України обороняють рідну землю справжні патріоти України. Для них є справою честі і гідності виконати поставлені завдання. Вони готові боротися, рішуче захищати Україну, жертвуючи найдорожчим - життям. За кожною історією - справжній герой, на прикладі якого виховуватимуться прийдешні покоління українців. Вони різні за віком, професією, з різних куточків країни. Багато з них, коли ворог прийшов на поріг нашого спільного дому, не чекаючи повістки прийшли до військкомату, залишивши сім'ї, роботу, рідні міста, дехто повернувся з-за кордону, і стали на захист своїх батьків і дітей. Бо майбутнє України для них - понад усе.

2 травня 2014 року військова колона на чолі з командиром 1-го аеромобільно-десантного батальйону 95-ї окремої аеромобільної бригади Високомобільних десантних військ Збройних Сил України підполковником Т.М. Сенюком вирушила на виконання чергового бойового завдання. Близько 4:00 під час висування противник вдався до спроби обстрілу, зав'язався бій. Вогонь було зосереджено на перші три бронетранспортери, в одному з яких перебував Т.М. Сенюк. По радіозв'язку було чути впевнений голос комбата, чіткі вказівки, а для особового складу - жодного шансу піддатись емоціям, страху або піддати сумніву дії командира. Бій тривав близько 10 хвилин. Вогневі точки противника були надійно подавлені.

Та це був лише початок. Близько 5:30 в районі мосту, поблизу міста Слов'янськ, знову зав'язався бій. Сепаратистів було витіснено з блокпоста, і міст опинився під контролем підрозділу Т.М. Сенюка. Біля мосту, з двох боків, почав збиратися натовп з метою заблокувати рух колони. За рішенням командира, на безпечній відстані від колони було виставлено бійців з метою запобігання провокацій з боку натовпу, а решті військових вказано сектори спостереження. Здавалося, усе під контролем. Проте послабляти пильність було не варто. Протягом всього дня від представників сепаратистських угруповань лунали погрози знищити підрозділ і пропозиції перейти на бік противника. Сепаратисти вимагали скласти зброю та залишити техніку в обмін на життя військових. Однак відповіддю командира батальйону було чітке та однозначне "ні". Коли представники сепаратистського угруповання зрозуміли незламність, непохитність командирського рішення, стійкість волі та силу духу, вони почали вимагати залишити військових Національної гвардії та Внутрішніх військ в обмін на життя десантників. І цього разу комбат дав чітко зрозуміти своє рішення, що ні своїх, ні тих, хто поруч, не залишить.

Близько 17.00 серед натовпу були помічені сепаратисти зі зброєю. Командир наказав зайняти кругову оборону. У цей час у бік підрозділу пролунали перші постріли, полетів перший "коктейль Молотова" в один з бронетранспортерів. Підполковник Т.М. Сенюк був попереду і особисто керував розбиранням барикад, щоб створити прохід для виведення колони в безпечне місце. З усіх напрямків посилювався вогонь з різних видів зброї. Твердість характеру, рішучість і мужність комбата, чіткі та впевнені дії особового складу дали змогу колоні вирватися з влаштованої пастки. Підполковник Т.М. Сенюк залишився вірним Присязі, прийняв командирське рішення, продемонструвавши зразок витримки та мужності. Завдяки чітким і вправним діям врятував від загибелі особовий склад і не допустив втрати озброєння та військової техніки.

3 червня 2014 року батальйон Т.М. Сенюка отримав чергове бойове завдання - знищити блокпост противника під містом Слов'янськ Донецької області. Тактична група на чолі з підполковником Т.М. Сенюком висунулася вперед. Командир батальйону знову був попереду, разом із розвідувальним взводом. Пролунали постріли, ворожий вогонь посилився, серед десантників з'явилися перші поранені, був підбитий бронетранспортер українських військових. Зав'язався бій. У ході бойового зіткнення атака була відбита, але командир батальйону підполковник Тарас Михайлович Сенюк загинув від кулі ворожого снайпера. Указом Президента України № 546/2014 від 20 червня 2014 року за виняткову мужність і героїзм, виявлені у захисті територіальної цілісності і незалежності України, жертовне служіння Українському народові полковнику Тарасу Михайловичу Сенюку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

6 червня 2014 року літак-розвідник АН-30Б транспортної авіаційної ескадрильї "Блакитна стежа" 15-ї бригади транспортної авіації Повітряних Сил Збройних Сил України виконував бойове завдання - фотографував місцевість над містом Слов'янськ Донецької області. Льотчики, для яких це був уже не перший виліт у неспокійне небо Сходу України, збирали досить важливі дані щодо розташування бойовиків і кількості озброєння й техніки. О 17:04 на висоті 4500 метрів, яка вважається безпечною, літак підбила ракета, випущена сепаратистами з переносного ракетно-зенітного комплексу. Удар ракети прийшовся в правий двигун. Його пробило наскрізь, почалася пожежа. З двигуна вогонь перекинувся на праве крило. Ан-30Б почав різко втрачати висоту. До падіння залишалися лічені секунди. Екіпаж діяв рішуче та відважно. Командир літака підполковник Костянтин Могилко наказав команді покинути літак, а сам відвів його від житлових кварталів Слов'янська. Командир літака підполковник Костянтин Вікторович Могилко загинув. Його знайшли у кабіні. Він до останнього залишався за штурвалом і навіть не намагався спробувати вийти з літака, в якому не передбачена система катапультування, а можна лише скористатися задніми дверцятами. Указом Президента України №545/2014 від 20 червня 2014 року за виняткову мужність і героїзм, незламність духу у боротьбі за незалежну Українську державу, вірність військовій присязі підполковнику Костянтину Вікторовичу Могилку посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка".

14 липня поблизу містечка Краснодон екіпаж літака Ан-26 бригади військово-транспортної авіації, що дислокується у Гавришівці, під командуванням майора Дмитра Майбороди виконував завдання із перевезення вантажів та десантування на парашутах матеріально-технічних засобів для бійців АТО. Того дня в Ан-26 було вісім членів екіпажу. Перебуваючи на висоті 6,5 тисяч метрів, літак був збитий ракетою, що влучила у хвостову частину. Командир екіпажу і його помічник майор Дмитро Шкарбун, рятуючи команду, загинули за штурвалом. Згодом їх тіла місцеві мешканці поховали неподалік падіння літака (літак упав на контрольованій терористами території). Майору Дмитру Майбороді присвоєне звання Герой України з удостоєнням ордена "Золота Зірка" (посмертно).

Про подвиг свого кулеметника БТР Сергія Хартника розповіли десантники 6 роти 95-ї бригади ВДВ. 13 червня бойовики влучили з гранатомету у БТР, який розвозив по блокпостам між Ізюмом і Слов'янськом провізію та боєприпаси. С.Хартник отримав важкі поранення, але зміг витягти з палаючої машини двох своїх товаришів - командира машини Сергія Бабського і водія Олександра Галиченка.

Снаряд влучив у лівий борт на рівні водія і увійшов вниз під кутом. Після влучення снаряду хвиля вогню пішла всередину кабіни через водія О.Галиченка. У нього повністю обгоріло обличчя і тіло, місцями до кісток. Тіло почало горіти. Опіки отримав і командир машини С.Бабський, який знаходився збоку правого борту. У нього почали горіти усі відкриті частини тіла. Осколки розкидало по машині, один з низ розпоров живіт Сергія Хартника нижче сонячного сплетіння. Долаючи обпікаючий біль, Сергій зміг швидко витягти Сергія Бабського, оскільки той був при тямі. А потім повернувся у палаючий БТР за Сашком Галиченком, який як сидів, так і залишився сидіти за кермом - руки не кермі, нічого не бачить. С.Хартник спробував відтягнути Сашка, але помітив, що його шкіра просто лопається, не витримуючи навантаження. З'ясувавши, що Сашко геть нічого не бачить, Сергій крикнув йому: "Іди на мій голос, я не можу тебе підняти". Сашко піднявся і Сергій допоміг йому вибратися з палаючого БТРа через десантний люк. Усе це відбувалося на фоні перестрілки з бойовиками інших наших екіпажів. Незважаючи на важке поранення Сергій Хартник не розгубився, не злякався, витяг своїх товаришів.

За даними Управління преси та інформації Міністерства оборони України, 16 червня один з підрозділів окремої механізованої бригади імені Данила Галицького отримав наказ здійснити марш і надати допомогу бійцям Національної гвардії України в одному з районів Донеччини. Дорогою наші військові потрапили під обстріл терористів. Кулеметник підрозділу солдат Дмитро Махов отримав вогнепальне поранення обличчя, однак не залишив своїх товаришів без вогневого прикриття. Не зважаючи на нестерпний біль у правій скулі, напівсліпий від кровотечі військовослужбовець лише міцніше стиснув руків'я кулемета. Сміливі й рішучі дії контрактника дозволили особовому складу зайняти кругову оборону, організувати евакуацію загиблих та поранених бойових побратимів та дати гідну відсіч терористам.

Майже місяць знадобився спеціалістам Військово-медичного клінічного центру Західного регіону для того, аби поставити до строю українського бійця. Перебуваючи у реабілітаційній відпустці у колі своєї сім'ї, Дмитро мріє знову повернутися до своїх бойових побратимів.

Солдат Дмитро Махов нагороджений орденом "За мужність" ІІІ ступеня. Варто зазначити, що вісімнадцятирічний прикарпатець є наймолодшим військовослужбовцем, який бере участь у проведенні антитерористичної операції.

Заради миру на українській землі приніс себе у жертву екіпаж танку під командуванням капітана Олександра Лавренка. 21 червня танкісти батальйонної тактичної групи 93-ї окремої механізованої бригади оперативного командування "Південь" спільно із взводом брали участь у бою за населений пункт Піски у пригороді Донецька. У районі населеного пункту бойовики збудували два блокпости. Перший доволі сильно укріплений, тож на нього були спрямовані основні сили, другий - менший. Завдання з його знищення отримав командир танкової роти капітан Олександр Лавренко. Офіцер добре усвідомлював значення успішного захоплення цього блокпоста - це унеможливлювало б вихід противника у тил основної групи.

В екіпаж танка капітана О.Лавренка входили військовослужбовці за призовом по мобілізації - навідник молодший сержант Олександр Вохромєєв і механік-водій солдат Андрій Кулягін. Їхня бойова машина йшла в голові колони. Прикриваючи вогнем піхоту, танкісти стрімко наближалися до ворожого блокпоста. Зав'язався бій.

Терористи відкрили шалений кулеметний і мінометний вогонь. Знищуючи вогневі точки противника, командир екіпажу помітив два вкопані ворожі танки. Від прийняття рішення до пострілу промайнули лічені секунди. Навідник О.Вахромєєв був майстром - від прямого влучення ворожий танк спалахнув, наче коробка із сірниками. Не зупиняючись, бойова машина увірвалася у селище. Група терористів саме завантажувалася в автобуси. Два влучні постріли - і ворожий транспорт злетів у повітря.

Екіпаж БМП-2, що рухався за танком, розпочав евакуацію поранених наших військовослужбовців. Піхотинці зайняли позиції на захопленому блокпості, а танк Лавренка вогнем прикрив їх дії та евакуаційну групу.

Під час бою стало відомо, що бойовики готовлять контратаку, тому командир прийняв рішення відірватися від основних сил АТО, щоб не допустити цього. Бойова машина попала в фугас, в наслідок чого Олександр Вохромєєв і Андрій Кулягін загинули. Олександр Лавренко, будучи важко пораненим, підірвав себе разом із танком. Так командир сказав своє "ні" сепаратистському полону і захопленню бойової машини.

22 серпня у бою за Іловайськ справжній героїзм виявили танкісти 17-ї танкової бригади. Разом з бойовою групою 3-го батальйону Нацгвардії "Донбас" вони атакували у самому місті кілька будинків, зайнятих російськими найманцями. Бій у місті - це завжди ближні дистанції. Наші бійці наступали на справжню стіну вогню - по ним била мінометна артилерія, з кожного підвалу і з кожного даху стріляли гранатомети, кулемети, снайпери.

Місто постійно обстрілювали гаубіци і реактивні системи залпового вогню російських військ. Танкісти били по вогневим точкам, штурмовий загін "Донбасу" під прикриттям танку Т_64 зумів відбити один з будинків. Екіпаж танку у складі командира молодшого сержанта Сергія Ісаєва, солдата-навідника Ігоря Іванченка і механіка-водія солдата Євгена Мартинюка стійко відбивав вогневі атаки ворога, прикриваючи своєю бронею піхоту.

П'ять влучань реактивних протитанкових гранат, і сотні влучень куль, у тому числі крупнокаліберних снайперських гвинтівок прийшлося на танк

Ворог зазнав великих втрат, але підтягнув резерви. Бій тривав кілька годин. Після чергового влучення у башту був виведений з ладу досилач танкової гармати. Сержант Ісаєв з бою не вийшов - наказав Мартинюку допомогти досиланню снарядів короткими ривками - танк робив ривок, потім різко гальмував, це допомагало заганяти снаряд у ствол. Вони зробили ще кілька пострілів. Ще одна граната влучила у башту - командир і навідник отримали поранення. Черговою гранатою була пошкоджена ходова. Танкісти продовжували стрільбу з кулемета, але й він був виведений з ладу.

В один з моментів бою танкісти побачили, що під вогнем противника лежать троє поранених бійців "Донбасу". Євген Мартинюк виліз із танку і допоміг побратимам з "Донбасу" покласти поранених на корму бойової машини. Контратака російських найманців була відбита, і тільки тоді танк пішов у тил. Усі поранені були благополучно доставлені на базу. Євген Мартинюк залишився єдиним неушкодженим з усього екіпажу.

Війна - це зараз не слово, а реальність. Але кожен з нас хоче миру. Мир, незалежність та цілісність держави завойовують для нас учасники АТО - справжні герої сучасності. Про них варто знімати фільми, писати книжки та розповідати в школах. Ми повинні зробити все, щоб про них не забули. Пам'ять про них - це наш біль і наша гордість за те, що ми мали честь жити з ними в одній країні. До останнього подиху вони залишилися вірними кожному слову Військової присяги: "…присягаю Українському народові завжди бути йому вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, сумлінно і чесно виконувати свій військовий обов'язок…" На прикладах їх героїчних вчинків будуть виховуватися багато поколінь українців - відважних, гордих, сміливих, вільних і щасливих мешканців незалежної країни, заради квітучого майбутнього якої тисячі патріотів віддали своє життя…



Рекомендована література

1. Вклоняємось доземно українському солдату. - К.: Народна армія, 2014. - 192 с.



15. Україна та українці у Другій світовій війні. Внесок українського народу у перемогу над фашизмом

...