Воєнно-ідеологічної підготовки особового складу Збройних Сил України

Процес зменшення чисельності Збройних Сил України проводиться з метою створення сучасних, боєздатних збройних сил, спроможних якісно виконувати покладені на них завдання, ефективно функціонувати в умовах сучасного світу, нових та "традиційних" викликів безпеці, відповідати реальним економічним можливостям держави, здатним оперативно трансформуватися до змін форм і способів ведення збройної боротьби.

Важливим питанням з точки зору входження України до європейського і світового безпекового простору є її участь у миротворчій діяльності, що сприяє підвищенню авторитету нашої держави на світовій арені. Зокрема, співпраця з європейськими регіональними організаціями у сфері безпеки просуває повномасштабне входження України до загальноєвропейського простору і дає змогу використовувати можливості цих організацій для забезпечення національних інтересів. Послідовно нарощуючи свій внесок у миротворчу діяльність, Україна створює навколо своїх кордонів стабільну, сприятливу обстановку, покращує імідж і підвищує важливість своєї ролі на європейському континенті.

Отже, виходячи із загроз, що виникають або загострюються у сучасних умовах, для України, яка перебуває на стику глобальних та регіональних інтересів багатьох країн світу, найважливішими є питання наявності або відсутності надійних союзників, потенціал яких можна було б залучити у разі потреби для вирішення проблем у сфері національної безпеки.

Сучасні економічні та політичні реалії об'єктивно вимагають створення нових форм і структур забезпечення стабільності та безпеки в Чорноморсько-Каспійському регіоні, який є принципово важливим для сталого розвитку євразійського простору.

Україна має активізувати участь у процесах регіональної і континентальної інтеграції. Регіональні проекти з організації взаємодії в економічній, політичній, військовій та енергетичній сферах надають Україні необхідний простір для маневру та реалізації власних ініціатив (проектів). Ними можуть стати вихід нашої держави на провідні ролі в межах регіональних структур та створення за її ініціативою нових структур у регіоні між Балтійським, Чорним і Каспійським морями для подолання сучасних загроз.

Входження України до інтегрованого глобального та європейського простору безпеки є для нашої держави велінням часу і усвідомлюється на рівні визначення загальної стратегічної мети. У ширшому значенні можна говорити про цей процес як про одну із вагомих складових української національної ідеї, закономірний шлях утвердження України як незалежної держави. Реалізація цієї мети сприятиме формуванню стабільної і потужної системи європейської безпеки, розвитку рівноправних і динамічних відносин з іншими країнами СНД.

Отже, основними цілями європейської інтеграції України є забезпечення сталого економічного зростання та входження до системи колективної безпеки в європейському просторі, що є однією з найважливіших гарантій захисту національних інтересів, суверенітету, цілісності території, тобто забезпечення в найширшому розумінні безпеки держави, її суверенного розвитку. На перший план співпраці виступають завдання посилення взаємодії зі стратегічними партнерами та запровадження нових координаційних механізмів як на внутрішньодержавному, так і на регіональному рівнях. Для досягнення цього необхідно: вдосконалити систему державного управління, забезпечити стале економічне зростання регіонів, ефективне реформування збройних сил та сфери безпеки і оборони загалом, вести масштабну інформаційну політику серед місцевого населення та в країнах Євросоюзу, розробити та реалізувати програми, спрямовані на попередження та нейтралізацію існуючих і нових загроз національній безпеці.

Об'єднання ж українського суспільства навколо європейської ідеї, стабільна, економічно розвинена, інтегрована в європейські структури Україна є, безумовно, істотним позитивним чинником стабільності та безпеки в Європі.

Євроатлантична система безпеки могла б гарантувати Україні захист від будь-якої зовнішньої агресії. У Північноатлантичному договорі (ст. 5) записано, що напад на одну з країн учасниць є нападом на всіх. Тобто, оголошення війни невеликому Люксембургу автоматично ставить агресора в стан війни із Сполученими Штатами Америки й іншими країнами членами. Це означає, що кожна країна член захищена всією потужною воєнно-політичною організацією. Така глобальна безпека є безперечно корисною не тільки в плані гарантування недоторканності кордонів і безпеки держави в цілому, але й створення безпекових гарантій для залучення іноземних інвестицій та стимулювання української економіки.

Співробітництво України з НАТО покликане прискорити реформування збройних сил України та оптимізувати Воєнну доктрину України. Альянс має можливості надати допомогу в проведенні експертних оцінок окремих рішень, в доступі до використання інформації з питань оборонного і бюджетного планування, підготовці військових кадрів для ЗСУ, досягненні сумісності в управлінні, тиловому та технічному забезпеченні. Співробітництво з НАТО відкриває перед Україною широкі можливості у таких сферах: військової освіти; підготовки військовослужбовців; створення системи управління оборонними ресурсами; розробки оборонних програм; бюджетного планування і фінансування; ліквідації надлишкових і застарілих боєприпасів; вирішенні проблем закриття військових баз та реалізації національної програми конверсії.

Цивільний контроль над структурами національної безпеки і оборони є інтегральним мірилом рівня демократизації держави та суспільства в цілому. Ефективний контроль - центральний елемент стратегії переходу від тоталітарних, авторитарних режимів до відкритого громадянського суспільства, заснованого на демократичних принципах. Країни НАТО надають переконливі приклади у забезпеченні соціально-економічних стандартів життя, які сформувалися в результаті розвитку соціально орієнтованої ринкової економіки. Україна в нових міжнародних умовах виступає одним із ключових елементів системи європейської безпеки. Її співробітництво з Північноатлантичним альянсом сприятиме зміцненню стабільності та безпеки у Чорноморському регіоні.

Пріоритетним завданням України є органічне входження в європейську та світову спільноти, вихід у багатовимірний світ складних міжнародних відносин і нових структур безпеки глобального і регіонального рівня. Україні потрібно знайти власне місце в цьому просторі, яке відповідало б її потенціалу великої європейської держави і гарантувало її стабільність і розвиток. Пріоритетність відносин з європейським світом визначається інтересами України, яка прагне інтегруватися в європейські структури з урахуванням усіх можливих наслідків для українського народу. З іншого боку, на Заході існує чітке розуміння того, що Україна посідає виключно важливе місце в Європі. Стає очевидною важливість і необхідність активної участі України в новій системі європейської та євроатлантичної безпеки. Для нашої держави розвиток структур безпеки ЄС -- це можливість паралельно зі зміцненням партнерства з НАТО розвивати відносини у сфері безпеки та оборони з ЄС, вступ до якого є стратегічною метою України. Зосередження інтересів ЄС не лише в політиці та економіці, але й у сфері безпеки, збільшує шанси нашої країни на досягнення стратегічного завдання -- членства в ЄС.

Поширення традиційних та формування нових глобальних ризиків і загроз (тероризм, наркотрафік, розповсюдження зброї масового знищення, піратство, торгівля людьми тощо). Україна -- одна з найактивніших транзитних країн, яка пов'язує країни Сходу і Заходу. Це створює серйозні загрози того, що її транзитний потенціал використовуватиметься в контексті зазначених ризиків та загроз. Україні слід інтенсифікувати: співпрацю у цій сфері з країнами партнерами, вдосконалення міграційного законодавства відповідно до міжнародних норм, зміцнення режиму функціонування кордонів, створення баз даних щодо перебування на території України мігрантів і членів міжнародних кримінальних угруповань. Європейські і євроатлантичні структури безпеки ще далеко не повністю трансформували себе відповідно до фундаментальних змін в європейській безпеці. В Україні триває пошук власної ідентичності, що співпав у часі з змінами структурних і функціональних принципів цих організацій та їх трансформацій.

Незважаючи на наявність низки проблем у цих сферах, за теперішніх умов потенціал поглиблення співробітництва України з ЄС, НАТО, ОБСЄ у сфері безпеки не варто недооцінювати. Саме співробітництво в галузі безпеки та оборони може надати потужний поштовх Україні в напрямку її інтеграції до європейської спільноти. Це царина міжнародного співробітництва, в якій важливість та необхідність участі України є незаперечною.

Залучення України до участі в ЄПБО дозволяє нашій державі стати активним учасником формування системи забезпечення європейської безпеки, зниження рівня загроз та конфліктності на європейському континенті. Активність і продуктивність втілення такого задуму сприятиме європейській ідентифікації та інкорпорації України в політико економічний, соціальний та культурний простір Євросоюзу та одночасно наблизить у часі та збільшить шанси на повноцінну інтеграцію України в ЄС.

Як активний учасник багатостороннього співробітництва у сфері міжнародної безпеки Україна бере участь у спільних діях під егідою ООН, ОБСЄ та НАТО. Участь України в ЄПБО регулюється Угодою між ЄС та Україною про визначення загальної схеми участі України в операціях Європейського Союзу із врегулювання криз від 13 червня 2005 року. Україна була безпосереднім учасником Поліцейської Місії ЄС у Республіці Македонія (2003-2005 роки) та залишається учасником Поліцейської Місії ЄС у Боснії та Герцеговині (2003-2007 роки). Крім того, Україна отримує допомогу від ЄС у рамках спільної Місії з надання консультаційної та моніторингової допомоги на українсько-молдавському кордоні (EUBAM, тристороння угода, пролонгована до 2010 року).

Виходячи з визначення європейської інтеграції України як стратегічного пріоритету державної політики, більш тісне залучення України до участі в ЄПБО відповідає національним інтересам нашої держави. Активні дії на цьому напрямі дозволять реалізувати такі цілі:

1. залучення до процесу становлення європейської системи безпеки, що розширить можливості забезпечення національної безпеки;

2. розширення можливостей для інтенсифікації військово-технічної співпраці з державами членами ЄС, що служитиме розвитку та технологічній модернізації оборонно-промислового комплексу України;

3. сприяння залученню до європейського політичного процесу, що зміцнюватиме європейську ідентифікацію України;

4. сприяння зростанню партнерської довіри і створення ґрунтовних передумов справжнього союзництва;

5. сприяння розгортанню політичного діалогу щодо європейської інтеграції України;

6 ствердження міжнародної репутації і ролі України в європейських справах як "надійного союзника і відповідального європейського гравця".

Участь України в ЄПБО має стати предметом інтенсивного переговорного процесу з ЄС вже на сучасному етапі.

Позитивними чинниками впливу на безпекове партнерство України з ЄС участь в ЄПБО є, зокрема, такі:

політика ЄС з підвищення власних військово-політичних, військово-технологічних можливостей, спрямована на загальне зміцнення європейської безпеки;

розуміння Євросоюзом власної нездатності поза участю України забезпечити надійність і стабільність європейської безпеки;

миротворчий (військовий та цивільний) досвід України;

наявний рівень співпраці України з ЄС у миротворчих місіях на Балканах у рамках ЄПБО;

високий технологічний рівень ОПК України, потенціал у галузях авіа, ракето та суднобудування, бронетехніки, стрілецької зброї;

значний досвід та можливості України щодо участі в Європейському управлінні повітряних перевезень;

прихильність громадян України до розвитку безпекової співпраці з ЄС на відміну від ставлення громадськості до партнерства з НАТО.

З метою посилення участі України у формуванні європейської системи безпеки необхідно здійснювати активну політику з подолання перешкод участі України в ЄПБО. Можливими варіантами можуть бути такі: 1) ЄС утворює в межах ЄПБО окрему програму партнерства з третіми країнами (передусім з тими, хто є партнерами ЄС за програмою Ширшого сусідства); 2) асоційоване партнерство України з ЄС в рамках ЄПБО.

Другий варіант співробітництва є привабливішим для України, оскільки забезпечує більш тісну співпрацю з ЄС та інституціалізує участь України. Асоційоване партнерство України у ЄПБО потребує своєї політичної актуалізації під час нинішнього загального переговорного процесу з Європейським Союзом і наступного правового вирішення. Формат асоційованого партнерства України у ЄПБО має стати одним з важливих аспектів діалогу поряд зі створенням зони вільної торгівлі, полегшенням візового режиму, укладанням нової Угоди про партнерство та співпрацю.

Зусилля варто зосередити, зокрема, на налагодженні співпраці українських військових експертів з Європейським оборонним агентством та Військовим штабом Європейського Союзу. З-поміж іншого предметом співпраці мала б стати сфера аналізу та планування розвитку військових сил, зокрема питання уніфікації військового спорядження. Також важливим є відстеження розвитку подій у європейській оборонній індустрії (виставки, контракти, проекти, ключові політичні рішення на національному або європейському рівні тощо). Це сприятиме ефективному забезпеченню участі України в загальноєвропейській співпраці. Сфера європейських повітряних перевезень також залишається перспективним напрямом співпраці України з ЄС.

Отже, залучення України до процесів становлення глобальної міжнародної системи безпеки розширить можливості забезпечення національної безпеки. Інтенсифікації військово-технічної співпраці з НАТО та ЄС сприятиме розвитку та модернізації оборонно-промислового комплексу України. Участь нашої держави в європейських регіональних системах безпеки зміцнюватиме європейську ідентифікацію України, стверджуватиме її міжнародну репутацію надійного і відповідального союзника.



Рекомендована література

1. Міжнародне право: Підручник \ Отв.ред. В. І. Кузнєцов. - М:, 2005 - 672с.

2. Артьомов І.В. Проблеми і перспективи входження України в Європейський Союз. - Ужгород: Ліра, 2007. - 384с.

3. Гайдуцький П. Україна: проблеми інтеграції // Національна безпека та оборона. - 2013. - № 4-5 (141-142). - С. 78-89.

4. Кудряченко А.І. Європейський вибір України : досягнення, виклики та перспективи // Віче. - 2009. - № 16. - С. 2-4.



4. Пріоритети розвитку Збройних Сил України з урахуванням сучасних викликів та загроз

Останнє десятиліття ХХ і початок ХХІ століття позначені визначними й навіть поворотними подіями в міжнародних відносинах. На зміну біполярній системі прийшла більш складна структура міжнародної системи, і така складність призвела до того, що вже з кінця 90-х - початку 2000-х років світ став на порозі фундаментальних змін. Так, за останні двадцять років на Європейському континенті виникла нова об'єднана Європа зі спільними цінностями, спільним економічним, політичним і безпековим простором. Світова спільнота здійснює активний пошук оптимального моделювання ймовірного світоустрою, яке привело б до якісно нових міжнародних відносин.

Зміни в характері збройної боротьби, які відбулися протягом останніх десятиріч, розвиток системи колективної безпеки та сучасні економічні реалії спонукали більшість держав до глибокої трансформації національних збройних сил. При цьому, загальною тенденцією стала відмова від підготовки до масштабних війн та утримання численних армій мобілізаційного типу. Натомість перевага надається набуттю спроможностей щодо швидкого реагування на загрози у воєнній сфері, їх ліквідації на ранній стадії виникнення та недопущення переростання в регіональну або глобальну війну.

У цих умовах особливого значення набуває співпраця в безпековій та воєнній сферах на базі спільних ціннісних орієнтирів. Досягнення сумісності для спільних дій по забезпеченню миру і безпеки вимагає координації планів розвитку національних збройних сил, більш тісної кооперації у реалізації проектів створення складних систем озброєння та удосконалення оборонних технологій.

Активну участь у цих процесах бере й Україна, пріоритетом зовнішньої політики якої є забезпечення національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва із членами міжнародного співтовариства, у тому числі країнами-членами та країнами-партнерами Північноатлантичного Альянсу.

Відповідно до постанови Верховної Ради України від 12 серпня 2014 року № 1639-VII "Про Рекомендації парламентських слухань на тему: "Обороноздатність України у XXI столітті: виклики, загрози та шляхи їх подолання" вищим законодавчим органом держави схвалено зазначені рекомендації та визначено що військова агресія, розв'язана проти України, виявила комплекс загроз, які матимуть тривалий характер. Україна опинилась у досить небезпечному геополітичному трикутнику як "буферна зона".

Основною формою реалізації воєнно-політичних інтересів Російської Федерації стосовно України, як показали останні місяці, є "гібридна" війна, яка поєднує в собі елементи інформаційної, торгівельної, газової війн, воєнної агресії, окупації, тероризму, активізації криміналітету, партизанської, диверсійної та громадянської війн.

Ці дії призвели до серйозних геополітичних втрат України, дестабілізації суспільно-політичної обстановки у східних та південних областях України і загрожують гуманітарною катастрофою та економічним колапсом найбільшого експортно орієнтованого регіону України, дезінтеграцією держави, аж до її розпаду.

За багатьма ознаками та масштабами операція, яка проводиться на сході України, не підпадає під визначення "антитерористична". Насправді вона є операцією по боротьбі з масштабною агресією з використанням розвідувально-диверсійних груп і найманців, направлених та озброєних сучасною зброєю Російською Федерацією, наслідком довготермінової роботи її представників із значною кількістю громадян з організації дестабілізації ситуації в Україні. Антитерористична операція (далі - АТО) за формою та по суті не дозволяє проводити координацію масштабних заходів з бойового застосування частин і підрозділів органів сектору безпеки і оборони. Це вимагає щонайменше законодавчого розширення рамок АТО, повноважень частин та підрозділів органів сектору безпеки і оборони, військовослужбовців при виконанні цих завдань або запровадження воєнного стану в районі проведення операції.

Значною проблемою є відсутність на рівні держави скоординованої роботи по боротьбі з інформаційною агресією та інформування суспільства і міжнародної спільноти щодо завдань та результатів проведення АТО.

Сектор безпеки і оборони держави запізнюється з адекватним реагуванням на сучасні виклики, виявленням загроз національній безпеці та їх упередженням, що створює небезпеку життєво важливим національним інтересам України.

Відсутність достатнього рівня внутрішньої колективної ідентичності України, політичної волі національної еліти та ігнорування владою політико-економічних результатів аналізу з питань забезпечення безпеки держави, зокрема, щодо пріоритетних напрямів її розвитку, матеріально-фінансових потреб на розвиток Збройних Сил України та інших складових сектору безпеки і оборони, а також корупція і кадровий безлад, безвідповідальність та відсутність правонаступництва в оборонному будівництві призвели до критичного ослаблення обороноздатності держави, створили умови для посягань на державний суверенітет України та її територіальну цілісність, зокрема територіальних претензій з боку Російської Федерації.

Прийняті Верховною Радою України рішення щодо зазначених вище питань виконуються дуже мляво, а частина з них взагалі не виконується. Це особливо стосується Постанови Верховної Ради України "Про додаткові заходи щодо зміцнення обороноздатності та безпеки держави" від 6 травня 2014 року № 1238-VII та схвалених Верховною Радою України Рекомендацій парламентських слухань на тему: "Про стан та перспективи розвитку Воєнної організації та сектору безпеки України" від 5 липня 2012 року № 5086-VI.

В умовах проведення АТО на сході України та нових геополітичних реалій невідкладними завданнями державної ваги є: вжиття системних заходів щодо радикального поліпшення стану справ у сферах оборони і національної безпеки, налагодження діяльності оборонно-промислового комплексу держави, першочергове забезпечення потреб органів сектору безпеки і оборони в матеріально-технічних, фінансових ресурсах, озброєнні та військовій техніці, посилення соціального захисту учасників АТО та членів сімей тих із них, хто віддав своє життя, відстоюючи суверенітет, незалежність і територіальну цілісність України, проведення зрозумілої для суспільства, відкритої і чесної кадрової політики.

З цією метою вважається за доцільне з урахуванням викликів і загроз національній безпеці держави, її обороноздатності у нинішньому столітті у найкоротший строк забезпечити вирішення питань щодо:

1) прискорення проведення комплексного огляду сектору безпеки і оборони України, за результатами якого, зокрема:

здійснити системну оцінку стану воєнної безпеки і воєнної загрози для держави та їх прогнозування на коротко-, середньо-, довгострокову перспективу і посилити координацію діяльності державних органів щодо реалізації заходів за результатами такої оцінки та прогнозу;

визначити пріоритети та напрями подальшого розвитку органів сектору безпеки і оборони України;

уточнити функції і завдання органів сектору безпеки і оборони України щодо їх застосування у мирний час та особливий період, зокрема під час захисту конституційного ладу, територіальної цілісності, проведення АТО і здійснення заходів правового режиму воєнного або надзвичайного стану;

уточнити чисельність, структуру органів сектору безпеки і оборони України, узгоджені з фінансовими можливостями держави;

виробити образ оновлених органів сектору безпеки і оборони України, який відповідатиме умовам і викликам XXI століття;

2) розроблення нової редакції Стратегії національної безпеки, Воєнної доктрини України, нових державних програм реформування і розвитку Збройних Сил України, розвитку озброєння і військової техніки Збройних Сил України, розвитку оборонно-промислового комплексу держави, інших основоположних документів оборонного планування;

3) участі України в системах колективної безпеки або укладення двосторонніх договорів з провідними державами світової спільноти про взаємний захист з метою зняття (істотного зниження) загроз і територіальних домагань до держави;

4) оновлення засад, формування та реалізації нової воєнної, воєнно-економічної, військово-технічної та військово-промислової політики, а також політики військово-технічного співробітництва з іншими державами;

5) відновлення діяльності Міжвідомчої комісії з політики військово-технічного співробітництва та державного експортного контролю при Раді національної безпеки і оборони України;

6) подання на розгляд Верховної Ради України законопроекту щодо можливості передачі управління АТО військовому командуванню;

7) вжиття заходів щодо передачі управління АТО військовому командуванню та координації ним діяльності органів військової розвідки, розвідки Держприкордонслужби, кримінальної розвідки Міністерства внутрішніх справ України та задіяних підрозділів технічної розвідки;

8) підвищення ефективності та можливостей розвідувальних органів України з метою своєчасного розвідувально-інформаційного забезпечення вищого державного та військового керівництва для прийняття рішень у сфері національної безпеки;

9) відновлення діяльності Комітету з питань розвідки при Президентові України з метою координації проведення відповідної розвідувальної та інформаційно-аналітичної діяльності;

10) визначення органу, на який має покладатися конституційна функція з оборони державного кордону, та виділення йому відповідних ресурсів для виконання зазначеної функції;

11) перегляду засад мобілізаційної підготовки та мобілізації в Україні та підготовки і подання на розгляд Верховної Ради України законопроекту про внесення змін до Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію";

12) уточнення мобілізаційних планів з урахуванням розвитку геостратегічної ситуації, особливостей сучасних воєнних конфліктів, реалій ринкової економіки та можливостей економіки держави;

13) створення сиcтеми забезпечення інформаційної безпеки держави як ефективного інструменту протидії зовнішньому інформаційному впливу, а також інформаційної підтримки зовнішньої та внутрішньої політики України;

14) розвитку системи захисту від кіберзагроз критично важливих об'єктів національної інфраструктури;

15) проведення системного аналізу щодо з'ясування причин неготовності органів сектору безпеки і оборони, Збройних Сил України, інших військових та спеціальних формувань до забезпечення територіальної цілісності України під час подій на території Автономної Республіки Крим;

16) опрацювання перспективної схеми дислокації частин та підрозділів органів сектору безпеки і оборони, передусім на сході та півдні України, після завершення операції з наведення конституційного ладу;

17) посилення ролі Ради національної безпеки і оборони України у здійсненні контролю за реалізацією визначених завдань.

2. Кабінету Міністрів України:

1) опрацювати питання щодо затвердження програм, які розробляються з метою посилення обороноздатності держави, як загальнодержавних;

2) утворити Державну комісію з питань воєнно-промислового комплексу під керівництвом Першого віце-прем'єр-міністра України для підвищення ефективності реалізації державної політики у сфері забезпечення обороноздатності держави;

3) утворити Міністерство економічного розвитку, промисловості та торгівлі України, на яке, зокрема, покласти функції формування і реалізації єдиної науково-технічної, промислової та економічної політики, забезпечення ефективного розвитку реального сектору економіки держави;

4) утворити Державне агентство оборонної промисловості як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого буде спрямовуватися Міністром економічного розвитку, промисловості та торгівлі України і направлена на забезпечення розвитку оборонного сектору економіки, забезпечення Збройних Сил України та інших військових формувань сучасним озброєнням і військовою технікою, створення та організацію виробництва наукоємної конкурентоздатної продукції цивільного призначення, адаптацію національного законодавства з питань оборонної промисловості та військово-промислової політики до законодавства Європейського Союзу;

5) розробити та впровадити дієвий механізм підтримання та стимулювання, у тому числі фінансового, експорту продукції військового призначення та подвійного використання вітчизняного виробництва;

6) розробити та впровадити в практику економічні механізми стимулювання інноваційної діяльності в оборонній промисловості;

7) оптимізувати показники ресурсного забезпечення державних цільових оборонних програм з розробки та виробництва виробів "Корвет", "Сапсан", створення військово-транспортного літака АН-70;

8) організувати забезпечення у повному обсязі потреб органів сектору безпеки і оборони, в першу чергу частин та підрозділів, які задіяні в АТО, створити ефективну систему їх централізованого тилового забезпечення та перевести роботу зазначеної системи в частині організації закупівель відповідно до вимог воєнного часу;

9) невідкладно забезпечити частини та підрозділи органів сектору безпеки і оборони, які задіяні у заходах АТО, засобами закритого зв'язку та документованого управління;

10) максимально спростити процедури передачі майна та боєприпасів органам, частинам та підрозділам сектору безпеки і оборони держави, які задіяні у виконанні завдань АТО;

11) відновити до встановлених нормативів стратегічні, оперативні та військові запаси продовольства, пально-мастильних матеріалів в органах сектору безпеки і оборони та в державі в цілому;

12) забезпечити протидію монополізації ринку пально-мастильних матеріалів у державі;

13) створити умови для нарощування оборонного потенціалу держави, у тому числі через налагодження ефективного державно-приватного партнерства, та підготовки національної економіки до діяльності в умовах особливого періоду;

14) забезпечити раціональне використання бюджетних коштів та посилити фінансову дисципліну з метою недопущення накопичення залишків невикористаних коштів на рахунках, зростання кредиторської заборгованості, відволікання з цією метою коштів, виділених для потреб оборони;

15) вжити невідкладних заходів щодо налагодження міжвідомчої взаємодії, співпраці з громадськими організаціями в частині організації та забезпечення надання медичної допомоги військовослужбовцям, іншим громадянам, які постраждали під час проведення заходів АТО;

16) створити авіаційний підрозділ, який матиме на озброєнні літаки та вертольоти, обладнані медичним устаткуванням, для переміщення військовослужбовців, інших громадян, які отримали тяжкі поранення під час проведення заходів АТО, до госпіталів та спеціалізованих медичних центрів;

17) доручити органам сектору безпеки і оборони налагодити вивчення та узагальнення досвіду участі їх підрозділів та частин в АТО, його використання під час їх підготовки та виконання покладених завдань;

18) вжити заходів щодо прискореного формування та відповідного оснащення засобами озброєння і військовою технікою Сил спеціальних операцій Збройних Сил України;

19) прискорити виконання комплексу інженерно-технічних заходів з облаштування державного кордону та невідкладно виділити необхідні для цього кошти;

20) вдосконалити державне управління для забезпечення ефективного функціонування державної системи страхового фонду документації як важливої складової сектору безпеки і оборони держави;

21) опрацювати питання утворення спеціалізованої установи для утримання, забезпечення функціонування і розвитку систем та об'єктів зв'язку запасних пунктів державного управління;

22) розробити техніко-економічне обґрунтування створення в Україні системи захищеного мобільного зв'язку для органів державної влади та військового управління;

23) розглянути питання створення Національного центру кіберзахисту та протидії кіберзагрозам;

24) реформувати грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу через збільшення у його структурі питомої ваги посадових окладів та окладів за військовим званням, скасування виплат, які не мають стимулюючого характеру;

25) вирівняти рівень грошового забезпечення військовослужбовців, які проходять військову службу в різних органах сектору безпеки і оборони держави;

26) виділити державні кошти на добудову об'єктів незавершеного житла з високим ступенем готовності для військовослужбовців та здійснити першочергове забезпечення житлом сімей військовослужбовців, які загинули під час виконання заходів АТО, та передислокованих з Автономної Республіки Крим;

27) визначити форму документального підтвердження участі громадян в АТО та механізм його отримання;

28) створити Національний центр оперативно-технічного управління мережами телекомунікацій України для забезпечення потреб обороноздатності держави в особливий період;

29) забезпечити ефективну співпрацю та взаємодію державних і громадських інституцій щодо реалізації державної політики та формування і підтримання у суспільстві позитивного іміджу Збройних Сил України, інших військових формувань та правоохоронних органів, підвищення престижу військової служби;

30) невідкладно підготувати та подати на розгляд Верховної Ради України законопроекти щодо:

внесення змін до законів України "Про засади внутрішньої і зовнішньої політики", "Про основи національної безпеки України" в частині, що стосується оновлення засад воєнної політики України;

відміни пункту 23 розділу II Закону України "Про запобігання фінансової катастрофи та створення передумов для економічного зростання в Україні" в частині зменшення пенсійного забезпечення військовослужбовців до 70 відсотків;

впровадження системи формування основних показників державного оборонного замовлення на трирічний період та затвердження їх Кабінетом Міністрів України протягом місяця від прийняття Державного бюджету України на відповідний рік;

функціонування фінансової системи України в особливий період;

розроблення та виробництва озброєння і військової техніки в Україні;

забезпечення кібернетичної безпеки України та захисту інформації;

державної підтримки підприємств оборонно-промислового комплексу держави;

військово-технічного співробітництва з іноземними державами;

31) забезпечити безумовне виконання вимог законів України у сфері національної безпеки і оборони, а також соціального і правового захисту військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та членів їх сімей.

3. Місцевим органам виконавчої влади, органам місцевого самоврядування невідкладно вжити заходів щодо обліку сімей осіб, які беруть участь в АТО, надання зазначеним сім'ям соціальної, матеріальної допомоги та допомоги у веденні домогосподарств в осінньо-зимовий період.

Учасники парламентських слухань звертаються до Президента України і Кабінету Міністрів України з пропозицією врахувати, що Рекомендації парламентських слухань на тему: "Про стан та перспективи розвитку Воєнної організації та сектору безпеки України", які відбулися 23 травня 2012 року (Постанова Верховної Ради України від 5 липня 2012 року № 5086-VI) в частині проведення практичних заходів не виконані, хоча ці заходи не втратили актуальності і сьогодні. За це ніхто з посадових осіб не поніс відповідальності.

Учасники парламентських слухань вважають також за необхідне:

при оновленні Конституції України передбачити суттєве розширення, з урахуванням досвіду зарубіжних країн, повноважень Верховної Ради України і комітетів у здійсненні парламентського контролю у сфері безпеки і оборони;

розглянути питання радикального поліпшення підготовки суспільства, молоді, насамперед майбутніх фахівців, до виконання конституційного обов'язку із захисту Вітчизни, підвищення ролі військової науки і військових навчальних закладів.

Учасники парламентських слухань висловлюють упевненість у тому, що в цей трагічний для держави час усі громадяни України, командний та особовий склад військових формувань і правоохоронних формувань, керівний склад органів державної влади докладуть усіх зусиль для захисту територіальної цілісності держави та подальшого економічного розвитку України.

Не є таємницею, що Збройні Сили України для всіх без винятку керівників держави, всіх її урядів з дня проголошення незалежності України і до сьогоднішнього дня не були пріоритетним напрямком прикладання зусиль.

Будівництво та розвиток ЗС України на сучасному етапі буде націлено на здійснення їх реформування та оновлення, які реалізуються в умовах складної воєнно-політичної та економічної ситуації.

Висновки: 1. Характер новітніх викликів і загроз істотно зменшує можливості України самостійно протистояти таким загрозам. У цьому зв'язку для України як позаблокової держави у середньостроковій перспективі реалізація курсу на інтеграцію в ЄС, посилення взаємодії з країнами-членами Євросоюзу та поглиблення партнерства з НАТО в рамках наявних форматів і механізмів видається найбільш оптимальною стратегією.

2. Слід усвідомити, що ніхто крім нас самих не захистить нашу державність та суверенітет. Тільки активна державницька позиція військово-політичного керівництва дозволить надати гарантії безпечному існуванню держави.



5. Історія та сучасність Північноатлантичного альянсу як системи колективної безпеки. Протидія НАТО сучасним викликам та загрозам

Із прадавніх часів у світі існували та існують військово-політичні союзи (блоки) держав, які об'єднують свої зусилля для зміцнення безпеки і оборони своїх членів за рахунок збільшення колективних ресурсів. Створення Євроатлантичної системи колективної безпеки почалося менше ніж за 3 роки після закінчення Другої світової війни, з підписання у березні 1948 року Великобританією, Францією та Бельгією, Нідерландами і Люксембургом (БеНіЛюкс) Брюсельського договору про створення спільної системи оборони для протистояння ідеологічній, політичній і військовій загрозі їх національній безпеці у Європі. Наступного, 1949 року до цих держав приєдналися США, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія і Португалія, які усі разом підписали 4 квітня Вашингтонський договір (НАТО).

Найпотужнішим і найбільш ефективним військово-політичним союзом сучасності є Організація Північноатлантичного договору (North Atlantic Treaty Organization - NATO, НАТО), яка утворена з метою досягнення цілей Північноатлантичного договору, підписаного у Вашингтоні 4 квітня 1949 року, відповідно до положень статті 51 Статуту Організації Об'єднаних Націй (UN, OOН).

Головні цілі створеної організації сформульовані у преамбулі (вступній частині) Північноатлантичного договору, є дуже актуальними і на сьогодні: "Сторони, які домовляються, сповнені рішучості захищати свободу, загальну спадщину і цивілізації своїх народів, засновані на принципах демократії, свободи особи та законності. Сторони переслідують мету зміцнення стабільності і підвищення добробуту у Північноатлантичному регіоні… також сторони сприятимуть подальшому розвитку міжнародних відносин миру і дружби шляхом зміцнення своїх інститутів свободи, досягнення більшого розуміння принципів, на яких вони засновані та сприяння створення умов стабільності та добробуту...".

Таким чином, зазначені цілі є підставою для об'єднання не тільки з метою захисту, але й для створення умов стабільності та добробуту з метою підвищення якості життя своїх громадян.

Після жахіть Першої та Другої світових війн усім зрозуміле бажання високорозвинених країн мати гарантований захист і безпеку. Саме тому провідні країни Європи та Північної Америки живуть у безпечному, цивілізованому, демократизованому альянсі. Спочатку до НАТО входило 12 держав: Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Великобританія, Франція, Сполучені Штати Америки, Канада, Данія, Ісландія, Італія, Норвегія та Португалія. А майже через 60 років їх стало вже 28, до яких приєдналися: Греція, Туреччина, Федеративна Республіка Німеччина, Іспанія, Польща, Чеська Республіка, Угорщина, Естонія, Литва, Латвія, Болгарія, Румунія, Словаччина, Словенія, Албанія і Хорватія.

На сучасному етапі розвитку НАТО треба розглядати цей Альянс не тільки як військово-політичний союз, а навіть у першу чергу як спільноту рівних, незалежних національних суспільств, яку об'єднує єдність цілей та цінностей, у тому числі й висока якість життя.

За весь час існування НАТО, жодна країна не висловила бажання вийти із нього, або змінити його цілі.

Особливої актуальності зазначені цілі набрали у сенсі агресивної політики сучасної Росії у розпалюванні збройного конфлікту між Вірменією і Азербайджаном за Нагорний Карабах, агресії (дві війни) та окупації Республіки Ічкерії (Чечні), військового конфлікту у Молдовському Придністров'ї, Російської агресії проти Грузії з окупацією Північної Осетії та Абхазії, а головне - з анексією українського Криму та окупацією частини Донецької та Луганської областей російськими збройними силами, їх найманцями: чеченцями-кадирівцями; донськими козаками, російської православної армії та місцевими сепаратистами-терористами так званих ДНР і ЛНР.

Курс України на вступ до НАТО був перерваний за часів президенства Януковича, який виконав указівки російського президента Путіна і нав'язав Україні так званий "позаблоковий статус".

16 грудня 2014 року у Верховній Раді України зареєстрований, а 23 грудня прийнятий запропонований Президентом України законопроект "Про відмову України від позаблокового статусу" із внесенням відповідних змін до Закону України "Про основи внутрішньої та зовнішньої політики України" та деяких інших Законів України.

Для того, щоб стати членом НАТО, Україні слід не на словах, а ділом довести відданість цим ідеям та принципам, що панують у країнах Альянсу.

Від країн-претендентів на вступ до НАТО очікують, що вони:

демонструватимуть відданість принципам стабільності та добробуту через дотримання економічних свобод, соціальної справедливості та відповідальності влади;

впровадять принципи верховенства права та свобод і прав людини;

вирішуватимуть міжнародні суперечки мирним правовим шляхом;

міжетнічні та зовнішні територіальні суперечки, спірні питання внутрішньої юрисдикції будуть вирішувати відповідно до принципів ОБСЄ і з метою встановлення добросусідських відносин;

упроваджуватимуть демократичні правові механізми та угоди, якими керується НАТО для співробітництва у своїй структурі та відповідними міжнародними нормами.

Для підготовки країн для вступу в НАТО у 1999 році було розроблено і ухвалено План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ).

ПДЧ заснований на підставі інтенсивного Індивідуального діалогу щодо членства, який передбачає запровадження Програми заходів підготовки до майбутнього вступу до НАТО як членів Альянсу. Згодом була утворена для більш тіснішої співпраці Комісія "Україна - НАТО", яка щорічно виробляла План дій Україна - НАТО.

Україні окрім великого відставання у часі, додатково доведеться долати ще й такі нагальні проблеми як:

боротьбу із корупцією;

законодавчу, правоохоронну та соціально-політичну реформи;

забезпечення інформаційної безпеки;

соціально-економічну і фінансову реформи;

реформування сектору безпеки та оборони, включаючи встановлення цивільного демократичного контролю суспільства над збройними силами;

управлінську і освітянську реформи;

реформу галузі охорони здоров'я тощо.

Окрім того, суворість у відборі кандидатів до вступу у НАТО можна пояснити й тим, що вважається (хоч це насправді не обов'язково), що найкоротший шлях до Європейського Союзу (ЄС) пролягає саме через членство у Північноатлантичному Альянсі (НАТО).

З 2002 року практичні взаємини України з НАТО будувалися на підставі Плану дій Україна - НАТО, який був прийнятий під час Празького саміту і який чітко окреслив основні завдання України в досягненні євроатлантичних стандартів у політичній, економічній, оборонній, інформаційній та інших сферах, важливих з точки зору інтеграції (вступу) України до Північноатлантичного Альянсу.

Для запровадження відповідних положень цього керівного документа розроблялися щорічні цільові плани, які передбачали конкретні заходи як внутрішнього характеру, так і у рамках співробітництва України з НАТО.

Наприклад, затверджений Указом Президента України Цільовий план Україна - НАТО на 2008 рік від 01.04.2008 р. №289/2008 характеризувався прямими факторами впливу на досягнення необхідного рівня та якості життя.

Реалізація зазначених цільових планів у більшості галузей стосувалися не лише військових і політичних аспектів, а й економічних, адміністративних та інших сфер, що безпосередньо впливають на рівень та якість не лише безпеки та оборони, а й на рівень і якість життя населення України.

Протидія НАТО сучасним викликам та загрозам. Сучасною військовою операцією НАТО є "Активні зусилля", а також операція під егідою ЄС "Аталанта", яка проводиться з метою боротьби проти піратства на морі. Ще навесні 2014 року безпосередню участь у цій операції брав флагман Військово-Морських Сил України фрегат "Гетьман Сагайдачний".

З початком російської анексії Автономної Республіки Крим та прихованих під видом так званого "народного повстання", або гібридної війни на Сході України (на Донбасі), артилерійських і ракетних обстрілів, обстрілів та збиття літаків, особливо цивільного літака Малазійських авіаліній "Боінг-777", обстрілів місій ОБСЄ під Луганськом і Донецьком, а також небезпечних польотів військових літаків та походів кораблів і підводних човнів Росії у Європі, НАТО стало вживати превентивних заходів безпеки.

Першочергово посилилися усі види розвідки, від космічної до агентурної, деякі розвідувальні дані окремі країни НАТО надають Україні. Також окремі країни НАТО надають Збройним Силам України деяку матеріально-технічну допомогу медичними препаратами, взуттям, одягом, амуніцією тощо. Першими надали допомогу Україні англомовні країни блоку НАТО: Канада, Сполучені Штати Америки та Великобританія.

НАТО є міжнародною, але не наддержавною організацією, де ключову роль відіграє система прийняття рішень шляхом консенсусу. Тому політичні консультації є основним елементом процедури прийняття рішень. Коли немає розбіжностей серед держав-членів НАТО для прийняття спільного рішення жодних проблем не виникає.

Але у випадку незгоди однієї чи декількох країн, сторонами докладаються зусилля для зменшення непорозуміння і досягнути компромісу. Жодна із країн НАТО не може бути примушена до дій або схвалення рішень, які суперечать її волі, інтересам і власному баченню.

Це створює сприятливі умови для поглиблення співпраці як між країнами в Альянсі, так і поза його межами.

Висновки: Україна історично і ментально належить до європейської спільноти. До того ж і географічний центр Європи знаходиться саме в Україні, яка є найбільшою за територією суто європейською країною. Відтак без стабільності та безпеки в Україні неможлива стабільність та безпека в усій Європі загалом, про що свідчать уроки Першої, Другої та Третьої ("Холодної") Світових війн.

На сьогодні в Україні набуває актуальності питання стосовно об'єктивного інформування нашого суспільства про діяльність військово-політичного блоку НАТО як структури, яка відіграє ключову роль у забезпеченні миру та стабільності у регіональному та світовому масштабі.

Таким чином, інформаційно-психологічні операції російських спецслужб і ЗМІ щодо відвернення України від вступу до Європейського Союзу і НАТО забезпечили анексію українського Криму Російською Федерацією та її агресію на Донбасі, щоб утримати Україну під впливом Росії. Бо на думку Путіна, Україну, в якій іде збройний конфлікт, не приймуть до НАТО, відтак керівництво Росії буде намагатися якомога довше затягнути цей конфлікт з обстрілами та захопленнями заручників.

Путін, як офіцер "КГБ-ФСБ" і узурпатор влади, часто вихваляє тоталітарний режим Й. Сталіна, але під кінець 1952 року зі 160 млн. населення Радянського Союзу у концтаборах "ГУЛаг" було 16 млн. засуджених, тобто кожний 10-й, або 10% усього населення "тюрми народів - СССР". Тепер Путін намагається відновити СССР під своєю владою.

Саме тому серед населення України, а також українських військовослужбовців-учасників АТО на Донбасі поширене російськомовне гасло, яке відображає саму сутність відношення патріотів України до життєво важливої необхідності якнайшвидшого вступу України до Північноатлантичного Альянсу.



Рекомендована література

1. Закон України "Про основи національної безпеки України" від 19.06.2003 № 964-ІV (зі змінами).

2. Указ Президента України "Про затвердження Стратегії України щодо Організації Північноатлантичного Договору (НАТО)" від 03.07.2002.

3. Хартія про Особливе партнерство України з НАТО від 09.07.2007.

4. План дій щодо членства Україна - НАТО (ПДЧ "Україна - НАТО").

5. Вступ до НАТО крізь призму якості життя. В.М. Фурашев. - К.: Прес-КІТ, 2008.

6. Атлантична панорама №1 (1), березень 2006.

7. Указ Президента України "Про Цільовий план Україна - НАТО на 2008 рік" від 01.04.2008 р. №289/2008.

8. Закон України "Про основи внутрішньої та зовнішньої політики України" (зі змінами від 23.12.2014).



6. Військово-політичні стосунки з Росією в контексті історії українського державотворення. Міфи і реальність

Українсько-російські відносини у військовій та політичній сфері сягають у часі кількох століть. За цей тривалий період навколо них сформувалася значна кількість міфів, стереотипів, штампів, які спотворюють правду, але міцно вкорінені у свідомості кількох поколінь росіян і українців. "Міфологізованими" є фактично усі періоди цих відносин, від козацької доби до сучасності. Розглянемо деякі з найбільш поширених міфів, які й нині часто повторюються у засобах масової інформації, кіно, літературі тощо.

Зокрема, достатньо розповсюдженим є твердження про те, що українські козаки зазвичай виступали союзниками Московського царства у боротьбі з іноземними загарбниками - поляками, литовцями, кримськими татарами, турками. Як один із найвагоміших аргументів зазвичай наводиться фактор релігійної спільності, адже і українці, і росіяни є православними християнами.

Однак козаки далеко не завжди підтримували Москву. До епохи Хмельниччини вони як піддані Речі Посполитої (польсько-литовської держави) воювали у складі її армії проти північно-східних сусідів, брали участь у таких масштабних конфліктах, як Лівонська війна 1558 - 1583 років, російсько-польська війна 1609 - 618 років (так звані "Смутні часи"), Смоленська війна 1632 - 1634 років.

Лівонська війна взагалі вважається першою офіційною війною в історії українського козацтва. Воно брало участь на боці польських військ в облозі російських фортець Ула та Псков. Саме під час Лівонської війни, у 1572 році, король Речі Посполитої Сигізмунд II Август заснував реєстрове козацьке військо, яке було невід'ємною складовою польської армії.

Коли у вересні 1609 року король Сигізмунд III Ваза оголосив Московському царству нову війну і почав облогу Смоленська, суттєві надії він покладав на військову допомогу українських добровольців, яких спішно вербували королівські посланці. У середині жовтня 1609 року на допомогу Сигізмунду III під Смоленськ прибуло 30 тисяч українських козаків на чолі зі старшим реєстровців Олевченком. Взимку 1609 - 1610 років під Смоленськом було вже понад 40 тисяч українських козаків, у масі яких польське військо (8 тисяч вояків) фактично розчинилося. Ще один сильний козацький корпус під командою старшого полковника Андрія Стороженка взимку 1609 - 1610 років взяв Чернігів, Новгород-Сіверський, Почеп, Брянськ, Козельськ та інші міста. На весну 1610 року його кількість збільшилась до 15 тисяч чоловік. Загін отамана Іскорки несподіваним штурмом оволодів Стародубом.

Під час цієї війни у 1610 році польські війська захопили Москву, а московський уряд ("Семибоярщина") визнав 15-річного польського королевича Владислава російським царем. Наступного року російське ополчення спробувало визволити Москву і взяло місто в облогу. Проте, після взяття у червні 1611 року Смоленська, Сигізмунд III направив на допомогу обложеним 15-тисячний козацький корпус. Його прибуття до Москви прискорило розпад ополчення. Всього ж на території Московщини влітку 1611 року діяло 30 тисяч козаків під командуванням Будила і Струся. Окремі козацькі загони здійснювали рейди територією Московського царства і у наступні роки.

...