Воєнно-ідеологічної підготовки особового складу Збройних Сил України

Діяльність церкви і польового духовенства, зокрема, відіграли помітну роль у підтримці високого морально-бойового духу особового складу Української Галицької армії та вихованні його в дусі патріотизму й високої дисципліни. Цьому сприяли визначні особисті якості капеланів, висока освіченість, національна свідомість і самопожертва у ході кровопролитних битв за українську державність, вірність церковним ідеалам.

Співпраця війська і церкви мала свої позитивні прояви і в роки Другої світової війни. Особливо це стосується духовного виховання і духовної підтримки воїнів Української Повстанської армії.

Для Україні в сучасних умовах актуальним є пошук власних шляхів та механізмів взаємодії держави і Церкви у встановленні духовної опіки над Збройними Силами та іншими мілітаризованими формуваннями. У цьому плані корисним є, як вітчизняний історичний досвід, так і сучасний досвід країн НАТО. Основою для формування таких механізмів, без сумніву, має стати співпраця та взаєморозуміння між християнами різних конфесій.

Головними ознаками церкви на сьогодні є: наявність більш менш розробленої догматичної і культової системи; ієрархічний характер, централізація управління; розділення всіх, що належать до церкви, на професійних служителів культу (духівництво) і рядових віруючих (мирян).

Характерною особливістю сучасної релігійної ситуації в Україні є процеси поширення впливу релігії в багатьох сферах суспільства, зокрема у Збройних Силах. Співпраця українського війська та церков (релігійних організацій) удосконалюється як у кількісному, так і якісному вимірах та виступає важливим фактор духовної підтримки військовослужбовців Збройних Сил України.

Релігійні організації у нашій державі діють відповідно "Закону України про свободу совісті та релігійні організації" від 23.04.1991 р. (ще до отримання незалежності у 1991 році) та релігійного статуту. У відповідності з даним законом: "Релігійними організаціями в Україні є релігійні громади, їх управління і центри (з головами конфесій), монастирі, релігійні братства та ордени, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вищезазначених релігійних організацій. Релігійні об'єднання можуть представлятися своїми центрами (управліннями) як в Україні так і поза Україною".

Підручники подають більш просте визначення: "релігійна організація - це оформлене об'єднання віруючих однієї релігії, найчастіше очолюване служителями культу".

Після прийняття Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", церкві знадобилось ще 5 років для того, щоб зрозуміти, що військовослужбовцям слід приділяти особливу увагу і зусиль парафіяльного духовенства для задоволення цієї потреби замало. У 1996 році почали виникати відповідні церковні структури, призначатись відповідальні від церкви за цей напрямок. Зокрема створюються: в Українській Православній Церкві (УПЦ) - Синодальний відділ по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України; в Українській Православній Церкві Київського патріархату (УПЦ КП) - Синодальне управління духовно-патріотичного виховання Української Православної церкви у Збройних Силах та інших військових формуваннях України; в Українській Греко-Католицькій Церкві (УГКЦ) - Синодальний відділ по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України. Римо-Католицька Церква (РКЦ) вводить посаду уповноваженого від Львівської митрополії Римської Католицької Церкви за душпастирську опіку військовослужбовців Збройних Сил та інших військових формувань України. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) запроваджує посаду відповідального за співробітництво з Міністерством оборони України.

Подібні дії свідчать про високий рівень зацікавленості усіх діячів християнської церкви на території нашої держав, незалежно від конфесійної належності, у розповсюдженні та посиленні свого впливу на Збройні Сили України.

Незважаючи на подекуди складні міжконфесійні взаємини, глави традиційних для України конфесій - УПЦ, УГКЦ, УПЦ КП , УАПЦ та РКЦ у 2000 році підписали статут Всеукраїнського міжконфесійного релігійного християнського військового братства, яке розробило та затвердило "Концептуальні засади душпастирської опіки віруючих військовослужбовців". Крім цього, була організована підготовка "капеланського резерву" для Збройних Сил України, формувалось спільне поле порозуміння представників різних релігійних традицій, представлених у нашій державі. Навчання здійснювалось на протязі 2000-2005 років. Всього слухачами курсів були близько 200 священиків та семінаристів, пастирів та активістів різних конфесій.

З 2004 року, згідно з рішенням Міністра оборони України, до складу українського миротворчого контингенту в Іраку, а з 2005 року і до підрозділів, що виконували миротворчі завдання на території колишньої Югославії, у структурі органів з гуманітарних питань була передбачена посада "офіцер з питань релігії", яка комплектувалася представниками традиційних (для українського суспільства) церков.

У якості першої реальної спроби встановити правовий механізм реалізації законних прав і свобод військовослужбовців-віруючих необхідно окремо виділити Директиву Міністра оборони України від 21 квітня 2006 року № Д-25 "Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України".

Згідно цього документу у питаннях задоволення релігійних потреб підлеглих командири і начальники мають керуватись Конституцією та законами України, не допускати будь-якого примусу щодо визначення військовослужбовцем свого ставлення до релігії, дотримуватись принципу рівності всіх церков, не допускати розпалювання міжконфесійних суперечок серед військовослужбовців і т.п. Прийняття цієї директиви свідчить про спроби Міністерства оборони України впорядкувати та регламентувати стосунки між військовими частинами та релігійними організаціями, які складаються на місцях.

У свою чергу це призвело до утворення 1 листопада 2008 року в структурі Департаменту гуманітарної політики Міністерства оборони України сектору роботи з релігійними організаціями.

Позитивним зрушенням у взаємостосунках Збройних Сил України і церков став такий програмний документ, як Меморандум про співпрацю у справах душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України, який був підписаний 10 листопада 2008 року на спільному засіданні Міністерства оборони України та уповноважених представників семи церков і релігійних організацій України, відповідальних за співпрацю зі Збройними Силами. У документі зазначена необхідність впровадження ефективної системи душпастирської опіки та створення інституту військового духовенства (капеланства) у Збройних Силах України, що має на меті "забезпечення конституційного права особового складу на свободу совісті та віросповідання, створення здорового психологічного клімату у військових колективах, родинах військовослужбовців, посилення військово-патріотичного виховання, формування засад моральності та духовності, об'єднання зусиль війська і церкви у належному формуванні багатого внутрішнього світу захисника Вітчизни та створення позитивної мотивації до військової служби".

З того часу поступово створюється система душпастирської опіки військовослужбовців Збройних Сил України, яка складається з трьох рівнів.

1. Рада у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України.

2. Церковно-релігійні структури, які відповідають за душпастирську опіку над військовими.

3. Місцеві священнослужителі, уповноважені церквами (релігійними організаціями) відповідати за цей напрямок співробітництва з органами військового управління.

До церковно-релігійних структур, що відповідають за душпастирську опіку над військовослужбовцями належать:

Синодальний відділ Української Православної Церкви по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України. Керівник - Архієпископ Білоцерківський і Богуславський Августин (Маркевич);

Синодальне управління духовно-патріотичного виховання Української Православної Церкви Київського Патріархату у зв'язках із Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України. Голова - протоієрей Димитрій Садов'як;

Департамент Патріаршої Курії Української Греко-Католицької Церкви у справах душпастирства силових структур України. Керівник - єпископ Сокальсько-Жовківський Михаїл Колтун;

офіс відповідального від Римо-католицької церкви за душпастирство над військовослужбовцями, Апостольський адміністратор Луцької дієцезії, Генеральний вікарій Києво-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк;

відповідальний за душпастирську опіку військовослужбовців від Української Автокефальної Православної Церкви єпископ Вишгородський і Подільський Володимир (Черпак);

офіс відповідального за співпрацю з Міністерством оборони України від Всеукраїнського союзу об'єднань євангельських християн-баптистів - Андрашко Михайло Михайлович;

відповідальний за взаємодію зі Збройними Силами України від Духовного управління мусульман України Гафурі Рустам Фаніс ули.

Для налагодження подальшої співпраці з релігійними організаціями Міністр оборони України своїм наказом № 115 від 17 березня 2009 року утворює Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України як міжконфесійний консультативно-дорадчий орган з окресленим колом обов'язків і повноважень. Першим очолив Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України (далі - Раду) керівник Синодального відділу УПЦ по взаємодії зі Збройними Силами та іншими військовими формуваннями України (на той час) архієпископ Львівський і Галицький Августин. Далі її по черзі очолювали представники церков, що увійшли до Ради.

З метою забезпечення права на свободу совісті та віросповідання, вдосконалення механізмів задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України, визначення методологічних і методичних засад цієї діяльності, створення в майбутньому інституту військового духовенства (капеланства) у Збройних Силах України наказом Міністра оборони України від 22.04.2011 року № 220 "Про затвердження Концепції душпастирської опіки у Збройних Силах України" була затверджена Концепція душпастирської опіки у Збройних Силах України.

Завдання душпастирської опіки (згідно цієї Концепції):

навчання віруючих військовослужбовців основам віровчення;

виховання любові до Бога, готовності до самопожертви заради Батьківщини і ближніх;

розвиток у військовослужбовців стійких моральних якостей - справедливості, мужності, поміркованості, дисциплінованості, вірності своїм обов'язкам тощо;

виховання почуття любові до Батьківщини, поваги до загальнолюдських цінностей, культурного та духовного надбання.

Метою душпастирської опіки військовослужбовців у Збройних Силах є задоволення релігійних потреб віруючих військовослужбовців, забезпечення конституційних прав і свобод громадян відповідно до світових, європейських стандартів в гуманітарній сфері життєдіяльності суспільства загалом та створення сприятливого спонукально-мотиваційного комплексу реалізації особистісного потенціалу людини в умовах військової служби.

На території військових частин і установ Міністерства оборони України зусиллями церков самі військовослужбовці обладнали десятки військових храмів та місць для служіння. Попри існуючі непрості взаємини між церквами у богословських питаннях, не відмічено фактів ворожого неприйняття віруючими-військовослужбовцями однієї конфесії священика іншої конфесії. Згідно опитування, проведеного Науково-дослідним центром гуманітарних проблем Збройних Сил України, дві третини військовослужбовців позитивно ставляться до віруючих інших віросповідань, третина - терпимо і лише до 4 % - негативно. Загалом, наявність храму та прихильність командування дозволяє священику ефективно здійснювати душпастирську опіку військовослужбовців і позитивно впливає на морально-психологічний клімат у підрозділах.

Хоча абсолютна більшість військовослужбовців позитивно ставиться до співробітництва армії і церкви, духовного виховання, систематично відвідували і відвідують церкву переважно вихідці із західних областей України.

10 грудня 2014 року на посаду голови Ради у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України було обрано єпископа Володимира (Черпака) Української автокефальної православної Церкви. Особливістю засідання Ради стало прийняття до її складу нових членів - Всеукраїнського союзу церков християн віри євангельської - п'ятидесятників та Союзу вільних церков християн євангельської віри України. Відтепер до складу Ради входять 9 релігійних організацій. 2014 рік виокремлюється між іншими роками функціонування Ради тим, що спільними зусиллями на рівні положення було офіційно задекларовано створення інституту військового капеланства.

Духовна підтримка військовослужбовців та співробітництво Церкви і Збройних Сил України на сучасному етапі. Задоволення релігійних потреб - важливий чинник духовного виховання особового складу Збройних Сил України. Серед багатьох видів виховання одним з найцікавіших, але й найскладніших, є виховання духовності, яке відрізняється своєю неоднозначністю і впливом на глибинні структури людської свідомості. Саме тому сьогодні надзвичайно актуальною є тема духовного виховання військовослужбовця-громадянина, патріота.

Кожна релігія по-своєму тлумачить, що таке духовність. Тому скільки релігій, стільки й шляхів до духовності. Згідно з Тлумачним словником української мови, духовність - це те, що стосується внутрішнього, морального світу людини. Крім того, духовність часто пов'язують з релігійністю і вірою в Бога. Тож людину, для якої важливі духовні чи релігійні цінності, можна назвати духовною.

Досвід взаємодії Збройних Сил України і церков у сфері задоволення релігійних потреб, а також залучення священнослужителів до духовного, морально-релігійного виховання військовослужбовців свідчить, що найкращі результати досягаються там, де ця діяльність носить постійний і системний характер.

Основні зусилля у своїй діяльності у Збройних Силах України церкви спрямовують на: проведення священнослужителями духовних бесід із військовослужбовцями, використання проповіді для моральної підтримки віруючих воїнів; висвітлення історичної ролі релігії в розвитку культури, мистецтва й моралі, збереження національних традицій при організації і проведенні виховної роботи; ознайомлення воїнів з основними пам'ятками духовної спадщини України; участь у проведенні урочистих військових ритуалів з включенням елементів культових обрядів; проведення релігійних обрядів, віддаючи останні почесті, освячуючи пам'ятники, меморіали загиблим воїнам.

У релігійній роботі з військовослужбовцями велике значення мають сповіді та індивідуальні бесіди духовної особи. Вони не тільки контролюють психічний стан кожного бійця, але й націлюють його на подальше виконання бойових завдань без страху і сумніву. Великий психологічний і виховний потенціал мають також і колективні богослужіння.

Слід зазначити, що представники церков беруть активну участь у душпастирському служінні з військовослужбовцями, які виконують свої обов'язки у зоні АТО. При цьому наражаючись на небезпеку, священики проводять служіння на передовому краї, блокпостах, освячують військову техніку, дають благословіння воїнам перед виконанням бойових завдань, відспівують загиблих, духовно підтримують поранених. У місцях постійної дислокації військових частин ведуть постійно роботу з сім'ями військовослужбовців.

Уповноважені за душпастирську опіку військовослужбовців від різних конфесій погоджують свою співпрацю через Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України, а військові священнослужителі координують свою діяльність з командуванням військових частин (підрозділів).

Військово-релігійне співробітництво здійснюється за напрямками:

· задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України та членів їхніх сімей

· духовне, культурне, моральне та патріотичне виховання;

· турбота про збереження моральності у військових колективах, профілактика правопорушень;

· збереження, відродження і розвиток історичної та культурної спадщини;

· соціальна діяльність церков (релігійних організацій), підтримка інституту сім'ї;

· діалог з Міністерством оборони України та органами військового управління з питань, значущих для церков (релігійних організацій) і суспільства загалом;

· участь у миротворчих операціях в складі національних контингентів.

Подальша активізація військово-релігійних відносин шляхом найбільш широкого використання у межах чинного законодавства потенціалу українських церков та релігійних організацій без сумніву сприятиме духовному, патріотичному та військовому вихованню особового складу Збройних Сил України.

Отже, із часів занепаду Київської Русі й до здобуття Україною незалежності у 1991 році духовно-релігійний компонент залишався подекуди чи не єдиним чинником, який дозволив нашому народові зберегти свою національну гідність і самобутність. З огляду на те, що протягом останніх років у Збройних Силах України спостерігається стала тенденція до зростання кількості тих, хто вважає себе віруючими, - організація задоволення релігійних потреб військовослужбовців у Збройних Силах вимагає певних змін. Це обумовлено загальними об'єктивними процесами утвердження в українському суспільстві демократії, світоглядного і конфесійного плюралізму та толерантності, а з іншої сторони - наповнення реальним змістом поняття правової держави, в якій забезпечуються не просто конституційні права громадян щодо задоволення релігійних потреб, а враховується і позиція невіруючих.

Залучення потенціалу українських церков до духовно-патріотичного виховання військовослужбовців та задоволення духовних потреб військовослужбовців, набуває все більшої актуальності. А створення сучасної моделі забезпечення конституційного права особового складу на свободу совісті та віросповідання сприяє зміцненню обороноздатності України.



Рекомендована література

1. Конституція України. К.: Велес, 2011. - 48 с.

2. Директива Міністра оборони України від 21 квітня 2006 р. Д-25 "Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України"

3. Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації"

4. Кротиков В.П. Душпастирська опіка у Збройних Силах України: досвід, проблеми, перспективи. К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2010. - 258 с.

5. Наказ Міністра оборони України від 17.03.2009 № 115 "Про затвердження Положення про Раду у справах душпастирської опіки при Міністерстві оборони України"

6. Наказ Міністра оборони України від 22.04.2011 № 220 "Про затвердження Концепції душпастирської опіки у Збройних Силах України";

7. Ягупов В.В. Військове виховання: історія, теорія виховання: Навч. посібник. - К.: ВПЦ "Київський університет" , 2002. - 560 с.



20. Релігія як складова духовної культури Українського народу. Основні релігійні конфесії в Україні

Важко уявити собі процес утвердження та розвитку суверенної, незалежної України без підвищення культурного рівня її громадян. Зовсім невипадково розділ Конституції України, присвячений правам, свободам та обов'язкам людини і громадянина, має велику кількість положень, безпосередньо пов'язаних з питаннями та проблемами культури.

Ефективне вирішення питання захисту України, окрім іншого, передбачає наявність певного рівня культури усіх категорій військовослужбовців та цілеспрямованих зусиль щодо його підвищення. Чітке розуміння сутності та змісту духовної культури військовослужбовців - це важлива умова формування відповідальності кожного воїна на захист своєї країни, свого народу, умова узгоджених і якісних зусиль командирів, штабів, органів виховної та соціально-психологічної роботи в забезпеченні культурного росту військовослужбовців.

Духовна культура суспільства. Для людини військової культурні цінності завжди мають неабияке значення. Адже цивілізація вимагає від тих, хто володіє правом на застосування зброї, повне засвоєння і дотримання тих культурних цінностей, які панують на цей час у суспільстві. Інакше просто неможливо уявити собі, як військова людина зможе захищати свою країну, народ. Вивчення витоків культури, її трансформації і розвитку для військовика - річ необхідна. Тим більше, що людина в однострої в цивілізованих державах завжди вважалася мало не зразком у дотриманні багатьох культурних постулатів.

Ми часто говоримо: "культурна людина", "моральна культура особистості", "культура поведінки", "політична культура", "культура військовослужбовця". А що ж таке "культура"?

Культура - надзвичайно багатозначне поняття. Слово "культура" (cultura) - латинського походження і спершу означало обробку землі, її культивування. У подальшому цим терміном стали позначати все створене людиною, а під культурою розуміти все, що відрізняє людину, суспільство від природи. В цьому значенні розвиток людства означає розвиток його культури.

Поняття "культура" складне і багатогранне. Чимало філософів та інших дослідників давніх і новітніх часів цікавились цим питанням. Вперше це поняття вжив видатний римський мислитель, оратор і державний діяч Цицерон (106-43 рр. до н.е,). У культурі він вбачав, з одного боку, діяльність по перетворенню природи на благо людини, а з іншого - засіб удосконалення духовних сил людини, її розуму.

Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатися як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому розумінні воно увійшло по суті у всі європейські мови. У середні віки поняття "культура" асоціюється з міським укладом життя, а пізніше, в епоху Відродження, з досконалістю людини. Нарешті, у XVII ст. слово "культура" набуває самостійного наукового значення.

Німецький філософ XVII ст. Й. Гейдер відстоював ідею історичного прогресу людства, пов'язуючи його з розвитком культур. Він підкреслював, що творення і засвоєння набутої людством культури є необхідною умовою становлення людини, її "другим народженням".

Український філософ Г. Сковорода вперше поставив питання про культуру як окремий, незалежний від природи, символічний світ, у якому вищі цінності людського буття, все святе і божественне, розкриваються і побутують у символічній формі.

Сьогодні не існує загальноприйнятого визначення культури. У світовій літературі можна знайти більш як 500 визначень поняття "культура". Ось деякі з них:

Культура - все те, що є результатом людської історії.

Культура - водночас історично визначений рівень розвитку суспільства, творчих сил і здібностей людини, виражений у матеріальних і духовних цінностях, створених самою людиною.

Упродовж розвитку людства виокремились певні культурні епохи: антична, середньовічна, культура епохи Відродження; окремі форми культури: політична, соціальна, правова, економічна, екологічна, фізична, моральна і т.д.

Культуру потрібно культивувати, бо вона для кожного народу є джерелом стійкості і добра, фактором національної гідності, водночас втілюючи історичний досвід самого народу, його творчий потенціал, служить підґрунтям для духовного розвитку наступних поколінь. Прогрес суспільства поєднується і супроводжується також культурним прогресом.

Світова культура - це синтез кращих досягнень усіх національних культур різних народів, що населяють нашу планету. Національна культура уособлює надбання культур різних соціальних верств і прошарків населення кожного суспільства.

Своєрідність національної культури, її неповторність і оригінальність виявляються як у духовній (мова, література, музика, живопис, релігія), так і в матеріальній (традиції виробництва, праці, ведення господарства) сферах життя і діяльності народу. Так, зокрема, виділяють національні культури - українську, російську, французьку та ін.

Кожен народ, створюючи власну національну культуру, тим самим робить внесок у світову культуру, здійснюючи за її допомогою зв'язок з навколишньою природою та іншими народами. В результаті такого спілкування відбувається взаємне культурне збагачення. І як наслідок - різні культури розвиваються, ускладнюються, стають набагато різноманітнішими.

Українська культура - одна з найдавніших європейських культур. Формувалася протягом століть, в середовищі певного етносу, під впливом багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів. Духовна культура українського народу має яскраво виражений національний характер, вона самобутня і неповторна. Разом з тим, у цій культурі наявні загальнолюдські цінності. Вони складалися під впливом різних культур: індо-європейської, балканської, іранської, алтайської, античної, германської, візантійської, західно-європейської в динамічних процесах людських спілкувань. Сліди цих впливів простежуються у мові, археологічних пам'ятках, писемних джерелах, архітектурі.

Відповідно до двох головних сфер людської діяльності - матеріальної і духовної традиційно розрізняють два основні напрямки культури - матеріальний і духовний.

Матеріальна культура охоплює всю сферу виробничої діяльності людства та її результати: як знаряддя праці, житло, предмети повсякденного побуту, одяг, будівельні споруди, засоби зв'язку, пам'ятники і монументи тощо.

Духовна культура стосується області свідомості, пізнання, моралі, виховання, освіти, науки, мистецтва, літератури та інших сторін духовної діяльності людини. Сюди також належать релігія і міфологія, світоглядні, політичні, моральні та інші уявлення людей. Тобто, духовна культура охоплює всю сферу духовного життя, всі сфери й напрямки її розвитку.

Матеріальна культура тісно пов'язана з культурою духовною. Обидві вони є результатом свідомої діяльності людини, що вже свідчить про її духовність. "Будь-яка культура (навіть матеріальна культура), - писав М.А. Бердяєв, - є культура духу; будь-яка культура має духовну основу - вона продукт творчої роботи духу над природними стихіями". Будь-яка абсолютизація чи недооцінка матеріальної або духовної сторони культури надзвичайно збіднює її як багатогранне і цілісне явище.

Кожна людина в тій чи іншій мірі може засвоювати досягнення як матеріальної, так і духовної культури. Освоєння культури - це процес виявлення творчих здібностей людини.

Необхідність та актуальність проблеми духовного виховання військовослужбовців відповідає завданням ідеологічної роботи у Збройних Силах України.

У застосуванні до військовослужбовців під культурою ми розуміємо рівень духовного і фізичного розвитку особистості, її творчих сил і здібностей, форми життєдіяльності, характер ціннісних орієнтацій і життєву позицію в процесі вирішення завдань зміцнення обороноздатності держави.

Культура особистості - це ступінь оволодіння конкретною людиною досягненнями матеріальної і духовної культури суспільства, усіма досягненнями цивілізації. Головними структурними елементами культури особистості є знання та переконання, якості особистості, навички, уміння і характер діяльності. Про культуру особистості ми судимо, перш за все, за рівнем освоєння та реалізації нею соціальних ролей, виконанням певних функцій, за опануванням механізмами засвоєння й розвитку соціального досвіду.

Культура військовослужбовця - складне явище системного характеру, в якому багато складових. Кожна складова - в свою чергу складна система. Якщо узагальнити, то в культурі військовослужбовця слід мати на увазі, перш за все, такі складові, як політична, моральна, професійна, гуманітарна, правова, естетична, екологічна, фізична культура та культура повсякденного спілкування.

Релігія і релігійне життя в Україні. Україна - багатонаціональна, в релігійному відношенні багатоконфесійна держава. Етноси, що мешкають в Україні, вбирають в себе її духовні скарби, зростають у силі. Кожна культура національних меншин, так чи інакше виявляючи риси спорідненості з українською, не втрачає за цим власної самобутності. Одночасно, повноцінне буття в лоні України етнічних культур збагачує її духовність, наснажує й витончує її дух.

Релігія - значний пласт у духовній культурі суспільства. Реальну наявність релігійних уявлень наука фіксує близько 40 тис. років тому. За тисячоліття, що минули, людство створило безліч різновидів релігій. Своєрідні релігії існували у древніх єгиптян та греків, вавілонян та євреїв. За часів середньовіччя релігія стає визначальним чинником культури, формує світогляд епохи.

У хронологічному порядку можна виділити такі форми релігії:

1. Племінні культи (магія, тотемізм, фетишизм, аніматизм, шаманізм, землеробські культи, культи вождя).

2. Національні релігії (індуїзм, іудаїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, зороастризм, джайнізм, сикхізм).

3. Світові релігії (буддизм, християнство, іслам).

4. Нетрадиційні культи ("Церква уніфікації", "Сімя любові", "Міжнародне товариство свідомості Крішни", "Місія божественного світла" тощо).

Особливе значення релігії як форми суспільної свідомості пояснюється тим, що вона протягом тисячоліть існування людства домінувала над іншими формами суспільної свідомості: мораллю, мистецтвом, філософією, наукою, політикою та правом. Саме релігія піднімала проблему морально-духовного удосконалення людини. Тому не можна зрозуміти ні історію, ні культуру, зокрема нашого народу, якщо не враховувати вплив релігії, релігійної свідомості.

Релігієзнавча література має понад сімдесят визначень поняття "релігія" і десятки теорій її виникнення, що вказує на надзвичайну складність даного феномену. Деякі вважають, що релігія - похідне від латинського слова "religio", що позначає благочестя, побожність, святиня, предмет культу. Інші вважають, що "релігія" означає поновлення зв'язку з Богом. Древні римляни позначали словом "релігія" все те, що було пов'язане із шануванням (культом) Богів. Перші християни також використовували цей термін, а вже через християнство це слово ввійшло згодом у всі європейські мови.

У наш час широкого розповсюдження набули так звані світові релігії: буддизм, християнство та іслам. Крім того, продовжують існувати і національні релігії та виникати нові - так звані неорелігії.

Специфіка сучасної ситуації в України полягає в тому, що після десятиліть панування державного атеїзму наш народ прагне вгамувати духовний голод і це приводить його в лоно церкви. Це не лише традиційна православна церква, а й інші конфесії, які отримали можливість вільно функціонувати на теренах нашої молодої держави. Надзвичайно актуальним є пошук шляхів урегулювання міжцерковних відносин, зокрема подолання міжконфесійних конфліктів.

Релігія дуже складне явище, яке закономірно виникає у суспільстві й існує разом з ним. Воно виникає в процесі пізнання людиною сил природи. Релігія є не тільки уявленням про Бога. Це й реальне життя, дії людей, богослужіння, церковна організація, форми і принципи організації суспільного життя. Основним елементом релігії є релігійний культ, який базується на вірі в можливість установлення певних взаємовідносин між людиною та предметом її віри.

Першою ланкою інституту релігії є релігійна група. На чолі релігійних груп, релігійних організацій знаходяться служителі культу. Саме вони зайняті організацією і проведенням релігійних обрядів. Поняття "релігійні організації" охоплює "релігійні громади, управління і центри, монастирі, релігійні братства, місіонерські товариства (місії), духовні навчальні заклади, а також об'єднання, що складаються з вище зазначених релігійних організацій" (Закон України "Про свободу совісті та релігійні організації", ст.7).

Дослідники релігії виділяють чотири основні типи релігійних організацій: церква, секта, харизматичний культ та деномінація.

Церква - (від грецького kyriake - божий дім) - це тип релігійної організації, що склався в ході того чи іншого віровчення. Характерною ознакою церкви є чітка централізована та ієрархізована система взаємодій між священнослужителями та віруючими.

Секта виникає як результат відокремлення від церкви частини віруючих та священнослужителів в результаті опозиції до пануючого в тій чи іншій країні релігійного напряму, що виражається в кардинальній зміні віровчення та культу.

Харизматичний культ можна розглянути як один із різновидів секти. На чолі такого культу стоїть харизматичний лідер, який своїми неординарними здібностями здатний зцілювати, творити чудеса, передбачати події тощо.

Деномінація - це перехідний тип релігійної організації, який залежно від характеру виникнення та тенденції еволюції має риси церкви та секти.

Згідно з останніми даними зараз у світі проживає приблизно 2,2 млрд людей (32% від загальної чисельності людства), що сповідують християнство; 1,6 млрд (відповідно, 23%) - іслам; 1 млрд (15%) - індуїзм, 500 млн (7%) - буддизм, і 14 млн (0,2%) - іудаїзм. Приблизно 400 млн людей (6%) практикують різні традиційні релігії, а 58 млн вважають себе адептами "молодих" (у порівнянні з традиційними) конфесій - наприклад, синтоїзму, сикхізму, багаї тощо. 1,1 млрд осіб (16% населення) не ототожнюють себе з певною релігією: тобто, їх можна вважати третьою за чисельністю групою (втім, дуже багато хто з них у тій чи іншій формі вірять у Бога).

Православ'я сповідують близько 300 млн чоловік. У сучасному світі до країн з більшістю православного населення належать: Росія, Україна, Білорусь, Болгарія, Греція, Грузія, Кіпр, Македонія, Молдова, Румунія, Сербія, Чорногорія. Також Православ'я помітно присутнє у Боснії та Герцеговині, Фінляндії, Казахстані та на Алеутських островах американського штату Аляска.

Основні релігійні конфесії в Україні. На сьогодні провідні позиції в Україні залишаються за православ'ям (18811 громад), яке представлене, крім не чисельних угруповань, трьома Церквами.

Українська православна церква (УПЦ). З 2014 року Предстоятелем УПЦ є Митрополит Київський і всієї України Онуфрій (Березовський). Церква має 12 714 громад, що складає дві третини (67,5 %) усіх православних громад, або понад третину (35 %) громад країни. УПЦ має 214 монастирів, 20 навчальних закладів та 10456 священнослужителів.

Українська православна церква - Київський патріархат (УПЦ КП). З 1995 року Предстоятелем УПЦ КП є Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет (Денисенко). У складі УПЦ КП налічується 4 661 громада, що складає майже чверть (24,8 %) усіх православних громад, або 13 % усіх релігійних громад країни. У 2014 році більше 30 релігійних громад УПЦ прийняли рішення про перехід у підпорядкування УПЦ КП, мотивуючи його тим, що у важкі для країни часи вони мають бути разом з українською церквою, підтримувати стремління утворення єдиної помісної церкви. Звісно ж, на людей вплинули події на сході України та вороже ставлення російської держави до українців. УПЦ КП має 60 монастирів, 18 навчальних закладів та 3132 священнослужителя.

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). З 2000 року Предстоятелем УАПЦ є Митрополит Київський і всієї України Мефодій (Кудряков). УАПЦ є меншою, порівняно з УПЦ та УПЦ КП, організаційною структурою. До неї належать 1185 громад, що становить 6,3 % усіх православних громад, або 3,3 % загальної кількості релігійних громад країни. УАПЦ має 12 монастирів, 7 навчальних закладів та 706 священнослужителів.

Друге місце, після православних за кількістю релігійних організацій посідає Українська Греко-католицька церква (УГКЦ). Діяльність УГКЦ в Україні відновлена у 1989 році. З 2011 року Главою УГКЦ є Верховний Архієпископ Києво-Галицький єпископ Святослав (Шевчук). До складу УГКЦ в Україні входять 3 765 громад, що становить 10,6 % загальної кількості релігійних громад в Україні. Громади УГКЦ переважають у Львівській області, де вони становлять 53 % загальної кількості громад, та в Івано-Франківській (51 %). Значними є частки греко-католицьких громад у Тернопільській (46 %) і Закарпатській (22 %) областях. УГКЦ має 120 монастирів, 16 навчальних закладів та 2625 священнослужителів.

Протестантизм представлений в Україні 40 напрямами. Серед них є чисельні течії, що нараховують десятки тисяч послідовників: євангелізм, баптизм, адвентизм, єговізм та ін. Є також дрібні групи, які не об'єдналися з єдиновірцями або сповідують специфічні версії протестантизму. Загалом частка протестантських громад становить 29 % загальної мережі релігійних громад України. Як і раніше, найбільшу кількість громад мають євангельські християни-баптисти (2 576), християни віри-євангельської-п'ятидесятники (1 616), Свідки Єгови (1 030) та адвентисти сьомого дня (1064).

Динамічний розвиток мусульманських інституцій в Україні започатковано у 1993-1996 рр., насамперед - з поверненням на батьківщину кримських татар. Єдиного інституційного оформлення конфесія не має: частка мусульманських громад у загальноукраїнській мережі становить 3,5 %. При цьому, іслам зберігає виразний регіональний характер: близько 90 % його громад зосереджено в АР Крим.

Буддизм на території України представлений лише окремими організаціями.

З початку 1990-х років в Україні поширюються новітні релігійні рухи (неорелігії) - тобто течії і напрями, що виникають, як правило, на основі існуючих релігій як їх синтез або модернізовані версії. Серед них: Товариство Свідомості Крішни - 42 громади; Рідна українська національна віра (РУН-віра) - 66 громад; Церкви Повного Євангелія - 675 громад та інші.

Іудаїзм представлений в Україні кількома інституційними структурами та напрямами (загалом 283 громади). Іудейські громади діють в усіх областях України та АР Крим, проте ніде вони не становлять значимої частки загальної мережі релігійних громад. У загальноукраїнській мережі їх частка складає близько 0,8 %.

Можна говорити, що для сучасної України є характерним: існування виразних відмінностей між регіонами у щільності релігійних громад; зосередження центру церковно-релігійного життя у Західному та Центральному регіонах (70 % усієї мережі релігійних громад країни); переважання православних релігійних осередків у загальній релігійній мережі країни; випереджаюче, порівняно із православ'ям, зростання кількості протестантських і харизматичних релігійних організацій; регіональний характер поширеності основних конфесій.

Таким чином, слід зазначити, що сьогодні релігійні організації мають значний духовний потенціал, який слід використати в інтересах зміцнення обороноздатності держави, подальшої розбудови Збройних Сил України.



Рекомендована література

1. Конституція України. К.: Велес, 2011. - 48 с.

2. Директива Міністра оборони України від 21 квітня 2006 р. Д-25 "Про впорядкування питань задоволення релігійних потреб військовослужбовців Збройних Сил України".

3. Про Концепцію гуманітарного та соціального розвитку у Збройних Силах України / Указ Президента України від 12 січня 2004 р. №28/2004.

4. Кротиков В.П. Душпастирська опіка у Збройних Силах України: досвід, проблеми, перспективи. К.: НДЦ ГП ЗСУ, 2010. - 258 с.

5. Релігієзнавство: [навчально-методичний посібник] / автор-укладач: В. В. Білецький. - Донецьк: Східний видавничий дім, Донецьке відділення НТШ, 2012. - 220 с.

6. Ягупов В.В. Військове виховання: історія, теорія виховання: Навч. посібник. - К.: ВПЦ "Київський університет" , 2002. - 560 с.



21. Розпад Радянського Союзу. Проголошення незалежності України

Суспільно-політична ситуація в УРСР у другій половині 80-х років ХХ століття. Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної української держави. Наприкінці 80-х років ХХ ст. у політичному житті України почала зростати роль так званих неформальних, самодіяльних організацій, які склали серйозну конкуренцію КПРС. У червні 1989 р. їх було вже понад 47 тис., у тому числі 6 957 суспільно-політичних організацій. У червні 1988 р. у Львові відбулася зустріч представників національних рухів Вірменії, Грузії, Латвії, Литви, Естонії України. Її учасники висловилися за перетворення Радянського Союзу на конфедерацію незалежних держав.

13 листопада 1988 р. на екологічному мітингу у м. Києві Д. Павличко й Л. Тараненко запропонували ідею створення Народного руху України. Союз письменників України схвалив формування "Народного Руху України за перебудову". У його програмі від 28 вересня 1989 р. визнавалися керівна роль КПРС у суспільстві, непорушність СРСР як єдиної держави. Рух підтримали такі організації, як "Зелений світ", Товариство української молоді, "Меморіал". У березні 1989 р. виник Тернопільський крайовий Рух, 7 травня - Львівський, а до червня цього року групи рухівців існували вже в семи обласних центрах і у м. Києві. 8-10 вересня 1989 р. у Києві відбувся Установчий з'їзд Руху. На ньому були присутні 1 109 делегатів від 280 тис. прихильників, 300 запрошених гостей. Головою Установчого з'їзду було обрано поета І. Драча. Помірковані лідери Руху (В. Яворівський, І. Драч, Д. Павличко) захищали ідею незалежності України у рамках істотно реформованої союзної федерації, наполягаючи також на лібералізації діяльності КПРС. Радикали (В. Чорновіл, JI. Лук'яненко, М. Горинь, С. Хмара) сповідували політичний плюралізм, виступали за вихід України зі складу Радянського Союзу. До грудня 1989 р. Рух налічував 77 тис. членів, але в східних областях він мав лише шість, а в південних - 12 відсотків прихильників.

Погіршення соціально-економічного становища у шахтарських регіонах викликало страйк майже півмільйона гірників республіки, який почали 15 липня 1989 р. працівники шахти "Ясинуватська-Глибока" у Макіївці. Страйк підтримали колективи шахт не лише Донбасу, а й Луганщини та Львівсько-Волинського басейну. На багатьох шахтах страйкарі ліквідовували парткоми, висловлювали недовіру лідерам профспілок, примусили піти зі своїх посад кожного третього директора шахти і місцевих керівників у чотирьох містах (подеколи секретарям парткомів доводилося тікати через вікно).

Події прискорились у зв'язку із розвалом радянсько-партійної системи управління, зростанням активності молоді, передусім студентства. Уперше в історії УРСР комуністи опинилися в меншості у складі депутатів Івано-Франківської обласної ради, яку очолив демократично налаштований голова М. Яковина.

На виборах до Верховної Ради України у березні 1990 р. Демократичний блок завоював 25 % мандатів. У парламенті було сформовано опозицію - Народну Раду, яку очолив академік зі Львова І. Юхновський. Лідером комуністичної більшості ("За радянську суверенну Україну", неофіційна назва - "Група 239") було обрано О. Мороза. Із Народною Радою співпрацювала група "Демократична платформа в Компартії України" у складі 41 депутата.

Паралельно з поступовим формуванням національної свідомості, відродженням греко-католицької церкви, традицій козацтва, ланцюгом злуки від Києва до Львова 22 січня 1990 p. йшла війна символів, політизована заміна одних назв іншими, альтернативними.

Антикомуністичні сили поступово набирали впевненості. Про це свідчить, зокрема, гасло несанкціонованого мітингу під стінами Верховної Ради у лютому 1990 p.: створити свою Національну армію.

Вагомою силою став робітничий рух. На І з'їзді шахтарів СРСР у червні 1990 р. (понад половину делегатів і майже весь оргкомітет склали представники України) пролунали вимоги відставки уряду М. Рижкова, формування Кабінету народної довіри. У рішеннях з'їзду записано, що шахтарі не вважають більше КПРС партією, яка захищає інтереси пролетаріату. Проведена після з'їзду масова акція протесту проходила за участю робітників семи регіонів, які висунули головним чином політичні вимоги, у тому числі департизації на виробництві, в армії, правоохоронних органах.

Прийняття Верховною Радою УРСР Декларації про державний суверенітет України. Важливим кроком на шляху здобуття незалежності стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР "Декларації про державний суверенітет України" (за неї голосувала і комуністична більшість - "Група 239"), яка, однак, не набула статусу конституційного акту. Занепокоєне тим, що з лав КПУ виходять сотні тисяч комуністів, керівництво партії почало маневрувати. У Декларації про державний суверенітет України, багато положень було запозичено з документів Руху.

Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку. В цьому документі вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, до якого вона тоді входила. Це положення Декларації було внесено до чинної тоді Конституції УРСР як окрема стаття. Вказувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканність її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна Рада УРСР. Законодавче закріплялися необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні сили, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаблокового державою, яка дотримуватиметься без'ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї.

У жовтні 1990 р. Рух перетворився на правоцентристську антикомуністичну опозицію, вилучивши зі своєї назви слова "за перебудову". Рухівці висунули гасло - "Бандитам - тюрми!" Участь членів КПРС у діяльності Народного Руху України категорично заборонялась (з 2 лютого 1993 р. Рух став політичною партією).

Після того як парламентська більшість схвалила курс на підписання нового союзного договору, Народна Рада закликала громадян суверенної України протидіяти цьому рішенню. З 1 жовтня 1990 р. почався політичний страйк за участю до 1 млн. осіб, відбулася маніфестація в Києві. Протягом 2-18 жовтня на площі Жовтневої революції (нині - майдан Незалежності) київська філія Української студентської спілки, Студентське братство зі Львова і Союз національної української молоді організували голодування 157 студентів вищих навчальних закладів України. Студенти висунули широкий спектр вимог: відставка голови уряду В. Масола, проведення виборів на багатопартійній основі, націоналізація майна КПРС і ВЛКСМ, відмова від підписання союзного договору проходження строкової служби у військах виключно на території України!

5 листопада 1990 р. було зареєстровано першу опозиційну комуністам партію - Українську республіканську партію на чолі з Л. Лук'яненком. За рік здобули право на легалізацію (тобто досягли чисельності три тисячі членів та більше) ще чотири партії: Українська соціал-демократична партія, Демократична партія України, Партія зелених України, Партія демократичного відродження України. Однак жодна з них не могла тоді конкурувати з КПУ ні за чисельністю, ні в організаційному чи матеріальному плані. оборона захист північноатлантичний військовий

19 листопада 1990 р. голова Верховної Ради Росії Б. Єльцин визнав суверенітет України, однак для нього це рішення було лише тактичним ходом. Маневрувала й Компартія України: у лютому 1991 р. її керівництво запропонувало, наслідуючи приклад Казахстану, обрати президентом республіки С. Гуренка. У Кремлі з березня 1991 р. розпочалася підготовка до можливого введення надзвичайного стану, про що неодноразово згадував і М. Горбачов.

Прагнучи зберегти унітарну державу, хай навіть із конфедеративними рисами, М. Горбачов ініціював проведення 17 березня 1991 р. всесоюзного референдуму щодо подальшої долі Радянського Союзу. В Україні паралельно з союзним пройшов республіканський референдум, а в Західній Україні був ще й третій бюлетень для громадян із за питанням про ставлення до політичної незалежності України. Більшість опитуваних (80,2 %) висловилися за входження республіки до Союзу радянських суверенних держав на основі Декларації про державний суверенітет УРСР. Водночас за другими бюлетенями 70,5 % громадян проголосували за збереження СРСР в оновленому вигляді. Однак у Львівській області погодилися з такою ідеєю лише 14,7 % жителів, Івано-Франківській - 16,1 %, Тернопільській - 17,6 %, навіть у Києві - 44,6 %. Референдум виявив відсутність чітких уявлень у громадян УРСР про можливий розвиток подій далі, бажання перекласти рішення виключно на лідерів республіки. Але у лавах керівної партії загострювалася ідеологічна криза.

Зростанню відцентрових тенденцій істотно сприяли пропагандистські кампанії, в ході яких лідери республік звинувачували центр у нееквівалентності міжреспубліканського обміну. В Україні багато говорили про самодостатність її економіки, прибалтійські регіони вимагали від керівництва СРСР компенсації збитків від окупації їх Червоною Армією у 1940 році.

Лічені дні залишалися до кінця СРСР, адже в союзному референдумі не взяли участі, хоча й з різних мотивів, республіки Прибалтики, Грузія, Вірменія, Молдавія, Татарстан, Тамбовська область, Північна Осетія, Чечено-Інгушетія, Тува. Навіть З. Гамсахурдія в листопаді 1990 р. заявив, що Грузія вийде зі складу Радянського Союзу не раніше ніж через п'ять років.

Спроба державного перевороту в СРСР і Україна. 19 серпня 1991 р. у Москві була здійснена спроба повернути хід подій назад. Створений Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС) оголосив про неможливість М.С. Горбачовим за станом здоров'я виконувати обов'язки президента СРСР, про перехід його повноважень до віце-президента Г. Янаєва, про надзвичайні заходи з метою подолання глибокої кризи, хаосу і анархії, що загрожують життю і безпеці громадян. Тим самим ДКНС, до якого увійшли, зокрема, віце-президент Г. Янаєв, прем'єр-міністр В. Павлов, голова КДБ В. Крючков, міністр внутрішніх справ Б. Пуго та міністр оборони Д. Язов, намагалися зірвати призначене на 20 серпня підписання нового Союзного договору. Вони зробили спробу обмежити "перебудову" й зберегти СРСР. 19 серпня 1991 р. командувач Сухопутних військ Радянської Армії генерал В. Варенников в присутності С. Гуренка фактично поставив Л. Кравчукові ультиматум - підтримати ДКНС. Адже на боці ДКНС були командувачі трьох військових округів України і Чорноморського флоту. Крім того, під Києвом знаходилися дві десантно-штурмові бригади, ще дві - на Кіровоградщині та Кременчуччині, де було ще 1200 бійців. Біля Одеського шосе стояв піхотний полк 72-ї дивізії чисельністю 1500 чоловік, в інших військових частинах налічувалося до 3 тис. вояків. ДКНС міг використати Деснянську танкову дивізію, на аеродромі Борисполя 20 серпня мав висадитися десантний полк із Бреста та інші військові частини.

Перед керівництвом УРСР була поставлена вимога про підтримку дій ДКНС. Проти Комітету рішуче й безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді С. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то вони підтримали ДКНС. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Ради України були зігноровані.

...