Розвиток сільських територій в контексті міжнародного співробітництва

Програма надає підтримку формуванню активних організацій громад у містах України - об'єднанням співвласників багатоквартирних будинків (ОСББ), обслуговуючим кооперативам, громадським організаціям шкіл та дитсадків, мережам громадських організацій та ін. Такі самоврядні організації засновуються за принципами демократичного врядування та співпрацюють із міськими радами для вироблення спільного бачення сталого розвитку їхніх міст.

Проект розбудовує інституційний потенціал міських рад-партнерів шляхом надання підтримки для підвищення їх спроможності покращувати управління, надання послуг і якість життя громадян на території, охопленій проектними заходами. З цією метою, він надає такі види підтримки, як дорадчі послуги, тренінги, оглядові та навчальні візити й обладнання. Для залучення широкого кола громадськості до процесу управління місцевим розвитком надається підтримка для реалізації ініціатив зі стратегічного планування розвитку міст, упровадження системи управління якістю муніципальних послуг відповідно до міжнародного стандарту ISO, елементів е-врядування, проведення громадських слухань, інтегрування планів організацій громад у плани місцевого розвитку.

Проект підтримало 294 проекти громад, спрямовані на сталий розвиток через покращення стану місцевої інфраструктури. Загальна вартість цих проектів становить 31,32 млн грн (близько 4,04 млн дол.). Вони покращили якість життя більше 66 тис. людей. Проект підтримує створення об'єднань співвласників багатоквартирних будинків та інших сталих форм організацій громад, посилює їх спроможність, підтримуючи реалізацію спільних ініціатив, спрямованих на енергоефективність, водопостачання, водовідведення та інше.

На муніципальному рівні шість міст упровадили систему управління якістю муніципальних послуг відповідно до ISO 9001:2000/2008/2009; створено 18 офіційних веб-сторінок міських рад-партнерів; одне місто розробило стратегічний план розвитку; здійснено дев'ять обмінних візитів «Схід-Захід» для більше ніж 320 службовців органів місцевого самоврядування; проведено п'ять тренінгів із децентралізації та ефективного місцевого самоврядування для понад 250 службовців; підтримано міжмуніципальну ініціативу з управління твердими побутовими відходами; шість міст засвоїли підхід до місцевого розвитку за участю громади шляхом створення муніципальних рад сталого розвитку і ухвалення муніципальних програм для підтримки проектів сталого розвитку.

На національному рівні підтримано більше ніж 20 заходів, спрямованих на реформу житлово-комунального господарства, підвищення енергоефективності, управління твердими побутовими відходами, е-врядування та ін.; розроблено чотири кращі практики місцевого самоврядування, які визнані та рекомендовані для поширення на національному рівні; підтримано парламентські слухання щодо місцевого самоврядування; розроблено зміни до Закону України «Про органи самоорганізації населення» в партнерстві з Комітетом Верховної Ради України з питань державного будівництва та місцевого самоврядування.

Метою українсько-нідерландського проекту «Гармонізація законодавства та політики розвитку сільських територій в Україні відповідно до стандартів ЄС» є обмін інформацією та досвідом щодо розвитку сільських територій, формулювання рекомендацій у процесі гармонізації політики розвитку сільських територій в Україні відповідно до стандартів ЄС.

Проектом передбачалось та здійснено шість заходів відповідно до робочого плану, а саме:

· організація та проведення круглого столу у м. Київ, під час якого визначені проблеми та напрямки діяльності щодо розвитку сільських територій, представлена європейська модель «будинку розвитку сільських територій» для впровадження відповідної стратегії розвитку;

· організація та проведення семінару в Міністерстві аграрної політики та продовольства України, головною темою якого було ознайомлення з основними аспектами політики розвитку сільських територій у країнах ЄС;

· візит української делегації у складі 10 чоловік до Королівства Нідерланди. Під час візиту українська сторона ознайомилася з досвідом голландських партнерів стосовно співпраці державного та приватного сектору в забезпечені розвитку сільських територій і визначила ефективність існуючих підходів;

· організація та проведення за участю представників п'яти пілотних територій (учасників модельного проекту «Нова сільська громада») навчального семінару щодо впровадження стратегії розвитку сільських територій;

· організація та проведення двох регіональних семінарів в АРК та Житомирській баласті;

· організація та проведення двох регіональних семінарів у Черкаській та Івано-Франківській областях.

Результатами реалізації зазначеного проекту є:

· ознайомлення українських партнерів з європейськими стандартами та підходами до забезпечення розвитку сільських територій, а також діючою відповідною програмою ЄС, нормативними документами, а нідерландських партнерів - із основами державного та законодавчого регулювання з питань розвитку сільських територій в Україні;

· розроблення так званої моделі «будинку розвитку сільських територій», яка визначає важливі аспекти розвитку сільських територій в Україні;

· набуття досвіду впровадження підходів у співпраці між державою, сільською громадою, приватним сектором, управлінні та організації регіональних «будинків розвитку сільських територій»;

· застосування під час проведення семінарів у сільських громадах чотирьох пілотних територій України методів, спрямованих на активізацію місцевого населення щодо визначення шляхів розвитку їх сільських територій. Зокрема, метод використання уявних зображень знайшов своє відображення в планах дій сільських громад. У результаті складено перелік побажань та очікувань населення в ході реалізації стратегії розвитку цих сільських територій на рівні сільських громад [93].

Реалізація проекту сприяла активізації співпраці між Україною та Королівством Нідерланди в напрямі розвитку сільських територій та визначила спільне бажання продовжувати таку співпрацю.

Програма TACIS передбачає комплекс заходів, які сприятимуть розвиткові сільського зеленого туризму. Особлива увага приділяється створенню нових і вдосконаленню наявних тур-продуктів, просуванню їх на потенційні ринки. В рамках програми проводяться тренінги для сільських господарів, навчальні курси у сфері екотуризму, ознайомчі тури. Консультанти проекту видали посібник для господарів осель, де йдеться про вимоги та сподівання гостей, викладаються методи роботи з ними, наводяться права та обов'язки господарів.

Європейський Союз убачає в сільському зеленому туризмі основний важіль економічного підйому своїх сільських територій. За підрахунками експертів Європейського банку реконструкції та розвитку, облаштування в місті вихідця з сільської місцевості в 20 разів дорожче, ніж створення умов для життя і роботи в селі. Саме тому ЄС відкрив спеціальну кредитну лінію в розмірі 100 тис. євро на розвиток невеликих приватних готелів й агропансіонатів, організованих за «домашнім» взірцем.

РОЗДІЛ 3. СТРАТЕГІЧНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ У КОНТЕКСТІ МІЖНАРОДНОГО СПІВРОБІТНИЦТВА

3.1 Поліпшення функціонування управлінських структур аграрних підприємств у процесі реалізації політики розвитку сільських територій

Всебічний аналіз стану соціально-економічного розвитку сільських територій показав, що, незважаючи на окремі позитивні зміни, досягнуті в результаті реформування аграрного сектору економіки, відбувається занепад та руйнація українського села. Стан сільського ринку праці характеризується загостренням проблем зайнятості та безробіття, низьким професійно-кваліфікаційним рівнем незайнятих осіб, відсутністю нових робочих місць для селян. Ці та інші факти становлять загрозу продовольчій безпеці країни, демографічному відтворенню селянства, створюють соціальну напругу на селі.

У сільській місцевості значно знизився рівень життя та доходів населення (у сільському господарстві оплата праці є найнижчою серед галузей економіки), зросла чисельність осіб, що живуть за межею бідності, поглиблюється розрив між багатими і бідними, зникає, так остаточно і не сформувавшись, так званий середній клас, який би мав бути основою розвитку цивілізованого суспільства.

Як показують дослідження, занепад сільської соціальної інфраструктури, відсутність робочих місць, елементарних культурно-побутових умов життя селян, низький розвиток сільських територій, недостатні умови для розвитку підприємництва на селі сприяють відтоку сільського населення, особливо молоді, до міст і за кордон заради більш престижних заробітків та в пошуках кращої долі. Обмеженість виробничої сфери села сільським господарством, низький розвиток різних видів несільськогосподарської діяльності призводять до неможливості працевлаштування осіб, вивільнюваних із сільського господарства, без зміни місця проживання, а отже, обезлюднення сільських територій. Ці та інші умови спричиняють деградацію сільського населення, зростання злочинності, поширення пияцтва та наркоманії, руйнування сімей, збільшення чисельності самогубств і, в остаточному підсумку, до зменшення кількості мешканців села.

Значні проблеми у своєму розвитку відчувають новостворені сільськогосподарські підприємства. Найважливіша з них полягає в тому, що ці агроформування виявились нездатними створити достатню кількість робочих місць, забезпечити належну зайнятість і гідну заробітну плату селян. Це зумовлено власне природою діяльності таких приватних агроформувань. Головна мета їх засновників - забезпечити якомога більший прибуток від своєї діяльності. Взявши в оренду земельні та майнові паї селян, вони несуть перед ними, як правило, лише одну відповідальність - гарантувати орендну плату. До того ж власники землі передають її в оренду на короткий термін. За даними Держкомзему України, майже 88,0 % селян передають землю в оренду на строк до 5 років. Це не зацікавлює товаровиробника вкладати капітал для збереження та підвищення родючості землі. Він намагається за цей період отримати найбільший зиск від її використання. Інших зобов'язань, насамперед надання робочих місць, забезпечення гідних доходів, вирішення питань соціальної інфраструктури села (будівництва житла, доріг, надання різних послуг) тощо, вони на себе не беруть. І це все відповідає чинному законодавству України. Орендуючи землю, керівники агропідприємств не несуть відповідальності за стан і напрями її використання. Не вагаючись, підприємства скорочують обсяги трудомісткої та низькорентабельної сільськогосподарської продукції (тваринництва, птахівництва, овочівництва, садівництва тощо), оскільки виробляти її не вигідно, тому що це призводить до зменшення прибутків, збільшення зарплатомісткості продукції, необхідності додаткових відрахувань до фондів соціального страхування, а отже, зростання собівартості продукції [17, с. 5].

Інша справа, коли підприємство займається тільки рослинництвом. Типовим явищем є факти, коли, взявши земельні паї в оренду, підприємці-орендарі тимчасово доставляють у село власну техніку, наймають механізаторів з інших населених пунктів, які обробляють землю. Навіть охоронців наймають із міст. Селяни - орендодавці ж участі в цих операціях майже не беруть. Отже, село та його мешканці залишаються, так би мовити, поза виробничими процесами. Результатом цього є відсутність робочих місць, занепад сільської соціальної інфраструктури [36, с. 37].

В екстремальних умовах в Україні проживає більше половини сільських безробітних, багатодітних та одиноких малозабезпечених сімей, недієздатних пенсіонерів, громадян без певних занять і місця проживання. Багато з них є кваліфікованими робітниками, спеціалістами, які не знайшли себе в нових ринкових умовах, поповнили лави «нових бідних» через відсутність попиту на робочу силу та занижену ціну на неї [35, с. 55].

Актуальним є і соціальний аспект сільської зайнятості. Адже відсутність суб'єктів господарювання та робочих місць - це тільки половина проблеми. Друга полягає в занепаді українського села, а отже, відсутності умов пристойного життя селян. Якщо навіть уявити, що робочі місця в сільській місцевості з'являться, то навряд чи вони приваблюватимуть її мешканців.

Незадовільним є забезпечення сільських населених пунктів побутовим, медичним обслуговуванням, послугами зв'язку, радіо тощо. Значна частина показників, що характеризують рівень забезпечення послуг на селі, постійно знижується. Таке становище зумовлене не тільки зменшенням суб'єктів соціальної інфраструктури, але й відсутністю будь-яких інших суб'єктів господарювання на селі.

Іншими словами, найгірша ситуація сформувалася у малих селах, що неминуче призводить до їх деградації та повного занепаду. Через відсутність суб'єктів господарювання сільські ради не можуть поповнювати місцеві бюджети та розвивати соціальну інфраструктуру в сільській місцевості, відповідно зменшується кількість робочих місць для селян, створюється напруга на сільському ринку праці.

Згідно з чинним законодавством України витрати сільськогосподарських підприємств на будівництво об'єктів соціальної інфраструктури повинні компенсуватися за рахунок державного бюджету. В результаті аграрної реформи всі суб'єкти сільської соціальної інфраструктури, що були у складі сільськогосподарських підприємств, передані на баланс сільських рад. Проте через відсутність фінансування із місцевих бюджетів вони поступово згортають свою діяльність або здебільшого перепрофілюються на інші види суто комерційної діяльності. Ось чому актуальною є необхідність здійснення кардинальної територіальної реформи в сільській місцевості та розвитку продуктивних сил на селі.

Сільська рада фактично є недієвим органом, який намагається перекладати виконання своїх функцій на органи вищого порядку та безкінечно вимагати надання дотацій із державного й місцевих бюджетів, що не можна вважати нормальним.

Заради справедливості зазначимо, що існує чимало прикладів, коли окремі сільськогосподарські підприємства дійсно дбають про соціальні проблеми села, забезпечують зайнятість і гідну оплату праці, розвиток соціальної сфери. Але це скоріше виняток, ніж правило.

Однією з таких виняткових територій сільського розвитку є с. Семенівка Арбузинського району Миколаївської області. У 2002 році за ініціативи сільської громади та функціонуючого на території села ССЗАТ «Добре життя» створено благодійну організацію «Семенівський добробут». Працювала вона з перемінним успіхом. А починаючи з 2009 року, коли після дострокових виборів сільським головою стала І. Д. Герасименко, робота громади активізувалась, набула нового змісту. Відновила діяльність і благодійна організація. Її мета - об'єднання всіх суб'єктів господарювання для вирішення побутових питань, соціально-економічного розвитку населених пунктів сільської ради. Основним інструментом реалізації завдань є угода про соціально-економічне партнерство. У 2011 році розширено роботу благодійної організації та внесено зміни в угоду. Тепер вона називається «Угода про співпрацю заради майбутнього «Розбудуймо наші села разом»». Збільшено суми внесків у благодійний фонд: по 12 грн із 1 га - для землевласників і землекористувачів, 1 000 - для власників торгових точок, 3 000 грн - для інших суб'єктів господарювання. Не залишаються байдужими й частина жителів, депутати, члени виконавчого комітету, які роблять свої хоча невеличкі, але такі необхідні внески. Зокрема, бюджет Семенівської сільської ради на 2011 рік (табл. 3.1) становив 669 734 грн, левова частка якого витрачається саме на розвиток своєї сільської території - освіту, культуру, охорону здоров'я благоустрій рідного села [14]. Позитивним є той факт, що більше як 16 відсотків необхідних видатків є власними доходами сільської ради.

Крім того, за ініціативою сільської ради створений і діє спеціальний фонд, кошти якого витрачаються строго за призначенням. Зокрема, 2011 року: 16 100 грн податку з власників транспортних засобів - на ремонт доріг, 1 000 грн збору за забруднення навколишнього середовища - на озеленення території, 12 000 грн оплати за перебування дітей у дитячому садку - на придбання продуктів харчування. Всього надходження до спеціального фонду за 2011 рік становили - 29 100 гривень.

Таблиця 3.1 Бюджет Семенівської сільської ради Арбузинського району Миколаївської області на 2011 р., грн.

Доходи	Сума	Видатки	грн
Закріплені доходи	254 900	Органи місцевого самоврядування	152 616
Власні доходи	109 020	Освіта	193 515
Дотація вирівнювання	292 114	Охорона здоров'я	236 777
Дотація на вирівнювання фінансового забезпечення місцевих бюджетів	13 700	Благоустрій населених пунктів	1 500
Разом доходів	669 734	Культура	85 826
		Інші видатки на соціальний захист	300
		Підтримка газети	200
		Разом видатків	669 734

Значну роль відіграє й місцева газета. Роз'яснення, агітація, ознайомлення з роботою фонду, звіт про надходження і використання коштів - майже у кожному номері матеріал на одну з цих тем. Мешканці, прочитавши і проаналізувавши інформацію, приходять у сільраду, щоб окреслити нові проблемні напрями роботи, співпраці фонду й органу місцевого самоврядування.

Держава постійно приділяє увагу питанням розвитку села. Проте аналіз стану розвитку сільських територій вказує на відсутність системних заходів і практичних дій, підпорядкованих поточним і стратегічним інтересам та проблемам конкретного сільського населеного пункту, виробничо-господарської структури, кожного мешканця села. Сьогодні не лише виробництво сільськогосподарської продукції повинно бути фундаментом розвитку сільських територій, а й піклування передусім про селянина, його потреби, бажання, створення умов для нормальної життєдіяльності сільського населення.

Питання розвитку сільських територій та зайнятості сільського населення, подолання труднощів і перешкод на цьому шляху й надалі стоятимуть надзвичайно гостро. І тут доречно звернутися до досвіду розвинених країн світу.

У процесі формування програм економічного розвитку сільських територій держав Європи значну увагу приділяється диверсифікації розвитку галузей економіки, стимулювання використання новітніх технологій та формування нових економічних систем. Відтак ключовим суб'єктом становлення сталого економічного розвитку сільських територій є малий та середній бізнес. Саме він забезпечує 91% робочих місць та формує 32-40% виробленого ВВП у сільських територіях Європи.

На основі аналізу розвитку цих територій виділено низку тенденцій, серед яких найбільш значними, на нашу думку, є наступні:

1. Посилення ролі в диверсифікації сільської економіки. Протягом останнього часу в Європі диверсифікація сільськогосподарського виробництва стає все більш актуальною для країн, які намагаються зменшити виробництво сільгосппродукції та регулювати державні видатки на підтримку сільського господарства.

Диверсифікація також актуальна для держав, що перебувають на шляху до цивілізованих ринкових відносин, в яких сільське населення має великі труднощі, пов'язані зі структурною перебудовою економіки.

У ситуації зміни моделей попиту на сільськогосподарську продукцію, наявності ресурсів і технологій джерела несільськогосподарського доходу для малих сільгоспвиробників мають велике значення, оскільки відкривають для них нові можливості для заробітку. Раціональність такого підходу базується на створенні гнучкої диверсифікованої системи джерел доходів, що дає змогу збільшити частково зайнятість, а відповідно і доходи місцевого населення.

Під диверсифікацією сільськогосподарського виробництва розуміють розвиток несільськогосподарських галузей у сільській місцевості, до яких головним чином відносяться місцева промисловість, будівництво, сервіс і туризм.

2. Підвищення впливу регіонального маркетингу, що є одним із напрямів розвитку підприємництва в сільських територіях країн Європи. Під регіональним маркетингом розуміють ринкову орієнтацію концепції управління, спрямовану на стійкий економічний розвиток регіону.

Регіональний маркетинг сприяє оптимізації структури економіки регіону: розширенню ринків збуту місцевих товарів та послуг, отриманню регіонального продукту з високою часткою доданої вартості, підтриманню місцевих підприємств і створенню на основі їх інтеграції регіональних кластерів у різних галузях. Особливо важлива роль відводиться розвитку малого підприємництва та диверсифікації сільської економіки.

Поряд із формуванням певного іміджу більше значення регіональний маркетинг має також з погляду просування регіональної продукції, підтримання місцевих підприємств. У регіоні виділяють низку підприємств, які є лідерами. Навколо них концентруються компанії - постачальники сировини, компонентів, послуг. Усі вони співпрацюють із підприємствами інфраструктури, навчальними і науковими закладами. Така система утворює регіональний кластер - регіональний економічний обіг. Важливу роль у кластерах відіграє структура, що забезпечує взаємодію підприємств між собою. Чим більше таких структур, орієнтованих на споживача, та які здатні швидко адаптуватися в ринкових умовах, що змінюються, працюють у різних галузях, тим стабільніша загальна соціально-економічна ситуація в регіоні.

3. Посилення ролі інформаційно-консультативного забезпечення підприємництва на селі та поява нових підходів до його діяльності. Розвиток на сільських територіях підприємництва неможливий без використання інноваційних технологій та інформаційно-консультативного забезпечення. Особливо це очевидно для малого підприємництва. Важливість інформаційно-консультативних служб давно вже визнана в країнах Європи і для їх розвитку створені всі необхідні умови.

Одним із нових підходів до діяльності інформаційно-консультативних служб є центри розвитку - структури, що повинні доповнити роботу адміністрації у сфері стратегічного планування та інформаційно-консультаційної підтримки підприємців. До завдань таких центрів також відносяться інформаційне забезпечення процесу розвитку, здійснення робіт у сфері регіонального маркетингу, підтримання підвищення кваліфікації та зайнятості населення.

4. Посилення фінансової підтримки підприємницької діяльності. До недавнього часу кредитування сектору підприємницької діяльності здійснювалося тільки банківською системою, але кредитування фермерських господарств, малих підприємств на селі банки вважають особливо ризиковими та малоприбутковими. На сільських територіях немає такої концентрації грошових коштів, як у місті, і залучати ресурси юридичних і фізичних осіб більш складно.

Високі відсоткові ставки та короткі строки повернення банківських кредитів призводять до того, що сільські жителі, як правило, не звертаються до них за фінансовими послугами. У країнах Європи поряд з банківськими кредитами, досить розвинута небанківська фінансова сфера - кредитна кооперація. Створення та розвиток системи сільської кредитної кооперації дає доступ до кредитних ресурсів та інших фінансових джерел суб'єктам підприємництва в аграрному секторі економіки, а також іншим категоріям сільських позичальників.

Основною метою кредитного кооперативу є надання фінансово-кредитних послуг своїм членам у розвитку їх господарської діяльності та підвищення фінансового становища за рахунок акумулювання вільних грошових коштів юридичних та фізичних осіб. Таким чином сільському населенню та підприємцям надається інколи єдина можливість отримати доступ до необхідних фінансових послуг на прийнятних умовах з оформленням мінімального пакета документів і кредитним забезпеченням. Кредитні кооперативи в цьому випадку відіграють роль партнерів при реалізації різних програм і тим самим забезпечують економічний та соціальний розвиток села. Наразі сільська кредитна кооперація є одним із важливих напрямів розвитку фінансового ринку в сільських регіонах.

Поряд із сільськими кредитними кооперативами проблеми фінансування створення і розвитку підприємництва на селі вирішують фонди кредитування малого підприємництва. Їх основною метою є надання кредитів суб'єктам підприємницької діяльності на пільгових умовах. Головними умовами ефективної роботи фондів є: навчання підприємців створенню бізнес-планів; моніторинг процесів видачі та погашення позик; консультації при підготовці бізнес-планів; навчання та консультування щодо ведення бухгалтерського обліку; підтримка позичальників у ході реалізації їх продукції на ринку.

Для ефективного здійснення політики розвитку сільських територій у країнах Європи важливим аспектом стає законодавча та правова підтримка. Законодавство, яке має регулювати підприємницьку діяльність, суттєво визначається комплексною політикою. Логіка побудови законодавства в цих країнах має такі загальні ознаки:

· наявність федеральних законів, що забезпечують додаткові стимули для прискореного розвитку пріоритетних напрямів підприємництва;

· виділення в законах загальної дії спеціальних статей, спрямованих на розвиток підприємництва;

· наявність спеціальних правових актів регіонального та місцевого рівня.

Регулюючі функції держави щодо підприємництва в Європі проявляється в забезпеченні прав на:

· свободу підприємницької діяльності (право підписання договорів, вільного вибору професії та місця роботи, вступ в об'єднання, союзи та ін.);

· приватну власність та вільне користування нею (земельними ділянками, засобами виробництва тощо);

· обмеження державного втручання в економіку для досягнення суспільно-політичних цілей та визначення відхилень від нормального економічного розвитку. Державне втручання в економічний процес приватного сектору тільки в тому разі, коли цей сектор економіки не в змозі самостійно справитися чи не може повною мірою забезпечити розвиток відповідно до наявних чи змінених суспільно-політичних потреб.

У цій сфері основними регулюючими функціями держави є:

· створення сприятливих умов для високого рівня конкуренції. Держава, намагаючись зберегти і створити нові підприємства, за допомогою антимонопольного законодавства контролює отримання окремими суб'єктами економіки домінуючого положення на ринку;

· забезпечення фінансової стабільності і стабільності валютної системи на основі засобів грошово-фінансової політики та банківського законодавства;

· досягнення загальної соціальної справедливості та соціальних гарантів шляхом проведення соціальної політики, податкового законодавства, законодавства щодо соціального страхування;

· створення та підтримання загальнодоступної, добре функціонуючої інфраструктури (транспорт, телекомунікація, державне управління, державні інститути, які гарантують внутрішню та зовнішню безпеку).

У процесі державного управління розвитком сільських територій та підприємницької діяльності важливим елементом у країнах Європи є адміністративне регулювання. Адміністративні процедури, які сприяють розвитку сільських територій можна розділити на два види:

- існуюче господарське управління для цілей прийняття внутрішніх рішень;

- обов'язкові адміністративні процедури, які потребують виконання поставлених завдань, що виходять із національного та міжнародного законодавства, реєстрація, ліцензування і банкрутство підприємств.

У більшості розвинених країн з аграрного бюджету підтримуються тільки фермери і створені ними кооперативи. Існують також обмеження коштів по окремих підприємствах. У нас таких правил немає, унаслідок чого значна частка бюджету припадає на великі підприємства; у сільських районах розвивається в основному банківська, а не кооперативна форма кредиту, що не дає змоги сформувати повноцінне місцеве фінансово-кредитне господарство. Адже банки як зовнішні по відношенню до даної місцевості організації орієнтуються передусім на інтереси своєї системи, а не місцевої спільноти. Ресурси, залучені ними від сільських вкладників, потрапляють у загальні фінансові потоки і розчиняються там, лише частково задовольняючи місцеві потреби. Кредитні ж кооперативи та інші мікрофінансові організації, які управляються представниками територіальної спільноти і працюють в її межах і на її потреби, розвинені дуже слабо.

У нашій країні необхідно виділяти засоби для села окремою бюджетною позицією, розробляти загальнодержавні нормативи забезпечення сільського населення суспільними послугами, передбачити прямі виплати сільськогосподарським товаровиробникам у розрахунку на 1 га ріллі та 1 голову худоби, забезпечувати пріоритетну підтримку сільських кредитних кооперативів. Серед недоліків сучасної сільської політики слід назвати дефіцит інформації як про розвиток сільського господарства, так і, особливо, сільської місцевості. Його відчувають і мешканці села, й особи, які приймають рішення в галузі сільської політики. Так, на всіх рівнях законодавчої й виконавчої влади України продекларовано захід щодо початку боротьби з бідністю як стратегічне завдання, але статистики про сільську бідність по суб'єктах господарювання і сільських адміністративних районах немає.

Обстеження сільських поселень щодо їх забезпечення інфраструктурними об'єктами проводилося ще за радянської влади на початку 80-х років. За Всеукраїнським сільськогосподарським переписом має бути проведений перепис сільських населених пунктів з метою з'ясування їх соціально-демографічного, економічного, інфраструктурного, рекреаційного й екологічного потенціалу, щоб визначити перспективи розвитку, скласти схеми розселення, здійснити класифікацію сільських адміністративних районів за тенденціями та моделями соціально-економічного розвитку. Необхідно запровадити моніторинг сільського розвитку не тільки по регіонах країни, а й районах, оскільки соціальні відмінності між районами більші порівняно з областями.

Першим кроком у цьому напрямі має бути формування загальнодержавного інформаційного ресурсу за підсумками сільськогосподарського перепису 2006 року по адміністративних районах і місцевих утвореннях, доступ до якого повинні одержати спеціалісти як органів управління АПК, так і наукові організації.

Значним недоліком нинішньої сільської політики слід вважати недостатню увагу до розвитку організаційно-інституційної інфраструктури сільських спільнот. У командно-адміністративній економіці сільськоутворюючі функції виконували сільськогосподарські підприємства, які, по суті, були центрами сільського життя. Крім сільськогосподарського виробництва, вони утримували на своєму балансі соціальну й інженерну інфраструктуру, надавали послуги особистим селянським господарствам, були інформаційно-консультаційними і навіть культурно-просвітницькими центрами. Ця багатофункціональна роль великих сільськогосподарських підприємств не була цілковито врахована у процесі їхньої ринкової трансформації. Усе звелося до приватизації землі та майна, передачі інфраструктурних об'єктів на баланс місцевих адміністрацій. Майже нічого не зроблено для розвитку нових центрів обслуговування (насамперед, кооперативів) особистих господарств селян, інформаційно-консультаційних центрів, мікрофінансових організацій.

У підсумку криза сільськогосподарських підприємств автоматично призвела до кризи сільського розвитку. Необхідно обґрунтовувати варіативні схеми організації сільського розвитку в більшості сільських адміністративних районів. Йдеться про організацію фермерських, особистих селянських господарств та їх кооперативів, розвиток несільськогосподарської зайнятості, у тому числі завдяки малому підприємництву, використанню рекреаційного й культурно-історичного потенціалу територій. Для цього необхідно створити нову сільську інфраструктуру - мережу мікрофінансових організацій, консультаційних центрів, демонстраційних господарств, збутових і постачальницьких кооперативів тощо.

Для забезпечення ефективного використання необхідно під керівництвом сільської ради створювати та опрацьовувати програму розвитку сільської економіки і території (рис. 3.1). Це, власне, документ, в якому мають бути враховані інтереси всіх учасників, а тому він повинен затверджуватись на засіданні сільської ради і бути обов'язковим для виконання.



Рис. 3.1. Алгоритм механізму створення програми управління розвитком сільських територій

* Джерело: власні дослідження

Така програма, очевидно, може цілком відповідати тим вимогам, які визначені Державною цільовою програмою. Щоб програма розвитку сільської економіки і території максимально відповідала специфіці конкретного сільського поселення, витрачання коштів сільської ради повинно мати чітку адресність.

Отже, проблеми відродження й розвитку аграрного виробництва мають відноситись до компетенції сільськогосподарських підприємств, а зайнятість сільського населення, розвиток і планування сільських територій, їх соціальне облаштування - стати прерогативою виключно держави і сільських громад. Винятком можуть бути лише ті осередки соціальної інфраструктури, які створені всередині аграрних підприємств і утримуються за їх рахунок.

Одним із дискусійних є питання про роль сільського господарства в сільського розвитку. Останнім часом побутує думка про наявність в Україні «надлишкового» сільського господарства, а його скорочення однозначно трактується як позитивний, хоча і болючий процес. Головним аргументом при цьому є порівняння галузевої структури економіки України і держав Заходу. Дійсно, у вітчизняному сільському господарстві (з урахуванням господарств населення, городництва і садівництва) зайнято майже 30% сукупних трудових ресурсів країни, а на Заході - близько 3%. Висновок із порівняння цих даних нібито очевидний: обсяги сільськогосподарського виробництва необхідно зменшувати, і чим скоріше, тим краще. Виходячи з цього, вважається нормальним, що відповідає передовому зарубіжному досвіду, скорочення витрат на аграрну галузь у бюджеті до 1%. Проте ця прямолінійна логіка не враховує низку важливих обставин.

У всіх країнах Заходу зменшення аграрної зайнятості було результатом тривалого історичного періоду, і в жодній із них не досягалося якими-небудь спеціальними заходами, як наприклад, багаторазове зменшення за стислий строк сільськогосподарського бюджету й одномоментне зниження імпортних тарифів.

Природно, історичне, еволюційне зменшення частки сільського господарства в економіці передбачає дотримання трьох умов: воно має відбуватися на основі підвищення продуктивності аграрної праці, не призводити до загострення сільського безробіття і зростання бідності, не супроводжуватися збільшенням імпорту сільськогосподарської продукції. Жодна з цих умов в Україні у період різкого скорочення частки сільського господарства у 90-ті роки не була врахована. Україна - аграрна держава з великим сільськогосподарським потенціалом, тому поставки продукції на світовий ринок, виробленої на основі низькоінтенсивних технологій, сповільнюватимуть процес скорочення аграрної зайнятості.

Помилково вважати сільське господарство галуззю, яка виробляє тільки продовольство і сировину. Диверсифікуючись, воно здійснює й послуги, попит на які стрімко зростає. Йдеться про послуги у сфері туризму, рекреації, культури. Крім того, сільські товаровиробники беруть участь у виробництві таких суспільних благ, котрі гарантують продовольчу безпеку і здійснюють соціальний контроль над територіями.

Ситуація з формуванням ефективної сільської політики щодо фінансування села, зокрема, пояснюється тим, що сільська спільнота недостатньою мірою впливає на владу. В Україні ще не сформовано ефективного, широкого (що репрезентує всі соціальні групи села) аграрного лобі, крім лобі великого агробізнесу, який частково відстоює і загальногалузеві, але передусім забезпечує вузькокорпоративні інтереси.

Сільська територія як економічне формування являє собою складну і багатофункціональну природну, соціально-економічну й виробничо-господарську структуру та характеризується сукупністю властивих кожній з них особливостей: площею земельних угідь, на яких вона розміщена; кількістю населення; обсягами і структурою виробництва; розвитком соціальної та виробничої інфраструктури; формою зайнятості у виробництві й обслуговуванні тих, хто проживає на ній, та іншими [20, с. 8].

Збалансований, сталий розвиток сільських територій залежить від формування високоорганізованого ринкового середовища, що відповідає потребам споживача і можливий лише шляхом створення і функціонування ефективної інфраструктури - виробничої, ринкової, соціальної, синергетичний вплив якої на кількісні та якісні результати аграрного виробництва переоцінити неможливо.

Управління агропромисловим виробництвом - це єдина система, елементи якої перебувають у постійній взаємодії. Дії, що в той же час управляють як на федеральному, так і регіональному рівні, повинні мати певні розмежування, що виключали б розрив цих дій і тим самим не порушували системності управління. У процесі розподілу повноважень центру і регіонів основна частина регулюючих функцій, що забезпечують можливість мотивації, стимулювання і підтримки підприємств комплексу і сільського населення, має бути передана органам управління регіонів, природно, з умовою їх здійснення в рамках загальнодержавної агропродовольчої політики. В цьому випадку діяльність територіальних управлінських структур набуде відносної незалежності, підвищиться ефективність регіонального планування. Збільшення самостійності регіональної влади у зв'язку з розмежуванням повноважень повинне супроводжуватися адекватним розширенням фінансових можливостей.

Розроблення стратегічних планів конкретного підприємства чи сільської території повинні пов'язуватися з конкурентною боротьбою і навіть конкретним конкурентом - лідером галузі. Найнадійніший шлях досягнення стійкого рівня прибутковості в майбутньому - постійна, щорічна, щомісячна і навіть цілодобова боротьба за зміцнення конкурентоспроможності і поліпшення становища компанії на ринку.

Отже, стратегічне управління - це методи конкуренції та здійснення бізнесу, які вибирає менеджмент для задоволення клієнтів, успішної конкуренції та досягнення глобальної мети організації. Розроблення стратегії є орієнтованою на ринок і споживача творчою діяльністю, що вимагає таких якостей, як уміння використовувати ринкові можливості і купівельні потреби, готовність до розумного ризику й інтуїтивне розуміння того, що потрібно для зростання і зміцнення бізнесу.

Для оцінки і визначення переваг стратегічного управління, як правило, застосовуються три критерії, а саме:

· відповідність середовищу. Стратегія повинна відповідати умовам галузі і конкуренції, ринковим можливостям і погрозам, іншим аспектам зовнішнього середовища, ураховувати сильні і слабкі сторони компанії, її компетентність, конкурентні можливості, тобто ґрунтуватися на SWOT-аналізі;

· конкурентна перевага. Стратегія забезпечує стабільну конкурентну перевагу. Чим краще опрацьовані фактори, які забезпечують підприємству конкурентну перевагу, тим вищою буде її ефективність і віддача;

· ефективність. Стратегія багаторазово підвищує ефективність роботи компанії. Правильність її вибору найкраще підтверджується поліпшенням двох показників - прибутковості і зміцнення конкурентної та ринкової позиції компанії [19, с. 110].

Підвищення конкурентоспроможності - це процес змін, які потрібно мотивувати, стимулювати і генерувати. Ці зміни створюють позитивні установки й організаційну культуру, що сприяють, у свою чергу, як виживанню організації в агресивному зовнішньому середовищі, так і досягненню лідируючих позицій на ринку. Іноді виникають ситуації, в яких зміни повинні бути внесені ззовні, незважаючи на протидію або небажання частини працівників організації. Керівники програми в цих випадках мають без вагань використовувати свою виконавчу владу, щоб розпочати введення змін.

Нами узагальнено основні дії та їх взаємозв'язки щодо розробки та реалізації стратегічних програм розвитку аграрного виробництва (рис. 3.2).



Рис. 3.2 Основні напрями реалізації стратегічних програм розвитку аграрного виробництва

Створення ефективної управлінської структури повинно забезпечити як загальний централізований контроль за розробкою та реалізацією програми, так і оперативне керівництво роботою виконавців зі своєчасним корегуванням їх діяльності на всіх етапах. Робота над структурою та змістом програми починається після виходу розпорядження керівника підприємства про створення робочих груп та координаційної ради, які є основними елементами в організаційній структурі управління програмою розвитку і підприємства, і сільських територій (рис. 3.3).



Рис. 3.3 Організаційна структура управління програмою розвитку сільських підприємств і територій

Будь-яка програма або проект сільського розвитку складається з процесів. Процес - це сукупність дій, які приносять результат. Процеси управління програмою (проектом) можуть бути розподілені на шість основних груп, які реалізують різноманітні функції управління ( рис. 3.4).



Рис. 3.4 Системні процеси управління програмами сільського розвитку

Як видно, процеси управління програмами сільського розвитку накладаються один на одного і відбуваються з різною інтенсивністю на всіх стадіях програми (проекту).

Крім того, процеси управління проектами пов'язані завдяки своїм результатам: результат виконання одного стає висхідною інформацією для іншого. І, нарешті, існує взаємозв'язок між групами процесів різноманітних фаз програми (проекту). В реальному проекті (програмі) фази можуть не тільки передувати одна одній, але і накладатись. Повторення ініціювання на різних фазах програми (проекту) допомагає контролювати актуальність їх виконання. Якщо актуальність програми сходить нанівець, наступна ініціація дає змогу вчасно це виявити і запобігти додатковим витратам.

Загалом існує достатньо велика кількість критеріїв оцінки стратегічного управління: повнота охоплення всіх ключових аспектів діяльності, внутрішня погодженість складових, ступінь ризику, гнучкість. Їх можна використовувати як додаткові до трьох основних критеріїв, але в жодному разі не замість них. Не маючи формалізованої стратегії, керівнику складно оцінити правильність напряму розвитку компанії. Підприємства, що здійснюють проекти з удосконалення внутрішньої діяльності (проекти впровадження комп'ютеризованих інформаційних систем, проекти, пов'язані з реорганізацією бізнесів-процесів, реструктуризацією підприємства), часто стикаються із труднощами щодо оцінки ефективності того чи іншого заходу. Найчастіше ухвалення рішення залежить від бюджету (як правило, насамперед робиться те, що дешевше) і особистісних характеристик людини, яка займається проектом. У результаті немає стратегії пріоритетності організаційних заходів і її доволі складно вибудувати.

Відповідно до статистики, 90% стратегій, які розробляються на підприємствах, не реалізується і зазвичай так і залишаються на папері [3, с. 13]. Проблема полягає в неправильному підході до впровадження стратегії, недостатньому рівні підготовки управлінського персоналу. Насамперед стратегію необхідно чітко визначити, обґрунтувати завдання, поставити цілі, розробити всі альтернативні варіанти і тільки тоді впроваджувати. І найголовніше - контролювати, чи дотримується організація виробленої стратегії, чи виконуються заплановані заходи, чи досягаються поставлені цілі.

Ще одна проблема, з нашого погляду, лежить у площині взаємовідносин безпосередніх управлінців на підприємстві. У класичному ланцюжку стратегічного керівництва великих підприємств чотири основні ланки: власник підприємства, директор (виконавчий директор), фінансовий директор (головний бухгалтер) та маркетинг-директор (комерційний директор). Із самого початку організації бізнес-процесу на підприємстві в них різні цілі. Так, власника турбує термін окупності інвестованих коштів і можливість їх повернення, виконавчого директора - можливість отримання прибутку, який забезпечить повернення інвестицій, фінансового директора - можливість мінімізації витрат і забезпечення максимальної віддачі на вкладену гривню інвестицій. Керівники всіх підрозділів повинні знати і розуміти, яким чином, як і на чому заробляються гроші. Власне дохід маркетинг-директора та працівників маркетингового відділу має залежати від загальних фінансових результатів компанії.

Отже, ми вважаємо, що маркетинг з розряду функціональних стратегій слід перемістити у розряд корпоративної стратегії підприємства і справді зробити філософією бізнесу. Водночас навіть стратегія, орієнтована на маркетинг, повинна мати формалізований вигляд і давати можливість визначити її результативність. Саме на реалізацію цих завдань спрямована система збалансованих показників «Balanced Scorecard».

Balanced Scorecard - не єдина методологія формалізації стратегічних показників. Але вона набула значного поширення завдяки тому, що ретельніше опрацьована, ніж усі інші, й існує досвід її успішного застосування.

Система збалансованих показників з'явилася 1990 року, її творці - Девид Нортон, директор Norland Norton Institute, і Роберт Каплан, професор Harvard Business School, які займаються вивченням питання ефективності управління, а також пошуком можливостей та інструментів, котрі забезпечують її підвищення. У результаті ними створена управлінська технологія (концепція) стратегічного й оперативного управління організацією, основана на системі взаємопов'язаних стратегічних цілей і показників результативності.

В основу технології «Balanced Scorecard» покладено такі ідеї:

· по-перше, використання поряд із фінансовими нефінансових показників для оцінювання ефективності діяльності підприємства (обсяг нефінансових показників понад 50 %);

· по-друге, цілі й показники є інтегрованими в систему, збалансованими й орієнтованими на стратегію;

· по-третє, доведення стратегії всім підрозділам компанії і кожному працівнику (проблеми з упровадженням стратегії зазвичай виявляються на нижчому рівні, ніж топ-менеджменту).

Концепція «Balanced Scorecard» полягає в наявності так званих взаємопов'язаних перспектив або груп цілей, коли стратегія компанії розкладається на чотири складові:

- фінанси - формування і чітка фіксація цілей у сфері фінансів;

- клієнти - установлення цілей, що повинні бути досягнуті в роботі з клієнтами для досягнення фінансових цілей;

- процеси - організація внутрішніх процесів на підприємстві для досягнення цілей у роботі з клієнтами і цілей розвитку ринку;

- навчання і розвиток - визначення завдань у сфері навчання персоналу і розвитку інформаційної системи.

Усі зазначені цілі повинні об'єднуватися єдиним ланцюжком причинно-наслідкового зв'язку, і таким способом вони можуть бути переведені в якесь формалізоване стратегічне ціле.

Основним поняттям Balanced Scorecard є стратегічна карта за чотирма напрямами, про які йшлося вище. Стратегічна карта - це графічне зображення стратегії. Стратегія, виражена у вигляді стратегічної карти, спрощує комунікації менеджерів, що повинні діяти в єдиному баченні стратегії підприємства. Концепція також містить чіткі показники (ключові показники результативності - КПР), що характеризують поточний стан підприємства і цільовий стан, якого потрібно досягти (табл. 3.2), а також заходи - інвестиційні проекти, потрібні для реалізації тієї або іншої мети.

Таблиця 3.2 Основні показники концепції «Balanced Scorecard»

Напрям	Ключовий показник результативності
Фінанси	Рентабельність капіталу. Прибуток на інвестований капітал. Біржова (ринкова) вартість акцій. Зростання обсягів продажів. Рух готівкових коштів. Прибуток. Податки тощо
Клієнти	Частка ринку. Рівень задоволення клієнтів. Частка нових клієнтів. Життєвий цикл товарів (за асортиментними групами). Рівень якості та відповідності стандартам. Сервісне обслуговування. Цінова політика. Виконання строків поставок. Імідж продукту та підприємства. Оборот тощо
Процеси	Тривалість виробничого циклу. Час налагодження робіт. Час виконання замовлення. Час очікування. Частота процесів. Прибутковість. Час виведення на ринок. Інноваційний цикл тощо
Навчання і розвиток	Ринкові інновації. Інтелектуальна компетенція. Ступінь задоволення персоналу кадровою політикою підприємства. Кількість пропозицій працівників з оптимізації діяльності. Кількість семінарів з навчання персоналу. Плинність кадрів тощо

У стратегічній карті може використовуватися й інша кількість напрямів: наприклад, для компаній, що взаємодіють з державою, виділяються перспективи такої взаємодії; для компаній, бізнес яких залежить від бізнесу партнерів, виділяють окремі перспективи взаємодії з ними тощо. Найважливішими причинами застосування системи збалансованих показників у світі є:

· розгляд нефінансових показників;

· відповідна інформація для керівників про те, що відбувається зі стратегією, на якому етапі розвитку з погляду стратегії перебуває підприємство;

· переклад стратегії на конкретні дії - від місії до конкретних, пов'язаних у визначеній пріоритетності, заходів.

За нашими даними, на відміну від закордонних компаній, українські підприємства називають такі причини застосування системи збалансованих показників:

· швидке розроблення стратегій компанії і підрозділів;

· інструмент для розроблення стратегічного плану;

· розроблення плану заходів у проекті реорганізації діяльності, визначення цільових орієнтирів для вдосконалення бізнес-процесів і організаційної структури;

· створення системи мотивації персоналу, орієнтованої на стратегічні цілі [3, с. 15].

Варто зазначити, що в Україні ця технологія досить нова, кількість компаній, що використовують Balanced Scorecard, обчислюється лише десятками. Усе більша кількість компаній приходить до розуміння, що ефект від заходів, наприклад з удосконалення мотивації персоналу або реорганізації інформаційної системи, буде різним у випадку, коли вони здійснюються з урахуванням поточної ситуації і коли виконуються з огляду на пріоритети стратегічної мети організації. Окремі компанії почали впровадження системи збалансованих показників саме з цієї причини.

Класично існує кілька фаз побудови системи. Не акцентуючи уваги на підготовці (на цьому етапі здійснюють усі підготовчі заходи), можна виділити дві основні фази.

Перша - власне розроблення, у ході якого формується стратегічна карта, визначаються і пов'язуються зі стратегічними цілями ключові показники результативності, визначаються стратегічні заходи, відповідальні за реалізацію цілей. Існують приклади (у російській практиці, зокрема), коли компанія, розробивши стратегічну карту і систему показників, зупиняється на першій фазі, вважаючи, що вже все зроблено. Але щоб система запрацювала, необхідно її впровадити на управлінському рівні. До того, як виконавчий директор - перша особа компанії, не почне використовувати Balanced Scorecard у своїй роботі, користі від цієї технології не буде, вона так і залишиться на рівні розробки.

Друга фаза - упровадження технології на всьому підприємстві, у ході якого визначаються стратегічні цілі на рівні компанії і всіх підрозділів, здійснюється організація зв'язків системи бюджетування і планування фінансів, а також установлюється система мотивації персоналу на всіх рівнях.

...