Розвиток сільських територій в контексті міжнародного співробітництва

Особливостями впровадження Balanced Scorecard в аграрній сфері Україні є наступні:

- практично відсутня формалізована стратегія розвитку на багатьох підприємствах, у зв'язку з чим проект упровадження Balanced Scorecard фактично стає проектом розроблення стратегії;

- побудова стратегії - питання складне, і основне завдання - домовитися про єдине розуміння стратегії, погодити різні погляди, сформувати єдине корпоративне бачення;

- відсутність джерел інформації за багатьма КПР. При визначенні ключових показників виявляється, що в компанії немає історії показників результатів її діяльності і складно визначити, які з них є першорядними;

- ризик розроблення стратегії «у чотирьох стінах». Коли топ-менеджер відстороняється від участі у проекті, існує ризик, що ця система не буде використовуватися вищим керівництвом. У такому разі немає сенсу впроваджувати технологію, що розрахована на оптимізацію роботи саме управлінського складу;

- відсутність внутрішньої служби стратегічного планування. Часто доводиться зіштовхуватися із ситуацією, коли вище керівництво зацікавлене у створенні стратегії розвитку підприємства, але в компанії немає конкретних людей, що відповідають за технологічні аспекти розроблення стратегічних планів, здійснення контролінгу стратегії тощо.

В українських компаніях такі служби тільки почали формуватися, зокрема у провідних вітчизняних банках. Незважаючи на досить непрості підходи до стратегічного планування, ця методика може використовуватись і в аграрних підприємствах.

Уже сьогодні в окремих регіонах України, переважно аграрного або аграрно-індустріального типу, прийняті самостійні галузеві документи, що визначають перспективи агропромислового виробництва та розвитку сільських територій. Проте через відсутність єдиних підходів вони істотно розрізняються по багатьох параметрах, що ускладнює міжрегіональну співпрацю.

Певні зрушення із лобіюванням інтересів сільської спільноти відбудуться в ході реформи місцевого самоврядування. Відповідно до закону про місцеве самоуправління, муніципалітети мають право створювати регіональні й загальнодержавні об'єднання. Постала невідкладна потреба сформувати загальноукраїнський союз сільських муніципалітетів.

На наш погляд, для формування в суспільства нового ставлення до сільського господарства необхідно зробити кілька кроків. Передусім необхідно показати тісний зв'язок між станом сільського господарства і України загалом; висвітлити аграрні проблеми не як вузькогалузеві, відомчі, а як загальноукраїнські, національні; підкреслити, що відставання сільського господарства від загальних темпів економічного розвитку загрожує країні низкою загальносистемних ризиків. Стосовно цього набуває актуальності теорія багатофункціональності сільського господарства. Отже, економістам-аграрникам слід розробити нові підходи до оцінки народногосподарської значущості галузі, її внеску у виробництво ВВП, відображення перспектив розвитку, джерел фінансування (оскільки не всі результати аграрної діяльності оцінюються ринком), розподілу функцій між корпоративними і сімейними формами виробництва тощо.

Особливе завдання науки - пошук ефективних механізмів міжвідомчої взаємодії при розв'язанні аграрних проблем. Свій погляд на аграрну політику в Міністерства аграрної політики та продовольства України, інший - у Міністерства економічного розвитку і торгівлі України, ще інший - у Міністерства фінансів України. Великою мірою це зумовлено тим, що аграрники-економісти і макроекономісти дотримуються різної філософії і формують неоднакові погляди на проблеми сільського розвитку. Таким чином, основою стійкого зростання повинно бути освоєння досягнень науково-технічного прогресу. Так, сім провідних країн світу, які входять у клуб «G-7», до 1993 року володіли 80,4% світової комп'ютерної техніки, забезпечували 90,5% обсягів високотехнологічного виробництва і контролювали 87% патентів, зареєстрованих у світі. ВВП США 2004 року становив 10,99 трлн дол., який на 95% забезпечувався наукою, освітою, високоінтелектуальними і наукоємними технологіями, тобто важливішими складовими НТП [25, с. 43]. В Україні ВВП у згаданому році був на рівні 344,8 млрд грн, або приблизно 69 млрд дол. США, а частка складових НТП не перевищувала 10%.

Центральне місце в розвиткові аграрного сектору повинно відводитись підвищенню рівня стійкості виробництва продовольства. Продовольча проблема на сучасному етапі стає глобальною з низки причин, зокрема вона стосується всіх країн світу, її розв'язання залежить від факторів, що виходять за межі сільського господарства. У сучасному світі вона нерозривно пов'язана з іншими глобальними проблемами: енергетичною, сировинною, екологічною тощо; на її вирішення в країнах суттєво впливає міжнародна ситуація. Тому невипадково, інтенсивно розвиваючи світові ринки продовольства, провідні держави водночас підтримують надзвичайно високий рівень самозабезпечення: США, Франція - понад 100%, Німеччина - 93, Італія - 78, навіть бідна родючими ґрунтами Японія - 40, Росія - близько 30 і Україна - 53%.

В Японії і США стан продовольчого забезпечення відкрито визнається найважливішим показником національної безпеки. Отже, політика стійкого сільського розвитку західних країн - нарощування та стимулювання експорту надлишково виробленої продукції (проблему виробництва продовольства вони вирішили ще у 50-ті роки минулого століття). В Україні політикою стійкого розвитку АПК є насамперед нарощування виробництва продовольства. Тому застосовувати економічний механізм функціонування сільського господарства країн Заходу, який вони використовують і пропонують на перспективу, було б великою помилкою, стримуванням, а не стійким розвитком АПК України.

Причини, з яких Україна не в змозі забезпечити стійке зростання, полягають у такому:

- при переході до ринку, що було зумовлено об'єктивними причинами і світовими тенденціями, країна не тільки не скористалася перевагами, які притаманні ринковим відносинам, але й через не виважену політику різко знизила ефективність використання всіх основних складових виробничого потенціалу - землі, засобів виробництва і трудових ресурсів;

- унаслідок усунення держави від відповідальності за економіку в аграрному секторі і формування несприятливих макроекономічних умов спостерігається дисбаланс в еквівалентності відносин між сільським господарством й іншими галузями економіки, що позбавило основну масу товаровиробників ресурсів не тільки для розширеного, а й простого відтворення;

- через кризовий стан галузі відбулося витіснення сільськогосподарських товаровиробників із вітчизняного ринку продовольства, зниження їхньої частки доходів у кінцевій ціні продукту, збільшення обсягу імпорту, що позначилося на доходах сільського господарства;

- значна частина сільськогосподарських підприємств у такій ситуації збанкрутіла, що призвело до скорочення обсягів виробництва продукції, втрати робочих місць, відтоку із села найбільш кваліфікованої робочої сили через низькі доходи і бідність сільського населення, різке погіршення демографічної ситуації, зникнення з карти країни сотень сіл [49, с. 88].

Узагальнюючи зазначене вище, слід зазначити, що стратегічною метою управління соціально-економічним розвитком села повинна стати комплексна, багатофункціональна система розвитку сільських територій, на основі якої зростає роль просторової бази не тільки сільськогосподарського виробництва, а й несільськогосподарських видів діяльності, сприятливого середовища проживання.

Концепція розвитку сільських територій повинна включати розроблення таких основних документів:

· цільових державних програм розбудови соціальної інфраструктури та поселенської мережі, що розробляються на національному та регіональному рівнях управління, які реалізуються галузевими міністерствами і спеціалізованими об'єднаннями з комунального забезпечення, освіти, охорони здоров'я тощо;

· комплексних програм соціально-економічного розвитку сільських громад і сільських рад;

· регіональних комплексних програм соціально-економічного розвитку сільських територій району, області;

· річних планів і відповідних бюджетів соціального розвитку сільських громад, сільських територій району, області, що конкретизують завдання програм соціально-економічного розвитку на конкретний рік.

Соціальна розбудова сільських територій повинна переміщуватись безпосередньо на місцевий рівень, виходячи з того, що кожне історичне поселення має свою специфіку та особливості життєвого середовища. На сучасному етапі розбудова села є відомчою прерогативою. Галузеві міністерства здійснюють управління соціально-економічним розвитком села за своїми напрямами та інтересами, досить різнопланово та неефективно. Цей підхід вимагає зміни принципів, методів і технологій управління сільськими територіями з чіткою регламентацією завдань і дій керівних структур на всіх рівнях влади.

Створення належного соціального середовища на селі можливе лише за умови розроблення чіткої системи стратегічних і тактичних планів, скоординованих дій сільських громад та органів місцевого самоврядування, регіонального й державного управління на принципах програмування соціально-економічного розвитку при провідній ролі місцевого самоврядування.

Основною метою політики розвитку сільських територій повинно стати створення комфортного життєвого середовища через забезпечення продуктивної зайнятості, сприяння розвитку аграрного підприємництва. Адже розвиток сільських територій - це не просто покращення матеріально-технічної бази, соціальної інфраструктури, а підвищення якості життя на селі. Збереження сільського укладу життя можливе лише за умови поєднання зусиль місцевих громад та системної комплексної державної підтримки.

3.2 Європейський досвід розвитку сільських територій

Розвиток сільських територій є одним з пріоритетних напрямів стратегій більшості країн світу. Зважаючи на існуючі проблеми в Україні, доцільним є вивчення зарубіжного досвіду регулювання розвитку сільських територій, зокрема держав Європейського Союзу.

Варто зазначити, що однією з основних та необхідних умов перейняття досвіду є формування світогляду селян, підвищення рівня їх знань та обізнаності щодо переваг європейської інтеграції та сільського розвитку ЄС.

За даними Європейської комісії, понад 91% площі Європейського Союзу відноситься до сільських територій, на яких проживає 51% населення цього об'єднання. Це зумовлює необхідність регулювання та підтримання розвитку сільських територій з метою розвитку сільських господарств.

Загалом в Європейському Союзі розвитку сільського господарства та сільських територій приділяється значна увага, яка регламентується спільною аграрною політикою. Остання ставить і вирішує такі завдання:

· підвищувати продуктивність сільського господарства;

· забезпечувати високий рівень життя для фермерів;

· підтримувати справедливий рівень цін;

· забезпечувати виробництво продуктів, які потребує населення.

Розвиток сільських територій здійснюється переважно шляхом одночасного фінансування зі свого бюджету та державного або місцевого бюджетів країни-члена Євросоюзу.

Спільна аграрна політика фінансує наступні програми розвитку:

- навчання нових технологій сільськогосподарського виробництва;

- допомога у розвитку виробництва для молодих фермерів;

- інвестування у розвиток ферм та лісових угідь;

- удосконалення та реконструкція приміщень і обладнання ферм;

- допомога у збуті продукції на єдиному ринку;

- підвищення рівня якості продукції;

- відновлення пошкоджених сільськогосподарських угідь;

- заохочення сільського туризму;

- оновлення сільської інфраструктури.

Метою політики Євросоюзу щодо розвитку сільських територій є вирішення проблем, що стають перед населенням, яке проживає на них, а також ефективне використання їх потенціалу. Для цього Радою Європейського Союзу періодично затверджуються стратегії розвитку сільських територій, в яких визначаються основні пріоритети розвитку, завдання державних та регіональних органів влади, а також джерела фінансування необхідних заходів (рис. 3.5).

Рис. 3.5 Напрями стратегії розвитку сільських територій в Євросоюзі

Економічна підтримка програм розвитку сільських територій ЄС відіграє значну роль у позитивних перетвореннях сіл. Основний акцент робиться на таких напрямах:

- сприяння розвитку сільського і лісового господарства (основні заходи полягають у модернізації ферм, сприянні переробці й маркетингу; життєздатність ферм буде підкріплена допомогою молодим фермерам при заснуванні господарства і створенням умов для раннього виходу на пенсію). Уперше лісове господарство визнане суттєвим аспектом розвитку сільських територій і вживаються заходи щодо його підтримки з огляду на значення для довкілля;

- сприяння зростанню конкурентоспроможності сільської місцевості, а саме підтримання рівня життя сільських громад, диверсифікації і створення нових видів діяльності, нових джерел доходів і робочих місць;

- збереження довкілля та унікального європейського сільського культурного спадку [44].

Проаналізуємо досвід Польщі щодо розвитку сільського господарства та його вплив на функціонування сільських територій. Займаючи 8-ме місце в Європі за кількістю населення (38 млн чол.), після вступу до Євросоюзу Польща посіла 2-ге місце в Європі за кількістю сільгоспвиробників - понад 2,5 млн з площами сільгоспугідь від 1 до 15 га і стала помітним експортером екологічної агропродукції. І це при тому, що ґрунти в Польщі не досить родючі.

У поляків є чому повчитися, адже Україна, на жаль, стоїть тільки на початку того шляху до успіху, який Польща вже пройшла. Ще перед вступом до Євросоюзу в рамках програми «SAPARD» вона отримала від нього багатомільйонну підтримку на нівелювання різниці між власним аграрним сектором та європейським [45].

Основний принцип державної політики, який діє у Польщі нині, полягає в тому, що частина коштів, яку отримують сільгоспвиробники, спрямовується на розвиток сільських територій. Це, зокрема, розвиток сільської інфраструктури (дороги, комунікації, спортивні споруди, школи, дитсадки і т.д.), екологічні технології утилізації відходів, відновлення природних ресурсів, збереження культурної спадщини та національних традицій. В Україні ж досить часто агрофірма-інвестор, що отримує на орендованих у селян земельних паях багатомільйонні прибутки, не виділяє коштів на ремонт дитсадка, ФАПу, сільської дороги чи інших нагальних потреб сільської громади і ніякими законними методами її до цього не зобов'яжеш. З іншого боку, польська держава дотує сільгоспвиробників, як це прийнято у цивілізованому світі. Щороку аграрії отримують 503 злотих за кожен гектар сільгоспугідь (1 злотий - 2,5 грн). Крім того, існує чимало секторних програм, які в значних розмірах фінансуються з бюджету Євросоюзу чи Польщі. Наприклад, Фонду розвитку сільських територій за останні роки виділено 13,2 млрд євро. На секторну операційну програму (2004-2009 рр.) надійшло 5,42 млрд євро; плановий розвиток сільських територій протягом 2004-2006 років (320 тисяч бенефеціантів-отримувачів) - 2,79 млрд євро.

У Польщі створено кілька державних інституцій, які адмініструють розвиток аграрного сектору і сільських територій (чого поки що немає в Україні). Зокрема, Агенція реструктуризації і модернізації сільського господарства, що існує з 1994 р., відповідає за ефективне використання коштів на такі цілі. Так, протягом 2007-2013 років вона адмініструє програми «Поліпшення конкурентоспроможності сільського господарства і лісівництва», «Поліпшення навколишнього середовища і сільських територій», «Поліпшення якості життя сільських територій». У рамках цих програм, зокрема, надається стартовий капітал для фермерів під низькі банківські відсотки, на оплату дорадницьких послуг, кредити на закупівлю нової сільгосптехніки, створення обслуговуючих кооперативів, заліснення земель, що постраждали від катастроф, достроковий вихід на пенсію тощо. Україна вже не один рік «завмирає» в очікуванні скасування мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення, адже може втратити останнє, чим іще володіє.

У Польщі земля давно є товаром. Вироблена чітка державна концепція продажу, немає зловживань, а відтак і небезпеки, що землю скуплять «скоробагатьки» чи іноземці.

Досить цікавим є досвід Агенції аграрної нерухомості Польщі (ААН), що діє з 1991 року. Земля, яка належала радгоспам, перейшла у відання агенції. Її продають після колективного рішення конкурсної комісії, але не більше ніж 300 га в одні руки, тобто одній фізичній особі, що має сільгоспосвіту, проживає в цій місцевості, та в першу чергу для розширення сімейних фермерських господарств. Середня ціна 1 га землі - 14 900 злотих (немала). Поляки для таких придбань беруть кредити на тривалий строк, але під символічні проценти. Продаж землі нині є домінуючою, а оренда - занепадаючою формою роботи ААН. До речі, ті, хто орендує землю, платять орендну плату не грошима, а збіжжям, наприклад, 3 ц пшениці з кожного гектара.

В Україні дещо інша ситуація з приватизацією землі. Але науковці-економісти давно пропонують, щоб держава викупила в селян розпайовану землю, а далі можна скористатися досвідом наших східних сусідів.

Агентство аграрного ринку (ААР) - фінансовий агент Євросоюзу. Структура видатків ААР досить обширна: інтервенційна діяльність (закупівля продуктів для продажу в разі ажіотажного попиту та підвищення цін), популяризація сільгосптоварів, розвиток і підтримання внутрішнього ринку, формування в суспільстві навичок здорового харчування (безкоштовні програми «Склянка молока» та «Фрукти» для учнів 1-3 класів), доплати сільгоспвиробникам (7500 євро на три роки кожному), продовольча допомога малозабезпеченим верствам населення (скажімо, 2010 р. 4 млн поляків отримали безплатно набори з 20 продуктів на суму 100 млн євро), секторні програми підтримки (бджолярство, цукрова промисловість), виплата експортних субсидій.

Велику увагу Польща приділяє безпеці продовольства. Там діє Продовольчий кодекс (кодекс аліментаріус) - збірник норм і правил щодо виробництва продовольства [45].

Наведені приклади та факти ілюструють стан польського сільського господарства та його вплив на розвиток сільських територій. Україна рухається аналогічним шляхом до ЄС. Сподіваємось, і вітчизняних сільгосптоваровиробників, і жителів сільських територій очікує сприятливе функціонування.

За рівнем сільськогосподарського виробництва Франція посідає перше місце в Європі, а за експортом сільськогосподарської продукції - друге у світі після США. Найбільша проблема Франції - надвиробництво продуктів харчування. Саме тому, починаючи з 1992 року, уряд країни діє у напрямі збільшення допомоги малим господарствам, які хоча б рік нічого не вирощують на своїх полях. А щоб із села не пішла робоча сила, пропонується створення багатогалузевих господарств, розвиток агротуризму.

У Франції досить вагоме значення надають питанням розвитку сільських територій, де найбільшого поширення набуло створення сільськогосподарських кооперативів таких видів [9]:

- із спільного використання сільгосптехніки - CUMA (Cooperative d'utilisation des materiels agricoles), які засновуються фермерами для придбання гуртом техніки, яка використовується лише кілька днів на рік у кожному господарстві. В Україні такі кооперативи можна було б створювати, відроджуючи тракторні станції, залучаючи до них фермерів та агропідприємства на паритетній основі;

- сервісні, що функціонують у таких сферах, як страхування, кредитування, житло. Найбільшим сервісним кооперативом Франції є каси сільськогосподарського кредиту, котрі надають своїм членам фінансову допомогу та перетворилися на кооперативний сільськогосподарський банк «Credit Agricole», який надає кредити за зниженою процентною ставкою для аграріїв;

- торговельно-закупівельні та переробні, що продають близько 80% пшениці, 60 - свинини, 50 - вершкової олії, 30% вина і соняшникової олії. Ці кооперативи є продовженням ферми: фермер займається тільки виробництвом продукції, а кооператив піклується про все інше - постачання насіння, поголів'я худоби та птиці, засобів захисту рослин і тварин, добрив, палива. Кооператив купує продукцію ферми за наперед обумовленими твердими цінами, здійснює її приймання, збереження, продаж.

Вступ до кооперативу є досить вигідним: по-перше, він полегшує фермерам доступ до ринків збуту і забезпечує продаж їх продукції; по-друге, фермерам виплачуються премії за якість продукції.

Урядова підтримка кооперативного руху в сільському господарстві Франції полягає у звільненні кооперативів від сплати податків, оскільки фермери заплатили вже податки у власних господарствах. Тому кооператив як безприбуткова організація розподіляє надлишок виробництва між своїми членами пропорційно до кількості зданої продукції.

Важливим напрямом діяльності урядів передових країн стосовно розвитку сільської місцевості є залучення молоді до сільського господарства, підприємництва на селі за допомогою спеціально розроблених програм. Наприклад, у Франції молоді люди, які представили реальний проект розвитку господарства, можуть отримати дотацію на поселення, спеціальні довгострокові займи зі знижкою, підвищують кваліфікацію за рахунок спеціальних фондів.

Підтримка розвитку місцевого самоврядування та громадянського суспільства відбувається в країнах з ринковою економікою шляхом включення сільського населення до органів управління всіх рівнів, що дає змогу акцентувати увагу на актуальних питаннях розвитку сільської місцевості і поліпшення життя її мешканців, залучати останніх до управління економічним, соціальним, інформаційним розвитком територій.

У Франції найбільша участь сільського населення спостерігається в системі його соціального захисту, яка об'єднує всі верстви сільських мешканців і складається із сільськогосподарського режиму для аграріїв (фермерів та працівників сільського господарства, кооперативних підприємств із переробки сільськогосподарської продукції) та не аграріїв (комерсантів і ремісників із сільської місцевості) і управляється єдиним органом - Аграрною соціальною взаємодопомогою (Mutualite Sociale Agricole) (рис. 3.6).



Рис. 3.6 Напрями страхування Аграрної соціальної взаємодопомоги у Франції

Мешканці села Хаусі (Китай) займаються промисловістю на колективному підряді. В селі зосереджено 80 текстильних, металургійних та інших сучасних підприємств, які дають роботу 35 тис. місцевих жителів та 25 тис. приїжджих, експортують тканини, одяг, взуття ручної роботи, зокрема в США та Японію. Важливою складовою економіки Хаусі є туризм (щороку приїжджають 2 млн туристів). Дохід економіки села перевищує 2,4 млрд дол. США за один рік, або по 9 тис. дол. у розрахунку на одного його жителя (в Україні - 6 тис. дол.).

Хаусі - це акціонерне товариство, членом якого є кожний його житель. На кожну родину припадає акцій на суму 3-10 млн юанів. Статки кожної сім'ї сягають від трьох (у бідняків) до сотень мільйонів юанів (1 грн - 1,2537 юанів). Основними доходами мешканців села є: середньомісячна зарплата 1,5 тис. юанів; кожного року адміністрація поселення, яка керує життєдіяльністю і розподілом заробленого, 20% прибутку ділить порівну між усіма його мешканцями, у т.ч. малими дітьми (від 100 до 400 тис. юанів на душу); надання щорічної грошової допомоги в розмірі 3 тис. юанів та 150 кг рису.

Усі мешканці села забезпечені житлом площею 400-600 м?, усі дороги заасфальтовані, вулиці добре освітлені. Медичне обслуговування та середня освіта безкоштовні [58].

Щоб життя селян не поступалося за комфортом містянам, щоб у людей була мотивація жити і працювати в сільській місцевості, слід скористатися досвідом Білорусії. Агропромисловий комплекс країни сьогодні не лише відроджується, але й заново формується на основі впровадження новітніх технологій. Ліквідація державної власності дала змогу успішно приступити до приватизації всіх видів виробничих засобів. Білоруси почали застосовувати диверсифіковане виробництво, створюючи холдинги. Не дивно, що держава давно залишила Україну далеко позаду.

Велика увага в країні приділяється належному соціально-економічному розвитку села. Наразі тут збереглась і закріпилась колгоспно-радгоспна система, метою якої є ефективний розвиток села, покращення його соціальної інфраструктури, доведення якості життя до західноєвропейського рівня, умов проживання - до рівня міста.

Основою аграрної моделі Білорусії є побудова агромістечок. Ці населені пункти нового типу, передбачені «Державною програмою відродження села», являють собою новозбудовані села розміром до 50 тис. мешканців. На спорудження одного будиночку агромістечка держава виділяє до 40 тис. дол. США. Житло надається в кредит, причому в разі народження трьох дітей держава компенсує 50% вартості, чотирьох дітей - 75, а п'яти - 100%.

Загалом на виконання програми держава витрачає колосальні засоби: за три останні роки - близько 18,5 трлн білоруських рублів, або близько 9 млрд дол. США. Сума витрат з урахуванням засобів організацій і установ, дорожніх та інноваційних фондів перевищує 45 трлн. рублів, що еквівалентно 21 млрд дол. США.

Агромістечка - це зразкові в усіх відношеннях поселення, які рівномірно розподілені по регіонах країни. Створюються вони в адміністративних центрах сільрад і центральних садибах сільгоспорганізацій, де більша кількість населення і зосереджена переважна чисельність об'єктів соціальної і виробничої інфраструктури. Така схема не випадкова. Вона дає змогу оптимізувати сільське розселення, скорочує радіус обслуговування населення установами й організаціями соціальної інфраструктури, забезпечує вищий рівень життя сільського населення, створює основу для поліпшення демографічної ситуації. Кожне агромістечко має свою неповторну зовнішність, але у всіх створена інфраструктура, що забезпечує соціальні стандарти населенню, яке там проживає, і мешканцям прилеглих територій. Для людей похилого віку створюються спеціальні ліжка догляду в сільських лікарнях, де за ними доглядають і годують за 80% пенсії [66]. Це означає, що в кожному з них є центральне і локальне водопостачання (холодне і гаряче), центральне газопостачання, вулиці з твердим дорожнім покриттям, об'єкти телефонного зв'язку, магазини, дошкільні установи і школи, спортивні об'єкти і споруди, амбулаторії, об'єкти придорожнього сервісного обслуговування, установи культури та інше.

За три роки з початку реалізації названої програми побудовано 24 тис. 472 будинки, причому для селян вони виділяються безкоштовно; 95,7% сільських населених пунктів забезпечено стаціонарним або мобільним зв'язком; реконструйовано і відремонтовано 7,8 тис. км місцевих автомобільних доріг. Крім того, створено 412 установ дошкільної освіти нового типу - дитячі сади-школи, відкрито 67 гімназій і ліцеїв, організовано 199 лікарень сестринського відходу, створено 118 якісно нових сільських установ культури, 14 районних і сільських будинків ремесел, комп'ютеризировано 536 великих сільських бібліотек із підключенням їх до мережі Інтернет. Відкрито 281 новий комплексний приймальний пункт із побутового обслуговування, відновлено роботу магазинів у 496 населених пунктах і відкрито 208 нових торгових об'єктів.

Добробут жителів агромістечок безпосередньо залежить від рівня розвитку виробничого сектору, насамперед сільськогосподарських організацій. Останніми роками у великих масштабах здійснюється реконструкція тваринницьких і зерносушильних комплексів, молочно-товарних ферм, теплиць.

Заслуговує на увагу і досвід Казахстану. Аналіз проведеного моніторингу соціально-економічного розвитку сільських населених пунктів за 2010 р. свідчить про динаміку зростання їх кількості з високим потенціалом розвитку. За станом на 1 січня 2011 р. у країні нараховувалося 7 002 сільські території, із них 2 610 відповідає високому (порівняно з 2004 р. їх кількість зросла на 1 406, а з 2008 р. - на 137), 4 258 - середньому, 102 - низькому потенціалу розвитку і 32 - без населення.

У 2009 р. розвиток соціальної інфраструктури сільських населених пунктів профінансовано в розмірі 89,9 млрд тенге, у тому числі із республіканського - 42,3, місцевих бюджетів - 42,7 та інших джерел - 4,9 млрд тенге. Це забезпечило здійснення будівництва, реконструкції і капітального ремонту 867 освітніх закладів, 444 - медичних установ і 239 об'єктів культури, спорту і туризму.

На розвиток інженерної інфраструктури сільських територій 2009 р. направлено 140,4 млрд тенге, у тому числі 54,1 - із республіканського, 50,8 - місцевих бюджетів, 35,5 млрд тенге - з інших джерел. Це дало змогу побудувати, реконструювати і здійснити капітальний ремонт 349 об'єктів водозабезпечення, 914 км автодоріг місцевого значення, 2 574 об'єктів сільського електрозабезпечення і 73 - газозабезпечення.

У рамках п'ятого напряму «Дорожньої карти» - «Соціальні проекти в селищах, аулах (селах), аульних (сільських) округах» 2010 р. охоплено 455 проектів вартістю 5 809,4 млн тенге, у тому числі з республіканського бюджету - 3 610,0, місцевих бюджетів - 2 199,4 млн тенге. Із них по: капітальному ремонту - 60 проектів на загальну суму 2 029,6 млн тенге; поточному ремонту об'єктів культури - відповідно 98 і 482; поточному ремонту доріг - 58 і 509,2; благоустрою сільських територій - 199 проектів на загальну суму 2 136,7 млн тенге. При цьому додатково створено 8 375 робочих місць.

З метою збільшення рівня доходу, зниження бідності, розвитку індивідуального й сімейного підприємництва жителі сільських територій отримали 287 мікрокредитів на суму 108,3 млн тенге (із них домогосподарствам - 15 на суму 2,8 млн тенге), у тому числі 272 мікрокредити на суму 105,6 млн тенге - із середнім рівнем доходу.

Досвід високорозвинених країн свідчить, що аграрний сектор економіки є одним з основних чинників стабілізації соціально-економічних відносин як у регіонах, так і державі загалом. За результатами опрацювання статистичної інформації виявлено істотну нерівномірність соціально-економічного розвитку регіонів України, а відповідно, і сільських територій, що зумовлює актуальність дослідження можливих ефективних шляхів його здійснення в нових умовах, пов'язаних із остаточним оформленням на державному рівні стратегічного курсу держави на євроінтеграцію. Згідно з вимогами стандартів ЄС, одним із пріоритетних напрямів розвитку України стає підвищення ефективності сільського господарства як основного чинника розвитку сільських територій. Оскільки сільськогосподарське виробництво й надалі залишається головною сферою діяльності на селі, закономірним є зростаючий інтерес учених-економістів до проблем розвитку сільськогосподарських підприємств у контексті вирішення проблеми ефективного розвитку сільських територій.

Що стосується загального розвитку аграрного виробництва, то вважаємо необхідним його на основі самоврядних господарських об'єднань в Україні. Доцільність організації та прийняття спеціального законопроекту для створення правової основи організаційних перетворень у напрямі розвитку самоврядування в агропродовольчій сфері підтверджується зарубіжним досвідом.

Аграрне виробництво Канади є прикладом того, як країна з відносно несприятливими порівняно з найближчим сусідом та конкурентом - США агрокліматичними умовами зайняла провідне місце у світі серед держав-експортерів багатьох видів сільськогосподарської продукції. Досягнення рівня розвитку є результатом поєднання активної позиції та кооперативних ініціатив фермерів із виваженою та ефективною аграрною державною політикою. У Канаді основою взаємодії держави, первинних сільськогосподарських товаровиробників та переробників сільгосппродукції є постійне та дружнє партнерство.

У країні функціонує складна багаторівнева структура галузевих об'єднань, організованих на кооперативно-асоціативній основі. Адміністративно-територіальним рівнем, на якому сконцентрована більшість повноважень, необхідних для задоволення інтересів сільськогосподарських товаровиробників, є провінція.

Закон Канади «Про сільськогосподарські продуктові агентства» (Farm Products Agencies Асt, 1985 р.) визначає правові основи створення та функціонування провінційних маркетингових агентств і агентств із просування продовольства і досліджень. Згідно з цим законом, на провінційному рівні створюються продуктові асоціації за видами сільськогосподарської продукції, в які входить переважна більшість її товаровиробників. Такі асоціації організовані на кооперативно-акціонерних принципах. Через асоціації спрямовуються субсидії і дотації від федерального та провінційного урядів сільськогосподарським товаровиробникам, надаються гарантії міністерства по кредитах Сільськогосподарської кредитної корпорації або комерційних банків.

Для організації та адміністрування акумуляції продукції від товаровиробників-учасників та її подальшого просування на ринок при асоціаціях створюються торгові управління, які домовляються з переробниками або іншими учасниками про ціну, якість, умови поставки та оплати продукції сільгосптоваровиробників; формують партії товарів від товаровиробників; контролюють розрахунки між виробниками та покупцями продукції.

Асоціації низового рівня виконують роль провінційних філіалів.

За видами продукції, які мають стратегічне значення для економіки держави (зерно, молоко та продукція птахівництва), створені федеральні корпорації, торгові управління й агенції, що функціонують відповідно до окремих загальнодержавних законодавчих актів (Канадське пшеничне управління, Канадська молочна комісія та Канадські агенції з торгівлі яйцями, бройлерними курчатами, м'ясом курей та м'ясом індиків).

У Канаді з 2003 року укладаються 5-річні федерально-провінційно-територіальні угоди з сільського господарства (на 2003-2008, 2009-2013 рр.). Розподіл фінансування програм у рамках угод становить 60 : 40 відповідно від федерального та провінційних і територіальних бюджетів.

На канадському ринку зерна діє багато ефективних структур, але основним з них є Канадський пшеничний комітет, який працює з метою встановлення шляхом державного регулювання на ринку зерна найвигідніших для фермерів цін на зернову продукцію та забезпечення конкурентоспроможності канадської пшениці.

В країні з метою регулювання розвитку села активно функціонує міжвідомче управління економічного розвитку сільської місцевості (REDI - Rural Economic Development Intergovernmental), діяльність якого спрямована на допомогу сільським мешканцям у підвищенні економічного потенціалу їх територій шляхом надання технічних і фінансових ресурсів.

Підвищення кваліфікації молоді з сільської місцевості здійснюється в Канаді в межах програми «Досягнення сільської молоді» шляхом організації теоретичних і прикладних тренінгів, у ході яких прищеплюються навички ініціювання економічного розвитку сільської місцевості.

В Україні доцільно було б цей напрям роботи з сільською молоддю проводити спеціалістам управлінь сільського господарства, служби з роботи з молоддю у співпраці з працівниками райцентрів зайнятості, які мають досвід організації семінарів й тренінгів, а також з уповноваженими з роботи з молоддю в кожній сільській раді. Це наповнило б їх роботу конкретним змістом, а опановувані знання допомагатимуть молодим людям не тільки самоутверджуватися в житті, а й приноситимуть користь громадам.

За програмою «Партнери з молоддю» в Канаді здійснюється співпраця з роботодавцями щодо створення нових робочих місць у сільській місцевості для молодих людей, які щойно закінчили навчання або є безробітними; надається фінансова допомога для започаткування власного бізнесу у вигляді гранту розвитку, оплати розробки бізнес-плану [76].

Важливою умовою поліпшення життя в сільській місцевості є підтримка економічної активності як на державному, так і місцевому рівнях. Так, у Канаді питання надання капіталу під створення нових або розширення діючих підприємств у сільській місцевості вирішується на рівні громади. Причому позика громади є безпроцентною, повернення якої розраховано на 5 років. Для поліпшення доступності банківських кредитів розроблено програму допомоги сільським підприємцям, згідно з якою сільські кредитні спілки надають гарантії позик вже існуючим підприємствам або залучають таким способом інвесторів до фінансування заходів.

Основою продовольчої та сільської індустрії в Данії є приватна власність, а сільського господарства - датська родина. Державних підприємств в аграрному секторі країни немає й держава не бере участі на паях у створенні кооперативів, кредитних та інжинірингових структур. Тому її роль у формуванні державно-приватного партнерства скоріше полягає у створенні умов для розвитку кооперації шляхом надання певних пільг (Данія є типовим представником скандинавської групи країн: Швеції, Норвегії, Фінляндії з традиційно високим рівнем кооперації). Кооперація здійснюється за функціональним принципом (виробничі, переробні, збутові кооперативи тощо). Кооперативи мають пріоритет на продовольчому ринку, у кредитуванні та оподаткуванні.

Майже всі фермери країни є співвласниками одного чи декількох кооперативів, мають можливість впливати на ціноутворення і беруть участь у прибутку, що утворюється на стадії переробки і реалізації сільгосппродукції.

Фермерські кооперативи створили низку кооперативних компаній для організації матеріально-технічного постачання виробництва, лізингу і технічного обслуговування техніки, а також закупівлі на фермах готової продукції, її подальшої переробки і реалізації, у том числі на експорт.

Близько 50% засобів виробництва для фермерських господарств забезпечується через кооперативні постачальницькі організації, та понад 75% усієї продукції переробляється і продається кооперативними збутовими формуваннями.

В АПК Данії функціонує близько 300 кооперативних спілок, союзів і асоціацій, сформованих фермерами на національному, регіональному і місцевому рівнях. Кооперативні об'єднання переробляють і реалізують 93% молока і молочних продуктів, 92 - вершкового масла, 87 - сиру, 93 - свинини, 65 - яловичини, 61% продуктів птахівництва і т.д. Так, переважна частина молока переробляється на великих молокозаводах, які належать фермерським кооперативним об'єднанням (кооперативна компанія «МД Фудз» - більше ніж 60% і «Клевер Мелк» - близько 20%).

Чотири провідні сільськогосподарські кооперативні організації Данії координують діяльність усіх кооперативів: Федерація датських кооперативів, Федерація датських фермерських союзів, Об'єднання малих фермерів, Сільськогосподарська рада. Кооперативи мають податкові переваги порівняно з приватними компаніями.

Французька економіка базується на активній участі як держави, так і приватних осіб. Країна характеризується наявністю складної системи об'єднань і потужним приватно-громадським сектором в управлінні агропродовольчою сферою, причому розвиток кооперативного руху стимулюється через податкові пільги.

У ланцюгу «виробництво-переробка-торгівля» міжпрофесійні об'єднання з'явилися після формування в кожній сфері асоціацій, союзів, кооперативів. З часом їх кількість істотно збільшилася й виникла проблема діалогу, представництва інтересів операторів, різних ланок виробництва продовольства та споживачів. Центром прийняття рішень продуктових підкомплексів стали міжпрофесійні організації, яких налічується близько 60, у т. ч. міжпрофесійне національне бюро по вину (ONIVINS), Національне міжпрофесійне бюро по зернових (ОNIС) тощо.

Сільськогосподарська співпраця та агропромислова інтеграція будується на системі кооперативних структур і їх об'єднань та державних методів регулювання ринку продовольства. Об'єднання формуються за галузево-територіальним принципом (наприклад, кооператив виноградарів певного району). Особливості функціонування кооперативних структур полягають у територіальному обмеженні їх діяльності та прийомі всіх бажаючих незалежно від економічного стану та розмірів господарств.

Особлива роль у сільськогосподарському самоврядуванні належить Сільськогосподарським палатам, які представляють також пенсіонерів, інвалідів - колишніх аграріїв, членів кооперативів, фонду соцсільгоспзабезпечення, сільськогосподарських переробних підприємств, працівників збуту сільгосппродукції.

В Італії існує потужний державний сектор економіки, що розвивається швидшими темпами, ніж економіка в цілому. Тому він є джерелом коштів для реалізації програм розвитку у сферах економіки, що визнані стратегічно важливими для держави.

У країні діє кілька основних організаційних структур, що об'єднують сільськогосподарських товаровиробників та визначають правила гри в агропродовольчій сфері. Ці структури можна розподілити на дві групи: кооперативи, кооперативні консорціуми та їх об'єднання і галузеві асоціації підприємців.

В Австралії функціонують саморегульовані об'єднання відповідно до Закону «Про Державні управління і Компанії» (Commonwealth Authorities and Companies Асt, 1997 р.). Такі органи управляються радою директорів. Крім звіту перед міністром, вони звітують перед суб'єктами господарювання, що входять до сфери їх діяльності, представленими репрезентативними об'єднаннями і платниками податків відповідних зборів (за рахунок яких відбувається фінансування діяльності цих органів). Державні управління юридично і фінансово відокремлені від уряду і до них відносяться Австралійська корпорація по вину і бренді, корпорації досліджень і розвитку у сфері бавовництва, рибництва, зернового господарства, виноградарства і виноробства, виробництва цукру та інші.

Британська вовняна маркетингова рада, створена Законом про вовняну маркетингову раду (Wool Marketing Асt, 1950 р.), - це фермерська управлінська організація, метою якої є управління центральною маркетинговою системою щодо торгівлі вовною (збирає, сортує, продає та просуває на ринок вовну). Це неприбуткове об'єднання, що повертає виробникам отримані прибутки з вирахуванням власних витрат.

Управління ринком «Ковент Гарден» установлено Законом про управління ринком «Ковент Гарден» (Covent Garden Market Act, 1961 р.) - корпорація, що забезпечує складські й офісні приміщення, ринкові зали, дороги та стоянки, надає послуги ринковій спільноті з прибирання, постачання електроенергії, обслуговування будівель, безпеки тощо на умовах самоокупності.

Австрійські аграрії є членами Аграрних палат, які діють у кожному регіоні (ландзе). Членами цих палат згідно із статутом є особи, що працюють у сільському господарстві чи лісництві, а також в аграрному секторі, та члени їх сімей.

До завдань Аграрних палат належить популяризація сільського господарства і галузевої продукції, стимулювання розвитку сільськогосподарського сектору, а також представництво його інтересів. Члени палат мають право на отримання безкоштовних послуг, що надаються палатами, а також право вибору їх керівництва [62].

Таким чином, у розглянутих країнах існують успішні приклади державно-приватного партнерства, що втілюється як у сприянні діяльності об'єднань приватних сільськогосподарських товаровиробників з боку держави (пільгові режими господарювання та субсидіювання діяльності), так і створенні державно-приватних господарських об'єднань, до яких поряд з товаровиробниками входять органи державної влади та місцевого самоврядування. Діяльність таких структур спрямована на чітку організацію ринків збуту, підтримку фермерських доходів та представництво інтересів фермерів, а також розвиток сільських територій.

Крім того, у більшості цих країн розвинуті громадські (професійні, фахові) об'єднання, що захищають інтереси тих або інших груп населення, та асоціативно-кооперативні, які надають своїм членам послуги із забезпечення основної виробничої діяльності.

Зонтичними самоврядними структурами, що об'єднують ці численні асоціації і кооперативні організації, є аграрні палати або сільськогосподарські ради.

Сільськогосподарські виробники очікують отримання вигод від об'єднань господарств і підприємств агропродовольчої сфери (іншими словами, господарських об'єднань), що створюються для здійснення спільної діяльності з просування сільськогосподарської продукції та продовольства на аграрному ринку. Задоволення цих очікувань означає розвиток самоврядування в економічній діяльності і може бути реалізоване за умови вдосконалення правового поля Господарського кодексу України.

Тому самоврядні господарські об'єднання підприємств і господарств, на противагу громадським (професійним, фаховим) об'єднанням тих або інших фахівців - фізичних осіб, що створюються для захисту інтересів їх членів у правових межах Закону України «Про об'єднання громадян», мають розбудовуватися не на засадах протистояння і захисту від чиновників і агробізнесу, а приватно-державного економічного партнерства і демократизації державного управління.

Відтак законопроект має називатися «Про самоврядні господарські об'єднання в агропродовольчій сфері».

Діяльність самоврядних господарських об'єднань повинна ґрунтуватися не на громадсько-благодійних або підприємницьких, а агентських засадах.

Самоврядні господарські об'єднання в агропродовольчій сфері мають відігравати роль, з одного боку, агентів сільгоспвиробників, що надають їм послуги з представництва інтересів перед державою для полегшення доступу до коштів державної підтримки, а також інфраструктурні і маркетингові послуги з просування сільгосппродукції на ринок, з іншого - агентів держави, яким передається частина управлінських повноважень щодо реалізації державної аграрної політики.

Організаційними формами самоврядних господарських об'єднань можуть бути асоціації, союзи, інші об'єднання кластерного типу з функціями:

· розпорядження змішаною (приватно-державною) спільною власністю об'єднання;

· надання інфраструктурних, маркетингових, координаційних, інформаційно-консультаційних та інших послуг членам об'єднання з просування сільгосппродукції на аграрному ринку;

· представництва інтересів членів об'єднання перед державою та іншими операторами аграрного ринку;

· громадського самоуправління виконання програм розвитку та діяльності фондів з підтримки галузей агропромислового виробництва.

Самоврядні господарські об'єднання мають функціонувати на некомерційній (безприбутковій) основі.

Таблиця 3.3 Досвід розвитку сільських територій країн Європейського Союзу

Країна	Досвід для прийняття в Україні
Білорусія	Побудова агромістечок
Польща	Створення Агенції реструктуризації і модернізації сільського господарства, яка адмініструє розвиток аграрного сектору і сільських територій, та Агенції аграрної нерухомості Польщі, що займається продажем земель
Франція	Створення кооперативів зі спільного використання сільськогосподарської техніки і сервісних кооперативів, що функціонують у таких сферах, як страхування, кредитування, житло
Канада	Створення Канадського пшеничного комітету, метою якого є встановлення на ринку зерна найвигідніших для фермерів цін на зернову продукцію і забезпечення конкурентоспроможності канадської пшениці та ячменю і міжвідомчого управління економічного розвитку сільської місцевості, діяльність якого спрямована на допомогу сільським мешканцям у підвищенні економічного потенціалу їх територій шляхом надання фінансових ресурсів. Упровадження програми «Досягнення сільської молоді» шляхом організації теоретичних і прикладних тренінгів, у ході яких прищеплюються навички ініціювання економічного розвитку сільської місцевості, та програми «Партнери з молоддю» - здійснюється співпраця з роботодавцями щодо створення нових робочих місць у сільській місцевості для молодих людей, які щойно закінчили навчання або є безробітними. Надання фінансової допомоги для започаткування власного бізнесу у вигляді гранту розвитку, оплати розроблення бізнес-плану

* Джерело: власні дослідження

Прикладом реалізації зазначених стратегій є Польща. Більшість суб'єктів сільського господарства країни відносяться до індивідуальних домогосподарств, яким також належить найбільша частка сільськогосподарських угідь. Зокрема, 2010 року вони володіли 80,5% сільськогосподарських угідь, що становить 15 319 тис. га. Це є характерною ознакою для східних країн Євросоюзу, таких як Польща, Угорщина, Чехія чи Словаччина, де активність малих та середніх форм господарювання є особливо великою, унаслідок чого вирішуються не лише проблеми розвитку регіональної економіки, але й соціальні, зокрема працевлаштуванням у малих місцевостях [8].

Достатньо високою є ефективність використання сільськогосподарських угідь. Якщо загалом по Європейському Союзу з одного гектара посівних площ збирається 46,4 ц врожаю зернових, то у Польщі - 32,5 ц. Водночас найвищий цей показник у Бельгії (78,9 ц/га), Ірландії (71,9), та Нідерландах (69,4), а найнижчий у Болгарії (20,9) та Румунії (16,4 ц/га).

Як бачимо, розвиток сільських територій та аграрного сектору є найактуальнішою проблемою фактично всіх країн світу. За допомогою бенчмаркетингу ми визначимо досвід країн, використання якого, на наш погляд, забезпечить ефективний розвиток сільських територій.

3.3 Посилення кооперативних процесів на селі

Питання розвитку сільських територій обговорюється на всіх рівнях, починаючи із найменших територіальних громад. Особливістю цьогорічної Програми соціального розвитку сільських населених пунктів є те, що поряд із соціальною складовою значна увага концентрується на розвитку малого бізнесу на селі - рибництва, бджільництва, овочівництва, садівництва, ягідництва, кооперативного руху. Це повністю збігається зі стратегічними напрямами соціально-економічного розвитку сільських територій, на які вказував міністр аграрної політики та продовольства України М. В. Присяжнюк у програмі «Рідне село» [88].

15 травня 2012 року Мінагрополітики презентувало новий проект «Рідне село», який пропонує селянам об'єднуватися в сільськогосподарські кооперативи. У цьому процесі Україна має переймати досвід провідних агарних держав світу, зокрема європейських, в яких давно довели, що саме така форма господарювання на селі є однією з найефективніших. Наприклад, у Німеччині фермери вже понад століття ведуть сільськогосподарську діяльність, об'єднавшись у кооперативи. Сьогодні налічується понад 2 500 кооперативів. Аграрії вступають в такі організації, розуміючи, що це дасть можливість користуватися спільною технікою, устаткуванням, мати стабільні шляхи збуту продукції.

В Іспанії налічується понад 4 тисячі сільськогосподарських кооперативів. Це пояснюється тим, що в країні багато середніх сільгоспвиробників, які самостійно не можуть вийти на ринок. Тому, вступивши до кооперативу, вони зможуть отримувати високі прибутки, покращувати якість продукції та залучати інвестиції.

До країн, які не мають сталої традиції корпоративного руху, можна віднести Естонію. Кооперація в ній почала активно розвиватися лише останніми роками, а до того часу існували виключно приватні одноосібні господарства. Проте вже зараз близько 35% молока, зерна, м'яса на естонському ринку надходить через кооперативи, а 25-30% експорту естонського зерна здійснюють селянські кооперативи.

...