Основи рослинництва і тваринництва

Кукурудза менш вимоглива до вологи у першій половині вегетації. До формування 7-8-го листка випадків нестачі вологи для росту кукурудзи майже не спостерігаються. Найбільше вологи для рослин потрібно за 10 днів до викидання волотей, коли йде інтенсивний ріст стебла (добовий приріст може досягати 10-14 см) і нагромаджуються сухі речовини. На цей критичний період припадає 40-50 % загального водоспоживання. Через 20 днів після викидання волотей потреба у волозі зменшується. Багато води кукурудза використовує під час наливання зерна. Вона ефективно використовує опади у другій половині літа. Кукурудза погано переносить перезволоження ґрунту, різко зменшуючи врожайність. Через нестачу кисню у перезволоженому ґрунті сповільнюється надходження фосфору в корені, що погіршує білковий обмін.

Кукурудза - світлолюбна рослина короткого дня. Погано переносить затінення. У надмірно загущених посівах розвиток рослин затримується, зернова продуктивність зменшується.

1.9. Просо

Просо - одна з найважливіших круп'яних культур.

Його крупа (пшоно) має високу поживність і добрі смакові якості. Пшоно має високий вміст білка (12 %) і жиру (3,5 %), поступаючись за цими показниками тільки перед вівсяною крупою.

Крім круп, із зерна проса виготовляють борошно, яке споживають як у чистому вигляді, так і в домішках до житнього борошна для підвищення його поживності.

Просо вирощують і як кормову культуру. Відходи переробки проса на крупу йдуть на корм худобі. Його зерно та пшоняна каша є практично незамінним кормом для курчат, У 100 кг зерна міститься 96 корм. од. і 8,4 кг перетравного протеїну. Просяна солома має приємний запах, м'яка, добре поїдається тваринами. У 100 кг соломи міститься 40 кормових одиниць, близько 7 % протеїну. Вміст вітаміну А більший, ніж у соломі інших зернових культур.

Просо вирощують на зелений корм, сіно, випас. Це важлива страхова культура для пересівання загиблих озимих. Його вирощують у післяукісних та післяжнивних посівах. При літній сівбі просо є доброю покривною культурою для багаторічних трав.

Просо як і пшениця, одна з найдавніших культур світового рослинництва. Вирощувалось воно ще за 4-5 тис. років до н.е. Понад 3000 років тому його вирощували у причорноморських степах. У літописах є згадка про вирощування проса за часів Київської Русі, датована 1095 роком. З Європи воно було завезене в Америку.

У світі просо вирощують на площі 40 млн. га. Найбільші посівні площі у Азії і Африці. Найбільше проса сіють у Індії, в Нігерії, в Нігері, Судані, в Китаї. В Україні просо найбільш поширене в Степу та Лісостепу.

Урожайність проса в світі низька - близько 10 ц/га. Найвища врожайність у Китаї - 24 ц/га. Потенціал продуктивності проса набагато вищий. Наявні сорти здатні за належної технології забезпечувати врожаї зерна на рівні 40-45 ц/га і більше.

Просо відноситься до теплолюбних культур. Насіння починає проростати при температурі 8-10°С, але дружне проростання спостерігається при прогріванні грунту до 15-16°С. Його висівають, коли температура грунту на глибині 10 см становить 12-14°С. Сходи рослин можуть витримувати незначні приморозки - до мінус 2°С. При зниженні температури до -2-3 °С - сильно пошкоджуються, а при приморозках нижче -3°С - гинуть.

Просо вимогливе до температури у всі фази росту. Під час сходів-кущіння найкраще росте при температурі 18 °С, кущіння- викидання волотей - 20 °С, викидання волотей-цвітіння - 23 °С, цвітіння-достигання - 21 °С. Високі температури просо краще переносить, ніж зернові культури першої групи. Воно може витримувати підвищення температури до 38-40 °С впродовж 48 годин.

Просо мало вимогливе до вологи. Для проростання використовує тільки 25 % води від маси насінини. Просо здатне формувати вузлові корені при мінімальній вологості грунту. Його вирощують у найбільш посушливих районах. Посухостійкість проса пояснюється здатністю тимчасово припиняти ріст, згортати листки, що зменшує випаровування вологи. Зростають вимоги проса до вологи у період виходу в трубку, коли проходять важливі етапи органогенезу і формується вегетативна маса.

Просо дуже добре використовує опади у другій половині літа, тоді як для хлібів першої групи вони вже не дають ніякої користі.

Просо - світлолюбна культура короткого дня. При розміщенні рядків з півночі на південь покращуються умови освітлення і підвищується на 6-10 % урожайність зерна. Хмарна погода у другій половині вегетації пригнічує просо і затягує період вегетації, У північних районах вегетаційний період довший, ніж у південних. Залежно від сорту і умов вирощування він триває від 70 до 120 днів.

1.10. Сорго

Сорго - цінна зернова культура. В Азії, Африці - одна з основних продовольчих культур. У 100 кг зерна міститься в середньому 12-15 % сирого протеїну, 3,5-4,5 % жиру, 71-82 % вуглеводів, 2,4- 4,8 % клітковини і 118-130 кормових одиниць. Зерно - цінний корм для худоби і сировина для виготовлення комбікормів. З нього виготовляють крупу. Урожайність зерна може досягати 45-60 ц/га. Зелена маса сорго згодовується худобі, або йде на виготовлення силосу, який за якістю мало поступається кукурудзяному. У 100 кг силосу міститься 22 корм. од., у зеленій масі - 23,5 корм. од., в сіні - 49,2 корм. од. Урожайність зеленої маси становить 400 ц/га, а на поливних землях досягає 900 ц/га. У посушливі роки сорго за врожайністю переважає кукурудзу.

Сорго використовують на технічні цілі. Зелені стебла його містять 10-15 % цукру (сік - до 24 %), їх використовують для виготовлення цукрового сиропу.

Із сорго віничного одержують найкращу сировину для виготовлення віників.

Сорго є давньою культурою у світовому рослинництві. Зернове сорго походить з Африки, цукрове - з Східної Азії. В Китаї, Індії сорго відоме за 3 тис. років до н.е. У Європі його вирощують з XV, в Україні з XVII століття.

За посівними площами сорго займає 5 місце в світі (близько 50 млн.га) після пшениці, рису, кукурудзи і ячменю, а за валовими - 6 місце. На значних площах сорго вирощується в Індії, Китаї, Африці, США.

В Україні сорго вирощують переважно в південних посушливих районах. Середня врожайність зерна - 15 ц/га.

Сорго - найбільш теплолюбна культура серед зернових. Насіння сорго починає проростати при температурі 12-13 °С. Сходи не витримують зниження температури менше 0 °С. Сорго - жаростійка культура, добре росте і розвивається при дуже високих температурах - 30-35 °С, легко переносить спеку до 40 °С.

Листки у нього продовжують асимілювати навіть тоді, коли в кукурудзи вони втрачають тургор і згортаються в трубку.

Сорго найбільш посухостійка культура серед польових культур. Може давати задовільні врожаї аж до кордонів з напівпустелями. Маючи потужну кореневу систему, з допомогою якої сорго добуває вологу з глибоких горизонтів ґрунту, і густий восковий наліт на листках, рослини випаровують мало вологи. В умовах посухи, де інша культура практично не формує врожаю, сорго є високоврожайною культурою. Якщо в ґрунті є хоч незначні запаси вологи, то сорго продовжує рости. При повному пересиханні ґрунту рослини здатні впадати в анабіоз, а після дощів знову починають добре рости і розвиватися. Сорго добре використовує дощі у другій половині літа і на початку осені. Воно добре реагує на полив. В умовах зрошення збирають по 100 ц/га зерна, до 900-1000 ц/га зеленої маси.

Сорго - світлолюбна рослина короткого дня. Воно важко переносить затінення, похмуру погоду. Вегетаційний період триває від 90 до 115 днів.

Сорго - одна з найбільш солестійких культур. Воно витримує концентрацію розчинних солей 0,6-0,8 %, що в 1,5 рази більше, ніж кукурудза. Тому сорго розміщують першою культурою при освоєнні засолених ґрунтів. Вирощування його сприяє зменшенню засоленості ґрунтів, оскільки з урожаєм виноситься значна кількість натрію, хлору і магнію.

1.11. Рис

Рис найважливіша високоврожайна зернова культура у світовому рослинництві. Це основний продукт харчування багатьох народів світу. Рисова крупа містить мало клітковини, добре засвоюється людським організмом і є дієтичним продуктом. Має лікувальні властивості. Рисова крупа багата на вуглеводи (до 86 %), але містить менше білків (6-8 %) і вітамінів. Вихід крупи з зерна - 60-65 %. З некондиційного зерна виготовляють крохмаль, спирт, пиво. Відходи переробки рису на крупу використовують як концентрований корм худобі. Зародки зерна - цінна сировина для одержання олії. Для випікання хліба рисове зерно не підходить.

Рис характеризується порівняно високою калорійністю. У 100 г його зерна міститься 360 ккал. (у пшениці - 330, кукурудзі - 348, сорго - 332 ккал.). Білок рису має відносно високий вміст незамінних амінокислот, особливо лізину валіну, метіоніну. Він корисніший, ніж білок інших злаків. Перетравність і засвоєння крохмалю й білка рису - 95,5%.

З соломи виготовляють кращі сорти паперу, картон, мішковину, циновки, мати та ін. Солому можна використовувати на корм худобі. У 100 кг міститься 24 кормові одиниці. Проте солома погано поїдається тваринами.

Історія і поширення. Рис - одна з найдавніших культур. Походить з Південно-Східної Азії, де його вирощували за 5 тис. років до н е у VIII столітті рис потрапив у Єгипет. У Європі вирощується з XV століття, головним чином у країнах Середземномор'я - Італія, Іспанія, Франція, Греція, Болгарія.

За посівними площами і валовим збором зерна рис займає на планеті друге місце після пшениці. В окремі роки, завдяки високій врожайності, валові збори рису переважають валові збори пшениці.

Найбільші посівні площі зосереджені в країнах Азії - понад 90% світового виробництва рису: Індії, Китаї, Індонезії, Бангладеш, В'єтнамі. У Китаї зосереджено 33% світового виробництва рису, Індії - 22,5%, Індонезія - 9%, Бангладеш - 5%, В'єтнам - 5%. Найвища врожайність рису в Австралії 103 ц/га, Греції - 80 ц/га, Кореї -70 ц/га, Китаї - 60 ц/га.

Рис - досить теплолюбна рослина тропічного поясу Південно-Східної Азії. Для проростання насіння і появи сходів потрібна температура 13-16 °С. Зниження температури до мінус 1°С при появі сходів може спричинити їх загибель. Мінімальна температура у фазі кущіння 15-18 °С, цвітіння - 18-20 °С, на початку достигання - 19-25 °С. Оптимальна температура для росту рослин - 25-30 °С, максимальна - 35-37 °С. Зниження температури до 10 °С у період молочної стиглості призводить до припинення вегетації. При температурі нижче 17-18 °С він не достигає.

Рис вирощується як культура, що затоплюється шаром води. Висока потреба рису у воді зумовлена особливостями розвитку кореневої системи, зокрема, недостатньою кількістю кореневих волосків і малою всмоктуючою силою коренів та листків. На різних етапах вегетації рису потрібна неодинакова кількість води. При проростанні зерно поглинає лише 25-26 % води від своєї маси. Потреба насіння у кисні набагато зростає і за його відсутності в затопленому ґрунті проростаючі насінини гинуть. Тому після сівби поле може бути затоплене шаром води 5-10 см впродовж 5 діб. Сходи з'являються без шару води.

У фазі кущіння при утворенні стеблових коренів уже потрібний невеликий шар води (3-5 см), оскільки вузол кущіння формується майже біля поверхні ґрунту Після появи сходів корені рису забезпечуються киснем з атмосфери з допомогою добре розвинутих повітроносних тканин, а пізніше втягують повітря через стебло.

Під час виходу у трубку і викидання волотей потреба рису у воді максимальна. Його можна затоплювати шаром води 10-12 см, а пізніше збільшувати товщину шару до 15-20 см. Рослини мають бути вкриті на 1/3 висоти. Шар води 12-15 см тримають до фази молочної стиглості. У восковій фазі чеки звільняють від води для просушування ґрунту перед збиранням врожаю.

Шар води на полі покращує тепловий режим і умови мінерального живлення, промиває засолені ґрунти, сприяє боротьбі з бур'янами, створює добрі умови для росту рослин рису

Рис - світлолюбна культура короткого дня. Він потребує інтенсивного сонячного освітлення. Тривала хмарна погода спричинює неповне достигання цієї культури.

1.12. Гречка

Основна круп'яна культура. Гречана крупа має добрі смакові, поживні та дієтичні якості. Її цінність визначається складом білкового комплексу. Він багатий на такі важливі амінокислоти як лізин, аргінін, цистин, триптофан, а також гістидин, необхідний для дитячого харчування. Білки гречки цінніші, ніж у інших зернових культур. Гречана крупа займає перше місце за поживністю серед круп. Вона містить більше вітамінів (В₁ В₂, В₆, Р), мінеральних речовин багатих на залізо, фосфор, калій і магній. Органічні кислоти (лимонна, яблучна, щавелева) сприяють кращому засвоєнню їжі.

За фізіологічною цінністю білки гречаної крупи близькі до білків курячого яйця і коров'ячого молока. Гречану кашу дієтологи порівнюють за складом та структурою амінокислот з м'ясом.

У зерні гречки міститься 10-18 % білка, 2-3 % олії, яка запобігає утворенню в організмі людини холестерину. Вміст вуглеводів 60-68%.

Гречана крупа важливий продукт харчування, особливо для дітей, літніх людей, а також для хворих на діабет, гіпертонію, склероз, розлад нервової системи та ін. Гречана каша здавна є національною українською стравою. Із листків і квіток гречки виготовляють рутин (вітамін Р), який застосовується в медицині для підвищення еластичності і проникливості кровоносних судин.

Із борошна готують вареники, дитячі каші, галушки. Для випікання хліба непридатне через відсутність у зерні клейковини.

Відходи при виробництві крупи використовуються на корм худобі. Гречана полова є цінним кормом у свинарстві (100 кг її відповідають 50 корм. од.). Можна згодовувати тваринам гречану солому (в 100 кг міститься 30 корм. од.). За поживністю вона майже не поступається вівсяній. Гречка - один з кращих медоносів. За сприятливих умов вона забезпечує збір меду 60-100 кг/га а іноді й більше.

Гречка є страховою культурою для пересівання загиблих озимих. Її вирощують у післяукісних та післяжнивних посівах, а також на зелений корм, на зелене добриво.

Агротехнічне значення гречки полягає в тому, що вона зменшує забур'яненість полів. Вона є добрим попередником, оскільки засвоює важкодоступні сполуки фосфору і калію для власного живлення і залишає їх в грунті з рослинними рештками.

Походить гречка з Індії. Тут відома понад 2500 років. У І столітті вона вже вирощувалась на Півдні України. Основні посівні площі гречки тепер розміщені в Європі - близько 1,8 млн. га, тоді як всього у світі висівають її на площі 2,7 млн. га. Гречку вирощують в Польщі, Франції, Німеччині, Австрії, Швеції. Невеликі площі є в Канаді, США, Бразилії, Індії. Найбільші посівні площі в Росії, Китаї.

Серед зернових культур гречка найменш урожайна, хоч є досвід вирощування врожаїв у межах 20-30 ц/га зерна. Урожайність у Франції становить 24 ц/га, Китаї - 19 ц/га.

За потенційними можливостями це одна з найврожайніших зернових культур. Селекціонери працюють над виведенням низькорослих сортів із збільшеною площею кожного листка, стійких до вилягання, з коротким періодом цвітіння. Гречка належить до теплолюбних рослин. Насіння починає проростати при температурі 6-8 °С. Дружні сходи появляються при 15 °С на 7-8 день, а при 12 °С - через 10 днів. Рослини чутливі до приморозків. Сходи пошкоджуються при 1-2 °С морозу а при - 4 °С посіви повністю гинуть. Оптимальна температура в період цвітіння-плодоутворення знаходиться в межах 17-25 °С. При температурі менше 13°С гречка сповільнює ріст, а при температурі вище 25 °С пригнічується, погано запилюється. При високих температурах зменшується виділення нектару, він швидко висихає, бджоли не запилюють посівів гречки. Підвищення температури до 30-35 °С призводить до запалу і відмирання зав'язі, урожай різко зменшується, особливо в посушливі роки. Розтягнутий період цвітіння теж призводить до зменшення продуктивності гречки.

Найвищий урожай формується, якщо під час цвітіння є тепла погода (20-25 °С) з відносною вологістю не менше 60 % при незначному вітрі. У таких умовах квітки виділяють найбільше нектару і приваблюють достатньо бджіл для запилення.

Вегетаційний період короткий - 65-100 днів. Гречка відноситься до вологолюбних культур. Для проростання насіння потребує 50-60 % води від своєї маси. Гречка споживає води в 3 рази більше ніж просо і в 2 рази більше, ніж пшениця і ячмінь. Найбільше потрібно рослинам води у фазах цвітіння, плодоутворення - 50-60 % від загальної потреби. Зменшення відносної вологості повітря до 30-40 % спричинює в'яненння рослин, загибель зав'язей і плодів. Гречка належить до рослин, які добре ростуть і розвиваються в умовах короткого і довгого світлового дня. Скорочення світлового дня призводить до швидшого достигання. Встановлено, що для формування високого врожаю найбільш сприятлива мінлива хмарність.

РОЗДІЛ 2. ЗЕРНОБОБОВІ КУЛЬТУРИ

2.1 Загальна характеристика зернобобових культур

Зернобобові культури мають важливе значення в зерновому і кормовому балансі господарств. З усіх сільськогосподарських культур зернобобові містять найбільше білка. Зерно і зелена маса їх за вмістом білка переважає зернові культури в 2-3 рази і більше. їх білки повноцінні за амінокислотним складом і значно краще засвоюються, ніж білки зернових культур. Зернобобові дають найдешевший білок, включають у біологічний кругообіг азот повітря, що недоступний для інших культур. У складі зернових бобових близько 60 видів. Найпоширеніші культури в Україні - горох, кормові боби, люпин, квасоля, соя. Менші посівні площі займають чина, сочевиця, нут.

Зернобобові відносяться до найстародавніших культур наземній кулі. їх вирощували ще за 7000 років до н.е. (сочевиця, горох, чина) і за 4000-6000 років до н.е. (соя, нут, кормові боби).

Зерно цих культур використовують на харчові, кормові і технічні цілі. Із зерна виготовляють борошно, крупи, консерви та ін. Квасоля, сочевиця мають високі смакові і кулінарні якості і використовуються як харчовий продукт. Соя має універсальне використання. З неї виготовляють найрізноманітніші харчові продукти, олію, корми. Горох використовується на харчові і фуражні цілі. Інші культури головним чином використовують як цінний компонент при виробництві комбікормів.

Зернобобовим належить особлива роль у розв'язанні білкової проблеми. Це головне джерело збалансованого за амінокислотами, найдешевшого, екологічно чистого білка За зоотехнічними нормами для повноцінної годівлі тварин вміст перетравного протеїну в одній кормовій одиниці має становити 110-120 г. Фактично є на 20-35 % менше. Дефіцит білка є основною причиною перевитрат корму, низької продуктивності в тваринництві. Зерно зернобобових культур містить 200-300 г перетравного протеїну з розрахунку на одну кормову одиницю, а зелена маса - 150-200 г. За рахунок зернобобових потреби тваринництва в протеїні задовольняються на 70-75 %. За енергетичною цінністю наближаються до ячменю, трохи поступаючись зерну кукурудзи.

Крім багатого на білок зерна, ці культури дають високоякісне сіно, сінаж, зелену масу, полову і солому.

Агротехнічне значення бобових полягає в тому, що вони збагачують грунт цінною органічною масою і азотом, поповнюють орний шар фосфором, калієм, кальцієм, покращують структуру грунту і підвищують його родючість. Вони є найкращими попередниками для більшості культур сівозміни і найціннішими сидеральними добривами.

Крім високого вмісту білка (25-60 %), зерно бобових містить близько 50 % вуглеводів, 2-4% мінеральних речовин, 1-3 % жиру (у сої до 26 %), вітаміни А, В₁, В₂, С та ін. Вміст білка визначається не тільки сортом і районом вирощування, але й умовами, що створені для симбіотичної фіксації азоту з повітря. Тому коливання вмісту білка у зерні однієї і тієї ж культури може бути значним.

Білок зернобобових культур багатий найважливішими незамінними амінокислотами, що необхідні для людського організму - лізин, триптофан, валін, аргінін та ін.

У зерні майже всіх зернобобових містяться різні антипоживні речовини (інгібітори ферментів - зокрема трипсини, алкалоїди тощо). Більшість цих речовин білкової природи, їх можна інактивувати за допомогою термічної обробки.

Зернобобові культури належать до родини бобових. Коренева система у зернобобових стрижнева. Головний корінь, що проникає на глибину 1-3 м, розгалужується і утворює багато бічних корінців, що розміщуються в орному добре удобреному і розпушеному шарі грунту. Коренева система бобових характеризується значною кислотністю кореневих виділень, що забезпечує розчинення важкорозчинних добрив, зокрема фосфатів.

Стебло у зернобобових трав'янисте, різної міцності. У гороху, чини, багатоквіткової квасолі стебла нестійкі проти вилягання. Прямостоячі стебла, що не вилягають, мають кормові боби, соя, нут, люпин. Стебла схильні до розгалуження.

За будовою листків зернобобові ділять на три групи. У гороху, сочевиці, бобів, чини, нуту вони парно- або непарнопірчасті; у квасолі, сої - трійчасті; у люпину - пальчасті.

Квітка метеликового типу. Віночок складається з п'яти пелюсток. Забарвлення квіток від білого до червоного і фіолетового. Квітки можуть утворювати суцвіття - китицю, або розміщуватись по одній чи дві у пазусі листка.

Плід - біб різної величини, форми і забарвлення. Боби мають від 1-2 до 6-8 насінин. Після достигання боби (за винятком нуту і люпину) розтріскуються і дозріле насіння випадає. В останні роки створюються сорти, боби в яких не розтріскуються.

У зернобобових культур відмічають такі фази росту, проростання, сходи, гілкування стебла, бутонізація, цвітіння, формування бобів, достигання, повна стиглість. Більш практичне значення мають фази сходів; бутонізації, цвітіння і достигання.

У зернобобових, що не виносять сім'ядолі на поверхню грунту, фазу сходів відмічають при появі перших справжніх листків, у решти - при появі на поверхні грунту сім'ядолей. Утворення бутонів і квіток свідчить про перехід до фази бутонізації і цвітіння, які встановлюють за першими нижніми квітками.

Початок фази достигання визначається при побурінні 1-2 нижніх бобів, а повне достигання - коли побуріло не менше половини бобів.

2.2. Горох

Немає іншої зернобобової культури, яка б в Україні замінила горох. Це пояснюється його цінними продовольчими і кормовими якостями та високою врожайністю, сприятливими умовами вирощування.

Зерно гороху містить 20-35 % білка, крохмаль, цукри, жир, вітаміни (А, В₂, В₆, С, РР, К, Е), каротин, мінеральні речовини (солі калію, кальцію, марганцю, заліза, фосфору) - у цьому цінність його не тільки як харчового (високі смакові якості), а й дієтичного, лікувального подукту. Він сприяє виведенню солей з організму, корисний хворим на серце. У 100 г його зерна міститься 491 ккал. Білка приблизно стільки ж, як і в сирому м'ясі. В 1 кг зерна гороху міститься 1,17 корм. од.; 180-240 г перетравного протеїну; 15,2 г лізину; 3,2 г метіоніну; 2,3 г цистину і 1,6 г триптофану та ін. У зеленому горошку і недостиглих бобах (овочеві сорти), що використовуються як сировина при виробництві консервів, міститься до 25-30 % цукру

Горохове борошно використовують при виробництві концентрованих кормів. Тваринам згодовують також зелену масу, сіно солому кормова поживність яких завдяки високому вмісту білка значно вища, ніж тонконогових культур.

Горох є цінним компонентом для однорічних трав. Його зелена маса добре підходить для використання на сидерати. Він є цінним попередником для зернових та інших польових культур.

Горох одна з найдавніших сільськогосподарських культур. Існує версія, що батьківщиною посівного гороху є Іран, Туркменистан, де вирощують його дрібнонасінні види. Крупнонасінний горох походить зі східних країн Середземномор'я. Проте із давніх давен (за 4-5 тис. років до н. є) його вирощували на землях сучасної України, що доведено археологічними знахідками.

Чимало культур було завезено до нас після відкриття Америки. Горох є однією з небагатьох культур, які здійснили зворотній шлях і підкорили Новий Світ. Горох є основною зернобобовою культурою в Європі. Середній урожай його в Англії, Франції сягає 45 ц/га. У Англії багато фермерів одержує по 50-55 ц/ га, в Голандії, Франції - до 70 ц/га.

Серед зернобобових культур горох в Україні займає найбільші посівні площі.

Горох холодостійка, відносно маловимоглива до тепла культура. Насіння починає проростати при температурі 1-2 °С. Проте біологічний мінімум для одержання дружніх сходів гороху становить 4-5 °С. При нижчій температурі сходи з'являються лише через 15-25 днів, знижується польова схожість та енергія росту рослин. З підвищенням температури до 10 °С насіння проростає швидше, сходи з'являються за 5-7 днів. Вони можуть витримувати приморозки до мінус 5-7 °С. Стійкіші до морозів кормові сорти (пелюшки). Оптимальна температура для утворення вегетативних органів гороху - 12-16 °С, генеративних - 16-20 °С. Температура понад 26 °С негативно впливає на величину і якість урожаю

Для набубнявіння і проростання насінню потрібно 110-115 %, а мозкових сортів до 150 % води від його маси. Найкращі умови для росту складаються при випаданні 450-600 мм за рік, а вологість ґрунту становить 70-80 % найменшої вологоємкості.

У посушливі роки вегетація гороху може скорочуватись у півтора рази. Найстійкіші проти посухи ранньостиглі сорти, які встигають сформувати урожай, використовуючи зимові запаси вологи в грунті.

Разом з тим, надмірна вологість під час цвітіння і утворення плодів приводить до надмірного росту вегетативної маси, взаємозатінення рослин, внаслідок чого насіння формується дрібним.

За посухостійкістю горох переважає боби, вику і люпин, але поступається сочевиці, нуту і чині. Незважаючи на те, що горох не відноситься до посухостійких культур, його можна вирощувати у відносно посушливих умовах. Це можливо завдяки глибокому проникненню добре розвинутої стрижневої кореневої системи. Транспіраційний коефіцієнт 400-600. Внесення фосфорних і калійних добрив скорочує витрати води на 6-10 %.

Горох - світлолюбна культура і належить до рослин довгого дня. Недостатня кількість світла дуже пригнічує його розвиток. Стебла витягуються, вилягають, слабше розвивається коренева система, менше зав'язується плодів, зменшується врожайність.

2.3.Кормові боби

Кормові боби - цінна кормова і продовольча культура. Зерно містить 25-35 % білка, 50-55 % крохмалю, 3-6 % клітковини, 2,6-4,1 % золи. Це високопоживний концентрований корм. У 1 кг зерна міститься 1,29 кормових одиниць і 280 г перетравного протеїну. Зерно використовується при виготовленні комбікормів. Зелена маса бобів в 100 кг містить 16 корм. од. Урожайність зеленої маси може досягати 500-600 ц/га. Її використовують для силосування з кукурудзою, на зелений корм. Маючи високу стійкість до вилягання, кормові боби є цінним компонентом однорічних трав. На важких ґрунтах зелену масу заорюють на добриво.

Боби вирощують як продовольчу культуру Зерно вживають в їжу у вареному вигляді. Боби мають агротехнічне значення. При врожаї 30 ц/га зерна вони фіксують більше 100 кг/га азоту, з якого майже половина залишається в ґрунті. Вони є добрим попередником для багатьох польових культур.

Кормові боби - дуже давня культура. їх вирощували в Єгипті, Греції, Римі понад 2 тис. років до н.е. В нашій країні вони відомі з ІV-V століття. До появи картоплі боби були важливим продуктом харчування, поряд з хлібом, капустою, ріпою. Основні посівні площі зосереджені в країнах Середземномор'я: Італії, Іспанії, Франції, Єгипті, Марокко. Світова площа бобів становить близько 8 млн. га при врожайності 15,0 ц/га.

Кормові боби відносяться до холодостійких культур. Насіння проростає при температурі 3-4 °С сходи витримують приморозки до мінус 3-5 °С і гинуть при температурі мінус 6-7 °С. Під час вегетації боби нормально розвиваються при 15-18 °С, оптимальна температура для росту і розвитку - 20 °С. У період цвітіння і зав'язування плодів кормові боби найкраще розвиваються при 17-25 °С. При температурі вище 30 °С рослини пригнічуються.

Кормові боби - дуже вологолюбна культура, особливо в період появи сходів - цвітіння. Для проростання насіння потребує 110-120 % води від своєї маси. Коли в ґрунті мало води, боби погано ростуть, скидають листя, урожайність різко знижується. Разом з тим, рослини майже не витримують перезволоження, застою води, тому ділянки з близьким заляганням ґрунтових вод непридатні для їх вирощування.

Кормові боби належать до рослин довгого світлового дня. На півночі вони визрівають швидше, ніж на півдні. Вегетаційний період від 95 до 130 днів.

2.4. Люпин

У сільськогосподарській культурі використовується чотири види люпину: вузьколистий (синій), жовтий, білий і багаторічний.

Найбільшу площу в Україні займає жовтий люпин, значно менше білий і найменші посівні площі мають синій і багаторічний люпини.

Люпин - цінна кормова і сидеральна культура, а люпин білий і продовольча. Його називають другою північною соєю, враховуючи високий вміст білка - 30-48 % і жиру - до 14 %.

Широкому використанню люпину для харчових і кормових цілей мішали алкалоїди. Сорти люпину ділять на алкалоїдні (гіркі) з вмістом алкалоїдів 1-3 % (люпінін, люпанін, спартеїн), малоалкалоїдні (0,2- 0,3 %) і безалкалоїдні (< 0,0025 %). Дві останні групи можна згодовувати тваринам, як зерно так і зелену масу (до 9 % білка). Кормовий люпин виведений з алкалоїдного більше 70 років тому. Урожайність зеленої маси 350-400 ц/га, може досягати 600 ц/га; зерна - 25-30 ц/га і більше.

Люпин найкращий азотфіксатор із всіх зернобобових культур. На одному гектарі люпинового поля нагромаджується до 180 кг симбіотичного азоту (за деякими даними - до 400 кг/га), що прирівнюється до 40-45 т гною або 5 ц аміачної селітри. У грунті залишається до 10 т органічної речовини, 30 кг фосфору, 50 кг калію.

Люпин дуже широко використовується як зелене добриво. Азот зеленої маси люпину що приорюється, а також кореневі і рослинні рештки поступово мінералізуються і практично не вимиваються. Це повільнорозчинне азотне добриво. Біологічний азот люпину є легкодоступним, екологічно чистим і найдешевшим з усіх видів добрив.

Крім того, рослини люпину розвивають глибокопроникаючу кореневу систему (на 2 м і більше) з високою засвоювальною здатністю, переміщуючи з нижніх шарів грунту у верхні фосфор, калій, кальцій та ін. мінеральні елементи, які були б втрачені для інших культур назавжди. Люпин - це біологічний меліорант, що покращує фізико-хімічні властивості грунту, підвищує родючість бідних грунтів.

Люпин походить з Середземноморського басейну, його вирощували понад 2-3 тис. років до н.е. Білий люпин як харчова культура був відомий в Єгипті, Греції, Стародавньому Римі. Звідси ж походять люпин жовтий і синій, які стали відомі у ХVІ-ХVІІ століттях. Багаторічний люпин походить з північної Америки. В Україні люпин почали вирощувати на початку XX століття на зелене добриво.

У світі найбільше люпину вирощують в Австралії, де його середня врожайність - понад 10 ц/га.

Люпин - помірно теплолюбна рослина. Найбільш вимогливий до тепла білий люпин, насіння якого починає проростати при температурі 4-6 °С, а сходи гинуть при мінус 3-4 °С. Жовтий люпин проростає при температурі 3-5 °С, а сходи переносять приморозки до мінус 4-5 °С. Найменші вимоги до тепла у люпину вузьколистого (синього). Його насіння проростає при температурі 2-4 °С, а сходи переносять приморозки до мінус 6-8 °С. Оптимальна температура росту - 20-25 °С, максимальна - 30 °С.

Види люпину вимогливі до вологи. При проростанні насіння люпину вбирає в 2-3 рази більше води, ніж насіння зернових культур. Найбільша потреба у воді у період бутонізації - зав'язування плодів.

Листки завжди пластинками перпендикулярно спрямовані до променів сонця і як кошики соняшнику рухаються за сонцем. При затіненні рослини погано розвиваються і не дають повноцінного насіння. Люпин вузьколистий і жовтий при доброму освітленні достигають на 10 12 днів швидше, ніж при хмарній погоді. Люпин належить до рослин довгого дня. При вирощуванні в північних районах вегетаційний період скорочується

2.5. Квасоля звичайна

Квасоля є однією з основних зернобобових культур, яку вирощують на харчові цілі. Цінність її як продовольчої культури визначається великим вмістом білка і необхідних для організму людини незамінних амінокислот, а також інших поживних речовин. Білок квасолі за харчовою цінністю наближається до білків тваринного походження. Він легко засвоюється і містить життєво необхідні амінокислоти: триптофан, лізин, аргінін та ін., тому харчування квасолею значною мірою компенсує нестачу м'яса. Насіння містить 22-32 % білка, 50-60 крохмалю, 5-7 % клітковини, 2,3-3,6 % жиру, вітаміни А, В₁, В₂ та ін. Квасоля має відмінні смакові якості. Крім насіння, в їжу використовують зелені боби (спаржеві сорти), які містять до 15 % білка, багато сухих речовин та вітаміну С.

Як кормова культура квасоля не використовується, зелена маса її містить отруйні речовини і погано поїдається худобою. Солому їдять кози і вівці. Зернові відходи квасолі - поживний корм для тварин, тільки згодовувати його треба після термічної обробки, при цьому руйнується отруйний глюкозид фазеолунатин.

Багатоквіткова квасоля з високим, витким стеблом і яскравими квітками використовується також як декоративна. На присадибних ділянках, де використовуються опори, це високоврожайна цінна зернова бобова культура.

Завдяки азотфіксації, квасоля позитивно впливає на азотний баланс і фізичні властивості ґрунту, є добрим попередником для інших культур сівозміни.

Багаточисленні види квасолі діляться на дві групи: американського і азіатського походження. У форм першої групи насіння крупне, у всіх видів другої групи насіння дрібне.

Крупно насінна квасоля походить з Мексики, звідки вона в XVI столітті була завезена в Європу, а в XVII - в Україну.

Дрібнонасінна квасоля 5-6 тис. років тому вирощувалась в країнах Південної Азії - Індії, Китаї, Японії.

В Україні сприятливі умови для вирощування цієї культури. Проте в основному квасолю вирощують на присадибних ділянках.

Квасоля звичайна вимоглива до тепла. Насіння починає проростати при температурі 10 °С, а сходи ростуть при 12-13 °С. Сходи дуже чутливі навіть до короткочасних весняних приморозків і пригнічуються від зниження температури в цей період до 0 °С, а при мінус 0,5- 1 °С - гинуть. Найкраща температура для росту і розвитку квасолі 20-25 °С, задовільна 15 °С. При низьких позитивних температурах і сирій дощовій погоді під час цвітіння, зав'язування бобів відбувається погано, велика їх кількість опадає. Зовсім припиняється ріст при температурі 40 °С.

Квасоля звичайна - вологолюбна рослина. Багато води потребує під час проростання насіння (105-114 % води від маси насінини). Зменшується врожайність при нестачі вологи під час цвітіння і зав'язування бобів. Добрі врожаї одержують у районах, де річна кількість опадів не менша 450-500 мм. Квасоля більш посухостійка, ніж горох.

Надмірну зволоженість ґрунту, особливо за прохолодної погоди, квасоля переносить погано - дуже уражується хворобами (антракноз, бактеріоз та ін.).

Квасоля хоч і світлолюбна рослина, добре розвивається і при незначному затіненні. Найбільше вона потребує світла в першу половину вегетації. Вимоги її до освітлення зменшується після початку цвітіння. Квасолю можна вирощувати в ущільнених посівах з кукурудзою та іншими культурами.

Більшість форм звичайної квасолі - рослини короткого дня. За тривалістю вегетації сорти поділяють на ранньостиглі (75-85 днів), середньостиглі (85-100 днів) і пізньостиглі (100-120 днів).

2.6. Соя

Соя є основною зернобобовою культурою в світі. Її зерно збалансоване за протеїном і перетравними амінокислотами. У насінні сої міститься 30-55 % білка, 13-26 % жиру, 20-32 % крохмалю. У золі багато калію, фосфору, кальцію, а також вітамінів (А, С, В₂, Е, К, РР). Вирощуючи цю культуру, одержують по суті два врожаї - білка і рослинної олії. Ні одна рослина в світі не може за 3-4 місяці виробити стільки білка і жиру. Немає рівних сої щодо кількості виготовлених з неї продуктів. Соєвий білок і олію можна знайти на полицях супермаркетів розвинених країн у складі більш ніж 1000 харчових продуктів, починаючи від приправ до салатів, соєвого м'яса, хліба і закінчуючи смачними готовими стравами.

Великий вміст білка і надзвичайно цінна його збалансованість за амінокислотним складом, роблять сою чудовим замінником продуктів тваринного походження у харчуванні людини. Із сої виготовляють соуси, молоко, сир, котлети, замінники яєчного порошку, кондитерські вироби, ковбаси, консерви та ін. їх використовують як дієтичний продукт харчування, що має антисклеротичні речовини. Особливістю хімічного складу сої є вміст у ній фосфатидів - лецитину і нефаліну, необхідних для живлення нервової тканини.

Поряд з тим в насінні сої є антипоживні речовини: інгібітори трипсину, хемотрипсину, сапоніни, гемаглютаніни тощо. Ці інгібітори можна успішно інактивувати методом теплової обробки, який широко застосовується у світовій практиці при одержанні повножирових і знежирених соєвих продуктів, призначених як для харчових, так і для кормових потреб. Найбільш доступним і ефективним способом промислової переробки є виготовлення соєвого молока. На відміну від тваринного жиру, що перетворюється в організмі у холестерин, соєве молоко містить рослинні жири, що захищають від інфаркту.

Соєве молоко є основним компонентом у виготовленні сиру-тофу. Головний білок сої - гліцинін при закисанні має властивість згортатися. Сир-тофу одержують коагуляцією (зсіданням) соєвого молока майже так само, як виробляють звичайний сир з коров'ячого молока.

Після віджиму соєвого молока залишається окара (жмих). Вона є джерелом харчової клітковини і містить значну кількість поживних речовин сої. В результаті дуже тонкого розмелу сої окара нагадує вологе борошно, її можна додавати у звичайне борошно і використовувати під час виготовлення хлібобулочних виробів, печива, підливок, соусів тощо, що збільшує вміст у них білка і клітковини. Окара може використовуватись у випічці замість яєць, її можна висушувати і зберігати для використання надалі.

Соя широко використовується при виробництві м'ясних продуктів у вигляді соєвого борошна, концентрату, ізолятів.

Соя - важлива технічна культура. Вона займає перше місце у світовому виробництві рослинної олії. Її використовують на харчові цілі і для виробництва промислової продукції - лаку, фарб, мила, пластмаси, клею, штучних волокон. На даний час 60 % зерна сої переробляється на олію.

Соя - цінна кормова культура. Її можна згодовувати тваринам у вигляді макухи, соєвого шроту, дерті, молока, білкових концентратів, зеленого корму, сіна, силосу, соломи. Макуха може застосовуватися як універсальний білковий концентрований корм.

Якщо до комбікормів додавати 10 % соєвого шроту, це значно підвищує продуктивність тварин і зменшує витрату кормів.

Соя має агротехнічне значення. Вона засвоює азот з повітря, залишає після себе 60-90 кг/га біологічно фіксованого азоту, очищає поле від бур'янів і є добрим попередником для наступних культур сівозміни.

Вирощування сої було однією з умов процвітання стародавніх цивілізацій. Батьківщиною сої вважається Південно-Східна Азія. В Китаї вона відома понад 6000 років до н.е. Понад 4000 років до н.е. сою вирощували в Кореї, Індії, Японії та ін. країнах. Пріоритет відкриття поживних властивостей цієї культури належить китайцям. У Китаї вона віддавна є замінником м'ясних і молочних продуктів. В Україні сою почали вирощувати з 70-х років XIX століття.

За площею посіву соя займає перше місце серед зернобобових культур. Найбільше сою вирощують в США, Бразилії, Китаї, Аргентині, Індії. У всіх країнах Європи сіють близько 1,2 млн. га.

Виробництво зерна теж найбільше в цих країнах - США - 75 млн. т, Бразилія - 31 млн. т, Аргентина - 18 млн. т, Китай - 13 млн. т.

Соя - теплолюбна культура, її вирощують на великій території - від екватора і майже 54° північної широти. Мінімальна температура проростання насіння 7-8 °С, достатня -12-14 °С, оптимальна -15-20 °С. Сходи витримують приморозки до мінус 2-3 °С. Сою висівають при переході температури повітря вище 15 °С. До тепла соя вимоглива впродовж вегетації, особливо під час цвітіння і достигання. При температурі 10-13 °С достигання затримується. Оптимальна середньодобова температура росту в цей період 18-25 °С. Тривалість вегетаційного періоду - до 170 днів.

Соя відноситься до середньостійких до посухи рослин. Менше вологи соя використовує у період від сходів до початку цвітіння. При проростанні, насіння сої поглинає 130-160 % вологи від своєї маси. після сходів у сої інтенсивно розвивається коренева система і дуже повільно надземна маса, тому випаровування води в цей час незначне.

Найбільше вологи рослинам потрібно під час цвітіння і росту бобів. Нестача води приведе до опадання бутонів, квіток, плодів, зменшення маси насінин і врожаю.

Соя відноситься до культур короткого дня і дуже чутлива до зміни тривалості освітлення. Вирощування її у північних районах приводить до збільшення тривалості фаз розвитку рослин і зниження продуктивності. На півдні, де світловий день коротший, соя розвивається швидше, що приводить до скорочення вегетаційного періоду.

На зріджених посівах боби формуються на незначній висоті від землі, що приводить до втрат при збиранні. У міру загущених посівах рослини менше гілкуються, боби розміщуються на стеблі вище, втрати при збиранні зменшуються до мінімуму.

У значній мірі освітленість зменшується на забур'янених посівах, що приводить до різкого зниження врожаю. Найбільш згубно впливають бур'яни на рослини сої в перші 40-50 днів їх росту, коли у вузлах стебла закладаються генеративні органи.

2.7. Чина

Чину вирощують на продовольчі, кормові і технічні цілі. У зерні чини багато білка (25-34 %). З неї виготовляють крупи, консерви, борошно, крохмаль. За смаковими якостями вона дещо поступається гороху і сочевиці.

Чина - високобілковий корм для худоби, з якого одержують дерть, комбікорм, зелену масу, трав'яне борошно, сіно, силос, сінаж.

На кормові цілі вирощують в суміші з вівсом, горохом, соняшником та іншими культурами.

З насіння чини можна одержувати рослинний казеїн, який використовується при виробництві фанери, тканин, пластмас.

Крім того, чина добрий медонос і є одним з кращих попередників для інших культур. Вирощують її і як сидеральну культуру.

Господарська цінність визначається також стійкістю чини до хвороб і ураження шкідниками. Посіви не обробляються отрутохімікатами проти зерноїдів, а вирощене насіння не піддають газації, оскільки шкідників в ньому немає.

Чина відноситься до давніх культур. Дрібнонасінні форми походять з Південно-Західної поширення Азії, крупнонасінні - з басейну середземноморських країн. Вирощують чину в Індії, Ірані, Туреччині. При вирощуванні на зелений корм урожайність чини досягає 250-350 ц/га, у посушливах районах зменшується до 120-150 ц/га.

Чина - холодостійка культура. При температурі 1 °С насіння починає бубнявіти, а при 2-4 °С - дружно проростати. Чина відноситься до культур, найстійкіших до приморозків. Сходи переносять мінус 5-8 °С, а короткочасні приморозки - до мінус 10 °С. Завдяки регенеративній здатності пошкоджені морозом сходи відростають і можуть дати добрий урожай.

Оптимальна середньодобова температура для цвітіння і достигання 20-22 °С.

Для проростання насіння чина вбирає 101-102 % води від своєї маси. Вона легко переносить посуху у молодому віці. Може тривалий час витримувати посуху, а якщо після неї пройдуть дощі - давати високі врожаї.

У період цвітіння і бутонізації вимоглива до вологості ґрунту. Чина - рослина довгого дня. Вимоглива до світла. У холодні, вологі роки уражається іржею, аскохітозом, формується щупле зерно. Вегетаційний період - 70-125 днів.

2.8. Сочевиця

Сочевицю вирощують для продовольчих і кормових цілей. За вмістом білка (до 36 %) в насінні, засвоюваністю організмом людини, за розварюваністю і смаковими якостями вона разом з квасолею переважає всі інші зернобобові культури. Сочевицю використовують для виготовлення супу, каші, киселю, консервів. У харчовій промисловості з її борошна виготовляють печиво, ковбасні вироби, шоколад та ін.

Зерно сочевиці є цінним білковим кормом. Вирощують її на зелений корм і сіно. Ніжна вегетативна маса, що містить 6-10 % білка, за кормовою цінністю прирівнюється до лучного сіна. Використовується на корм солома і полова (до 18 % білка).

Як бобова культура сочевиця збагачує грунт на азот і є добрим попередником для зернових культур.

Сочевиця ділиться на дві основні групи: крупнонасінна (діаметр більше 5,5 мм) і дрібнонасінна (діаметр до 5,5 мм).

Висота рослин крупнонасінної 50-70 см, дрібнонасінної - до 50 см.

Зерно крупнонасінної сочевиці зеленого забарвлення має найвищі харчові якості, відзначається високим вмістом білка. При запізненні із збиранням, поганими умовами зберігання зелене забарвлення переходить у коричневе і товарні якості насіння різко знижуються.

Дрібнонасінна сочевиця використовується на корм тваринам.

Сочевиця - одна з найдавніших сільськогосподарських рослин. Її використовували ще 7 тис. років до н.е., про що свідчать згадки на санскриті (мова Древньої Індії). Нею харчувалися древні єгиптяни, індуси, араби. Сочевиця добре відома в культурі Античного Риму і Греції.

Крупнонасінна сочевиця походить з Середземномор'я, а дрібнонасінна - з Південно-Західної Азії.

В Україні сочевицю вирощують з XIV століття. Про неї згадується в Київських літописах (XV століття). Сочевицю вирощують в Індії, Туреччині, Чилі, Єгипті, Іспанії, Румунії.

Сочевиці необхідно більше тепла, ніж гороху. Насіння починає проростати при 4-5 °С, а сходи витримують приморозки до мінус 2-3°С. Під час вегетації оптимальна температура для росту і розвитку - 17-20 °С. Налив зерна найкраще проходить при 20-25 °С.

Сочевиця невимоглива до вологи культура, тому досить поширена в посушливих умовах Степу. Вона краще переносить посуху, ніж горох, квасоля, кормові боби.

В період наливу і достигання перезволоження шкідливе, бо рослини формують велику зелену масу, а бобів і зерна утворюється менше. Сочевиця потребує достатніх запасів вологи на початку росту - при бубнявінні і проростанні насіння.

Це рослина довгого дня. Зацвітає через 40-45 днів після сходів. Цвітіння тривале, особливо у дощову і похмуру погоду. Цим пояснюється нерівномірність достигання бобів. Тривалість вегетаційного періоду 85-110 днів.

2.9. Нут

Нут - цінна продовольча і кормова культура. Насіння містить до 34% білка, який за якістю наближається до яєчного. Відносно високий вміст жиру (4-7 %) значно поліпшує його харчові якості. З нуту виготовляють консерви, паштет, сурогати кави, халву. Серед інших зернобобових культур тільки борошно нуту при додаванні 5-15 % до пшеничного не погіршує якості хліба, а навпаки, підвищує його поживну цінність. Широко використовують нут в їжу як у жареному, так і у вареному виді.

Сорти з темним забарвленням насіння вирощують на корм худобі. Перспективне використання нутового зерна в комбікормовій промисловості.

У стеблах і листках міститься значна кількість кислот (щавлева, яблучна), що не дозволяє використовувати зелену і суху масу, солому на корм худобі. Проте вівці звикають до цих кормів.

Завдяки біологічній фіксації азоту, нут зберігає та підвищує родючість ґрунту. Він залишає в ґрунті 100-120 кг/га біологічного азоту

Нут - одна з найдревніших культур. Його здавна вирощують у Греції, Римі, Єгипті, Середній Азії. Дрібнонасінний нут походить з Південно-Західної Азії, крупно насінний - з Середземномор'я.

За посівними площами нут займає третє місце в світі серед зернобобових культур - після сої і квасолі.

Найбільше нуту вирощують в Індії. Значні посівні площі в Пакистані, Афганістані, а також у посушливих районах Африки, Америки та Європи. При відповідному догляді збирають 30-35 ц/га зерна нуту.

Нут - теплолюбна і водночас холодостійка культура. Мінімальна температура проростання насіння - 2-4 °С, дружні сходи з'являються при 4-8 °С. Нут добре переносить весняні й осінні приморозки до мінус 8-10 °С. Зимуючі форми (Середня Азія, Закавказзя, Болгарія) можуть витримувати у фазі сходів до мінус 20 °С.

Пізніше нут потребує більше тепла, особливо під час цвітіння-наливу: оптимальна температура 25 °С. Жаростійкий. Навіть притемпературі 40 °С впродовж 7-9 днів листки нуту не поникають і не втрачають тургору

Нут - дуже посухостійка культура, має розвинену стрижневу кореневу систему, транспортує воду з великої глибини і економно витрачає її. У посушливих умовах за врожайністю переважає всі інші зернобобові культури.

Багато вологи нут потребує під час проростання. Насіння вбирає 120-140 % води відносно своєї маси. Надмірні опади в будь-яку фазу росту можуть сприяти захворюванню на аскохітоз. Надмірна волога погода під час цвітіння зменшує зав'язування насіння, утворюються бокові пагони.

Нут - культура довгого дня. Довгий день прискорює проходження всіх фаз росту, а короткий подовжує вегетаційний період. Вимогливий до освітлення. Вегетаційний період 80-110 днів.

РОЗДІЛ 3. КОРЕНЕПЛОДИ

3.1. Цукровий буряк

Цукровий буряк належить до головних цукровмісних рослин. У коренеплодах міститься 17-18 % цукру, а іноді 20 % і більше. Цукор в основному представлений вуглеводом сахароза. Вона викристалізовується із соку рослин і зустрічається в природі в чистому виді. На відміну від сахарози, інші види цукрів - глюкоза та фруктоза - рідко зустрічаються в значній кількості у чистому вигляді. Вони знаходяться або в змішаному стані, або в плодах і ягодах - і з ними вживаються в їжу. Так, виноград нагромаджує понад 26 % дуже цінного легкозасвоюваного виноградного цукру - глюкози. У підсушених виноградних ягодах (ізюмі) вміст глюкози становить 64-71 %.

Сахароза складається з молекул глюкози і фруктози і під дією ферментів в організмі людини гідролізується до цих складових елементів.

Цукор має високі смакові якості, швидко засвоюється організмом, відновлює його енергію і працездатність, позитивно впливає на емоційний стан людини. Особливу цінність має цукор для відновлення сил хворому, спортсмену, людині що зайнята важкою фізичною або розумовою працею. Він необхідний для нормального функціонування печінки, мозку, живлення м'язів. У давнину його використовували як ліки.

Людині потрібно 80-100 грамів цукру на добу, або 29-37 кг на рік. Зловживання цукром викликає захворювання - діабет, гіпертонію, ожиріння, карієс зубів та ін.

...