Основи рослинництва і тваринництва

Приблизно 50 % цукру використовується у харчовій промисловості, 30 % - у хімічній та фармацевтичній, 20 % - в інших галузях.

До хімічного складу коренеплодів входить 75 % води і 25 % сухої речовини. Вміст окремих речовин залежить від місця вирощування, технології, сорту тощо. Так, сухої речовини може бути від 16 % до 26 %, цукру - від 8 % до 23 %. До складу коренеплодів входять також клітковина (2 %), азотисті речовини (1,5 %) і зола (0,7 %). Вміст сахарози сильно зменшується при високих, незбалансованих дозах азотних добрив, ураженні хворобами. Крім того, азотисті речовини утруднюють кристалізацію цукру і зменшують його вихід.

Цукровий буряк має високу кормову цінність. У 100 кг коренеплодів міститься 26 корм. од., 1,2 кг перетравного протеїну, 0,5 кг кальцію і 0,5 кг фосфору. За поживністю він переважає кормовий буряк у 2,2 рази. Проте цукровий буряк засвоюється великою рогатою худобою тільки на 40 %, а кормовий буряк - на всі 100 %. Тому згодовувати його худобі недоцільно.

При вирощуванні цукрового буряка з однієї площі практично одержуємо два врожаї. Перший - коренеплоди, сировину для виробництва цукру; другий - корм для худоби у вигляді гички, жому, меляси та ін.

Урожайність гички становить 30-50 % від урожайності коренеплодів, а в деяких випадках майже наближається до неї. У 1 ц гички міститься 20 корм. од. Її використовують на зелений корм, для виготовлення силосу, як зелене добриво. Приорана гичка є добрим повільнодіючим азотним добривом для наступних культур, особливо зернових.

Жом є обесцукреною стружкою коренеплодів. Свіжий жом в 1 ц містить 8 кормових одиниць, а в 1 ц сухого жому є 85 корм. од. Жом - цінний корм для великої рогатої худоби. При врожайності буряка 300 ц/га, вихід свіжого жому становить 240 ц.

Меляса використовується як компонент при підготовці грубих кормів до згодовування. Виготовляють з неї спирт, гліцерин, дріжджі та ін.

Цукровий буряк має велике агротехнічне значення. Глибока оранка, внесення великих норм органічних і мінеральних добрив покращують структуру грунту, підвищують його біологічну активність. Буряк є добрим попередником для більшості культур у сівозміні. Найкраще після нього родить ярий ячмінь.

Відходи цукровиробництва дефекати використовують для зниження кислотності грунтів.

Найбільше цукру виготовляють із цукрової тростини (88 млн. т, або 70%) і цукрового буряка (37 млн. т, або 30%). Можна одержувати цукор із цукрового сорго, кукурудзи, цукрового клену та ін. Цукрова тростина поширилась з Індії, де про неї згадується ще декілька тисяч років тому. Якщо історія тростини губиться у темряві віків, то цукровий буряк відноситься до молодих культур. Його вік налічує лише 200 років.

До XVII століття буряки вирощували як листкові (мангольд) і коренеплідні овочі. На кормові цілі почали вирощувати приблизно з 1700 року.

Цукровий буряк - дворічна культура. У перший рік формується розетка листків і коренеплід. На другий рік виростають стебла, на яких розміщуються плоди.

Може спостерігатися відхилення від дворічного циклу розвитку. У холодну весну на першому році життя виростають квітконосні стебла. Це небажане явище має назву цвітушності. Коренеплоди таких рослин дерев'янисті з низьким вмістом цукру.

У перший рік вегетації виділяють такі фази: сходи (вилочка), перша пара справжніх листків, третя пара справжніх листків, змикання листків у міжряддях. На другий рік - з'явлення розетки листків, утворення стебел, цвітіння, достигання плодів.

Ріст рослин умовно ділять на 3 етапи. Тривалість кожного орієнтовно 50 днів. На першому ростуть листки і коренева система. На другому відбувається інтенсивне розростання коренеплоду. Для третього етапу характерні сповільнений приріст листків, інтенсивне нагромадження цукру і збільшення маси коренеплоду, яке продовжується у вересні і навіть у жовтні.

Цукровий буряк відноситься до родини лободових.

Коренева система - стрижнева, проникає на глибину до 2-2,5 м і розгалужується в ширину (в одній площині) на 1,0-1,2 м. У верхній частині головний корінь потовщується і формує коренеплід, до складається з головки, шийки, власне кореня і хвостика.

Листки буряка складаються з черешка і пластинки. Пластинки великі, суцільні, гладенькі чи гофровані. Всього за вегетаційний період з листкових бруньок в центрі головки кореня виростає 50-60 листків, спірально розміщених на головці кореня. Рослина впродовж вегетаційного періоду постійно формує нові листки і скидає старі.

Стебло у рослини формується на другий рік життя. Стебла висотою 80-150 см. Їх формується на одному коренеплоді декілька (від 1 до 10) у вигляді куща. На стеблах розміщуються листки і квітки, що формують суцвіття - нещільний колос.

Квітки розміщені в пазухах листків по одній (однонасінні) або групами (багатонасінні). У багатонасінних буряків квітки в процесі росту зростаються між собою і утворюють клубочки (супліддя).

Плід - однонасінний горішок з товстим навколоплідником з пористої дерев'янистої тканини. Навколоплідник разом з кришечкою плоду захищає насінину від механічних пошкоджень і несприятливих умов зовнішнього середовища. Кількість плодів у клубочках коливається від 1 до 6. Для сівби використовують плоди.

Насіння розміщується в гнізді плоду, має буро-каштанову блискучу оболонку, яка щільно облягає зародок, зігнутий майже кільцем навколо перисперму, крохмаль якого є основним запасом поживних речовин для молодої рослини. Зародок складається з двох сім'ядолей, брунечки, підсім'ядольного коліна і зародкового корінця. Сім'ядолі виносяться на поверхню грунту (фаза вилочки), із брунечки формується головка коренеплоду, із підсім'ядольного коліна виростає шийка кореня, а зародковий корінець перетворюється у власне корінь.

Насіння цукрового буряка починає проростати при температурі ґрунту 4-5 °С, але сходи з'являються лише через 20-22 дні. Життєздатні сходи з'являються при 6-7 °С. При температурі 10-12 °С сходи з'являються через 12-14 днів а при 15-17 °С - через 7-8 днів. У фазі вилочки рослини чутливі до приморозків і можуть пошкоджуватися при мінус 3-4 °С. З появою першої пари справжніх листків сходи можуть витримувати зниження температури до мінус 8 °С.

Восени перед збиранням рослини можуть витримувати приморозки - 5 °С. При температурі нижче 6-8 °С нагромадження цукру в коренеплодах припиняється. Зібрані і неприкриті коренеплоди пошкоджуються при температурі - 2 °С.

Незважаючи на здатність переносити приморозки, буряк є досить теплолюбною культурою. Оптимальна температура для росту і розвитку рослин 20-22 °С. Зниження температури сповільнює ріст. Цукровий буряк - жаростійка культура. У нього високий максимум температур. Фотосинтез відбувається і при підвищенні температури до 40°С.

Цукровий буряк вимогливий до вологи, починаючи з перших днів життєдіяльності. Для бубнявіння і проростання насіння вбирає 150-170 % води від маси клубочка. Цукровий буряк економно витрачає воду. Проте загальна витрата води з 1 га велика у зв'язку з формуванням значної кількості сухої органічної речовини врожаю. Для утворення 1 тонни коренеплодів і такої ж кількості гички при врожайності 40-50 т/га витрачається майже 80 т води.

Відносно менше зниження врожайності у посушливих умовах порівняно з іншими культурами, пояснюється сильно розвиненою стрижневою кореневою системою, що проникає на глибину 2,5 м. Використовуючи вологу з глибших горизонтів грунту, цукровий буряк витримує тривалий період без дощу і може ефективно використовувати пізні літні опади.

У дощові з хмарною погодою роки цукристість коренеплодів зменшується.

Цукровий буряк - вимоглива до світла рослина довгого дня. Інтенсивність нагромадження цукру в коренеплодах залежить від кількості сонячних днів у другій половині вегетації (серпень, вересень). Чим вища освітленість, тим краще проходить синтез вуглеводів. Зменшення освітленості різко знижує урожайність і цукристість коренеплодів. Такі умови можуть виникнути при загущенні рослин або при сильному забур'яненні посівів.

Похмура погода спричинює збільшення вмісту низькомолекулярних азотистих сполук, що погіршує технологічну якість коренеплодів, зменшує вміст цукру.

3.2. Кормовий буряк

Кормовий буряк - цінна кормова культура. Коренеплоди мають добрі смакові якості, легко засвоюються і добре поїдаються тваринами. Незважаючи на відносно невисокий вміст сухих речовин, в 1 ц коренеплодів міститься 12-15 кормових одиниць. У коренеплодах багато ферментів, вітамінів, макро- і мікроелеменетів. Це джерело легкоперетравних вуглеводів, вміст яких становить 9 %, а коефіцієнт перетравності досягає 96-98 %. Вміст протеїну невеликий -1-1,5 %. Згодовуються коренеплоди у свіжому вигляді.

Значну кормову цінність має гичка кормового буряка. Її згодовують у свіжому вигляді і як силос. В 1 ц міститься 10 корм. од. Урожай гички становить 20-30 % від маси коренеплодів.

Кормовий буряк має агротехнічне значення. Під нього вносять високі норми добрив, поле очищається від бур'янів, це цінний попередник у сівозміні для наступних культур.

Урожайність коренеплодів висока - 600-800 ц/га, і може досягати 1000-1500 ц/га, за рахунок цього забезпечується більший збір сухих речовин з одиниці площі, порівняно з зерновими культурами.

Урожайність гички (100-300 ц/га) прирівнюється до збору середнього врожаю однорічних трав, причому без додаткових затрат.

Проростання насіння кормового буряка починається при температурі 3-4 °С, а сходи здатні витримувати короткочасні приморозки до мінус 3-4 °С. Дружні сходи з'являються лише при 12-15 °С. Найбільш сприятлива температура для формування високого врожаю - 15-20 °С. Восени ріст припиняється при зниженні середньодобової температури до 6 °С. Викопані коренеплоди пошкоджуються вже при температурі мінус 2 °С і стають непридатними для зимового зберігання.

Буряк - вологолюбна культура. Особливо вимогливий до вологи під час проростання насіння, яке поглинає при набуханні 120-160 % води від маси насінини. Найбільше води потребує в другій половині вегетації (липень-серпень), коли йде інтенсивний приріст біомаси. За посухостійкістю поступається буряку цукровому.

Найбільші врожаї коренеплодів формуються в умовах теплого сонячного літа. Культура довгого дня. Загущення рослин і погіршення умов освітлення приводить до зниження продуктивності посівів.

3.3. Кормова морква

Кормова морква за вмістом сухих речовин (до 20 %), вуглеводів і вітамінів переважає інші кормові коренеплоди. Вона є кращим соковитим кормом для всіх тварин і птиці. Морква має високі поживні, дієтичні і лікувальні якості.

Коренеплоди її містять багато каротину, аскорбінової кислоти, цукрів, амінокислот. У неї виявлено майже всі відомі нині вітаміни. Морква сприяє кращому засвоєнню інших кормів, підвищує якість тваринницької продукції.

Високо ціниться і гичка моркви, урожай якої становить 30% урожаю коренеплодів. В 1 ц корму з коренеплодів і гички міститься відповідно 17 і 15 кормових одиниць.

Морква в культуру введена раніше за інші коренеплоди. Вона походить від дикої, що зустрічається у різних регіонах, переважно на вапнякових грунтах. Більше 1000 років до нашої ери вона стала служити для людини джерелом легкозасвоюваних вуглеводів, мінеральних солей і каротину.

При дотриманні вимог технології збирають по 400-600 ц/га коренеплодів і 100-200 ц/га гички

Морква - холодостійка культура. Насіння проростає при 2-3 °С. Сходи переносять зниження температури до мінус 4-6 °С, дорослі рослини першого року життя - до мінус 4 °С, насінники другого року життя - до мінус 2-4 °С. Оптимальна температура формування коренеплодів знаходиться в межах 18-20 °С. Морква легко витримує підвищені літні температури завдяки доброму розвитку кореневої системи і майже повному заглибленню коренеплода в грунт.

Морква характеризується найвищою посухостійкістю серед коренеплодів, проте добре реагує на зволоження грунту і поливи. До вологи вона особливо вимоглива під час проростання насіння і в період інтенсивного потовщення коренеплоду. Не витримує надмірних опадів наприкінці літа, бо її коренеплоди при цьому розстріскуються і втрачають товарні якості. Насінники вимогливі до вологи під час садіння висадків.

Морква - рослина довгого дня, менш вимоглива світла проте погано переносить затінення. Незважаючи на це, можливий підсів її за умови, що покривні культури рано звільняють поле.

3.4. Турнепс

Турнепс (ріпа кормова) - високоврожайна вимоглива до умов вирощування культура. Це джерело легкоперетравних вуглеводів, вміст яких у коренеплодах досягає до 7 %. В 1 ц коренеплодів міститься 9 кормових одиниць, у такій же кількості гички -11 корм. од. Висока поживність зумовлена вмістом цінних речовин. Зокрема, в 1 кг коренеплодів міститься 40-50 г цукру, багато вітамінів С, РР, В₁, В₂, незамінні амінокислоти. За вмістом вітаміну С майже вдвоє перевищує апельсини, лимони, у шість разів - буряки, а моркву - у 12 разів.

Коренеплоди турнепса містять менше сухих речовин (до 10 %) і більш водянисті, ніж інші коренеплоди, тому зберігаються погано.

Турнепс можна згодовувати всім породам тварин. Проте наявність гірчичної олії (синигрин, глікорапанін) у коренеплодах (0,17-0,20%) і гичці (0,14-0,73%) при великих добових нормах споживання спричинює появу специфічного неприємного запаху та смаку у молока. Тому коровам дають не більше 12-16 кг турнепсу на добу. Іншу худобу можна годувати без обмежень.

Цінною особливістю турнепсу є скоростиглість, здатність формувати високий урожай коренеплодів - 500-700 ц/га. Турнепс характеризується досить інтенсивним наростанням врожаю (за 70-80 днів), тому його ефективно використовують у післяукісних та післяжнивних посівах, збираючи при цьому 150-200 ц/га коренеплодів.

Це досить давня культура, яка широко використовувалась людством як продукт харчування, особливо в північних регіонах, де вона цінилася нарівні з хлібом. І тільки з появою картоплі, ріпа стала більш кормовою культурою, ніж харчовою.

Ріпа має лікувальні властивості, що зумовлюються наявністю алілової ефірної олії з фітонцидними властивостями. Народна медицина шанує цілющу силу ріпи: нею лікували застуди, цингу, вона має заспокійливі, снотворні властивості, покращує травлення, виводить холестерин. Сік і терта ріпа прискорюють загоювання ран, оскільки мають антимікробну дію завдяки наявності фермента лізоцим, який здатний розчиняти клітинні стінки бактерій.

Батьківщина - Середземномор'я. Вона була відома древнім єгиптянам, римлянам, грекам. За 4000 років до н.е. її вирощували на території сучасної України, Походить турнепс від дикої ріпи, що широко поширена в Євразії.

Турнепс найбільш холодостійкий серед коренеплодів. Його насіння проростає при температурі 1-3 °С, сходи витримують приморозки до мінус 3-5 °С, а дорослі рослини - до мінус 6-8 °С. Коренеплоди при мінус 3-4 °С підмерзають.

Турнепс не вимогливий до тепла, навпаки, він погано переносить високі температури. Він добре росте і розвивається в прохолодне літо з частими дощами. Турнепсу вистачає тепла для формування врожаю при висіві його як післяжнивної культури.

Серед коренеплодів турнепс і бруква найбільш вимогливі до вологи, тому їх посіви краще розміщувати на низинних місцях рельєфу, що краще забезпечені вологою. При її нестачі різко знижується врожай. Найбільше волога потрібна на початку вегетації під час укорінення.

Турнепс - рослина довгого дня, вимоглива до інтенсивності освітлення.

3.5. Бруква

Бруква високоврожайна кормова культура. В 1 ц коренеплодів міститься 13 кормових одиниць, у гичці 10 корм. од. Вміст сухих речовин 13 %. Коренеплоди і листя - джерело цінних вітамінів: С, В₁, В₂, РР, каротину. Вміст вітаміну С в брукві 31-47 мг на 100 г сирої маси коренеплодів і 12-13 мг у зеленій масі листків. Згодовування більше 20-25 кг брукви за добу на одну корову може погіршити смак молока через наявність гірчичної олії в корені.

Бруква має високу харчову цінність і використовується у різному виді як продукт харчування. Жовтом'ясисті сорти багаті провітаміном А.

Урожайність коренеплодів брукви досягає 500-600 ц/га і може досягати 800-900 ц/га. Придатна для вирощування в основних, післяукісних та післяжнивних посівах.

Бруква походить з Європи. Вона одержана внаслідок природного схрещування листкової капусти з турнепсом.

Бруква більш холодостійка, ніж турнепс. Насіння брукви може проростати при 2-3 °С, але дуже повільно. При температурі 8-10 °С на глибині сівби, сходи рослин з'являються через 4-5 днів. Помірно вимоглива до тепла впродовж вегетації. Весняні та осінні приморозки до мінус 6 °С переносить добре.

Вимогливість брукви до вологи висока. Післяукусні та післяжнивні посіви забезпечують високим урожай тільки при сівбі у вологни грунт і достатній кількості опадів під час вегетації.

Бруква - рослина довгого дня. При надмірному загущенні посівів і взаємозатіненні рослин, продуктивність зменшується.

РОЗДІЛ 4. БУЛЬБОПЛОДИ

4.1. Картопля

Картопля - найбільш поширена культура в Україні з групи бульбоплодів

Картопля належить до найважливіших сільськогосподарських культур. Вона має різнобічне використання. Це винятково важливий продукт харчування. Цінність картоплі визначається високими смаковими якостями та сприятливим для здоров'я людини хімічним складом. Бульби в середньому містять 75-80 % води і до 25 % сухих речовин. Вміст крохмалю коливається від 14 до 22 %. Він легко засвоюється і розщеплюється на прості цукри.

В бульбах 1,5-3 % білка, який добре засвоюється організмом. Білок за своїм амінокислотним складом близький до м'яса.

Мінеральні речовини в бульбах становлять 0,8-1 %. Найбільше калію, кальцію, магнію, фосфору, заліза. Солі калію необхідні для нормальної діяльності серця, сприяють виведенню з організму надлишку рідини.

Багато в картоплі клітковини (1 %) і пектинових речовин (0,7%). Клітковина виводить з організму отруйні речовини, очищує його, покращує обмін речовин. Клітковина і пектинові речовини відіграють важливу роль у травленні.

В картоплі містяться органічні кислоти - лимонна, щавелева, яблучна. У бульбах багато вітамінів С, В₁, В₂, В₆, В₉, Р, РР, Е, Д, К, провітамін А. У 100 г бульб є 20 мг вітаміну С. Добова потреба цього вітаміну забезпечується 300 г картоплі, що дуже важливо у зимовий період, коли мало свіжих фруктів і овочів.

Досить висока також калорійність картоплі: в 100 г бульб містяться 83 ккал. Це в два рази більше ніж у моркви, в 3 рази - ніж у капусти, в чотири рази - ніж у помідорів. Вживають картоплю в їжу у вигляді багатьох страв. В Європі на одну людину споживається 90- 140 кг бульб на рік. На продукти харчування переробляється більше 50 % валового збору бульб.

Проте необхідно пам'ятати, що в шкірці і позеленілих бульбах міститься отруйна речовина - глікоалкалоїд соланін (0,005-0,01 %), який частково розкладається під час варіння. Позеленілі бульби не використовують на харчові і кормові цілі, але вони придатні для технічної переробки.

Картопля цінна кормова культура, особливо для свиней. У 100 кг сирих бульб міститься 29,5 кормових одиниць. Бульби на корм використовуються у сирому і вареному вигляді.

Картопля є цінною технічною культурою. З неї виготовляють спирт, крохмаль, глюкозу, декстрин та ін. З 1т бульб одержують 112л спирту.

Природний ареал диких форм багатьох видів картоплі охоплює Центральну Мексику, Центральну Америку, Перу Болівію, Чилі. Індійські племена у Перу, Еквадорі, Болівії вирощували її за 1-2 тис. років до н.е. У Європу (Іспанія, Італія та ін.) картопля завезена в 1540р (за іншими даними в 1565 р) під назвою «земляне яблуко».

Приблизно в 1600 році адмірал Рейлех завіз картоплю в Англію і Голландію. Отже ця культура проникла в Європу двома шляхами - через південні країни і через Англію. Перший шлях дав нам власне назву - картопля. З Італії вона поширилася на Північ і Схід, і в середині XVII століття її вже вирощували в Польщі і Західній Україні. Від італійського тартуфоллі - українська назва картопля.

Другий шлях привів до виникнення англійської назви «роtаtо». Причому ця назва була присвоєна помилково, але все-таки прижилася в англійській мові.

Рослина картоплі довший час в Європі вирощувалась як квітка (гарно цвіте і пахне) і рахувалася отруйною. Так, у Франції тільки в 1771 р Паризька медична академія визнала, що бульби не є небезпечні для споживання. Вперше найбільш широко картопля стала використовуватися в Ірландії, де ця культура вперше замінила хліб.

У Німеччині картоплю стали широко вирощувати після 1770 року. В XIX столітті площі під картоплею в Європі швидко збільшувалися, хоч після спустошливих спалахів фітофторозу бульб і картоплиння в 1840-1850 рр, цей процес тимчасово переривався.

Світове виробництво картоплі становить близько 300 млн.т. з деякими відхиленнями по роках. Основну частину картоплі в світі вирощують країни Європи: Росія, Україна, Польща, Німеччина, Франція, Італія, Білорусь. Головні виробники її на американському континенті - США і Канада,в Азії - Китай та Індія. Всього картоплю вирощують більше 130 країн світу в найрізноманітніших ґрунтово-кліматичних умовах.

Картопля відноситься до рослин помірного клімату. На температуру нижче 7-8 °С та вище 30 °С реагує припиненням росту. Надмірна спека (вище 25 °С) сильно пригнічує рослини. Якщо грунт прогрівається вище 29 °С - бульби не утворюються або формуються дочірні бульбочки.

Бульби картоплі, які пройшли період спокою, починають проростати при 3-5 °С, однак агрометеорологічним показником початку росту картоплі вважають температуру 7 °С. Проте оптимальна температура для проростання бульб є 18-20 °С, за якої сходи з'являються через 12-13 днів. Максимальний урожай картоплі забезпечується при середньодобовій температурі 17-18 °С.

Картопля чутлива до незначних приморозків. Пошкодження картоплиння наступає при -1,5-2 °С. Приморозки -3-4,5 °С пошкоджують картоплиння на 60-100 % і знижують врожайність бульб на 25-65%, залежно від фази розвитку рослини і часу ураження приморозками. Особливо нестійкі до приморозків молоді рослини. Листки і стебла чорніють і гинуть. Проте молоді рослини швидко відростають і формують добрий урожай бульб. Значно небезпечніше пізнє повернення приморозків. Бувають випадки повної весняно-літньої загибелі рослин під впливом пізніх приморозків у фазі бутонізації, особливо на торфових грунтах на понижених місцевостях.

Найменше вологи картоплі потрібно під час проростання й появи сходів, коли молоді рослини використовують вологу з материнської бульби. Функцію регулятора з забезпечення вологою відіграють також молоді бульби. В умовах нестачі вологи в грунті рослина бере воду з бульб, а при повному зволоженні - бульби наповнюються вологою і є додатковим резервом її для росту рослин.

З ростом рослин підвищується потреба картоплі у волозі, особливо у період бутонізації - кінець цвітіння. В окремі спекотні дні кущ картоплі випаровує до 4 л води. Тому в районах недостатнього зволоження всі агрозаходи мають бути спрямовані на нагромадження запасів вологи в грунті. У таких умовах картопля добре реагує на полив.

Для забезпечення високих урожаїв картоплі необхідно, щоб за вегетацію випало для ранньостиглих сортів не менше 200 мм вологи, а для пізньостиглих 260 мм. Надмірне зволоження грунту (85 % і більше) під час бульбоутворення приводить до передчасного відмирання бадилля, припинення росту бульб, спричинює їх загнивання. Урожайність різко зменшується.

Картопля - рослина короткого дня, вимоглива до світла. При затіненні порушуються процеси фотосинтезу, і знижується врожайність. Навіть при незначному зменшенні освітлення, відбувається пожовтіння рослин, витягування стебел, погіршується засвоєння елементів живлення з грунту. Такі несприятливі умови можуть скластися при надмірному загущенні картоплі.

Викопані бульби, що були декілька днів на світлі, зеленіють. Для насіннєвих бульб це корисно, оскільки зменшується ураження хворобами і гризунами під час зимового зберігання. Продовольчу картоплю закривають від світла і не допускають позеленіння, бо вона стає гіркою і отруйною.

В Україні зареєстровано понад 100 сортів картоплі. Залежно від напряму використання їх ділять на 4 групи: столові, кормові, технічні та універсальні. Найпоширеніші (70 % посівних площ) столові сорти.

Столові - відзначаються високими смаковими якостями. Сприятливим співвідношенням білка й крохмалю як 1:12 - 1:16, підвищеним вмістом вітамінів. Придатні для механізованого очищення. Мають добру лежкість.

Кормові - повинні забезпечувати високий вихід кормових одиниць, бути високоврожайними з вмістом білка 2 % і більше. Крохмалистість має становити 17-18 %. Вміст сухих речовин високий.

Технічні - характеризуються підвищеним (18-25 %) вмістом крупнозернистого крохмалю і сухих речовин. Кожний 1 % крохмалистості дає можливість економити 30 кг бульб картоплі. Використовуються для виробництва спирту, крохмалю, чипсів та ін. Найбільш придатні для виробництва чипсів сорти з низьким вмістом редукованих цукрів (0,1-0,4 %).

Універсальні - використовуються на різні цілі.

Залежно від тривалості вегетаційного періоду сорти діляться на: ранньостиглі (70-80 днів); середньоранні (80-90 днів); середньостиглі (90-120 днів); середньопізні (120-130 днів); пізньостиглі (130-150 днів).

4.2. Топінамбур

Топінамбур, або земляна груша дає два врожаї: зелену масу і бульби. Зелену масу можна згодовувати у свіжому вигляді або закладати силос. Її врожайність становить 450-550 ц/га, може досягати 1000 ц/га. Високий урожай зеленої маси можна збирати впродовж 6-7 років після садіння. У 100 кг зеленої маси містяться 20-25 кормових одиниць і 1,8 кг перетравного протеїну. У ній високий вміст фруктози, тому може використовуватись для виробництва спирту.

Урожайність бульб становить 200-300 ц/га, може досягати 500-600 ц/га і вище. В1 ц бульб міститься 21-27 корм. од. і 1,2 кг перетравного протеїну. Вони є цінним кормом для свиней, придатні для харчуваяня людини. Бульби використовують для виробництва спирту.

Топінамбур - дієтичний продукт харчування. За харчовою цінністю близький до картоплі. Споживають бульби печеними, смаженими і сирими. Готують з них пюре, салати, супи.

Бульби топінамбура містять 74-79 % води, 2-4 % азотистих речовин, 15-20 % цукрів (5-6 % сахароза; 10-12 % інулін). Вітамінів С і В₁, в бульбах в 2 рази, а заліза в 3 рази більше, ніж в бульбах картоплі. Він може бути сировиною для виробництва цукру. Окремі сорти містять до 22 % цукру. Один гектар топінамбуру дає таку кількість стебел для целюлозно-паперового виробництва, що рівноцінно 5 га лісу.

Топінамбур має лікарські властивості. Він виводить з організму радіонукліди. Має здатність активно акумулювати з грунту кремній, який особливо необхідний людям похилого віку. У сухій речовині міститься близько 8 % кремнію. Вуглевод інулін використовується для лікування діабету, замінюючи хворим в якійсь мірі інсулін. Розроблено технологію добування інсуліну з топінамбуру.

Топінамбур є цінною культурою для біологічного рослинництва. Він не нагромаджує нітратів і радіонуклідів. Після 5 років вирощування грунт повністю відновлює родючість і стає чистим від пирію, осоту та інших бур'янів. Топінамбур практично не уражується хворобами і шкідниками, тому непотрібно застосовувати отрутохімікати. Крім того, формуючи значну вегетативну масу, він активно засвоює вуглекислий газ і виділяє кисень, очищуючи атмосферне повітря. На 1 га топінамбуру виробляється кисню у 1,5 рази більше, ніж з гектарної площі дорослого лісу.

Унікальний хімічний склад та біологічно активні речовини створюють передумови для широкого використання топінамбуру у промисловості, сільському господарстві, медицині та у сфері поліпшення екологічного стану антропогенно порушених земель.

Батьківщиною топінамбуру є Північна Америка, провінція Топінамбур, звідки і походить назва. У 1612 році завезений у Францію і поширився по всій Європі. Ця старовинна культура попала в Україну лише у XVIII столітті. В Україні топінамбур поширений мало. Проте посівні площі мають тенденцію до розширення, особливо у фермерських господарствах.

В світі зростає інтерес до топінамбура. Крім Європи (Франція, Англія, Німеччина, Голландія) він набуває поширення в Азії, Австралії, Японії, Канаді. Вирощують його для харчових, кормових і технічних цілей (переважно для одержання спирту, інуліну, фруктози, пального для двигунів).

Топінамбур - холодостійка культура. Листки переносять зниження температури до мінус 2-4 °С, стебла - до мінус 5-6 °С. Бульби топінамбуру не бояться вимерзання, завдяки високому вмісту водорозчинних цукрів, які збільшують концентрацію клітинного соку. Вони гинуть тільки при зниженні температури до мінус 20 °С. При достатньому сніговому покриві переносять зниження температури повітря взимку до 25-30 °С морозу, за деякими даними - до -40 °С.

Топінамбур досить посухостійка культура, добре переносить високі температури.

4.3. Батат

Батьківщиною батату (солодка картопля) є тропічні райони Центральної Америки, де він росте як багаторічна культура. У деяких країнах він дуже поширений і має більше значення, ніж картопля. Вирощують батат більше, ніж в 108 країнах світу на площі понад 18 млн.га, на такій же площі вирощується і картопля. Значні посівні площі його знаходяться в Африці, Індії, Китаї, Японії, Південній Америці, в країнах Середньоземномор'я, в південно-східних районах США. Цю ніжну і теплолюбну культуру можна з успіхом вирощувати і в регіонах з більш суворим кліматом, особливо після виведення холодостійкіших сортів. Урожайність батату 300-500 ц/га і вище.

Батат має довгі стебла, які можуть укорінюватись. Він формує веретеновидні кореневі бульби, які за хімічним складом і смаком близькі до бульб картоплі.

У світі відомо сотні сортів батату, що відрізняються за формою, розміром, масою бульб, смаком. З одного куща в умовах України можна одержати 5-7 кг бульб і більше. Бульби виростають масою 5-6 кг, при сприятливих умовах, у тропіках - до 10-15 кг.

В їжу використовуються сорти батату, що мають у бульбах високий вміст сухих речовин (30-42 %). До їх складу входить крохмаль (до 25-30 %), цукор (від 0,5 % до 8 %), жир (1,8 %), білок (до 2,0 %), вітаміни С, В, каротин. Міститься також невелика кількість інуліну. Із мінеральних солей найбільше калію, фосфору, заліза.

Батат калорійніший за картоплю в 1,5 рази.

Соковитом'ясисті сорти за смаком подібні до солодкуватої м'якоті кокосового горіха. Варені бульби інших сортів подібні до бананів.

Сухом'ясисті сорти мало відрізняються смаковими якостями від бульб картоплі. Така різноманітність сортів задовольняє традиції багатьох національних кухонь.

Бульби можна пекти, варити, смажити, підходять для приготування найрізноманітніших страв. Виготовляють з батату крохмаль, борошно, сироп, спирт та ін. Борошно (до 30 %) додають при випіканні хліба і кондитерських виробів.

Урожайність зеленої маси батату (повзучі стебла завдовжки до 5 м, добре облистнені) може досягати 200-400 ц/га. Її охоче поїдають всі види тварин. Під час збирання вона не засихає, залишається зеленою, містить легкозасвоюваний протеїн і є добрим кормом у свіжому, висушеному і засилосованому вигляді. За поживністю не поступається зеленій масі бобових культур.

Культура вимоглива до умов вирощування. Потребує родючих грунтів, доброго забезпечення вологою. Проте непогано переносить посушливі періоди. Вимогливий до тепла, найкраще росте при температурі понад 20 °С.

Розмножується батат бульбами. На 10 м² потрібно 1,5-2 кг бульб середнього розміру (50-80 г), на гектар - 1,5-2,0 т. Бульби вимагають старанного догляду при зимовому зберіганні. Їх сушать впродовж 6-8 днів, зберігають у добре провітреному сухому приміщенні при температурі не вище 5-8 °С. Пошкоджені бульби зберегти практично неможливо.

Строк збирання батату - кінець вересня - початок жовтня. Проте необхідно викопати бульби до приморозків.

4.4. Чуфа

Чуфа (земляний мигдаль) росте густим кущем висотою 30-60 см, на корінні якого зав'язуються маленькі бульбочки. Вони видовжено-овальні, поперечносмугасті, жовто-бурі завдовжки 1,0-2,5 см і товщиною 0,5-0,7 см. Маса 1000 бульбочок 400 г. З одного куща можна зібрати 100 бульбочок і більше. Вони солодкі, мигдального смаку, містять до 34 % олії, до 30 % крохмалю, до 18 % цукрів, до 6 % білка, до 7 % смолистих речовин, до 12 % клітковини.

Чуфа має приємний смак і дуже поживна. Використовують бульбочки в їжу в сухому виді, а також вареними чи піджареними, як горіх. В кондитерській промисловості вони замінюють арахіс, мигдаль.

Із чуфи готують напої у вигляді кави, молочка, освіжаючих напитків. Мелені бульбочки використовують для приготування печива і тортів, високоякісних сортів халви, начинок, цукрів. З бульбочок одержують крохмаль, цукор, олію.

Крім цього, земляний мигдаль є дуже цінним кормом для тварин. Бульбочки, макуха після добування олії, є цінним концентрованим кормом. При додаванні в раціон свиней, м'ясо і сало стають приємнішими на смак. Подрібнені бульбочки можна використовувати для годівлі птиці. Надземна маса поїдається кіньми і вівцями.

Чуфа широко вирощується в Африці, Бразилії, Іспанії, Португалії та ін. країнах. В Україні її вирощують на присадибних ділянках, є перспектива розширення посівних площ. Цю рослину в однорічній культурі можна вирощувати у всіх грунтово-кліматичних зонах України. Урожайність бульбочок становить 80-120 ц/га і більше. При зрошенні продуктивність чуфи зростає на 30-40 %.

Чуфа теплолюбна рослина, вимоглива до вологи. Рослини вимогливі до світла, краще ростуть на південних схилах. Вищии урожай формується на добре підготовлених, удобрених грунтах, легких за гранулометричним складом.

4.5. Стахіс

Ця травяниста рослина родини ясноткових росте кущем висотою до 60 см, зовні нагадує м'яту. У грунті на глибині 10-20 см залягають кореневища, які в горизонтальному напрямку поширюються до 50-60 см. На коренях формується велика кількість (до 300 шт. на одному кущі) вегетоподібних коричнево-червоних бульб масою 1-3 г. Маса 1000 бульб - 1500 г.

Бульби стахісу за смаком подібні до артишку. Вони містять білкові і мінеральні речовини (солі калію, кальцію, магнію, заліза, натрію та ін.), жир і вітаміни. До складу його вуглеводів входить полісахарид стахюза, що легко засвоюється організмом, але дуже рідко зустрічається в інших рослинах.

У зрілих бульбочках практично відсутній крохмаль, тому це цінний продукт харчування при захворюванні цукровим діабетом. Бульбочки зменшують вміст цукру в крові, нормалізують кров'яний тиск, заспокійливо діють на нервову систему, лікують шлунково-кишкові хвороби.

Стахіс - цінний дієтичний продукт харчування. В їжу бульби стахіса використовують сирими, відварюють у воді чи підсмажують як картоплю, включають до складу овочевих супів, подають як гарнір до м'яса і риби. Крім того, бульбочки солять, маринують подібно до огірків. Висушені розмелюють на борошно і додають до тіста, соусів, підлив. Молоді листки використовують для приготування салатів.

Шкірка в бульбочках настільки тонка, що очищати її немає потреби. При бажанні очистити, слід вимити бульбочки, посипати сіллю, покласти в рушник і злегка потерти, тоді шкірка легко відстає і видаляється при промиванні водою.

Батьківщиною стахісу вважають тропічні або субтропічні гірські райони Китаю. Здавна його широко вирощують в Китаї, Монголії. Пізніше поширився в Європу до Франції, Італії, Бельгії, Англії. В Україні це малопоширена культура. Вирощують в основному на присадибних ділянках. Урожайність бульб - 55-60 ц/га.

Стахіс відноситься до холодостійких культур. Навесні бульби викопують і використовують як насіння. Вимогливий до вологи, особливо в період інтенсивного наростання вегетативної маси і формування бульбочок. Тіньовитривала рослина. В умовах сухого і жаркого клімату формуються дрібніші бульбочки. Добре росте на будь-яких грунтах, високі врожаї дає на родючих чи добре удобрених, легких за гранулометричним складом, з достатніми запасами вологи грунтах. Вегетаційний період 130-150 днів.

Бульбочки починають формуватися з середини серпня. Тому викопують їх якнайпізніше - у жовтні. Передчасне збирання знижує врожайність. Рослини в рядках підкопують і відбирають бульби від столонів. їх підсушують і зберігають в сухому приміщенні.

Частина бульбочок, що залишається в грунті і перезимовує, може забезпечити добрий урожай на цьому полі і на другий рік.

РОЗДІЛ 5. ОЛІЙНІ КУЛЬТУРИ

5.1. Загальна характеристика

До олійних належать культури, що містять понад 15% жиру і використовуються для одержання олії. У насінні олійних культур всі вуглеводи перетворюються у високомолекулярні сполуки - жири, які після переробки використовують у харчуванні, а також для технічних і медичних потреб.

Рослинні жири можна екстрагувати майже з 300 видів рослин. Географія олійних культур досить широка. Умовно можна виділити олійні культури, що вирощуються:

- у районах помірних широт - ріпак, льон, соняшник, соя, рицина, арахіс;

- у субтропічних - соя, маслина, тунг;

- у тропічних та субтропічних - соя, бавовник, арахіс, кунжут, рицина;

- у тропічній зоні - олійна і кокосова пальми.

За останні 50 років у географії олійних культур сталися помітні зміни: основні посіви сої перемістилися з Азії, хоч там її площі й не зменшились, в Америку. В деяких країнах Америки зросли площі сафлору і соняшнику. За останню чверть століття найбільш динамічно збільшувались посіви і врожайність сої, ріпака, соняшнику, сафлору. Інтерес до олійних зростає не тільки у зв'язку із підвищенням попиту на рослинну олію, а й як на цінне джерело рослинного білка.

Рослинну олію використовують у харчовій, кондитерській, консервній, маргариновій а також у лакофарбній, текстильній, шкіряній промисловості. Відходи їх переробки, макуха і шрот, а також саме зерно, є цінним концентрованим кормом для тварин. У макусі і шроті міститься понад 50 % білка, і майже всі життєво необхідні амінокислоти.

До олійних культур відносяться соняшник, сафлор, мак, арахіс, рицина, перила, лялеманція, кунжут, ріпак, рижій, гірчиця біла і сиза (сарептська). Олію добувають з рослин, які відносяться до інших груп: це зернобобові - соя, люпин; прядивні - льон, коноплі, кенаф, бавовник. Сума жиру та білка у сої і люпину досягає 60-80 % маси насіння.

Соняшник дає добру харчову олію, а також макуху. Соя, крім олії є джерелом білка. Олію рицини використовують у медицині, багатьох галузях промисловості. Ріпак - дешева сировина для виготовлення маргарину, якісний харчовий продукт, перспектива виробництва пального. Льон олійний потрібний для одержання з його жирів високоякісних фарб і оліфи.

Важливою умовою збільшення виробництва олійних культур є різке зростання потреби в рослинних оліях. Як продукт харчування за медико-біологічною оцінкою, вони набагато корисніші й безпечніші для людського організму, ніж жири тваринного походження. Споживання рослинних жирів на душу населення подвоїлося. У країнах Європейської співдружності (ЄС) на одну людину використовують в рік по 41 кг олії, в середньому в світі - 15,7 кг.

Світова посівна площа олійних культур становить понад 100 млн. га. Найбільші посівні площі займають соя, арахіс, ріпак, льон олійний, соняшник, кунжут. Провідною олійною культурою в США є соя, в Канаді, Англії, Індії - ріпак, Азії та Африці - арахіс.

Олійні культури мають стати головним джерелом одержання білкового компоненту для виробництва комбікормів. Для одержання 1 кг приросту живої ваги свиней необхідно витратити 1 кг шроту соєвого, 1,4 кг ріпакового, 1,8 кг соняшникового, або 6,1 кг ячменю чи 8,5 кг кукурудзи.

Рослинна олія є складніш ефіром триатомного спирту гліцерину і жирних кислот. Важливим показником якості олії є здатність висихати, яка визначається йодним числом, тобто кількістю грамів йоду, що приєднується до 100 г олії. Чим вище йодне число, тим швидше олія висихає. За здатністю висихати розрізняють 3 групи рослинної олії:

- висихаюча (йодне число > 130) - льонова, перилова, лялеманцієва, макова, конопляна, рижієва.

- напіввисихаюча (йодне число 85-130) - соняшникова, кунжутова, ріпакова, гірчична, соєва, сафлорова, бавовникова.

- невисихаюча (йодне число < 85) - рицинова, арахісова.

Якість олії визначається також кислотним числом, яке визначається кількістю їдкого калію (КОН) вмг, потрібного для нейтралізації вільних жирних кислот в 1 г олії. Олія з кислотним числом більш як 2,25 непридатна для харчових цілей.

Деякі рослинні олії є сировиною для миловарної промисловості. Здатність олії до омилення визначається числом омилення, тобто кількістю їдкого калію (в мг), потрібного для нейтралізації вільних і зв'язаних з гліцерином жирних кислот в 1 г олії. Для більшості рослинних олій воно становить 170-210.

5.2. Соняшник

Соняшник є головною олійною культурою в Україні. Насіння сучасних високоолійних сортів містить 50-55 % олії (на абсолютно суху масу насіння) і 16 % білка, а ядро відповідно 65- 67 % і 22-24 %. Соняшникова олія відноситься до групи напіввисихаючих, вона має високі смакові якості і переваги перед іншими рослинними жирами за поживністю та засвоєнням. Особлива цінність соняшникової олії як харчового продукту зумовлена високим вмістом у ній ненасичених жирних кислот (до 90 %), головним чином лінолева (55-60 %) і олеїнова (30-35 %). Біологічно найкорисніша лінолева кислота (у нових сортів її вміст досягає 75-80 %), яка нормалізує холестериновий обмін, що позитивно впливає на здоров'я людини. До складу олії входять фосфатиди, вітаміни А, Д, Е, К та інші дуже цінні для людини харчові компоненти. Її використовують в їжу для виготовлення рибних та овочевих консервів, маргарину у хлібопекарській та кондитерській промисловості.

У насінні соняшнику багато магнію, необхідного для нормальної діяльності серцево-судинної системи.

Гірші за якістю сорти соняшникової олії використовують у лакофарбній, миловарній та інших галузях промисловості, для виробництва стеарину, лінолеуму, водонепроникних тканин, електроізоляційних матеріалів тощо.

При переробці насіння на олію, одержують макуху або шрот, які є цінним концентрованим кормом з вмістом білка 35-36 %. До складу білка входять всі незамінні амінокислоти. У100 кг макухи міститься 109 кормових одиниць. Соняшниковий білок має не тільки кормове, але й харчове значення і використовується для виготовлення продуктів харчування. Вміст цінної амінокислоти - метіоніну, що бере участь у жировому обміні, у соняшнику більший, ніж у плодах арахісу, грецького горіха, фундука.

З лушпиння соняшника одержують етиловий спирт, кормові дріжджі, фурфурол для виробництва пластмас.

Соняшник - цінний медонос.

З 1 га при врожайності насіння 25 ц/га можна одержати 1200 кг олії, 800 кг макухи (300 кг білка), 500 кг лушпиння (70 кг дріжджів), 1500 кг кошиків (прирівнюється до сіна), 35-40 кг меду і багато ін. Для виробництва 1 т соняшникової олії потрібно 1 га, а 1 т тваринного масла - 8-10 га ріллі.

Соняшник - відносно молода сільськогосподарська культура. Як олійну культуру його вирощують близько 150 років. Батьківщиною соняшнику вважають південно-західну частину Північної Америки. В Європу соняшник завезли іспанці у 1510 році, назвавши його перуанською хризантемою. Спочатку поширився як декоративна і городня культура. В Україну завезено у XVIII столітті. Як олійну культуру вперше стали вирощувати в Україні і Росії, звідси він поширився в інші країни. Перший завод з виробництва олії створено в середині XIX століття. Місцеві сорти мали низький вміст олії (28-30 %) і дуже високу лузжистість (43-44 %).

Основні площі посіву соняшнику зосереджено в Європі (52 %), Азії (20 %), а серед країн: Росія, Аргентина, Україна, Індія, США.

Соняшник - рослина степової зони. Незважаючи на підвищені вимоги до тепла, насіння його починає проростати при температурі 3- 4 °С, але сходи з'являються лише на 20-28-й день. Оптимальна температура проростання 20 °С. При цій температурі сходи з'являються на 7-8-й день. Набубнявіле та наклюнуте насіння в грунті задовільно переносить зниження температури до мінус 10 °С Молоді сходи рослин витримують весняні приморозки до 4-6 °С. Це дає змогу сіяти соняшник рано навесні.

Оптимальна температура для росту у першій половині вегетації - близько 22 °С,а в період цвітіння-достигання - до 24-25 °С. Соняшник належить до посухостійких культур, одночасно добре реагує на достатнє забезпечення вологою.

Завдяки сильно розвиненій кореневій системі і високій всмоктувальній силі кореня він використовує вологу з глибини до 3 м, при цьому може майже повністю висушувати 13 метровий шар грунту.

Від початку розвитку до утворення кошиків, соняшник витрачає 20-25 % від загальної потреби у воді, засвоюючи її в основному з верхніх шарів ґрунту Найбільше вологи (60 %) він засвоює у період утворення кошика - цвітіння. При нестачі вологи в цей період кошики і насіння бувають недорозвиненими. Тому заходи з нагромадження вологи в ґрунті є основою одержання високих врожаїв.

Соняшник - рослина короткого дня, дуже вимогливий до інтенсивного сонячного освітлення. При затіненні послаблюється ріст рослин, формуються дрібні кошики, витягується стебло, зменшується врожайність. У міру просування на північ вегетаційний період йога подовжується. Тривалість вегетації сортів і гібридів соняшнику від сівби до достигання насіння в Україні становить від 80 до 130 днів.

Найкраще росте соняшник на чорноземах і каштанових ґрунтах з нейтральною або слаболужною реакцією ґрунтового розчину. У лісостепових районах розміщують на сірих і темно-сірих ґрунтах. Непридатні для нього важкі, безструктурні ґрунти, а також легкі піщані та дуже кислі ґрунти.

5.3. Ріпак

Озимий ріпак - найбільш поширена олійна культура з родини капустяних. Насіння містить 38-50 % олії, 16-29 % білка, 6-7 % клітковини, 24-26 % безазотистих екстрактивних речовин. Олія - основна мета вирощування ріпаку. Ріпакову олію використовують як продукт харчування і для різних галузей промисловості.

З кожним роком у світі зростає використання ріпакової олії на харчові потреби. Основна частина олії з середини 80-х років використовується для харчової промисловості, тоді як до 1974 року вона йшла переважно на технічні цілі. Вона споживається у натуральному вигляді до салатів і в кулінарії, є найкращою сировиною для виробництва бутербродного масла, маргаринів, майонезів, приправ, кондитерських жирів. Олія з ріпака надзвичайно корисна для здоров'я. Вона зменшує вміст холестерину в крові людини і цим запобігає серцево-судинним захворюванням.

Наявність в насінні ріпака шкідливих речовин (ерукова кислота, глюкозинолати) ускладнювали можливість його використання на харчові і кормові цілі. Олія з насіння старих сортів мала високий вміст (інколи до 50 %) ерукової кислоти і глюкозинолатів (5-7 %). Така олія негативно впливала на живий організм. У 1974 році у Німеччині було виведено перший сорт з низьким вмістом ерукової кислоти. З 1979 року харчову олію виробляють лише з тих сортів ріпака, що містять не більше 5 % ерукової кислоти від загальної кількості жирних кислот. У більшості європейських країн цей показник знижений навіть до 2 %. Сорти з мінімальним вмістом ерукової кислоти отримали позначення однонульових «0». Олія цих сортів віднесена до кращих харчових рослинних жирів за жирнокислотним складом.

Для промислової переробки (пальне, пластмаси, лаки, фарби) ціннішими є сорти з високим вмістом ерукової кислоти. В останні роки розробляються ефективні технології виробництва з ріпаку пального для двигунів.

У процесі ферментативного гідролізу в організмі тварин з глюкозинолатів утворюються шкідливі речовини - ізотіоціанати, оксазолідонтіоніни, нітрити, які викликають функціональні зміни в організмі і зниження продуктивності тварин. За цієї причини використання високопротеїнового ріпакового шроту чи макухи в раціонах великої рогатої худоби було обмежено.

В середині 80-х років було створено двонульові «00» сорти ріпаку, що характеризувалися низьким вмістом ерукової кислоти і глюкозинолатів.

Ріпакова олія двонульових «00» сортів за вмістом жирних кислот і смаковими якостями близька до оливкової. За рахунок впровадження цих сортів посівні площі в останні десятиліття значно зросли. Верхньою межею вмісту глюкозинолатів у насінні ріпака, придатного для безпечного згодовування худобі, свиням та птиці, є 30 мікромолей в 1 г, або 0,4-1,0 %.

За вмістом глюкозинолатів у сухому знежиреному матеріалі сорти ділять на низькоглюкозинолатні (1-2 %), середньоглюкозинолатні (2-3 %) і високоглюкозинолатні (більше 4 %).

У Канаді сорти ріпаку і суріпиці з вмістом ерукової кислоти менше 2 % і глюкозинолатів менше 30 мкмоль/г знежиреного шроту мають загальну назву канола.

Ріпак - надзвичайно цінна кормова культура. При його переробці з 100 кг насіння, крім 38-41 кг олії, одержують 55-57 кг макухи, що містить 38-40 % добре збалансованого за амінокислотним складом білка. У 100 кг макухи міститься 90 корм. од. Тонна шроту або макухи дозволяє збалансувати за білком 8-10 т зернофуражу, підвищуючи при цьому вміст перетравного протеїну в 1 корм. од. з 80 до 110 г.

З 1 га посівів ріпаку одержують до 10 ц олії, 5-6 ц білкового корму і 1 ц меду. Для порівняння, з 1 га посівів такої цінної культури як соя у одержують лише 2 ц олії і 7 ц білкового корму.

Ріпак є важливою кормовою культурою зеленого конвейєра. Зелену масу використовують у ранньовесняний та пізньоосінній періоди. Урожай зеленої маси в озимих проміжних посівах досягає 340-360 ц/га, що становить 36-38 кормових одиниць. Навесні після скошування зеленої маси встигають вчасно посіяти основні культури - кукурудзу, просо, гречку та ін. Поукісні та пожнивні посіви забезпечують худобу зеленим кормом в осінній період.

З соломи ріпака (від 2 до 6 т/га) можна виготовляти папір, целюлозу, картон та ін. З 1 га ріпакового поля можна виготовити до 2 т паперу. Такі технології успішно застосовуються у Великобританії, Угорщині, Іспанії, Португалії. Із недеревної сировини у світі виробляють вже близько 10 % целюлози.

Ріпак є цінним попередником, особливо для зернових культур. Він мало висушує ґрунт, покращує його агрофізичні властивості і фітосанітарний стан, рано звільняє поле. Добре розвинена стрижнева коренева система проникає глибоко в ґрунт, покращує його структуру, розпушує, що особливо важливо при використанні важких тракторів. Приорювання кореневої системи, стерні і подрібненої соломи дозволяє частково повертати органіку в ґрунт. Після її мінералізації в ґрунт надходить 60-65 кг/га азоту, 32-36 кг/га фосфорної кислоти і 55-60 кг/га калію.

...