Культурологія як наукова дисципліна та її категорії
Інформаційно-семіотична структура культури. Толерантність і емпатія як риси комунікативних процесів міжкультурного дискурсу. Культурний і життєвий сценарії особистості. Види мистецтва, їх диференціація та інтеграція. Феномен української культури.
| Рубрика | Культура и искусство |
| Вид | курс лекций |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 11.10.2017 |
| Размер файла | 434,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Інакше кажучи, через внутрішню специфіку духовної культури багато духовних цінностей, зокрема твори літератури та мистецтва, наукові досягнення можуть бути втрачені назавжди, тобто перерви в її розвитку можуть бути значно відчутнішими й тривалішими, а час від часу приймають буквально катастрофічний характер. З цією особливістю духовного виробництва значною мірою пов'язаний і сам факт нерівномірного розвитку матеріальної та духовної культури.
Наступність у галузі духовної культури неможлива без усвідомлення людиною значення духовних цінностей, що передаються у спадок. Узагалі, слід розрізняти поняття „наступність” та „успадкування”. „Наступність” - категорія загальнофілософська. Тому вона має методологічне значення для всієї культури, як матеріальної, так і духовної. Категорія ж „культурна спадщина”, зазвичай, застосовується до процесів, що відбуваються в галузі духовної культури.
Слід зауважити, що кожна соціальна верства успадковує цінне в культурі минулих епох як для того, щоб увічнити ці цінності, так і для того, щоб у минулому знайти опертя для своїх ідейних позицій. У процесі розвитку духовної культури треба розрізняти позитивну та негативну форми наступності. Позитивна ґрунтується на практичній переробці й використанні позитивних результатів, досягнутих попередніми поколіннями. Негативна виникає на противагу тим чи іншим, висунутим раніше ідеям, які виявилися повністю неспроможними. Прикладом негативної наступності може слугувати критика К. Марксом теорії народонаселення Мальтуса.
Наука та мистецтво по-різному відображають різні сторони матеріального світу. Це приводить до того, що для науки переважне значення має наступність у змісті, у той час як для розвитку мистецтва як художньо-образного способу пізнання світу переважне значення має наступність у формі. Це, звичайно, не означає, що в мистецтві немає наступності в змісті. „Вічні проблеми” мистецтва: любов і ненависть, дружба і ворожнеча, ідея визнання особистості, її обов'язку перед суспільством - завжди хвилювали й будуть хвилювати людей. Але мистецтво кожної епохи по-своєму розв'язує ці проблеми. Якщо в науці існує наступність понять, ідей, законів, категорій, правил, по суті, незалежно від того, в якій формі вони виражені, то в процесі розвитку мистецтва успадковуються не лише художні ідеї, творчі принципи, естетичні норми, а й самі твори мистецтва в цілому.
Інша важлива особливість розвитку мистецтва (на відміну від розвитку науки) полягає в тому, що тут наступність відіграє істотно іншу роль. Так, кожне нове за своїм значенням відкриття в науці примушує піддати перегляду уявлення, які панували раніше в певній галузі знань. Кожен великий революційний переворот у науці часто перетворює обсяг старих знань у надбання історичного архіву (звичайно, раціональний їх вміст, „зерна істини”, кладуться у фундамент нової теорії), тоді як твори справжнього мистецтва живуть вічно.
Глибокий та тонкий зв'язок минулого й сучасного не обмежений різними сферами матеріальної культури, прикладного мистецтва, усної творчості. Вона пронизує і всі інші галузі духовного життя людства. Це наочно відстежується в історико-філософському процесі, у розвитку релігійної свідомості та в процесі виникнення світових релігій: буддизму, християнства, ісламу. Останнє особливо цікаве, оскільки часто зміна релігійних вірувань, поглядів набувала вкрай ворожих форм, що були часто пов'язані зі спробами знищення попереднього культу, його атрибутики. Згадаймо хоча б процес становлення і зміни язичеських вірувань християнськими, а язичества в Київській Русі - православ'ям.
Ретроспективний погляд у минуле дозволяє побачити одну суттєву обставину: еволюція різних релігійних уявлень, незважаючи на крайні суперечності, а іноді й трагічність процесу, відбувалася не шляхом їх повної зміни, а поступового, не завжди очевидного нашарування на збережене старе нового, що породжувалося ідеологічними та культовими формами релігій, які йшли на зміну колись панівним і традиційним віруванням. Так, дохристиянська культура, котра глибоко вкорінилася у нашому народі, не могла не вплинути на характер самого християнства на Русі. В цілому саме цим і пояснюється те, що, попри тисячолітнє панування православної церкви, язичеські вірування, хоча нерідко й у дуже зміненій формі, були збережені народною вірою, національною культурою в обрядах, хороводних іграх, піснях, казках, народному мистецтві, в елементах орнаментики культових та побутових речей.
Таким чином, у проблемі зв'язку минулого, теперішнього і майбутнього, можна виділити таке:
1. В основі зв'язку теперішнього з минулим і майбутнім лежить закономірність наступності. Суть цієї закономірності полягає в тому, що при переході від одних етапів розвитку культури до інших відбувається збереження, закріплення й частково формування історичної зумовленості виникнення культурного вибору тих чи інших феноменів, окремих сторін, характеристик культурного процесу в цілому.
2. Закономірність наступності виявляється як одна з найважливіших закономірностей розвитку матеріальної і духовної культури, культури людських стосунків.
3. Проблема наступності, формування спрямованості соціокультурного процесу має комплексний характер та вимагає, поряд з історичним екскурсом, осмисленого аналізу соціально-філософського зрізу явища, яке вивчається. Це означає розгляд соціальних підвалин соціокультурного процесу, його діалектики і механізмів наступності культурного розвитку, що забезпечують селекцію й збереження загальнолюдських цінностей.
Незважаючи на індивідуальність і неповторність культурно-творчої діяльності людини-творця, вона має й очевидну спільність та єдність. Саме цим пояснюється те, що у продуктах матеріальної і духовної культури, незважаючи на вибірковість творчості, виявлення індивідуальної неповторності, захоплення технікою виконання, завжди живе дух епохи. Навіть переходи від одного стилю - в матеріальному й духовному творенні - до іншого відображають характер соціальної структури.
Можна виділити два типи наступності: конструктивно-творчий, пов'язаний з народженням матеріальних і духовних цінностей, та позитивно-консервативний, що забезпечує збереження культурних досягнень людства, які історично виправдали себе.
Наступність у розвитку культури, як свідчить увесь історико-культурний процес, врешті-решт, є історією послідовного розкриття людини, досягнення людської досконалості й розширення людської свободи.
3.3 Наука і техніка як складові частини матеріальної й духовної культури. Концепція „двох культур” Ч.П. Сноу
Розгляд указаної проблеми слід починати з визначень понять “наука” і “техніка”. Почнемо з першої.
Наука - сфера людської діяльності та одна з форм суспільної свідомості, функція якої - вироблення і теоретична систематизація об'єктивних знань про дійсність.
Наука включає в себе як діяльність щодо здобуття нового знання, так і її результат - обсяг знань, що лежать в основі наукової картини світу. Безпосередніми цілями науки є описання, тлумачення й передбачення процесів і явищ дійсності, що становлять предмет її вивчення, на основі законів, що нею відкриваються. Система науки умовно поділяється на природничі, гуманітарні та технічні науки. Наука зародилася у стародавньому світі в зв'язку з потребами суспільної практики, почала складатись як система у ХVІ - ХVІІ ст. (наукова революція) і в ході історичного розвитку перетворилася у виробничу силу (матеріальний бік науки) і важливий соціальний інститут (духовний бік науки), що впливає на всі сфери суспільства. Починаючи з ХVІІ ст. обсяг наукових знань подвоюється приблизно кожні 10-15 років. У розвитку науки чергуються екстенсивні й революційні періоди - наукові революції, що приводять до зміни структури науки, принципів пізнання, категорій та методів, а також форм її організації. Для науки характерним є діалектичне поєднання процесів її диференціації й інтеграції, розвитку фундаментальних і прикладних досліджень.
Наукове пізнання ґрунтується на цілій низці принципів, що визначають, уточнюють, деталізують форми наукового пізнання і наукового ставлення до осягнення дійсності. Перелічимо основні принципи наукового пізнання:
1. Принцип об'єктивності означає визнання факту існування незалежно від людини й людства, від їх свідомості й інтелекту, зовнішнього світу й можливості його пізнання.
2. Принцип причинності (детермінізму) полягає у твердженні, що всі події в світі пов'язані між собою причинним зв'язком. Згідно з принципом детермінізму подій, у яких немає реальної причини, не буває. Не буває також подій, що не тягнуть за собою якихось матеріальних, предметних наслідків. Значить, принцип причинності утверджує наявність у Всесвіті природних збалансованих способів взаємодії об'єктів. Лише на його основі можна підійти до вивчення навколишньої дійсності з позицій науки, використовуючи механізми доказовості та експериментальної перевірки.
3. Принцип раціональності, аргументованості, доказовості наукових положень. Будь-яке наукове твердження має сенс і приймається науковим співтовариством лише тоді, коли воно доведене. Типи доведень можуть бути різними: від формалізованих математичних доведень до прямих експериментальних підтверджень або заперечень. Але недоведених положень, що трактуються як дуже вірогідні, наука не сприймає. Для того, щоб якесь твердження одержало статус науковості, воно має бути доведене, аргументовано, раціоналізовано, експериментально перевірено.
4. Принцип відтворюваності. Будь-який факт, одержаний у науковому дослідженні як проміжний або відносно завершений, повинен мати можливість бути відтвореним у необмеженій кількості копій, або в експериментальному дослідженні інших дослідників, або в теоретичному доведенні інших теоретиків. Якщо науковий факт не можливо відтворити, якщо він унікальний, його не можна підвести під закономірність. А відтак він не вписується в причинну структуру навколишньої дійсності й суперечить самій логіці наукового опису.
5. Принцип теоретичності. Наука - не безкінечне нагромадження розрізнених ідей, а сукупність складних, замкнутих, логічно завершених теоретичних конструкцій. Кожну теорію у спрощеному вигляді можна представити як сукупність тверджень, пов'язаних між собою внутрішньотеоретичними принципами причинності або логічного слідування. Уривчастий факт сам по собі в науці значення не має. Для того, щоб наукове дослідження давало досить цілісне уявлення про предмет вивчення, повинна бути побудована розгорнута теоретична система, яку називають науковою теорією.
6. Принцип системності. Загальна теорія систем є на сучасному етапі основою наукового підходу до розуміння реальності й трактує будь-яке явище як елемент складної системи, тобто як сукупність пов'язаних між собою за певними законами і принципами елементів. Причому цей зв'язок такий, що система в цілому не є арифметичною сумою своїх елементів, як думали раніше, до появи загальної теорії систем. Система являє собою дещо більш істотне та більш складне. З точки зору загальної теорії систем, кожен об'єкт, що є системою, - це не лише сукупність елементарних складових, але й сукупність дуже складних зв'язків між ними.
7. Принцип критичності. Він означає, що в науці немає і бути не може остаточних, абсолютних, утверджених на віки й тисячоліття істин. Будь-яке з наукових тверджень може та повинно бути підсудне аналізуючій здібності розуму, а також безперервній експериментальній перевірці. Якщо під час цих перевірок виявиться невідповідність раніше утверджених істин реальному стану речей, твердження, що було істиною раніше, переглядається. У науці немає абсолютних авторитетів.
Техніка (від грецьк. techne - мистецтво, майстерність) - сукупність засобів, що створюються для здійснення процесів виробництва та обслуговування невиробничих потреб суспільства.
Основне призначення техніки - повна або часткова заміна виробничих функцій людини з метою полегшення праці й підвищення її продуктивності. Розрізняють два види техніки: виробничу (машини, механізми, інструменти, апаратура керування машинами і технологічними процесами, засоби транспорту, зв'язку) та невиробничу (побутова, комунальна, техніка наукових досліджень, освіти і культури, військова, медична, спортивна тощо). Сучасна техніка характеризується прискоренням темпів її модернізації, створенням нових технічних засобів, стандартизацією й уніфікацією, інтенсивним розвитком енергетики, радіоелектроніки, широким використанням засобів автоматики, телекомунікацій, ЕОМ тощо.
Наука і техніка тісно пов'язані між собою. Особливо цей зв'язок став міцним у період науково-технічного прогресу, що виступає як єдиний, взаємообумовлений, поступальний розвиток науки й техніки. Науковий та технічний прогреси вперше почали зближуватися у ХVІ - ХVІІІ ст., коли мануфактурне виробництво, потреби торгівлі, мореплавства вимагали теоретичного й експериментального розв'язання завдань. Цей етап НТП має назву „наукова революція”. Другий етап НТП пов'язаний з розвитком машинного виробництва з кінця ХVІІІ ст., коли наука та техніка обопільно стимулювали взаємні темпи розвитку, що постійно прискорювалися («промислова революція»). Сучасний етап науково-технічного прогресу називається науково-технічною революцією (НТР), яка розпочалася в середині ХХ ст. і являє собою докорінну якісну зміну виробничих сил на основі перетворення науки у провідний чинник розвитку суспільства. В умовах НТР склалася єдина система “наука - техніка - виробництво”, у якій науці належить провідна роль. Основними напрямами НТР є: комплексна автоматизація виробництва, контролю та управління на основі широкого застосування ЕОМ; відкриття й використання нових видів енергії; створення й застосування нових видів конструкційних матеріалів. НТР різко прискорила науково-технічний прогрес.
Світова наукова цілісність, що склалася у ХХ ст., поклала початок економічному об'єднанню світу, передачі в усі кутки земної кулі передових способів виробничої культури. Ми є свідками зростаючої інтернаціоналізації народногосподарських зв'язків. Одним з виявлень цього процесу стали транснаціональні корпорації з їх єдиними формами організаційної культури, що діють в десятках країн і на різних континентах. На їх частку припадає понад третину промислового виробництва, більше від половини зовнішньої торгівлі, майже 80% нової техніки й технологій. Про наростання інтернаціоналізації життя сучасного світу свідчить всеохоплюючий характер науково-технічної революції, принципово нова роль ЗМІ та комунікації.
У той же час техногенне ставлення до природи - як до засобу задоволення не духовних, а суто технічних потреб - стає у першій половині ХХ ст. однією з провідних тенденцій у розвитку культури. Розвиток техніки і технології як знаряддя панування людини над природою стали головними цілями суспільного розвитку. В результаті виникла ситуація, коли постійне нарощування матеріального багатства на основі оновлення техніки перетворило людину у звичайне знаряддя ефективної економічної діяльності.
Через вищезгадані причини видатні гуманісти та мислителі ХХ ст. із тривогою говорили про деградацію культури. В результаті у культурі ХХ ст. розвинулася суперечність, яка проявилася у протистоянні двох напрямів - сцієнтичного й антисцієнтичного.
В основі сцієнтизму лежить уявлення про наукове знання як про найвищу культурну цінність. Наука як абсолютний еталон, вважають сцієнтисти, спроможна розв'язати всі проблеми, що стоять перед людством, - економічні, політичні, моральні тощо.
Поняття “сцієнтизм” походить від латинського слова “scientia” - знання, наука. Сцієнтисти стверджують: науці все підвладне. Дійсно, сучасна наука проникла в усі шпаринки суспільства, пронизуючи собою не лише промисловість, сільське господарство, а й політику, адміністративну та військову сфери. Однак не все у світі - наука. Наприклад, існують сфера мистецтва, віра, людські почуття і стосунки. Антисцієнтизм з'явився як реакція на перебільшення ролі науки. Для нього характерне приниження значення наукового знання, обвинувачення науки у тому, що вона спричинила всілякі кризи: економічну, екологічну, національну. Гасло антисцієнтистів: “Наука - чума ХХ ст.”
У результаті виникла ситуація, яку окреслив англійський письменник, учений-фізик і громадський діяч Чарлз Персі Сноу, виділивши існування у сучасному світі двох культур - гуманітарної й науково-технічної. Остання є похідною від науково-технічного прогресу ХХ ст. У своїй лекції 1959 року «Дві культури і наукова революція» Сноу говорив про це так: “…На одному полюсі - художня інтелігенція, на іншому - науковці, та як найбільш яскраві представники цієї групи - фізики. Їх розділяє стіна нерозуміння й іноді (особливо серед молоді) антипатії і ворожнечі, але головне, звичайно, нерозуміння. У них дивне, спотворене уявлення один про одного. Вони настільки по-різному ставляться до одних і тих самих речей, що не можуть знайти спільної мови навіть у царині почуттів”. Ворожнеча двох культур може призвести до загибелі людства. Проти такого розколу виступав великий гуманіст ХХ ст. Альберт Швейцер, який писав у своїй роботі «Культура та етика» так: „Сп'янілі від процесу теоретичного пізнання і практики, що спостерігалися в наш час, ми забули подбати про прогрес духу людини”.
3.4 Гуманістичні тенденції науково-технічного прогресу, проблеми та суперечності їх розвитку на сучасному етапі
Як уже зазначалося, сучасною формою НТП є науково-технічна революція (НТР). Цілісний підхід до її вивчення останнім часом зазнає суттєвих змін - відбувається гуманістичне осмислення його теперішнього і майбутнього. Колись однобоко оптимістичні оцінки могутності НТР змінюються на тривожні сентенції щодо негативних тенденцій її розвитку, які стають усе більш явними. Причому ці сентенції належать представникам різних наук. Так, відомий російський соціолог В. Шубкін вважає зайвим узагалі використовувати термін „науково-технічна революція”, мотивуючи це тим, що поняття революції від самого початку несе в собі уявлення про щось безумовно позитивне. Розвиток же в галузі НТР, на думку автора, сам по собі не веде до прогресу в людських стосунках, до вдосконалення особистості. Важко погодитися тут з автором, оскільки під НТР він розуміє також соціальні процеси та явища, які, по суті, нею не охоплюються, хоча й тісно пов'язані з нею.
Ще один російський дослідник НТР А. Силін, визнаючи величезний розрив між рівнем технології та етичним рівнем, доходить висновку, що «науково-технічний прогрес не лише не піднімає людство на вищу сходинку гуманізму, але й, навпаки, перетворює людей на жалюгідні паразитичні придатки всемогутніх машин, створених ними самими. Категоричні позиції, на зразок цієї, є вираженням існуючої в сучасному суспільстві тенденції відкидання технократизму.
Своєрідною є і думка відомого вченого у галузі молекулярної біології та біохімії академіка А. Спіріна. Він вважає, що у фундаментальній науці не можна керуватися етичними нормами, оскільки мета її - пошуки істини, а істина аморальною не буває. На його думку, етичні обмеження можуть стосуватися лише прикладних досліджень та практичних застосувань. Такий явно сцієнтичний підхід, що відкидає роль етичного імперативу в сучасній науці, суперечить істинно гуманістичному підходу.
Аналіз гуманістичного змісту НТР потрібно вести в контексті структури культурно-історичного процесу, трансформація якого відбувається в процесі реалізації однієї із закономірностей НТР, а саме - зміни характеру зв'язку людини і техніки.
Такий підхід дозволяє виявляти соціальні тенденції НТР, які на сучасному етапі полягають у наступному:
Ш звільнення «живої праці» від підкорення праці упредметненій;
Ш стирання відмінностей між фізичною та розумовою працею і формування єдиної творчої діяльності;
Ш набуття працею форми колективної самодіяльності.
Виникає питання: як реалізувати ці тенденції в діяльності конкретної, окремо взятої людини? Спробуємо це з'ясувати.
Щодо першої тенденції. „Жива праця” - це безпосередня, повсякденна діяльність людини, пов'язана зі створенням матеріального чи духовного продукту. Упредметнена праця втілена в різних засобах трудової діяльності - верстаті, конвеєрі, транспорті тощо. В умовах панування машинної техніки, що виникла в ході промислової революції ХVІІІ - ХІХ ст., робітник перетворився на живий придаток машини, тобто на технологічно залежного від темпу і ритму її роботи (достатньо уявити працю на конвеєрі). В цьому виявляється залежність живої праці від упредметненої.
НТР поклала початок переходу до якісно нового технологічного способу виробництва, в умовах якого відбувається вивільнення живої праці, тобто витіснення людини із сфери безпосереднього виробничого процесу. Розвиток цієї тенденції полягає в стиранні меж між фізичною та розумовою працею (хоча в соціальному плані цей процес має досить супереностей), зростанні творчого рівня праці, вивільненні часу тощо. В цілому це веде до радикальних змін у культурному житті людини: на зміну традиційним культурним укладам приходять нестійкі зразки масової культури. Людина опиняється у стані постійного вибору з усього розмаїття сфер своєї діяльності та численних культурних цінностей. Досягнення „царства свободи”, тобто розкриття сутнісних сил людини, втілюється на основі технологічної свободи в матеріальному виробництві. Сучасні технічні засоби починають заміняти людину не лише у виробничій сфері, але й поза нею. На перший план виступають проблеми формування культури, що належить „царству свободи”.
Щодо другої тенденції. НТР породжує у людини нові культурні потреби. В культурі відбуваються зміни, пов'язані з її індустріалізацією, масовізацією, інституалізацією: змінюються її соціальні функції й ускладнюються організаційно-управлінські структури; нового значення набувають економічна і політична культура, зростає чисельність працівників, що займаються питаннями культурного обслуговування населення, культурний обмін набуває глобального характеру.
Стирання меж між фізичною та розумовою працею, породжених у найбільш гострій формі машинно-фабричним способом виробництва, можливе з переходом до нового технологічного способу виробництва. Цей процес супроводжується перетворенням науки на безпосередню виробничу силу або, інакше, привнесенням наукових знань у повсякденну діяльність людини. Оскільки наука є обов'язковим елементом культури, то процес, який розглядається, означає досить бурхливе зростання культури взагалі й підвищення культурного рівня кожної окремої людини.
Але разом з тим не можна забувати, що наукою та технікою культура не вичерпується. Одна з вимог древніх мудреців - „знай міру, досягай золотої середини” - може бути реалізована при усвідомленні значимості для розвитку особистості всіх інших елементів культури відповідно до вимог епохи. У зв'язку з цим правомірним є твердження, згідно з яким суспільною виробничою силою стають поряд із наукою й інші елементи культури.
Щодо третьої тенденції. Гуманістична роль науки і техніки в прогресі культури полягає в тому, що культура виступає сферою виробництва не самих матеріальних благ, а насамперед творчої особистості, залученої до праці, як до колективної самодіяльності. У результаті вона стає виробничою силою.
Слід зауважити, що проблема гуманістичного змісту НТП виникла ще у ХVІІ ст., під час так званої наукової революції. До цього можна було говорити про безпосередній вплив культури на науку і техніку. Культура в усьому своєму багатоманітті, традиційних формах організації людей визначала той чи інший соціальний статус науки, ставлення до неї суспільства (її розвиток міг заохочуватися в античному полісі, її творці спалювалися на вогнищах інквізиції, вона виступала основою виховання і навчання тощо). Зворотний вплив науки та техніки на традиційні форми культури зумовлений прискоренням НТП. Зараз наука фактично регламентує всі сфери людської діяльності, як виробничу, так і позавиробничу, впливає на зміну традиційних форм організації людей. Але в будь-якому випадку і наука і техніка, залишаючись складовими елементами культури (духовної та матеріальної) і розвиваючись за власними законами, виражають загальні закономірності культурного процесу: по-перше, наступність матеріальної культури є основою наступності культури в цілому, по-друге, людська діяльність обумовлена розвитком культури в певному природному середовищі, що передбачає збереження біотичного коловороту й оволодіння людиною „царством свободи”.
3.5 Міжкультурна комунікація. Толерантність і емпатія як специфічні риси комунікативних процесів міжкультурного дискурсу
Питання про ціннісний характер культури тісно пов'язане із проблемою ціннісних аспектів міжкультурної комунікації.
Під комунікацією розуміється спілкування як процес соціальної взаємодії, взятий у знаковому аспекті. На рівні людського спілкування засобами комунікації стають різні соціально вироблені й фіксовані в певній культурі знакові системи (вербальні та невербальні).
Відомий німецький філософ К. Ясперс (1883-1969) визначав комунікацію як взаємозалежність, протилежну договору, що повинна ґрунтуватися на усвідомленій духовній спільності ("контакт - замість контракту").
Міжкультурна комунікація, таким чином, - це процес взаємного зв'язку і взаємодії представників різних культур. Це специфічна суб'єкт-суб'єктна взаємодія, у якій відбувається обмін інформацією, досвідом, уміннями й навичками носіїв різних типів культур.
У процесі такого спілкування передається та засвоюється соціальний досвід, формуються історично визначені типи особистостей.
Можна виділити пряме міжкультурне спілкування (безпосередній контакт) і непряме, коли між партнерами існує просторово-часова дистанція. К. Ясперс називав комунікацію "безмежним взаємним перебуванням у бесіді". Особистий контакт має велику силу емоційного впливу, в ньому діє соціально-психологічний "механізм" зараження та наслідування. Особливу роль відіграє мова й так звана паралінгвістична система інформації (мова міміки і жестів), у якій закріплені певні соціальні значення.
Особливості міжкультурного спілкування визначаються й особливостями спілкування в середині культури. Комунікативним аспектам культури присвячені роботи Б. Маліновського, Й. Гейзинга, М. Еліаде, в яких культура розглядається як специфічно людський спосіб спілкування.
„Культура - це одна з форм гри. До ігрового елемента культурного спілкування треба ставитися більш серйозно, ніж це роблять сучасні люди. Багато сучасних людей порівняно з дикунами, що розуміли серйозність культурного спілкування, є просто варварами, які руйнують і саму сутність культури. Треба жити граючи, оскільки гра - найсерйозніше в житті”.
Й. Гейзинга. НОМО LUDENS Людина граюча
Підхід до культури як сфери спілкування був здійснений М.М. Бахтіним, В.С. Біблером, Н.А. Побєдою та іншими. Так, В.С. Біблер розглядає культуру як унікальний і універсальний спосіб спілкування, причому не тільки в рамках свого соціуму, а й у масштабі всього людства.
„У XX ст. типологічно різні культури (цілісні кристали творів мистецтва, релігії, моральності...) втягуються в один часовий і духовний „простір” дивно та болісно, сполучаються одна з одною, майже по-боровськи "доповнюють", тобто виключають й припускають одна одну. Культури Азії, Європи й Америки „юрбляться” в тій самій свідомості; їх не вдається розмістити по висхідній лінії (вище - нижче, краще - гірше)”
В.С. Біблер. Культура. Діалог культур
Важливо відзначити, що спілкування виникає між суб'єктами, які мають подібності та розбіжності, діють у різних ціннісних полях. Тому багато проблем спілкування концентруються саме навколо поняття цінності, а також пов'язані з потребами й установками, що формуються культурою. В Америці вищими цінностями є демократія, ліберальні свободи, вільне підприємництво, тоді як у Єгипті більше значення мають кланові цінності, пов'язані з дотриманням ісламських правил пристойності. Якщо ми хочемо, щоб спілкування було успішним, ми повинні не тільки усвідомити, що є найбільш цінним для нас, а й також що є цінним для тієї культури, з представниками котрої ми вступаємо в контакт. Нам можуть не подобатися ті речі, які уявляються найбільш цінними іншим, але ми маємо визнати важливість цих цінностей для них, а вони - визнати важливість наших цінностей для нас.
Культура, отже, може розумітися як певна форма присвоєння індивідом колективного досвіду. Вона слугує для „самодетермінації (тобто самовизначення) індивіда в обрії особистості” (Біблер В.С), але вона також обмежує „свободу маневру” цієї особистості в культурному просторі певного соціуму. Комуніканту (тому, хто всупає у культурний контакт) весь час пропонуються готові форми мови, висловлення, цитати, стереотипи, жорстко пов'язані з певним змістом.
Виділяють різні типи та рівні суб'єктів культури, спілкування між котрими можна розглядати як міжкультурне. Можна говорити про культуру нації, субкультуру, контркультуру, а також про культуру окремої соціальної групи, спілкування між представниками цих спільнот містить елементи, що становлять міжкультурну комунікацію. До міжкультурного спілкування належить також спілкування між представниками різних цивілізацій як культурних суперсистем.
Варто враховувати, що саме етнічний початок у культурі кожного народу становить її ядро і є проявом особливого стосовно загальної культури нації. Воно може бути зафіксоване через уявлення про характерні риси власної етнічної спільності (чим відрізняється вона від інших етнічних груп), через традиції, звичаї та ритуали, а також через соціальні регулятори, що виконують функцію соціального контролю й оберігають етнічну групу від змішування з іншими. Так, заборона на одруження з представниками інших громад чи народів бере початок в язичеських віруваннях і підкріплюється протягом багатьох століть церквою. Багато народів завдяки цьому зберегли свою етнічну самобутність більшою мірою, ніж інші. У колишньому Радянському Союзі тільки вірмени й азербайджанці мали найменшу частку змішаних шлюбів (відповідно 40 і 16 на 1000 родин). В Україні наприкінці XIX - початку XX ст. міжнаціональні шлюби були винятком та не перевищували 2% від їх загальної кількості, тоді як наприкінці XX ст. фіксувалося більше ніж 200 змішаних шлюбів на 1000 створених родин.
Найбільш поширеним показником ідентифікації з етнічною групою є мова. Із соціальної точки зору зв'язок мови і культури нелінійний: можна зафіксувати приналежність того чи іншого індивіда до етнічної групи за мовною ознакою та походженням, але в реальній практиці використання мов буде множинним. В Індії нараховується 14 основних мов, при цьому „народний" хінді, яким говорять у кінофільмах, істотно відрізняється, на думку фахівців, від „офіційного” хінді, яким говорять на телебаченні й пишуть у газетах. І перший, і другий варіанти мови є індикаторами соціальної приналежності індивіда, його соціального статусу.
Звичаї, ритуали, традиції, як і мова, також являють собою характерні елементи етнічної культури. Наприклад, звичаї виступають як колективна форма дій, що повторюються у певних обставинах. Зрозуміло, що соціальне життя при всій його розмаїтості вимагає від людей однотипних вчинків. За їх допомогою відбувається передавання форм масової діяльності окремому індивіду. Звичаї існують у всіх сферах діяльності: у праці, побуті, відправленні релігійних вірувань, сімейно-шлюбних відносинах. Найбільш стійко і яскраво виявляється весільна обрядовість. Весільні обряди є поліфункціональними за соціокультурними елементами. У них органічно поєднуються народні пісні та танці, фольклор та драматургія весільного дійства, демонстрація рушників - як свідчення вміння нареченої, випічка короваїв і хлібів - як знак кулінарного мистецтва учасників шлюбного торжества. Відійшли в минуле плачі та голосіння при розлученні родичів з нареченою, але відродилися "викупи" за неї й „умикання”.
У тих випадках, коли звичай відтворюється за певним каноном і форма домінує над змістом, обряд перетворюється на ритуал. Ритуал одруження іноді переважає над емоційністю й інтимністю вступу до шлюбу молодих людей. Він являє собою церемонію демонстративного характеру та має мету вселити людям певні соціальні почуття, освятити накази силою церкви чи громадської думки.
Різновидом звичаю є традиції. Вони відрізняються від звичаїв більшою стійкістю і закріпленістю форм поведінки людей. Тому традиції є своєрідним сховищем цінностей, спонтанним вираженням потреб суспільства в їх масовій формі. При цьому традиція припускає, що світ, змінюючись, може перекрутити основні принципи існування етносу; виправлення такої ситуації розглядається як „повернення до джерел”, „відродження”.
Традиції то вгасають, то спалахують знову, посилюючись та впливаючи на сучасників. Для культурології інтерес становить не тільки сам набір традиційних елементів культури, але і їх модифікація, що відбувається після закінчення певного часу. При цьому відродження традицій позначається дослідниками як фактор збереження стабільності суспільства. Завдяки стійкості традицій деякі народи, втрачаючи завойовані території, а часом і державність, таки не асимілювалися в інших культурах. Але очевидне й інше: деякі традиції актуалізуються не тільки за етнічними, а й за соціально-економічними („викуп”), ідеологічними (радянські „трудові свята”, символіка державності) або релігійними причинами.
Релігія, як і мова, являє собою певну семіотичну(знакову) систему (від грец. sета - знак) та поряд з іншими семіотиками (знаковими формами) - повсякденною свідомістю, мистецтвами, науками - творить сукупну суспільну свідомість народу. Як і будь-яка семіотична система, релігія й мова мають певний зміст, тобто є відображеннями зовнішнього світу: релігія в системі релігійних уявлень, мова - в системі лексичних і граматичних значень. Релігія (особливо в епоху розквіту та домінування світових релігій) була найважливішою формою суспільної свідомості, її змістовним фундаментом. Мова ж на всьому історичному шляху народів постає як загальнодоступна оболонка суспільної свідомості. Порівняно з релігією мова - це більш формальна (менш змістовна) і ніби допоміжна семіотика. Однак мова більше ніж релігія є обов'язковою для всіх членів соціуму - як елементарний базовий шар свідомості кожної людини (члена мовного колективу). Таким чином, мова й релігія по-різному пов'язані з менталітетом народу. Якщо релігійні уявлення - це живильне джерело, фундамент народного менталітету (хоча в сучасній культурі це не завжди й не до кінця може усвідомлюватися), то роль мови істотно менша, вона більш формальна. Однак, з іншого боку, в той час як релігія, звичайно, не є специфічно національною системою поглядів і тому в цілому менше пов'язана із зовнішніми проявами самобутності, мова, навпаки, як перший елемент таких форм суспільної свідомості, як фольклор та художня література, може сприйматися як символ етнічної самобутності. В такому романтичному ставленні до мови бувають серйозні перебільшення, але це водночас і можливі шляхи розвитку самосвідомості народу.
Поширеними формами традиційної культури є фольклор, казки, історичні перекази, національний костюм, національна кухня. У перетвореній формі традиції знаходять вираження в стилізації художньо-прикладних виробів, архітектурі, фолкмузиці, сімейних ролях і традиційній домашній роботі чоловіків та жінок. Часто традиційну культуру ототожнюють з народною, але насправді традиційна вона - за змістом, народна - за суб'єктом. Носіями найбільш поширених її форм є всі верстви населення. Наприклад, у карнавалах у Латинській Америці, країнах Карибського басейну беруть участь міські й сільські жителі, бідні та багаті. З італійських масових ходів (що виникли з містерій і біблійних сказань) утворилися світська драма, фарс, пантоміма, а пізніше - традиційні фестивалі видовищних мистецтв. Їх соціальний зміст полягав у задоволенні природної людської потреби в спілкуванні. Тут публіка, що складається з різних соціальних прошарків, виконувала подвійну роль - акторів та глядачів.
Особливі функції консолідації суспільства виконують світські свята, оскільки вони демонструють єдність і готовність до соціальної взаємодії. Навіть у наш час при проведенні демонстрацій профспілки в західних країнах використовують стрічки, кулі, маски, костюми й інші атрибути святкових процесій. Як засіб інституціоналізації соціокультурного життя розглядаються фестивалі.
Отже, в процесі соціалізації відбувається не тільки залучення особистості до норм, традицій, цінностей, створених у результаті розвитку етносу в одному соціокультурному середовищі, але й вироблення умінь, навичок, формування соціальних установок індивідів, що відповідають їх соціальним ролям.
Проте соціалізацію слід відрізняти від процесу акультурації. Загальною рисою для них, безсумнівно, є залучення особистості до більшої за обсягом культури. Про акультурацію як процес змін, що відбуваються внаслідок контакту груп, які належать до культур з конфронтуючими способами життя, йдеться, наприклад, тоді, коли розглядається процес залучення до цивілізації індійських племен в Америці, аборигенів Австралії тощо. При цьому одна з культур займає домінуюче, інша - підлегле становище.
Акультурація у свою чергу тісно пов'язана із проявами етноцентризму. Крайня форма етноцентризму - це заперечення цінностей культури інших груп, презирство до їх звичаїв та традицій. Етноцентризм, наприклад, виявляється у насильницькій акультурації білими колоністами племен, що населяють Африку, Південну Америку, Азію. Найбільш розвиненим націям стереотипи культурної діяльності народів, що знаходяться на нижчій сходинці, здаються варварством, і вони намагаються нав'язати їм свої ідеї реконструкції й шляхи руху до цивілізації. Елементами етноцентризму перейняті європейська, американська, російська системи освіти. Всесвітня історія в університетах, коледжах і школах більшості західних країн представлена історією країн Середземноморського басейну. Шкільні підручники з літератури в колишньому Радянському Союзі на дев'яносто відсотків включали твори російських письменників і лише одинично - представників української, білоруської літератури, народів Закавказзя та Середньої Азії.
Вплив етноцентризму виявляється в мові й у позначенні спільнот, що історично склалися, - „Малоросія”, „Великоросія”. У США говорять про проблему „чорних”, забуваючи, що поява людей африканського походження стала наслідком работоргівлі, яка здійснювалася білими поселенцями.
Слід зазначити, що всі народи, великі та малі, мають певну схильність до етноцентризму при відтворенні свого минулого, при створенні образів історичних героїв, при осмисленні месіанської ролі свого народу. Однак у цих випадках вони мають справу зі своєю власною історією. Але якщо ця історія гіпертрофується і робиться спроба нав'язати міф про чистоту його походження, про божественну обраність народу, виникають соціальні суперечності. Вони стають бар'єрами до розуміння культурного різноманіття і політичної консолідації народів і націй.
Альтернативою етноцентризму, а може, й своєрідною формою його прояву, є культурний релятивізм, сутність якого виявляється насамперед у додаванні своєрідних неповторних рис культурі етносу, внаслідок чого передбачається, що інші народи не можуть осягти ані систему цінностей, ані характер взаємодії в рамках тієї чи іншої етнічної спільності.
Своєрідність культур, справді, є відмінною рисою етносу. Однак можливість збагнення специфічності культури залежить від суб'єктивного бажання того чи іншого дослідника, індивіда і від контактів народів, що проживають у визначених регіонах світу. Європейцям складніше зрозуміти культуру народів Азії. Своєрідність японської культури більш зрозуміла китайцю чи в'єтнамцю, аніж французу, росіянинові чи українцю.
Узагальнюючи теоретичний огляд особливостей міжкультурної взаємодії, можна відзначити, що культура визначає не тільки обличчя суспільства, але і його здатність сприймати цінності інших народів. Сьогодні жодна культура не може вижити в ізоляції. Культурна самобутність та культурне співробітництво не суперечать один одному, а є взаємодоповнюючими факторами в загальному процесі розвитку. Культура є тим елементом, що формує в людей почуття приналежності до групи. Члени однієї культурної групи більше розуміють і симпатизують один одному, ніж стороннім. Ці загальні для членів групи почуття відбиваються в різноманітних культурних особливостях.
Культура викликає не тільки солідарність, але й конфлікт у середині груп та між ними. Розглянемо це на прикладі мови - головного елемента культури. З одного боку, можливість спілкування сприяє об'єднанню членів соціальної групи: загальна мова поєднує людей. З іншого боку, загальна мова „виключає” з групи тих, хто не знає цієї мови, і навіть тих, хто розмовляє в трохи іншій манері. У будь-якому суспільстві існують кілька версій мови, так само як і варіацій у жестикуляції, стилях одягу й наборах ціннісних орієнтацій. Усе це призводить довідокремлення соціальних груп та може стати причиною групових конфліктів.
Відомий соціолог Н. Смелзер виділяє три види культурних конфліктів: аномію, культурне запізнення та панування чужої культури.
Термін „аномія” (від фр. апотіе - неорганізованість) як руйнування культурної єдності через відсутність чітких соціальних норм, уперше вжив французький соціолог Е. Дюркгейм ще в 90-ті роки XIX ст., підкреслюючи, що аномія була пов'язана з руйнацією, послабленням або суперечностями в системі соціальних цінностей, норм та соціальних зв'язків. І з тих пір дослідники суспільства неодноразово відзначали, що зростання злочинності, збільшення кількості розлучень були результатом руйнування культурної єдності, особливо щодо релігійних та сімейних цінностей.
Інший дослідник цієї проблеми - американський учений Р. Мертон - вважав, що аномія виникає в разі розриву між існуючими в культурі цілями (цінностями) й схвалюваними засобами їх досягнення (нормами).
На початку XX ст. У. Огборн запропонував увести в науковий обіг поняття „культурного запізнення”. Цим терміном описуються ситуації, коли зміни матеріальної сфери випереджають можливості нематеріальної культури (звичаї, переконання, філософські системи, закони і форми правління) пристосуватися до них. Результатом цього, як вважає У. Огборн, є постійна невідповідність між матеріальною і нематеріальною культурою, що породжує велику кількість досі не розв'язаних соціальних проблем.
Третій вид культурного конфлікту спостерігається в доіндустріальних суспільствах, колонізованих європейськими націями. Згідно з дослідженнями Б. Маліновського, ці суспільства мало інтегровані через наявність великої кількості суперечливих елементів у їх культурі. Вивчаючи суспільства Південної Африки, Б. Маліновський відзначив протиборство двох культур, що мають різну структуру: місцевої та культури європейських колоніальних держав. Якщо європейські цінності „накладаються” на місцеві, африканські, результатом є не інтеграція, а конфліктне змішування двох культур. На думку Б. Маліновського, ця суміш виглядала нестабільною. Він передбачив тривалу боротьбу між двома культурами навіть після того, як колонії здобудуть незалежність.
Отже, моделі культури формуються в ході постійної боротьби між протилежними тенденціями - до об'єднання й роз'єднання.
Для позначення особливого соціального феномена, вираженого в почутті приналежності до спільності, скріпленої спільним минулим і сьогоденням та бажанням загального майбутнього, використовується поняття „ідентифікація” -процес і результат самоототожнювання людини з іншою людиною (в нашому випадку - носієм іншої культури). Основою для цього почуття є сформована подібність у способі життя, традиціях, цінностях, світогляді. Складаючись у порівнянні „своїх” та „чужих”, воно випробовує вплив від сприйняття себе з боку цього „чужого”. При цьому почуття ідентичності може або посилюватися від подібного порівняння, або піддаватися руйнуванню, якщо деякі характеристики „своїх” перестають відповідати сформованим уявленням, а їх поведінка вже не відповідає очікуванням, основаним на минулому досвіді. В останньому випадку відбувається переосмислення традиційної і пошук нової ідентичності. Результатом може стати або зміцнення власної ідентичності, нерідко в дещо зміненому вигляді, або „примикання” до іншої, більш „сильної”. Втрата ідентичності загрожує втратою психологічної рівноваги, дискомфортом, розпадом цінностей та не може продовжуватися довго.
Суспільні науки пропонують кілька підходів до аналізу соціальних ідентифікацій. Так, когнітивістський підхід (X. Тажфель, А.А. Леонтьєв) акцентує увагу на потребі людини в поясненні власної поведінки, а для соціопсихологічного підходу найбільш важливим є питання про взаємозв'язок процесів ідентифікації з базовими потребами особистості, такими, як самозбереження, самореалізація, потреба у належності до групи або дистанціюванні від неї. Ідентифікація з групою чи спільністю, відповідно до психоаналітичної теорії 3. Фрейда, співвідноситься з потребою в любові, захисті з боку сильного авторитету, проте в цій концепції недостатньо висвітлюються механізми соціальної ідентифікації, а саме - факт уключеності людини у безліч соціальних зв'язків - як прямих, так і опосередкованих.
Інтенсифікація соціального розвитку, значні соціокультурні зміни неминуче сприяють виникненню соціальної маргінальності, що важливо враховувати при дослідженні особливостей міжкультурної комунікації.
Маргінальність (від лат. таrgо - межа, край) - це стан особистості або соціальної групи, спільності, що існує на межі двох різних культур. Поняття маргінальності фіксує відрив від цінностей і норм однієї культури при недостатньому рівні адаптації у системі цінностей та норм іншої.
В особистісному плані маргінальність спричинює психічне напруження, адже на індивіда впливають відразу дві культурні системи, цінності й норми яких можуть заперечувати одна одну, що може призвести до подвійності особистісної самосвідомості. На думку американського соціолога Р. Парка, маргінальна особистість - продукт природно-культурного процесу, що розширює взаємодії культур. Така людина, за Р. Парком, неминуче стає (порівняно з оточуючим його культурним середовищем) індивідом з ширшим світоглядом, витонченішим інтелектом, більш незалежними і раціональними поглядами.
Велике значення для з'ясування особливостей міжкультурної комунікації представників різних націй мають категорії "толерантність" і "емпатія".
Толерантність (від лат. tоlеrапtiа - терпіння) ми розуміємо як терпимість до іншого способу життя, поведінки, інших поглядів, звичок, вірувань тощо. Зрозуміло, що толерантність необхідна у відносинах між представниками різних народів, націй і релігій. Вона є ознакою впевненості в собі й усвідомлення надійності власних позицій, які не бояться порівняння з іншими точками зору та не уникають духовної конкуренції.
Одне з найбільших досягнень цивілізації пов'язане з умінням знаходити контакт між представниками всіляких культурних світів. Одна справа - мати уявлення про іншу культуру, знати її мову (яка в широкому значенні містить усю систему символів і символічних дій), а інша - спробувати зрозуміти чужий світ та визнати всі наслідки усвідомлення факту універсальності людської природи, що виявляється в створенні різних унікальних культур із власним поглядом на світ, особливими традиціями й ритуалами, зі своїми цінностями.
Людям, котрі потрапляють в інший культурний світ, потрібні роки для того, щоб освоїтися в "новому" для них символічному просторі. При цьому кращу пристосованість демонструють люди, які представляють культури з досвідом міжкультурного спілкування, і, навпаки, представники замкнених культур важче освоюють культуру „інших” світів. Багато емігрантів, що прожили половину життя за кордоном, виявляються не в змозі зробити остаточний ціннісний вибір між „далекою своєю” і „близькою чужою” культурами.
У цьому розумінні представники багатонаціональної культури України й Росії з її тисячолітнім досвідом спілкування з різними типами культур (як Сходу, так і Заходу), мають високий рівень толерантності. У психології прийнято умовний розподіл людей на інтровертів та екстравертів. Інтроверти звернені на самих себе і зосереджені на собі, а екстраверти представляють їх повну протилежність - вони спрямовані, насамперед на навколишній світ. Цю поширену градацію цілком можна застосувати до типології більших об'єктів, у тому числі й до масштабного комплексу питань про український національний характер. У деякому значенні слов'янський характер - інтровертний. При зовнішній відкритості до впливу інших культур він внутрішньо залишається несприйнятливим до них. Так, найбільший знавець російської культури академік Д. Лихачов розділяє Росію та Захід за принциповою різницею в типі цивілізацій. Росія, як вважав Д. Лихачов, це „цивілізація Слова і Духа, Душі, а не цивілізація Справи як на Заході”.
Формування толерантності є одним із завдань багатьох культур (як Заходу, так і Сходу). Але практика ставлення до індивідів зі своєї культури як „до людей”, а до інших індивідів - як до „не зовсім людей”, характерна й донині для деяких (а може, і багатьох) культурних груп незалежно від того, є вони представниками етнічної культури, національної, традиційної чи модерну. Це ставлення виявляється в поглядах латишів на росіян, росіян на чукчів, слов'ян на албанців, білих на чорних та ін. У широкому змісті всі форми пригнічення, насильства, експлуатації ґрунтуються на розподілі світу на „своїх” і „чужих”, уявленні про власну моральну перевагу та неповноцінність інших людей.
„Ми називаємо групу диких племен, що живуть у Північній Америці, ескімосами. Ця назва означає „той, хто їсть сиру рибу”. Однак ескімоси називають себе „інупук”, що означає „справжні люди”. Своїм ім'ям вони підкреслюють суперечності, що існують між ними й усіма іншими людьми, які можуть бути реальними, але „не справжніми”.
В. Освальд. Розуміння нашої культури
Розглядаючи проблему міжкультурних відносин, Р. Ханвей виділяє кілька рівнів міжкультурного розуміння (табл. 3.1).
На першому рівні індивід, який потрапив, наприклад, до Японії, визнає, що японці перебільшено ввічливі. На другому рівні їх ввічливість і величезна кількість незрозумілих жестів можуть дратувати цього індивіда, оскільки культурна символіка, котра використовується, контрастує з тією, що прийнята в його „рідній” культурі.
Таблиця 3.1 Рівні міжкультурного розуміння
|
Рівень |
Інформація |
Спосіб одеожання |
Інтерпретація |
|
|
1 |
Ознайомлення з незвичайними чи дуже помітними рисами іншої культури |
Туризм, підручники, вивчення географії, відеофільми, довідники |
Екзотично, неймовірно, ексцентрично |
|
|
2 |
Ознайомлення з деякими рисами іншої культури, що контрастують із власною культурою ... |
Подобные документы
Предмет і основні завдання культурології. Специфіка культурологічного знання. Структура культурологічного знання. Категорії та методи культурологічних досліджень. Основні концепції культурології. Сутність та генезис культури. Розуміння культури.
методичка [770,6 K], добавлен 24.05.2008Роль мови та культури різних етносів, особливості їх менталітету. Аналіз змісту рядка із пісні сучасного автора і співака Тараса Чубая. Русифікація українського міста як феномен української культури. Характерні риси українського бароко, поняття щедрівки.
контрольная работа [32,4 K], добавлен 08.03.2013Предмет і метод культурології. Культурологія як тип соціальної теорії. Людина, культура, взаємодія матеріальної і духовної культури. Функції культури в людській діяльності. Культура і цивілізованість. Культура і суспільство. НТР і доля культури.
реферат [26,3 K], добавлен 27.10.2007Визначальні риси світової культури другої половини ХХ ст. Ідеологізація мистецтва та її наслідки для суспільства. Протистояння авангардного та реалістичного мистецтва. Вплив масової культури на формування свідомості. Нові види художньої творчості.
реферат [37,1 K], добавлен 13.12.2010Історичний огляд становлення іспанської культури. Стародавні пам'ятники культури. Музеї сучасного мистецтва в Мадриді. Вплив арабської культури на іспанське мистецтво. Пам'ятки архітектури в мавританському стилі. Розквіт іспанської музичної культури.
реферат [21,1 K], добавлен 08.01.2010Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.
учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014Культурологія як навчальна дисципліна, її філософський сенс. Генеза і співвідношення культури з цивілізацією. Техніка, культура та природа людини. Внутрішні колізії культурного явища. Поняття субкультури. Роль культурних орієнтацій у розвитку суспільства.
курс лекций [210,2 K], добавлен 09.03.2011"Епоха Національного Ренесансу" в українській культурі. Роль у піднесенні культури народу, дипломатичних звершень. Суспільні думки, ментальні риси, покоління "свіжих" митців. Культурний процес нашого століття. Оновлення української національної культури.
реферат [53,6 K], добавлен 08.03.2015Інформаційно-семіотичне розуміння культури. Морально-естетична культура та культурні сценарії спілкування. Модернізм як духовний метод (література, мистецтво, архітектура). Мова як символічний код культури. Державна підтримка національної культури.
контрольная работа [37,2 K], добавлен 23.09.2009Положення концепції Шпенглера. Культура Стародавнього Єгипту. Види знаків. Архетипи української культури. Запровадження християнства. Український культурний ренесанс. Модернізм та постмодернізм. Елітарна і масова культура. Циклічна модель розвитку культу.
анализ учебного пособия [174,9 K], добавлен 26.01.2009XX ст., початок розмежування, уточнення та поглиблення розуміння світоглядних дисциплін, що поєднують ознаки філософських, мистецтвознавчих, літературознавчих, театрознавчих та інших знань, зумовило появу напрямку наукових досліджень — культурології.
контрольная работа [19,8 K], добавлен 11.06.2008Особливості розвитку та специфічні риси первісної, античної та середньовічної культур. Розвиток Культури стародавнього Сходу, його зв'язок з багатьма сторонами соціальних процесів Сходу. Розквіт культури Відродження. Етапи історії культури ХХ ст.
реферат [28,2 K], добавлен 13.12.2009"Вітер свободи" - важливий культурний феномен 80-х років. Аналіз розвитку українського мистецтва, починаючи з 80-х років. Особливості сучасного українського мистецтва. Постмодерністські риси української літератури та живопису 80-90-х років ХХ ст.
контрольная работа [41,2 K], добавлен 26.09.2010Мистецтво, як унікальний механізм культурної еволюції. Диференціація й інтеграція видів мистецтва. Характеристика знакових засобів, які використовуються у різних видах, жанрах, стилях мистецтва, і утворюють характерну для них, специфічну художню мову.
контрольная работа [36,4 K], добавлен 08.11.2010Дослідження проблематики єдності етнокультурних і масових реалій музичної культури в просторі сучасного культуротворення. Ааналіз артефактів популярної культури, естради і етнокультурної реальності музичного мистецтва. Діалог поп-культури і етнокультури.
статья [22,1 K], добавлен 24.04.2018Культура українського народу. Національні особливості української культури. Здобуття Україною незалежності, розбудова самостійної держави, зростання самосвідомості нації. Проблема систематизації культури і розкриття її структури. Сучасна теорія культури.
реферат [22,6 K], добавлен 17.03.2009Сутність явища культури та особливості його вивчення науками: археологією і етнографією, історією і соціологією. Ідея цінностей культури, її еволюція та сучасний стан. Види і функції культури по відношенню до природи та окремої людини, в суспільстві.
контрольная работа [36,8 K], добавлен 28.10.2013Поняття і методи оцінки галузевого документального інформаційного потоку. Інформаційне забезпечення галузей культури і мистецтва за допомогою документального потоку. Моделювання галузевих документальних потоків культури і мистецтва, його моніторинг.
дипломная работа [597,3 K], добавлен 20.12.2010Загальні риси розвитку культури. XIX століття увійшло в історію світової культури як доба піднесення і розквіту літератури, образотворчого мистецтва, музики, духовності. У XIX ст. завершується процес формування наукового світогляду європейської людини.
реферат [37,2 K], добавлен 10.02.2009Еволюціоністська, функціональна та аксіологічна концепції культури. Різні погляди на співвідношення культур різних епох і народів. Сучасна світова науково-технічна культура, шляхи подолання кризи. Історичний розвиток української національної культури.
контрольная работа [46,1 K], добавлен 21.01.2011
