Культурологія як наукова дисципліна та її категорії

У західній цивілізації відбувається заміна творчості працею, духовності -інтелектом, різноманітності природного середовища - похмурою одноманітністю міських будівель, високого мистецтва - примітними розвагами, глибоких відчуттів - швидкоминучими емоціями (О. Шпенглер).

Сучасна західна культура наскрізь проникнута чуттєвим началом, намаганням до чуттєвих задоволень та насолод; вона втратила духовність і тому приречена на руйнацію, яка завершиться лише тоді, коли сформується нова духовність, що несе нові моральні ідеали (П. Сорокін).

У XX ст. відбулося „повстання мас”, які вороже ставляться до незрозумілої і недоступної для їх розуміння й сприйняття елітарної культури; внаслідок цього відбувається „дегуманізація” мистецтва, примітивне та стандартизоване масове мистецтво поглинає суспільство (X. Ортега-і-Гасет).

Сучасне західне суспільство все більше перетворюється на „мегамашину” - до країв раціоналізований та бюрократичний механізм, який придушує особистість і перетворює її на бездушну деталь, виконує відповідні їй обов'язки; особистісні зв'язки людей підміняються технологічними відношеннями, гуманізм та справедливість стають жертвами бездушної організації суспільства (Л. Мамфорд).

Існування західної цивілізації поставлено під загрозу зі сторони наростаючого націоналізму економічно відсталих країн Азії й Африки; послаблений внутрішніми суперечностями Захід може бути не в змозі протистояти руйнівним імпульсам, що виходять із цих країн, і може загинути в нових війнах, розв'язаних фанатиками з ядерними бомбами в руках (С. Хантінгтон).

Очевидно, деякі з цих висловлювань дискусійні, інші - хоч і справедливі, проте можуть бути переборені засобами, віднайденими західною цивілізацією в ході свого подальшого розвитку. Можна виділити декілька аспектів, у яких виявляється конфліктна ситуація сучасної західної культури.

З узагальненого погляду на культурологічні та суспільні процеси західного світу в XX ст. можна помітити, що, з одного боку, відбувається разюче прискорення соціального і технологічного вдосконалення життя, а з іншого - спостерігається необмежений розмах насилля й знущання над людиною, крайнім виявленням якого є злодіяння проти людства, в страхіттях Освенціма, в казармених утопіях тоталітарних держав та ін. У минулому насилля було буденним явищем, воно було необхідною умовою існування і функціонування суспільної системи (так, без рабства не могло бути античності, а без кріпацтва - середньовіччя). У сучасній західній культурі саме внаслідок пережитих спільнотою у XX ст. змін насилля сприймається як порушення норм людського буття.

Створення умов для збільшення свободи людини - одне з найбільших досягнень сучасної західної цивілізації.

До цих умов належать:

- соціальна мобільність - відкритість шляхів для зміни соціального статусу людини (переміщення її з одних прошарків суспільства в інші) і поліпшення матеріального стану (завдяки освіті, індивідуальним здібностям, успішній кар'єрі тощо);

- розширення можливостей вибору місця життя, професії, праці, сексуального партнера;

зростання часу для дозвілля й можливостей його індивідуального використання (хобі, спілкування тощо);

збільшення різноманітності та доступності джерел інформації, а значить, і свободи у визначенні своєї інтелектуальної позиції;

зростання соціологічної захищеності особистості;

збільшення середньої тривалості життя, а отже, й можливостей для самореалізації особистості, для досягнення повноти життя;

зміна стилів поведінки й мислення в межах одного життя, що закріплює ідею розвитку, змін, діалогу поколінь.

Отже, культура, зорієнтована на розвиток людської свободи, несумісна з насиллям над особистістю.

Ще одна проблема сучасної культури - це засилля масової культури, що заполонила культурний простір. Знаменитий італійський учений-медієвіст, семіотик і спеціаліст із масової культури Умберто Еко в своїй лекції в Колумбійському університеті „Від Інтернету до Гутенберга” поставив проблему співвідношення нових засобів комунікації до попередніх. На думку філософа, острах людства, що новий спосіб комунікацій зруйнує попередній, можна висловити у формулі „Це вб'є те”.

„Писемність, згідно з Платоном, може знищити пам'ять. Друкована книга зруйнує ту образність і наочність візуальної культури, яку представляли середньовічні собори (думка Віктора Гюго у романі „Собор Паризької Богоматері”). А в другій половині XX ст. подібні побоювання висловлює канадський культуролог Герберт Маршалл Маклюен: радіо та телебачення може знищити друковану книгу. Чи зможе гіпертекст замінити книгу? ... чи існує така перспектива в реальності ... й чи є різниця між візуальною і писемною комунікаціями, книгами та гіпертекстами? Спробуємо відповісти на це запитання. Навіть після того, як вигадали друк, книги ніколи не були єдиним способом отримання інформації. Були ще картини, гравюри, усне мовлення і под. Навіть якби було правильним, що сьогодні візуальна комунікація придушує писемну, то проблема полягає не у їх протиставленні, а в удосконаленні обох... Візуальні комунікації повинні співіснувати з вербальними, і насамперед з писемними”. У. Еко. Від Інтернету до Гутенберга

Масова культура стандартизує все - від умов побуту, харчування й одягу до бажань, думок та ідеалів. І все це завдяки ЗМК (засобам масової комунікації), які нав'язують індивідам, що належать до різних соціальних прошарків, однакові соціальні стереотипи.

У масовій культурі здійснюється „втеча від свободи”: особистість звільняється від вибору власної позиції, перегляду множинності можливих варіантів, з котрих потрібно вибрати, взявши на себе відповідальність. Право вибору передається іншому - авторитетовіу, лідеру, телеведучому, священикові чи просто владі.

Уніфікація, шаблонізація смаків, поглядів, ідеалів поєднуються з конформізмом, втратою самостійності автономності особистості (я - „як усі”), неприйняттям інших ідей, не збігаються із „загальною думкою”: „надлишковість” культури на цьому рівні зникає. Формується вузьке, одноманітне, примітивне бачення світу, характерне для його сприйняття більшістю з низьким рівнем освіти.

Примітивізм та неосвіченість тут якоюсь мірою навіть роблять свій внесок у плюралізм сучасної культури: вони зрівнюють науку з міфом, логіку - з містичними одкровеннями, а це приводить до формування в суспільній думці „норм”, що мають право на існування так само, як і високі зразки творчого розуму.

„Новизна сьогоденної ситуації полягає у вирівнюванні антагонізму між культурною й соціальною дійсністю шляхом відторгнення опозиційних, чужих і трансцендентних елементів у високій культурі, завдяки яким вона створювала інший вимір реальності. Ліквідація двомірної культури відбувається не засобом відхилення та відкидання „культурних цінностей”, а засобом їх повного вбудовування в усталений порядок і масового тиражування й демонстрації ... Те, що засоби масової комунікації гармонійно, часто непомітно змішують мистецтво, політику, релігії та філософію з комерційною рекламою, означає, що ці сфери культури приводяться до спільного знаменника - товарної форми. Музика душі стає ходовою музикою. Визнається не істинна цінність, а грошова вартість. Тут - зосередження раціональності status quo і початок будь-якої відчуженості реальності”. Г. Маркузе. Одновимірна людина

Ще одна проблема сучасної культури - її технізація. Загальновідомий факт - проникнення техніки в галузі буття тим більший, чим далі просунулася країна на шляху до цивілізації західного типу. Технізація життя є невід'ємною стороною сучасної західної культури, засобом і результатом її розвитку. За блага, які несе людям технічний прогрес, доводиться розраховуватися: зростання продуктивності праці призводить до безробіття; досягнення життєвого комфорту - до збільшення відірваності людини від людини; автомобілізація населення підвищує його мобільність і посилює забруднення атмосфери (губиться природа). Панування техніки над людиною призводить до того, що вона сама набуває рис машини, стає автоматом, який функціонує згідно з вимогами технічного середовища, в якому воно знаходиться. Таким чином, у цих умовах зав'язується боротьба між двома протилежними установками: технізацією та антитехніцизмом. Цим двом тенденціям і уявленням відповідають два протилежні погляди на науку: сцієнтизм й антисцієнтизм, про які йшлося у темі 3.

У XX столітті виникає нова форма соціокультурної кризи - глобальна. В цей період виникає загальнолюдська культура, що ґрунтується на змінах соціального, політичного і культурного планів.

Спочатку глобальна соціокультурна криза, тобто криза в масштабах усієї планети, усвідомлювалась у негативній формі: як загальне руйнування матеріальної і духовної культури. Те, що доля людини та доля людства становлять єдине ціле, показала вже Перша світова війна. Люди усвідомили, що для світової війни не існує меж держав, тут тил і фронт об'єднані в єдине ціле. Недарма одне з яскравих філософських учень XX ст. - вчення про ноосферу виникло саме в цей час. Ноосфера є цілісним планетарним явищем, і думка про це прийшла В.І. Вернадському в період світової катастрофи та катаклізмів: „Перша світова війна 1914-1918 років особисто в моїй науковій праці відбилася найрішучішим чином. Вона змінила докорінно моє геологічне світорозуміння”.

Не випадково видатний вітчизняний мислитель саме „в атмосфері цієї війни” дійшов ідеї про входження в ноосферу як завершальний стан еволюції біосфери, де людина представлена як найбільша геологічна сила, що змінює зовнішність Землі.

Римський клуб у 1972 р. представив відому книгу „Межі зростання. Доповідь Римському клубові”. В ній з усією гостротою поставлене питання про можливості людини покладатися на стихійний еволюційний процес розвитку суспільства. Проблема полягає в тому, що сучасні тенденції світового розвитку, зорієнтовані за принципом кількісного зростання, ведуть до катастрофічних наслідків. Звичайно, загальне уявлення про обмеженість Землі як місця виробничої діяльності людини, досить абстрактне. Зараз цей тип кризи усвідомлюється більш конкретно, як „обмеженість деяких видів ресурсів”.

Друга криза пов'язана з виникненням небезпечних тенденцій у використанні різного виду ресурсів. Унаслідок безконтрольного перероблення ресурсів виникає непомірне навантаження на екологічну сферу. В результаті - чим більше використовується ресурсів, тим більшою стає небезпека. Тут мається на увазі знищення лісів - легенів планети, парниковий ефект, зменшення озонового шару.

Ці глобальні проблеми є актуальними і зараз, оскільки не розв'язана проблема економічного зростання на основі тотальної індустріалізації. Проблеми голоду, питної води, неграмотності, відставання країн, що розвиваються, ведуть до необхідності економічного зростання. При цьому немає можливості здійснити це зростання без збільшення споживання енергії та ресурсів. Тому криза в найближчій перспективі буде розширюватися й поглиблюватися.

Іншим видом глобальної кризи, розглянутим Римським клубом, була криза внутрішнього розвитку самого суспільства. По-перше, ціна науково-технічного прогресу виявляється занадто великою. Справа в тому, що збільшується ризик виникнення масштабних техногенних катастроф (типу Чорнобильської). Сучасна промислова й енергетична інфраструктура вразлива з боку впливу природних стихійних сил і соціальних катаклізмів (війн та революцій).

До криз внутрішнього, суспільного характеру належить і проблема нерівномірного розподілу негативних впливів науково-технічного прогресу на різні прошарки населення, країни й регіони світу. Так, країни, що володіють енергоресурсами та здійснюють їх первинну переробку, створюють велетенське навантаження на екологію.

Засновник Римського клубу А. Печчеї говорив про проблеми, що поширюються по всій планеті, незважаючи на різні соціально-політичні умови: «З усього цього випливає висновок, що наша самозростаюча система сама прирекла себе на шлях, котрий позбавляє її цієї можливості. Висновок напрошується сам собою: абсолютно нереалістично ставити в цьому культурному і функціональному безладді які б то не було нові амбіційні цілі глобального зростання. Людство опинилось у порочному колі».

Отже, на початку XXI ст. західна культура все наполегливіше шукає шляхи виходу з названих суперечностей. У 70-80 роках XX ст. відбувається широкомасштабний „соціокультурний зсув”, що дістає назву постмодерн (від лат. роst - після та франц. тоderne - сучасний). Саме в цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму і того, що наслідки прогресу поставили під загрозу знищення часу й простору самої культури.

Е. Гідденс обґрунтував появу постмодернізму „втомою від прогресу”. Характерними рисами постмодерну є:

Ш принцип „подвійного кодування", що полягає в одночасній орієнтації на маси та еліту;

Ш звернення до забутих художніх традицій;

Ш стильовий плюралізм (багатоманіття);

Ш звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії;

Ш художній експансіонізм, який розширює та ототожнює розуміння мистецтва з позахудожніми сферами діяльності (наприклад, екологія, політика, інформатика тощо).

„Це дослідження має якості об'єкта, умови пізнання в найбільш розвинутих суспільствах. Ми вирішили назвати їх постсучасними (postmodernes). Вони означають стан культури після змін, які вплинули на правила гри в науці, літературі й мистецтві, починаючи з кінця XIX ст. Насамперед термін „постмодернізм” відбиває стан духовності європейського типу в наші дні, який пов'язаний з відчуттям віджитості якогось важливого етапу в розвитку цивілізації, віджитості сучасності. По-друге, постмодернізм - це комплекс філософських учень, що так чи інакше виголошують кінець Історії, коли структурованість і впорядкованість людського світу будуть зруйновані, й зникне сам розподіл на „моє” та „інше”. По-третє, це характеристика сучасної художньої практики, що ґрунтується на особливому типі письма, пов'язаного з ентропією смислу, деканонізацією матеріалу, радикальною іронією, карнавалізацією тощо”. Ж.-Ф. Ліотар. Постсучасний стан

Постмодернізм виступає в якості парадигми інтелектуальної й художньої трансформації духовного світу сучасної людини. В усякому разі є обнадійливі симптоми того, що постмодерністські тенденції відкривають перспективи зростання гуманізму культури XXI ст.

Постмодерн - це особливий тип світогляду, зорієнтований на формування такого життєвого простору, в якому головними цінностями стає свобода в усьому, в тому числі й у діяльності людини. Постмодерністська свідомість спрямована на заперечення будь-яких норм і традицій - етичних, естетичних, методологічних тощо, на відмову від авторитетів будь-якого рангу, починаючи від держави, великої національної ідеї, етичних парадигм та закінчуючи поведінкою людини у спілкуванні.

Термін „постмодерн" уперше використав Р. Панвіц (німецький поет і представник філософії культури) на початку XX ст. для позначення кризових явищ у європейській культурі. У кінці 40-их років XX ст. А. Тойнбі позначив цим терміном культуру Європи після Нового часу.

Європейська гуманітарна культура Нового часу ґрунтувалась на таких ключових поняттях і настановах, як романтизм, символізм, закрита форма, мета, задум, ієрархія, творчість, жанр, глибина, метафізика, істина й ін. Цей інтелектуальний набір засобів та способів пояснював за допомогою раціональної думки відповідну першопочаткову реальність, „заглянути” по той бік повсякденної емпіричної реальності, осягнути істину.

Постмодернізм сприймає це як намагання розуму панувати над усіма сферами людської життєдіяльності, що виявилось у технократичному пануванні людини над природою і соціально-політичним пануванням людей над людьми. Позбавитись від претензій на будь-яке всезнання - одна з головних установок постмодерну. Визнається можливість безмежної кількості картин світу, жодна з яких не може претендувати на істину, бо не існує способів та методів осягнення дійсності, що були б вільними від впливу людських бажань, потреб, мотивацій.

Постмодерністські письменники створюють художні твори, в яких немає ані героїв, ані особистостей, ані лідерів, де все спрямоване на руйнування ієрархії цінностей, зміщуваність стилів, забуття імен і дат.

Література

1. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації / За заг. ред. В.М.Пічі. - Львів, 2003.

2. Культурологія: Навч. посібник / А.Г.Баканурський та ін. - К., 2005.

3. Культурология. Основы теории и истории культуры. Учеб. пособие. - Спб., 1996.

4. Культурология: Учеб. пособие для студентов негуманитарных спец. /В.И.Добрынина, М.С.Киселёва. - М., 1993.

5. Культурология. ХХ век. Антология. - М., 1995.

6. Культурология. Словарь. - Спб., 1997.

7. Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник - К., 2005.

8. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології: Навч. посібник - К., 2006.

9. Глобалистика: Энциклопедия / Гл. ред. И.И. Мазур, А.Н. Чумаков; Центр научных и прикладных программ «Диалог».- М.: ОАО Издательство «Радуга», 2003.

Тема 7. Феномен української культури. Тенденції розвитку сучасної української культури

7.1 Генеза української культури: періодизація та характеристика основних періодів розвитку

Якщо розглядати українську культуру в контексті культурно-історичних доль слов'янства, то слід зазначити, що в своєму розвитку вона пройшла кілька етапів. Перший етап охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства (988 р.), тобто - це культура східнослов'янських племен дохристиянської доби.

Початки передісторії української культури губляться у сивій давнині. Культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства (доба раннього палеоліту) й відтоді нерозривно пов'язана з його історією. Глибокий слід в історії української культури залишили племена Трипільської культури (ІV - ІІІ тис. до н.е.), яким властивий був уже доволі високий рівень виробничої культури, техніки виготовлення кераміки, суспільної організації. Значного рівня досягла тут і духовна культура. За твердженням М. Суслопарова, саме тут існував перший у Європі літеро-звуковий алфавіт. Отже, створений він був раніше, ніж у фінікійців (ІV тис. до н.е.). Є історики, котрі намагаються генетично пов'язати трипільців з майбутніми українцями, але науково це поки що не доведено. Більшість істориків вважають, що трипільська культура зникла безслідно, так, як і з'явилася. І це одна з найбільших загадок історії.

Епоха бронзи і раннього заліза - це калейдоскоп археологічних культур на території сучасної України. “Батько історії” Геродот детально описує територію України в V ст. до н.е. в образі Скіфії. Якраз у цей період відбувається грецька колонізація Північного Причорномор'я, виникають поліси - міста-держави та утворюється Боспорське царство. Велике переселення народів, яке мало місце у ІІ - VІІ ст. н.е., не обійшло й українських земель, спричинило вторгнення сюди гунів, готів та аварів. Розгром Боспорського царства і Малої Скіфії створив сприятливі умови для широкого розселення слов'янських племен, у тому числі й на землях сучасної України. Саме з цього часу і починається справжня історія України, історія культури її народу.

Перше тисячоліття нової ери для розвитку української культури було сповнене низкою подій історичної ваги: виникнення Києва - “матері міст руських”; об'єднання східнослов'янських племен й утворення держави - Київської Русі; переможні походи руських князів та розширення державних кордонів; небувале піднесення культури від безпосереднього спілкування з Візантією, половцями, хозарами й іншими народами і, нарешті, запровадження християнства. Все це разом поставило український народ та його культуру в один ряд з іншими високорозвиненими народами і культурами Європи й світу.

Другий період розвитку української культури припадає на час існування княжої держави - Київської Русі та Галицько-Волинського князівства (ІХ - ХІІІ ст.). Київська Русь - могутня ранньофеодальна військово-деспотична імперія, котра нічим не відрізнялася від імперій Каролінгів та Меровінгів, за винятком того, що вона від часу свого виникнення перебрала на себе роль покровителя, мецената і доброчинця культури, стала провідною матеріальною основою її розвою. А запровадження християнства (988 р.) долучило українців до культурно-етичних цінностей, які й понині становлять основу сучасної західної цивілізації. Вони збагатили скарбницю духовного життя русичів, вивели їх культуру на широкі простори світової цивілізації, поставили в один ряд з найрозвинутішими тогочасними культурами. Цей культурний розвій було призупинено монголо-татарською навалою.

Із прийняттям християнства Київська Русь уходить як рівна до співдружності європейських країн, прилучається через зв'язки з Візантією до античної культурної спадщини. Вона активно вбирає кращі культурні набутки Європи: кам'яну архітектуру, живопис, книгописання, писемну літературу, шкільництво. Створюються монастирські осередки як своєрідна концентрація інтелектуального потенціалу.

Але не слід забувати й того, що християнська релігія прийшла на Русь у “готовому” вигляді з Візантії. Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий опір широких мас населення, яке дотримувалося віри батьків і дідів. Тай сама централізована княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала давні слов'янські традиції. Звідси активна взаємодія християнства і язичництва, характерна для давньоруської традиції майже протягом усього її існування. Поступово складався світоглядний синкретизм, відбулося злиття народної релігії та церковного християнствіа при визначальній ролі першої.

На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні дослідження дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до ІХ ст. Болгарський письменник початку Х ст. Чорноризець Храбр у своїй праці “Сказання про письмена” писав, що коли слов'яни були ще язичниками, вони писали й ворожили за допомогою рисок і зарубок (“черт і рєз”). Це було примітивне піктографічне (малюнкове) письмо, за допомогою якого неможливо було писати значні тексти. Тому до прийняття християнства література на Русі була представлена виключно усною народною творчістю, що не потребувала писемності. Пізніше слов'яни отримали дві азбуки - глаголицю і кирилицю, авторами якої вважаються болгарські просвітителі ченці Кирило та Мефодій У порівнянні з глаголичною азбукою, літери якої мали складне написання, кирилиця була простою і доступною, а тому отримала офіційне поширення в Болгарії (кінець ІХ ст.) і на Русі (Х ст.).

Від цієї доби починається бурхливий розвиток писемної літератури. Літературу доби Київської Русі прийнято поділяти на перекладну (створену за кордоном - у Візантії, Болгарії, Греції - й перекладену давньоруською мовою) та оригінальну (написану вітчизняними авторами). Всю князівську добу переважала перекладна література. Потреба у ній диктувалася насамперед тим, що язичницька Русь повинна була скористатися давно виробленими видами церковно-християнської літератури, без якої неможлива була пропаганда нового віровчення і нового світогляду.

Головними жанрами перекладної літератури були біблійна література (переклади Біблії та інших канонічних церковних книг); агіографічна (житійна) література (від грецького “агіо” - святий, “графо” - пишу) - опис життя святих; апокрифи (від грецького - таємничий, прихований) - твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею; гімнографія - християнські богослужебні співи-гімни.

Оригінальна література була представлена такими жанрами: літописи - записи історичних подій, ведені ченцями в монастирях, що поволі перетворилися на літературно-наукові твори; ораторська література або церковна проповідь (найвизначнішим твором вважається „Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона); житійна література, повчальна або педагогічна література (видатним твором цього жанру безперечно є “Повчання дітям” Володимира Мономаха), паломницька література (описи подорожей прочан до християнських святинь - Єрусалиму, афонських монастирів, Константинополя тощо), художня література (перлина цього жанру - „Слово о полку Ігоревім”).

Розвиток літератури Київської Русі відбувався у нерозривному зв'язку з освітою та знанням. Письменство і школа була головним засобом ширення освіти. Піклування про цю культурну галузь з часу введення християнства взяли на себе держава і церква.

Прийняття християнства вплинуло і на подальший розвиток архітектури. До цього образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев'яними будівлями. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст - кліті, заборола, башти, а також церкви. Але традиційна дерев'яна архітектура на певному етапі розвитку Київської Русі перестала відповідати уявленням про престижність. Вихід її на міжнародну арену, знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства обумовили появу монументальної кам'яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич.

Перші кам'яні будівлі на Русі зводились, безперечно, під керівництвом візантійських зодчих. Масштабні роботи по створенню ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці Х - на початку ХІ ст.

Кращою будівлею ансамблю “міста Володимира” була Десятинна церква, збудована у 989 - 996 рр. грецькими майстрами. Церкву прикрашали 25 куполів. На неї князь відраховував десяту частину власних прибутків (звідси й назва церкви, й назва феодального податку на користь церкви). Довгий час Десятинна церква була осередком усього ідеологічного життя Києва. Навколо неї розташовувалися палаци князя й знаті; туту скликалися церковні собори, влаштовувались народні свята. З її кафедри виступав відомий оратор і письменник, митрополит Іларіон. Зруйнована ця церква була монголо-татарами у 1240 р., коли Батий брав Київ.

Новий етап розвитку монументальної архітектури на Русі репрезентують насамперед будівлі “міста Ярослава” в Києві. Якщо побудовані за Володимира Святославича кам'яні споруди витримані у візантійських традиціях, то вже за Ярослава Мудрого давньоруське зодчество набуває чітко виражених національних рис. Це засвідчує такий шедевр архітектури першої половини ХІ ст., як Софійський собор (1037 р.). Величні і гармонійні архітектурні форми, урочисто-святкове внутрішнє опорядження викликали захоплення сучасників. У цій видатній пам'ятці закарбовані досягнення візантійської середньовічної культури, пропущені крізь свідомість руської людини й одухотворені її гуманістичним світосприйняттям. Софія Київська являла собою величезну п'ятинефну хрестовокупольну споруду з 13 куполами, оточену з північного, західного і південного боків двома рядами відкритих галерей. Із заходу, між зовнішніми галереями, до собору було прибудовано дві башти, широкі гвинтові сходи яких вели на церковні хори (балкон всередині церкви). Споруда представляє візантійсько-руський стиль.

Починаючи з 30-их років ХІІ ст. церковна архітектура Київської Русі набуває нових рис. У зв'язку з посиленням політичної ролі удільних князівств зростали їх столиці. В кожній розгортається монументальне будівництво, що диктувалося як престижними міркуваннями, так і практичними.

Крім культової розвивалася також палацова архітектура та взагалі світська. Вона відрізнялася міцністю та монументальністю. Часто виконувала й певні фортифікаційні (оборонні) функції. Зокрема, важливе місце займали в архітектурі оборонні споруди у формі дерев'яних стін з бійницями і з баштами стрільниці. Типовою спорудою для давньоруських міст був так званий дитинець - внутрішнє укріплення навколо резиденції князя чи єпископа. Такий дитинець, зокрема був збудований в ХІ ст. братом Ярослава Мудрого Мстиславом у Чернігові. Існували вони і в інших містах. Спорудою, що є одночасно і фортифікаційною і монументальною, вважаються знамениті Золоті Ворота у Києві. Вони були споруджені Ярославом Мудрим на зразок константинопольських воріт, після того, як князь обніс місто земляними валами, попередньо розширивши його на південь і захід. Земляний вал був у основі товщиною 30 метрів,а у висоту сягав 14 метрів. Ширина ровів, які теж опоясували місто дорівнювала 13 - 15 метрів. Палацова архітектура, починаючи з Х - ХІ ст. була виключно кам'яна.

Образотворче мистецтво Київської Русі було представлене п'ятьма основними видами, а саме: фрескою, мозаїкою, іконописом, рельєфною скульптурою та книжковою мініатюрою. Як бачимо, перші чотири тісно пов'язані з культовою архітектурою, оскільки були її безпосереднім опорядженням.

Мозаїка - вид монументального образотворчого мистецтва, що являє собою зображення, викладене на стіні чи підлозі з різнокольорових шматочків смальти (непрозорого скла).

Техніка мозаїки має свої витоки зі Стародавнього Єгипту. У Київську Русь вона прийшла з Візантії. Виконання мозаїчного зображення дуже копітке. За один день роботи досвічений майстер міг викласти мозаїкою не більше 3,5 кв. м площі. Грандіозні мозаїчні зображення були виконані у Софії Київській. Вони прикрашали головний вівтар і купол собору. Взагалі, мозаїчні панно Софії виконані на яскравому золотистому фоні і набрані зі смальти 177 кольорових відтінків.

Прекрасне опорядження мав храм Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві. Його мозаїки нагадували за схемою композиції софійські: Богоматір, “Євхаристія”, “Святительський чин”. Собор зруйновано в 30-ті роки ХХ ст., але дещо з нього вдалося врятувати. Це - композицію “Євхаристія”, зображення Дмитра Солунського, Стефана, Фадея. У створенні мозаїк цього храму взяв участь видатний київський художник кінця ХІ - початку ХІІ ст. Алімпій.

Мозаїчні зображення були покликані в максимально простій та лаконічній формі розкривати перед глядачем основні положення християнського віровчення. Таким чином, як бачимо, на живопис покладалися важливі ідеологічні функції. Ієрархи церкви недарма порівнювали мозаїки з книгою для тих, хто не вміє читати. Наочність та естетична значимість живописних образів мали справляти дійовий вплив на широкі маси населення.

Фрески (від італ. “свіжий”, “вологий”) - вид монументального живопису, що являє собою малюнок на вогкій, щойно потинькованій стіні водяними фарбами. Зразки фресок тієї доби знову ж таки знаходимо у Софії Київській.

Фрески покривали всі стіни собору. Стилістично вони близькі до мозаїк. На фрескових панно - три цикли зображень: євангельські (з життя Ісуса Христа), біблійні (на сюжети Біблії) та житійні (присвячені різним святим). Світський сюжетний живопис, розміщений у західній частині храму, являє собою унікальне явище, не характерне для візантійських церковних канонів. Йдеться про урочисту композицію, яка зображує засновника Софії Ярослава Мудрого і його сім'ю на стінах середнього нефа. Особливий інтерес становлять сцени полювання; зображення константинопольського іподрому, на якому присутні візантійський імператор і київська княгиня Ольга.

Поряд із стінним (монументальним) живописом значне місце на Русі посідало іконописання - різновид станкового живопису, твори якого присвячувалися зображенню біблійних героїв і виконувалися на дошках, вкритих особливим грунтом, до складу якого входили клей та крейда, темперними фарбами (тобто розведеними яєчним жовтком).

Твори давньоруського іконопису збереглися в поодиноких екземплярах, хоч мали значне розповсюдження. Ними прикрашали храми, каплиці, палаци, житла бояр, купців. Перші ікони на Русь привозили з Візантії і Болгарії, пізніше з'явились і власні. Найвідомішою іконописною майстернею в кінці ХІ - на початку ХІІ ст. була Печерська. Тут творив уже згадуваний Алімпій, який навчався у Константинополі. Рештки іконописних майстерень виявлено також під час розкопок на території Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві, а також у Новгороді.

Іконопис був підпорядкований суворим канонам. Не кожен художник мав право писати ікони. Митець мав спершу пройти спеціальну духовну підготовку, бути вірним послідовником православної віри, добре вивчити канони (правила) та символіку цього виду образотворчого мистецтва. Особливого значення іконописці надавали кольору: білий і золотий символізували світло, перемогу, радість; чорний - горе; червоний - муку, біль, пролиту кров; синій і блакитний - колір неба, святості, вічного плину часу; зелений - юність і силу. Символіка кольорів була розроблена християнськими мислителями і на багато століть стала правилом для іконописців. Давні українські майстри опановували мову кольорів і вміли тонко нею послугуватися для вираження тих чи інших почуттів.

Ще одним видом образотворчого мистецтва, що був тісно пов'язаний з архітектурою, вважається рельєфна скульптура (різьба по каменю).

Осібним видом мистецтва Київської Русі була книжкова мініатюра, поява і розвиток якої пов'язані з поширенням писемності та книг. Цей вид живопису був прикрасою давньоруських рукописних книг. Книгу на Русі любили і шанували. Рукописні книги були дуже дорогими, їх переплітали в міцні оправи з металевими замками, прикрашали численними ініціалами, заставками, мініатюрами. До наших днів збереглося кілька рукописних книг ХІ - ХІІ ст., переписаних та оздоблених київськими майстрами. Найдавніша з них - “Остромирове Євангеліє”, написане у 1056-1057 рр. “Виконував” цю книгу диякон Григорій. Це урочистий, великий фоліант, написаний на пергаменті гарним урочистим шрифтом - так званим уставом. Переписано її з болгарського оригіналу,прикрашено численними ініціалами, заставками та трьома великими, на весь аркуш, мініатюрами із зображенням євангелістів Іоанна, Марка та Луки.

Для мініатюри Стародавньої Русі характерна площинність, графічна манера письма. Часто зустрічалися силуети храмів, геометричний і стилізований рослинний орнамент. Орнамент також пов'я'аний з мотивами ювелірного та декоративно-ужиткового мистецтва. Заставки оточені численними зображеннями людей, тварин, птахів.

Найпоширенішим видом мистецтва Київської Русі було декоративно-ужиткове мистецтво. Воно охоплювало всі верстви населення і тому увібрало в себе і місцеві багатовікові традиції, і народні риси, і стилістичні тенденції світового художнього процесу, оскільки Київська Русь вела широкий торговельний та культурний обмін з іншими народами. Найрозвиненіші види декоративно-ужиткового мистецтва давньоруської держави: металообробка, гончарство, дереворізьблення, кісткорізьблення, ткацтво, склоробство.

Металообробка включала в себе ювелірне ремесло та художнє литво. Давньоруські ювеліри були надзвичайно майстерні. Дуже досконалими виявилися такі техніки ювелірного мистецтва, як чернь (чорні або темно-сірі зображення, нанесені на метал - золото чи срібло - шляхом гравірування і заповнення заглиблених ліній спеціальним сплавом), зернь (дрібні золоті або срібні кульки діаметром 0,4 мм напаювалися на орнамент, що прикрашав ювелірні вироби), скань (орнаменти з найтоншого скрученого дротика) та перегородчаста емаль (заповнення різнокольоровими емалями проміжків між металевими перегородками, напаяними ребром на поверхню металу).

Майстри Київської Русі порівняно рано оволоділи технікою склоробства, майолікової кераміки. Цьому сприяло широке будівництво кам'яних будівель, для внутрішнього опорядження яких використовували смальту, керамічні плитки, покриті різнокольоровою поливою. Як вважають спеціалісти, давньоруськи ремісники знали вже й секрети кришталю.

Третій період розвитку української культури припадає на литовсько-польську добу (ХІV - середина ХVІІ ст.) в історії нашого народу. Розвиток культури у цей час позначений тісною взаємозалежністю і взаємопереплетенням національно-визвольної боротьби та руху за відродження української культури. У ході цього руху не лише формувалися ідеологічні передумови всенародної визвольної війни, що розпочалася в Україні 1648 р., а й створювалися культурні цінності, які стали основою розвитку української культури протягом наступних століть.

Більша частина українських земель знаходилася у складі Литовської та Польської держав. Разом з тим ХІV - ХVІ ст. є часом подальшого формування українського народу, активізація його боротьби проти польсько-литовського панування, поява на історичній арені України такого самобутнього в політико-культурному контексті явища, котрим було українське козацтво. Тому головним питанням культурного життя цієї доби було національне питання.

Це було пов'язане з необхідністю збереження українського народу як такого, його мови, культури від процесів чужоземної колонізації та асиміляції. Культурні процеси перебували у прямій залежності й підпорядкуванні інтересам національно-визвольної боротьби.

Шкільна освіта у литовсько-польські часи була тісно пов'язана з церквою. До початку ХVІ ст. українська освіта великою мірою продовжувала освітні традиції Київської Русі. У школах, що існували при церквах і монастирях навчалися діти не лише феодальної знаті, а й селян та ремісників. Церковно-парафіяльні школи організовувалися за грецьким зразком. У них вивчали азбуку, молитви, читали часослов та псалтир, вчилися скоропису та лічбі, тобто це були початкові школи. Учителями, як правило, були дяки. Викладання провадилося церковнослов'янською мовою. Основним завданням таких шкіл було не лише надання початкової освіти, але й вивчення основ православного віровчення, єднання парафіян навколо церкви.

У другій половині ХVІ ст. більшість українських земель увійшла до складу Речі Посполитої. У зв'язку з цим відбулися значні зміни в шкільній справі. Через наступ католицизму та активізацію національно-визвольного руху ідеологічна боротьба переноситься передусім у сферу освіти. Вплив Реформації спричинився до того, що протестанти заснували у Польщі та Литві, а згодом і в Україні (Рахів, Хмельник) низку кальвіністських, лютеранських та аріянських шкіл, де вчилися й українці.

За їх слідами розгортають свою діяльність і єзуїти. З метою поширення католицизму вони протягом якихось 30-40-их років відкривають цілу мережу єзуїтських колегій за зразком західноєвропейських вищих шкіл. Тут працювали досить високого рівня вчителі, головним завданням яких було поєднувати навчання з вихованням у католицькому дусі. Навчання було суворо регламентованим, за традиційною для Західної Європи схоластичною схемою. Курс поділявся на два рівні: „тривіум” (граматика, поетика, риторика) та „квадріум” (математика, астрономія, музика, діалектика). Додатково вивчали основи історії, географії, космографії, природознавства. Мовою навчання була латинська. Введення систематичного курсу теології (богослів'я) давало право на проголошення закладу академією. Українці, які не мали рівноцінних православних шкіл, віддавали своїх дітей до цих колегій, де ті майже повністю втрачали ознаки національної ідентичності (умовою вступу до єзуїтських шкіл було попереднє прийняття католицької віри).

Частина української молоді ще з середини ХІV ст. прокладала собі дорогу до навчання в західноєвропейських університетах. Так, у Краківському і Болонському університетах здобував вищу освіту Юрій Котермак (Дрогобич), що став науковцем європейського рівня. Він вивчав астрономію, медицину, мистецтво і згодом очолив як ректор Болонський університет. Дрогобич є автором першої української друкованої книги, яка називається „Прогностична оцінка 1483 року”. Наукова діяльність всебічно обдарованого Дрогобича була відома в багатьох країнах Європи, а його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі.

Через усі зазначені обставини у ХVІ ст. в Україні постало питання про створення вітчизняного вищого навчального закладу європейського рівня. І такий заклад з'явився заходами найбагатшого магната Речі Посполитої і найвидатнішого меценати доби князя Василя (Костянтина) Острозького. У 1576 р. він заснував у своїй резиденції в м. Острог славнозвісну Острозьку греко-слов'яно-латинську колегію, що задумувалася як майбутня православна академія. Сучасники й дослідники називали цей заклад „грецьким колегіумом”, „тримовним ліцеєм”, „академією”. Тут викладали „сім вільних наук”. Князь Острозький подарував школі багатющу бібліотеку.

При академії зібрався колектив відомих учених і письменників. Це - Герасим Смотрицький, Дем'ян Наливайко, греки Діонісій Палеолог та Кирило Лукарис, колишній професор Краківської академії Ян Лятос та ін. За 47 років існування цього навчального закладу з нього вийшло чимало освічених людей. Досить сказати, що тут навчався майбутній гетьман Петро Конашевич Сагайдачний, письменники Мелетій Смотрицький та Іов Княгицький. Острозьку колегію закінчили близько 500 випускників і національно-визвольний рух в Україні отримав значний загін своїх умілих захисників і пропагандистів. При Острозькій академії діяли друкарня та літературний гурток, що працював над перекладом слов'янською мовою Біблії. На жаль, академія і гурток після смерті князя К.Острозького (1608) відчутно занепали. А коли Острог перейшов до його онуки - ревної католички, школу реорганізували в єзуїтську колегію.

Велику роль в організації культурно-освітніх установ відіграли братства - національно-релігійні громадські організації православного міщанства, що виступили у кінці ХVІ - першій пол. ХVІІ ст. на захист православної віри та української культури. Церковні братства існували в Україні з глибокої давнини, але активізували свою діяльність з др. пол. ХVІ ст. і особливо після Берестейської церковної унії 1596 р., адже тоді православні опинилися фактично поза законом, оскільки у них було відібрано і передано уніатській церкві усі юридичні права. Першим відзначилося своїми заходами Львівське Успенське братство, яке у 1585 р. отримало від константинопольської патріархії ставропігію (незалежність). Надання ставропігії було першим визнанням подвижницької діяльності братчиків. Згодом братства виникли в Рогатині, Городку, Дрогобичі, Галичі, Луцьку, Немирові, Кременці, Києві та ін. містах.

Братства дуже підтримували українські козаки. Так, у 1617 р. гетьман Петро Конашевич Сагайдачний вступив разом зі своїм військом (20 тис. козаків) до складу Київського Богоявленського братства. А після смерті славнозвісного гетьмана усе його майно перейшло у спадок згаданому братству.

Головний напрям діяльності братств - це заснування українських братських шкіл з високим рівнем викладання. У 1585 р. вже згадуване Львівське братство заходами найвпливовіших братчиків Юрія та Івана Рогатинців, Івана Красовського організувало свою школу. Виховання в ній мало церковний, але порівняно з Острозькою академією більш демократичний характер. Предмети викладалися тогочасною українською мовою. Вивчалися слов'янська та грецька мови, а також „вільні науки”.

За аналогією із Львівською школою виникають братські школи у Галичі, Луцьку, Вінниці та ін містах - кругом, де була можливість зібрати національно свідомі педагогічні колективи. Культурно-освітній і громадсько-політичний братський рух поступово поширюється із заходу на схід у стратегічному напрямі на давній Київ, куди, починаючи десь із 1600 року, перебирається значна частина найактивніших діячів українського братського руху.

У Києві братська школа засновується в 1615 р. Братські школи мали демократичний характер, тут навчалися представники практично всіх станів: міщан, козаків, дрібної шляхти, нижчого духовенства. Запозичуючи деякі елементи західноєвропейської системи освіти, такі як диспути, декламації, виставляння приурочених до церковних свят драматичних сцен на біблійні сюжети тощо, братчики намагалися надавати усім цим елементам українського культурного забарвлення, готуючи національно свідому молодь. Учителі братських шкіл (дидаскали), студенти (спудеї) та учні початкових класів (бурсаки) подорожували по містах і селах України, поширюючи ідеї боротьби проти уніатства і католицизму.

У 1631 р. визначний культурний діяч, на той час архімандрит Києво- Печерської лаври Петро Могила заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 р. була об'єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянський колегіум, що в майбутньому став одним із провідних центрів освіти та науки не лише в Україні, але й в усьому слов'янському світі.

З освітньою галуззю тісно пов'язані поява і розвиток книгодрукування в Україні. Майже до кінця ХV ст. книжка в Україні була рукописною. Головними осередками переписування книг залишалися монастирі. Нерідко переписувачами книг були священники, парафіяльні дяки, а також світські особи, включно до князів і княгинь, бо ця справа була богоугодною і сприятливою для спокутування гріхів і спасіння душі. Поруч з аматорами існувала категорія фахових переписувачів, які виготовляли найвартісніші рукописні фоліанти, як-от „Пересопницьке євангеліє” (середина ХVІ ст.), над створенням якого працювала ціла група переписувачів. Цей твір цікавий ще і як літературна пам'ятка, мова якої наближена до народної і відбиває тогочасні процеси формування української мови. До речі, саме на „Пересопницькому євангелії” складає тепер присягу при вступі на посаду Президент України.

Коли стало відомо про можливості книгодрукування, переписувачі-фахівці повели палку агітацію проти нового винаходу, запевняючи, що тільки писана від руки книга є приємною для Бога, а друкування є ледве не диявольською вигадкою. В Україні ця агітація мала дещо менший успіх, ніж у тогочасній Московії, але також давалася взнаки.

Істотний вплив на початок українського книгодрукування справило виникненння наприкінці ХV ст.східнослов'янського кириличного друкарства у Кракові та Чорногорії. Так, у 1483 -1491 рр. у друкарні Швайпольта Фіоля у Кракові кириличним шрифтом на замовлення православного кліру були видрукувані церковні книги - „Часослов” і „Октоїх”. До речі, відомо що Фіолю у цій справі допомагав Юрій Дрогобич. Типографія Фіоля проіснувала недовго, оскільки майже одразу виникли тертя з католицькою церковною ієрархією. На початку ХVІ ст. друкування книг кириличним шрифтом відновив білоруський вчений Франциск Скорина.

Але справжнє поширення книгодрукування в Україні розпочинається лише з другої половини ХVІ ст. І пов'язане воно з ім'ям Івана Федорова, який змушений був покинути Московію через переслідування духівництва і бояр і шукати собі притулок на білоруських та українських землях. У 1572 р. він прибув до Львова, де за гроші українських меценатів заснував друкарню. У 1574 р. тут побачив світ „Апостол” - перша друкована книга в Україні, що мала церковний характер. У 1578 р. Федоров видає „Буквар” і „Азбуку”, призначені для мережі тогочасних шкіл. З 1580 року Федоров працює в Острозі, у друкарні знаменитого Острозького культурно-освітнього осередку, де за рік виходить повне друковане видання Біблії церковнослов'янською мовою.

Литовсько-польська доба позначена досить поступальним розвитком української літератури. Поряд із старими жанрами виникають і нові. Серед старих жанрів важливе місце посідають літописання, апокрифи, агіографія, паломницька література. На ХV - XVI ст. припадає розквіт українського епосу (дум, балад, історичних пісень), що оспівував героїчну боротьбу й звитягу захисників вітчизни, трагічну і славетну долю рідної землі і мав генетичний зв'язок з багатирським епосом Київської Русі. З ХVІ ст. виконавцями дум і пісень стають кобзарі та лірники, що подають музичні твори у речитативно-імпровізаційниій манері під супровід кобзи, бандури або ліри.

У др. пол. ХVІ ст. з'являється абсолютно новий жанр українського письменства - полемічна література. Причини виникнення полемічної літератури слід шукати в запеклій боротьбі нашого народу проти наступу Польщі на Україну, що призвела до такої ж боротьби між католиками і уніатами з одного боку, та православними - з іншого. Полемічна література не може кваліфікуватися виключно як художня література, бо її завданням було не стільки мистецьке, скільки релігійно-догматичне спрямування. Однак у ній були закладені й мистецькі вартості: письменники-полемісти вдавалися у своїх творах до прийомів ораторського мистецтва, наводили легенди, байки, перекази, зверталися до народної поезії. Всього було створено близько 140 великих полемічних творів, з яких близько 80 написано католиками та уніатами, близько 60 - православними. Серед найвизначніших письменників-полемістів - Петро Скарга (єзуїт, визначний оратор, що розпочав полеміку), Христофор Філалет, Мелетій Смотрицький, Захарія Копистенський, Іван Вишенський.

Виникають і нові жанри поезії - гербова поезія, епіграма, панегірик та погребальна поезія. Два перших жанри є наслідком поширення в Україні ренесансово-гуманістичних ідей, два останніх - то вже подих бароко.

Гербова поезія тісно пов'язана з розвитком книгодрукування, оскільки у кожному українському виданні незалежно від того, церковний чи світський характер воно мало, вміщувалися вірші „на герб”. Геральдичні вірші вміщувалися у книзі безпосередньо за графічним зображенням гербів заможних українських шляхетських родів, представники яких мали стосунок до видання книги. Геральдичний вірш мав провести яскраву і переконливу аналогію між гербовими відзнаками їх носіїв та їхнім реальним життям.

Епіграма також входить в українську літературу спочатку як один з елементів оформлення друкованих видань. Її завданням було налаштувати читача на сприйняття подальшого тексту книги. Але в барокову добу епіграма стає самостійним поетичним жанром.

Барокова доба в українській літературі поставила завдання створення ідеальних образів представників національної еліти - оборонців культурної традиції та носіїв лицарських чеснот. Це завдання мав виконати панегіричний жанр. Вірші „на погреб” також мали уславлювати в майбутніх поколіннях героїчні й подвижницькі постаті діячів національно-культурного руху. Найвідомішим з творів цього жанру є вірш Касіяна Саковича „На погреб гетьмана П.Сагайдачного” (1622).

З'являються жанри літератури, пов'язані із зародженням театрального мистецтва. Це - шкільна драма, інтермедія та вертеп. Шкільна драма - це твори на релігійні та міфологічні сюжети, які писалися і ставилися вчителями й учнями братських шкіл, студентами колегій. Інтермедія - це комедійний твір на побутову тематику, що ставився у перерві між актами поважної релігійної драми.

З ХVІІ ст. починається історія українського вертепу - лялькової театральної вистави з різдвяним сюжетом. Вертепні вистави відбувалися у двоповерховій дерев'яній скринці, де на верхньому поверсі демонструвалася невеличка вистава на сюжет Євангелія, а на нижньому - різноманітні комічні сюжети з народного життя. Часто вертепні вистави обходилися без ляльок і скриньки: ролі виконувалися вживу, але актори неодмінно носили з собою макети “вертепу” (використовуваної як хлів печери, у якій народився Ісус).