Культурологія як наукова дисципліна та її категорії

Ш світлотінь;

Ш фактура, спосіб накладання фарб.

Колорит - це система кольорових зіставлень, яка будується за законами гармонії, доповнення та контрасту.

Композиція. В основі - латинське слово, що означає поєднання, складення. Види композиції різноманітні й поширюються на всі форми організації художнього твору. Композиція виступає основою будь-якого твору мистецтва, вона надає йому єдності та цілісності. За її допомогою погляди художника, його переконання дістають гармонійне і зрозуміле втілення. У композиції свої закони, що складаються у процесі художньої практики, свої прийоми, котрі залежать від особливості художньої мови. Якщо композиція формується прямими горизонтальними або злегка нахиленими лініями, створюється відчуття спокою, розміреності. Поєднання ж різких вертикальних та округлих ліній надає картині динамічності. Так звана діагональна композиція допомагає відчути натиск, рух, силу, експресію.

Іноді художники користуються „круговою побудовою композиції”, коли компонують велику кількість людей у деякому порядкові. Цей прийом особливо вдається, коли є потреба привернути увагу до кожного персонажа зокрема. Якщо хаотично розмістити на площині фігури, око буде сприймати їх як загальну масу, не затримуючись на жодній. Якщо ж розташувати їх по більш-менш замкнутих кривих, наш погляд організується, замкнута лінія буде вести погляд за собою, акцентуючи увагу на потрібному. Згадайте хоча б „Мадонну в скелях” Леонардо да Вінчі - яскравий приклад кругової композиції.

Розповсюджені в живописі й ритмічні побудови, коли всі елементи композиції підкоряються тільки ритму. Відповідно необхідно розв'язувати складні проблеми симетрії та асиметрії. Це особливо актуально для сучасного живопису, як правило, безсюжетного, який створює нові форми художньої композиції.

Фактура. Перш за все, необхідно зазначити, що живопис існує у двох видах: станковий та монументальний. Станковим вважається живопис, який виконується на спеціально заготовленій поверхні (полотно, картон тощо) із використанням деяких допоміжних пристроїв, як-от: мольберт, планшет. Монументальний живопис нерозривно пов'язаний з архітектурою, несе функцію оздоблення. Тому існують різноманітні техніки живопису, і це ще одна можливість для художника підсилити емоційний вплив створеного образу. Основні технічні різновиди - масляний (олійний) живопис, живопис водяними фарбами по штукатурці - сирій (фреска) та сухій (а секо), темпера, клейовий живопис, восковий живопис, емаль, живопис силікатними, синтетичними фарбами, мозаїка, вітраж; акварель, гуаш, пастель, туш тощо. Найвідоміші техніки: темпера, олійні фарби, гуаш, пастель, акварель (дві останні використовуються й у графіці), фреска і мозаїка. Техніка живопису олійними фарбами була розроблена на початку XV ст. братами ван Ейками. Завдяки інтенсивності тонів та тонким кольоровим переходам вони мають унікальні можливості для передачі багатства навколишнього світу і є найбільш популярними для використання.

Скульптур.

Назва цього виду мистецтва походить від латинського слова, що означає „висікаю”, „вирізаю".

Скульптура - це вид мистецтва, в якому образи дійсності відтворюються в пластичних, об'ємно-просторових формах при використанні різних матеріалів. У скульптури як мистецтва є свої особливості, своє коло сюжетів. Це пов'язано насамперед з можливостями, якостями того матеріалу, з котрого робиться скульптурний твір. Відтак, можемо виявити декілька найголовніших способів творення скульптури: висікання (якщо використовуються тверді матеріали: мармур, граніт), вирізання (дерево), ліплення (глина та інші м'які матеріали), литво (метал, пластмаса). У наш час кількість матеріалів, які можуть використовувати скульптори, значно розширилась, і це дозволяє урізноманітнити виражальні засоби цього виду мистецтва.

Скульптура - один із найдавніших видів мистецтва, який своїм корінням сягає доби палеоліту. Вже тоді люди робили фігурки людей та звірів, використовуючи їх, як правило, у культових потребах. У Стародавньому Єгипті скульптура була пов'язана з культом мертвих. Переконання, що душа живе, поки живе зображення людини, примушувало робити скульптуру з довговічних матеріалів і максимально точно передавати образ людини, що померла. Найвищого розквіту досягає скульптура Стародавньої Греції. Недарма Регель називав саме скульптуру провідним видом мистецтва античності. До сьогодні дивують і захоплюють людство гармонійні й одухотворені образи, створені великими давньогрецькими скульпторами Фідієм, Міроном, Праксителем, Лісіппом та іншими. Середньовіччя розвинуло монументальні форми скульптури, що існували в нерозривному взаємозв'язку з архітектурою. Готична сакральна скульптура втілювала повною мірою світоглядні установки епохи, які утверджували перевагу духовності над тілесністю.

З повною силою, в усьому різнобарв'ї жанрів і технік скульптура проявилася у мистецтві великих епох - емоційному Ренесансі, урочисто-пафосному бароко, раціонально виваженому класицизмі. Скульптори XIX ст. намагалися утвердити реалізм у скульптурі, надати образам історичну конкретність, побутову та психологічну достовірність.

Абсолютно нові підходи демонструє скульптура XX ст., яка несе в собі, як правило, символ, емоційний імпульс, а не реалістичність і подібність. Авангардисти досягають цієї мети відвертою гротесковою деформацією пластичної форми, пошуками її вихідних конструкцій і цим на перший план виводять найголовнішу характерну рису скульптури, що коріниться у самій її природі, - здатність до широкого узагальнення.

Скульптор передає рух, який фіксує один момент дійсності. Але в ньому сконцентровано відчуття того, що передувало йому і як він буде продовжуватися в майбутньому. Таким чином, сприйняття скульптури поступово розгортається у часі, створює відчуття безупинного руху. Навіть повний спокій сприймається у скульптурі як внутрішній рух.

Ці уявлення досягаються за допомогою таких засобів виразності у скульптурі, як світло й тінь. Площини і поверхні скульптури, віддзеркалюючи світло та кидаючи тінь, створюють просторову гру форм, яка відповідно впливає на глядача. Тут важливо врахувати все: масштаб зображення, реакцію на світло того матеріалу, який використовується, основні композиційні ритми. Так, бронза допускає різке розділення світла і тіні, дає потужний художній імпульс. А мармур може передати тонку світлотіньову палітру.

Види скульптури розрізняють за її призначенням. Скульптура поділяється на:

Ш монументальну (включаючи монументально-пам'ятникову та монументально-декоративну),

Ш станкову (камерну);

Ш скульптуру малих форм.

Монументальна скульптура буває, як правило, великих розмірів, вона розрахована на складну взаємодію з архітектурою або ландшафтом. Це пам'ятник, монумент, інтер'єрні оздоби. Якщо скульптор робить фігуру у повний зріст - це статуя, до стегон - напівфігура, торс, зображення до пояса - бюст, від плечей - скульптурна голова (якщо із стесаними плечима - герма). Скульптурними групами називають композицію, де є фігури декількох людей.

Склалися два основні різновиди скульптури: кругла - якщо є можливість розглядати скульптуру з різних точок зору, рельєф - об'ємне зображення, розташоване на деякій площині. Розрізняють плоскі рельєфи, в яких зображення утворюється цілком площинними силуетами, проміжки між котрими заглиблені (як у граверній дошці для високого друку), барельєфи (буквально - „низькі рельєфи”), якщо їх виступаючі частини мають більш-менш складну опуклу поверхню, горельєфи (буквально - „високі рельєфи”), форми яких значно виступають над фоном. Зображення може утворюватися і заглибленнями, виступи між котрими правлять за тло (як у граверних дошках для глибокого друку). Такий спосіб називається контррельєфом (буквально - „протирельєф”).

Скульптура малих форм - це скульптурні твори, орнаменти та деталі, які прикрашають предмети побуту. Це різні статуетки, підстаканники, попільнички, настільні лампи, все, що знаходиться посередині між станковою скульптурою і декоративно-прикладним мистецтвом. Сюди ж належать медальєрне мистецтво, гліптика (різьба по каменю) та ін.

Жанри скульптури за її змістом (темою):

Ш портретна (зображення людей);

Ш анімалістична (зображення тварин);

Ш побутова;

Ш жанрова(зображення різних сцен та епізодів життя);

Ш історична;

Ш орнаментальна (орнаменти, гірлянди, квіти, маски тощо).

Графіка

Це вид мистецтва, назва якого походить від грецького слова, що в перекладі означає „пишу, дряпаю, малюю”. Графіку можна вважати основою всіх образотворчих мистецтв. Адже головним засобом створення художнього образу в графіці виступає найбільш простий для людини спосіб відтворення побаченого - лінія, штрих, які творять контур предмета або фігури. Малюнок - це найбільш давній вид графіки, з нього і починається зародження образотворчого мистецтва. Витоки малюнку можна знайти у наскельному живописі неоліту, в античному вазописі, середньовічній мініатюрі. З епохи Відродження малюнок набуває самостійного значення у формі ескізів, альбомних замальовок, етюдів, які виконуються із застосуванням багатьох засобів: олівця, вугілля, крейди, сангіни, пера, пензликів і різних сортів чорнил, туші, акварелі.

Інший різновид графіки - гравюра, або естамп (станкова графіка). Це вид графіки, в якому зображення є друкованим відбитком рельєфного акватинта малюнка, що виконується художником на тому чи іншому матеріалі. Існує дуже багато різновидів гравюри. Це -

Ш гравюра на дереві та лінолеумі (ксилографія та ліногравюра);

Ш гравюра на металі (акватинта, мецо-тинто);

Ш пунктирна манера;

Ш м'який лак;

Ш суха голка

Ш офорт;

Ш літографія.

Найдавніший вид естампу - ксилографія, гравюра на дереві. Це так званий високий друк. Фарба на папір відтискується з випуклих частин друкарської форми, проміжки між якими робляться спеціальними інструментами (штихелями, різцями). Тобто художник залишає лінії малюнка непорушними і видаляє ті місця, які на папері повинні залишитися пустими. В ксилографії, крім настінних естампів, робили й книги, тобто вирізали окремі сторінки з текстом та ілюстраціями, а відбитки з них зшивали. Це вже був крок уперед порівняно з переписуванням уручну. Реалізація геніальної ідеї набірного шрифту Йоганна Гутенберга спростила й пришвидшила процес створення книги, дозволила поєднати на книжковій сторінці набраний текст і граверну ілюстрацію. З появою лінолеуму гравірування на ньому стало ще одним різновидом високого друку.

У різцевій гравюрі на металі та офорті фарба при друкуванні набивається у штрихи - нивки, що зроблені на дошці різцем або витравлені кислотою. Потім фарба під пресом передавлюється на папір. Це глибокий друк.

Глибокий друк має низку важливих переваг над високим завдяки ширшим зображальним можливостям і більшій кількості відбитків. Офорт був улюбленою технікою багатьох видатних художників світу. Назвемо, зокрема, Рембрандта та Шевченка, які залишили неперевершені шедеври. Принагідно зазначимо, що, крім досконалої майстерності й вправності, офорт вимагає від художника і неабиякого здоров'я та мужності. Адже робота з отруйними матеріалами є досить небезпечною. Важкі хвороби, якими наприкінці життя страждали і Рембрандт, і Шевченко, теж, очевидно, були спричинені цією обставиною.

Літографія - вид плоского друку. Друкована форма у ній не має рельєфу. Тому, в строгому смислі, це не є гравюра. На спеціальному літографському камені жирними чорними олівцями малюють, як на папері, лінії. Вони залишаються непідвладними кислоті. Фарба пристає лише до жирних ліній, а інші ділянки, просякнуті водою, залишаються пустими. Перші малюнки на камінні були зроблені німцем А. Зенефельдером у 1797 р. Завдяки простій технології, швидкості друку літографія розповсюдилась дуже широко. Вже на початку XIX ст. було безліч майстерень, у яких друкували офіційні папери, афіші, етикетки, картинки, книжкові ілюстрації. В цій галузі працювало дуже багато художників. Назвемо лише декількох найвідоміших - Франсіско Гойю, Теодора Жеріко, Ежена Делакруа, Валентина Сєрова.

Наприкінці XIX ст. почалися розвиток і утвердження нового способу друку, фотомеханічного, набагато ефективнішого й дешевшого, ніж усі інші графічні техніки. Це викликало до життя новий різновид графіки, так звану друковану графіку:

Ш книжкову;

Ш журнально-газетну;

Ш художньо-виробничу.

Та при цьому своєї привабливості не загубили й традиційні способи гравірування. Цьому сприяють особливі характеристики графіки як виду мистецтва - високий ступінь умовності зображення, лаконізм, загостреність образів, сконцентрованість засобів виразності, імпровізація, ефект незакінченості, котрий примушує глядача довершити процес творення художнього образу в своїй уяві.

5.4 Поняття мистецького стилю. Загальна характеристика мистецьких стилів деяких культурно-історичних епох

Ще одним ґрунтовним поняттям, необхідним для повноцінного аналізу твору мистецтва, виступає поняття „стиль”. Саме слово має давньогрецьке походження, в давнину означало назву палички для письма. Поступово значення слова змінювалося, хоча в основі залишилось уявлення про ті риси, які можуть бути зовнішньо виявлені.

Отже, стиль у мистецтві - це структурна єдність образної системи, зовнішньо виявлених прийомів художньої виразності.

Поняття „стиль” використовується для характеристики етапу в розвитку мистецтва різних художніх напрямів, індивідуальної манери художника. В цьому випадку поняття „напрям”, „течія” можна вважати синонімами стилю. Передумовами виникнення стилю виступають особливості історичного моменту, який переживає суспільство. До деякої міри можна вважати стиль у мистецтві своєрідним віддзеркаленням епохи, її „візитною карткою”.

Стиль тієї чи іншої епохи одночасно проявляється в усіх видах художньої творчості, але може знаходити найбільш яскраве втілення в деяких видах мистецтва. Для прикладу звернемося до історії архітектури. Архітектура тісніше, ніж будь-який інший вид мистецтва, пов'язана з розвитком виробничих сил, з розвитком техніки. Будівництво вимагає організованих дій великої кількості людей. Тому, дивлячись на ту чи іншу пам'ятку архітектури, ми легко можемо пізнати не тільки естетичні уявлення, а й характер суспільних відносин, рівень розвитку того чи іншого суспільства. Говорять, що на сторінках „кам'яної книги” закарбовані епохи історії людства, а стилі архітектури - романський, готичний, ренесанс, бароко, класицизм, еклектизм, конструктивізм - вважаються базовими для характеристики різних епох.

Стилеформуючі ознаки можна виявити вже у мистецтві давніх цивілізацій (Стародавній Єгипет, Вавілон). Живою сторінкою історії сприймаються піраміди в Гізі, які дають повне уявлення про характер єгипетського заупокійного будівництва періоду Стародавнього царства. Величезні гробниці фараонів Хеопса, Хефрена, Мікеріна - фараонів IV династії - височать серед піщаної пустелі неподалік від Каїра.

Цьому архітектурному комплексові, до складу якого входять, крім трьох пірамід, колосальний Сфінкс, ритуальні храми та численні поховання родичів фараона й знаті, властиві чіткий ритм і строга геометрія.

Найбільш грандіозною в Гізі є піраміда Хеопса, побудована архітектором Хеміуном, племінником фараона, у XXVII ст. до н.е. Висота її - 143,2 м. Складена піраміда з 2 300 000 кам'яних брил вагою по 2,5 тонни кожна. Тепер це каміння змогли б перевезти 20 тисяч товарних поїздів, у кожному з яких по 30 вагонів. За свідченнями Геродота, сто тисяч рабів будували піраміду протягом 20 років. У пам'ятці продумано все до найменших подробиць: від вибору місця споруди до астральної символіки, згідно з якою гробниця вписувалася в орбіту космосу. Не дивно, що піраміда, перше з семи чудес світу, і сьогодні зачаровує людство своєю величчю й загадковістю.

У Стародавній Греції архітектори намагалися втілювати гуманістичний принцип краси, що сформулював Аристотель: прекрасне повинне бути ані дуже великим, ані дуже малим. Тут була створена ордерна система, що відіграла визначну роль у розвитку архітектури.

Ордер - один з видів архітектурної композиції, що складається з вертикальних несучих елементів у вигляді колон, пілястрів, стовпів та горизонтальних елементів.

Назви ордерів походять від назв тих місцевостей у Стародавній Греції, де вони використовувались:

Ш дорійський;

Ш іонійський;

Ш коринфський;

Ш тосканський (більш пізній за часом формування).

Виникають нові види будівель: театри, стадіони. По праву найвеличнішою спорудою, в якій виявились фундаментальні риси античної архітектури, вважається центральний храм афінського Акрополя - Парфенон, храм Афіни-Парфенос, Афіни-Діви (архітектори Іктін і Каллікрат, 447-438 роки до Р.Х.). Це периптер, оточений 46 колонами 10-метрової висоти, в ньому об'єдналися риси дорійського й іонійського ордерів. Бездоганна пропорційність, співвіднесення всіх частин, велична простота Парфенону вражають та захоплюють.

А в Стародавньому Римі почали використовувати аркові конструкції з бетону, які давали змогу будувати величні споруди: форуми, тріумфальні арки. Ці споруди, хоч і використовували традиції давньогрецької архітектури, все ж таки втілювали не стільки ідею гармонії й краси, скільки утверджували військову непереможність та велич римської імперії. Грандіозний цирк, названий згодом Колізеєм (від латинського слова „колосеум” - колосальний), будувався протягом 75-82 років. У плані Колізей являє собою еліпс, у центрі якого знаходиться арена, де відбувалися гладіаторські бої і цькування звірів. Довкола арени були розташовані місця для глядачів: мармурові крісла для патриціїв, ряди дерев'яних сидінь вгорі та галерея для біднішої публіки. Колізей уміщав понад 50 тисяч глядачів. Основу його конструкції становлять склепіння й ордерна аркада, що стала важливим елементом римського зодчества.

Визначний трактат Вітрувія „Десять книг про архітектуру”, написаний у другій половині І ст. до Р.Х., заклав основи теоретичної архітектури.

У середні віки архітектура стає провідним видом мистецтва, сформувавши протягом століть романський і готичний стилі.

У спорудах романського стилю (від лат. - римський) простежувались деякі ознаки римської архітектури. Релігійні споруди відрізнялися монументальністю, широким використанням напівкруглих арок і склепінь, що спиралися на колони. В цілому романські будівлі мали оборонне призначення, а звідси їх деяка приземкуватість, похмурість і важкість форм.

На зміну романському стилю в Європі ХІІІ-ІV ст. прийшов готичний (від італ. - готський, варварський). У лініях готичних соборів, що стрімко злітали догори, втілювався релігійний порив служіння Богові. Вертикальність композицій, органічний зв'язок архітектури й скульптури, стрільчасті арки, продовгасті прорізні вікна, прикрашені різнокольоровими вітражами, - ось характерні ознаки готичної споруди, образно названої Віктором Гюго „кам'яною симфонією”.

Найбільш відомою готичною спорудою став собор Паризької Богоматері (Нотр Дам де Парі). Будівництво собору розпочалося у 1163 р., а завершилося в середині XIII ст. Вражають масштаби цього колоса - 9000 чоловік уміщувала п'ятинефна базиліка під час святкових церемоній.

Архітектура Відродження розвинула на новій основі форми античності, у кращих зразках пам'яток ренесансної архітектури втілено ідеї Гармонії і Краси, якими пронизана вся культура цієї епохи. Відштовхуючись від античної ордерної системи, будівничі Відродження створюють нові архітектурні ансамблі. В них перемагають „земні”, центрично організовані горизонталі, які приходять на зміну готичній вертикалі. Найважливіші досягнення ренесансної архітектури монументально втілені у творчості італійських архітекторів Ф. Брунеллескі, Д. Браманте й А. Палладіо.

Стиль бароко (від італ. - примхливий, дивний) розвивається в Європі з кінця XVI до XVIII ст., в епоху становлення національних держав, утвердження абсолютизму. Охопивши всі види мистецтва, найбільш могутньо він проявився в архітектурі та образотворчому мистецтві. Величавість і стриманість Відродження, гармонійні об'єми змінюються динамізмом форм, асиметрією, перенасиченням декоративних мотивів. Будуються нові типи палаців, грандіозні садово-паркові ансамблі. Інтер'єр барокової церкви як місце пишного театралізованого обряду католицької церкви демонструє синтез усіх видів мистецтва. Стиль бароко знайшов своє цікаве, неповторне виявлення в багатьох національних школах, у тому числі й на теренах України, діставши назву „українське” або „козацьке” бароко.

Франція вважається батьківщиною класицизму, стилю мистецтва XVII - початку XIX ст. Утвердившись у драматургії Корнеля, Расіна як пануюча літературна течія, що визнавалася королівським двором, класицизм у архітектурі вимагав математично вивірених рівновагою об'ємів, статичності, що створювала б відчуття надійності та спокою. У XVIII ст. класицизм був пов'язаний з Просвітництвом, підпорядковуючись ідеям філософського раціоналізму, уявленням про розумне влаштування світу, прагнув чіткої організованості логічних, зрозумілих і лаконічних художніх образів.

З кожною новою епохою відбувалося ускладнення стилів, що було пов'язане зі зростанням взаємодії різних шкіл, національних традицій, індивідуальних манер. Уже на межі ХVІІІ-ХІХ ст. розглядати історію мистецтв як зміну стилів стало проблематично, адже розвиток мистецтва не вкладався в рамки зміни одного стилю іншим. XIX століття, що завершувало добу Нового часу, породило стиль „еклектика”, який дозволяв використовувати всі елементи традиційних стилів.

У XX ст. будівництво велося новими індустріальними засобами з використанням невідомих до того часу матеріалів та конструкцій. Це відкривало широкі можливості пошуку засобів виразності, що з успіхом робили видатні архітектори XX ст. (Корбюзьє, Гропіус), але породжувало і складні проблеми масового будівництва.

Грандіозне збільшення кількості міських жителів, перепланування й територій згідно з вимогами НТП примушувало архітекторів шукати форми, оптимальні як за функціональним, так і за об'ємно-просторовим рішенням. Своєрідною відповіддю на заклик нової культурної доби став „хмарочос”. Саме таку назву отримали висотні, в декілька десятків поверхів, будівлі. Їх виникнення у 80-их роках XIX ст. було пов'язане з появою нової техніки, ліфтів та сталевих каркасів.

Батьківщиною цієї нової архітектурної форми вважається Америка. Саме там, в місті Чикаго, у 1891 році архітектори Данієл Бернхем і Джон Уеллборн Рут успішно розв'язали проблему нестачі земельних ділянок для адміністративних будівель, звівши перший в історії архітектури багатоповерховий будинок. Проте не менш гострою була ще одна проблема - яку форму надати новим будівлям: повинні вони бути вищі й більші, при цьому зберігаючи пропорції звичайних будинків, чи їх силует повинен бути зовсім іншим. Відомі чиказькі архітектори Ліс Саллівен та Джон Уеллборн Рут виступали прихильниками нової форми, яка б могла підкреслити висоту будівлі. А ось нью-йоркський архітектор Ричард Морріс Хант був прихильником консервативного підходу, вважаючи, що будівлі можуть бути високими, але обов'язково повинні враховувати історичні традиції, котрі склалися.

Уже у 20-их роках у Нью-Йорку виросло нове покоління американських висотних будівель, яке у руслі розвитку архітектурних стилів можна вважати основою золотого віку висотних конструкцій. Наслідуючи форми знаменитого 55-поверхового „Вулворт-білдінгу”, збудованого у 1913 році за проектом Касса Гілберта, архітектори стали підкреслювати висоту в поєднанні з традиційними формами минулого, піклуючись не лише про економію площі, але й емоційно-естетичний компонент сприйняття. Будівлі баштового типу, завдяки витонченим пропорціям та декоративним додаткам чудово вписувалися в загальний силует міста і тим самим на довгі десятиріччя завоювали право визначати новий образ великих міст практично в усіх країнах світу.

Своєрідним символом Нью-Йорка були й дві башти Центру міжнародної торгівлі (110 поверхів, 412 м.), збудовані у 1971-1973 роках, які трагічно припинили своє існування 11 вересня 2001 року. Події цього дня назавжди ввійдуть в історію, ще раз продемонструвавши, який складний момент переживає зараз людство. Час небувалого технічного прогресу, швидких темпів зростання виробництва разом з тим є часом і найтрагічніших випробувань у царині Духу. Неодноразово робляться спроби зруйнувати ідеали гуманізму, морально-етичні засади соціального прогресу. Ситуація „екзистенціального вакууму”, в яку раз за разом потрапляє людина сучасної епохи, примушує шукати нетрадиційних та дійових шляхів у пізнанні й одухотворенні суспільства, особистості, спираючись на глибинні основи буття: традицію, віру, мораль, творчість. Ця епоха відкриває і не бачені в минулому можливості потужного впливу мистецтва на особистість, утверджує важливість феноменів художньої культури, яким технократичне мислення відводить другорядну роль у житті суспільства. Проте життя повністю підтвердило справедливість афоризму „Vita brevis, ars lоngа” (Життя коротке, мистецтво вічне). Допоки живе людина, мистецтво буде існувати, буде стояти на сторожі духовних надбань людства, утверджувати гуманістичні ідеали.

Мистецтво було, є і буде надійним порадником та розрадником людини.

Отже, художня культура - складне, багатошарове утворення, яке об'єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати й систему заходів для створення, збереження й розповсюдження художніх цінностей, виховання творчих кадрів та глядацької аудиторії.

Мистецтво - це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі. Формою мислення у мистецтві виступає художній образ. Це основа будь-якого виду мистецтва, а спосіб творення художнього образу - головний критерій приналежності до різних видів мистецтва.

Мистецтво, як одна з найважливіших складових культури, проявляє себе в різноманітті конкретних видів художньої творчості, кількість і складність яких неухильно зростає відповідно до вимог часу.

Вид мистецтва - це реальні форми художньо-творчої діяльності, що різняться перш за все способом утілення художнього змісту, специфікою творення художнього образу.

Значення художньої культури у сучасному світі неухильно зростає, оскільки протистояти явищам бездуховності, зневаги до мистецьких надбань людства можна лише шляхом удосконалення творчих потенцій суспільства, усвідомлення пріоритету загальнолюдських цінностей і розуміння перспективи гуманітарного розвою культури.

Література

1. Гуревич П.С. Культурология. Курс лекций: Учебник для вузов. - М., 2003.

2. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації / За заг. ред. В.М.Пічі. - Львів, 2003. - С. 99-133.

3. Культурология. Основы теории и истории культуры. Учеб. пособие. - Спб., 1996.

4. Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник - К., 2005. - С. 230 - 257.

5. Ничкало С.А. Мистецтвознавство: Короткий тлумачний словник. - К., 1999.

6. Хоруженко К.М. Культурология. Энциклопедический словарь. - Ростов-на-Дону, 1997.

7. Энциклопедический словарь по культурологии. - М., 1997.

Тема 6. Модернізаційні та постмодернізаційні процеси в сучасній культурі

6.1 Провідні тенденції сучасного культурного розвитку. Типові риси сучасної західної культури

Неоднорідність і незвичайна розмаїтість культурного матеріалу XX століття, величезна кількість його філософських, історичних, соціологічних, літературно-художніх та інших інтерпретацій, наше безпосереднє ставлення до культурної системи сьогодення, що заважає навіть фахівцеві-досліднику вийти за межі внутрішньої точки зору на культуру, спричиняє відсутність більш-менш загальноприйнятої концепції нинішньої культурної ситуації.

Осмислити інтерпретації явищ культури XX ст. неможливо поза історичним контекстом, без урахування ролі епохальних подій XX ст., що обумовили зміну парадигми мислення й системи цінностей. Ця зміна може бути визначена поняттям кризи гуманізму як системи поглядів, котра понад усе цінує людину як особистість, її право на волю й щастя, а нормою відносин між людьми вважає принципи рівності, справедливості та людяності. Розчарування в гуманістичних цінностях почалося зі світовою війною 1914-1918 років, коли вперше була усвідомлена здатність людини до тотального самознищення. Війна, в яку втягнулися десятки мільйонів людей, у якій вперше в історії людства були застосовані засоби масового знищення (отруйні гази), нові дивовижні знаряддя вбивства (авіація, танки, міни), породила не тільки політичну нестабільність, але й глибокий песимізм щодо гуманістичних ідеалів і віри в світлу силу розуму, що твердо володіла умами європейців з епохи Просвітництва.

Подальші зміни на карті соціально-політичної історії ще більш загострили кризу: російська Жовтнева революція 1917 р., що проходила під демократичними гаслами, завершилась утвердженням деспотичного режиму Сталіна, Німеччина демократичним шляхом (через парламентські вибори) прийшла до фашизму. Дві, здавалося б, протилежні ідеї -- ідея світового панування пролетаріату (в СРСР) та ідея світового панування „арійської раси” (в Німеччині) мали, врешті, однакове втілення -- тоталітарну державу, що абсолютно зневажає гуманістичні ідеали, позбавляє людину індивідуальності й перетворює її на „коліщатко” і „гвинтик” військово-бюрократичної машини. Друга світова війна 1939--1945 років остаточно розвіяла гуманістичні ілюзії; десятки мільйонів загиблих, сталінські табори в СРСР, геноцид єврейського народу, скинуті СЦІА на Хіросіму та Нагасакі атомні бомби продемонстрували міфічність уявлень про людину як „мірило всіх речей”.

Після Другої світової війни світ розколовся на два табори - капіталістичний і соціалістичний. Такий розподіл, прийнятий в основному в соціалістичних країнах, є дуже умовним, оскільки деякі розвинуті країни (наприклад, Швеція й Канада) вибрали „змішаний” варіант, свого роду „народний капіталізм”, з розвинутими системою соціального захисту та державним сектором економіки. Змінилися й співвідношення політичних сил на світовій арені (після розпаду колоніальної системи низка країн - нинішній „третій світ” - здобув державну незалежність і став перед вибором орієнтації--прорадянської чи проамериканської, а відтак і перед вибором типу держави) та економічна ситуація (деякі східні країни - Японія, Південна Корея - здійснили потужний економічний ривок, інші - як арабські „нафтоносні” країни - підвищили свій добробут за рахунок відкриття на їх територіях корисних копалин). Усе це змістило акценти світового розвитку з північного заходу на південний схід, істотно перебудувавши в свідомості людини звичну картину світу.

Розпад СРСР і розвал „соціалістичного табору” також активно вплинули на сучасну культурну ситуацію. Через протистояння соціалістичної й капіталістичної систем світ довгий час перебував у стані „холодної війни”. Ця конфронтація, що кілька разів приводила людство на межу ядерної війни (наприклад, під час „карибської кризи” шістдесятих років, коли на Кубі були встановлені спрямовані на США радянські ракети), переконала ядерні держави в необхідності підписання договору про обмеження стратегічних озброєнь (ОСО), а отже, і подальше скорочення ядерного потенціалу СРСР та США.

Розпад Радянського Союзу вплинув не лише на політико-економічну ситуацію в світі. Насамперед він трансформував систему цінностей людей, що живуть в епоху після „Перебудови”. На руїнах тоталітарної імперії почали формуватися держави, суспільне життя у котрих - подекуди менш, подекуди більш послідовно - орієнтується на протилежну систему цінностей. Це спричинює не тільки кардинальні зміни в соціально-економічній структурі суспільства, але й закономірно призводить до різкого, нерідко трагічного, переосмислення людиною свого місця в суспільстві. Метаморфоза усталених культурних парадигм породжує специфічну культурну ситуацію, розвиток якої дуже складно прогнозувати, як і аналізувати породжені нею культурні феномени. Однак у самій складності задачі й полягає її привабливість для дослідження методами різних наук, насамперед культурології.

Наприкінці XX ст. людство вступило в нову стадію свого розвитку - стадію побудови інформаційного суспільства. Найбільш розвинуті промислові країни Північної Америки, Західної Європи та Південно-Східної Азії вже піднялись на його першу сходинку. Розуміння того, що це суспільство знаменує створення нової цивілізації і приводить до суттєвих трансформацій у системі сучасних культур є характерною рисою нової масової суспільної свідомості. Проте передчуття та усвідомлення невідворотності різкого повороту в історичних долях людства, пов'язаного з переходом до нової цивілізації, помітне вже в працях мислителів першої половини XX ст. У 20-ті роки XX ст. О. Шпенглер проголосив занепад нинішньої індустріальної цивілізації, але ще не визначив обриси і зміст нової. У кінці 50-их років американський економіст Ф. Махлун висунув тезу про настання інформаційної економіки і перетворення інформації в найважливіший товар, а в кінці 60-их років лідер постіндустріалізму Д. Белл уже прогнозував перетворення індустріального суспільства на інформаційне. На початку 80-их років виникнення інформаційного суспільства було зафіксовано в найбільш розвинутих країнах Заходу та в Японії американським професором Дж. Морганом, японським професором Й. Масудою та іншими.

У XX ст. європейський тип культури поширився далеко за межі Європи, охопивши інші континенти - Америку, Австралію - і ввійшов певною мірою в життя азіатських та африканських країн, таких, як Японія, Сінгапур, ПАР. Культура європейського типу вже характерна не лише для Європи, її тепер називають „західною культурою”. Відтепер можна говорити про наявність загальних рис, типових для західної культури в цілому, які в своєрідному вигляді виявляються й у культурах інших країн.

Сучасна західна культура винятково динамічна. Практицизм, індивідуалізм, погоня за матеріальними благами, специфічне ставлення до часу („час - гроші” ) багато в чому руйнують усталені в попередні епохи ідеали людської поведінки, людських взаємовідносин. Ця культура ґрунтується на підприємництві, бізнесі, діловитості. Її головні герої - люди, що вміють заробляти гроші. У ній ціняться активність, раціональність, професіоналізм. Ще однією рисою сучасної західної культури є її глобалізація

Сучасна західна культура досить живуча і продовжує існувати, незважаючи на різні голоси філософів, письменників, художників про її загибель. Їй удалося вистояти у двох світових війнах, у боротьбі з фашистськими та комуністичними режимами, які проголошували себе носіями нової й більш досконалої, ніж вона, культури. Більше того, творчі можливості західної культури не тільки вичерпались, але ще більше зросли. Її досягнення в XX ст. стали настільки значними, що видозмінили умови життя всього людства. Великий вплив на змістову наповненість сучасної західної культури справили всі ті досягнення, що відбулись у різних формах матеріальної і духовної культури: винаходи у галузі електронних засобів зв'язку, освіти, побутової техніки, відкриттів у галузі генної інженерії, заглиблення у мікросвіт та космос, створення нових хімічних матеріалів з незвичайними властивостями тощо. Всі ці революційні зміни позначали перехід до нового типу суспільства (яке називають „постіндустріальним”, „електронним”, „інформаційним” тощо). Американський публіцист-футуролог, автор одного з варіантів концепції постіндустріального суспільства Е. Тоффлер убачає пряму залежність між розвитком техніки й способом життя, його цінностями. У роботі „Футурошок” Е. Тоффлер стверджує, що прискорення соціальних та технологічних змін створює багато всезростаючих труднощів, що викликають шок як у окремого індивіда, так і суспільства в цілому. В подібних соціокультурних умовах основним принципом у всіх сферах суспільного життя стає плюралізм (множинність).

6.2 «Модернізм» як тип культури ХХ століття. Напрями модернізму

Найбільш поширеною теорією, котра досліджує і пояснює характер трансформаційних змін у сучасному суспільстві в соціологічному аспекті є теорія модернізації, яка пройшла значну еволюцію з середини XX ст. Початок модернізації відносять до епохи Відродження, вважаючи, що сам проект Модерну обґрунтовується Просвітництвом (Ю. Хабермас) і пов'язаний із подоланням засад традиційного суспільства та значною мірою є незавершеним.

Теорія модернізації виникла в американській науковій літературі післявоєнного періоду, а сама модернізація розглядалась як явище цивілізаційного масштабу, закріплюючи поділ людства на три світи (розвинені індустріальні країни, соціалістичні країни та індустріально малорозвинені країни). Ідеї модернізації розглядаються у трьох смислах:

Ш у першому, найбільш загальному, модернізація - синонім всіх прогресивних соціальних змін стосовно будь-якого історичного періоду;

Ш у другому, поняття рівнозначне "сучасності", капіталістичним змінам, що відбувалися на Заході з XVI ст. і досягли свого апогею в XIX-XX ст., і які включають процеси індустріалізації, урбанізації, націоналізації, бюрократизації, демократизації, індивідуалізму, утвердження розуму й науки, секуляризації

Ш у третьому смислі термін "модернізація" стосується лише відсталих та слаборозвинених суспільств, які прагнуть наздогнати більш розвинені країни. Це так звана вторинна „наздоганяюча” модернізація, що супроводжується вестернізацією („західнизацією”) національних культур, утратою ними національно-культурної ідентичності.

Еволюціоністська за своєю природою (А. Ковальов, П. Козловськи, П. Штомика та ін.) теорія модернізації пов'язується із соціально-економічними перетвореннями й довгий час у західному варіанті зводилась до „накладання” на інший світ парадигм західного цивілізаційного суспільства, а тому значна частина авторів убачала в цій теорії обґрунтування нової західної моделі домінування в інших країнах і в світі.

Механічне перенесення засад західної моделі модернізації на слаборозвинені країни Азії та Африки породила в них низку тяжких суперечностей і навіть соціальних катастроф, бо не враховувало особливостей соціального ладу та культури цих країн, що й знайшло втілення у метафоричному визначенні цього типу модернізації, як „модернізації на квадратних колесах”.

Надалі С.А. Айзенштадт, А. Турен та ціла низка інших авторів обґрунтовують необхідність органічної модернізації на основі національної культури та менталітету країн, котрі модернізуються, що й знайшло промовисте підтвердження на прикладі Японії й інших країн, та є актуальним і для України.

Для модернізму у мистецтві, що почав зароджуватися всередині ХІХ ст., а почав складатися в систему на початку ХХ ст. притаманний плюралізм, поява множинності нових ідей. В ньому виникли різні течії й напрями (експресіонізм, кубізм, абстракціонізм, сюрреалізм, неореалізм, гіперреалізм), нові форми та жанри мистецтва, пов'язані з використанням техніки (цифрова фотографія, електронна музика, комп'ютерна графіка), набули популярність масові художні видовища, отримала розвиток тенденція до синтезу різних мистецтв. Ці напрями в мистецтві пов'язані з новим - модерністським - світоглядом. Модернізм (від франц. тоdеrnе - сучасний) протиставляв себе традиціоналізму в якості єдиного „мистецтва сучасності” або „мистецтва майбутнього”. Саме слово „модерн” було вперше використано в V ст. для розмежування християнства, що набуло офіційного статусу, і минулого римського язичества. З того часу „модерність” (належність до сучасності) завжди передбачала необхідність усвідомлення епохи у співвіднесенні її з античністю. В Європі нова культура завжди формувалась на базі оновленого ставлення до античності. Так, античне мистецтво завжди вважалось нормативним зразком, із яким звіряли свої твори художники „модерну” в усі часи. Культура „модерну” будь-якої епохи завжди озиралась на античність і, навіть критикуючи її, все ж ніколи повністю від неї не відмовлялась.

У XIX ст. модерн почав набувати стійку тенденцію, протиставляти себе історії й традиції взагалі, пориваючи історичні зв'язки. Модерним починає вважатись тільки те, що виражає просто „нове”. Починається гонитва за „великою новизною” як такою. Ця модифікація модерну чітко представлена, наприклад, у теорії мистецтва Ш. Бодлера - французького поета XIX ст., на котрого великий вплив справив Е. По. Так, Ш. Бодлер орієнтував художників на відмову від традиційних норм і зразків. Художникові пропонувалось завоювати простір та час майбутнього, не орієнтуючись при цьому на будь-які вказівки. Він не знав жодних правил поведінки, норм і зразків у цьому відкритому йому майбутньому; він просто створював нове, не маючи на цьому шляху ніяких орієнтирів. Ш. Бодлер, по суті, сформулював стратегію культури постмодерну.

Модернізм у мистецтві - це сукупність напрямів, що склалися у мистецтві XX ст. Точні часові межі цього явища визначити важко, адже модернізм - явище неоднорідне. Характерними особливостями модернізму є:

відсутність єдиного стабільного стилістичного начала (модернізм неможливо визначити як стиль у мистецтві - це, скоріше, сукупність стильових напрямів);

теоретичною базою модернізму є такі філософські теорії, як філософія життя, неокантіанство, феноменологія, інтуїтивізм, фрейдизм;

відмова в мистецтві від реалізму, спроба, як і в науці, проникнути в потаємне, невидиме;

елітарний характер культури, що поєднується з намаганням перебудови суспільства та прагненням до масовості.

Умовними часовими рамками існування модернізму можна вважати період з 1907 р. (часу виникнення кубізму) по 60-ті роки XX ст. (початку постмодернізму). Центрами модернізму дослідники вважають Францію, Німеччину, Італію і Росію.

Модернізм як явище культури XX ст. включає такі напрями в мистецтві:

1. Кубізм (від франц. сиbе - куб) - авангардистський напрям в образотворчому мистецтві початку XX ст. (П. Пікассо, Ж. Брак, Л. Попова), особливостями якого були конституювання об'ємної форми на площині, використання простих, усталених геометричних форм (куб, конус, циліндр). „Точкою відліку” для кубізму стала робота II. Пікассо „Авіньйонські дівчата” (1907). Кубізм не намагався навмисно відійти від реальності, він просто шукав нові способи її розуміння.

Футуризм (від лат. futurum - майбутнє) виник як суспільно-політичний рух в Італії в 1909 р., ідеологом котрого був літератор Ф. Марінетті. У своїх маніфестах футуристи пропонували ідею „повстання проти тиранії слів „гармонія” та „гарний смак”, пропонували знищити театри, музеї, „вимести” з живопису всі вже використані сюжети, зображувати сучасне динамічне життя. Наслідуючи Ф. Ніцше (який стверджував, що „світ не є чимось фактичним, він рухається, перебуваючи у стані розвитку”), футуристи всіма засобами намагалися передати рух, прискорений темп життя. Це досягається засобами ритмічного повторення окремих фігур і їх частин, наприклад - збільшується кількість рук, ніг у людини, що біжить, зображується мигтіння відповідних фрагментів.

Експресіонізм (від лат. ехрrеssiо - вираження) - напрям у літературі та мистецтві початку XX ст., що проголосив єдиною реальністю суб'єктивний духовний світ людини, а його вираження - головною метою мистецтва. В межах експресіонізму виникли перші твори абстрактного мистецтва. У деяких художників, насамперед німецьких, експресіонізм набув яскравого антивоєнного характеру (Е. Барлах, Ж. Гросс, О. Дікс).

Абстракціонізм (від лат. аbstrасtiо - відстороненість) - художній світогляд, напрям у мистецтві XX ст., який відзначається заміною натуралістичної предметності вільною грою кольорів, ліній і форм. Серед засновників абстрактного мистецтва - В. Кандінський, П. Мондріан, майстри орфізму. Абстракціонізм виникає в 1910 р. та стає кульмінаційною точкою модернізму в плані відходу від предметності. Першим абстрактним твором уважається акварель В. Кандінського (1910), на якій, за словами одного французького критика, „перший раз в історії живопису не можна було що-небудь помітити або взнати”. Абстракціонізм вирізняється винятково простим малюнком: основна увага зосереджується на світлі й кольорі. До різновидів абстракціонізму відносять геометричну абстракцію, абстрактний експресіонізм, ташизм та ін.

Супрематизм (від лат. suprematіе - панування, перевага) - напрям у мистецтві, заснований у 1913 р. К. Малевичем. Філософською основою супрематизму стало вчення А. Бергсона та Б. Кроче про інтуїцію. Супрематизм вказує на панування інтуїтивного, чистого почуття, що оперує чистим кольором і площинними геометричними формами при відображенні зовнішнього світу. Найбільш відомим супрематичним твором К. Малевича є його „Чорний супрематичний квадрат на білому фоні”. При повному зануренні в субстанцію чорного квадрата свідомість, у кінцевому рахункові, доходить до крайніх меж усвідомлення чорного як Абсолюту. „Квадрат” - символ Землі й усього земного - перетворюється у цій точці виміру на більш фундаментальний символ - символ неба. „Чорний квадрат” К. Малевича став легендою в мистецтві XX ст.

Сюрреалізм (від франц. surrealisme - надреалізм) - напрям у мистецтві XX ст., що проголосив джерелом мистецтва сферу підсвідомого (інстинкти, сни, галюцинації), а його методом - розрив логічних зв'язків, які замінюють вільні асоціації. Сюрреалізм виникає у роботах художників 30-их років XX ст. - С. Далі, П. Блума, І. Тангі. Не останню роль у виникненні цього напряму належить 3. Фрейду. Головною рисою сюрреалізму в живописі стає парадоксальна алогічність поєднання предметів і явищ. Найяскравіший представник сюрреалізму - С. Далі. Його творчість можна вважати ризиковими експериментами із смислами й цінностями в європейській традиції.

Звертаючись до сфери підсвідомого, цікавлячись еротикою, нездійсненими бажаннями, грою фантазії, С. Далі поєднує різнорідні об'єкти, протиставляє їх один одному в надприродних ситуаціях. Серед найвідоміших образів С. Далі - розплавлений годинник, телефонний апарат з трубкою у вигляді лангуста, диван-губи, рояль, котрий звисає ніби драпіровка та ін. Використовує він і прийом „зникаючих образів", які нібито розчиняються в навколишньому просторі.

Еклектизм (від грец. еklektikos - той, хто вибирає) - художній напрям (головним чином в архітектурі), що використовує в ході створення творів будь-які співвідношення форм минулого, національних традицій, відвертого декоративізму, взаємозаміну і рівнозначущість елементів у творах, порушення ієрархії в художній системі й послаблення системності й цілісності. Еклектизму властиві: велика кількість прикрас; втрата різниці між масовою та унікальною забудовою в міському ансамблі; відсутність стильової єдності; використання принципу „non finito" (незакінченість твору, відкритість композиції); звільнення від античної традиції й опора на культуру різних епох і народів, тяга до екзотики; демократизм, тенденція до створення універсального, позастановий тип міської житлової будівлі.

Примітивізм - художній напрям, що відображає спрощений погляд на людину та світ із намаганням побачити світ очима дітей, радісно і просто, поза „дорослою" складністю. Таке намагання породжує сильні й слабкі сторони примітивізму. Примітивізм - атавістична ностальгія за минулим, туга за доцивілізаційним способом життя. Це - протидія реальності: світ ускладнюється, а художник його спрощує. Яскравим прикладом цього напряму модернізму є творчість української народної художниці М. Приймаченко.

9.Поп-арт - нове фігуративне мистецтво. Поява поп-арту пов'язана із творчістю неодадаїстів Дж. Джонса та Р. Раушенберга - у 50-ті роки XX ст. Вони вводять у мистецтво предмети повсякденного використання. Таким чином, абстракціоністській відмові від реальності поп-арт протиставляє грубий світ матеріальних речей, якому приписується художньо-естетичний статус. Теоретики поп-арту стверджують, що у відповідному контексті кожен предмет утрачає своє початкове значення і стає твором мистецтва. Тому завдання художника зводиться до надання буденному предмету художніх якостей створенням відповідного контексту його сприйняття. Естетизація предметного світу стає принципом поп-арту. Поп-арт - це композиція побутових предметів, іноді у співвідношенні з муляжем чи скульптурою. Художніми експонатами поп-арту стають зафарбовані білою олійною фарбою порвані черевики, старі шини чи газові плити, пом'яті автомобілі, обривки газет чи афіш тощо.

Серед художників поп-арту можна виділити Е. Уорхола, Дж. Дайна, Д. Чемберлена та інших. Поп-арт має декілька різновидів: оп-арт (художньо організовані оптичні ефекти, геометризовані комбінації ліній і плям), окр-арт (композиції, художня організація середовища, котре оточуює глядача) та ел-арт (предмети і конструкції, що рухаються за допомогою електромоторів), що виділився в самостійний художній напрям - кінетизм.

Гіперреалізм - художній напрям, інваріантом художньої концепції якого є знеособлена жива система в жорсткому і грубому світі. Гіперреалізм створює живописні понаднатуралістичні твори, що відображають найменші подробиці об'єкта. Сюжети гіперреалізму умисно банальні, підкреслено об'єктивні. Головними темами картин гіперреалістів стає рукотворна, „друга" природа міського середовища: бензоколонки, автомобілі, житлові будинки, телефонні будки, котрі зображуються як відчужені від людини. Гіперреалізм показує наслідки надмірної урбанізації, знищення екологічного середовища; доказує, що мегаполіс створює несприятливе для життя людини середовище.

11. Хепепінг - один з видів сучасної західної культури. Автором перших постановок хепенінгового характеру („Подвір'я”, „Творіння”) був А. Кепроу. Хепенінг передбачає загадкові (іноді алогічні) дії акторів і характеризується великою кількістю реквізиту з уже використаних речей та навіть узятих на смітнику. Учасники хепенінгу вбираються у яскраві недоладні костюми, що підкреслюють бездушність виконавців (їх подібність до ящиків, відер тощо). Концепцію світу й особистості, запропоновану хепенінгом, можна сформулювати так: світ - це потік випадкових подій, особистість повинна суб'єктивно відчувати повну свободу, але насправді підкорятись одній дії, бути маніпульованою.

6.3 Криза модернізму. Становлення постмодернізму

Одночасно з розвитком різноманітних напрямів модерністської культури її критики говорять про те, що вона одночасно має кризовий характер і якщо не вживати ніяких заходів, то будуть утрачені всі її досягнення. Не розглядаючи достатньо точно описаних в літературі рис модернізації, котра пов'язується хронологічно з розвитком індустріального суспільства, зазначимо, що теорія і практика модернізації породила низку глобальних нерозв'язаних проблем, таких як екологічна, проблема відчуження, однобічності раціоналізму, догматичного трактування світу, абсолютизації соціального активізму, часто руйнівного за своїми наслідками та інших. Така ситуація в умовах формування інформаційного суспільства і глобалістських процесів спричинює кризу модернізму, його методологічну неспроможність розв'язувати і нові, і «традиційні» глобальні проблеми людства. Натомість формується концепція та напрям досліджень, названий постмодернізмом, зміст, легітимність, час появи та сфери застосування котрого сьогодні активно дискутуються в науці. Наведемо думки видатних мислителів XX ст., що не вичерпують проблем західної культури, витоки яких сягають ще XIX ст.