Культурологія як наукова дисципліна та її категорії

Ситуація культурного шоку (внутрішнього занепокоєння, пов'язаного з утратою зрозумілих комунікативних знаків і символів

Неймовірно, ірраціонально, шокуюче

3

Ознайомлення з основними рисами іншої культури, що контрастують із власною культурою

Інтелектуальний аналіз

Це можна зрозуміти

4

Ознайомлення з почуттями людей - представників іншої культури

Заглибленість, проникнення в іншу культуру

Цьому можна довіряти

На третьому рівні знаходяться ті, хто здатний на інтелектуальному рівні зрозуміти наявні розходження між двома культурами. При цьому досягається здатність до довіри, основана на простій ідеї, що представники іншої культури - теж люди. Але й цей рівень недостатній, хоч і більш досяжний, ніж наступний, четвертий, рівень.

Четвертий рівень характеризується досягненням здатності до глибокого емоційного співчуття - емпатії (від англ. етраthу - співчуття) як здатності поставити себе на місце іншої людини в контексті його культури, зрозуміти почуття, бажання, ідеї і вчинки.

Відповідно до запропонованої схеми, довіра досягається тільки на третьому й четвертому рівнях, і тільки на основі довіри можна досягти емпатії.

Як стверджує Р. Ханвей, третій рівень (або інтелектуальне усвідомлення культурних розходжень) більш досяжний та найбільш реальний, хоча і не достатній.

Поняття емпатії значно ширше, ніж поняття жалю, оскільки воно вміщує не тільки співчуття в біді, а й співпереживання радості. Емпатія - це здатність до співчуття в усьому емоційному спектрі. Це в підсумку здатність поставити себе на місце іншого в його ситуації, перебороти рамки своєї життєвої ситуації, а також перебороти ті рамки, що обмежують поведінку людини в традиційному суспільстві.

Не можна не визнати, що засоби масової інформації роблять більш відкритими для нас інші культурні світи і формують у сучасної людини здатність до розуміння інших культур як основу для появи емпатії. Сучасним людям, якщо їх порівнювати з представниками традиційних культур, властива велика відкритість як передумова більшої здатності до емпатії. У замкнених співтовариствах традиційних культур існувала жорсткіша система регуляції поведінки людини (ритуал), місце індивіда в суспільстві та вся його поведінка були чітко визначені його соціальним статусом. Наявність твердих ієрархічних рамок у середині культурного спілкування робило складною можливість міжкультурного спілкування як сфери, недоступної для традиційних способів регуляції.

Культура Нового часу виробила свої, більш універсальні способи регуляції в середині культурного спілкування (етикет), що досить успішно регулюють міжкультурне спілкування на всіх рівнях (дипломатичний етикет, повсякденний, святковий, діловий етикет, етика бізнесу й міжнародних контактів тощо). Модернізація суспільства привела до трансформації характеру спілкування як у середині національної культури (між представниками різних соціальних верств, різних субкультур, різних етносів), так і між національними культурами, а також між цивілізаціями.

Сучасне суспільство вимагає від людини значно більшого рівня симпатії та емпатії щодо інших культур, ніж того, на яке був здатний представник традиційного суспільства. Сучасна людина повинна мати зовсім інші погляди на світ, зовсім іншу здатність до змін, ніж традиційна людина.

З огляду на сказане, можна спробувати змоделювати різні типи людини залежно від її здібностей до міжкультурної комунікації (табл. 3.2).

Таблиця 3.2 Типи особистості (за моделями міжкультурної комунікації)

Традиційна людина	Не здатна уявити іншу позицію, крім тієї, в якій вона знаходиться, цілком ідентифікує себе зі своєю соціальною роллю.
Людина Нового часу	Здатна до уявлення і навчання різних ролей у контексті своєї національної культури.
Сучасна людина	Здатна представити й уявити себе в усіляких ролях в інших культурах.

Сучасний тип особистості формується в контексті мінливих соціальних умов і культурних контактів, що мають тенденцію до постійного розширення.

Такий тип людини є результатом змін у системі освіти, наслідком широких соціальних процесів, що включають взаємодії та контакти у світовому масштабі. Чим більша кількість людей досягне стану описаного четвертим рівнем освоєння іншої культури, тим меншою буде ймовірність виникнення ціннісних конфліктів (як у середині однієї культури, так і між різними культурами).

„При всій розбіжності між локальними цивілізаціями, що існували як у минулому, так й існуючими в наш час, ми можемо говорити про втілення в кожній з них загальнолюдських соціальних і моральних цінностей. А розбіжності між ними представляються вже не як культурна несумісність, а як міра втілення культурних неминучих цінностей, які є загальним надбанням людства, пов'язаного спільною долею. У свою чергу, це дозволяє нам побачити сенс всесвітньої історії в становленні, ствердженні загальнолюдських цінностей та в їх сприйнятті всіма народами нашої планети”.

Араб-Огли Е.А. Європейська цивілізація та загальнолюдські цінності

Сучасна людина, яка включена у світову систему комунікації, розуміє глобальні перспективи, усвідомлює факт залежності всіх людей (уключаючи себе) від культурного середовища. Людина, яка володіє загальнолюдським масштабом оцінки, є більш раціональною і толерантною.

Література

1. Матвєєва Л.Л. Культурологія: Курс лекцій: Навч. посібник. - К., 2005.

2. Культурология. Основы теории и истории культуры: Учеб. пособие. - Спб., 1996.

3. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології: Навч. посібник. - К., 2006.

4. Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посібник. - К., 2004. - С.75 -78.

5. Гуревич П.С. Культурология. Курс лекций: Учебник для вузов. - М., 2003. - С. 104 - 122.

6. Павленко О.П. Культурологія: Посібник для підготовки до іспитів. - К., 2006.

7. Колінгвуд Дж. Ідея історії. - К., 1996.

Тема 4. Особистість у світі культури

4.1 Поняття про культурний і життєвий сценарії особистості

Культурні сценарії постають, зазвичай, еталонними програмами життєдіяльності, заданими людям соціальними умовами та наявними в певній культурі знаннями, цінностями й правилами поведінки. Вони дуже різноманітні та передбачають участь багатьох осіб у його здійсненні. Вибираючи сценарій своєї поведінки, людина більш-менш чітко уявляє не тільки свою роль у ньому, але й ролі інших людей, з якими під час здійснення сценарію вона буде контактувати. Поняття життєвого сценарію ввів американський психоаналітик Ерік Берн. Під життєвим сценарієм розуміють певні моделі поведінки, відповідно до яких особистість організовує хід свого життя. Людина самотужки планує своє життя. Та уявлення людей про те, як би вони хотіли його прожити, формується під впливом навколишнього соціального середовища.

У життєвих сценаріях можна виділити два рівні: культурний та індивідуальний. Культурний сценарій визначається об'єктивними умовами життя людини і тим, які знання, норми, цінності й ідеали вона може отримати з навколишнього культурного простору. Культурні сценарії є еталонними (взірцевими). Існують певні типові зразки культурних сценаріїв життя, котрих люди дотримуються з дитинства у відповідному соціальному середовищі. Такі сценарії характерні для соціальних типів особистості. Наприклад, існують еталонні сценарії життя селянина, аристократа, вченого, бізнесмена та інших.

В індивідуальному сценарії діяльності сюжет набуває своєрідності, притаманної саме конкретній особистості. Він містить у собі варіативні, не загальноприйняті в певному суспільстві сценарні репліки і ходи, в яких відбиваються особистісні й ситуативні моменти. Отже, культурні сценарії - це платформи, на котрих вибудовуються індивідуальні сценарії.

Будь-який культурний сценарій, з одного боку, забезпечує відповідність дій людини умовам суспільного життя, її можливу успішність, унаслідок чого поведінка людей стає зрозумілою і передбачливою для інших. Сценарії, таким чином, упорядковують та значно спрощують систему соціальних відносин у суспільстві, але, з іншого боку, стандартизують мислення, що може призвести до негативних наслідків у разі, якщо людина опиниться в життєвій ситуації, котра не збігатиметься із звичними культурними умовами. В цьому випадку людина фактично опиняється наодинці зі своїми проблемами і змушена сама, на свій страх і ризик, винаходити нові, невідомі досі сюжети діяльності. Проте відхилення від усталених моделей поведінки, що виявляються позитивним для людини та суспільства, згодом можуть стати взірцями для нових культурних сценаріїв.

Важливе місце серед культурних сценаріїв посідають сценарії діяльності, що визначають загалом характер, мету й норми діяльності людей у будь-якій сфері життя. Вони існують у соціальному просторі як системи умов. Ці сценарії характеризують те, що називають культурою діяльності. Основне значення в буденному житті людей мають сценарії, що визначають культуру мислення, спілкування, праці, навчання, гри, відпочинку

4.2 Культура мислення

Мислення як поняття - дуже складне явище. Так, англійський кібернетик Уільям Ешбі розглядає мислення як процес обробки інформації за програмою, що передбачає добір на рівень, вищий за випадковий.

Звісно, не можна ототожнювати людське мислення з процесом обробки інформації, оскільки пізнавальний аспект мислення полягає в активному вилученні інформації із зовнішнього світу та її опрацюванні.

У кожній культурі мислення пристосовується до розв'язання власних нагальних завдань. Отже, якісно різні культурні світи характеризуються і якісно різними культурами мислення. Осмислення будь-якого завдання будується за відповідними канонами, що утворюють сценарій процесу мислення. Згідно з цим сценарієм, людина вибирає питання для обмірковування, пропонує гіпотези, добирає аргументи, визначає їх істинність тощо. Під час реалізації задуму сценарій може змінюватися, у ньому можуть бути певні „білі плями”.

Культура мислення - це здатність індивідуального мислення до саморозвитку й уміння його виходити за межі форм і канонів мислення, що склалися в конкретного індивіда.

Розглянемо деякі з найбільш характерних вимог до сучасної культури мислення людини.

Рефлективність - організація пізнавального процесу, що охоплює не тільки роздуми над розв'язанням певної проблеми, але й аналіз того, як відбуваються згадані роздуми. Рефлексія - це унікальна здатність свідомості людини в процесі сприйняття дійсності сприймати і себе саму. Внаслідок цього людська свідомість постає водночас і як самосвідомість, думка про щось - як думка про думку, знання про щось - як знання про саме знання.

Аргументованість - потрібно чітко відрізняти тезу та її аргументацію. Не обґрунтовані думки вважаються лише гіпотезами. Ця норма передбачає критичність і самокритичність. Критичність означає необхідність самостійної оцінки правильності будь-якої іншої думки: чи то „загальної”, чи то думки „авторитета”. Самокритичність полягає в умінні об'єктивно оцінювати аргументацію власних думок та висновків.

Логічність культури - це логічна грамотність. Відтоді, як Аристотель винайшов логіку, встановлені нею правила дедуктивних й індуктивних умовиводів стали вважатися нормами мислення. Подібно до того, як грамотна людина вміє писати без орфографічних помилок, так і логічна грамота є вмінням мислити без логічних помилок, відповідно до законів логіки, послідовно та без суперечностей.

Професіоналізм - одночасно із загальними законами логічного мислення існує багато спеціальних методів, за допомогою яких розв'язується завдання в різних галузях знання (скажімо, методи математичного моделювання в техніці, статичні методи в психології та ін.). Нині навряд чи можна обійтися в сфері інтелектуальної праці без подібних спеціальних засобів мислення.

5. Стратегічне управління - вміння користуватися загальнологічними й спеціальними професійними методами надає можливість успішно впоратися зі стандартними завданнями, шлях до розв'язання котрих був відомий ще початково. Та якщо справа стосується складних, нових, нестандартних проблем, про які заздалегідь нічого невідомо, в якому напрямі шукати їх розв'язання, то одного цього вміння може бути недостатньо.

При низькій культурі мислення людина може діяти „за інтуїцією”, за принципом „спроб і помилок”, безсистемно й навмання. Сьогодні ж існують різноманітні форми стратегічного управління процесом мислення, що дають можливість найбільш раціонально його організувати. Вони поділяються на два основні типи.

Перший тип - це алгоритмічні та напівалгоритмічні методики, за допомогою яких розв'язуються стандартні завдання. Вони повністю або майже повністю визначають ланцюг операцій, із яких будується розв'язання завдання і гарантується отримання правильного рішення з великим рівнем надійності.

Другий тип стратегії мислення - це евристичні стратегії. Вони використовуються переважно при розв'язанні нестандартних завдань і, на відміну від першого типу, не дають однозначних рішень щодо конкретних розумових операцій та не гарантують успіху. Ці стратегії охоплюють лише деякі прийоми, що розширюють поле пошуку рішень і здатність скерувати думку на правильний шлях. Такі евристичні стратегії підвищують імовірність успішного розв'язання завдання й значно ефективніші, аніж „інтуїція” чи метод „спроб та помилок”.

„Стратегічність” - ознака сучасної культури мислення. У наш час важко досягти успіху в будь-якій сфері інтелектуальної діяльності без регуляції та організації процесів мислення за допомогою алгоритмічних й евристичних стратегій, і кожен, хто працює розумово, свідомо чи несвідомо їх використовує.

4.3 Культура спілкування

Основні форми спілкування та їх регламентація Спілкуючись, люди "налаштовуються" на взаємодію одне з одним. Кожен з нас приблизно уявляє, що і як він скаже або зробить, яка буде реакція інших на це, його власна реакція на цю реакцію тощо. Такі уявлення створюють індивідуальний сценарій спілкування.

В основу індивідуальних сценаріїв покладені типові культурні сценарії спілкування. Серед них є сценарії, що визначають способи, завдання, форми спілкування, запроваджені в окремих групах або культурах, а також сценарії загального типу, що відображають загальнокультурні норми та правила спілкування. Загальнокультурні сценарії й називають культурою спілкування, в якій можна виділити два аспекти:

зовнішній, ритуальний, „етикетний”, котрий ще називають „зовнішньою культурою”, - відображається у виконанні загальноприйнятих ритуалів спілкування, правил етикету, що наказують, що і як потрібно робити під час спілкування;

соціально-психологічний аспект, або „внутрішня культура”. Охоплює такі вимоги:

стосовно інших дій так, як хотів би, щоб діяли стосовно тебе (так зване „золоте правило моральності”, обґрунтоване ще Конфуцієм, який проголошував: „Людино! Чого не бажаєш собі, того не роби іншому”, а пізніше І. Кантом);

виконуй свої обіцянки, домовленості та зобов'язання. Давні римляни сформулювали цю вимогу у вигляді принципу: „Домовленості мають виконуватися” (у 483 р. на Карфагенському соборі цей принцип став засадничим для міжнародного права);

будь людяним, намагайся робити добро людям, виконувати їхні прохання.

Культурна людина будує спілкування за сценаріями, в основі яких узгоджена єдність зовнішньої та внутрішньої культури.

Спілкування людей проходить у різних формах. Серед них можна виділити такі різновиди:

1) спілкування людини з реальним партнером:

практичне спілкування - відбувається у процесі спільної практичної діяльності, котра вимагає взаємної узгодженості дій і встановлення відносин співробітництва, управління та підпорядкування;

духовне спілкування - міжособистісний інтелектуально-емоційний зв'язок, який найбільш виразно проявляється в дружніх стосунках;

представницьке спілкування - індивіди є не вільні, суверенні особистості, а є представниками окремих груп або соціальних інститутів. Типова процедура - переговори. Це перехідна форма від міжособистісного спілкування до групового;

* групове спілкування - взаємодія груп, кожна з яких утворює єдине ціле, приміром, між класами, націями, партіями, державами, культурами;

спілкування людини з ілюзорним партнером. Таким партнером може бути „олюднений” об'єкт. Витоки такого ілюзорного спілкування знаходимо ще в первісних релігійних віруваннях (магія, анімізм, аніматизм, фетишизм), елементи якого збереглися в релігіях і світогляді сучасної людини;

спілкування людини з уявним партнером. На відміну від ілюзорного партнера, надуманий існує лише в уяві партнера. Його можна уявити як „друге Я” особистості (прикладом може бути „чорна людина” в С. Єсеніна), з котрою розпочався міжособистісний діалог;

спілкування уявних партнерів - художніх персонажів. Ідеться про моделювання спілкування засобами мистецтва.

Соціальна психологія дає класифікацію видів спілкування умовно, та до того ж неповно. Проте нею зручно користуватися для вивчення особливостей сценаріїв спілкування у різних ситуаціях повсякденного життя. Тож розглянемо її детально:

1.Формальне:

*анонімне спілкування - сфера поширення його в сучасних умовах надзвичайно велика, особливо у місті. Це нетривалий контакт між незнайомими людьми. Сценарії анонімного спілкування вимагають дотримання низки правил (поступатися дорогою зустрічним, переходити вулицю на світлофор, у транспорті поступатися місцем старшим та ін.). Головне в анонімному спілкуванні - добре ставлення до людей;

*функціональне спілкування - люди контактують як виконавці відповідних функцій, пов'язаних із їхнім соціальним статусом. У такому разі їхні стосунки визначаються правами, що відповідають їхньому становищу. Функціональне спілкування - типова форма ділових відносин. Воно має на меті обмін інформацією, узгодженість думок, розв'язання певного питання. Тож у сценаріях функціонального спілкування на передній план виступають інтереси справи, а не особистість співрозмовників.

2.Неформальне:

*товариське (дружнє) спілкування є видом неформального спілкування знайомих людей і має різні форми - від добрих стосунків до більш тісних, побудованих на спільності духовного світу, глибокої взаємної симпатії. В останньому випадку важко виявити межу між товаришуванням та дружбою.

Якщо в товариських стосунках наявний меркантильний мотив - за принципом: „я - тобі, ти - мені”, і він відіграє важливу роль, то таке спілкування несуттєво відрізняється від функціонального. Товариські стосунки тоді справжні, коли вони не містять корисливих міркувань, а більше особистісну духовну зацікавленість.

Що стосується дружнього спілкування (дружби), то за часів Сократа воно вважалось однією з основних чеснот, відображених у взаємній симпатії та духовній єдності двох людей. Розмірковуючи над цим, Г. Сковорода називав дружбу „божественною річчю”, що передбачає взаємне пізнання і вимагає часу для свого розвитку й спілкування;

* інтимне спілкування. Особиста емоційна зацікавленість одне в одному та глибока душевна єдність є осердям цього спілкування. Будь-які меркантильні чи престижні мотиви не можуть бути причиною його стимулювання. Якщо вони виникають, то інтимне спілкування руйнується. Воно не регламентоване будь-якими формальними ознаками поведінки, на відміну від товариського. Однак це не означає, що його сценарії встановлюються незалежно від культурних установок. Загальні норми культури діють і тут. Особливого значення набувають моральні характеристики партнерів, вміння слухати одне одного, розуміти думки й почуття іншого, прощати йому випадкові помилки, долати розбіжності.

Одним із основних типів інтимного спілкування є кохання, винятковість та неповторність якого, як і дружба, підпорядковується культурним сценаріям суспільства.

Кохання (мається на увазі статеве кохання), враховуючи його виключність та неповторність, підпорядковується, так само як і дружба, існуючим у культурі сценаріям.

Навіть статевий потяг - біологічне підґрунтя, на основі якого зростає квітка кохання, набуває культурно зумовленої форми. На світанку людської історії, в первісній орді, допускався проміскуїтет - безладні статеві зносини. Поява статевих табу було першим культурним посяганням на сексуальний інстинкт. Воно означало обмеження сексуальних зносин у щойно започаткованих соціальних відносинах, моральних нормах. У багатьох примітивних культурах уводилася заборона на статеві зносини на час важливих колективних справ (перед полюванням) - очевидно, щоб уникнути конфліктів, які виникають в умовах проміскуїтету. Виникнення парної сім'ї ще більш обмежило задоволення сексуальних потреб соціально-культурними рамками. Сучасна цивілізація проникає навіть у саму біологічну природу сексу і дітонародження, запроваджуючи як норму використання презервативів та інших протизаплідних засобів.

Статеві табу в первісному суспільстві стали передумовою виникнення вибірковості - першої норми індивідуального кохання як форми людських (а не тваринних) відносин. В античній літературі кохання описується ще як чисто тілесні потяги до іншої особистості. Про духовне спілкування мова майже не йде. Щоправда, Платон уже починає розрізняти кохання чуттєве й любов духовну („Ерот Афродіти земний” і „Ерот Афродіти небесний”), ставлячи другу вище за першу.

Уявлення про те, що чуттєве кохання характерне лише людям простим, а духовна любов - благо, доступне лише еліті, міцно утвердилось у культурі еллінізму. Новий розвиток ця ідея отримала лише в християнстві, яке проголосило духовну любов Божим даром, всезагальною основою та „істотною сутністю” взаємовідношень між Богом і людиною, між людьми і народами, між людиною і світом. Одночасно духовна любов стала розглядатися в християнстві як вища цінність для всіх людей, а не тільки для обранців. У коханні між чоловіком та жінкою стали вбачати лише частковий прояв любові як вищого блага, дару Божого (і при цьому не найкращий його прояв, бо в ньому наявне плотське начало, що оскверняє любов як духовне відношення до Бога, світу й людини). І все ж таке уявлення про статеве кохання віддзеркалило в ньому загальні принципи християнської моральності. У першому посланні апостола Павла до коринфян (гл.13) викладений свого роду „канон любові” - система правил, котрими повинна керуватися будь-яка любов, у тому числі й статеве кохання:

любов довготерпима, милосердна, вона не заздрить, не возвеличується;

любов не гордлива;

не безчинствує, не шукає свого, не дратує, не мислить зла;

не радіє неправді, а співрадіє істині;

усе покриває, всьому вірить, на все надіється, все переносить;

любов ніколи не закінчується.

У реальному житті любовні стосунки рідко будуються у повній відповідності з цим „каноном”. За словами Ларошфуко, „істинна любов подібна до привида: всі про неї говорять, але мало хто її бачив”. Започатковане Платоном розрізнення кохання чуттєвого і любові духовної стало лише першим кроком до аналізу їх різновидів.

Найбільш розгорнута типологія кохання (любові) була запропонована в 1970 р. Дж. Лі та перевірена психологами Клайдом і Сьюзен Хендрік у 1980-1990 роках. У цій класифікації виділялося шість "стилів любові" - три "первинні" і три "вторинні", утворені поєднанням трьох "первинних". Ці стилі позначені давньогрецькими словами:

Ш ерос - пристрасне захоплення, прагнення до фізичної близькості;

Ш людус - любовна гра, яка приносить насолоду, але без глибокого почуття, допускає можливість зради;

Ш сторге - спокійне, тепле, надійне кохання - дружба;

Ш прагма - із поєднання сторге і людуса, обмірковане, підвладне свідомому контролю кохання за розрахунком;

Ш манія - поєднання ероса і людуса, одержимість, неподоланна пристрасть, ірраціональна залежність від об'єкта;

Ш агапе - безкорислива самовідданість, синтез ероса і сторге.

Різноманіття існуючих у дійсності видів кохання (любові) важко підпорядкувати якому-небудь ідеалу. У всякому разі, історія свідчить, що за дві тисячі років після виникнення християнства практика любовних відношень реально не приблизилась до реалізації християнського ідеалу любові. Більше того, релігійно-аскетичне осудження "тілесних утіх" як гріха й допустимість статевого акту тільки з метою народження дітей із плином часу все більше було, скоріше, як виняток, ніж правило.

У XVIII ст. у найбільш різкій і цинічній формі виклик церковній статевій моралі кинув маркіз де Сад. Висміюючи духовну любов як „душевне безглуздя”, він протиставив їй „чуттєву насолоду”, що повинна бути вільна від будь-яких культурних норм й обмежень. Потрібно, вважав він, звільнитися від постидності, від подружніх та сімейних форм статевого спілкування, повернутися до „природних”, не обмежених ніякими культурними нормами статевих відносин.

У Росії релігійне тлумачення кохання суворо критикував М. Бердяєв.

На думку П. Сорокіна, релігійно-християнський погляд на кохання був характерним для ідеального типу культури, що існувала в середньовічній Європі, а започаткований з XV ст. розвиток сенситивної культури привів до акцентування на чуттєвий бік кохання.

З кінця XIX ст. протест проти релігійних „пут” кохання відобразився у проголошенні необхідності переоцінки культурних традицій. Марксизм і ніцшеанство, модерністські напрями у мистецтві й перегляд основ класичної науки, класові битви й феміністичні „повстання проти чоловіків” - усе це з різних боків підривало духовні устої усталеного суспільного порядку. Проблема статевих відносин, кохання стала однією з модних тем. 3. Фрейд висуває ідею про те, що вся людська культура виникає як наслідок сублімації лібідо, тобто переносу сексуальної енергії із статевої сфери у сферу творчої діяльності. В цей час обґрунтовується ідея про те, щоб не тільки статевий інстинкт як феномен в цілому винести за межі культури, а й взагалі любов як феномен у цілому винести за межі культури.

Намагання звільнити любов від культурних обмежень виявились і в „сексуальній революції” XX ст. Г. Маркузе у своїй праці „Ерос і цивілізація” стверджував: „Сексуальна революція” є великим запереченням попередньої культури, вивільненням почуттів від контролю розуму”.

Проте до кінця століття виявилось, що хоч норми тендерної поведінки помітно змінилися (статеве кохання стало більш ліберальним, позашлюбні зв'язки - більш поширеними, питання сексу - більш відкритим), побоювання, що це призведе до руйнації ідеалів любові, були даремними. Любов не зникла. Соціологічні дослідження свідчать, що „сексуальна революція” не послабила (а, можливо, збільшила) віру в існування „великого”, „справжнього” кохання.

Але як же виглядить „справжнє”, „велике” кохання? Сучасні судження про ідеальне кохання дуже неоднозначні, що характерно для нашого часу. По-перше, будь-який ідеал завжди є чимось принципово відмінним від того, що існує в дійсності. „Ідеальне кохання” - це така сама уявна річ, як ідеальний маятник, ідеальний газ, „ідеальна справедливість”, „ідеальна краса”, „ідеальне суспільство”. Проте, маючи на увазі уявний ідеал, люди можуть діяти, наближаючи своїми зусиллями реальність до цього ідеалу. Це саме відбувається і з коханням. Але оскільки ідеал - продукт уяви, то про ідеальне кохання можна говорити по-різному.

По-друге, не можна визначити, яке з різноманітних уявлень про ідеальне кохання є істинним, бо немає об'єктивного критерію оцінки істинності; звідси робимо висновок, що кожен вибирає той ідеал кохання, котрий йому подобається.

Проте це не значить, що уявлення людей про ідеальне кохання довільні. Вибір ідеалу кохання зумовлений тим полем вибору, який пропонує особистості культура і який з можливих сценаріїв любовної поведінки вона може вибрати. Різні форми кохання зафарбовані культурою різними барвами: рожева - сентиментальна любов; безкольорова - кохання-звичка, кривава -любовна драма; чорна - демонічна пристрасть; блакитна - гомосексуальне кохання.

У культурному просторі історично формуються та співіснують різні ідеали і сценарії кохання, але в кожному типі культури існують соціальні, моральні, психологічні установки, які створюють ідеали й сценарії більш принадливі, а інші осуджують як недостойні культурної людини.

Одночасно деякі загальнолюдські, універсальні цінності та ідеали орієнтують людей завжди і всюди шукати в коханні вищу людську єдність, відданість, взаємопідтримку. „канон кохання” апостола Павла не втратив своєї значимості й нині.

4.4 Культура навчання

Провідні форми навчального процесу. Основні тенденції розвитку сучасної української освіти Протягом розвитку людського суспільства культурні сценарії навчання поступово ускладнювалися. Сьогодні виділяють кілька його сценаріїв.

1. Буденно-практичне навчання - це перша, найбільш давня форма навчального процесу. Сценарій такого навчання не передбачає спеціальної організації навчального процесу. Він відбувається стихійно, через залучення майбутнього покоління до трудової діяльності дорослих.

Таке навчання було основною формою протягом тривалого історичного часу, починаючи з первісного суспільства. Воно збереглося і нині там, де праця не вимагає спеціальної освіти, а тому оволодіти її секретами можна через спостереження та наслідування старших у домашніх умовах. Характерною особливістю такої форми навчання є нероздільне злиття процесу навчання з життям і неформальне особистісне спілкування вчителя й учня.

Демонстраційне навчання. Ця форма навчання була створена після ускладнення завдань навчання. У цій формі навчання організовується особливий процес взаємодії вчителя й учня: вчитель показує, що та як потрібно робити, а учень повторює дії вчителя. В ній цей процес уперше відокремлюється від інших видів діяльності й стає самостійним, специфічним її видом. Учитель демонструє учню способи діяльності не під час виконання своїх основних трудових завдань, а спеціально для учня. Сценарій демонстративного навчання вимагає від нього відповідних педагогічних навичок і методичних прийомів: добору завдань, доступних учневі, послідовного переходу від простих завдань до складніших. Основним навчальним фактором стає метод повторення. Ще за античних часів повторення стали називати „матір'ю навчання”. За такої форми навчання учень стає в позицію пасивного об'єкта навчання. Індивідуальні риси учня особливого значення для дій учителя не мають. Його справа - продемонструвати знання та вміння, а як вони будуть усвідомлені учнями - це вже їхня справа. Учитель і учень, на відміну від буденно-практичного навчання, відчужені одне від одного, протиставлені одне одному як активний суб'єкт та пасивний об'єкт.

3. Розвивальне навчання - це третя, більш досконала форма навчального процесу. Вона виникає в Новий час на основі класичної педагогіки (Я. Камінський та інші). Розвивальне навчання пов'язане з розробленням спеціальних дидактичних прийомів, які активізують учнів. Сценарій навчального процесу тепер орієнтує вчителя не тільки на показ, а й на пояснення, а учня - не просто на повторення та запам'ятовування, але й на розуміння матеріалу і самостійне виконання вправ, що сприяє його засвоєнню. Найважливішим у навчанні стає самостійна робота учня, що дає можливість покінчити з його пасивним станом та проявити себе як активного суб'єкта діяльності. Сценарій розвивального навчання передбачає, що вчитель не просто навчає, подає істину, а й учить як її віднайти.

Одним із недоліків демонстраційного та розвивального навчання є те, що вчитель залишається центральною фігурою сценарію навчання. Здебільшого цей сценарій педагогічної діяльності вибудовується як наука про принципи, методи, форми діяльності вчителя, а не учня. Учні ж лише повинні робити те, що каже вчитель.

4. Креативне навчання. У XX ст. поступово починають зароджуватися ідеї нової психолого-педагогічної парадигми: виникають ідеї креативного (від англ. Сrеаtе - творити) навчання.

Сценарій креативного навчання передбачає особистісно-орієнтовану роботу педагога з учнями. У системі освітніх парадигм креативне навчання належить до феноменологічної моделі освіти (А. Маслоу, Л. Комбе, К. Роджерс та інші). Воно передбачає персональний характер навчання, що зважає на індивідуально-психологічні особливості учнів, уважне ставлення до їхніх інтересів і потреб.

Основним фактором креативного навчання є ініціатива учнів. Учень перестає бути об'єктом впливу й стає повноправним суб'єктом спілкування. Він несе відповідальність за свою роботу так, як і вчитель за свою. У креативному навчанні навчальний процес організовується як форма безпосереднього, живого людського контакту повноправних партнерів, зацікавлених у справі. Стосунки між учителем та учнем мають характер неформального спілкування, в якому спілкування - не однобокий рух інформації від вчителя до учня, а двосторонній обмін інформацією. Креативне навчання є навчанням творчості, та, власне, воно і є творчою діяльністю. При цьому великого значення набуває особистість педагога. Він повинен бути яскравою, талановитою, творчою людиною. Адже саме творчий педагог може навчити творчості іншого.

5. Неінституційна модель освіти (П. Гудман, Ф. Клейи, Дж. Холт, Л. Бернар й інші) орієнтована на організацію освіти поза соціальними інститутами, зокрема шкіл і вишів. Це освіта на „природі”, за допомогою Internet, в умовах „відкритих шкіл”, дистанційне навчання тощо.

Для сучасних сценаріїв навчання характерний поступовий перехід до інноваційних сценаріїв освіти у вищій школі, показником яких є прогресивне начало в розвитку школи чи вищого навчального закладу порівняно з усталеними традиціями та масовою практикою. Вони пов'язані з глибоким реформуванням і зміною всього навчально-виховного процесу, з інтенсивним розвитком міжнародного освітнього простору. Основні напрями, пов'язані з упровадженням інноваційних сценаріїв освіти у вищій школі, полягають у внесенні змін:

Ш у мету, зміст, методи й технології, форми організації і систему управління;

Ш у стилі педагогічної діяльності та організацію навчально-пізнавального процесу;

Ш у систему контролю й оцінки рівня освіти;

Ш у систему фінансування освіти;

Ш у навчально-методичне забезпечення освіти;

Ш у систему виховної роботи;

Ш у навчальний план і навчальні програми;

Ш у діяльність учителя й учня.

Однією з головних тенденцій розвитку сучасної освіти є інтенсивне формування міжнародного освітнього простору, створення глобальної стратегії освіти людини. У наш час прогнозуються тенденції розвитку світового освітнього простору, виділяються типи регіонів за ознакою взаємодії освітніх систем та їх реагування на інтеграційні процеси. Всі країни поєднує розуміння того, що сучасна освіта повинна стати міжнародною. Створюється полікультурне середовище, яке передбачає свободу культурного самовизначення майбутнього спеціаліста і збагачення його особистості. Формуються принципи глобальної освіти, до основних із яких, за визначенням Р. Хенві, можна віднести:

-формування широкого світогляду, системного мислення, вміння самостійного мислення й ін.;

-формування толерантності, здатності сприймати різні погляди на суспільний устрій, культурні цінності тощо.

Стан та основні тенденції розвитку сучасного світу приводять до необхідності переходу від парадигми антропоцентризму до культуроцентристської парадигми, що передбачає якісно інший рівень освіти за рахунок посилення її гуманітарної сфери.

Реформування системи вищої освіти в Україні характеризується пошуком оптимальної відповідності між усталеними традиціями у вітчизняній вищій школі й новими тенденціями входження у світовий освітній простір. На цьому шляху спостерігається низка тенденцій.

До головних завдань, що постають перед вищою школою в Україні, можна віднести створення нової нормативної бази національної вищої освіти, її узгодження з вимогами європейської системи стандартів у галузі освіти, а також підвищення якості вищої освіти, що стає найважливішою соціокультурною проблемою, яка зумовлюється інтенсивним процесом глобалізації, необхідністю формувати умови для індивідуального розвитку особистості, її самореалізації.

На цьому шляху спостерігаються такі основні тенденції.

1. Розвиток багаторівневої системи освіти (поява бакалавратів і магістратур), приведення навчальних програм у відповідність до світових освітніх стандартів, уведення атестацій, акредитацій закладів освіти тощо. Перевага цієї системи полягає в тому, що багаторівнева система організації вищої освіти забезпечує більшу мобільність у навчанні та у виборі майбутньої спеціальності, формує спроможність у випускника отримати на базі університетської освіти нові спеціальності.

2.Розвиток ринку освітніх послуг (поява закладів освіти різних форм власності, перетворення інститутів на академії й університети, надання провідним ВНЗ статусу національних та автономних).

3.Оновлення вищої освіти з урахуванням вимог світових освітніх стандартів, що передбачає перенесення акцентів з простого здобуття знань на технологічні методи освіти та розвиток системного мислення. Основною вимогою до сучасного спеціаліста стає вміння оперативно й ефективно приймати рішення в умовах дефіциту часу і наявності суперечливої інформації.

4.Широке застосування сучасних інформаційних технологій, інтенсивний розвиток дистанційних форм навчання студентів.

Університезація вищої освіти, інтеграція вищих навчальних закладів з провідними в Україні та в світі університетами, що приводить до появи університетських комплексів.

Заміна формули „освіта на все життя” на формулу „освіта через усе життя”, тобто орієнтація на безперервну освіту як основу соціального розвитку, що зумовлено посиленням ролі особистості в суспільстві й виробництві, зростанням її потреб, гуманізацією та демократизацією сучасних суспільних відносин, інтелектуалізацією праці, швидким розвитком техніки і технологій.

4.5 Культура праці

На сьогодні зв'язок між проблемами культури праці та культурологією не береться до уваги як спеціалістами з організації праці, так і культурологами. Цю галузь культури по-іншому називають організацією праці. Проте форми й способи організації праці в будь-якій галузі фактично є не що інше, як культурні сценарії трудової діяльності. Якщо організація праці відповідає кращим зразкам світової практики, то це свідчить про її високу культуру, а якщо не відповідає - низьку. Віднайти будь-які загальні критерії культури праці, незважаючи на різні її особливості, напевно, взагалі неможливо. Спроби створити універсальну теорію організації праці до успіху не привели.

У первісному суспільстві основними видами трудової діяльності були полювання, тваринництво, землеробство, скотарство. Поділ праці - перша культурна норма її організації. Характерною рисою культури праці на цій початковій стадії було те, що в усіх її видах вони значно набували магічного тлумачення та закріплювалися як ритуали.

На пізніших стадіях суспільного розвитку поділ праці ускладнюється. Виділяються як основні її види: ремесло, добування металів, будівництво, торгівля, виникає цехова організація ремісничої праці із суворими нормами як процесу виробництва, так і властивостей виготовлених виробів. Поява мануфактурного виробництва підвищує вимоги до організації колективної праці.

Машинне виробництво породжує справжню революцію в культурі праці, наслідком котрої стає поява нового типу робітника - професійно навченого найманого робітника. Машинна техніка вимагає від нього не лише знань, але й чіткого дотримання трудової дисципліни, підпорядкування своїх дій ритмові, в якому працює машина, високої точності цих дій. Сценарії трудового процесу набувають характеру чітких технологічних схем.

У процесі розвитку індустріальної культури все глибше виявляється її внутрішня суперечність. Критики капіталізму вже у XIX ст. відкривають властиву для неї тенденцію перетворення працівника на мовчазний додаток до машини. Відбувається відчуження робітника від процесу та наслідків своєї діяльності. Зростання культури праці обертається спадом зацікавленості в ній працівника.

В епоху постіндустріального суспільства культуру праці на виробництві починають пов'язувати з автоматизацією, звільненням працівника від виконання як одноманітної фізичної, так і рутинної розумової праці. Одночасно напрямом удосконалення культури праці стає вимога її гуманізації. Це зумовлено загальними тенденціями розвитку культури в епоху постіндустріального суспільства й недостатньою ефективністю методів зовнішнього примушування і контролю в умовах автоматизації виробництва. Сучасна культура праці вимагає від працівників самоконтролю та внутрішньої відповідальності за свою роботу.

До необхідних чинників високої культури праці сьогодні відносять: ефективну систему матеріального і морального стимулювання зацікавленості робітників у підвищенні якості роботи, заохочення їх ініціативи, піклування про поліпшення умов праці й побуту робітників, створення сприятливого психологічного клімату в колективі, встановлення „людських відносин” між адміністрацією та робітниками тощо. Відсутність таких ознак розцінюється як дефіцит культури праці на виробництві.

Керівна праця й організаційна культура виробництва. Важливого значення в діловому світі сьогодні набули проблеми організації керівної праці.

Керівникам доводиться опрацьовувати великий обсяг інформації -поточні дані про стан справ, доповідні записки, листи з багатьох інстанцій тощо. Вони повинні приймати рішення з різноманітних питань, контролювати терміни і якість виконання, розглядати скарги, розв'язувати конфлікти. При цьому керівникам потрібно ще знайти час на опрацювання спеціальної літератури, огляд журналів і газет, щоб знати новини та не відставати від конкурентів.

Упоратися з численними й різноманітними обов'язками можна лише при достатньо високому рівні управлінської культури, що передбачає раціональне планування часу, делегування повноважень підлеглим, підбір надійних помічників, створення навколо себе атмосфери довіри, відповідальності й багато іншого.

Ефективність управлінської праці залежить також від стилю керівництва. Прийнято розрізняти два основних стилі - демократичний та авторитарний.

Демократичний стиль керівництва дозволяє послабити негативну дію факторів психологічної напруги у керівника: по-перше, це суперечності між вимогами і неможливістю їх виконання; по-друге, прийняття рішень у стислі терміни за відсутності достатньої інформації; по-третє, необхідність будувати стосунки з підлеглими на гуманістичній основі. Цей стиль стимулює досягнення людьми максимальних результатів, створює атмосферу співпраці та спільності інтересів.

Авторитарний стиль керівництва орієнтується на монопольні методи управління, виключає можливість критики, він спрямований на одноосібний спрямовуючий вплив, оснований на використанні санкцій.

Питання про стиль керівництва необхідно розглядати в контексті більш загального питання - питання про організаційну культуру підприємства, яка визначається, по-перше, домінуючим на виробництві типом ціннісно-регулятивної парадигми, по-друге, професійними якостями персоналу.

У цілому можна виділити чотири типи ціннісно-регулятивних парадигм, характерних для організаційної культури виробництва - структурну, гуманістичну, політичну, символічну.

Структурна парадигма орієнтує працівників на раціонально-технологічну організацію діяльності підприємства. На першому місці тут стоїть проблема ефективної взаємодії структурних ланок підприємства, його відділів і служб. Велике значення надається вертикальній та горизонтальній координації підрозділів, чіткому визначенню функцій кожного робітника, його обов'язків і відповідальності. У центрі уваги - логіка, факти, цифри. Виробництво працює подібно механізму. Передбачається, що люди у своїх діях керуються раціональними міркуваннями й тому їх можна переконувати за допомогою логічної аргументації. Персонал вимагає від керівництва чіткого планування роботи, компетентності, послідовності, цілеспрямованості рішень і дій, переконливого пояснення та обґрунтування їх доцільності.

Гуманістична парадигма висуває на перший план проблему взаємовідносин між адміністрацією підприємства і його персоналом. Вважається, що люди - це найцінніший ресурс підприємства. Тому необхідно піклуватися про їх потреби. Адміністрація повинна думати про підвищення оплати їх праці, залучення робітників до участі в процесі обговорення й прийняття управлінських рішень. На підприємстві з домінуючою парадигмою такого типу створюється психологічна атмосфера, що сприяє згуртуванню колективу, поширенню співробітництва та взаємодопомоги. Головне завдання керівника - досягти гармонії між потребами персоналу й підприємства. Якщо йому це вдається, то і підприємство, і люди досягають успіху.

Політична парадигма виходить із уявлення, що діяльність підприємства залежить від того, як установлюються відносини між різними групами персоналу та окремими робітниками. Інтереси людей, що працюють у різних відділах, на різних рівнях службової ієрархії, належать до різних професійних, етичних, тендерних груп, не можуть збігатися повністю. Виникають коаліції між людьми й групами зі спільними інтересами. Обмеженість наявних на підприємстві ресурсів викликає боротьбу за їх розподіл і конфлікти. Для відстоювання своїх інтересів потрібно мати спроможність впливати на прийняття рішень. Сильнішими стають ті, хто вміло залучає союзників, володіє мистецтвом установлювати особистісні контакти й використовувати їх для своїх цілей, з успіхом веде переговори, знаходить підтримку на верхах, отримує доступ до інформації, до підбору і переміщення кадрів тощо. У таких умовах керівник повинен бути майстерним політиком, спроможним урегулювати суперечності й використовувати коаліції, конфлікти та конкуренцію між робітниками для підвищення ефективності їх праці.

Символічна парадигма фокусує увагу персоналу на значенні подій, які відбуваються в житті підприємства. Важливе місце займають ритуали, урочисті церемонії. Підтримується інтерес до історії підприємства, до різноманітних міфів про його минуле. Ретельно дотримуються традиції, ветерани оточуються пошаною. Велике значення належить символіці, що виховує патріотизм, гордість за своє підприємство. Підприємство нагадує театр, в котрому розігрується цікава п'єса. Плани роботи сприймаються як символи, як гра. На керівника дивляться як на мага або пророка, який повинен уміти передати людям своє бачення подій, надихати їх на трудові успіхи.

У реальному житті елементи різних ціннісно-регулятивних парадигм змішуються і тип організаційної культури підприємства визначається лише відносною перевагою у ній тієї чи іншої з названих парадигм.

Найважливішими якостями персоналу, від яких істотно залежить організаційна культура підприємства, є ступінь уміння (спроможність виконувати роботу якісно) і рівень старання (бажання добре працювати). Згідно з П. Херсеєм, стиль керівництва повинен вибиратися з урахуванням якісних характеристик персоналу (сценарії управлінської діяльності):

-директивний стиль - при невмілому й нестаранному персоналі; управління за допомогою наказів і вказівок;

-тренувальний стиль - при невмілому, але старанному персоналі; за допомогою навчання і пояснення;

-стимулюючий стиль - при вмілому, але нестаранному персоналі; управління за допомогою задіяння до співучасті у виробленні рішень.

-делегуючий стиль - при вмілому й старанному персоналі за допомогою делегування повноважень.

Право вибору керівником підприємства того чи іншого стилю керівництва визначається з урахуванням домінуючого на підприємстві типу організаційної культури. Керівнику потрібно вміти виступати у різних ролях залежно від цілей та завдань управління.

Отже, реально підвищити культуру праці можна тільки на базі впровадження передової техніки й технології, виховання достатньої кількості кваліфікованих і добре підготовлених спеціалістів.

Література

1. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології: Навч. посібник. - К., 2006. - С. 118 - 149.

2. Павленко О.П. Культурологія: Посібник для підготовки до іспитів. - К., 2006. - С. 54 - 65.

3. Культурология. Основы теории и истории культуры. Учеб. пособие. - Спб., 1996. - С. 196 - 200; 242 - 254.

4. Хоруженко К.М. Культурология. Энциклопедический словарь. - Ростов-на-Дону, 1997.

5. Культурология: Учебник для студентов тех.вузов / Н.П.Багдасарьян и др. - М., 1999.

Тема 5. Художня культура. Мистецтво як естетичний феномен

5.1 Зміст поняття «художня культура» (мистецтво). Мистецтво в системі духовної культури суспільства. Функції мистецтва

У першій половині XX ст. в наукову практику було введено двочастинний поділ культури: культура матеріальна та культура духовна. Як пояснюють А. Кребер і Ф. Клакхон, під матеріальною культурою мається на увазі все, що належить до взаємодії людини із середовищем її існування, до задоволення фізіологічних потреб, до технологічного аспекту життя. Поняттям же духовної культури визначаються суб'єктивні аспекти життя людини: світогляд, ідеї, установки, цінності й зорієнтовані на них форми поведінки та творчої діяльності.

Однією з найзначніших сфер духовної культури є культура художня. Художня культура становить частину культури естетичної, більш складного і місткого поняття, аніж культура художня. Як синонімічний до поняття художньої культури вживається термін „мистецтво”. Власне, художню культуру (або мистецтво) можна розуміти як специфічне упредметнення естетичного світу людини. Саме поняття художності означає якраз міру естетичності твору мистецтва.

Отже, мистецтво -- це художня творчість людини, художньо-образна форма відтворення дійсності. Як зазначає Л. Левчук, у мистецтві створюється і зберігається для нащадків своєрідний „духовний портрет” тієї чи іншої історичної епохи.

З формального боку художню культуру утворює сукупність художніх цінностей, а також певна система їх відтворення й функціонування. До художньої культури епохи належать: сукупність художніх цінностей (творів мистецтва), наслідуваних (завжди вибірково) від попередників; комплекс художніх цінностей самої цієї історичної епохи; набір сформованих і загальноприйнятих норм та "технологій" мистецтва; всілякі творчі об'єднання безпосередніх виробників художніх цінностей -- художників (корпорації, братства, гуртки, спілки); художня критика тощо.

Художня культура виступає одним з найважливіших компонентів духовної культури. Разом з пізнавальною, релігійною, моральною, політичною культурою вона має формувати внутрішній світ людини, сприяти розвитку людини, як творця культурних цінностей. Ядром художньої культури є мистецтво як форма художньо-образної інтерпретації дійсного і уявного. Види мистецтва - література, театр, живопис, скульптура, архітектура, музика тощо - завдяки використанню різноманітних засобів виразності освоюють дійсність у формі неповторно-індивідуального художнього образу. Ці форми можуть бути різними - від метафоричної до реалістичної, та вони завжди відображають долю людей та народів, ідеї ійпроблеми свого часу.

Ще в давнину утвердилася думка, що мистецтво, розважаючи, повчає. Великий французький романіст Оноре де Бальзак говорив, що все, починаючи з фрески і скульптури й закінчуючи карикатурою, є живою історією, символом часу, мовою народів та, зрештою, могутньою силою. Англійський художник Джошуа Рейнольдс був переконаний у тому, що мета мистецтва - доповнити природну недостатність речей і задовольнити потребу в утіленні того, що є в уяві людини. Ще сміливіше висловився у передмові до свого знаменитого роману „Портрет Доріана Грея” англійський письменник Оскар Уайльд, говорячи, що мистецтво - це дзеркало з відбитком того, хто дивиться у нього, а зовсім не життя. Й хоча всі ці вислови (як і багато інших) є, без сумніву, цікавими для подальшого обговорення, та все ж таки науковими їх не назвеш.

...