Культурологія як наукова дисципліна та її категорії

У давні часи мистецтвом називали вміння, навички, які були необхідні для того, щоб виготовити будь-який виріб. До деякої міри це значення слова зберігається й до сьогодні. Адже будь-яку діяльність, що сягає рівня найвищої майстерності, ми називаємо „мистецтвом”.

У стародавніх греків такого значення набувало слово „tесhпе”, від якого походять слова „техніка”, „технологія”. Латинське слово „art”, добре відоме нам, було більше зорієнтоване на гуманітарні знання і в перекладі теж означало „ремесло, заняття”.

У Стародавній Греції та Стародавньому Римі було внормоване розмежування між мистецтвами "високими" й так званими "сервільними" (від лат. - бути рабом, служити). Вільні громадяни не займалися тяжкою фізичною працею або обслуговуванням. Усі їх зусилля були спрямовані на відвідування театрів, музеїв, участь у філософських диспутах, поетичних змаганнях тощо. Для цього потрібні були такі мистецтва, як логіка, астрономія, музика й ін. Недарма прекрасний бог Аполлон, покровитель мистецтв, на горі Парнас був оточений Музами, дочками Зевса та Мнемосіни, богинями наук та мистецтв, кожна з яких відповідала за свій вид мистецтва: Евтерпа - за ліричну поезію, Кліо - за історію, Талія - за комедію, Мельпомена - за трагедію, Терпсихора - за танець, Ерато - за любовну поезію, Полігімнія - за гімни, Уранія - за астрономію, Калліопа - за епос. А ремеслом - будівельним, сільськогосподарським, шевським тощо - займалися раби й бідняки. До ремесел, або сервільних мистецтв, відносили колись живопис і скульптуру.

Ця традиція до деякої міри зберігалася й у добу Середньовіччя. Університетський курс наук, у який уходили граматика, риторика, логіка, арифметика, геометрія, астрономія і музика, називали „вільними мистецтвами”, а праця художників вважалася лише відповіддю на заклик Божественної сили.

А от в епоху Відродження , коли з новою силою зазвучали ідеї про достоїнство людини, мистецтво стало об'єктом дослідження в його орієнтації на реальну дійсність.

Наукове вивчення мистецтва, закономірностей його розвитку розпочалося у XVIII ст. Це перш за все було пов'язане з виділенням самостійного розділу філософії, окремої галузі філософського знання про красу і закони її відтворення у творах мистецтва, яка дістала назву „естетика” (від давньогрецького „aisthesis” - чуттєве сприйняття). В науковий обіг термін „естетика” був уведений німецьким філософом Олександром Готлібом Баумгартеном, який назвав свою двотомну працю, що вийшла друком у період з 1750 по 1758 рік, „Акроматична естетика”. Естетику вчений розглядав як „теорію чуттєвого пізнання”, а мистецтво - як утілення краси.

Нову сторінку у дослідженнях природи мистецтва відкрили твори Вольтера, Дідро, Лессінга, Вінкельмана, представників німецької класичної філософії Канта і Гегеля. Їх ідеї заклали основи сучасної естетичної науки. Хоча треба визнати, що у деяких випадках висновки вчених того часу були досить несподіваними. Так, у роботі французького абата Ж.Б. Дюбо „Критичні роздуми про поезію та живопис”(1719 р.) зміни у мистецтві пояснювалися змінами у температурі повітря. Через 50 років німецький філософ Йоганн Гердер уточнював: мистецтво змінює свою форму під впливом клімату, залежить від національного характеру.

Для Гегеля мистецтво виступало результатом глобального розвитку світу. Причина руху художнього процесу і зміни його стадій (символічна, класична, романтична) пояснюються поступовим розвитком Абсолютної ідеї.

На сьогодні естетика, пройшовши довгий шлях становлення та розвитку, є однією з найважливіших філософсько-культурологічних дисциплін.

Займаючись вивченням загальних закономірностей розвитку мистецтва, естетика виступає загальною теоретичною основою по відношенню до спеціальних наук, що здебільшого мають прикладний характер (літературознавство, театрознавство, музикознавство, теорія образотворчого мистецтва та ін.).

Мистецтвознавство - це сукупність таких спеціалізованих наук, які мають вивчити походження і соціально-естетичну суть мистецтва, його конкретні форми, характер функціонування тощо.

Існує досить багато визначень поняття „мистецтво”, кожне з котрих, опрацьовуючи багатовіковий досвід учених - дослідників мистецтва, по-своєму висвітлює його призначення й сутнісні риси. Одним із них є наступне:

Мистецтво - це специфічний вид людської діяльності, що відображає навколишню дійсність і людську свідомість у художніх образах та є одним із засобів естетичного оволодіння світом.

Іншими словами, мистецтво - це особливий вид духовно-практичного освоєння дійсності за законами краси. Особливість цього освоєння полягає у тому, що воно виступає у художньо-образній формі. Роль мистецтва у житті людини і суспільства має такі прояви:

Ш за його допомогою людина здатна сприймати оточуючий її світ у цілісності;

Ш воно може проникати в найпотаємніші куточки людської душі, хвилювати і робити людину величною;

Ш безпосередньо контактує з емоційною сферою особистості, найбільш рухливою та пластичною сферою людської психіки;

Ш за допомогою мистецтва ідея втілюється в такій формі, яка збуджує емоції, активізує уяву, викликає особливі переживання, що називають естетичними, або художніми.

Художні емоції виникають лише при зустрічі із соціально-історичним, вагомим, важливим для багатьох. Вони є наслідком не механічного, пасивного, а неодмінно творчого сприймання, яке підносить людину, розвиває її уяву та інтелект. Взаємодія почуттєвої й інтелектуальної сфер під час сприймання художнього твору надає враженню особливої сили. Недарма російський психолог Л. С. Виготський, визначаючи мистецтво як „сукупність естетичних знаків, що спрямовані на збудження в людині емоцій”, назвав ці емоції „розумними”. Вони несумісні із сухим раціоналізмом, насичені вищими духовними прагненнями, перш за все прагненням до прекрасного. Напрочуд точне визначення. До речі, виникнення таких „розумних” емоцій можна вважати і головним критерієм для розпізнавання твору мистецтва у потоці об'єктів масової культури, псевдомистецтва.

Вагу емоційного впливу твору мистецтва підкреслював у далекому минулому Аристотель, великий давньогрецький філософ. Поняття „катарсис” (дослівно - очищення) було базовим у його теорії прекрасного. Результатом естетичного впливу мистецтва на людину він уважав особливий стан психіки, коли виникають сильні почуття (жалю, гніву, захоплення), від яких, за словами Аристотеля, виникає очищення й полегшення, пов'язане із задоволенням. Філософські твори Аристотеля - вершина розвитку естетичної думки античності.

Мистецтво посідає унікальне місце у духовному житті суспільства завдяки своїй поліфункціональності. Майже кожна з функцій мистецтва є „дублером” тої чи іншої форми практичної діяльності людини: існує наука, призначення якої - вивчення і пізнання навколишнього світу, але й мистецтво - своєрідне пізнання, педагогіка, мистецтво - це також засіб виховання. Існують мова та сучасні засоби комунікації, а мистецтво - особлива мова і засіб інформації.

Різноманітні види діяльності людини не підміняють мистецтво, або мистецтво не заміщає жодну з форм діяльності людини, а, навпаки, воно специфічно відтворює, моделює кожну з них. В цьому й полягає основна особливість мистецької діяльності в її всезагальній формі.

Функції мистецтва

1. Суспільно-перетворююча функція (мистецтво як діяльність) виявляється у тому, що художній твір здійснює ідейно-естетичний вплив на людей, уключає їх у цілісно спрямовану діяльність і тим самим бере участь у переоформленні суспільства. Крім того, сам процес творчості - це перетворення за допомогою уяви вражень, фактів з реального життя. Зрештою, будь-який матеріал, з яким працює художник, теж підлягає переробленню, в результаті котрого з'являється нова якість. Деякі наукові школи заперечують чи применшують можливість участі мистецтва у перетворенні існуючого світу. Вони зводять значущість мистецтва до виконання компенсаторної функції - мистецтво у сфері Духу допомагає відновити втрачену гармонію. Така дія притаманна мистецтву, але ідеї талановитого митця рано чи пізно „будять” свідомість аудиторії, примушують її по-новому сприйняти звичне явище.

Пізнавально-евристична (мистецтво як знання та просвіта).

Незважаючи на те, що найвидатніші філософи світу Платон і Гегель вважали мистецтво нижчою формою пізнання істини, котра не може вступати у суперництво ні з філософією, ні з релігією, все ж таки треба визнати, що пізнавальні можливості мистецтва величезні. Мистецтво здатне дослідити ті сторони життя, які недоступні науці. У формулі води Н₂0 схоплено закон існування явища. Та картина талановитого художника-мариніста здатна передати могутність стихії. Мистецтво освоює багатство предметно-чуттєвого світу, відкриває нове в уже відомих речах, у звичайному -незвичайне

Художньо-концептуальна (мистецтво як аналіз стану світу).

Мистецтво прагне глобального мислення, розв'язання загальносвітових проблем, осмислення стану світу. Художника цікавить і доля його героїв, і людства в цілому, він мислить у масштабах Всесвіту та історії, з ними узгоджує свою творчість. Історія мистецтва може дати величезну кількість таких прикладів. Хоча не завжди ця функція очевидна. У сучасній науці сильна й антиінтелектуальна течія, що йде від інтуїтивізму Анрі Бергсона, в психології - від Зігмунда Фрейда, в мистецтві - це течія сюрреалізму, яка визнає „автоматичне письмо”, „епідемію сну”, „відключення розуму”. Але і в такому випадку ми отримуємо своєрідну картину світу, що будується на спалахах інтуїції.

4.Функція передбачення („кассандрівське начало”). І в цьому випадку мова йде про використання інтуїції. Якщо вчений робить висновок індуктивним шляхом, то художник здатний образно уявити собі майбутнє. Художник, спираючись на інтуїцію, може достовірно передбачити майбутнє шляхом екстраполяції - вірогідного продовження лінії розвитку вже існуючого. Тут ми маємо на увазі не лише фантастику, хоча це і є найбільш зручний приклад.

5.Інформаційна та комунікативна (мистецтво як повідомлення й спілкування). Аналіз саме цієї функції мистецтва лежить в основі сучасних естетичних теорій, що розробляються семіотикою, компаративістикою та ін. Мистецтво розглядається як своєрідний канал зв'язку, як знакова система, що несе інформацію. При цьому інформаційні можливо художньої мови виявляються значно ширшими, мова мистецтва більш зрозуміла, метафорична, емоційно сильніша, ніж розмовна.

6.Виховна (формування цілісної особистості). Виховне значення філософії полягає у впливі на формування світогляду, політики - на політичні погляди, а от мистецтво впливає комплексно і на розум, і на душу людини, формує цілісну особистість. Та вплив мистецтва не дидактичний, не моралізаторський. Мистецтво впливає на особистість через естетичний ідеал, котрий виявляється як у позитивних, так і негативних образах. Мистецтво дозволяє людині пережити інші життя як свої, збагатитися чужим досвідом. Цей досвід виступає як художньо організований, узагальнений, осмислений художником. Крім цього, особливості сучасного життя роблять чи не найважливішою ще одну здатність мистецтва - контакт із твором мистецтва дає можливість розрядити внутрішню напругу, хвилювання, що породжується реальним життям, хоча б частково компенсувати монотонність буденності.

Функція навіювання (сугестивна). Мистецтво здатне навіювати спосіб мислення, почуття, майже гіпнотично впливає на людську психіку. Особливо ця його здатність виявляється у складні періоди історії. Без сумніву, художник повинен усвідомлювати значення цієї функції і відповідально ставитися до своєї діяльності.

Естетична (формування ціннісних орієнтацій). Під впливом мистецтва формуються естетичні смаки, пробуджується творче начало особистості, її бажання творити за законами краси. Це зовсім не означає, що кожна особистість повинна демонструвати своє бажання брати участь у художній самодіяльності. Але все, що робить людина, повинно узгоджуватися з уявленнями про красу і міру, а уявлення про суть мистецтва, критерії оцінювання творів мистецтва мають бути сформованими.

Гедоністична (функція насолоди). Ця функція пов'язана з тим, що існує ігровий аспект художньої діяльності. Гра як вияв свободи приносить естетичну насолоду, радість, духовне натхнення.

Такими є найважливіші функції мистецтва, хоча їх перелік не обмежується названими. Незважаючи на відсутність прямої прагматичної доцільності, існування людей без мистецтва неможливе. Мистецтво формує особистість всебічно, формує моральні принципи, естетичні смаки, розширює кругозір, знання, уяву, фантазію. Всезагальна потреба в мистецтві випливає, за словами великого німецького філософа Г. Гегеля, з розумного прагнення людини духовно освоїти внутрішній і зовнішній світи, уявивши їх як предмет, в котрому вона впізнає власне „Я”.

5.2 Класифікація видів мистецтва, їх диференціація та інтеграція

Мистецтво розвивається як система конкретних видів творчості. Кожен з видів мистецтва використовує власні виразові засоби, й саме у цьому полягає найважливіша особливість і причина видового поділу мистецтв. Художні виразові засоби окремих мистецтв зумовлені насамперед предметом відтворення та природою матеріалу, з яким працює митець. Якщо, наприклад, матеріалом образотворчих мистецтв є фарби або тверді матеріали, то музика не має такої предметної наочності: її матеріалом є звук. Існування різних мистецтв визначене тим, що жодному з них тільки власними засобами не вдається створити повну художню картину світу. Кожне мистецтво має свої переваги перед іншими мистецтвами в зображенні лише певних аспектів буття. Так, протягом віків і навіть тисячоліть (аж до появи візуальних медіа-мистецтв) жодне мистецтво не могло сперечатися в передаванні кольорового розмаїття природи з живописом. Але живопис поступається музиці та хореографії у здатності безпосереднього відтворення людських почуттів, емоцій. Незважаючи на потужні вербально-сенсові засоби, література не може дати візуальну (зриму) картину подій, як це здатні зробити класичні образотворчі мистецтва або сучасний кінематограф.

Основою класифікації мистецтва є виокремлення певних спільних рис, властивих окремим його видам. Проте принципами класифікації охоплюються тільки деякі аспекти й відношення, характерні для різних мистецтв. Саме тому будь-яка класифікація відносна. І, власне, в сучасній науці немає єдиної загальновизнаної класифікації навіть класичних видів мистецтв. Найпоширеніша їх класифікація поділяє види мистецтва на три групи: просторові (статичні), часові (динамічні) та просторово-часові. До першої групи відносять усі образотворчі мистецтва й архітектуру; до другої - літературу і музику; до третьої -- балет, театр, кіно.

Табліца 1 Найпоширеніша класифікація видав мистецтв

ПРОСТОРОВІ (СТАТИЧНІ)	Прикладні	Архітектура
		Декоративно-ужиткове
	Образотворчі	Живопис. Графіка. Скульптура
		Художнє фото
ЧАСОВІ (ДИНАМІЧНІ)	Мистецтво слова	Література
	Мистецтво звуку	Музика
	Мистецтво жесту	Хореографія (танець)
ПРОСТОРОВО-ЧАСОВІ (СИНТЕТИЧНІ)		Театр. Кіно. Телебачення. Радіо. Відео. Анімація
		Естрада
		Цирк

Поділ мистецтв на просторові та часові не враховує, однак, такі ознаки, як можливість (або неможливість) безпосереднього відтворення мистецтвом матеріальних явищ дійсності, що чуттєво сприймаються людиною. Деякі мистецтва дають безпосереднє зображення таких явищ, як це робить живопис або скульптура реалістичної спрямованості. В інших же мистецтвах, таких, як музика або архітектура, пряме відтворення матеріального вигляду явищ відсутнє. За цим принципом усі мистецтва поділяються на зображальні й виразові. Звісно, і такий поділ є умовним, адже про жодне мистецтво не можна сказати, що воно виключно зображальне або виражальне, -- зображальність і виражальність певною мірою наявні в усіх мистецтвах.

Класифікація видів мистецтва може вестися і на основі інших ознак: мистецтва поділяються на видовищні й невидовищні, на прості й синтетичні, на мистецтва, пов'язані з утилітарним призначенням (наприклад, декоративно-прикладне) та не пов'язані з ним, тощо.

Поширеною є також класифікація видів мистецтва, в основу якої покладено художні засоби їх виразності:

1. Художня література.

2. Тонічне або звукове мистецтво (музика, поезія).

3. Образотворче мистецтво (живопис, графіка, скульптура).

4. Просторово-пластичне мистецтво (всі види образотворчого та архітектура).

5. Декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство, килимарство, художнє скло, художній метал, ювелірне мистецтво та ін.).

6. Синтетичне мистецтво (кіно, театр, телебачення, радіомовлення, відео, анімація).

7. Хореографічне мистецтво (танець, пантоміма).

Різноманітні класифікації мистецтв не тільки допомагають з'ясуванню специфіки кожного окремого виду мистецтва, а й сприяють зближенню між різними видами художньої творчості, окреслюють можливі шляхи розвитку художньої культури.

Поза всією специфікою виражальних засобів окремих мистецтв між ними існує і певний зв'язок. Усі образотворчо-виражальні засоби мистецтва не тільки підлягають деяким загальним закономірностям, але, за певних обставин, ті чи інші види мистецтва можуть навіть користуватися виражальними засобами інших мистецтв. Наприклад, графіка, специфічним засобом виражальності якої є лінія, рисунок, інколи „запозичує” у живопису колір; хореографія, будучи мистецтвом пластичного руху, застосовує пластичну виражальність скульптури. Хоча видова специфіка мистецтв зберігається, як правило, протягом багатьох століть, грані між окремими видами мистецтв історично рухомі й мінливі. Крім того, мистецтво у своїх видових виявах розвивається нерівномірно, тобто в певні історичні епохи різні види мистецтв не тільки неоднаково розвинуті та поширені, але не є сталою навіть сама система мистецтв.

У художній культурі Давньої Греції особливе значення мала музика. В багатьох світоглядних системах того часу (наприклад, у піфагорійській) музика наділялася містичною силою, вважалася одним із головних шляхів до істини буття. Всі інші мистецтва трактувались, власне, в контексті музичної специфіки. Чітко усвідомлювалася, наприклад, суто числова спорідненість музики і математики; головною астрономічною концепцією була теорія музики небесних сфер, котра втілювала музично-математичне розуміння структури космосу; основна частина давньогрецької поезії й драматургії реально була не чим іншим, як словесними текстами малих жанрів вокальної музики та лібрето (якщо говорити сучасною термінологією) таких великих синтетичних (але, знову ж таки, музичних у своїй основі) творів мистецтва, як трагедія і комедія.

Характерно, що Есхіл, Софокл, Евріпід були насамперед композиторами, які, проте, створювали не тільки музику, а й „лібрето” до своїх драм. Особливо уславився як музикант-інструменталіст та співак Есхіл, який часто виступав із власними п'єсами.

Слід урахувати і те, що термін "поезія" має досить тривалу історію, у процесі котрої він зазнав чималих семантичних трансформацій. З давньогрецької мови слово „поезія” перекладається як „творчість”. „Поет” відповідно означало „творець", „поетика” ж у найадекватнішій семантичній передачі сучасною українською означає „ремесло творчості”. Власне, непорозуміння з терміном „поезія” - це проблема української та деяких інших мов, у яких саме давньогрецький термін „поезія” був використаний для означення різновиду літератури - віршування. Але ж за цим терміном (у науковому принаймні вжитку) залишилось і його первинне, автентичне, так би мовити, давньогрецьке значення: „творчість”, „творення”. Й україномовна людина кожного разу, як натрапляє на термін "поезія" в науковому тексті, має для себе насамперед з'ясувати: про поезію в якому значенні тут ідеться? Можна окреслити ситуацію таким чином, що в українській мові на сьогодні маємо два слова-омоніми: поезія як творчість узагалі (будь-яка творча діяльність) і поезія як віршування, вид літературної творчості. Але є мови, які такого непорозуміння щасливо уникнули.

Заслуговує на увагу позиція Платона щодо класифікації та призначення сучасних йому мистецтв. Видатний філософ уважав, що для нижчої касти суспільства, для землеробів, ремісників, торговців цілком достатньо народної творчості та мистецтв-ремесел, таких, як скульптура або живопис. Друга каста - воїни - мають засвоїти три види високих професійних мистецтв: танець, музику й поезію (під поезією тут мається на увазі, власне, вокальна музика). І, нарешті, найвищій касті суспільства - правителям та мудрецям - личать найвищі, „споглядальні” мистецтва: філософія й геометрія.

Слід зауважити, що поняття літератури як виду мистецтва в усій різноманітності її жанрів остаточно сформувалося лише в добу Нового часу. В античності ж з літературою ототожнюється поезія, котра фактично була різножанровою вокальною музикою. Власне художня проза починає формуватися лише за доби пізнього еллінізму. Цікаво, проте, що натомість наукові й філософські твори в Давній Греції тривалий час писались у вигляді виключно римованих „поем”. Перший такий прозаїчний твір з'являється не раніше ніж VI ст. до н.е.

У добу Середньовіччя на перший план виступає мистецтво архітектури. Християнський храм був не тільки центром релігійного життя, а й дуже часто -- місцем розв'язання світських суспільних проблем. Усе це вимагало не тільки значних розмірів споруди та досить складних технічних рішень, а і пошуку форм та пропорцій, здатних викликати в людини відповідні емоції, почуття, стани, переключати її світосприйняття з профанного, іманентного (тобто внутрішньо притаманного) рівня на рівень сакральний (священний) і трансцендентний (тобто зовнішній). Саме за таких обставин архітектура справді стає не ремеслом, а мистецтвом.

В. Єфименко пише: "Масивність і геометричність архітектурних форм стали головними ознаками зовнішнього вигляду романського храму. Найохочіше архітектори використовували паралелепіпеди, циліндр та напівциліндр, конус, піраміду. Романський храм -- це одночасно і математичне рівняння, і фуга, й образ космічного порядку". Розвиток архітектури в свою чергу стимулював розвиток скульптури та монументального живопису, декоративно-прикладного мистецтва. Значні позиції за доби Середньовіччя (як, зрештою, і в будь-яку епоху) належали музиці. Протягом майже всього Середньовіччя в західноєвропейській професійній музиці домінували хоровий спів та органне багатоголосся, пов'язані з естетикою християнського культу. Проте існували й світські види музичного мистецтва, представлені творчістю менестрелів і шпільманів, трубадурів і мінезингерів, а пізніше і мейстерзингерів. У XI ст. італійським монахом Гвідо з Ареццо було покладено початок сучасному нотному записові (остаточно нотне письмо сучасного типу оформилося тільки в XVI ст.).

Кардинально відмінною від середньовічної є координатна система та масштаб світогляду Нового часу, що був закладений Ренесансом. Увага до "зовнішньої" відносно людського філогенезу структури Універсуму змінюється увагою до системи внутрішньої.

Ренесансно-новочасна культура створює картину світу зовсім іншого, набагато зменшеного порівняно з попереднім, масштабу. Проте в цій зменшеній картині значно збільшується відносний обсяг (або відсоток від цілого) оточуючого людину довкілля та образу самої людини. Вона пізнає світ навколо себе, світ іманентно доступний, світ, удивляючись у який людина повільно повертає голову ліворуч-праворуч, роздивляється навкруги. Починаючи з Відродження людина розбудовує світ в іншій, ніж за Середньовіччя, тобто "горизонтальній" площині. Не випадково спускаються донизу, розтікаються по землі кремезними, чіткими і досить простими (горизонтальними).) геометричними фігурами архітектурні споруди. Формується світ, у якому домінує іманентність, світ людський, антропоцентричний. Це світ паритетних (рівноправних) відносин з довкіллям, світ, у котрому є сенс та місце боротьбі й героїчним зусиллям. Це переважно світ, у якому людина спроможна до активного впливу на довкілля, владна багато чого змінювати на свій розсуд. Якщо середньовічне пізнання заглиблювалося у сферу трансцендентної суті людини, то нова культура зацікавлюється повсякденністю та долею людини. І якщо в своїй суті сама людина не владна була щось змінити, наприклад змінити власні морфологічні особливості або своє місце в загальному плині буття, то відносно своєї повсякденності або власної долі вона вже відчуває себе більш спроможною й владною. Як мінімум вона майже завжди владна піти ліворуч або звернути праворуч, купити корисний житній буханець або спокуситися смачною здобою. Поширюється думка, що "людина - сама коваль свого щастя", посилюється увага до навколишнього речового (предметного) простору, починає розвиватися наука, основою якої є емпіричне спостереження, лабораторний експеримент та систематизація чуттєво здобутих фактів. Більш активними стають зміни в матеріальній культурі, прискорюється прогрес у досягненні комфорту побуту, швидкоплиннішими стають стилістичні зміни і мода в усіх сферах життя.

Із XVI ст. починає складатися система мистецтв, властива Новому часу. Головні позиції спочатку займають образотворчі мистецтва (живопис, скульптура, графіка), що цілком пояснюється орієнтацією вже ренесансного світогляду на світ іманентних, матеріальних явищ, тобто на світ, у котрому акцентується його функція як середовища людського існування. Для порівняння: в античному світогляді світ сприймався й аналізувався з боку його структурної досконалості, гармонійності, довершеності; в епоху Середньовіччя -- як результат творчої інтенції Бога, упредметнення телеологічних сенсів.

На роль високого мистецтва починає претендувати ремесло. Поширення в живопису прямої перспективи свідчить про суттєві зміни в його розумінні й функціях. Написання перспективної "реалістичної" картини за мотивацією дії, логікою сакралізації, характером взаємовідносин митця з глядачем та наслідками справленого твором враження подібне до циркового атракціону. В обох випадках автор-виконавець демонструє свою вправність і майстерність; створює дещо не утилітарне та вже тим самим (а частіше й тільки цим) потенційно наділене надповсякденним сенсом; глядач же усвідомлює, що талановита людина, яка до того ж довго тренується (навчається), може робити ось такі складні й неможливі для непідготовленого загалу трюки (предмети). Отже, цирковий фокус так само й з тих самих причин викликає наше захоплення майстерністю виконавця, як і фокус, що полягає у створенні на площині за допомогою фарб досконалої ілюзії тривимірового світу: фрагмента ландшафту, образу людини, якогось предмета тощо. Різниця тут власне тільки в засобах і взаємодії з часом: ілюзіоністичний номер або фокус є процесуальним явищем, вони розгортаються у часі; картина ж як предмет зберігає щодо часу певну автономність.

Наприкінці XVII - у XVIII ст. провідні позиції поряд з образотворчими мистецтвами завойовує театр. Формуються класичні й для нашого часу музичні жанри та інструментарій. У XIX ст. досягає свого розквіту література.

Цікаво, що система найвагоміших видів мистецтв Нового часу принципово вплинула і на бачення й розуміння античного мистецтва, професійна мистецтвознавча історія та теорія котрого створювалась якраз починаючи з XVIII ст. Стало загальновизнаним, наприклад, що в Давній Греції найвищого розквіту досягли мистецтва архітектури і скульптури й, відповідно що саме вони були „високими” мистецтвами античності; активно, але, як правило, без урахування реальної специфіки, почала досліджуватись „антична література”. Хоча, як доводилося вище, ситуація в системі античних мистецтв була дещо відмінною від їх системи в Новий час.

Художня культура сучасності охоплює і дуже давні, й порівняно нові види мистецтва. Так, образотворче мистецтво існує ще з часів первісного суспільства, а історія кінематографії налічує ледь більше від сотні років. Із середини XX ст. дістав розвиток такий новий вид мистецтва, як телебачення. Останні десятиліття позначені появою різноманітних форм медіа-мистецтва (відеокліпи, відеоінсталяції, відеоскульптура тощо). Зазнала змін і традиційна для попередніх часів загальна класифікація мистецтв -- тепер прийнято, крім літератури, музики, театру та кінематографії, виділяти також візуальні мистецтва (дефініція, що об'єднує як традиційні образотворчі мистецтва, так і новітні медіаційні й інформаційні) та акціонізм (сучасні процесуально-видовищні мистецтва, такі, наприклад, як хепенінг або перформанс).

Система мистецтв не є замкнутою, отже, з подальшим розвитком суспільства, його технічних та духовних аспектів можуть з'явитися і нові, невідомі сучасності види мистецтва.

5.3 Специфіка засобів виразності різних видів мистецтва

Жанрові системи різних видів мистецтва. Багатоманітність видів мистецтва дає можливість естетично освоювати світ у всій його складності й багатстві. Немає головних і другорядних видів мистецтва, кожен з них має свої особливості та переваги. Спинимось на стислій характеристиці деяких з них.

Література. Назва походить від латинського слова „буква”.

Література - це вид мистецтва, який естетично освоює світ у художньому слові.

Література має унікальні пізнавальні можливості, адже за допомогою слова дійсність досліджується комплексно, в усій багатогранності - не тільки чуттєво, але й через умовивід. Слово - ось матеріал літературного образу. Образність у самій основі мови, яка створюється людьми, вбирає їх досвід і стає формою мислення. В процесі формування усного мовлення відбувалося перенесення подібних рис від явища до явища, збагачення асоціативними переходами. Це і стало основою здатності до художнього відображення дійсності у слові. Гегель назвав слово найпластичнішим матеріалом, який безпосередньо належить Духу.

У доісторичні часи література існувала лише у вигляді усної народної творчості. При виникненні писемності починається новий етап розвитку літератури, хоча фольклор не втрачає свого значення як основа літератури й по сьогодні.

Література існує у трьох видах художнього тексту: епос (дослівно -розповідь), лірика (дослівно - те, що виконується під ліру), драма (дослівно - дія). Відрізняється один вид від іншого способом формування художнього образу. Наприклад, драма об'єднує твори, що призначені для виконання на сцені, її жанрові підвиди: трагедія, комедія, драма, мелодрама, фарс. Лірика ж найчастіше безсюжетна, вирізняється високою емоційністю, суб'єктивністю, насиченістю художнього образу. Призначення епосу - викласти поступову оповідь про низку подій. У письмовій літературі епічними жанрами вважаються роман, повість, новела, оповідання, нарис. Характеристика кожного з названих жанрів теж вимагає уточнень. Так, історичні перекази давнини становили основу для середньовічних рицарського і комічного роману, а потім розвинулись у побутовий, історичний, пригодницький, любовний та інші романи.

Ніщо, ніякі інші художні враження не можуть замінити художнє читання, бо це основна форма художньої комунікації. Цей статус літератури пояснюється її опорою на природне мовлення, в якому сконцентровано досвід людства, її орієнтацією на співтворче сприйняття, на роботу уяви, фантазії, на постійне обов'язкове вловлювання надсмислу (підтексту).

Танець (від німецького слова „рух”). Це вид мистецтва, матеріалом якого є поетично осмислені, організовані у часі й просторі рухи та пози людського тіла. Танець може бути пов'язаний безпосередньо з музикою, тоді він називається „хореографія”.

В основі танцю як окремого виду мистецтва лежать первісні ритуали, ритмізовані рухи, які мали, очевидно, магічний вплив на оточуючих. Танець існував одночасно і як виконавське, і як творче мистецтво, тобто автор одночасно виступав і виконавцем. Особливого статусу танець набув у Стародавній Індії, де й сьогодні залишається важливим компонентом культури. У Стародавній Греції танець виступав частиною культу. В епоху Відродження з'являються нові, світські форми танцю (швидкі та повільні). У 1661 р. у Франції створюється Королівська академія танцю, що розробила систему класичної хореографії. Це відіграло велику роль у розвитку балетного мистецтва, адже тоді й було визначено основні нормативні правила балету: виворотність ніг, відповідні положення рук, установлено перелік основних позицій і переміщень. Поступово танцювальна техніка ускладнювалася, з'являлися нові рухи та прийоми. Поряд із дійовим танцем, де були сюжетні мотиви, розвивались і форми „чистого” танцю. А в романтичному балеті з 30-их років XIX ст. у танці вже на „пуантах” (спеціальному взутті) танець дістав образне осмислення.

Існують різноманітні форми так званого побутового танцю, -народного, бального. В цих танцях яскраво виявляються національні особливості. А сценічні варіанти цих форм танцю широко відомі в усьому світі, це один з найпопулярніших видів мистецтва.

Музика. Назва походить від грецького виразу, що перекладається як „мистецтво муз”.

Музика - це вид мистецтва, який відображає реальну дійсність в емоційних переживаннях і наповнених почуттям ідеях, що виражаються через звуки особливого роду, в основі котрих - узагальнені інтонації людської мови.

Музика виникає ще на зорі існування людства. Спочатку вона виконувала ритуальну функцію, повторюючи ритм трудових рухів, полегшувала виконання роботи й сприяла цьому. Музика створює особливі звуки, які не існують в природі та які не існують поза музикою. Але в основі своїй музичний звук має подібність до інтонацій людини, ці інтонації завжди емоційно насичені, сплетені з людських почуттів. Музика говорить з людиною „безпосередньою мовою душі”, хвилює людину, викликає багато емоцій.

Музика - це не відображення предметного світу, а відображення людських почуттів та думок.

Засобами виразності в музиці виступають мелодія, поліфонія, ритм, композиція. Музика має яскраво виражені національні риси, що виявляються в інтонаційному, мелодійному, ритмічному строї. Як правило, лише з декількох звуків ми можемо впізнати, якому народові належить твір і у який час його написано.

Залежно від того, як виконується музичний твір, розрізняють вокальну, інструментальну та вокально-інструментальну музику. Найголовніші види музики: симфонічна, камерна, оперна. А жанри - симфонія, соната, ораторія, сюїта, пісня, опера (героїчна, комічна, лірико-побутова) й ін. Музика за своєю природою динамічна, це потік звуків, що живе у часі. Це один з найдійовіших видів мистецтва.

Театр - вид мистецтва, в якому образне відтворення дійсності відбувається у формі драматичної дії, сценічної гри, що здійснюється акторами перед глядачами.

Театр займає особливе місце серед інших форм мистецтва, бо належить до так званих синтетичних видів мистецтва, тобто об'єднує у собі різні види мистецтва. Основа театру - драматургія. Жанри драматургії: трагедія, комедія, драма. Елементи процесу створення вистави - режисерський задум, сценографія, музика, костюми, грим, освітлення, реквізит, бутафорія, декорації.

Існують різні форми театрального мистецтва: театр драматичний, музичний, ляльковий. Надзвичайно важливим є вплив на формування театру як виду мистецтва національних традицій і психологічних особливостей буття народу. Загальновідомо, що театр Китаю, Індії, Японії з особливим ритуалом використання масок, гримом, системою символів дуже відрізняється від європейського театру.

Зароджується театр у далекі часи становлення духовної культури людства. Перші елементи театру містяться у первісних релігійних ритуалах, шаманських діях. Відомо, що у Стародавньому Єгипті відбувалися культові містерії, які передбачали виконання приписаних ролей. Та справжнє народження театру як виду мистецтва відбулося в античній культурі.

Основні історичні етапи розвитку театру:

давньогрецька трагедія (Есхіл, Софокл, Еврипід)

давньоримська театральна культура (Горацій, Сенека)

середньовічний театр (літургійна драма, містерії, міраклі, мораліте, фарс, інтермедія)

театр епохи Відродження

придворний театр в Італії XVI ст. (Аріосто, Маккіавеллі)

комедія дель арте

театр Лопе де Вега, Шекспіра

театр класицизму у Франції (Корнель, Расін, Мольєр)

комедія характерів та положень (Голдеміт, Шерідан, Гольдоні, Бомарше)

театр XX ст.: творчість Ібсена, Метерлінка

видатні акторські особистості (Коклен, Сара Бернар, Сальвіні, Елеонора Дузе, Марія Заньковецька, Сперантова)

діяльність Костянтина Станіславського та Володимира Немировича-Данченка

нова система акторської гри у театрі Бертольда Брехта

абсурдизм і "театр жорстокості"

концептуальний театр

автентичний театр та ін.

Українське театральне мистецтво виступає невід'ємною складовою загальносвітового процесу. Елементи театральної гри ми можемо знайти в обрядах й іграх давніх часів - це хороводи, веснянки, трудові пісні, весільна драма, культові ритуали.

Важливим етапом розвитку цього виду мистецтва став театр братських шкіл ХVІІ-ХVІІІ ст. Тут зароджується такий жанр, як схоластична драма. А курс поетики та риторики Феофана Прокоповича був першою спробою сформулювати принципи української драматургії і театру. У цей же час відбувається зародження лялькового театру-вертепу у різних формах його побутування.

Найважливішим кроком на шляху до професійного театру стала поява українського народного репертуару. Тут необхідно згадати перш за все творчість І.П. Котляревського. Перші акторські трупи виникають у Харкові, Полтаві, Києві. Михайло Щепкін, Карпо Соленик стали першими українськими акторами.

У XIX ст. реалістичні принципи нового українського театру утвердилися в діяльності труп Марка Кропивницького, Михайла Старицького. Величезним було їх значення для піднесення української національної культури. Драматургія Івана Карповича Карпенка-Карого, корифеї українського театру - Марія Костянтинівна Заньковецька, Микола Карпович Садовський, Ганна Петрівна Затиркевич-Карпінська - вписані золотими літерами в історію світового театрального мистецтва.

У Львові широкого розголосу здобула діяльність театру при товаристві «Руська бесіда», який став основою українського театру в Західній Україні.

Складні творчі шукання українського театру на порозі XX ст. Найважливішою їх сторінкою є творчість Леся Курбаса - видатного реформатора сцени. Важливе місце у світовому театральному процесі зайняли створені ним „Молодий театр”, театр „Березіль” у Харкові. Специфіка українського театру того часу ґрунтується на талановитій драматургії Володимира Винниченка, Миколи Куліша, Івана Кочерги. У другій половині XX ст. писали для театру Олександр Корнійчук, Микола Зарудний, Ярослав Стельмах. Нові принципи художнього оформлення вистави запровадили видатні українські сценографи сучасності - Володимир Лідер, Євген Лисик, Мирон Кипріян. Провідні театральні колективи Києва, Львова, Харкова, авангардний театр нової драматургії повною мірою віддзеркалюють складні проблеми сьогодення. Їх можна дослідити, лише застосовуючи нові засади режисерської діяльності, як це роблять українські режисери молодого покоління - В. Малахов, Б. Жолдак, І. Козьменко-Делінде та інші.

Кіномистецтво - це вид художньої творчості, що ввійшов у систему синтетичних видів мистецтва в XX ст. Особливість кіномистецтва у тому, що воно дає можливість безпосереднього відображення дійсності у її просторово-часовій єдності, зображає дійсність рухомою, динамічною.

Ідея рухомого зображення виникла не на безплідному ґрунті, а була підготовлена всім попереднім розвитком культури. Геніальна думка про передачу динаміки зображення через послідовну серію картинок або предметів існувала ще задовго до її технічного втілення. Першим кроком до реалізації цієї думки стало винайдення способу відтворення зображення на спеціальній плівці, папері. Проте історія фотографії починається із дослідів, коли зображення за допомогою камери-обскури переносилося на площину і перемальовувалося (кінець XV ст.). Фотографія в сучасному її розумінні виникла у XIХ ст. із відкриттям чутливих до світла матеріалів. У 1802 р. Томас Уєджвуд (Англія) вперше отримав зображення на пластинці, але ще не володів способом його закріплення. Датою виникнення фотографії вважають 1839 р., коли Луї-Жак-Манде Дагер доповів Паризькій академії про свій спосіб фотографування (дагеротипію). Майже одночасно з Дагером про свій спосіб доповів Уїльям Толбот (спосіб запатентований у 1841 р.). Різниця полягала в тому, що в одному випадку отримували спочатку негатив, а в іншому - позитив.

Досконало вивчивши принцип роботи кінетоскопа Томаса Едісона (апарата для спостереження швидкозмінюваних фотографій, що створював ефект руху об'єктів, 1891 р.), брати Луї та Огюст Люм'єри винайшли, а в 1895 р. запатентували „кінематограф”. 28 грудня 1895 р. в підвалі „Гранд кафе” на бульварі Капуцинів (Париж) відбувся перший публічний платний сеанс кіно. Зрозуміло, що спочатку кінематограф хвилював публіку не своїми художніми досягненнями, а технічними можливостями. Тому перша „програма Люм'єра” включала сцени, зняті з натури: „Вихід робітників із заводу Люм'єра”, „Прибуття поїзда на вокзал Ла Сьота”, „Политий поливальник” та ін. Усього фірма Люм'єра випустила близько 1,5 тис. одно-, двохвилинних фільмів. У жанровому відношенні це були прості репортажі, ігрові сцени на літературні й історичні сюжети.

Утвердження власне естетичних принципів кінематографа та основ його поетичної виразності пов'язані з теоретичним осмисленням у 10-20-их рр. XX ст. того факту, що сама рухома фотографія (кадр) і поєднання їх у певній послідовності (монтаж) здатні виконувати активну, формотворчу функцію. Власне, монтаж, або поєднання коротких фрагментів двох дій, що розгортаються одночасно (наприклад, втеча та переслідування), декількох планів (крупний, середній, загальний) - основний специфічний виражальний засіб кінематографа. Вперше монтаж як засіб узагальнено-метафоричного осмислення теми був використаний американським кінорежисером Девізом-Уорком Гріффітом (фільм „Нетерпимість”, 1916). Розвиток кінематографа пов'язаний з іменами Чарлі Чапліна, Сергія Ейзенштейна, Лева Кулешова, Олександра Довженка й інших.

У 30-их рр. XX ст. поява звукового кіно знаменувала якісні зміни у поетиці кінематографа. Більші вимоги тепер висувалися до послідовної сюжетної картини життя, до створення психологічного акторського образу. Та все одно центральною постаттю у цьому виді мистецтва був і залишається кінорежисер, який зобов'язаний об'єднати зусилля сценариста, оператора, акторів, художника для створення динамічно цілого кінообразу. Ці складні завдання з успіхом удалося розв'язати видатним кінорежисерам, імена котрих відомі всім - Федеріко Фелліні, Р. Дзефіреллі, Б. Бертолуччі, Клод Лелюш, І. Бергман, Жан Кокто, Мілош Форман, Андрій Тарковський, Сергій Бондарчук, Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Ларс фон Трієр та інші.

Одним із видів кіномистецтва є мультиплікаційне кіно, у якому моделюється екранна дія через „оживлення, одушевлення” малюнка. Звідси ще одна назва цього виду мистецтва - анімація (від лат. „душа”).

Днем народження анімації вважається 30 серпня 1877 р., коли винахід був запатентований. Перші сеанси розпочалися з 28 жовтня 1892 р. в Паризькому музеї Гревен. Перші мальовані фільми, зняті покадровим методом, з'явилися в 1906-1908 роках („Фантасмагорія”, „Магічна авторучка”). Бурхливий розвиток мистецтва мультиплікації пов'язаний із появою звукового кіно і діяльністю Уолта Діснея. Його фільми „Фантазія” (1940), „Бембі” (1942), „Леді та бродяга” поклали початок мистецтву мультиплікації в усьому світі. Сьогодні найпоширенішими видами мультиплікації є мальована, лялькова й комбінована.

Загальноприйнято, що у сферу кіномистецтва входять:

Ш документалістика (від інформаційно-хронікальних кінострічок до художньої публіцистики і документально-поетичних фільмів);

Ш науково-популярне кіно (з документальними, мультиплікаційними й ігровими кадрами та епізодами) ;

Ш рекламні фільми, яким властиві специфічні художні особливості;

Ш експериментальні фільми, що поєднують у собі всі названі види.

Архітектура. Образотворче мистецтво

Ці види мистецтва належать до так званих просторових. Об'єднує їх те, що їх твори найбільш довговічні, зберігаються у віках. Можна сказати, що пам'ятники архітектури, шедеври живопису втілюють мрію гетівського Фауста: „Зупинись, мить, бо ти прекрасна”. Образи всіх просторових мистецтв створюються художниками з мертвої матерії. Їм надається форма, яка відповідає уявному зоровому образові, що виник у свідомості художника під безпосереднім враженням від дійсності чи створений його фантазією на основі образів, збережених пам'яттю. Тому ці мистецтва ще можна було б назвати формотворчими. Але в широкий ужиток увійшли терміни „образотворчі мистецтва”, „пластичні мистецтва” від грецького слова - ліпити, створювати форми.і

Образи пластичних мистецтв закріплюються у порівняно стійких матеріалах, вони не потребують виконавців, перекладачів. Творами пластичних мистецтв різних епох ми можемо милуватися так само, як і їх сучасники. Звичайно, тісний зв'язок пластичних мистецтв з матеріалом, з ремеслом, яке у певні історичні епохи вважалося далеко не найпочеснішим заняттям, зумовив те, що давні греки ставили вище поезію, музику, театр, вважаючи їх „чистими” мистецтвами. Ні живопис, ні скульптура, ні архітектура не мали навіть своїх муз. Але якою була духовна культура до винайдення писемності, можна довідатися тільки завдяки пам'яткам пластичних мистецтв. Отже, сама собою конкретність форм, матеріальність образів пластичних мистецтв дає їм змогу переходити з епохи в епоху, незмінно даруючи новим поколінням радість пізнання й глибокі естетичні переживання. Кожний з названих видів мистецтва має свій простір та призначення, тому і розглядати їх слід окремо.

Архітектура (лат. агсhіtectura, від грецьк. агсhitekthon - будівничий) - мистецтво проектувати і будувати будинки та інші споруди (також їх комплекси), що створюють матеріально організоване середовище, необхідне людям для їхнього життя й діяльності, відповідно до призначення, технічних можливостей та естетичних переконань суспільства.

Мета цього виду мистецтва - формування дійсності за законами краси при спорудженні будівель, що задовольняють потреби людини. Архітектура створює утилітарно-художній світ, відмежований від природи, такий, що протистоїть стихіям і дозволяє людям використовувати цей „олюднений простір” відповідно до їх потреб і можливостей.

Образи архітектури принципово відмінні від образів інших видів мистецтва. Головне, що справляє враження в архітектурному творі, це його пропорції, ритміка об'ємних мас, які й роблять одну споруду величною, а іншу - примхливо-грайливою чи похмурою. У цьому розумінні архітектуру називають „застиглою музикою”.

Коли ж виникає архітектура як вид мистецтва? Чи правильно буде, вгадуючи добу первісності і поселення найдавніших людей, їх печери та землянки, називати це творами архітектури? Очевидно, ні, оскільки ознакою архітектури є наявність чіткого плану, який передбачає надання будівлі естетичного вигляду.

Отже, архітектура зароджується тоді, коли у будівництві починають діяти закони не тільки необхідності, але й краси. Хоч уявлення про красу кожна епоха виробляла своє, що і відображалося в архітектурних спорудах різних стилів.

Порівняно з архітектурою і скульптура, і живопис, і графіка мають свої певні можливості, чим і визначається їх особлива роль у суспільному житті. Їх об'єднують в окрему групу образотворчих мистецтв. Жодне з мистецтв не дає такого ясного, вичерпного уявлення про форми та кольори всього існуючого в природі. Задоволення - не тільки емоційне, але й інтелектуальне - викликає саме впізнавання того, що зображено.

Мистецький образ, матеріалізований художником, ми порівнюємо з образом, який зберегла наша пам'ять, схвалюємо їх схожість, відзначаємо розбіжності. Завдяки цьому порівнянню внутрішній образ яскравішає, оживає. Дуже поширене порівняння дзеркала з картиною, створеною живописцем. Але зображення в дзеркалі не відрізнити від реальності, воно не перетворює, а відбиває всі промені, що подаються на його площину. Тільки досліджуючи форму в умовах різного освітлення, розглядаючи її з різних точок, можна дістати про неї повне уявлення. Це й робить художник. Якби картина або скульптура була непідвладним волі митця дзеркалом, якби художник і глядач не могли доповнювати та виправляти свої зорові образи на основі знань про об'єктивні якості предметів, не було б образотворчого мистецтва з його всемогутніми засобами відтворення видимого світу.

Живопис, або малярство. Немає сюжетів і тем, які були б недоступні живописному втіленню. Саме цю унікальну властивість підкреслює слово, котре використовується у назві цього виду мистецтва. Якщо намагатися дати визначення цього виду мистецтва на підставі технічних характеристик, воно може бути досить смішним - це нанесення в певній послідовності на ту чи іншу поверхню плям різного кольору. Але важливо те, що ці плями здатні впливати на уяву людини.

Живопис - це зображення на площині картин реального світу, які переформовуються у творчій уяві художника.

Перші живописні роботи можна віднайти вже у пору первісності, хоча метою „художника” тоді було бажання передати не стільки реальне зображення, скільки смисл побаченого. Довершені зразки живопису залишили культури Стародавнього Єгипту, Греції, доби Середньовіччя. Але переломним етапом у розвитку живопису стала епоха Відродження, коли повною мірою виявилися найголовніші переваги живопису у вивченні та фіксації живого людського образу в багатоманітності його проявів.

Сьогодні живопис у своєму арсеналі має безліч засобів для відтворення творчої фантазії художника. Використовується живопис:

Ш монохромний (одноколірним тоном чи відтінками одного тону) та система взаємозалежних колірних тонів (барвиста гама);

Ш незмінний локальний колір і зміни кольору (півтони, переходи, відтінки), що показують розходження у висвітленні предметів та в їх положенні в просторі;

Ш рефлекси, що показують взаємодію фарб;

Ш загальний тон дозволяє зобразити предмети в єдності з навколишнім середовищем, вальори утворять найтонші градації тону;

Ш на безпосередньому вивченні натури основане відтворення природного висвітлення і повітряного середовища (пленер).

Виразність живопису визначається й характером мазка, обробкою барвистої поверхні (фактура). Передача обсягу та простору зв'язана з лінійною і повітряною перспективою, світлотіньовим моделюванням, використанням тональних градацій та просторових якостей теплих і холодних кольорів. Живопис може бути одношаровим (Алла прима) й багатошаровим, що має підмальовок і лесировки.

Основою живопису, як й інших образотворчих мистецтв, є рисунок (лінія). Але вже у ХІХ ст. остаточно відбулося розмежування живопису і графіки. Живопис, залишивши рисунок допоміжним компонентом, узаконив перелік основних виражальних засобів. Ось вони:

Ш колорит - гармонійне поєднання кольорів, їх спільне звучання;

Ш композиція - поєднання всіх елементів картини у єдине ціле;

...