Культурологія як наукова дисципліна та її категорії

У 1914 р. в Україні (у складі Російської імперії) діяло 19 361 початкових, 365 вищих початкових та 480 середніх шкіл (на 1 млн. 728 тис.313 дітей). Як бачимо, майже 96 % всіх загальноосвітніх шкіл були початковими. Проте ці імперські освітні заклади могли охопити лише 30 % дітей. Порівняно з періодом гетьманської автономії кількісні показники ХІХ - початку ХХ ст. свідчать про загальне зниження рівня грамотності. За переписом населення 1897 р. в Україні було близько 87% неписьменних, напередодні революційних подій 1917 р. їх було майже 75%.

Але загальний низький рівень освіти в Україні був не єдиною її вадою. Важливим є те, що український народ не мав своєї рідної школи, а та, що існувала - російська - була йому чужою, перш за все за мовою, а також за змістом та духом.

Великим історичним здобутком української культури початку ХІХ ст. було впровадження нової української літературної мови, заснованої на принципах фіксації усного народного мовлення з вибірковим залученням певних „книжних” елементів минулого. В 1819 р. у Харкові з'явилася друком перша граматика, що постала на основі живої української мови Слобожанщини та Полтавщини. Автором граматики був викладач Харківського університету О. Павловський. Граматика була пристосована до діючого російського „гражданського” алфавіту, свого часу розробленого за ініціативи Петра І українськими вихованцями Київської академії. Тому в ній ще не було апострофа, деяких літер, мала вона й певні граматичні недоліки, однак вже сама її поява викликала появу наступних робіт у напрямі подальшого вдосконалення українського правопису, ставши її основою.

Престиж української мови, віру в її можливості утверджувала нова українська література, яка виникла ще до появи граматики Павловського під впливом ідей романтизму. Невипадково „батьком” нової української літератури називають Івана Котляревського. Його поема „Енеїда” (1798 р.) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в котрій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості літературної творчості І. Котляревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами. Жанр байки розвивали також Л. Боровиковський (викладач Полтавського інституту шляхетних дівчат) та М. Білецький-Носенко. Діяльність заснованого у 30-ті роки у Львові М. Шашкевичем, Я. Головацьким та І. Вагилевичем літературно-фольклористичного об'єднання „Руська трійця” стала початком нової української літератури в Галичині.

Виходець зі слобідської козацької старшини Григорій Квітка-Основ'яненко відомий як основоположник української художньої прози. Можна виділити дві основні стильові течії в його прозі. Перша - тяжіння до сентименталізму (у творах „Маруся”, „Сердешна Оксана”, „Щира любов”, „Козир-дівка” переважають життєві почуття та переживання, християнсько-моралізаторський світогляд). Друга - перші кроки до етнографічного реалізму крізь романтичну канву. В повістях „Солдатський патрет”, „Конотопська відьма”, „Мертвецький великдень” Квітка виступає колоритним гумористом, звертаючись до бурлескних традицій, народної фантастики та іронії.

З творчістю І. Котляревського та Г. Квітки-Основ'яненка пов'язане становлення нової української драми. Обидва письменники були визначними організаторами театрального життя першої половини ХІХ ст. , режисерами й акторами полтавського та харківського театрів. П'єси І. Котляревського „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”, комедії Г. Квітки „Сватання на Гончарівці” та „Шельменко-денщик” до цього часу зберегли популярність в театральному репертуарі.

Нова література зробила „заявку” на самобутність, але в несприятливих соціально-політичних умовах вона бачилась лише як провінційна галузь „загальноросійської” літератури. Велика кількість українських авторів писала свої твори російською мовою, розвиваючи в них національну українську тематику і продовжуючи збагачувати російську мову, літературу й культуру. Поруч з Є. Гребінкою та Г. Квіткою популярними в Росії письменниками-белетристами з притаманною українській культурі цієї доби сентиментально-романтичною поетикою з елементами фантастики і народного гумору були В. Наріжний і О. Сомов, але першість серед українських письменників у російській літературі безумовно належить Миколі Гоголю. Два цикли його повістей „Вечори на хуторі біля Диканьки” (1831-1832 рр.) та „Миргород” (1835 р.) створили цілу епоху в розвиткові російської літератури і водночас справили значний вплив на українське культурно-національне відродження. Поетизація Гоголем українського життя і національного характеру, романтичне зображення минулого українського народу сприяли широкому зацікавленню історією та етнографією України, збуджували патріотичні почуття і стверджували гуманістичні цінності в українській культурі.

Поява у 1840 р. „Кобзаря” Т. Шевченка відкрила перед українською культурою нові ідейні та художні горизонти, які зумовили її самобутній розвиток у майбутньому. Геніальний поет, неповторний за творчою манерою художник, активний громадський діяч, який спілкувався з кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв, Т. Шевченко перебував на висотах передової думки свого часу. Починав Т. Шевченко свій літературний шлях як романтик. Захоплюючись поезією Жуковського та Міцкевича, Шевченко прагнув писати в тому ж дусі, але його творчий почерк виявився неповторним і глибоко самобутнім.

Шевченка традиційно вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі, хоча цей реалізм базувався на романтичному світогляді автора. Вже його ранні побутові поеми („Катерина”, „Наймичка”, „Сон”), суспільно-політичні поеми („Єретик”, „Сліпий”, „Кавказ”, „І мертвим, і живим, і ненародженим землякам…”) безжально таврували кривдників народу, причому з власне народних позицій. Шевченко зумів зробити свій голос голосом усього пригнобленого народу і не має собі рівних серед поетів усього світу в поетичному викритті та осуді кріпацтва та самодержавства, національного гноблення й імперського загарбництва. Творчість Т. Шевченка , відгомони ідей кириломефодіївців були головним чинником, який на початку 60-х років ХІХ ст. спонукав ціле гроно обдарованих молодих людей із сполонізованих шляхетських родин Правобережжя повернутися в українське національно-культурне середовище, стати до праці для свого народу.

У другій половині ХІХ ст. українська художня література переживає своєрідний розквіт, оскільки саме цей вид мистецтва визначав розвиток усіх інших видів духовності.

50-60-ті роки ХІХ ст. стали підготовчим етапом до періоду “великого реалізму”. Після смерті Т. Шевченка провід на літературній ниві перейняв „запальний хутірський філософ” Пантелеймон Куліш. Він був не тільки поетом, перекладачем, критиком і літературознавцем, істориком і мовознавцем, а й створив перший класичний український роман „Чорна рада” (1846 р., виданий 1857 р.). Автор змальовує яскраву картину суспільних, соціальних, політичних відносин в Україні кінця ХVІІ ст., дотримуючись так званого „етнографічного” реалізму, який належало розуміти як вірність у відображенні національних рис народу, його етико-морального обличчя, національної вдачі, світогляду, емоційності тощо. Поряд із П. Кулішем відзначилися силою свого таланту прозаїки: Марко Вовчок (Марія Вілінська-Маркевич), творами якої захоплювалися російські письменники І. Тургенєв та М. Добролюбов, Ганна Барвінок (Олександра Куліш), Олекса Стороженко, байкар Леонід Глібов, буковинський поет і прозаїк Юрій Федькович.

70-80-ті роки - початок епохи „великого” реалізму. Все ще зберігаючи певні елементи романтизму, зокрема, зосередженість на житті селян, український реалізм сягнув за межі етнографічності, розпочавши дослідження соціальних і психологічних проблем. У літературі виступають прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко), Б. Грінченко, І. Франко в оточенні цілого грона таких оригінальних талантів, як О. Кониський, В. Барвінський, С. Ковалів, Т. Борзуляк, А. Кобринська та інші. На зміну ліро-епічному стилю з його фольклорними засобами типізації та побутовізмом приходить застосування новітніх принципів творчості.

Література 80-90-х років стала трибуною активного громадського життя, виголошення ідей національної і соціальної перебудови суспільства, нових естетичних принципів. Відходять у минуле постулати про „етнографічний реалізм”, утверджуються засади „тенденційної” літератури. З'являються нові теми, образи, жанри (філософська поема, нарис, мелодрама, соціально-побутові, психологічні, філософські повісті та романи, історичні драми тощо).

Видатною особистістю цього періоду був Іван Франко. Політика й поезія, публіцистика й новелістика, літературна критика й повість, драма й комедія, література перекладів і редагування часописів, філософія й історія, етнографія й соціологія - все це стало полем його багатогранної діяльності.

Чи не найвагоміше І. Франко проявив себе у літературній творчості. Поєднуючи непомильне сприйняття дійсності з оптимістичною вірою ідеаліста в кращі людські риси, Франко творив у широкому діапазоні тем і жанрів. Поряд із традиційними тоді описами селянських злиднів („Борислав сміється”, „Boa Constrictor”), він відтворює тяжке життя робітників нафтових промислів („Нефтяник”, „На роботі”). Поряд з психологічно тонкими й сповненими тепла оповіданнями про дітей („До світла”, „Під оборогом”), ретельно змальовані картини тюремного життя („На дні”, „Панталаха”, яскраво оброблені історичні сюжети („Захар Беркут”, „Великий шум”). У своїй поетичній творчості Франко зміг сягнути вершин філософської думки („Смерть Каїна”, „Мойсей”) і ніжної інтимної лірики (збірка „Зів'яле листя”).

Початок ХХ ст. в українській літературі ознаменувався приходом неоромантиків Михайла Коцюбинського та Лесі Українки. У своїх творах ці митці створюють особливий художній світ, що поєднує реальне і міфічне, свідоме й підсвідоме, високий ідеал і похмуру дійсність. Творча еволюція М. Коцюбинського зробила його найяскравішим представником українського імпресіонізму. Письменник прагне до створення ефекту єдності словесних, музичних і кольорових асоціацій (новели „Лялечка”, „Цвіт яблуні”, „Intermezzo” та ін.). До кращих зразків світової літератури належать його новели „Сон”, „На острові”, новаторська повість-балада „Тіні забутих предків”. У кількох творах М. Коцюбинський яскраво розкрив тему страху як екзистенціального почуття ще до її відображення в європейській літературі.

У поезії захоплення модернізмом позначилося на творчості Миколи Вороного, Григорія Чупринки, Олександра Олеся, групи західноукраїнських поетів „молодомузівців” (П. Карманський, Б. Лепкий, В. Пачовський, С. Твердохліб, М. Яцків та інші). Навколо львівського літературно-мистецького видання „Митуса” об'єдналися поети неосимволістського напряму. В 1909 - 1914 рр. група інших письменників-модерністів друкувалася в київському журналі „Українська хата”.

Новаторською формою зображення життя українського селянства характеризуються твори письменника А. Тесленка та імпресіоніста С. Васильченка. На Західній Україні на цю тематику писали модерністи Василь Стефаник, Лесь Мартович, Марко Черемшина. На Буковині найвидатнішою письменницею цього напряму була Ольга Кобилянська (соціально-психологічна повість „Земля”). Вона зробила значний внесок у розвиток нової соціально-психологічної школи в українській літературі кінця ХІХ - початку ХХ ст. Непересічний талант письменниці засвідчили вже перші твори малої прози („Природа”, „Некультурна”, „До світла”), позначені художнім новаторством, глибиною соціально-психологічних характеристик персонажів. Однією з перших в українській літературі письменниця звернулася до проблеми емансипації жінки, створила цілісні образи жінок-інтелігенток (повісті „Ніоба”, „Царівна”, „Через кладку”, „За ситуаціями”).

Одним з найпопулярніших українських письменників початку ХХ ст. був Володимир Винниченко. Перед ним, сином наймита-чабана, ще у ранньому дитинстві розкрилась потворність суспільної несправедливості. Суттєве місце в поетиці Винниченка належить сатиричним засобам виразності. Прикметно, що часто вістря своєї сатири автор спрямовує на потворні явища в українському патріотичному русі, очевидно, з тієї причини, що надмірні вболівання за „чистоту” в цій царині письменник сприймав особливо гостро. Ця авторська позиція має суттєве відношення до сповідуваної Винниченком теорії чесності з собою. Певною мірою новаторським було його висвітлення таких незвичних тоді для української літератури героїв, як революціонери, що потрапляють у психологічно складні ситуації (п'єси „Дисгармонія”, „Закон”, повість „Зіна”). Однак найулюбленішою для Винниченка є постать егоїста-циніка (з найбільшою силою зображена у романі „Записки кирпатого Мефістофеля”), який, щоб до кінця лишатися чесним перед собою, ладен на будь-який злочин за умови, що його вчинки відповідають особистим переконанням.

Розвиток української мови та літератури, як і всієї української культури гальмувався через русифікаторську, колонізаторську політику російського самодержавства. Нових обертів ця політика набирає у другій половині ХІХ ст. Так, 1863 р. було прийнято указ міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону друкувати книжки, призначені для „народного употребленія” українською мовою. Малися на увазі книги релігійного, наукового змісту та шкільні підручники. Валуєвська заборона нібито обминала твори художньої літератури, але загальний тон указу не залишав сумніву, що й для цих книг будуть певні обмеження. Наступні десятиліття наявно показали, як російський царат крок за кроком нищив відроджене українство і його культуру.

Вершиною всіх протиукраїнських заходів самодержавства був таємний царський указ, підписаний Олександром ІІ у травні 1876 р. у німецькому місті Бад Емс, котрий виявився ще більш тяжким ударом по українській культурі, ніж попередня Валуєвська заборона. Емський указ мав форму таємної інструкції, що була підготовлена спеціальною комісією, яку очолював відомий реакціонер, полтавський поміщик Михайло Юзефович. Ця інструкція забороняла ввіз будь-яких українських книг і брошур з-за кордону (перед цим певну кількість україномовної літератури, у тому числі й шкільні підручники для недільних шкіл, увозили з Галичини), а також підтверджувала попередню заборону друкування українських творів та перекладів, крім історичних документів і художньої літератури (причому останні можна було друкувати без будь-яких відхилень від загальноприйнятого російського правопису й лише після розгляду в Головному Управлінні в справах друку). Емський указ забороняв навіть українські сценічні вистави та читання, а також друк україномовних текстів при музичних творах.

Валуєвська та емська заборони завдали дошкульного удару українській науці, оскільки неможливість видавати наукові праці українською мовою змушувала деяких вчених вдаватися до белетристичного викладу наукового матеріалу. Після Емського указу друк в Україні будь-якого україномовного періодичного видання став неможливим. З 1895 по 1903 рр. з 230 книжок, що надійшли до цензури, дозволено було надрукувати лише 80 (тобто 30%). Художні твори, хоч на них повної заборони й не було, переслідувались дуже послідовно. Навіть у поезії цензура дуже прискіпливо відшукувала всілякі можливі алегорії та метафоричні порівняння, які б указували на вільнодумні чи сепаратистські прагнення українців.

Перші паростки професійного театрального мистецтва зароджуються на Полтавщині. В Полтаві 1810 р. було створено перший український професійний театр, репертуар якого складали, перш за все, п'єси І.П. Котляревського (що був одним з директорів цього театру). Тут певний час грав славетний російський актор М. Щепкін. Саме для цього театру І.П. Котляревський написав свої славнозвісні тори „Наталка Полтавка” та „Москаль-Чарівник”. Такі ж театри згодом постають у Харкові, Києві, Ніжині, Катеринослав. Їх репертуар складали п'єси І. Котляревського, В. Гоголя (батька М.Гоголя), Г. Квітки-Основ'яненка. Важлива роль у зміцненні реалістичних та демократичних принципів українського театру належить Т. Шевченку. Його драма „Назар Стодоля” - одна з перших в українській драматургії, сюжет якої побудований не на побутовому, а на соціальному конфлікті. Перший український професійний театр у Галичині заснований 1864 р. у Львові.

Фундатором професійного українського театру нового покоління вважають Марка Кропивницького, непересічного драматурга, режисера й актора. Як письменник-драматург М. Кропивницький дотримувався традицій так званої „етнографічної драми” („Дай серцю волю, заведе в неволю”, „Доки сонце зійде, роса очі виїсть”, „Дві сім'ї”, „Олеся”, „Титарівна”). Поряд із М. Кропивницьким працював Михайло Старицький. Автор „Циганки Ази”, „Ой неходи, Грицю”, „Не судилося”, „За двома зайцями” віддавав перевагу жанрам водевілю та мелодрами з ефектними монологами, романтикою, національним колоритом.

На новий шлях українську драматургію вивів Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). Він відмовився від мелодраматизму й етнографії заради соціальної, історичної та інтелектуально-філософської драми („Безталанна”, „Мартин Боруля”. „Сто тисяч”, „Сава Чалий”). Під стягом драматичного мистецтва працювали й інші письменники: П. Мирний, Б. Грінченко, І. Франко, Леся Українка.

Невід'ємною складовою національного театру була українська музика Але серед усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого - опери - склалися найнесприятливіші умови, що пояснюється відсутністю приміщень і необхідністю оркестрового супроводу, відсутністю національної оперної традиції. У 1863 р. приятель Т. Шевченка і племінник П. Гулака-Артемовського Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу „Запорожець за Дунаєм”.

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають основоположником української класичної музики, засновником великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом й матеріалом опери („Різдвяна ніч”, „Тарас Бульба”, „Утоплена”). Він створив також низку дитячих опер - „Пан Коцький”, „Коза Дереза” та ін.

Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом переважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на народну музику (К. Стеценко, М. Леонтович, Я. Степовий, Я. Лопатинський, Д. Січинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн “Ще не вмерла України ні слава, ні воля” (1862 р., музика М. Вербицького, слова П. Чубинського).

На початку ХХ ст. українська музика й театр плідно розвивалися. 1907 р. Микола Садовський, узявши в оренду Троїцький народний будинок у Києві (тепер там оперний театр), заснував перший український стаціонарний театр. Тут грала видатна українська актриса Марія Заньковецька. На західноукраїнських землях продовжував свою творчу роботу єдиний український професійний театр „Руської бесіди” у Львові. Розширився репертуар українських театрів, ставилися п'єси Лесі Українки, І. Франка, Г. Ібсена, Г. Гауптмана.

Велике значення для активізації музичного життя в Україні мало відкриття 1904 р. в Києві музично-драматичної школи, яку очолив М. Лисенко. В 1913 р. її було реорганізовано в консерваторію (ще раніше, 1880 р., консерваторію було відкрито у Львові). У 1903 р. у Львові відкрито перший музичний інститут, якому в 1907 р. присвоєно ім'я М. Лисенка. В цей час світової слави зажила українська оперна співачка Соломія Крушельницька. Міжнародне визнання отримав також київський хор О. Кошиця, у виконанні якого вперше пролунали вокальні композиції Артемія Веделя та багатьох пізніших українських композиторів.

У скульптурі й архітектурі в першій половині ХІХ ст. на зміну бароко остаточно прийшов класицизм, а згодом - російський ампір.

На початку століття міське населення зросло приблизно втроє. Міста України були переважно адміністративними, нечисленні з них - культурними і навчальними центрами. Тому в Україні будувалися адміністративні споруди, гостинні двори, пізніше - біржі. Велике будівництво було здійснено у першій половині ХІХ ст. у Полтаві, де містилася резеденція генерал-губернатора Малоросії. За проектами-зразками російського архітектора А. Захарова та архітектора Полтавської й Чернігівської губерній М. Амвросимова розбудувалася Кругла площа з адміністративними будинками (палаци губернатора і віце-губернатора, споруда губернських і повітових присутствених місць, поштамт і дворянське зібрання), з пам'ятником Полтавської битви роботи Тома де Томона і Ф. Щедріна, з променями прямих вулиць - нечуваним на Україні явищем. За проектом архітектора Л. Шарлеманя у 1832 р. було споруджено будинок Полтавського інституту шляхетних дівчат у стилі ампір.

Найбільш відомими архітекторами, що працювали на українській землі, були А. Меленський (певний час був головним архітектором Києва), Ф. Боффо, В. Беретті, П. Ярославський, П. Дубровський.

Зокрема, А. Меленський керував складанням генерального плану Києва, будував разом із швейцарцем Л. Руска гостинний двір, новий головний корпус духовної академії, церкву-ротонду на Аскольдовій могилі. Під його керівництвом здійснювалася забудова Хрещатика. В. Беретті збудував у 30-их роках ХІХ ст. головний корпус університету св. Володимира, обсерваторію, інститут шляхетних дівчат у Києві. Архітектор Ф. Боффо спроектував Приморський бульвар, знамениті Потьомкінські сходи в Одесі. Всі ці споруди представляють класицистичний напрям в архітектурі, невіддільний від державницького, імперського художнього мислення початку століття, для якого характерні дві основні риси - планомірність та гармонія.

Певні романтичні тенденції в загальному масиві класицистичних пам'яток характерні в основному для заміських палаців, парків та резиденцій заможних аристократів і поміщиків. Найвідомішим в Україні комплексом такого типу є Софіївка під Уманню - маєток графів Потоцьких, забудований і засаджений деревами кількасот порід у кінці ХVІІІ - на початку ХІХ ст. Романтичний настрій створювався не так самою архітектурою, скільки природним оточенням споруд. На Харківщині найбільше наближався до Софіївського комплексу маєток Каразіних під Краснокутськом зі своїм екзотичним дендропарком, мальовничим ставком і печерами запустілого козацького монастиря. На Чернігівщині особливо прикметним був знаменитий маєток Ґалаґанів у Сокиринцях поблизу Ічні; на Полтавщині - маєток Кочубеїв у Диканці, маєток Трощинського в Кибинцях.

Одним із найвидатніших скульпторів того часу був П.І. Мартос, виходець із України, що працював у Петербурзькій академії мистецтв професором і ректором. Він створив пам'ятник Мініну і Пожарському в Москві, а також пам'ятник Дюку Рішельє в Одесі.

В архітектурі середини ХІХ ст. втрачається стильова єдність. Виникають найнеможливіші комбінації різноманітних стильових елементів минулого. Виникає так званий еклектизм (механічне поєднання елементів різних стилів), котрий панує до 80-их років ХІХ ст. Це зумовлено швидкими темпами зростання міст, великими масштабами забудови, передусім житлової й промислової, появою численних господарських приміщень. Складів, магазинів, контор, банків, вокзалів тощо. На формі споруд позначилося впровадження нових будівельних матеріалів і технологій.

Можливість застосування нових будівельних матеріалів спричиняє раціоналістично-практичний напрям (за принципом “вигідно і зручно”), а еклектизм дозволяє поєднувати різні стилі в одній будівлі. До української культури на віки увійшли такі архітектурні споруди, як Володимирський собор у Києві (І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов), Львіський університет (Ю. Ґохберґер), Одеський (Г. Гельмер, Ф. Фельнер), Київський (В. Шредер) та Львівський (З. Горголевський) оперні театри. Серед різних еклектичних напрямів особливо поширюються віденські неоренесанс та необароко. Загальне архітектурне обличчя центральних частин українських міст - Києва, Одеси, Харкова, Херсона, Львова, Чернівців, Перемишля - завдячує переважно саме цій віденській моді.

Для скульптури друга половина ХІХ ст. була періодом виникнення національної реалістичної школи, основоположниками якої стали Л. Позен та П. Забіла. Перший працював переважно в тематично-жанровій скульптурі малих форм („Шинкар”, „Лірник”, „Жебрак”, „Переселенці”, „Оранка на Україні та ін.), другий - у жанрі скульптурного портрета. Щодо монументальної скульптури, то в цей період з'являються пам'ятники Володимиру Святому у Києві (Клодт і Демут-Малиновський), Б. Хмельницькому в Києві (білорус М. Мікешин).

На початку ХХ ст. в архітектурі утверджується модерн (з фр. - новітній, сучасний). Він характеризується асиметричністю планування, використанням залізних конструкцій і оздоблювальних матеріалів (прикраси з литого заліза), ламаних ліній. Однією з кращих споруд цього стилю є Бесарабський критий ринок у Києві (арх. Г. Гай, 1910 р.). До медерного стилю відносяться також будівлі залізничних вокзалів у Львові, Харкові та Жмеринці. Подекуди використвувалися і мотиви неокласицизму. Наприклад, у Харкові архітектор О. Бекетов створив будинки Комерційного інституту і Харківського медичного товариства з Бактеріологічним інститутом ім. Л. Пастера на Пушкінській вулиці (1911-1913 рр.).

У цей час робилися також спроби поєднати принципи модерну з прийомами народної дерев'яної архітектури та народного прикладного мистецтва (форми дерев'яних хат, національний орнамент, барвиста кераміка). В стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського губернського земства (архітектор В.Г. Кричевський, 1908 р., сучасний краєзнавчий музей).

Серед українських скульпторів європейську славу здобув М. Паращук, який разом з А. Попелем створив пам'ятник Адаму Міцкевичу у Львові та скульптурні портрети І. Франка, В. Стефаника, М. Лисенка. Розпочав свій творчий шлях спорудженням пам'ятника княгині Ользі молодий київський скульптор Іван Кавалерідзе. Тоді ж були створені і пам'ятники І. Котляревському та М. Гоголю у Полтаві скульптором Л.Позеном, що розпочав свою творчість ще в попередні часи. Для пам'ятника І. Котляревському Л.Позен виконав горельєфи на теми „Енеїди”, „Наталки Полтавки”, „Москаля-чарівника”, де тонко відтворив характери відомих літературних персонажів. На відкриття пам'ятника у 1903 р. до Полтави з'їхалися діячі української культури М. Аркас, Д. Багалій, С. Єфремов, М. Коцюбинський, М. Лисенко, О. Олесь, О. Пчілка, В. Стефаник, Л. Українка і ця подія виявилася не лише культурною а й політичною акцією, оскільки вона продемонструвала російському царизму незламність української національної ідеї, згуртованість українських культурних діячів у боротьбі за рідну мову й культуру.

Найславетнішим українським скульптором зі світовим ім'ям став киянин Олександр Архипенко. Світове визнання прийшло до нього вже за межами України в еміграційний період його життя, але першу свою персональну виставку, що викликала жваве зацікавлення серед київської публіки, двадцятирічний скульптор організував ще 1906 р. Творчість Архипенка становить собою одну з найяскравіших сторінок в історії світового модернізму.

Поступально розвивалися й такі види образотворчого мистецтва, як живопис та графіка. Художники-живописці першої половини ХІХ ст. дедалі більше відходили від академічного класицизму з його міфологічними, античними та біблійними сюжетами й переходили до зображення реальної дійсності. Багато українських художників діставали мистецьку освіту в Петербурзькій Академії мистецтв і залишалися в Росії працювати.

Значний слід у розвитку українського живопису залишив І.М. Сошенко (1807 - 1876 рр.). У своїх роботах - „Хлопчики-рибалки”, „Продаж сіна на березі Дніпра”, „Пейзаж” або „Біля річки”, він любовно змальовував природу України.

Кращим представником українського малярства й графіки першої половини ХІХ ст. був Тарас Шевченко. Вихований на традиціях класицизму, він поступово переходить до реалізму, одним із перших починає зображати життя та побут селянства („Циганка-ворожка”. “”атерина”, „Селянська родина”). Особливо висока майстерність була виявлена Т.Шевченком у граверному мистецтві. Ще у 40-ві роки у нього виник задум створити серію офортів „Живописна Україна”, У 1844 р. з'являється шість офортів цієї серії, які відзначаються блискучою технікою та життєвою правдою. Саме за свої графічні роботи Т. Шевченко отримав у 1860 р. звання академіка гравюри. Ще одним важливим жанром у художній творчості Т. Шевченка був портрет: його пензлю належить 130 портретів, серед яких найбільш цікаві, безперечно, автопортрети.

У другій половині ХІХ ст. у творчості українських художників переважали побутовий жанр і пейзаж, значно менше - історичний жанр.

Безпосепредніми продовжувачами демократичних традицій Т. Шевченка в живописі були К. Трутовський, Л. Жемчужников, І. Соколов. Справжнім шедевром останнього є картина написана у пізньоромантичній манері „Дівчата ворожать уночі проти Івана Купала”, Видатним майстром побутового жанру був М. Пимоненко. К. Трутовський та Л. Жемчужников продовжили й традиції графічного мистецтва, створивши у 1861-1862 рр. новий альбом офортів „Живописна Україна”. І. Соколов та О. Сластіон створили літографії до альбому „Старовина українська і запорозька”). Однак у 90-их роках у зв'язку з винайденням цинкографії граверне мистецтво прийшло до часткового занепаду. Гравюра знову відроджується вже в перші десятиліття ХХ ст.

Великий вплив на розвиток образотворчого мистецтва України справило Товариство пересувних виставок, створене в 1870 р. у Петербурзі. Вже перша його виставка у 1872 р. побувала у Києві та Харкові. Наступного року до маршруту пересувної виставки було включено Одесу, Полтаву, Катеринослав, Єлисаветград (Кіровоград). Художники, що входили до товариства представляли так званий ідейний реалізм, гаслом якого була формула „Мистецтво - на службу громадським ідеям”. Найбільш яскраво типові риси передвижництва представлені у творах художників І. Крамського („Майська ніч”), І. Рєпіна (картини з історії запорізької вольниці, „Мотря Кочубеївна”, „Козацькі тили”, „Запорожці пишуть листа турецькому султану”, „Бокша”), М. Ге, А. Куїнджі („Місячна ніч на Дніпрі”, „Українська ніч”, „Дніпро вранці”), М. Ярошенка („Скрізь життя”, „В'язень”).

Один з найцікавіших художників Лівобережжя цього часу - Порфирій Мартинович, що створив цілу галерею колоритних селянських образів. Він вважається майстром психологічного портрету. В полотні “В канцелярії волосного писаря” (1879 р.) художник правдиво відтворює канцелярську обстановку. Зображуючи втомлених, пригнічених нудьгою дрібних справ канцеляристів та тихого, змученого горем і життєвими турботами прохача, художник створює відчуття якоїсь безнадії, що затопила безкраї „провінції” величезної імперії.

Етнографічні дослідження художника знаходять своє яскраве втілення у картині „Баби хліб печуть”. Інтер'єр хати старого козака Грицька Гончара у Вереміївці зображено з великою увагою до кожної деталі селянського побуту.

Серед інших майстрів найбільш масштабною та багатогранною є постать С. Васильківського (1845-1917 рр.), який залишив помітний слід у розвитку українського пейзажного, жанрового, історичного і монументального живопису, портрета. Васильківський прекрасний пейзажист („По Дінцю”). Крім того, він широко розробляв козацьку тематику („Козак Голота”, „Козачий пікет”, „Козачий табір”), а також історичну - „Ярмарок у Полтаві”, „Обрання полковником Мартина Пушкаря”, „Чумацький Ромоданівський шлях”. Ці дві останні монументальні роботи (панно), а також „Козак Голота”, створені ним для інтер'єра Полтавського губернського земства.

Майстром батального живопису став М. Самокиш; з його історичних полотен найбільш відома картина „Бій Максима Кривоноса з Ієремією Вишневецьким”.

Імпресіоністичний напрям у малярстві започатковує М. Башкирцева, однак вона мешкала в основному у Франції та Італії й не могла перенести його на український ґрунт. В Україні ці ідеї пробиваються у творах художників-реалістів Г. Дяченка, Ф. Красицького, вже згадуваного А. Куїнджі, а особливо О. Мурашка - майстра психологічного портрета, автора відомої картини „Похорон кошового”. На західноукраїнських землях впливи імпресіонізму ще більш помітні: творцями імпресіоністичного пейзажу стали І. Труш та М. Бурачек; розквітає талант О. Новаківського, що малює в дусі символічного імпресіонізму. Засновником цілої школи монументалістів вважається галичанин М. Бойчук. Основоположником нової української графіки був Г. Нарбут. У цілому ж в українському живописі цього періоду виразно проступає тенденція до творення нового, “великого стилю”, до монументалізації, філософського поглиблення й поетизації образів, все більшу роль починають відігравати символ і метафора. Це проявилося у творчості братів Василя і Федора Кричевських, О. Куриласа, А. Монастирського, М. Сосенка, які збагатили українське мистецтво творами великої сили і найвищої естетичної вартості.

Отже, період ХІХ - початку ХХ ст. став часом принципової реорганізації в розвитку української культури, часом небувалого злету творчої думки нашого народу. Воно дало людству таких геніїв, як Т.Г. Шевченко, І.Я. Франко, М.С. Грушевський, М.В. Лисенко. На жаль, творчість практично всіх діячів культури цієї доби доходила до широких кіл української громадськості зі значним запізненням, а то й не доходила зовсім внаслідок несприятливих суспільних умов. ХХ ст. почалося бурхливо і продовжилося переважно вороже щодо української національної культури. Але всупереч грандіозним соціально-історичним потрясінням, які принесло ХХ ст., подальший культурний поступ було гідно продовжено.

Шостий період розвитку української культури є часом нового міжвоєнного і повоєнного поневолення України її східними та західними сусідами й охоплює часовий відтинок від 20-их до кінця 80-их років ХХ ст. Його теж слід поділити на кілька етапів:

20-ті роки - український ренесанс, трагічно обірваний 1929 р.;

30 - 50-ті роки - часи особливо жорстокого тоталітаризму (сталінщини);

кінець 50-их - 60-ті роки - період хрущовської „відлиги” і „шістдесятництва” в українській культурі, що мали своїм наслідком новий розквіт національної культури;

70-ті - середина 80-их років - період цілеспрямованої денаціоналізації української культури, її нівелювання.

У цілому цей період характеризується злетами й руїнами у розвитку української культури, наявністю як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів, за котрих українська культура була поставлена в умови боротьби за самозбереження та постійного потягу до відродження (вона ще й зараз перебуває у такому стані). Трагізм її феномена полягає в тому, що вона, як і в давні часи, вже втретє була втратила свою національну духовну еліту. Колись це була полонізація української шляхти (третій період), потім її русифікація (п'ятий період). Тепер - постійне нищення духовної еліти впродовж усього періоду, від репресій 20 - 30-их років, від доби Розстріляного відродження і до репресій, які здійснювались у значно м'якших формах, аж до кінця 80-их років. Щоразу втрати національної духовної еліти хоч і не призводили до цілковитого руйнування традиційної української культури (надто сильні в ній народні джерела, котрі живляться тяжінням до справжньої народності в найширшому розумінні цього слова), але все ж відсунули її на задній план світового культурного процесу, принижували, спричиняли появу рис вторинності та провінційності.

Сьомий період розвитку української культури - це сучасний період, що розпочався з початку 90-их років і триває до сьогодення. Історичний акт про державну незалежність України (24 серпня 1991 р.) відкрив нові обрії перед українською культурою, яка вперше здобуває можливість творитися й розвиватися як єдина національна культура материка і зарубіжжя. За цих умов з'явилися нові риси, нові характеристики, які дозволяють нам з оптимізмом говорити про майбутнє нашої культури: неабияке розширення меж творчої свободи митця, наявність багатющого творчого досвіду й творчих сил, тенденція до консолідації національних мистецьких шкіл, широкі й багатоманітні зв'язки з мистецтвом інших народів тощо.

Незважаючи на неймовірні труднощі, які впродовж віків долає на своєму історичному шляхові український народ, він витворив свою високорозвинену національну культуру. Сьогодні в ній представлені всі галузі, види і жанри духовного виробництва, властиві найрозвинутішим культурам світу. Досить високого рівня розвитку в Україні досягли наука, народна освіта, література й мистецтво.

Окремо варто сказати кілька слів про одну з найважливіших складових української культури - мову нашого народу. Переборюючи надзвичайно тяжкі умови свого розвитку та існування, українська мова досягла досить високого рівня свого розвитку, поступово і неухильно входила в усі галузі суспільного життя свого носія - народу. Процеси поширення суспільних функцій нашої рідної мови особливо активізувалися з прийняттям Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.), Закону про мови в Україні (1989 р.), а також з проголошенням державної незалежності України (1991 р.).

Будучи однією з найрозвинутіших мов світу (Словник української мови в 11 томах видання 1970-1980 років. подає понад 140 тис. слів та словникових статей, а в картотеці Інституту мовознавства АН України зібрано понад 5 млн. карток, до яких занесені українські слова з діалектними варіантами), українська мова є законодавчо оформленою й проголошеною парламентом України державною мовою, а отже, виконує сьогодні надзвичайно широке коло державних суспільних функцій.

Серед сучасних суспільних функцій української мови варто виокремити надзвичайно важливу для нас і таку, як засіб вишівського викладання та навчання. При цьому зазначимо, що й підготовка всієї науково-методичної літератури, вся навчально-допоміжна робота здійснюється у нас в університеті державною мовою. Мова в цьому разі виступає не просто як основний засіб комунікації, а іяк могутній арсенал, невичерпна скарбниця національної духовності. Українська мова в навчальному процесі - найблагодатніший ґрунт для формування внутрішньо сильної й багатогранної особистості.

7.2 Модернізаційні та постмодернізаційні процеси в сучасній українській культур

Модернізаційні процеси в українській культурі були розпочаті ще на початку ХХ століття. Відтоді український модернізм пройшов три етапи, а саме:

Ш початок ХХ століття - початок 30-их років ХХ ст. (український модернізм дорадянського періоду й першого радянського десятиріччя). В українському театральному мистецтві заслуговує на увагу Молодий театр (заснований у 1918 р.), який очолив великий майстер, видатний режисер пореволюційної доби, основоположник нового напряму в історії українського театру Лесь Курбас. Однодумцем і помічником його був Гнат Юра. Трупа театру складалася з молодих акторів. Керований Л. Курбасом театр категорично пориває з традицією старого побутового театру, орієнтується на модерні течії західноєвропейського театру. Свій перший сезон театр відкрив п'єсами „У пущі” Лесі Українки і „Затоплений дзвін” Г. Гауптмана. Справжньою несподіванкою для театралів стали постановки трагедії „Цар Едіп” Софокла та поеми „Гайдамаки” Т. Шевченка. Пізніше Молодий театр був реформований у театр „Березіль”, котрий працював до початку 30-их років.

У літературі модернізм втілився у напрямах неокласиків (Микола Зеров, Максим Рильський, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, Павло Филипович), неосимволістів (Павло Тичина, Дмитро Загул, Євген Плужник, Василь Мисик, Дмитро Фальківський), радикальні за ідейним спрямуванням групи панфутуристів (Михайль Семенко, Гео Шкурупій, ранні Микола Бажан, Юрій Яновський, Олекса Слісаренко, Мирослав Ірчан), конструктивістів (Валер'ян Поліщук) тощо. Рання творчість П. Тичини відзначалася елітарною чутливістю, драматичним пафосом розбудови національної культури, витонченістю форми й експресивністю. Молодого Тичину називають головним представником українського поетичного “необароко”.

Чи не найяскравішими були прояви модернізму в образотворчому мистецтві. Так, видатний український скульптор О. Архипенко започаткував кубізм у світовій скульптурі (найяскравіший приклад - станкова робота „Людська постать”, 1914 р.), своєю творчістю Архипенко взагалі принципово змінив попередні погляди на скульптурну пластику, перебуваючи у постійному пошуку нових виражальних засобів цього виду мистецтва. Митець змушував свої твори рухатися, оздоблював їх кольоровим склом і металоконструкціями, створював концептуальні моделі, що передавали художні ідеї автора у лаконічний, гранично формалізований спосіб (наприклад, „Жіночий торс”). У Києві плідно працювали всесвітньовідомий Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки. З початком Першої світової війни експресіоністський напрям розвивали кілька надзвичайно талановитих художників світового рівня, включаючи Олександра Богомазова. Ідеї національного модерну втілювали брати Василь і Федір Кричевські.

ОСМУ (Об'єднання сучасних митців України), що сформувалося у пореволюційні роки, об'єднувало художників, які цікавилися передусім модерним мистецтвом. На чолі його стояв видатний художник-графік, що працював переважно у галузі театральної декорації (зокрема, створював декорації для театру Л. Курбаса „Березіль”) та портретного жанру, Анатоль Петрицький.

Цей період українського модернізму не мав завершення, був грубо обірваний сталінським режимом, котрий певний час підтримував інший різновид модернізму - соціалістичний.

Ш Соціалістична модернізація (20 - 30-ті роки ХХ ст.) Найяскравіше проявилася в такому напрямі, як конструктивізм. У конструктивізмі головну роль відіграють форми, ідеї, а також принципово нова методика творчої діяльності, що основана на об'єднанні всіх галузей мистецтва - живопису, архітектури, прикладного мистецтва, скульптури, головвним принципом яких є функціональність. Сама назва „конструктивізм” уперше з'являється у 1922 році під час виставки в Москві художників К. Медуницького та братів Георгія та Володимира Стенбергів. Художники демонструють матеріальну й технічну цінність своїх проектів, підкреслюють їх соціальне призначення. Конструктивізм ще називали „мистецтвом пролетаріату”. Представники цієї течії проголошували „смерть” мистецтва, стверджували необхідність служіння творчості соціалістичному виробництву. Конструктивісти вважають себе більше інженерами-конструкторами, ніж художниками, підкреслюють колективний і анонімний характер своєї творчості.

Одним з найвидатніших представників конструктивізму є Володимир Татлін (1885-1953). Народившись у Харкові, В. Татлін досить рано залишає навчання у школі й стає моряком. У 1914 році В. Татлін у Парижі зустрічається з П. Пікассо. Ця зустріч надихає його на створення „живописних рельєфів”, які вибудовуються з матеріалів, що трапляються в повсякденному житті, - металевих пластин, скла, гіпсу, фанери, частин предметів побуту. Видаляючи зі своїх робіт задній план, художник створює контррельєфи - зібрані з різних матеріалів абстрактні просторові конструкції, котрі є комплексними та автономними художніми об'єктами.

Чудовим прикладом таких робіт є твір „Контррельєф” - на дерев'яну основу художник прикріплює частини цинкової пластини, створюючи динамічну структуру з внутрішньою напругою.

В архітектурі 20-их років з'являються риси конструктивізму. В архітектурних формах будинку Держпрому в Харкові, Критого ринку в Києві та інших будівель помітне прагнення виявити властивості матеріалу і конструкцій, оголити такі конструктивні елементи, як балки, кронштейни балконів, конструкції перекриттів тощо.

Будівля Держпрому - перша грандіозна за своїми об'ємами споруда, збудована в Україні за радянських часів. Вона складається з трьох корпусів, з'єднаних між собою переходами в різних поверхах. План кожного корпусу має досить складну конфігурацію, що нагадує геометризовані літери X (крайні корпуси) і Ж (середній корпус). Об'ємна композиція кожного корпусу ступінчаста.

Незважаючи на зайве нагромадження подрібнених об'ємів, у архітектурному стилі тогочасної столиці України відбиті уявлення про майбутню урбанізацію та технізацію життя людей соціалістичного суспільства. Цей етап, як і попередній в українському модернізмі був перерваний через насадження у часи радянського тоталітарного режиму єдиного стилістичного напряму - соціалістичного реалізму.

Ш Сучасний етап, що характеризується відновленим модернізмом з одночасним «уплетенням» у нього постмодернізаційних та традиціоналістських процесів. Для постмодернізму загалом, як уже зазначалося, характерні такі риси, як полістилістичність (багатоманітність стилів і напрямів у мистецтві), деієрархізація, деканонізація, детоталітаризація, толерантність, невпорядкованість, глобалізаційність (універсалізація культур), відсутність монопрограмованості. Все це цілком можна віднести до сучасного модернізаційно-постмодернізаційного етапу розвитку української культури. Однак одночасно для цього етапу характерна й така риса, як традиціоналізація, тобто тенденція до збереження та відновлення національної культури, в тому числі і її певних консервативних елементів.

Витоки цього етапу слід шукати в епосі «відлиги» й «шістдесятництва», коли на противагу радянському офіційному мистецтву формувалося мистецтво авангарду та андеграунду. Нова хвиля цих культурних процесів яскраво виявилася у добу «перебудови» (1985-1991 рр.). Однак справжній розквіт українського модерного і постмодерного мистецтва припадає на роки після проголошення незалежності України (1991 рік).

Одним із найяскравіших представників сучасного українського мистецтва є живий класик українського живопису Іван Марчук (нар. 1936 р.) - український імпресіоніст, конструктивіст, сюрреаліст та гіперреаліст. Мистецтво Івана Марчука пройшло випробування часом - радянська влада намагалася заборонити його твори, і, хоча творчій шлях художника починається в 70-ті роки, визнання майстер дістає тільки за часів української незалежності.

Сьогодні твори Марчука є відомими і вшанованими по всьому світу - його картини демонструються не тільки в Україні, а й у виставкових залах Торонто, Нью-Йорка, Сіднея.

І. Марчук створив оригінальну манеру живопису - його роботи виконані у стилі „пльонтанізму”, для якого характерна величезна кількість тонесеньких мазків, із яких і складаються образи полотен.

У творах І. Марчука - народного художника України, лауреата Національної премії України імені Т. Шевченка - яскраво відбиваються найсуттєвіші риси сучасної української культури. Свою творчість І. Марчук поділяє на тематичні цикли: „Голос моєї душі”, „Цвітіння”, „Пейзаж”, „Портрет”, „Спадщина”, „Кольорові прелюдії”, „Абстрактні композицїі”. Кількість його картин наближається до двох тисяч.

Сучасні досягнення української культури дають змогу критично подивитися на власний, притаманний їй тип культури та з'ясувати її історичні й культурні межі. Сучасна людина починає усвідомлювати, що культурна самобутність її народу невіддільна від культурної самобутності інших народів, що всі ми підпорядковані „законам” культурної комунікації. Особливістю сучасного стану української культури є формування, поряд з традиційною культурою, образу нової культури. Перший образ відображений насамперед ідеями історичної й органічної цілісності та спадковості традицій. Новий образ - усе більше асоціюється з глобальними ідеями, єдністю людства і його долі. Планетарне мислення стає домінуючим, народжується новий тип людини й нові картини світу в творах мистецтва.

Однією з особливостей вітчизняної культури є новий тип культурної комунікації, що включає:

- усезростаючу здатність до розуміння чужої культури;

- визнання іншої культурної самобутності, іншої істини, вміння включати їх у свою позицію і своє світобачення;

- визнання правомірності існування багатьох поглядів на істину, уміння будувати діалогічні стосунки й іти на розумний компроміс;

- зростання ваги усвідомленої рефлексії, вироблення нових способів розв'язання культурних проблем.

Від року проголошення незалежності України і розбудови самостійної держави Україна були створені більш сприятливі умови для розвитку культури.

Чимало творів нового смислового ґатунку з'явились у майстернях художників, письменників, драматургів. Усе це становить досить строкату панораму культурного життя в новому ідеологічному просторі. Пошуковий новаторський вектор сучасного образотворчого мистецтва, світоглядна, аксіологічна, етнокультурна його парадигматика на нинішньому етапі розвитку досить різнопланова.

Одним з найпопулярніших сучасних українських графіків та художників є Сергій Поярков (нар. 1965 р.), роботи якого експонуються на виставках у Росії, Великій Британії, США. Сам Поярков так говорив про сучасне мистецтво: "Найважливішим у мистецтві для мене є те, що в ньому немає кордонів, зараз мистецтво нічим не обмежене: ані формою, ані темою, ані змістом. З моєї точки зору, найбільше досягнення мистецтва XX ст. - це те, що його межі розширилися до обрію. Наскільки він широкий для кожної людини, залежить тільки від неї. Я хочу бути собою і вважаю, що подібне прагнення - найважливіше для кожного художника". Кожний художник має свою техніку, що відповідає його внутрішньому настрою. Для С. Пояркова - це ілюстративна графіка. У своїх роботах він не обмежується якоюсь однією технікою, а поєднує акварельні фактури, олівець, туш, гуаш, комбінує ілюстративність із поліжанровою філософією.

Серед інших сучасних українських митців - Олег Пінчук (нар. 1960 р.) - один з найвідоміших та найпопулярніших скульпторів, який живе і працює в Україні та Швейцарії.

Сучасне українське мистецтво представлено як окремими мистецькими надбаннями, так і регіональними художніми школами (харківською, полтавською, одеською, кримською, закарпатською, київською, чернівецькою, львівською).

Отже, особливістю сучасного стану української культури є формування поряд з традиційною культурою, образу нової культури. Цей новий образ усе більше асоціюється з глобальними ідеями, з єдністю людства та його долі. Планетарне мислення стає домінуючим, народжується новий образ людини й нові картини світу в творах мистецтва.

Література

1. Історія і теорія світової і вітчизняної культури. - К., 1993.

2. Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації / За заг. ред. В.М.Пічі. - Львів, 2003. - С. 134-172.

3. Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології: Навч. посібник. - К., 2006. - С. 209-263.