Управління працею та регулювання відносин у соціально-трудовій сфері

В Україні було кілька етапів, коли виробничі відносини формувалися за принципом соціального партнерства:

у 1918 р. - за умов Української народної республіки;

у 1921-1928 рр. - за умов НЕПу;

з 1991 р. - за умов незалежності України.

У 1918 р. у Києві було утворено Всеукраїнську раду профспілок (Уцентропроф). В основу діяльності профспілок була покладена європейська соціальна модель-органів захисту інтересів працюючих, основний принцип якої був виробничим (одне підприємство - одна профспілка).

Починаючи з 1948 р. в Україні після тривалої перерви була поновлена діяльність профспілок у формі Української республіканської ради профспілок (Укрпрофрада).

6 жовтня 1990 р. на І з'їзді профспілок на базі Укрпрофради була утворена Федерацій незалежних профспілок України (ФНПУ). Головною рисою цього об'єднання було проголошення незалежності від державних органів, ВЦРПС.

У 1992 р. на II позачерговому з'їзді ФНПУ була перейменована на Федерацію профспілок України (ФПУ), прийнято статут і програму її діяльності, визначено принципи розвитку профспілкового руху.

У травні 1991 р. утворено Всеукраїнське об'єднання страйкових комітетів (ВОСК), яке потім змінило названа Всеукраїнське об'єднання солідарності трудівників (ВОСТ). Через його розкол у 1995 р. утворилося ще Всеукраїнське профспілкове вільне профоб'єднання солідарності трудівників (ВП ВОСТ).

Нині в Україні структура суб'єктів соціально-трудових відносин, що представляють інтереси найманих працівників є такою.

На рівні підприємства суб'єктом виступає сам працівник, як носій первинного права у стосунках з роботодавцем. Другим суб'єктом є організація найманих працівників - місцева організація профспілки в особі профспілкового комітету. Крім профспілок інтереси .найманих працівників можуть представляти ради трудових колективів, окремі працівники, яким делегована частина повноважень колективу.

На територіальному рівні суб'єктом соціально-трудових відносин, що представляють інтереси найманих працівників є їх організації і об'єднання -профспілки.

На районному, міському рівні представництво найманих працівників здійснюється численними організаціями профспілок.

На галузевому рівні наймані працівники мають свої представницькі органи (галузеві профспілки).

На національному рівні інтереси найманих працівників представляє декілька десятків профспілкових об'єднань, галузевих і фахових профспілок.

Найактивнішими серед галузевих профспілок в Україні є профспілки працівників вугільної промисловості (ППВП) та гірничорудної галузей (НПГ).

У недержавному секторі економіки найбільшим профспілковим об'єднанням є Федерація профспілок працівників кооперативних та інших форм підприємництва.

Базове профспілкове право - право на свободу асоціацій (об'єднань) та право на колективні переговори відображене у конвенціях МОП №87, 98, 154. Профспілкові права містяться в Загальній декларації прав людини, що прийнята Генеральною асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Право на страйк відображається в Європейській соціальній хартії та Міжамериканській хартії соціальних гарантій.

В Україні основними нормативними актами, що регламентують діяльність профспілок є: Конституція України; Закон України "Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів); Закон України "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності"; Кодекс законів про працю; Закони "Про колективні договори і угоди", "Про оплату праці", "Про охорону праці", "Про зайнятість населення" та інші.

У сфері соціально-трудових відносин останнім часом відбулися деякі зміни у профспілковому русі:

Ш визначення профспілок, як організації із захисту найманих працівників;

Ш "роздержавлення" профспілок;

Ш нове політичне самовизначення профспілок у суспільстві, що виражається у "нейтральності" профспілок щодо партій і рухів та у співробітництві з партіями лише з конкретних питань соціально-економічного захисту інтересів людини;

Ш зміна централістської структури профспілок України на федеративну;

Ш визначення конфедеративності й плюралізму профспілкового руху;

Ш відокремлення від невластивих функцій і методів, роботи профспілок, тих, які були притаманні профспілкам за радянських часів;

Ш застосування принципів соціального партнерства, засобів колективних договорів, угод, а в разі необхідності страйків у взаємовідносинах з роботодавцями тощо.

Слід відзначити, що на сучасному етапі ставлення населення України до профспілок неоднозначне, що показало опитування населення України проведене Державним комітетом статистики у 2001 р. Нині у профспілках перебуває за різними оцінками 14-20 млн. осіб. 43% опитаних зазначили, що вони належать до організацій, які представляють інтереси працівників на виробництві. Значно нижчим є рівень належності до них молодих працівників (18-29 років) та тих кому понад 55 років. Загалом ставлення до профспілок позитивне (40% опитаних). Причому рівень довіри до профспілкових організацій вищий серед осіб віком 50-54 роки. Молодь у віці 18-29 років довіряє цим організаціям менше. В цілому позитивне ставлення до профспілок домінує над негативним. Найбільш вагому роль на думку опитаних відіграють профспілкові організації на підприємстві (37% опитаних), потім профспілки галузевого рівня (10%), потім територіальні - 2%. Рівень довіри до традиційних профспілок трохи вищий ніж до нових.

4.3 Роботодавці та їх об'єднання як суб'єкти й соціального партнерства

Окрім найманих працівників суб'єктом соціально-трудових відносин є роботодавець. Відповідно до Закону України "Про організації роботодавців" роботодавець - це власник підприємства, установи, організації незалежно від форми власності, виду діяльності та галузевої належності або уповноважений ним орган чи фізична особа, яка відповідно до законодавства використовує найману працю.

Роботодавець відіграє особливу роль у системі соціально-трудових відносин, оскільки створює робочі місця, визначає обсяги і структуру попиту на робочу силу, залучає її йо суспільного виробництва через механізм ринку праці, укладає з найманими працівниками індивідуальні трудові договори, веде переговори з представницькими органами найманих працівників тощо.

У другій половині двадцятого століття становище роботодавців зазнає таких змін:

Ш підприємці стають все більш впливовим фактором формування зовнішньої і внутрішньої політики держави;

Ш влада підприємців над трудовими ресурсами стає все більш обмеженою, зменшуються їх можливості формувати умови трудових договорів;

Ш спостерігається розширення самостійності первин них підрозділів, відхід від жорсткої регламентації форм І методів організації виробництва, перехід до колективної організації праці, виявлення ініціативи найманих працівників тощо.

Для захисту господарсько-трудових інтересів роботодавці створюють свої організації та об'єднання. В Україні в умовах планової економіки, заснованої переважно на державній власності, потреби у створенні об'єднань роботодавців не існувало. Першою організацією роботодавців нового типу в Україні став Союз підприємців Криму, який було створено у 1989 р. У 1990 -1991 рр. в Україні на всій її території створюється велика кількість союзів, спілок, асоціацій роботодавців, формування яких здійснюється за територіальною, галузевою, фаховою ознаками.

Потім почали створюватися загальнонаціональні об'єднання. Більшість створених асоціацій роботодавців об'єдналися і стали членами таких організацій як Український союз промисловців і підприємців, Спілка орендарів і підприємців України, Спілка малих, середніх і приватизованих підприємств України.

У 1998 р. за рішенням Установчого заїзду об'єднань роботодавців було створено Конфедерацію роботодавців України. Основним її завданнями є:

— сприяння розвитку та прийняття-активної участі у здійсненні соціального партнерства;

— координація дій членів Конфедерації у посиленні їх впливу на проведення політики зайнятості, заробітної плати, соціального страхування, охорони праці тощо;

— сприяння розвитку вітчизняного виробництва;

— надання організаційно-методичної допомоги членам конфедерації та сприяння роботі об'єднань роботодавців.

Засновниками і першими членами Конфедерації роботодавців України були: Український союз промисловців і підприємців, Спілка орендарів і підприємців України, Українська аграрна конфедерація, Спілка малих, середніх і приватизованих підприємств України, Асоціація роботодавців торгівлі і комерційної сфери економіки України, Спілка юристів України. Пізніше до складу Конфедерації роботодавців України ввійшли: Українська асоціація підприємств чорної металургії, Союз хіміків України, Асоціація підприємств легкої промисловості, Асоціація платників податків України, Асоціація українських банків, Українська асоціація металевого брухту, Українська асоціація сприяння охороні здоров'я населення, Українська асоціація роботодавців зв'язку та інформатизації, Асоціація суднобудівників України "Укрсудпром", Ліга страхових організацій України.

Правові засади створення та діяльності організацій роботодавців та їх об'єднань регламентуються Законом України "Про організації роботодавців", прийнятим у травні 2001 р.

Нині в Україні вже існує досить розгалужена структура організацій роботодавців та їх об'єднань, що діють за територіальною або галузевою ознакою і мають статус місцевих і обласних. Разом з тим не можна не відзначити порівняну, вищого рівня сформованості організацій представництва інтересів найманих працівників, ніж роботодавців. Процес становлення підприємницьких структур як повноцінних суб'єктів соціального партнерства в Україні буде ще досить тривалим і складним.

4.4 Механізм функціонування соціального партнерства в Україні

Розвиток соціального партнерства неможливий без інституалізації його сторін. Під інституалізацією зазвичай, розуміють комплекс установ, в яких обрані члени, груп отримають право на виконання дій, спрямованих на задоволення індивідуальних і групових потреб, для регулювання поведінки членів груп.

Основними передумовами інстутиалізації були:

— виникнення певних суспільних потреб у нових типах соціальної діяльності;

— розвиток необхідних організаційних структур і соціальних норм;

— інтернаціоналізація індивідами нових соціальних норм і цінностей, формування на їх основі системи по потреб особистості, ціннісних орієнтацій і очікувань.

Завершенням процесу інституалізації є інтеграція нового виду соціальної діяльності в існуючу структуру виробничо-економічних відносин.

За часів Радянської України традиційними соціальними інститутами були профспілки. Вони виступали складовою частиною державного механізму управління, їм були передані державні функції управління соціальним страхуванням, санаторно-курортними та іншим установами, вони здійснювали контроль за дотриманням трудового законодавства тощо.

З набуттям Україною незалежності помітною є зміна деяких функцій профспілок, зокрема відхід від патронату держави, укладання колективних договорів та тарифних угод. На державному рівні розпочався новий для України багатовимірний процес створення соціально-трудових відносин, властивих соціальне орієнтованій ринковій економіці. З'являються верстви власників та їх організацій. Виникають передумови впровадження одного з найголовніших інститутів громадянського суспільства - соціального партнерства.

Органи соціального партнерства в Україні.

Інституалізація соціального партнерства в Україні почалася зі створення першого його органу - Українського координаційного комітету сприяння зайнятості населення (УККСЗН).

УККСЗН - це постійно діючий тристоронній орган, утворений на громадських засадах з метою підготовки і прийняття погоджених рішень щодо здійснення політики зайнятості в країні. Головною метою цього комітету є його участь у розробці й удосконаленні правової і нормативної бази діяльності ринку праці, у розробці ї реалізації державних і регіональних програм зайнятості та джерел їх фінансування, координація зусиль господарських, профспілкових організацій і держави щодо пошуку шляхів запобігання безробіття, регулювання міжтериторіального та міжгалузевого розподілу трудових ресурсів

Наступним органом соціального партнерства стала Національна рада соціального партнерства (НРСП), яка була створена за Указом Президента України у 1993 р.

НРСП - це постійно діючий тристоронній орган, що діє на державному, галузевому і територіальному рівнях, розглядає проекти законів, постанов Кабінету Міністрів України з питань соціально-трудових відносин, вносить Пропозиції щодо ратифікації Україною конвенцій МОП.

До складу НРСП входять на паритетних засадах по 22 представники від уряду, об'єднань роботодавців і профспілок України.

У своїй роботі НРСП керується принципами обов'язковими для кожної з трьох сторін: законності, добровільності, рівноправності, паритетності представництва, взаємоповага, пріоритетності примирних процедур.

Головною метою НРСП є розробка засад формування основ нового менталітету і поведінки соціальних партнерів на всіх рівнях від національного до виробничого шляхом: соціального діалогу, консультацій, переговорів, запобігання соціально-трудовим конфліктам.

Нині в Україні особливо нагальною стала проблема регіоналізації соціального партнерства, тобто пошук шляхів узгодження інтересів соціальних партнерів саме на регіональному рівні. Для цього створюються Регіональні ради соціального партнерства. Основними їх функціями є відстеження соціально-економічної ситуації в регіоні, запобігання виникненню конфліктів, сприяння збалансуванню інтересів та можливостей усіх сторін соціально-трудових відносин. В центрі їх уваги вирішення проблем соціально-трудової сфери: укладання регіональних угод між профспілками й обласними державними адміністраціями, відстеження змін на ринку праці, запобігання масовому вивільненню працюючих.

Соціальне партнерство розглядається як механізм, що сприяє управлінню певними інституціями соціальної сфери за допомогою активного представництва в них соціальних партнерів.

Однією з головних інституцій є система соціального страхування та її підсистеми. Виділяють п'ять підсистем системи соціального страхування:

1) страхування у зв'язку з тимчасовою непрацездатність та витратами пов'язаними з народженням та похованням;

2) пенсійне страхування;

3) медичне страхування;

4) страхування на випадок безробіття;

5) страхування від нещасного випадку.

Пріоритетними напрямами в управлінні системою соціального страхування на сучасному етапі розвитку суспільства є:

— відповідальність соціальної політики країни потребам соціального захисту населення;

— баланс в загальнонаціональній політиці між державною системою соціального страхування індивідуальними і приватними його формами;

— забезпечення механізму прийняття та впровадження в практику відповідних законів соціальної політики;

— формування інституційних механізмів для здійснення програми соціального страхування;

— забезпечення безпосередньої участі соціальних партнерів як платників і одержувачів в управлінні соціальним страхуванням;

— створення механізму фінансового контролю за розподілом ресурсів та забезпечення відповідальності за цільове використання коштів;

— збирання і облік страхових внесків;

— мінімізація адміністративних витрат при забезпеченні високого рівня надання послуг;

— знання своїх прав платниками і одержувачами;

— автономність фінансової системи тощо.

Суб'єктами управління системою соціального страхування виступають:

Ш уряд, установи соціального страхування (державні і приватні);

Ш соціальні партнери (роботодавці і наймані працівники та організації, що представляють їх інтереси).

Уряд повинен забезпечити функції виконавчої та законодавчої гілок влади. Парламент забезпечує законодавчу базу і слідкує за результатами системи соціального страхування, здійснює вплив на політику уряду й дії міністерств. Зобов'язання уряду полягають у забезпеченні процесу впровадження і реформування соціальної політики держави.

4.5 Міжнародний досвід соціального партнерства

Міжнародні організації

Протистояння між працею і капіталом у двадцятому столітті поступово перетворювалося на соціальне партнерство. Становлення соціального партнерства супроводжувалося виникненням відповідних інституцій. Першою найбільш крупною організацією, що забезпечувала систему гарантій прав найманих працівників у сфері соціально-трудових відносин стала Міжнародна організація праці (МОП), яка була створена у 1919 р. Цією організацією сформульовані загальні права людини, зокрема, право на працю та зайнятість, право на заробітну плату, право на безпечні умови праці, право на соціальне забезпечення.

МОП підпорядкована ООН, виступає як спеціалізоване агентство ООН з вирішення проблем, що стосуються трудових відносин.

Головна функція МОП це нормотворча діяльність у галузі трудових відносин. За історією її існування розроблено і прийнято 181 конвенцію та 188 рекомендацій, що складають так званий "Міжнародний кодекс праці".

Слід відзначити, що Деякі документи ООН також стосуються питань трудових відносин. Наприклад: Генеральною Асамблеєю ООН (10.12.1998 р.) прийнята Загальна Декларація прав людини.

Оскільки Україною взято курс на інтеграцію у ЄС, то цікаво розглянути засади соціального партнерства Європейського союзу. В Європейському союзі соціальне партнерство ґрунтується на двох основних організаціях:

1) Комісія з економічних та соціальних питань (КЕСП), яка функціонує в Євросоюзі у формі тристороннього парламенту і супроводжує законодавчу діяльність комісії Євросоюзу, рішення цієї комісії не є обов'язковими для комісії Євросоюзі, вони носять рекомендаційний характер;

2) Європейський соціальний діалог, який існує як консультативний орган.

До складу КЕПС входять 222 представники країн-членів ЄС.

Основні суб'єкти соціального партнерства в Європі представлені об'єднаннями роботодавців та об'єднання ми найманих працівників. Інтереси роботодавців представляє дві організації: UNICE та СЕЕР.

UNICE (Асоціація Європейських спілок промисловців та роботодавців - АЄСПР) - централізований представницький орган європейських спілок промисловців та роботодавців стосовно європейської спільноти. В цій асоціації представлені не тільки спілки роботодавців, країн ЄС, а й країн-членів Європейської асоціації вільної торгівлі, таких як Туреччина, Кіпр, Мальта, Сан-Маріно, Чехії, Словаччини, Польщі.

АЄСПР була створена у 1958 р. Основне завдання АЄСПР представлення інтересів промисловості західноєвропейських країн в усіх пов'язаних з нею галузях стосовно Євросоюзу та його структур (Комісії Євросоюзу, Ради Європи, Ради міністрів, Європарламенту та комісії з економічних та соціальних питань).

СЕЕР - Європейський центр державного сектора економіки (ЄЦЦСЕ). Наряду з АЄСПР виступає другою організацією роботодавців, яка представлена в системі соціального діалогу.

Господарсько-трудові інтереси найманих працівників у Європейському співтоваристві та асоціації вільної торгівлі представляє Європейське об'єднання профспілок (СОП). Це об'єднання профспілкових організацій з 28 країн Європи, де в загальній кількості налічується близько 57 млн. членів.

Основні моделі соціального партнерства

За механізмом правового регулювання договірного процесу у світі склалися три основні моделі соціального партнерства (діалогу).

Перша модель характеризується високим рівнем централізації договірного процесу. Ця модель застосовується у країнах північної Європи, Бельгії, Данії, Нідерландах, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Австрії. Цими країнами було втілено міжнародно-правовий принцип "трипартизму МОП", за яким всі рішення щодо соціально-трудових відносин, приймаються за активної ролі владних структур та за участю всіх соціальних партнерів. Стратегічний трикутник соціального партнерства перебуває на найвищому організаційному рівні. Укази що тут виробляються, стають основою для галузей та підприємств. Об'єднання працівників у професійні спілки в скандинавських країнах досягає 90%.

Друга модель найбільш типова для країн Центральної Європи (Італії Німеччини, Франції, Швейцарії, Англії, Ірландії). У цих країнах, як правило, не створюються на національному рівні постійно діючі органи соціального партнерства. Уряди країн періодично проводять консультації з національними об'єднаннями профспілок і роботодавців. Спільні рішення на цьому рівні майже не приймаються, іноді укладаються загальнонаціональні угоди з окремих питань соціальної політики. Головний трикутник переговорів проходить переважно на регіональному та галузевому рівнях. Членство у профспілках в цих країнах дещо менше, ніж у країнах першої моделі і досягає від 30 до 60%.

Третя модель характерна для країн, в яких переговорний процес відбувається на рівні підприємств і установ. Модель властива для країн: Іспанії, Португалії, Греції а також США та Японії. Це означає, що організація власників (роботодавців) не втручається у соціально-трудові відносини, наприклад, як у США та Японії. У цих країнах спостерігається тенденція спрямована на приниження ролі профспілкового руху, прагнення усунути профспілки від впливу на процес активної соціальної політики. Наприклад, в деяких країнах (особливо в Італії) вважається, що в постіндустріальному суспільстві відмирає захисна функція профспілок. У практику трудових відносин широко втілюється система індивідуальних трудових контрактів, у разі порушення яких найманий працівник може сам звернутися до суду і захистити себе. Кількість працівників об'єднаних у профспілки складає в цих країнах близько 30%.

Згідно з дослідженнями ОЕРС (Організація економічного співробітництва та розвитку) перевагу не можна надати жодній з цих моделей, кожна з них має свої недоліки та переваги. При формуванні моделі соціального діалогу необхідно враховувати специфіку соціально-трудових відносин даної країни. Необхідно, щоб моделі були гнучкими, могли швидко пристосовуватися до необхідних змін міжнародної та національної економіки та політичної ситуації.

Контрольні запитання

1. Що таке "соціальне партнерство"?

2. Охарактеризуйте основні сторони соціального партнерства та їх функції?

3. Дайте визначення поняттю "найманий працівник".

4. Роль і місце профспілок у сфері соціально-трудових відносин.

5. Дайте визначення поняттю "роботодавець".

6. З якою метою роботодавці створюють свої організації та обєднання?

7. Розкрийте основи соціального партнерства в Україні.

8. Які основні підсистеми соціального страхування?

9. Які міжнародні організації втілюють досвід соціального партнерства?

10. Назвіть основні моделі соціального партнерства.

Тема 5. Ринок праці та його регулювання

Основні категорії та поняття

Праця, робоча сила, ринок робочої сили, попит на робочу силу, пропозиція робочої сили, ціна робочої сили, суб'єкти і об'єкти господарсько-трудових відносин, носії, виразники і виконавці господарсько-трудових інтересів, функції ринку праці, сегменти ринку праці.

5.1 Соціально-економічна категорія "ринок праці"

Ринок праці є важливою складовою всієї ринкової системи. Перед тим як визначити його соціально-економічну сутність, необхідно розглянути економічну категорію "ринок". Класична політична економія виділяє чотири напрями у визначенні ринку.

Перший напрям представлений науковцями, які під ринком розуміють простір, місце, сферу збуту товарів. Представники другого напряму визначають ринок як сукупність продавців і покупців, третього - як сукупність товарно-грошових відносин, спосіб координації дій учасників, або як форму зв'язку товаровиробників. Вчені четвертого напряму вбачають у ринку механізм, технологію здійснення обміну і розподілу товарів.

Отже, з наведеного вище можна зробити висновок, що ринок - це сукупність економічних відносин з приводу купівлі-продажу товарів, яким властива економічна незалежність, свобода у виборі суб'єктів ринку (продавців і покупців), вільне ціноутворення в умовах конкурентного середовища.

Переходячи від вивчення поняття ринку до сутності ринку робочої сили, слід відзначити, що сьогодні визначення ринку праці здебільшого залишається дискусійним, через недостатню його вивченість. Дослідники проблем праці розглядають головним чином окремі аспекти ринку праці та висловлюють часто діаметральні за змістом думки. Значною мірою це пояснюється різним тлумаченням самого поняття ринку праці.

Нині виділяють чотири напрями підходів до визначення ринку праці (робочої сили):

Представники першої групи ринок робочої сили розглядають як сферу обігу специфічного товару "робоча сила" і як особливий, властивий товарно-грошовим відносинам спосіб її включення до економічної системи.

Друга група вчених дає визначення ринку праці через його складові елементи - попит і пропозицію. Наприклад, визначення: "Пропозиція і попит на робочу силу означають ринок праці". Прості, короткі визначення не розкривають суті економічної категорії.

Представники третьої, найчисленнішої групи науковців розглядають ринок робочої сили крізь призму суспільних відносин. Вони вважають, що ринок праці - це сукупність економічних відносин, форм і методів узгодження й регулювання інтересів безпосередніх виробників і роботодавців, пов'язаних з організацією, використанням та оплатою найманої праці.

Проте було б невірно зводити ринок праці лише до сфери обміну. Ринок праці відіграє важливу роль у забезпеченні безперервності процесу відтворення такого важливого для суспільства товару, як робоча сила. Саме в цьому полягає економічна сутність ринкових процесів. Тому оптимальним вважається визначення ринку праці, яке дають представники четвертого напряму.

Останні під ринком праці розуміють складну систему економічних відносин з приводу обміну індивідуальної здатності до праці на фонд життєвих благ, необхідних для відтворення робочої сили та розміщення працівника в системі суспільного поділу праці за законами товарного виробництва та обігу.

Робоча сила - це сукупність фізичних і розумових здібностей людини, які використовуються нею під час виробництва будь-якої споживчої вартості.

Робоча сила виступає в ролі товару за таких умов:

1) людина незалежна і може вільно розпоряджатися своєю робочою силою;

2) власник робочої сили відділений від засобів виробництва і не має засобів для існування.

Праця - цілеспрямована діяльність людей зі створення матеріальних і духовних благ, необхідних для задоволення потреб кожного індивіда і суспільства в цілому.

Категорії "праця" і "робоча сила" не тотожні. Але на підставі того, що на ринку праці купується лише здатність людини до праці (робоча сила), робітник "авансує" її роботодавцеві за умови оплати її через певний період, а розрахунок відбувається за виконану конкретну роботу певної якості (працю), поняття "ринок праці" і "ринок робочої сили" можна використовувати паралельно.

Ринок праці формується як органічна ланка ринкової системи. Ринкова система - це система ринків, з-поміж яких виділяють ринок засобів виробництва, ринок предметів споживання, ринок фінансів, ринок послуг, ринок технологій, ринок інформації тощо. Вказані типи ринків не є однаковими за значимістю. Існує думка, що на чолі ринкової системи стоїть ринок капіталів, оскільки останній є грошовим еквівалентом усіх ресурсів і визначає кон'юнктуру всіх товарних ринків.

Відповідно до іншої думки, різні типи ринків, що входять до ринкової системи, слід ранжирувати в такому порядку:

1) Ринок праці;

2) Ринок засобів виробництва;

3) Ринок предметів споживання;

4) Фінансовий ринок;

5) Ринок послуг;

6) Ринок технологій та ін.

Такий порядок обумовлений тим, що ринок починається з придбання робочої сили і засобів виробництва. Без поєднання цих елементів за допомоги капіталу не може функціонувати виробництво. Ринок праці є однією з найважливіших ланок ринкової системи. Він функціонує лише у взаємозв'язку з іншими типами ринків, забезпечує рух товарів і послуг, спрямовуючи та вилучаючи ресурси з галузей народного господарства відповідно до руху капіталів і товарів. На відміну від інших типів ринків, він має не тільки ресурсний, товарний характер, а й породжує велику кількість економічних і соціальних проблем.

Отже, ринок праці є самостійною, комплексною системою в ринковій економіці, яка, з одного боку, залежить, від інших ринків, а з іншого - сама впливає на них.

5.2 Умови виникнення та ефективного функціонування ринку праці

Умови виникнення вільного ринку - такі, як і умови виникнення товарного виробництва в цілому, це:

— суспільний поділ праці, завдяки якому здійснюється спеціалізація виробників на виробництві тих чи інших конкретних товарів;

— економічне відокремлення виробників на основі приватної власності на засоби виробництва, що в основному забезпечує еквівалентність товарного обміну;

— самостійність товаровиробника та свобода підприємництва;

— наявність попиту на товар, що виробляється, з боку покупців.

Аналогічними є умови виникнення ринку праці:

Перша умова - юридична свобода і здатність власника робочої сили на свій розсуд розпоряджатися своїми здібностями до праці.

Друга умова виникнення ринку праці - відсутність у працівника засобів виробництва як джерела одержання всіх необхідних для життя засобів існування. У сучасних умовах мова йде не про абсолютну відсутність будь-яких засобів чи умов існування, а про їх недостатню кількість. Необхідність продажу своєї робочої сили виникає тоді, коли дохід з інших джерел є недостатнім для одерання всіх необхідних для життя засобів.

Третьою умовою є поява на ринку праці покупця-підприємця, який економічно змушений вийти на ринок праці, щоби купити запропоновану для продажу здатність до праці потрібних йому працівників.

Умови ефективного функціонування ринку праці

Основними умовами ефективного функціонування ринку праці є:

— Повна самостійність і незалежність продавця й покупця робочої сили в поєднанні з їхньою економічною відповідальністю.

— Відносини на ринку праці - це відносини договорів та угод між рівноправними партнерами.

— Активна конкуренція між власниками робочої сили за право зайняття кращого робочого місця та роботодавців за залучення більш кваліфікованої робочої сили.

— Баланс між робочими місцями, сукупною пропозицією робочої сили та грошовою масою заробітної плати.

— Об'єднання найманих працівників і роботодавців у спілки для захисту своїх інтересів.

Крім того, можна виділити ще дві умови ефективного функціонування ринку праці:

— прагнення продавця продати свій товар найдорожче, а покупця - купити найдешевше;

— єдність ринку робочої сили з ринком товарів і послуг, ринком капіталів та іншими типами ринків.

5.3 Елементи ринку праці

Елементами ринку праці виступають: товар, попит, пропозиція та ціна робочої сили. Співвідношення попиту, пропозиції та ціни робочої сили визначають кон'юнктуру ринку праці.

Попит на робочу силу - це суспільна платоспроможна потреба в робочій силі. Він визначається обсягом і структурою суспільного виробництва, рівнем продуктивності праці, кон'юнктурою ринків капіталу, товарів і послуг, ціною робочої сили, а також правовими нормами, що регламентують її використання, та іншими умовами.

Пропозиція робочої сили являє собою контингент працездатного населення, що пропонує роботодавцеві свою здатність до праці в обмін на фонд життєвих благ. На неї впливають: демографічна ситуація, характер і зміст праці, інтенсивність вивільнення робочої сили, ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки кадрів, система оплати праці, кон'юнктура ринків капіталу, товарів і послуг тощо.

Ринок робочої сили є найскладнішим з усіх наявних видів ринків за структурою, специфікою, ціноутворенням, зв'язками з іншими ринками. Поряд із загальними для всіх ринків рисами він має особливості, властиві лише йому.

Ціноутворення на ринку праці має специфічні особливості. Заробітна плата найманого працівника повинна містити не тільки ціну його праці, а й витрати на утримання непрацездатних членів його сім'ї. Нижньою межею коливання ціни робочої сили є вартість робочої сили. Верхній рівень ціни робочої сили обмежується величиною знову створеної вартості. Він не може перевищувати останню, бо це призведе до банкрутства підприємства.

Закономірним явищем у ринкових умовах є встановлення ринкової ціни на робочу силу. Жива праця швидко стає одним із найдорожчих факторів виробництва.

Щодо такого елементу ринку праці як товар, то в економічній літературі відсутня єдина думка про те, що слід вважати товаром на ринку праці: робочу силу, працю чи результати праці. Але більшість дослідників вважає, що він виступає у вигляді індивідуальної робочої сили. Тобто, товаром на ринку праці виступає індивідуальна робоча сила.

Товар "робоча сила" не є однорідним за соціальними, економічними, демографічними, національними, етнічними, професійно-кваліфікаційними, майновими та іншими ознаками. Робоча сила - товар специфічний.

Специфічність його полягає в тому, що він, з одного боку, є живим організмом із власним характером, психологією, прагне до самовираження, потребує соціального захисту за несприятливої кон'юнктури ринку праці, диференційного та індивідуального підходу, а з іншого - є виробничим ресурсом.

Специфічні риси товару "робоча сипа"

1. Робоча сила є живим товаром, купівля якого має назву найму. Відповідно продана таким чином робоча сила називається найманою робочою силою.

2. Робоча сила не відчужується від свого власника - найманого працівника у процесі купівлі-продажу. Працівник продає підприємцеві користування своєю робочою силою на певний час, залишаючись носієм і власником цього своєрідного товару. Відносини між найманим працівником і роботодавцем оформляються трудовим договором, в якому вказуються взаємні права та обов'язки сторін із виконання всіх умов купівлі-продажу робочої сили.

3. Використання робочої сили передбачає продовження безперервних відносин роботодавця і найманого працівника від моменту найму працівника до його звільнення.

4. Робоча сила відіграє значну роль у створенні доходів суспільства. Так, наприклад, за трудовою теорією вартості продукт створюється двома факторами - робочою силою і засобами виробництва. Проте нову вартість створює жива праця. Вся знову створена живою працею протягом року вартість створює національний дохід, який є джерелом доходів усіх верств населення (заробітної плати, прибутку, відсотків, ренти, дивідендів тощо), а також коштів на розширення виробництва. Згідно з теорією граничної продуктивності, продукт створюють чотири фактори: капітал, земля, праця і підприємницька діяльність. Теорія граничної корисності стверджує, що участь кожного з факторів у створенні цінності визначається його граничною продуктивністю. Економіко-математичні дослідження граничної продуктивності праці показали, що обсяг виробленої продукції на 75% створюється працею найманих працівників і на 25% - капіталом. Крім того, слід додати, що заробітна плата в розвинутих країнах складає близько 75% національного доходу.

5. Робоча сила не приносить доходу, якщо її не продавати, до того ж потребує додаткових життєвих благ для її утримання.

6. Здібності найманого працівника не знищуються з використанням, а навпаки, примножуються. Мова йде про підвищення професійної майстерності, зростання продуктивності праці у процесі трудового життя працівника.

7. Робоча сила не може бути абсолютно однаковою в різних індивідів, якщо навіть вони належать до однієї й тієї ж професії, спеціальності, на відміну від інших товарів і послуг, вироблених за одним стандартом і технологією.

8. Робоча сила є капіталоємним товаром для суспільства. Відтворення його включає затрати на фізичне відтворення, освітню, професійно-кваліфікаційну підготовку. Крім того, цей процес - довготривалий і не підлягає значному скороченню.

9. Робоча сила має обмежену мобільність. Для її територіального і професійного переміщення між галузями чи підприємствами слід створити відповідні умови, зокрема розвивати ринок житла, транспортну інфраструктуру тощо.

10. Навіть після залучення в суспільне виробництво найманий працівник може претендувати на інше робоче місце, повторно виходити на ринок праці, щоб знайти краще місце роботи.

5.4 Механізм функціонування сучасного ринку праці

У сучасних умовах господарювання, коли економічна система не може вирішити низки економічних і соціальних проблем, створюється механізм функціонування ринку праці з елементами державного та профспілкового втручання. Механізм функціонування ринку праці складається з суб'єктів, об'єктів, цілей, інструментів і засобів впливу.

До суб'єктів ринку праці належать домогосподарства (сім'ї), які визначають пропозицію робочої сили, та фірми, що формують попит на неї. Вони тісно взаємодіють між собою, задовольняючи конкретні інтереси.

Представниками домогосподарств на ринку праці є наймані працівники, а представниками фірм - роботодавці в особі керівників підприємств і організацій.

До суб'єктів ринку праці відносять: носіїв, виконавців і виразників господарсько-трудових Інтересів.

Носії господарсько-трудових інтересів - це соціальні групи, які відрізняються один від одного майновим станом, доходами, професіями, галузевими та регіональними інтересами. Зокрема, це власники засобів виробництва (роботодавці) та власники робочої сили (наймані працівники). Кожна з цих груп має свої інтереси, обумовлені їхнім соціально-економічним станом.

Виразниками господарсько-трудових інтересів виступають об'єднання носіїв господарсько-трудових інтересів (спілки, асоціації). Серед них найбільш відомими є профспілки, спілки роботодавців - фермерів, різних торговців, банківських установ і т. ін.

Найбільшими виразниками господарсько-трудових інтересів є профспілки та спілки роботодавців. Вони взаємодіють на ринку праці, прагнучи максимально вплинути на державні структури та одна на одну. Вони мають свої друковані видання, значні кошти, центри підготовки кадрів і зв'язків з громадськістю. Виразники господарсько-трудових інтересів використовують такі засоби впливу на органи державного регулювання, як консультації, поради, рекомендації, меморандуми тощо.

Виконавцями господарсько-трудових інтересів є органи трьох гілок влади, побудовані за ієрархічним принципом, зокрема це: Міністерство праці; обласні, районні, міські служби зайнятості; відділи та управління з праці та соціальних питань при виконавчих комітетах. Ці органи державної влади покликані запроваджувати в життя програму державної економічної політики.

Останнім часом помітна тенденція злиття суб'єктів державної та приватної економічної політики і поява в результаті цього нових регулятивних органів. Наприклад, створюється орган із представників спілок підприємців, профспілок і виконавчої влади для регулювання тарифних угод між підприємцями і трудящими. Він служить для узгодження інтересів головних суб'єктів праці - роботодавців і найманих працівників.

Носії та виразники використовують різні способи впливу на державну економічну політику: засоби масової інформації, демонстрації, маніфестації, збирання підписів, звернення в суди, кампанії громадянської непокори тощо. Своєю чергою, органи державної влади використовують свої засоби адміністративного та економічного впливу на носіїв і виразників господарсько-трудових інтересів: трудове й господарське законодавство, оподаткування, пенсійне законодавство, пільгове кредитування, санкції та штрафи.

Об'єкти державного регулювання ринку праці - це ситуації, явища та умови соціально-економічного життя, де виникають труднощі, які не розв'язуються автоматично, тоді як їх розв'язання терміново потрібно для нормального функціонування економіки і підтримання соціальної стабільності в суспільстві.

До них відносять:

Ш соціальні відносини між роботодавцями і працюючими за наймом;

Ш трудові відносини між роботодавцями і найманими працівниками, зокрема оплату та охорону праці, найм і звільнення працівників;

Ш зайнятість із регулюванням попиту і пропозиції робочої сили;

Ш допомогу з безробіття;

Ш підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації працівників;

Ш розподіл і перерозподіл робочої сили.

Види державного регулювання ринку праці:

· Захисне, призначене для обмеження дій, які призводять до незахищеності різних верств населення.

· Заохочувальне, направлене на створення умов, в яких можуть створюватись і розвиватися певні форми діяльності.

· Обмежувальне, яке здійснюється для виключення дій окремих осіб або їх групи таким чином, щоб вони не могли одержати переваг перед іншими.

· Директивне регулювання, яке передбачає вплив уряду на ринок праці з урахуванням інтересів населення.

· Регулювання за допомогою економічних, фінансових заходів (податків, субсидій), які сприяють росту пропозиції на ринку праці або зростанню зайнятості.

5.5 Функції та сегментація ринку праці

Ринок праці впливає на розвиток економіки, діє в певних напрямах, проявляється в різноманітних формах і виконує різні функції. Під останніми розуміють рід і вид діяльності.

Сучасний ринок праці виконує такі з них:

— Суспільного поділу праці. Ринок праці розмежовує найманого працівника та роботодавця, розподіляє найманих працівників за професіями та кваліфікацією, галузями виробництва та регіонами.

— Інформаційну. Дає учасникам процесу купівлі-продажу товару "робоча сила" інформацію щодо умов найму, рівня зарплати, пропозиції робочих місць, якості робочої сили і т. ін.

— Посередницьку. Ринок праці встановлює зв'язок між роботодавцями та найманими працівниками, які виходять на ринок праці для задоволення взаємних інтересів і потреб.

— Ціноутворюючу. Це - основна функція ринку праці, яка встановлює рівновагу між попитом і пропозицією робочої сили. Лише на ринку праці відбувається загальне визнання затрат праці на відтворення товару "робоча сила" і визначається його вартість.

— Стимулюючу. Завдяки механізму конкуренції ринок праці стимулює ефективніше використання трудових ресурсів з метою підвищення прибутковості виробництва, також стимулює найманих працівників підвищувати свій професійно-кваліфікаційний рівень.

— Оздоровлюючу. Завдяки конкуренції суспільне виробництво звільнюється від економічно слабких, нежиттєздатних підприємств. Ринок праці дозволяє одержувати перевагу в конкурентній боротьбі працівникам з найвищими якісними показниками робочої сили. Саме ринок створює таку мотивацію праці, яка, з одного боку, примушує працівників триматися за робоче місце, в умовах гострої конкуренції, а з іншого - матеріально зацікавлює, стимулює їхні ініціативність, компетентність, кваліфікованість.

— Регулюючу. Певною мірою ринок впливає на формування пропорцій суспільного виробництва, розвиток регіонів, сприяючи переміщенню робочої сили з одних регіонів, галузей в інші, ефективніші. Ринок праці регулює надлишки трудових ресурсів, їх оптимальне розміщення, а отже, ефективне використання. В Україні ринок праці ще повною мірою не виконує всіх своїх функцій, оскільки перебуває на стадії розвитку.

Сегментація ринку праці

Ринок праці обмежується певним економічним простором, який має чіткі територіальні, галузеві, демографічні, соціальні, національні та інші параметри. Сегментація ринку праці - це розподіл, розбивання ринку робочої сили на окремі групи за певними критеріями, залежно від поставленої мети вивчення, аналізу чи управління.

Ринок праці сегментується за такими принципами: територіальний (географічний), професіонально-кваліфікаційний, соціальний, за ланками суспільного виробництва, за кількісним співвідношенням покупців і продавців товару "робоча сила", за умовами конкуренції.

З точки зору територіального підходу виділяють такі ринки праці:

ь внутрішній - місцевий, регіональний, національний;

ь зовнішній - транснаціональний і світовий.

Залежно від професій виділяють ринок:

Ш робочих кадрів (працівники переважно фізичної праці), наприклад, ринок верстатників, зокрема токарів, шліфувальників;

Ш спеціалістів і керівників (працівників переважно нефізичної праці).

З точки зору ланки суспільного виробництва виділяють ринки праці:

· внутрішньофірмовий, тобто ринок праці підприємства, фірми, установи, організації;

· галузевий;

· національний. Цей тип ринку праці збігається з однойменним типом ринку за територіальною ознакою.

Залежно від кількісного співвідношення покупців і продавців товару "робоча сила" ринок праці, подібно до товарного, може бути:

ь монополією, монопсонією, олігополією, поліполією.

З точки зору умов конкуренції розрізняють ринки праці;

џ необмеженої конкуренції (повної конкуренції, вільний ринок);

џ обмеженої конкуренції (неповної конкуренції).

Кожному з типів ринків притаманний свій механізм ціноутворення залежно від співвідношення попиту і пропозиції.

Донедавна за умов адміністративно-командної економіки в Україні ринок праці виступав у формі монопсонії, за якої всім працівникам протистояв, власне, один покупець - держава, що була єдиним власником засобів виробництва. У рамках державних підприємств держава диктувала умови найму.

Нинішня ситуація виглядає дещо інакше: здійснюються приватизація, роздержавлення підприємств, завдяки чому відбуваються економічні, політичні, соціальні та моральні зміни щодо зайнятості, соціальної захищеності, розподілу прибутків тощо. З'явилися нові форми власності й господарювання: малі підприємства, спільні підприємства, кооперативи, селянські (фермерські) господарства, різні форми господарських товариств. В результаті формуються нові категорії роботодавців. Тому вже можна говорити про перехід до такої форми ринку праці, як олігополія, за якої обмеженій кількості роботодавців протистоїть велика кількість претендентів на робочі місця. Ця форма ще близька до абсолютної монополії, без ліквідації якої неможливо сформувати дійовий, повноцінний, високоефективний ринок праці.

Контрольні запитання

1. Опишіть суть чотирьох підходів до визначення ринку праці.

2. Дайте визначення поняттям "ринок праці", "робоча сила", "праця".

3. Сформулюйте умови виникнення ринку праці.

4. Якими є умови ефективного функціонування ринку праці?

5. Назвіть основні елементи ринку праці та охарактеризуйте їх.

6. У чому виражається механізм функціонування ринку праці?

7. Які є види державного регулювання ринку праці?

8. Опишіть основні функції ринку праці.

9. Що таке сегментація ринку праці?

Тема 6. Соціально-трудові відносини зайнятості

Основні категорії та поняття

Повна, неповна, часткова, основна, додаткова, глобальна зайнятість, раціональна, оптимальна, ефективна зайнятість, неформальна, тіньова, кримінальна зайнятість, самозайнятість, допомога з безробіття, гарантії зайнятості, пільги вивільненим, державна служба зайнятості, державний фонд зайнятості, безробіття, фрикційне, структурне, циклічне безробіття, інституціональне, технологічне, регіональне, економічне, конверсійне, молодіжне, тимчасове, тривале, застійне безробіття, приховане безробіття, природний рівень безробіття, закон Оукена, наслідки безробіття.

6.1 Поняття і види зайнятості населення

Зайнятість - одна з найскладніших і найважливіших економічних категорій, оскільки, з одного боку, забезпечує виробництво валового національного продукту - основу життєдіяльності людського суспільства, а з іншого - відображає потреби людини в самореалізації через участь у суспільно корисній праці. Отже, зайнятість - надзвичайно важливе соціально-економічне явище, яке відображає раціональне використання ресурсів праці, задоволення потреб народного господарства в робочій силі, забезпечення належного рівня життя зайнятого населення, задоволення потреб працівників у підвищенні професійного рівня, у всебічному розвитку особистості.

Зайнятість населення - це діяльність, пов'язана з задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить дохід у вигляді заробітної плати, додаткових грошових допомог, натуральних виплат і т. ін.

Під зайнятістю як економічною категорією розуміють сукупність соціально-економічних відносин у суспільстві, які забезпечують можливості прикладання праці в різних сферах господарської діяльності й виконують функції, пов'язані з відтворенням робочої сили на всіх рівнях організації суспільної праці та виробництва.

Залежно від тривалості й режиму зайнятості виділяють такі її форми:

Повну зайнятість розглядають на рівні працівника та на рівні держави. На рівні окремого суб'єкта ринку праці повна зайнятість - це діяльність працівника протягом повного робочого дня (тижня, сезону), яка приносить дохід у нормальних для даного регіону розмірах. На рівні держави під повною зайнятістю розуміють стан найбільшого залучення працездатного населення в суспільне виробництво. Тобто, зайнятість вважається повною, якщо фактичне безробіття дорівнює природному його рівню. Виділяється також поняття глобальної зайнятості - зайнятості, яка враховує всі види корисної діяльності як у суспільному виробництві, так і поза ним, тобто зайнятість веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми і хворими, тимчасова зайнятість.

Неповна зайнятість на рівні країни визначається ситуацією, коли до суспільного виробництва залучено тільки частину працездатного населення. Під кутом зору окремого працівника неповна зайнятість - це зайнятість певної особи протягом неповного робочого дня, або з неповною ефективністю, з неповною оплатою. Неповна зайнятість може бути примусовою та добровільною. Примусова неповна зайнятість обумовлена економічними причинами (скороченням обсягів виробництва, циклічним розвитком економіки, реконструкцією підприємства).

Добровільна неповна зайнятість пов'язана з соціальними факторами - вихованням дітей, доглядом за хворими членами сім'ї, суміщенням роботи і навчання.

Добровільна неповна зайнятість називається частковою. Цей вид зайнятості виникає з ініціативи працівника.

До частково зайнятих можуть належати жінки-домогосподарки, студенти, пенсіонери.

Крім перелічених видів зайнятості, виділяють іще приховану, сезонну, маятникову зайнятість.

Прихована зайнятість - це зайнятість поза офіційним обліком, наприклад, зайнятість працівників, які перебувають у тривалих неоплачуваних відпустках, безробітних, пенсіонерів торгівлею, наданням різних послуг населенню.

Сезонна зайнятість характеризується сезонним залученням працездатного населення у суспільне виробництво.

Тимчасова зайнятість - зайнятість, пов'язана з тимчасовим або сезонним характером роботи, а також разовими епізодичними роботами.

Маятникова зайнятість - вид зайнятості, який має постійний характер, але пов'язаний з періодичними переміщеннями працівників під час трудової діяльності.

Залежно від сфери прикладання праці виділяють основну і додаткову зайнятість, які ще можуть називатися первинною і вторинною.

Основна, або первинна зайнятість, - це діяльність у межах нормативного робочого дня, тижня за основним місцем роботи.

Додаткова, або вторинна зайнятість, - це зайнятість понад нормативний робочий час.

Останнім часом дедалі більшого розповсюдження набувають гнучкі й нестандартні форми зайнятості, гнучкі графіки робочого часу. Використовуються три форми гнучкості - гнучкість робочого часу, гнучкість зайнятості і гнучкість винагороди.

Гнучкими формами зайнятості вважають:

— зайнятість, пов'язану зі специфічним соціальним статусом працюючих (самозайняті, допомогаючі члени сім'ї тощо);

...