Управління працею та регулювання відносин у соціально-трудовій сфері

Ш соціально-економічні, які мають законодавчу і нормативно-правову базу, що регламентує умови праці;

Ш психофізіологічні, обумовлені конкретним змістом трудової діяльності, характером праці (фізичне й нервово-психічне навантаження, монотонність, темп і ритм праці);

Ш санітарно-гігієнічні, що визначають зовнішнє виробниче середовище (температура повітря, шум, вібрація, освітлення), а також санітарно-побутове обслуговування на виробництві;

Ш естетичні, які сприяють формуванню позитивних емоцій у працівника (архітектурне, конструкторське, художнє оформлення інтер'єру, обладнання, оснащення, виробничого одягу);

Ш соціально-психологічні, що характеризують взаємовідносини у трудовому колективі і створюють морально-психологічний клімат.

Міжнародна організація праці вирізняє десять груп факторів виробничого середовища, які впливають на працездатність людини:

· фізичне зусилля, що передбачає пересування або підтримування вантажів, зусилля натиску на предмет праці. Вирізняють такі його рівні: незначне, середнє, тяжке і дуже тяжке;

· нервова напруга, яка визначається складністю розрахунків, високою відповідальністю, інтелектуальним навантаженням, особливими вимогами до точності, небезпека для життя. Може бути незначною, середньою і підвищеною;

· темп роботи, що визначає кількість трудових рухів за одиницю часу. Може бути помірним, середнім, високим;

· робоче положення, що визначається положенням тіла людини стосовно до засобів виробництва. Розрізняють такі його види: обмежене, незручне, незручно-обмежене і дуже незручне;

· монотонність роботи, яка полягає в багаторазовості повторення одноманітних короткочасних операцій. Може бути незначною, середньою і підвищеною;

· температура, вологість, теплове випромінювання в робочій зоні. Виділяють такі стадії впливу цих факторів: незначний, підвищений (знижений), середній, високий, дуже високий;

· забрудненість повітря, що визначається вмістом домішок у повітрі та їх впливом на організм людини. Забрудненість повітря має п'ять ступенів: незначна, середня, підвищена, сильна, дуже сильна;

· виробничий шум. Частота шуму визначається в герцах, сила шуму - в децибелах. Розрізняють помірний, підвищений і сильний шум;

· вібрація, обертання, поштовхи на робочому місці. Можуть бути підвищені, сильні, дуже сильні;

· освітленість у робочій зоні. Визначається в люксах, має два рівні: недостатня й погана або сліпуча.

Перелічені фактори виробничого середовища впливають на працездатність працівника і на стан його здоров'я. Метою наукової організації праці є зменшення ступеня небезпечного впливу умов праці на людський організм, створення умов для збереження працездатності робітника і стабільно високого рівня продуктивності праці. Створення на робочих місцях нормальних умов праці повинно мати за такі напрями:

— впровадження у виробництво нової техніки, яка забезпечує збереження здоров'я людини;

— застосування нових прогресивних технологій, які сприяють виведенню людей зі шкідливих робочих зон;

— впровадження сучасних засобів техніки безпеки для запобігання виробничому травматизму;

— проведення організаційних, психофізіологічних і соціальних заходів щодо оздоровлення виробничого середовища, забезпечення санітарно-гігієнічних умов, які запобігали би професіональним захворюванням;

— покращення естетичних умов виробництва на основі впровадження художніх елементів, що позитивно впливають на самопочуття працівника і на підвищення результативності його праці.

7.3 Робочий час, його склад і структура. Методи вивчення змісту праці та затрат робочого часу

Весь робочий час працівників поділяється на час здійснення виробничого процесу (роботи) (Тр) і час перерв (Тп) (рис. 7.2).

Час роботи - період, протягом якого працівник здійснює трудову діяльність. Час перерв - це час, протягом якого трудовий процес не здійснюється незалежно від причин і виконавець ніяких трудових дій не виконує.

Час роботи поділяють на час виконання виробничого завдання і час занятості іншими видами робіт.

Виходячи зі змісту праці робочий час поділяють на підготовчо-завершальний час (Тпз), час оперативної роботи (Топ) і час обслуговування робочого місця (Тобс).

Підготовчо-завершальний час - це час, який витрачається на підготовку до виконання заданої роботи і дії, пов'язані з її завершенням (отримання інструментів, технологічної та планово-облікової документації, інструктаж про проведення робіт, здавання інструменту й документації, для ІТР і службовців - час на отримання завдання, звіт про виконання робіт, приймання і здавання зміни тощо).

Час оперативної роботи охоплює час основної роботи (То) і час допоміжної роботи (Тдоп). Час основної роботи - це час, протягом якого працівник видозмінює форми і якість предмета праці. За характером праці час основної роботи можна поділити на:

— час ручної роботи - час на виконання технологічних операцій з оброблення предмета праці без використання машин та обладнання);

— час машинно-ручної роботи. Працівник здійснює технологічні операції з використанням машин або пересування предмета праці за допомогою спеціальних механізмів;

— час спостереження за роботою обладнання.

Час допоміжної роботи - це час на забезпечення виконання основної роботи.

Час обслуговування робочого місця - це час, протягом якого здійснюються роботи з нагляду за обладнанням і підтриманням робочого місця в нормальному стані. Він поділяється на час технічного обслуговування робочого місця (Ттех) і час організаційного обслуговування робочого місця (Торг).

Рис. 7.2. Загальна класифікація елементів затрат змінного робочого часу

Час технічного обслуговування робочого місця - це час на догляд за робочим місцем, пов'язаний із виконанням конкретних операцій.

Час організаційного обслуговування робочого місця - це час на підготування робочого місця до виконання всього обсягу робіт протягом зміни.

Перерви поділяють на регламентовані й нерегламентовані. Час регламентованих перерв (Тпр) є об'єктивно необхідним і заздалегідь передбаченим. До нього належать:

Час перерв з організаційно-технологічних причин (Тпот) - це перерви в роботі, передбачені технологією виробництва певного виду продукції.

Час перерв на відпочинок, особисті потреби (Твоп). Цей час передбачено законодавством для запобігання втомі, підтримки нормальної працездатності та особистої гігієни.

До нерегламентованих перерв відносять час перерв, які виникають унаслідок порушення встановленої технології та організації виробництва (Тпнот), наприклад, перебоями в постачанні, несправністю обладнання. Крім того, до нерегламентованих перерв відносять і час перерв, зумовлених порушеннями трудової дисципліни (Тптд), - запізнення на роботу, передчасне залишення робочого місця, прогули тощо.

Методи вивчення змісту праці й затрат робочого часу

Для виявлення резервів раціонального використання робочого часу працівників застосовують такі методи його вивчення.

1) Анкетне та усне опитування. Його проводять із метою вивчення стану організації праці на виробництві; раціональності використання робочого часу; виявлення та узагальнення пропозицій працівників про можливі заходи з покращення використання фонду робочого часу.

Для проведення анкетного опитування визначають коло питань та осіб, що будуть опитуватися, розробляють анкету. До анкети можуть бути внесені, наприклад, такі питання:

а) Чи чітко визначено коло ваших обов'язків?

б) Чи доводилося вам виконувати невластиві для вас роботи?

в) Чи раціонально організовано ваше робоче місце?

На основі оброблення та аналізу даних анкетного опитування розробляють заходи, спрямовані на покращення використання фонду робочого часу.

2) Самофотографія робочого дня. Передбачає облік робочого часу, що проводиться самим працівником. За результатами попереднього ознайомлення розробляють робочу програму дослідження, в якій визначають: об'єкт дослідження; тривалість проведення робіт; коло осіб, відповідальних за здійснення самофотографії. Особливу увагу в проведенні самофотографії робочого дня слід приділяти визначенню переліку елементів затрат праці. Для зручності проведення подальшого аналізу ефективності використання робочого часу дані, отримані в результаті самофотографії робочого дня, можна оформити а табл.7.1.

Таблиця 7.1. Аналіз затрат робочого часу

№	Елементи затрат праці	Тривалість роботи	Аналіз затрат часу	Пропозиції
		Початок	Закінчення	Всього	Необхідні роботи	Інші роботи
					Скоротити
					Не можна	Можна
1	2	3	4	5	6	7	8	9

На основі виявлених даних розробляють заходи, спрямовані на вдосконалення організації праці з урахуванням виявлених вад.

3) Фотографія робочого дня. Також є обліком робочого часу, але, на відміну від самофотографії, вона проводиться спеціально призначеною особою. Фотографія робочого часу може бути суцільною, коли фіксуються всі затрати робочого часу протягом зміни, а також вибірковою. Остання застосовується для вивчення затрат робочого часу з окремих видів робіт і операцій, що повторюються, або окремих періодів робіт. Проведення фотографії робочого дня потребує ретельної підготовки (визначення мети і об'єкта дослідження, періоду проведення робіт, детального вивчення їхнього змісту і т. ін.). Фотографія робочого часу може проводитися з використанням анкети, подібної до картки самофотографії.

4) Метод моментних спостережень. Умовно його можна віднести до вибіркової фотографії робочого часу. Його суть полягає в тому, що відбувається фіксація стану працівника в досліджуваний період часу, причому це може відбуватися як через рівні проміжки часу, так і у випадково обрані моменти.

Для визначення затрат часу на кожний елемент праці застосовують формулу:

,

де Тк - затрати робочого часу на кожний елемент праці;

К - кількість спостережень за цим елементом;

n - загальна кількість спостережень за досліджуваний період;

То - фонд робочого часу, за яким визначають затрати праці на К-й елемент (зміна, місяць тощо).

Дані, отримані в результаті моментних спостережень, заносять до листа індивідуальної фотографії робочого часу і складають баланс робочого часу. Потім аналізують затрати робочого часу, визначають нераціональні його затрати і втрати робочого часу, виявляють причини їх виникнення. Після цього складають нормативний баланс робочого часу, з якого виключають усі втрати і нераціональні його затрати.

5) Хронометраж - метод вивчення затрат робочого часу, використовуваний для вивчення трудомісткості елементів трудового процесу, що повторюються, а також для аналізу раціональності способів праці. Як і фотографія робочого часу, потребує серйозної підготовки до проведення (вибір об'єкта спостереження, поділу робіт на окремі елементи, визначення кількості спостережень, підготовку спеціальної документації тощо). Результати хронометражних спостережень використовуються в основному для нормування праці робітників і службовців. Проводити хронометраж доцільно в тих випадках, коли норма виробітку не виконується на виробництві; тоді, провівши спостереження за затратами праці працівника, можна встановити причини невиконання норм. Матеріали хронометражних спостережень можуть бути підставою для перегляду норм виробітку.

7.4 Сутність нормування праці

В умовах переходу економіки України до ринкових відносин об'єктивно зростає роль нормування праці як однієї з суттєвих ланок економічного механізму, що визначає ефективність діяльності підприємства. Як свідчить досвід, ефективність використання праці тісно пов'язана з загальними економічними результатами діяльності підприємства, тому надзвичайно актуальним є проведення систематичної роботи зі зниження питомих витрат праці, а тому значно зростає роль і значення нормування праці на підприємстві. Використання прогресивних норм праці в сучасних умовах господарювання стає однією з найважливіших умов економічного добробуту підприємства і конкурентноздатності його продукції.

Нормування праці на підприємстві - система засобів і методів установлення міри праці, необхідної для об'єктивної оцінки його ефективності й відповідного рівня його оплати.

До засобів нормування праці відносять централізовано розроблені нормативні матеріали, засоби вимірювання та аналізу трудових процесів, комп'ютерну техніку. Що стосується методів нормування, то вони, власне, є технологіями встановлення й застосування норм праці.

Метою нормування праці на підприємстві є забезпечення ефективного використання його матеріальних і трудових ресурсів, конкурентноздатності продукції на основі цілеспрямованих заходів щодо зниження трудових витрат у результаті впровадження досягнень науки і передового досвіду.

Нормування праці на підприємстві покликано вирішувати такі завдання:

— забезпечувати науково обґрунтовану базу для внутрішнього виробничого планування та організації праці;

— сприяти виявленню й використанню резервів росту продуктивності праці та зниження собівартості продукції;

— стимулювати підвищення кваліфікації працівників на основі наукового узагальнення і масового розповсюдження передового виробничого досвіду;

— сприяти вдосконаленню оплати праці, встановленню повнішої відповідності між мірою праці та мірою винагороди за працю.

Основні положення нормування праці можна звести до наступного:

1) Обсяг виробництва продукції багато в чому залежить від якості норм, наукового обґрунтування технологічних нормативів, покладених в їх основу.

2) Значний вплив на тривалість виконання роботи здійснює організація виробництва, тому форма організації виробництва повинна бути такою, щоби тривалість операційного, технологічного і виробничого циклів була найменшою за конкретних умов.

3) Рівень кваліфікації та виробничого досвіду, рівень загальної та професійної освіти здійснюють значний вплив на успішність трудової діяльності, тому наукове вивчення, узагальнення і масове розповсюдження передового виробничого досвіду є засобами підвищення ефективності праці, що повинні максимально використовуватись у практиці нормування на підприємствах.

4) Режими праці й відпочинку можуть бути науково обґрунтованими тільки на основі психофізіологічного аналізу, а для забезпечення змістовності й привабливості праці потрібен і соціальний аналіз трудових процесів.

Що повніше ці моменти враховано в розробленні норм, то вищим буде рівень їх наукового обґрунтування.

7.5 Види норм праці

У період переходу до ринкових відносин надзвичайно важливим стає вивчення затрат праці. Найбільш узагальнювальним їх вимірником виступає робочий час.

Міра праці - суспільне необхідні затрати робочого часу, які складаються в умовах ринку. Міра праці відображає величину ринкових затрат і виражає затрати абстрактної праці.

Норма праці - конкретне вираження міри праці на кожному підприємстві. Вони можуть бути більшими або меншими міри праці, кожне підприємство зацікавлене у зниженні норм праці на виготовлення продукції, що дає можливість зменшити витрати виробництва.

Обґрунтування норм праці передбачає всебічне врахування факторів, які впливають на їх величину в певних організаційно-технічних умовах.

Норма праці визначає величину і структуру затрат робочого часу, необхідних для виконання певної роботи, і є еталоном, з яким порівнюються фактичні затрати праці з метою встановлення їхньої раціональності.

У нормуванні праці робітників і службовців застосовуються такі види норм праці:

— норми часу,

— норми виробітку,

— норми обслуговування,

— норми чисельності,

— норми керованості,

— нормовані завдання.

Оскільки загальним вимірником праці слугує робочий час, усі норми праці є похідними від норм часу.

Норма часу - кількість робочого часу, необхідна для виконання одиниці певної роботи (операції) одним працівником або групою працівників відповідної чисельності й кваліфікації в найбільш раціональних для підприємства організаційних, технічних і господарських умовах з урахуванням передового виробничого досвіду.

Норма часу визначається в людино-годинах, людино-хвилинах, людино-секундах. Щоб установити норму часу, необхідно з'ясувати склад затрат робочого часу і конкретні їх величини для виконання певної роботи.

Склад норм часу можна представити такою формулою:

Всі затрати робочого часу (крім підготовчо-завершального) встановлюються на операцію або на одиницю (штуку) виробу і в сумі складають норму штучного часу (Тшт), визначувану за формулою:

Тобто, норма часу складається з норми підготовчо-завершального часу і норми штучного часу.

Штучно-калькуляційний час визначається за формулою:

,

де n - кількість виробів у партії.

Норму часу на виготовлення всієї партії виробів або виконання всього завдання визначають таким чином:

або ,

Де Тпарт - час на виготовлення партії виробів.

.

Норма виробітку - кількість натуральних (штук, метрів, тонн) чи умовних одиниць, які повинні бути виготовлені за одиницю часу (зміну, місяць) у певних організаційно-технічних умовах одним або групою працівників відповідної кваліфікації.

Для визначення норм виробітку застосовують формулу:

,

де Нч - встановлена норма праці на одиницю виробу.

У тих випадках, де підготовчо-завершальний час, час на обслуговування робочого місця, на особисті потреби й відпочинок нормуються на зміну, норму виробітку можна обчислити за формулами:

,

.

Між нормою часу і нормою виробітку існує зворотна залежність. Між змінами норм часу і нормами виробітку існують такі співвідношення:

.

.

Норма обслуговування - встановлення кількості одиниць обладнання (кількість робочих місць, квадратних метрів площі і т.ін.), яке повинно обслуговуватися одним працівником або групою робітників відповідної кваліфікації за певних організаційно-технічних умов протягом зміни. Вона є похідною від норми часу. Для розрахунку норм обслуговування необхідно визначити норму часу обслуговування.

Норма часу обслуговування - кількість часу, необхідна за певних організаційно-технічних умов на обслуговування протягом зміни обладнання, квадратного метра виробничої площі і т.ін.

,

де Но - норма обслуговування;

Нч.о. - норма часу на обслуговування одиниці обладнання, одиниці виробничої площі;

К - коефіцієнт, що враховує виконання додаткових функцій, не врахованих нормою часу, а також час на відпочинок і особисті потреби.

Різновидом норм обслуговування є норма керованості, яка визначає чисельність працівників і кількість структурних підрозділів, що припадають на одного керівника.

Норматив чисельності - заздалегідь установлена розрахункова величина, яка визначає чисельність працівників для виконання одиниці конкретної роботи чи обслуговування конкретних об'єктів. Норматив чисельності відрізняється від норми чисельності працюючих. Під останньою розуміють чисельність працівників певного професійно-кваліфікаційного складу, необхідну для виконання виробничого завдання.

Норма чисельності працюючих визначається за формулами:

 або ,

де О - загальна кількість одиниць обладнання, що обслуговується;

Но - норма обслуговування.

На основі норм праці інколи працівникам можуть установлювати нормовані завдання. Нормоване завдання - встановлений обсяг роботи, що його працівник або група працівників повинні виконати за певний період із дотриманням певних вимог до якості продукції.

Обсяг роботи, встановлюваний нормованим завданням, може бути вираженим у трудових (нормовані людино-години) або натуральних (кг, шт., м) показниках. Залежно від організації виробництва і характеру робіт, що виконуються, нормоване завдання може встановлюватися на зміну, місяць або на період виробництва заданого обсягу робіт.

7.6 Види нормативів з праці

Нормативи для нормування праці - вихідні величини режимів роботи обладнання, затрат праці і часу перерв у роботі, розроблені на основі заздалегідь проведених досліджень і призначені для багатократного використання при розрахунку конкретних норм затрат праці стосовно визначення організаційно-технічних умов.

Розрізняють такі види нормативів: нормативи режимів роботи обладнання, нормативи часу, нормативи часу обслуговування і нормативи чисельності.

Нормативи режимів роботи обладнання, необхідні для розрахунку основного машинного і машинно-ручного часу (наприклад, температура печі, час знаходження виробу в ванні загартування тощо).

В основі розробки нормативів часу лежить вивчення технологічно однорідних операцій, що складаються з певної кількості однотипних елементів. Ці нормативи є вихідними для встановлення обґрунтованих норм часу. В залежності від структури затрат робочого часу виділяють нормативи: основного (технологічного) часу; допоміжного часу; часу на обслуговування робочого місця; часу на відпочинок і особисті потреби; підготовчо-завершального часу.

Різновидом нормативів часу є типові норми, які встановлюються на виробіток одиниці продукції в умовах типового і технологічного процесу, що відбувається при конкретних організаційних і технічних умовах виробництва.

Нормативи часу обслуговування визначають затрати праці на обслуговування одиниці обладнання, робочого місця, виробничої бригади тощо. За цими нормативами розраховується явочна чисельність працівників, необхідна для виконання конкретного обсягу робіт.

Нормативи чисельності - це регламентована чисельність робітників певного професійно-кваліфікаційного складу, яка потрібна для виконання одиниці або всього обсягу робіт.

Нормативи режимів праці обладнання і нормативи часу необхідні для визначення норм часу на виробництво одиниці продукції. Нормативи обслуговування і чисельності використовуються для розрахунку норм обслуговування і загальної чисельності працюючих, які виконують протягом року певний обсяг робіт з випуску продукції, управління агрегатами, апаратами тощо.

За сферою прикладання нормативи з праці поділяють на місцеві, галузеві і міжгалузеві.

Місцеві нормативи - нормативи на види робіт і операцій, характерні для даного підприємства, розробляються нормативними бюро, відділами підприємства, науковими організаціями.

Галузеві нормативи - нормативи, які застосовуються для нормування праці на однорідних за типом виробничих підприємствах і враховують особливості техніки, технології, організації виробництва і праці. Для однорідних підприємств нормативи розробляються галузевими науково-дослідними організаціями. Галузеві і міжгалузеві нормативи є рекомендаційними для підприємств.

Міжгалузеві нормативи призначені для нормування праці працівників однакових професій і спеціальностей, зайнятих виконанням однорідних технологічних процесів на підприємствах різних галузей народного господарства. Наприклад, загально машинобудівні нормативи на верстатні, зварювальні, інші роботи.

В залежності від поділу структури трудового процесу на складові і категорії затрат робочого часу нормативи часу поділяють на диференційовані і укрупнені.

До диференційованих належать нормативи часу на виконання окремих трудових прийомів, дій і рухів. Такі нормативи називають мікроелементними нормативами. Мікроелементне нормування засноване на тому, що найбільш складні трудові дії складаються з простих, або первинних елементів. Мікроелемент складається з одного або декількох рухів, які виконуються безперервно, і являють собою елемент трудового процесу.

Укрупнені нормативи враховують поопераційну технологію, яка визначає послідовність переходів, режими роботи обладнання, властивості і конструктивні особливості інструменту тощо.

Основним методом розробки нормативів є метод дослідження, яке може проводитися як у лабораторіях НДІ, так і безпосередньо на виробництві.

Процес розробки нормативів складається з п'яти послідовних етапів:

1) складання схеми розробки нормативів;

2) проведення хронометражних досліджень;

3) графоаналітичної обробки даних хронометражу;

4) складання таблиць нормативів;

5) перевірки і коректування нормативів.

Від послідовності і ретельності розробки нормативів залежить їх якість, остання в свою чергу визначає обґрунтованість і якість норм праці. Важливість роботи по визначенню нормативів в ринкових умовах зростає, оскільки науково обґрунтовані нормативи є основою впровадження найбільш продуктивних режимів роботи обладнання, вдосконалення організаційно-технічних умов виробництва і трудових процесів.

7.7 Законодавче регулювання робочого часу і часу відпочинку

Законодавче регулювання робочого часу і часу відпочинку здійснюється на основі Кодексу законів про працю України, зокрема глави IV "Робочий час" і глави V "Час відпочинку".

Так, наприклад, у главі "Робочий час" регламентуються такі положення.

Нормативна тривалість робочого часу. Робочий час протягом тижня не може перевищувати 40 годин. Установлюється п'ятиденний робочий тиждень із двома вихідними днями. Може бути встановлений і шестиденний робочий тиждень, якщо це викликано виробничою необхідністю. За шестиденного робочого тижня тривалість щоденної роботи не може перевищувати 7 годин за тижневої норми 40 годин, 6 годин за тижневої норми 24 години.

У цій же главі перелічено категорії працівників, які мають право на скорочену тривалість робочого дня. До них належать:

1) працівники віком 16-18 років - тривалість робочого часу для них не повинна перевищувати 36 годин, а для осіб віком від 15 до 16 років - 24 годин на тиждень;

2) працівники, зайняті на роботах зі шкідливими умовами виробництва, - тривалість робочого часу для них також не повинна перевищувати 36 годин на тиждень;

3) окремі категорії працівників (наприклад, учителі, лікарі та ін.).

Тривалість роботи напередодні вихідних, неробочих і святкових днів скорочується на 1 годину.

Тривалість роботи в нічний час скорочується на 1 годину. Нічним вважається час із 22-00 до 6-00 годин.

Категорії працівників, яким забороняється робота в нічний час:

1) вагітні жінки та особи, які мають дітей віком до трьох років;

2) особи, молодші 18 років, та інші категорії працівників, передбачені законодавством.

Неповний робочий час. В окремих випадках, з ініціативи працівника, йому може встановлюватися неповний робочий час. Такими випадками є догляд за дітьми, догляд за хворими членами сім'ї тощо. Оплата праці здійснюється пропорційно відпрацьованому часу або залежно від виробітку.

Обмеження понадурочних, робіт. Понадурочні роботи не допускаються. Робота в понадурочний час може застосовуватися лише з дозволу профспілкової організації підприємства в таких виняткових випадках:

1) оборона, запобігання і ліквідація наслідків суспільних або стихійних лих;

2) суспільне необхідні роботи з водозабезпечення, газопостачання, опалення, освітлення з метою запобігання аварій;

3) необхідність закінчення початої роботи, якщо припинення її може призвести до псування державної або суспільної власності. Наприклад, невідкладний ремонт;

4) необхідність виконання навантажувально-розвантажувальних робіт з метою недопущення або усунення накопичення вантажів у пунктах відправлення;

5) продовження роботи за нез'явлення працівника, який заступає у зміну, якщо робота не допускає перерв.

Забороняється залучати до понадурочних робіт такі категорії працівників:

— вагітних жінок і жінок, які мають дітей віком до трьох років;

— осіб, молодших 18 років;

— працівників, які навчаються без відриву від виробництва дні занять.

Граничні норми понадурочних робіт. Вони не можуть перевищувати для кожного працівника чотирьох годин протягом двох днів поспіль, 120 годин протягом року. На підприємстві повинен вестися облік понадурочних робіт кожного працівника.

Глава V Кодексу законів України про працю "Час відпочинку" регламентує такі положення:

Час перерв на відпочинок і харчування не повинен перевищувати двох годин. Перерва на відпочинок і харчування не включається в робочий час.

Вихідні дні. Тривалість щотижневого неперервного відпочинку не повинна бути меншою 42 годин. За п'ятиденного робочого тижня працівникам надаються два вихідних дні, а за шестиденного - один вихідний день. У випадку, коли святковий або неробочий день збігається з вихідним днем, вихідний день переноситься на наступний, після святкового чи понадурочного.

Заборона роботи у вихідні та святкові дні. Робота у вихідні дні забороняється. Залучення працівників до роботи у вихідні дні проводиться за письмовим наказом власника або уповноваженого ним органу лише з дозволу профспілкової організації та у виняткових випадках. Якщо роботи проводилися в ці дні, працівникові має бути надана компенсація за угодою сторін, або у вигляді іншого дня відпочинку, або у грошовій формі в подвійному розмірі.

Також у цій главі визначено святкові й неробочі дні, в які робота не проводиться. Святкові дні: 1 січня - Новий рік, 7 січня - Різдво Христове, 8 березня - Міжнародний жіночий день, 1 і 2 травня - День міжнародної солідарності трудящих, 9 травня - День перемоги, 28 червня - День Конституції України, 24 серпня - День незалежності України. Робота також не проводиться у дні релігійних свят: 7 січня - Різдво Христове, один день Великодня, один день Трійці. Крім того, до трьох днів відпочинку на рік надається працівникам іншого віросповідання для святкування їхніх релігійних свят.

Щорічні відпустки. Громадянам, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами всіх форм власності, незалежно від галузі й виду діяльності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи, надаються щорічні (основна й додаткові) відпустки зі збереженням на цей період місця роботи і заробітної плати, їхня тривалість не повинна бути меншою 24 календарних днів за відпрацьований робочий рік. Особам віком до 18 років надається щорічна відпустка тривалістю 31 календарний день. Визначаються також випадки додаткових відпусток і порядок їх надання.

Додаткові відпустки надаються:

1) за роботу зі шкідливими й тяжкими умовами праці на виробництвах;

2) за особливий характер праці;

3) в інших випадках, передбачених законом.

Тривалість щорічних додаткових відпусток, умови й порядок їх надання встановлюються нормативно-правовими актами України.

До щорічних відпусток не додаються дні тимчасової непрацездатності працівника, святкові й неробочі дні, відпустки, пов'язані з вагітністю й пологами.

Порядок і умови надання щорічних відпусток.

Щорічні відпустки повної тривалості у перший рік надаються працівникам після закінчення шести місяців неперервної роботи на підприємстві. У разі надання відпусток до закінчення шестимісячного терміну їхня тривалість визначається пропорційно до відпрацьованого часу.

Конкретний період надання щорічних відпусток узгоджується між працівником і власником або уповноваженим ним органом, який зобов'язаний письмово повідомити працівника про дату початку відпустки не пізніше як за два тижні до встановленого графіком терміну.

Невикористана частина щорічної відпустки має бути надана працівникові до кінця робочого року, але не пізніше 12 місяців після закінчення робочого року, за якого надається відпустка.

Щорічна відпустка на вимогу працівника повинна бути перенесена на інший період у разі порушення власником терміну письмового повідомлення працівника про час надання відпустки, а також у разі несвоєчасної виплати власником заробітної плати працівникові за час щорічної відпустки.

Забороняється ненадання щорічних відпусток повної тривалості протягом двох років поспіль, а також ненадання їх протягом робочого року особам віком до 18 років і працівникам, зайнятим на роботах зі шкідливими й тяжкими умовами.

Контрольні запитання

1. Що таке суспільна організація праці?

2. Розкрийте зміст наукових основ організації праці.

3. Що включають в себе основні принципи та основні напрями організації праці?

4. Викладіть суть розподілу праці.

5. Що таке робоче місце?

6. Яким чином класифікують робочі місця?

7. Що таке трудовий процес і які його елементи?

8. Що розуміють під умовами праці?

9. Опишіть суть факторів, що визначають умови праці.

10. Охарактеризуйте поняття "робочий час".

11. Загальна класифікація елементів затрат змінного робочого часу.

12. Розкрийте зміст основних методів вивчення робочого часу.

13. Що таке нормування праці і для чого його використовують?

14. Назвіть основні положення нормування праці.

15. Дайте визначення норми праці та її видів.

16. Що таке норма виробітку, норма часу?

17. Для чого використовуються нормативи нормування праці?

18. Як поділяють нормативи з праці?

19. Яким чином здійснюється законодавче регулювання робочого часу і часу відпочинку?

Тема 8. Продуктивність і ефективність праці

Основні категорії та поняття

Продуктивність, продуктивність праці, виробіток, трудомісткість, технологічна трудомісткість, виробнича трудомісткість, повна трудомісткість, управління продуктивністю, натуральний метод продуктивності праці, умовно-натуральний метод продуктивності праці, вартісний метод продуктивності праці, трудовий метод, фактори підвищення продуктивності праці: матеріально-технічні, організаційні, соціально-економічні, резерви підвищення продуктивності праці: народногосподарські, галузеві, міжгалузеві, внутрішньовиробничі, ефект, ефективність.

8.1 Сутність і значення продуктивності праці

Продуктивність праці - це результат конкретної праці за певний проміжок часу, що вимірюється кількістю продукції, зробленої за одиницю робочого часу (годину, зміну, місяць, рік), або кількістю часу, витраченого на виробництво одиниці продукції. Продуктивність праці - це показник її ефективності, результативності, що характеризується співвідношенням обсягу продукції, робіт чи послуг, з одного боку, та кількістю праці, затраченої на виробництво цього обсягу, з іншого боку.

Продуктивність праці визначає ступінь ефективності процесу праці. Ріст продуктивності праці виявляється в збільшенні кількості продукції, виробленої в одиницю часу, або в економії робочого часу, затрачуваного на одиницю продукції.

Отже, економія робочого часу є не що інше, як більш загальне вираження росту продуктивності праці.

Загалом, продуктивність праці є найважливішим економічним показником, що служить для визначення плодотворності трудової діяльності працівників - головної продуктивної сили суспільства. Його застосування дозволяє оцінити ефективність праці як окремого працівника, так і колективу підприємства.

При дослідженні питання про економічний зміст продуктивності праці необхідно виходити з того, що праця, затрачувана на виробництво тієї або іншої продукції, складається з живої праці, що витрачається в даний момент безпосередньо в процесі виробництва даної продукції, і минулої праці, упредметненої в раніше створеній продукції, використовуваної у тому або іншому ступені для виробництва нової продукції (сировина, матеріали, енергія - у повній мірі; машини, споруд, будинку тощо - частково).

Реальною функцією живої конкретної праці є не лише створення нової вартості, але і перенесення робочого часу, матеріалізованого в речовинних елементах виробництва, на знову створюваний продукт. Тому продуктивна сила конкретної праці характеризується його здатністю створювати нову споживчу вартість потрібної якості і зберігати при цьому минулу (упредметнену) працю. Таким чином, продуктивність праці відбиває ступінь корисного використання не тільки самої живої праці, але і приводить у рух кошти виробництва, тобто може характеризуватися витратами як живої, так і сукупної (живої й упредметненої) праці. У зв'язку з цим розрізняють поняття: ріст продуктивності живої (індивідуальної) і ріст продуктивності суспільної праці (тобто усієї праці: як живої, так і минулої), про що не можна судити лише з огляду на економію витрат живої праці на даній ділянці виробництва.

Так, загальна тенденція зростаючої продуктивності праці проявляється у тому, що частка живої праці в продукті зменшується, а частка упредметненої праці (у вигляді сировини, матеріалів, палива, електроенергії і т.д.) зростає, але так, що загальна сума праці, що закладена в одиниці продукту, скорочується. У цьому і полягає сутність підвищення продуктивності суспільної праці.

Зміна співвідношення між витратами живої й упредметненої праці може відбуватися по-різному в залежності від рівня розвитку продуктивних сил. При переході від ручної праці до механізованої витрати живої праці на одиницю продукції різко знижуються, а витрати минулої - збільшуються. На вищому етапі науково-технічного прогресу, коли одні машини заміняються іншими, більш досконалими, відбувається одночасне зниження витрат і живої, і упредметненої праці на одиницю продукції, але витрати живої праці знижуються в більшому ступені, ніж витрати минулої праці, тому частка живої праці в продукті зменшується, а частка минулої збільшується. Звідси, чим вище рівень технічної озброєності праці, тим більшу роль у його економії буде відігравати скорочення витрат упредметненої праці.

Ріст продуктивності суспільної праці може відображатися в наступних основних формах:

Ш скорочення витрат праці на одиницю виробленої споживчої вартості, що виражається в економії матеріальних і трудових ресурсів;

Ш ріст маси споживчої вартості, виробленої в одиницю часу, що відображається не у витратах, а у результатах праці;

Ш суспільної праці (тобто усієї праці: як живої, так і минулої), про що не можна судити лише з огляду на економію витрат живої праці на даній ділянці виробництва;

Ш пов'язані з реконструкцією, модернізацією виробництва, підвищенням якості продукції тощо.

Підвищення продуктивності праці завжди мало вирішальне значення для розвитку економіки країни.

В умовах становлення справді ринкових відносин, особливо поширення таких прогресивних форм господарювання, якими є колективний і орендний підряд, перетворення державних підприємств в приватні, орендні, кооперативні, акціонерні, змішані, спільні за участю іноземного капіталу й інші, без радикального підвищення продуктивності праці неможливо досягти істотних результатів у збільшенні обсягу продукції, що випускається, зниженні її собівартості (збільшенні прибутків), підвищенні заробітної плати тощо. Зокрема, активізується увага щодо налагодження випуску та нарощування обсягів виробництва науково-технічного продукту.

В Україні щодо підвищення продуктивності праці та в цілому й економіки є ще ряд невикористаних резервів та можливостей, а саме:

— суттєве розширення як чисельності, так і активності сфери підприємництва;

— збільшення питомої ваги кінцевого продукту;

— проведення активного технічного переозброєння та реконструкції підприємств;

— застосування прогресивних технологій;

— використання сучасного обладнання;

— підвищення наукоємності продукції;

— зниження ресурсо- та енергомісткості продукції;

— підвищення кваліфікаційної підготовки виробничого персоналу;

— дотримання технологічної дисципліни та культури обслуговування;

— підвищення уваги до якості продукції у кожній ланці - від виробника до споживача;

— зниження рівня травматизму (особливо у вугільній галузі).

8.2 Фактори і резерви росту продуктивності праці

Закономірний характер підвищення продуктивності праці не означає, що потрібний для народного господарства ріст продуктивності праці може бути досягнутий, зокрема, розвиток приватної власності, упровадження повного госпрозрахунку і самофінансування, оренди й орендних відносин, важливо знати, які фактори впливають на підвищення продуктивності праці, які з них гальмують його, які наявні шляхи і резерви росту. Тому при вивченні питань продуктивності праці необхідно розглянути всю сукупність факторів, шляхів і резервів росту продуктивності праці.

Фактори росту продуктивності праці - це ті рушійні сили, або причини, під впливом яких змінюється її рівень.

В якості такої сили (факторів) виступає: технічний прогрес, удосконалювання організації виробництва, управління працею тощо. Різноманіття конкретних шляхів і засобів досягнення більш високої продуктивності праці викликає необхідність розробки класифікації факторів росту продуктивності праці.

Дія факторів росту продуктивності праці залежить від природних, суспільних, екологічних і матеріальних умов, у яких вони проявляються і реалізуються.

Природні умови характеризуються багатством і особливостями залягання природних копалин, родючістю ґрунту, кліматичними особливостями районів тощо.

Суспільні - визначаються соціальним ладом, характером виробничих відносин, розвитком господарського механізму.

Екологічні - характеризуються природоохоронною діяльністю, умовами праці на всіх рівнях.

Матеріальні умови знаходять вираження в ступені розвитку продуктивних сил суспільства, рівня життя населення.

Фактори росту продуктивності праці можна об'єднати в три групи:

· матеріально-технічні фактори, що залежать від рівня розвитку і ступеня використання засобів виробництва, у першу чергу знарядь праці, від їхньої якості (науково-технічний прогрес);

· організаційно-економічні й управлінські фактори, що залежать від ступеня розвитку форм організації суспільного виробництва;

· соціально-психологічні фактори, пов'язані з роллю людини в суспільному виробництві.

Означена загальнотеоретична значимість класифікації полягає в тім, що вона дозволяє розкрити природу продуктивності праці, визначити потенційні співвідношення між факторами, що впливають на зміну її показників, виявити специфічні особливості в дії окремих факторів

Водночас, класифікація факторів важлива ще тому, що вона дозволяє перейти від простої реєстрації змін у рівні продуктивності праці до активного виявлення причин, які обумовили ці зміни, а отже, до виявлення невикористаних резервів. Дослідження факторів необхідно також для більш точної оцінки успіхів в галузі підвищення продуктивності праці. Не знаючи, з чого складається загальний приріст продуктивності праці, таку оцінку дати важко, тому що фактори, що впливають на продуктивність праці, далеко не рівноцінні та не однозначні. Одні дають стійкий приріст, а вплив інших є змінним. Нарешті, різні фактори вимагають неоднакових зусиль і витрат для приведення їх у дію. Тому досить важливо знати, за рахунок чого відбудеться приріст продуктивності праці.

Класифікація факторів продуктивності праці повинна припускати не тільки їхнє теоретичне обґрунтування, але і розробку такої системи, що охоплювала б усі зміни, що відбуваються у визначеній ланці виробничого процесу, і в той же час забезпечувала б можливість проведення розрахунків щодо визначення кількісного значення цих факторів у підвищенні продуктивності праці в досліджуваному періоді.

Досліджуючи та аналізуючи весь комплекс факторів росту продуктивності праці, їхню функціональну взаємозалежність, необхідно виділити усередині цього комплексу провідну ланку. Такою ланкою є науково-технічний прогрес.

Зокрема, науково-технічний прогрес - це поступальний, органічно взаємопов'язаний у конкретному періоді розвиток науки і техніки, що зумовлює (стимулює) еволюційні та революційні зміни у межах наявного технологічного способу виробництва, а опосередковано - зміни інших елементів економічної системи (відносин економічної власності, техніко-економічних, організаційно-економічних відносин та господарського механізму), всієї сукупності суспільних відносин (політичних, соціальних, правових тощо).

Водночас, для прискорення науково-технічного прогресу в Україні потрібна корінна зміна структурної й інвестиційної політики, спрямовуючи її в першу чергу на реконструкцію і технічне переозброєння діючих виробництв, упровадження прогресивної технології і новітньої техніки, підвищення частки витрат на активну частину основних виробничих фондів - машини й обладнання. Це дозволить також суттєво скоротити частку ручної праці і тим самим прискорити ріст продуктивності праці.

Всі інші фактори підвищення продуктивності праці діють слідом за змінами в техніці і технології або одночасно з ними.

Велику роль у підвищенні продуктивності праці відіграють організаційно-економічні й управлінські фактори.

До цієї групи факторів відносяться:

— удосконалювання форм організації суспільного виробництва (поглиблення спеціалізації і концентрації);

— удосконалювання організації праці (поглиблення і розвиток поділу і кооперації праці;

— застосування передових методів і прийомів праці; поліпшення нормування праці;

— упровадження нових форм оплати і стимулювання праці;

— широке застосування сімейного, колективного й орендного підряду й ін.);

— удосконалювання керування виробництвом і розвиток господарського механізму (удосконалювання організаційних структур у виробництві і керуванні, планування і ціноутворення;

— широке впровадження повного госпрозрахунку і самофінансування; перетворення державних підприємств в орендні, кооперативні, акціонерні, змішані, спільні за участю іноземного капіталу тощо).

У сучасних умовах особливо зростає роль соціально-психологічних факторів росту продуктивності праці, що відбивають безпосередні зв'язки людини з технікою. До цієї групи факторів відносяться: підвищення кваліфікації і загальноосвітнього рівня працівників, поліпшення умов праці, підйом рівня життя, розвиток сфери обслуговування, поліпшення соціально-психологічного клімату в трудових колективах, розвиток методів мотивації і психологічного впливу, ріст творчого характеру в праці, підвищення трудової і суспільної активності шляхом розвитку самоврядування в трудових колективах, раціональне використання вільного часу тощо. Означене сприяє активізації діяльності, створює комплекс умов для оптимального використання трудового потенціалу, усунення обмежень у реалізації здібностей і розвитку ініціативи працюючих, забезпечуючи цим нарощування продуктивності економіки території, а з нею й її прибутковості.

Зокрема, продуктивність економіки території - це її здатність формувати і виробляти суспільно необхідний продукт та економіко-фінансова політика і механізми щодо забезпечення ефективного функціонування підприємницького потенціалу в інтересах розвитку території.

Продуктивність економіки території - це інтегральний результат діяльності суб'єктів господарювання, який відображається через системний ряд кількісних, а в окремих випадках і якісних показників. До категорії визначальних макроекономічних показників продуктивності економіки території відноситься валовий внутрішній продукт (валовий регіональний продукт) та інвестиції в розрахунку на душу населення.

8.3 Показники і методи вимірювання продуктивності праці

Економічне значення росту продуктивності праці в умовах формування ринкових відносин визначає важливість проблем її виміру. Правильний та раціональний вимір рівня і динаміки продуктивності праці в різних галузях матеріального виробництва є важливою умовою успішного рішення завдання максимального підвищення продуктивності праці.

Показники, якими характеризується продуктивність праці, повинні точно відбивати ефективність праці. При цьому важливо врахувати усе, що зроблено за даний період часу. Крім того, одиниця виміру повинна відповідати природі самого поняття "продуктивність праці", не спотворюючи ні рівня, ні динаміки цього показника.

Вимір продуктивності праці стосується трьох взаємозалежних питань:

1) економічного змісту продуктивності праці;

2) визначення показників, що могли б служити кількісною мірою виміру рівня продуктивності праці;

3) принципів зіставлення показників продуктивності праці в часі та просторі.

Практиці відомі різні показники виміру продукції і витрат праці, застосовуються різні методи і показники виміру продуктивності праці, що зв'язано з особливостями виробництва, застосовуваної техніки, сировини тощо та цілями економічного дослідження. Застосовувані методи виміру продуктивності праці мають свій особливий зміст і водночас вони не виключають, а доповнюють один одного.

Вимір продуктивності праці зводиться, по-перше, до визначення її абсолютного рівня, тобто кількості продукції, вироблюваної в одиницю робочого часу; по-друге, до визначення зміни цього рівня за якийсь період.

Для оцінки достоїнств і недоліків застосовуваних способів виміру необхідно визначити вимоги, що повинні бути пред'явлені до методу обліку продуктивності праці. Так, ці вимоги зводяться до наступного: відповідність одиниці виміру завданням обліку, тобто одиниця виміру не повинна спотворювати показників продуктивності праці; повнота обліку і відповідність врахованого обсягу виробництва фактичному обсягові робіт, єдність методів виміру продуктивності праці, тобто показник продуктивності праці повинен бути наскрізним і порівнянним та володіти наступними властивостями; високим ступенем узагальнення, гнучкістю, універсальністю застосування.

Вимір продуктивності праці здійснюється шляхом зіставлення результатів праці у вигляді обсягу виробленої продукції з витратами праці (середньоспискова чисельність промислово-виробничого персоналу). У залежності від прямого або зворотного відношення цих величин в економіці праці розрізняють два показники: виробіток і трудомісткість.

Виробіток являє собою кількість продукції, яка вироблена в одиницю робочого часу або приходиться на одного середньоспискового працівника (робітника) за одиницю часу (місяць, квартал, рік). Виробіток визначається відношенням кількості виробленої продукції (Q) до витрат робочого часу на виробництво цієї продукції (Т). Чим більша величина цього показника, тим вища продуктивність праці, тому він і називається прямим показником продуктивності праці.

Рівень і динаміку продуктивності праці можна виразити і за допомогою зворотної величини - трудомісткості, тобто трудомісткість являє собою витрати робочого часу на одиницю продукції. Практично байдуже, яке з приведених відносин буде прийнято для характеристики рівня і динаміки продуктивності праці. Перше виражає ріст продуктивності праці через збільшення продукції, виробленої в одиницю часу; друге характеризує те ж саме явище економією праці, витраченої на випуск одиниці продукції. Водночас, слід зазначити, що найбільш розповсюдженим і універсальним показником є виробіток.

В економічних розрахунках застосовують годинну, денну місячну (квартальну, річну) норму виробітку. Методи виміру продуктивності праці розрізняються в залежності від способів визначення обсягів виробленої продукції. Для вирахування обсягу виробництва (продукції, робіт, послуг) та відповідно продуктивності праці (виробіток) розрізняються три методи визначення виробітку натуральний, вартісний (грошовий) і трудовий.

Натуральний метод. При цьому методі обсяг виробітку продукції і показники продуктивності праці обчислюються в натуральних одиницях - тоннах, кубічних метрах, метрах, штуках тощо У вугільній і нафтовій промисловості, наприклад, виробіток визначається в тоннах, у газовій промисловості - у кубічних метрах, у лісопильному виробництві - у кубометрах деревини.

Якщо підприємство (цех, дільниця, бригада) випускає кілька видів або марок однорідної продукції, то виробіток виміряється в умовних натуральних одиницях.

Оскільки кожен продукт як споживча вартість знаходить у натуральному вираженні свій безпосередній вимірник то метод обчислення продукції в натуральних одиницях одержує однакове значення і рівною мірою задовольняє вимоги планування й обліку продукції на всіх стадіях суспільного виробництва. Лише на основі натуральних показників продукції можливо правильно визначити співвідношення між виробництвом та потребою в тому або іншому виді продукції. Без них не можна скласти матеріальні баланси, що є основою народногосподарського планування. Натуральні показники дозволяють бачити склад зробленої продукції за видами, сортами тощо. Велике значення натуральних показників продуктивності праці полягає в безпосередньому порівнянні їх, що дає можливість оцінювати результати в абсолютних рівнях продуктивності праці як у межах підприємства, так і на різних ступінях управління господарським комплексом.

...