Управління працею та регулювання відносин у соціально-трудовій сфері

— зайнятість на роботах із нестандартними робочими місцями та організацією праці (надомна праця, робота за викликами);

— зайнятість за нестандартними організаційними формами (нестандартний робочий день, строкові контракти).

— Нестандартна зайнятість представлена в основному самозайнятими і членами сім'ї, які їм допомагають. Самозайняті - це особи, які самостійно організовують свою роботу власним коштом, володіють засобами виробництва і несуть відповідальність за вироблену продукцію. Члени сім'ї, які допомагають самозайнятим, - це особи, які працюють без прямої оплати на підприємствах родичів. Вони не отримують заробітної плати, але отримують зиск від збільшення загальних доходів своєї сім'ї. Самозайнятість зосереджена в основному у дрібному виробництві та сфері послуг (магазини, кав'ярні, ресторани, перукарні тощо). Позитивними рисами само-зайнятості є те, що вона допомагає частині населення вийти зі скрутного стану безробіття і забезпечити собі певний рівень життя. Проте, не слід забувати, що самозайнятість часто не забезпечує сталих робочих місць і нормальних умов праці.

За критерієм реєстрації трудової діяльності зайнятість поділяється на:

· зареєстровану зайнятість (наймана праця, підприємництво, самозайнятість);

· неформальну зайнятість - діяльність, реєстрації якої не передбачено чинним законодавством (дрібне виробництво, надання послуг пенсіонерами, особами, які перебувають у неоплачуваних відпустках тощо);

· тіньову зайнятість - діяльність, дозволену законом, реєстрацію якої передбачено чинним законодавством, але яка з різних причин не здійснюється;

· кримінальну зайнятість - діяльність, заборонену чинним законодавством (торгівля й виробництво наркотичних речовин, зброї тощо).

У спеціальній економічній літературі нерідко може використовуватися велика кількість визначень зайнятості: продуктивна, раціональна, оптимальна, збалансована, ефективна.

Всі вони лише уточнюють основний зміст зайнятості, який полягає в необхідності підтримки такого співвідношення між зайнятою робочою силою і її резервом, яке сприяло б досягненню максимальної ефективності функціонування виробництва і зростання доходів населення.

Ефективною може вважатися зайнятість населення, яка забезпечує гідний дохід, здоров'я, підвищення освітнього і професійного рівня для кожного члена суспільства на основі зростання суспільної продуктивності праці.

Прагнення до найповнішої та ефективної зайнятості всього економічно активного населення країни - мета розвитку будь-якої економічної системи.

З поняттям зайнятості пов'язані поняття економічно активного та економічно неактивного населення, зайнятого населення та безробітних. Необхідно зупинитися на визначеннях зайнятого та безробітного населення, які визначаються Законом України "Про зайнятість населення".

Згідно з останнім статус безробітного в Україні мають громадяни працездатного віку, які з причин, що від них не залежать, не мають заробітку (трудового доходу) через відсутність прийнятної роботи, зареєстровані в Державній службі зайнятості, справді шукають роботу і здатні до неї приступити.

До зайнятого населення, згідно з цим законом, в Україні відносять громадян, які проживають на її території на законних підставах:

а) працівники, що працюють за наймом на всіх підприємствах незалежно від форм власності й господарювання;

б) громадяни, які самостійно забезпечують себе роботою (підприємці, фермери, особи, зайняті індивідуальною трудовою діяльністю, особи творчої праці, та ін.);

в) вибрані, призначені на оплачувані посади в органи державної влади, управління або в громадські організації;

г) громадяни, які проходять службу у збройних силах, внутрішніх військах, органах національної безпеки і внутрішніх справ;

д) особи, що проходять професійну підготовку з відривом від виробництва;

е) працюючі громадяни держав, які тимчасово перебувають в Україні та виконують функції, не пов'язані з забезпеченням діяльності посольств і місій.

Кількісно зайнятість характеризується її рівнем, визначуваним як відношення чисельності зайнятих до загальної чисельності населення, або як відношення зайнятого населення до економічно активного.

; ,

де Ч3 - чисельність зайнятого населення,

Чн - загальна чисельність населення,

Чб - чисельність безробітного населення.

6.2 Державне регулювання зайнятості населення в Україні

Ринок праці у сфері зайнятості не може бути саморегулятивною системою. Повніша та ефективніша зайнятість досягається завдяки її державному регулюванню. Зайнятість тут повинна розглядатись як один із головних орієнтирів розвитку економічної системи, який визначає перегрупування фінансових, матеріальних і трудових ресурсів у народному господарстві, пріоритетних напрямів НТП, розміщення продуктивних сил, підвищення якості та рівня життя.

Державна політика зайнятості населення в Україні базується на таких принципах:

ь забезпечення рівних можливостей всім громадянам у реалізації права на вільний вибір виду діяльності відповідно до здібностей і професійної підготовки;

ь сприяння забезпеченню ефективної зайнятості, запобіганню безробіття, створенню нових робочих місць;

ь координації діяльності у сфері зайнятості з іншими напрямами соціально-економічної політики;

ь забезпечення контролю профспілок, спілок підприємців, власників підприємств за виконанням заходів щодо забезпечення зайнятості населення;

ь міжнародної співпраці у вирішенні проблем зайнятості населення.

Політика зайнятості має макрорівень (загальнодержавний) і мікрорівень (регіональний і локальний), перший з яких є визначальним.

Основи соціального захисту населення у сфері трудових відносин закладено в Конституції України і в Законі України "Про зайнятість населення".

Державні гарантії зайнятості населення в Україні

а) добровільність праці й вибору виду діяльності;

б) захист від необґрунтованої відмови в прийомі на роботу і незаконного звільнення з роботи;

в) безплатне сприяння в підборі підходящої роботи і працевлаштуванні відповідно до професійної підготовки, освіти, особистих і суспільних потреб;

г) виплати вихідної допомоги і збереження середнього заробітку на період працевлаштування працівникам, які втратили постійне місце роботи;

д) безплатне навчання безробітних новим професіям, перепідготовка в навчальних закладах;

е) виплати безробітним допомоги з безробіття в установленому порядку.

Крім того, Законом України "Про зайнятість населення" передбачено додаткові гарантії щодо працевлаштування працездатним громадянам, які потребують соціального захисту, зокрема:

а) жінкам, які мають дітей віком до 6 років;

б) одиноким матерям із дітьми до 14 років;

в) молоді, яка закінчила освіту;

г) особам передпенсійного віку;

д) особам, звільненим після відбуття покарання.

Для їх працевлаштування місцеві органи адміністрації бронюють на підприємствах усіх форм власності з чисельністю понад 20 осіб близько 5% робочих місць за робітничими професіями, зокрема з гнучкими формами зайнятості.

У разі відмови у працевлаштуванні їх на роботу в цих межах державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову в розмірі 50 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Пільги і компенсації вивільненим працівникам

1) Працівникові, вивільненому з підприємства, зберігається середня заробітна плата на період працевлаштування, але не більше як на 3 місяці з урахуванням виплати вихідної допомоги;

2) Виплата місячної вихідної допомоги і середнього заробітку, що зберігається, проводиться за попереднім місцем роботи;

3) Зберігається безперервний трудовий стаж, якщо перерва в роботі не перевищувала трьох місяців.

Особливі гаранти надаються працівникам, які втратили роботу через зміни в організації виробництва і праці

а) надання статусу безробітного, якщо протягом семи днів йому не було запропоновано прийнятної роботи;

б) право на отримання допомоги в розмірі:

100% середньої заробітної плати за останнім місцем роботи протягом 60 календарних днів;

75% середньої заробітної плати за останнім місцем роботи протягом 90 календарних днів;

50% середньої заробітної плати за останнім місцем роботи протягом наступних 210 календарних днів, але не більше середньої заробітної плати в народному господарстві відповідної області за минулий місяць і не нижче мінімальної заробітної плати;

в) збереження на новому місці роботи, на весь період професійного перенавчання з відривом від виробництва, середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи;

г) право на достроковий вихід на пенсію за 1,5 року.

Вихідна допомога

Працівникові виплачується вихідна допомога у розмірі не менше середнього місячного заробітку, у разі призову на військову службу - не менше двомісячного середнього заробітку, внаслідок порушення власником законодавства про охорону праці - у розмірі, передбаченому колективним договором, але не менше тримісячного середнього заробітку.

Умови виплати допомоги з безробіття громадянам, зареєстрованим на загальних підставах.

Допомога з безробіття виплачується з восьмого дня після реєстрації громадянина в державній службі зайнятості до працевлаштування, але не більше 360 календарних днів протягом двох років;

— для осіб передпенсійного віку - до 720 календарних днів;

— громадянам, які вперше шукають роботу,- не більше 180 календарних днів.

Розміри допомоги з безробіття громадянам, зареєстрованим на загальних підставах

а) не менше 50% середньої заробітної плати за попереднім місцем роботи, але не більше середньої заробітної плати, що склалася в народному господарстві відповідної області за минулий місяць, і не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати, якщо громадянин протягом 12 місяців, що передували початку безробіття, працював не менше 26 календарних тижнів;

б) не нижче встановленого законодавством розміру мінімальної заробітної плати - в усіх інших випадках, зокрема й громадянам, які шукають роботу вперше або після тривалої (більше шести місяців) перерви.

Матеріальна допомога з безробіття

1. Безробітні після закінчення строку виплати допомоги з безробіття можуть одержувати протягом 180 календарних днів матеріальну допомогу з безробіття в розмірі до 75% мінімальної заробітної плати, за умови, що середньомісячний сукупний дохід на члена сім'ї не перевищує встановленого законодавством неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

2. Кожному з членів сім'ї, які перебувають на утриманні безробітного, а також громадян, у яких закінчився строк виплати допомоги з безробіття, надається одноразова грошова допомога в розмірі 50% встановленої законодавством мінімальної заробітної плати.

Важливим провідником державної політики на ринку праці є біржа праці. Згідно з Законом України "Про зайнятість населення" цей інститут інфраструктури ринку праці в Україні називається Державною службою зайнятості. Відповідно до Закону, послуги, пов'язані з зайнятістю населення, надаються Державною службою зайнятості безплатно. При цьому вона не вирішує питань про ціну робочої сили.

Основні завдання державної служби зайнятості в Україні:

— аналіз і прогнозування попиту і пропозиції на робочу силу, інформування про стан ринку праці;

— консультування громадян і власників підприємств, організацій, установ про можливість отримання роботи і забезпечення робочою силою;

— облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування;

— допомога громадянам у підборі прийнятної роботи, а роботодавцям - у підборі необхідних працівників;

— організація професійної підготовки і перепідготовки громадян, які лишилися без роботи;

— надання послуг відносно працевлаштування і профорієнтації незайнятого населення;

— реєстрація безробітних і надання їм у межах своєї компетенції допомоги, зокрема й матеріальної;

— участь у підготовці перспективних і поточних програм зайнятості і заходів щодо соціального захисту різних верств населення від безробіття.

Поряд із державною службою зайнятості на ринку робочої сили великого значення набуває Державний фонд зайнятості. Останній формується за рахунок асигнувань з бюджетів різних рівнів, внесків підприємств, установ, організацій, кооперативів, добровільних внесків громадських організацій, громадян, іноземних фірм. Державний фонд зайнятості використовується для фінансування заходів щодо профорієнтації населення, професійного навчання вивільнених працівників та безробітних, сприяння їх працевлаштуванню і виплати допомоги з безробіття, надання безпроцентних кредитів безробітним, для здійснення підприємницької діяльності, організації додаткових робочих місць, на утримання працівників служби зайнятості, оплати інших витрат, пов'язаних із соціальним захистом прав громадян України на працю.

6.3 Види безробіття

Величина безробіття визначається як різниця між робочою силою і зайнятими.

Безробіття вважається, з одного боку, важливим стимулятором працюючого населення, а з іншого - великим суспільним злом. Всі економічно розвинуті країни докладають багатьох зусиль для подолання безробіття, але жодна з них іще не спромоглася ліквідувати його повністю. Навіть у таких країнах з розвинутою соціальною економікою, як Японія, ФРН, США, кількість безробітних не була меншою 1,5% загальної кількості працездатних. У майбутньому у світі безробіття складатиме близько 10%, повністю його ліквідувати не зможе жодна країна.

Розрізняють такі його види.

Фрикційне безробіття. Виникає тоді, коли частина людей добровільно міняє місце роботи, частина шукає нову роботу після звільнення, частина тимчасово втратила сезонну роботу. Термін "фрикційне безробіття" використовується для тієї категорії працівників, які шукають роботу або чекають її отримання в недалекому майбутньому. Фрикційне безробіття вважається неминучим і певною мірою навіть бажаним, оскільки частина працівників переходить із низькопродуктивної та малооплачуваної роботи на більш продуктивну і вище оплачувану роботу.

Структурне безробіття. Є продовженням фрикційного. Воно виникає тоді, коли в результаті НТП відбуваються важливі зміни в техніці, технології та організації виробництва, які змінюють структуру попиту на робочу силу. При цьому попит на робочу силу певних професій зменшується або зовсім зникає, а на інші професії, яких раніше не було, - зростає. Структурні безробітні не можуть знайти роботи без відповідної перепідготовки, додаткового навчання, навіть зміни місця проживання. Фрикційне безробіття має короткочасний характер, а структурне - більш тривале у часі.

Циклічне безробіття. Обумовлене спадами виробництва. Спостерігається під час економічної кризи, коли сукупний попит на товари і послуги зменшується, зайнятість скорочується, а безробіття зростає.

Добровільне безробіття. Виникає тоді, коли працівник звільняється з роботи за власним бажанням через невдоволеність рівнем оплати праці, умовами роботи і т.д. Рівень добровільного безробіття залежить від стадії економічного циклу. Закономірність цього виду безробіття полягає ось у чому: що менше у працівника шансів знайти нову роботу з кращими умовами найму, то менше в нього бажання добровільно залишити роботу.

Вимушене безробіття. Виникає тоді, коли працівник не бажає звільнятися, а адміністрація фірми скорочує персонал.

Приховане безробіття. Корениться переважно в малому бізнесі, фермерстві, індивідуальному і ремісному виробництві, а також у неповній зайнятості (там, де працівників більше, ніж того вимагає виконання виробничої програми).

Приховане безробіття існує в таких формах:

— надлишкова чисельність працівників;

— неповна зайнятість працівників;

— тривалі відпустки працівників без збереження заробітної плати;

— цілодобові та внутрішньозмінні простої через організаційно-технічні причини.

Крім перелічених вище видів безробіття і в їх рамках (фрикційного, структурного, циклічного) розрізняють їх модифікації.

Інституціональне безробіття - безробіття очікування, спричинене гарантованим мінімумом оплати праці, системою соціального забезпечення, розмірами допомоги з безробіття, пов'язане з можливістю безробітного зачекати на кращу роботу.

Технологічне безробіття - безробіття, яке виникає через запровадження нових прогресивних технологій на тих виробництвах, де заміна живої праці машиною найбільш доцільна.

Конверсійне безробіття. Аналогічне структурному і викликане скороченням чисельності армії та зайнятих у військово-промисловому комплексі.

Економічне безробіття. Має порівняно стійкий характер, обумовлене коливаннями ринкової кон'юнктури, збанкрутінням частини товаровиробників у процесі конкурентної боротьби.

Регіональне безробіття. Виникає в тих регіонах, де зосереджено галузі народного господарства, для яких є характерним найбільше вивільнення робочої сили. Поріг регіонального безробіття звичайно становить 20-25%. В Україні регіональне безробіття спостерігається в західних областях.

Молодіжне безробіття. Характеризується непропорційно високою питомою вагою молоді (віком 16-24 роки) у складі безробітних, має характер переважно функціонального безробіття.

За тривалістю безробіття поділяють на тимчасове, тривале - більше 6 місяців і застійне - більше 12 місяців. Застійне безробіття охоплює людей, які не хочуть, а з часом і не можуть працювати.

За ознакою реєстрації безробіття поділяється на зареєстроване і незареєстроване.

Останнє можна визначити відніманням від безробіття, визначеного за методологією МОП, безробіття, зареєстрованого в державній службі зайнятості.

6.4 Природний рівень безробіття. Закон Оукена

Особливий інтерес викликає проблема рівня безробіття. Останнім часом повну зайнятість визначають як зайнятість, за якої оплачувану роботу мають менше ніж 100% працездатного населення. Іншими словами, за повної зайнятості рівень безробіття дорівнює сумі фрикційного і структурного безробіття.

Такий рівень безробіття називають нормальним, або природним. Природний рівень безробіття - це такий його рівень, за якого фактори, які підвищують і зменшують ціни та заробітну плату, перебувають у рівновазі. Існує декілька тлумачень природного, нормального рівня безробіття. Одне з найбільш поширених розглядає його як рівень, за якого інфляція не зростає швидкими темпами.

Отже, до природного безробіття відносять фрикційне і структурне. Перевищення безробіттям природного рівня визначається, на думку західних економістів, циклічними факторами. Меті визначення природного рівня безробіття служить концепція потенційного ВНП, яка фактично узаконює достатньо високу норму безробіття. Згідно з цією концепцією потенційний ВНП досягається в разі повного завантаження основного капіталу, під яким розуміють завантаження виробничих потужностей обробної промисловості приблизно на 86%. У 60-ті роки природною нормою безробіття, за якої міг бути досягнутий потенційний ВНП, вважали 4,3%, в 70-ті - 6,6%, в першій половині 80-х - близько 7%.

Спробу математичними розрахунками визначити рух рівня безробіття і зайнятості залежно від відхилення фактично виробленого ВНП від потенційного здійснив американський вчений Артур Оукен. Він вивів закон, згідно з яким щорічний приріст реального ВНП приблизно на 2,7% утримує кічькість безробітних на постійному рівні. Кожні додаткові 2% приросту реального ВНП зменшують чисельність безробітних на 1%.

Із цього закону помітно, що визначення величини приросту ВНП необхідне для того, щоб не дати збільшуватися нормі безробіття. Від 2,5 до 3% щорічного приросту реального ВНП повинно направлятися на створення нових робочих місць, адже це сприятиме утриманню безробіття на тому ж рівні. Крім того, швидший приріст ВНП скорочує безробіття, тоді як відносне падіння темпів зростання збільшує кількість безробітних.

На думку деяких дослідників, природний рівень безробіття, власне, таким не є, оскільки він є не оптимальним, а вищим від оптимального. Досягнення останнього максимізує економічний добробут, але призводить до надмірного росту інфляції. Рецептів безболісного зменшення рівня безробіття, навіть на 1-2%, ще не винайдено. Навіть із досягненням оптимального рівня безробіття добробут населення на максимальному рівні не забезпечується. За законами ринкової економіки, якщо зростає попит на робочу силу, зменшується безробіття і відповідно зростає заробітна плата, платоспроможний попит населення на споживчі товари і послуги зростатиме. Але за законами тієї ж ринкової економіки ціни на споживчі товари і послуги ростимуть ще швидшими темпами, знецінюючи таким чином грошові доходи населення, тобто призводячи до інфляції.

Отже, ринкова економіка змушена постійно шукати відповідь на запитання: зростання інфляції чи зростання безробіття? Рівень безробіття визначають за формулою:

.

Як свідчить світовий досвід, точного виміру безробіття ніхто й ніколи не здійснив із декількох причин:

1) Часткова зайнятість. В офіційній статистиці всі зайняті неповний робочий день входять до категорії повністю зайнятих, що занижує рівень безробіття.

2) Робітники, які втратили надію на роботу. Статистика рахує безробітними тих, хто активно шукає роботу, а ті, хто зневірилися знайти роботу, безробітними не вважаються.

3) Неправдива інформація. Є люди, які заявляють, що активно шукають роботу, а насправді працювати не хочуть. Це завищує рівень безробіття.

Помітним є те, що динаміка безробіття в розвинутих країнах має нерівномірний характер. Кожні 7-11 років відбувається масове оновлення основного капіталу, що супроводжується вивільненням морально застарілої робочої сили і формуванням попиту на робочу силу, відповідно до техніки нового покоління.

Складніша ситуація складається з вивченням довгострокового циклу. З переходом раз на 50-60 років до чергового довгострокового циклу рівень безробіття значно зростає, оскільки відбуваються докорінні зміни в технологічній структурі виробництва і в умовах грошового обігу, Виникають нові галузі та зникають старі. Безробіття може охоплювати цілі регіони з переважанням застарілих виробництв.

Найбільш драматичний характер набуває безробіття під час переходу до чергового довготривалого циклу, формування нового технологічного способу виробництва, на основі технічної революції, коли докорінно змінюються структура відтворення і професійний склад працівників.

В економіці розвинутих країн безробіття в основному має структурний характер, а серед безробітних загострюється конкуренція за високооплачувану роботу.

У будь-якому суспільстві безробіття завжди пов'язане з певними соціальними та економічними втратами. Економічні втрати суспільства вимірюються вартістю невироблених товарів і послуг, скороченням податкових надходжень до державного бюджету, зростанням витрат на виплату допомоги із безробіття, утриманням значного апарату державних органів із праці, зайнятості й соціального забезпечення.

Безробіття веде до посилення соціально-негативних процесів, зростання напруженості, соціальної патології в суспільстві. Американський вчений М. Харвей Бренер на основі даних про населення США в 1970 р. відмітив, що впродовж 30 років зростання безробіття на 1% за збереження його протягом шестирічного періоду веде до зростання показників злочинності: загальної смертності на 2%, числа самогубств на 4,1%, кількості вбивств на 5,7%, збільшення кількості ув'язнених і зростання кількості хворих у результаті психічних захворювань - на 4%. У цілому ж відповідні витрати суспільства, пов'язані зі зростанням державних витрат на подолання соціально-негативних наслідків безробіття, є значними.

Однак останнім часом формуються дедалі оптимістичніші погляди на проблеми безробіття. Економічна практика свідчить про наявність можливостей для поглинання економічно активного населення.

Якщо вдатися до історії, то можна помітити таке: абсолютне скорочення зайнятості під впливом зростання продуктивності праці в сільському господарстві супроводжувалося розширенням обробних галузей, збільшенням у них робочих місць і поглинанням відносних надлишків населення, що вивільнювалися з цієї галузі.

Наступний етап характеризувався абсолютним скороченням зайнятості в усіх галузях матеріального виробництва, швидким кількісним збільшенням робочих місць у сфері соціальних і ділових послуг.

Останній етап, який лише намітився і набуває розвитку, полягає у збільшенні вільного часу для всіх категорій зайнятого населення, внаслідок зростання продуктивності праці, економії робочого часу в усіх сферах людської діяльності.

6.5 Світові структурні зрушення у сфері зайнятості

У другій половині XX ст. сталися серйозні структурні зрушення в економіці, спричинені науково-технічним прогресом, що знайшли вияв, зокрема, у впровадженні мікроелектроніки. Відбулися згортання і реструктуризація галузей обробної промисловості, швидко розширилася сфера послуг, виникло безліч дрібних і середніх підприємств. Значного поширення вони набули у 90-ті роки у високотехнологічних секторах економіки.

Структурні зрушення в економіці привели до відповідних зрушень у структурі зайнятості. Починаючи з 70-х років головною тенденцією трансформації зайнятості було переливання робочої сили з виробничих галузей у сферу послуг.

Розрізняють різні національні типи структури зайнятості. Зокрема, виділяють інформаційну модель структури зайнятості, для якої характерним є розширення сфери послуг. Ця модель зайнятості властива англо-саксонським країнам. Так, у сфері послуг у Великій Британії 1996 р. було зайнято 70% робочої сили, у СІІІА й Канаді - 73%.

Інша модель - інформаційно-індустріальна. Поширена в Японії й таких країнах, як ФРН, Франція. Ця модель характеризується ще досить високою питомою вагою зайнятих в обробній промисловості. В Японії в середині 90-х років у сфері послуг було зайнято 58,4%, у ФРН - 63, у Франції - 69, в Італії - 62%.

Слід зазначити, що найбільш поширеною у сфері послуг є галузь інформатики. У цій галузі спостерігаються найвищі темпи приросту зайнятості. У США, Канаді і Великій Британії в цій галузі було зосереджено відповідно 48,3, 45,7, 45,8% всіх зайнятих у сфері послуг. У Японії та ФРН показник значно нижчий (32,2 і 28,4%). Збільшення зайнятості в інформатиці пояснюється тим, що знання та інформація на сучасному етапі перетворюються на основне джерело підвищення продуктивності праці та економічного зростання. Ось чому сфера інформаційних послуг вважається найперспективнішою в новій економіці.

Бурхливий розвиток галузі інформаційних і комунікаційних технологій зумовив поширення таких нетрадиційних форм зайнятості, як тимчасова, часткова, короткострокова, контрактна, надомна. В економічно розвинутих країнах, за оцінкою ОЄСР, від 60 до 85% жінок, які працюють за гнучкою системою організації праці, обирають саме такі форми зайнятості.

Слід відзначити, що в подальшому тенденції переважної зайнятості робочої сили у сфері ділових та інформаційних послуг на сучасному ринку праці зберігатимуться. Крім того, важливими змінами у сфері зайнятості будуть скорочення робочого часу і зростання дозвілля працівника, яке він використовуватиме для розвитку особистості, особистісного зростання. Основою вказаних перетворень на ринку праці повинно бути зростання продуктивності праці у суспільному виробництві за рахунок постійного розвитку науково-технічного прогресу.

Контрольні запитання

1. Що розуміють під зайнятістю як економічною категорією?

2. Які існують форми зайнятості?

3. В чому особливість гнучких форм зайнятості?

4. Як характеризується зайнятість у кількісному вимірі?

5. Викладіть суть державного регулювання зайнятості.

6. Сформулюйте основні положення Закону України "Про зайнятість населення".

7. Назвіть основні завдання державної служби зайнятості.

8. Що таке безробіття і які його види?

9. Що розуміють під природним рівнем безробіття?

10. В чому полягає Закон Оукена?

11. Розкрийте зміст основних типів структури зайнятості в світі.

Тема 7. Організація та нормування праці

Основні категорії та поняття

Організація праці, наукова організація праці, основи організації праці: соціально-економічні, техніко-технологічні, психофізіологічні, правові, нормативні; розподіл праці: загальний, приватний, одиничний, функціональний, технологічний, професійно-кваліфікаційний; кооперація праці: міжцехова, внутрішньоцехова, бригадна; робоче місце, робоча зона, класифікація робочих місць, організація робочих місць, обслуговування, планування, оснащення робочих місць, ергономіка, умови праці.

Робочий час, час: оперативний, підготовчо-завершальний, основної роботи, допоміжної роботи, обслуговування робочого місця, регламентовані й нерегламентовані перерви, час нормований і ненормований; методи вивчення затрат праці: фотографія і самофотографія робочого дня, хронометраж, моментні спостереження; норма праці, норма часу, норма виробітку, норма обслуговування, нормовані завдання, норма керованості; нормативи: обслуговування, режимів роботи устаткування, часу, чисельності, мікроелементні, міжгалузеві, галузеві, місцеві.

7.1 Поняття і основні напрями організації праці

В умовах переходу України до ринкових відносин господарювання зростає важливість усіх факторів, що впливають на ефективність виробництва. Не остання роль у підвищенні результативності суспільного виробництва відводиться науковій організації праці.

В економічній теорії під суспільною організацією праці розуміють формування й підтримування природних, розумних пропорцій між сферами прикладання праці, а отже, і між сферами суспільного виробництва й невиробничою сферою.

Організація діяльності виробничого підприємства - комплексне вдосконалення підготовки виробництва, виробничих процесів і системи їх обслуговування. Найбільш важливим завданням організації виробництва є забезпечення раціонального поєднання живої праці з засобами виробництва на кожній ділянці підприємства, а також забезпечення ефективної взаємодії виробничих, управлінських та обслуговуючих ланок. Найбільш важливою складовою організації виробництва є організація праці.

Організація праці на підприємстві повинна забезпечувати раціональне поєднання і поділ праці в колективі, професійний підбір кадрів, їхню ефективну діяльність і умови для реалізації їхніх творчих можливостей.

Організація праці на підприємстві повинна бути науковою, забезпечувати неперервне впровадження у виробництво досягнень науки й передового виробничого досвіду, найбільш ефективне використання трудових, матеріальних ресурсів і виробничих фондів підприємства.

Сукупність досягнень науки і техніки, передового виробничого досвіду, на які спирається наукова організація праці в розробленні заходів з організації праці, називають її основами.

Останні групуються таким чином:

· соціально-економічні,

· техніко-економічні,

· психофізіологічні,

· правові,

· нормативні.

Соціально-економічні основи наукової організації праці визначають цілі, характер, зміст праці в суспільстві, соціально-економічну спрямованість заходів організації праці.

Техніко-економічні основи наукової організації праці складають досягнення технічних наук, сукупність знань і досвіду в галузі застосування і вдосконалення знарядь і предметів праці, техніки і технології виробництва.

Психофізіологічні основи наукової організації праці становлять висновки й рекомендації наук, які вивчають фізіологію та психологію праці, зміни, які відбуваються в організмі людини з виконанням трудових дій у певних виробничих умовах.

Правові основи наукової організації праці складають закони, нормативи і правила, які регулюють трудову діяльність. Основним правовим документом у сфері праці є Конституція, яка гарантує право на працю, відпочинок, матеріальне забезпечення старості.

Нормативні основи наукової організації праці складають вимоги, які містяться в різних нормативних документах і матеріалах, які регламентують виробничі й трудові процеси, економіку та управління виробництвом.

Розглядаючи питання організації праці як певне коло самостійних проблем, слід мати на у вазі, що їх неможливо ізолювати від з'ясування суті організації виробництва в цілому. Процес матеріального виробництва поряд із безпосередньо живим трудом включає в себе предмети праці, тобто все те, на що спрямована праця (об'єкти його застосування), та знаряддя праці, за допомогою яких здійснюється дія людей на предмет праці. Забезпечення взаємодії цих трьох складових виробничого процесу є задачею організації виробництва.

Таким чином, організація праці є складовою частиною організації виробництва. Вона є основою ефективного використання персоналу.

Сутність організації праці полягає у створенні таких умов, які забезпечили б найбільшу ефективність виробництва, сприяли всебічному розвитку працівників.

Відрізняють:

— загальні організаційні принципи;

— принципи, що визначають організаційно-технічний аспект системи організації праці.

До перших відносяться:

· принцип плановості організації праці (на рівні підприємства плануванням охоплюються всі етапи виробничого циклу);

· принцип комплексності (приховувати взаємодію всіх елементів системи організації праці та різних рівнів управління виробництвом);

· принцип науковості (використання прогресивних методів організації праці);

· принцип нормативності (використання у організації праці прогресивних нормативів та стандартів);

· принцип ефективності (максимальний матеріальний та соціальний ефект із мінімальними витратами).

Друга група принципів охоплює:

Ш принцип обов'язкової відповідності між технічним оснащенням виробництва та рівнем організації праці;

Ш принцип системності та комплексності вирішення усіх практичних питань організації праці;

Ш принцип пропорційності та узгодженості у праці окремих груп, які працюють із метою утворення з часткових працівників єдиного виробничого колективу;

Ш принцип безперервності та ритмічності процесу праці у всіх ланцюгах та на усіх етапах виробничого процесу.

Раціональна організація праці покликана вирішити

w економічну задачу, яка полягає у максимальному зменшенні витрат на виробництво;

w психофізіологічну задачу, яка пов'язана з оздоровленням та полегшенням умов праці, збереженням фізичного здоров'я та безпекою людей, із підтримкою високого рівня їх працездатності;

w соціальну задачу, яка вирішується шляхом підвищення рівня задоволеності людей своєю роботою, розвитком особистості працюючих.

В сучасних умовах господарювання основні напрями наукової організації праці полягають у:

— розробленні та впровадженні раціональних форм розподілу і кооперації праці;

— поліпшенні організації підбору, підготовки й підвищення кваліфікації кадрів;

— раціоналізації трудових процесів, впровадженні передових способів і методів праці;

— вдосконаленні організації та обслуговування робочих місць;

— вдосконаленні нормування праці;

— впровадженні ефективних форм і методів матеріального і морального стимулювання праці;

— покращенні умов праці;

— зміцненні дисципліни праці.

Впроваджуючи названі вище напрями вдосконалення організації праці, слід враховувати особливості виробничого рівня.

У масштабі народного господарства вдосконалення організації праці має такі завдання: забезпечення найбільш повного використання трудових ресурсів суспільства, регулювання співвідношення чисельності зайнятих у галузях матеріального і нематеріального виробництва, раціональний розподіл і перерозподіл робочої сили між галузями і регіонами країни.

На рівні підприємства завдання з удосконалення організації праці полягають у: правильності розстановки працівників на виробничих ділянках на основі раціонального розподілу і кооперації праці, спеціалізації та розширенні зон обслуговування; узгодженості дій.

На конкретному робочому місці вирішують такі завдання: впровадження прогресивних робочих засобів і трудових операцій правильне обладнання і планування робочих місць, рівномірне та безперебійне забезпечення їх інструментами й матеріалами, створення належних умов для роботи й життєдіяльності людини.

7.2 Основні елементи організації праці персоналу

7.2.1 Форми розподілу й кооперації праці

Необхідність організації праці обумовлена такими об'єктивними категоріями, як розподіл і кооперація праці.

Розподіл праці - відокремлення діяльності окремих працівників та їх груп у процесі праці. Завдяки розподілу праці підвищується продуктивність праці, вдосконалюються знаряддя праці.

Розрізняють такі види розподілу праці: загальний, приватний і одиничний. До загального розподілу праці відносять розподіл між виробничою і невиробничою сферами діяльності людей, а всередині цих сфер - між промисловістю, сільським господарством транспортом, зв'язком, торгівлею.

Частковий розподіл праці передбачає її розподіл усередині галузей загального розподілу праці. Наприклад, промисловість поділяє на галузі, підгалузі, об'єднання, окремі підприємства. Сільське господарство - на рослинництво і тваринництво, а всередині їх - на спеціалізовані галузі.

Всередині підприємства виділяють такі види розподілу праці:

1) функціональний - розподіл працівників підприємства на категорії залежно від виконуваних ними функцій. Виділяють такі категорії працівників: робітники, службовці (керівники, спеціалісти, технічні виконавці), молодший обслуговуючий персонал, охорона (рис. 7.1.);

2) технологічний - розподіл праці за технологічними операціями і процесами; за фазами, видами робіт, виробами, деталями. Він визначає розстановку працівників відповідно до технології виробництва;

3) професійно-кваліфікаційний - поділ праці між групами працівників за ознакою технологічної однорідності виконуваних робіт, а також залежно від складності цих робіт. Він передбачає поділ працівників підприємства за професіями, спеціальностями, кваліфікацією.

Одиничний розподіл праці передбачає розподіл робіт окремого підприємства: за цехами, ланками, бригадами, окремими працівниками та їхніми професійно-кваліфікаційними групами. Цей вид розподілу праці - найбільш складний і важливий, оскільки конкретні трудові процеси здійснюються в рамках одиничного розподілу праці.

Слід відзначити, що розподіл праці - тільки один бік трудової діяльності.

Він викликає необхідність об'єднання праці окремих працівників у групи в спільному трудовому процесі, у взаємопов'язаних трудових процесах на всіх рівнях - від робочих місць окремих виконавців до підприємств, підгалузей і взаємопов'язаних галузей народного господарства. Об'єднання, встановлення взаємозв'язку між розрізненими, спеціалізованими виконавцями в процесі трудової діяльності називається кооперацією праці.

Складність і значення кооперації праці безпосередньо на виробництві зростає з поглибленням одиничного розподілу праці.

Розрізняють такі види кооперації праці:

— міжцехова - об'єднання праці цехів, служб підприємства для виробництва продукції;

— внутрішньоцехова, що передбачає об'єднання праці ділянок, служб цеху;

— внутрішньодіяьнична - об'єднання праці всіх учасників ділянки виробництва для забезпечення неперебійності виробничого процесу, передбачає об'єднання праці між бригадами;

— бригадна - різновид внутрішньодільничної кооперації, передбачає об'єднання працівників однієї або декількох професій, які виконують єдине виробниче завдання.

У проектуванні варіантів розподілу праці на підприємстві необхідно усвідомлювати, що він має певні межі: треба враховувати економічну доцільність, психофізіологічні та соціальні наслідки такого розподілу.

Економічна доцільність розподілу праці оцінюється підвищенням ефективності виробництва внаслідок зростання продуктивності праці, покращенням використання виробничого обладнання, матеріальних і трудових ресурсів підприємства.

Рис. 7.1. Класифікація розподілу праці на підприємстві

Психофізіологічні наслідки не повинні бути негативними, а саме: викликати фізичне й нервове перевантаження, порушувати нормальне функціонування людського організму.

Соціальні наслідки розподілу праці передбачають забезпечення його змістовності, поєднання фізичного і розумового навантаження, привабливості трудової діяльності, потреби в ній і наявності умов для розвитку творчих здібностей особистості.

На сучасному етапі господарювання основними напрямами вдосконалення розподілу та організації праці повинні бути:

— формування окремих трудових процесів і складу виробничих операцій з урахуванням економічної доцільності, психофізіологічних і соціальних наслідків розподілу праці;

— складання проектних балансів робочого часу для окремих працівників за професіями і робочими місцями, за бригадами, ділянками і цехами з ув'язуванням цих балансів між собою, з трудомісткістю виконуваних робіт і трудових функцій;

— розробка тарифно-кваліфікаційних характеристик для кожного виду робіт і чіткого переліку функціональних обов'язків працівників, що забезпечують виконання окремих трудових процесів в умовах розподілу праці;

— забезпечення рівної інтенсивності праці на всіх ділянках виробничого процесу і науково обґрунтованих режимів праці й відпочинку;

— забезпечення ритмічності, безперебійності трудового і виробничого процесів за рахунок чіткої кооперації праці Й підвищення продуктивності праці на організаційній основі.

7.2.2 Класифікація робочих місць, їх організація, планування та обслуговування

Робоче місце - частина виробничого простору одного чи групи працівників, оснащена основним і допоміжним технологічним обладнанням, інвентарем, інструментом, робочими меблями, необхідними для проведення певного виду робіт.

Усередині робочого місця виділяють робочу зону - частину простору, в межах якого відбуваються трудові дії працівника. Вимоги до організації робочого місця розробляються такою галуззю науки, як ергономіка. Основними завданнями останньої є вивчення функціональних можливостей людини у трудових процесах і розроблення рекомендацій щодо створення оптимальних умов праці.

Всі робочі місця класифікують за такими ознаками. За ступенем механізації робочі місця поділяють на ручні, машинно-ручні, механізовані, автоматизовані й апаратурні.

Робочі місця ручної роботи характеризуються тим, що всі трудові процеси на них виконуються за допомогою трудового зусилля виконавця, із застосуванням найпростішого інструмента.

До машинно-ручних робочих місць належить оброблення предметів праці механізмами і за рахунок зовнішньої енергії (електричної, теплової), але за безпосередньої участі працівника. Наприклад, робота на деревообробних верстатах із ручним подаванням, шиття на швейній машині.

Механізовані робочі місця характеризуються тим, що основні технологічні процеси повністю виконуються машинами й механізмами, а за робітником залишається лише функція управління машинами, тобто енергія людини витрачається на управління, а не на безпосереднє перетворення предмета праці. Це - робочі місця водіїв автотранспорту, машиністів екскаваторів чи бульдозерів, майстрів механічного буріння скважин і т. ін.

На автоматизованих робочих місцях весь технологічний процес здійснюється верстатом, машиною чи агрегатом автоматичної дії без участі працівника, за яким зберігається функція пуску і зупинки автомата, контролю за його роботою і за необхідності - налагодження. Наприклад, робота машиністів автоматизованих насосних станцій водопроводу.

Апаратурні робочі місця, оснащені різними апаратами, впливають ними на предмет праці за рахунок теплової, електричної, хімічної чи біологічної енергії.

За ознакою спеціалізації робочі місця поділяють на спеціалізовані та універсальні. На спеціалізованих робочих місцях, оснащених обладнанням спеціального призначення, можуть виконуватися ті самі чи близькі за змістом операції та види робіт (робоче місце штампувальника, бурильника і т. д.). На універсальних робочих місцях провадяться різнорідні роботи, вони оснащені універсальним обладнанням, що дозволяє швидко переходити від одного виду робіт до іншого (наприклад, в умовах ремонтно-механічних майстерень).

За ознакою розподілу праці виділяють два типи робочих місць -індивідуальні, де постійно зайнятий один виконавець, і колективні, де трудові процеси здійснюються групами працівників, в обслуговуванні великих машинних агрегатів тощо.

За кількістю обладнання, що обслуговується, робочі місця поділяються на одноверстатні (одноапаратурні, одноагрегатні) та багатоверстатні (багатоапаратурні, багатоагрегатні).

За місцеположенням робочі місця поділяються на стаціонарні, розташовані та обладнані на одному місці (наприклад, робочі місця верстатників, апаратників), і пересувні, що постійно пересуваються у просторі (робочі місця будівельників, ремонтного персоналу).

Можуть вводитися й інші класифікації робочих місць.

Для успішного виконання виробничих завдань необхідно, щоби кожне робоче місце було належним чином організоване. Під організацією робочого місця розуміють комплекс заходів, спрямованих на створення найбільш сприятливих та безпечних умов праці для високопродуктивної праці робітників. Основними складовими організації робочого місця є його оснащення, планування та обслуговування.

Під оснащенням робочого місця розуміють сукупність засобів виробництва: основного технологічного і допоміжного обладнання, технологічного і допоміжного оснащення, засобів зв'язку, засобів з охорони праці й техніки безпеки.

Основним технологічним обладнанням вважають верстати, робочі машини, агрегати, технологічна апаратура, тобто все те, за допомоги чого здійснюється основний процес виробництва.

До допоміжного обладнання відносять транспортери та інші види транспорту, збиральні, зварювальні Й випробовувальні стенди, різні вантажопідіймальні устрої тощо.

До технологічного оснащення відносять вимірювальний інструмент, технічну документацію і т. ін., а організаційне оснащення представлене виробничими меблями, тарою, засобами сигналізації, зв'язку, освітлення, засобами з охорони праці й техніки безпеки.

Проводячи аналіз оснащеності робочих місць, передовсім необхідно враховувати прогресивність конструкцій, коефіцієнт оснащеності робочого місця, ступінь використання оснащення.

Під плануванням робочого місця розуміють доцільне просторове розміщення всіх функціонально пов'язаних між собою засобів праці, предметів праці та самого працівника. Причому розміщення засобів і предметів праці повинне задовольняти двом вимогам: не створювати загромадження й тісноти на робочому місці, з одного боку, і не викликати зайвих рухів - з іншого. Порушення вказаних принципів веде до непродуктивних затрат робочого часу та енергії працівника, до передчасної втоми і зниження продуктивності праці.

Обслуговування робочого місця охоплює систему заходів із забезпечення робочих місць засобами, предметами праці та з надання різноманітних послуг виробничого характеру. Система обслуговування - комплекс заходів із виконання допоміжних робіт, які забезпечують робочі місця основних робітників усім необхідним для високопродуктивної роботи протягом тривалого робочого часу.

Організація обслуговування робочих місць залежить від масштабів і типу виробництва, його технічної оснащеності та особливостей технології. В умовах одиничного і дрібносерійного виробництва на невеликих підприємствах застосовується чергова форма обслуговування, за якої працівники, що обслуговують робочі місця, викликаються в міру необхідності. На більших підприємствах застосовується планово-попереджувальне обслуговування. Воно здійснюється на основі заздалегідь розроблених графіків і розкладів за кожною з функцій обслуговування. Ця форма обслуговування потребує чіткої та безперебійної роботи всіх допоміжних служб підприємства. На великих підприємствах застосовується стандартна форма обслуговування, за якої всі функції обслуговування відбуваються за стандартними планами і схемами.

Управління обслуговуванням робочих місць може провадитися централізовано, коли всі функції з обслуговування здійснюються єдиними, централізованими службами підприємства, або децентралізовано, коли всі функції з організації робочих місць передаються первинним підрозділам підприємства (цехам, бригадам). Крім того, на деяких підприємствах застосовується змішаний спосіб організації робочих місць, за якого частина найбільш важливих і складних функцій здійснюється централізовано (наприклад, профілактика і налагодження обладнання), а інші - децентралізовано, силами самих цехів і бригад.

7.2.3 Раціоналізація трудового процесу, запровадження передових прийомів та методів праці

Раціоналізація трудового процесу, запровадження передових прийомів та методів праці як елемент її організації передбачає: вивчення та раціоналізацію трудових процесів із застосуванням різних способів та технічних засобів із метою забезпечення високої продуктивності праці та нормального навантаження на організм працюючого з урахуванням психофізіологічних норм, відбір передових прийом і в та методів праці, їх подальше вдосконалення та впровадження шляхом організації виробничого інструктажу, розробки інструкційних карт, виробничого навчання тощо.

Вивчаючи цс питання потрібно з'ясувати поняття "трудовий процес".

Трудовий процес - це сукупність дій, що здійснюються виконавцем при створенні якого-небудь виробу або його частики, або при виконанні якої-небудь іншої функції у процесі виробництва.

Основним елементом трудового процесу є операція.

— Операція - закінчений цикл діяльності працівника (або групи працівників) на даному робочому місці щодо змінювання предмету праці (його розміру, форми, упорядкування деталей тощо).

— Трудовий прийом - закінчена сукупність трудових дій, що учиняються без перерви та пов'язані між собою єдиним цільовим призначенням - виконанням частини операції.

— Трудова дія - комплекс трудових рухів, що виконуються одним або декількома робочими органами людини при виконанні частини трудового прийому.

— Трудовий рух - одноразове переміщення пальців рук, ніг, тулуба, голови з одного положення у друге при виконанні трудової дії. Таким чином, структура трудових рухів складає трудову дію, закінчена сукупність трудових дій - трудовий прийом. Трудові прийоми складаються у операцію, послідовні операції утворюють трудовий процес.

Спосіб здійснення трудового процесу є метод праці. Він характеризується складом прийомів, операцій та певною послідовністю їх виконання.

Вивчення та раціоналізація трудового процесу передбачає аналіз його змісту, порядку та послідовності, прийомів праці, способів їх виконання та траєкторії рухів. Вивчення трудових процесів провадиться з використанням методів хронометражу, фотографії робочого часу (у тому числі самофотографії), фотохронометражу, а також із використанням кіно- та відеозйомки.

Значення раціоналізації трудового процесу можна показати на такому цікавому прикладі. Один із засновників школи науковою управління Френк Гілберт на початку своєї трудової діяльності працював учнем каменяра. Як допитлива людина, він вивчав, які рухи треба зробити, щоб виконати укладання однієї цеглини, а потім спроектував свій спосіб виконання цієї операції. Йому вдалося скоротити кількість рухів з 18 до 4,5, за рахунок чого продуктивність праці підвищилася на 50 відсотків.

7.2.4 Умови праці та фактори, що їх визначають

Одним із напрямів організації праці є вдосконалення умов праці.

Умови праці - зовнішнє середовище, що оточує працівника в процесі виробництва і впливає на його працездатність та продуктивність праці. Фактори, які визначають умови праці та впливають на здоров'я і працездатність людини, поділяють на такі групи:

...