Національна економіка

Україна посідає також найнижчі позиції серед ряду країн за параметрами розвитку інформаційної сфери. За підрахунками Міжнародного союзу телекомунікації Україна посідає 84-те місце зі 178 країн. За Індексом готовності мереж Україна у 2004 році знаходилась на 82 місці зі 104 країн.

І, як наслідок, за інтегральним показником групи Світового банку -- Індексом зростання конкурентоспроможності економіки (враховує рівень освіти, якості життя, розвиток ринкової інфраструктури, рівень інноваційної активності, частку імпорту-експорту держави на ринку високих технологій, інституційне забезпечення економіки тощо) -- Україна у 2004 році знаходилась на 86-му місці зі 104 країн (між Венесуелою та Малаві).

Хоча в останні роки спостерігається деяке покращення індексу зростання конкурентоспроможності економіки України, рівня глобальної конкурентоспроможності України (табл.1.3.1), проте за більшістю з указаних показників темпи зростання національної економіки є досить низькими у порівнянні з розвиненими країнами.

Таблиця 1.3.1 Індекс глобальної конкурентоспроможності деяких країн у 2006-2007 рр.

Країии	Загальний	Ранг	ВВП на душу населення (2005р.)
	Індекс	2005-2006 рр.	за паритетом купівельної
	Ранг	Бал		спроможності, дол. США.
Швейцарія	1	5,81	4	32 571
Фінляндія	2	5,76	2	31208
Швеція	3	5,74	7	29998
Данія	4	5,70	3	34737
Сінгапур	5	5,63	5	28100
США	6	5,61	1	41399
Японія	7	5,60	10	30615
Естонія	25	5,12	26	16414
Індія	43	4,44	45	3344
Китай	54	4,24	48	7204
Казахстан	56	4,19	51	8318
Росія	62	4,08	53	11041
Бразилія	66	4,03	57	8584
Україна	78	3,89	68	7156

* Wor1d Есоnoтiс Foruт, G1oba1 Coтpetitiveness Report, 2005-2006, 2006-2007.

Так, наприклад, частка високих технологій в експорті України у 20052006 рр. складала в середньому 10-14%, що є досить високим результатом у порівнянні з країнами-членами ЄС, де він становить 20%. Проте, на світовому ринку високих технологій наша держава володіє тільки 0,1% ринку. Для порівняння в Німеччині цей показник становить 16%, Японії 30%, в США понад 40%.

3ниження більшості з вказаних показників у структурі вітчизняної економіки говорить про екстенсивний приріст ВВІІ та непродуману стратегію розвитку національної економіки України.

Не менш важливого значення в умовах загострення конкурентної боротьби між державами мають показники національного багатства (НБ) та платіжного балансу країни (ПБ), національного доходу (НД), чистого продукту (ЧП) особистого доходу (ОД), числа зайнятих у суспільному виробництві (Ч), продуктивності суспільної праці (ПП), капіталовіддачі (К), матеріаловіддачі (М), капіталоємності та матеріалоємності тощо.

Національне багатство це сукупність вироблених i нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни. Даний показник відображає загальний рівень розвитку національного господарства у його історичній динаміці.

НБ містить такі складові:

Матеріальне багатство (основний та оборотний капітал підприємств, обіговий капітал);

Нематеріальне виробництво грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, усі людські здібності, досягнення у науці та техніці, культурі i спорті, у мистецтві, а також нагромаджений виробничий досвід суспільства (виражається у загальнолюдському знанні);

Природне багатство це пізнані ресурси: земля, вода, повітря, ліси, розвідані корисні копалини, кліматичні умови.

Національний доход визначається шляхом вилучення від суми чистого національного продукту непрямих податків.

НД = ЧНП непрямі податки (1.3.12.)

У структурі НД залишаються врахованими усі види заробітної плати, доходи власності, рентні платежі, прибуток, тобто всі зароблені у державі доходи. Даний показник розраховується у двох формах: вартісній (новостворена вартість за певний період, як правило, за рік) та матеріально-речовій (усі предмети праці, а також засоби виробництва за умов розширеного відтворення).

У структурі національного багатства виділяють виробничі фонди (основні та оборотні), основні фонди соціальної сфери (школи, лікарні, культурно-освітні i спортивні споруди, житлові будинки), а також особисте майно населення (за виключенням товарів короткострокового використання). Національне багатство становить собою сукупні можливості суспільства у подальшому матеріальному та духовному розвитку.

Зниження цього показника свідчить про нестабільність в національній економіці, про порушення основних макроекономічних пропорцій, про те, що економіка характеризується певними кризовими явищами.

Чистий продукт (ЧП) частина валового національного продукту, яка може бути використана суспільством.

ЧП= ВНП вартість відшкодованої частини засобів виробництва (вартість предметів праці та витраченої (1.3.13.) на виробництво ВНП частини засобів праці)

ЧП = вартості необхідного продукту (НП) +

+ вартість додаткового продукту (ДП) (1.3.14)

ЧП = Фонд заробітної плати галузей матеріального виробництва +

+ сумарний прибуток в суспільстві (1.3.15.)

Чистий продукт це реальний дохід, який суспільство може використати для особистого споживання та розвитку виробництва, інакше кажучи, це новостворена в суспільстві протягом року вартість або національний дохід суспільства.

ЧП = НД (1.3.16.)

Платіжний баланс країни фіксує всі операції, які мали місце між резидентами даної країни та резидентами інших країн протягом року. Він складається з рахунків поточних операцій (експорт та імпорт товарів i послуг торговий баланс, отримані та сплачені доходи, отримані та надані трансферти) та рахунку операцій з капіталом та фінансами.

Особистий дохід утворюється у результаті відрахування з НД коштів на соціальне страхування, податку на прибуток корпорацій, у т.ч, й на нерозподілені прибутки корпорацій, але з додаванням суми трансфертних платежів.

Число зайнятих у суспільному виробництві сукупність зайнятого населення у національному господарстві по відношенню до економічно активного населення країни.

Продуктивність суспільної праці кількість продукції, що виробляє працівник у сфері матеріального виробництва за одиницю робочого часу (тут, як правило, за рік) виробіток працівника; кількість часу, що витрачається на виробництво одиниці продукції чи виконання певної роботи інтенсивність праці або її трудомісткість. За допомогою показників ВНП, ВВП або НД можна розрахувати ПП у масштабах національної економіки:

ПП = ВНП/Ч = ВВП/Ч = НД/Ч (1.3.17.)

Капіталовіддача відношення виробленого НД до вартості основного капіталу; характеризує ефективність використання капіталу.

Капіталоємність показник, що визначається відношенням основного капіталу до виробленої у певний період продукції або її частини чистого доходу, прибутку, НД.

Матеріаловіддача показник ефективності використання предметів праці у масштабах суспільства. Визначається як відношення НД до вартості предметів праці, що використовуються в національній економіці.

Матеріалоємність обернений показник до матеріаловіддачі. Вимірюється відношенням предметів праці до НД.

Уся сукупність показників національної економіки складає цілісну систему i дає можливість за допомогою їхнього детального аналізу i динамічного порівняння досліджувати основні характеристики i пропорції у національній господарській системі.

1.4 Моделі національних економік

Вихідним поняттям для аналізу сучасних моделей національних економік є дефініція „економічна система суспільства". Економічна система суспільства та модель національної економіки співвідносяться як загальне i специфічне.

Деякі вчені ототожнюють ці поняття, визначаючи економічну систему як форму організації національної економіки, її господарський механізм, завдання якого полягає в тому, щоб знаходити шляхи і методи ефективного використання обмежених (рідкісних) виробничих ресурсів. Проте, аналіз сутнісних рис дефініції „економічна система", її складових, структури та форм прояву свідчить, що економічна система може відображати тенденції розвитку як окремих економік, так i їх груп, цивілізації в цілому.

Економічна система поняття, що відбиває закономірності розвитку людського суспільства загалом та окремих націй на певному рівні соціально-економічних відносин, що у ньому склались з урахуванням найбільш загальних для них характеристик. Це свого роду теоретична модель, яка відображає найбільш загальні закономірності еволюції економічної підсистеми людського суспільства чи окремих груп суспільств, окремих суспільств. Основні елементи економічної системи: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, соціально-економічні відносини (відносини власності), організаційно-економічні відносини, господарський механізм у найбільш загальному вигляді їх прояву у певний момент розвитку людського суспільства.

Модель національної економіки відображає тенденції розвитку окремих господарських систем з урахуванням як загальноекономічних особливостей розвитку суспільства (економічна система), так i специфічних, притаманних лише даній господарській системі на певному етапі її еволюції. Дана дефініція визначає, як проявляються загальні закономірності розвитку економічної складової суспільства в окремо взятих господарських системах певного суспільства. Основні елементи національної економіки: продуктивні сили, техніко-економічні відносини, соціально-економічні відносини (відносини власності), організаційно-економічні відносини, господарський механізм, економічний потенціал, особливості державного устрою, традиції, менталітет, культура суспільства у їх динаміці, розвитку з урахуванням найбільш загальних закономірностей розвитку економічних систем та їх переломлення (зміна, еволюція, доповнення новими ознаками тощо) в окремих суспільствах.

Економічні системи суспільства мають кілька класифікацій. Наведемо приклади найбільш вживаних.

1. За типом власності на засоби виробництва (формаційний підхід):

Первіснообщинний лад економічна система первісної общини базувалась на спільній власності. 3асоби праці були спільною власністю, а вироблений продукт розподілявся в інтересах всієї общини в цілому. Найбільшу долю отримували вожді, мисливці, воїни. Між всіма іншими членами общини продукт розподілявся порівну. Через дану економічну систему пройшли усі суспільні утворення, проте з різною тривалістю часового лагу.

Рабовласницький лад рабство означало перехід до приватної власності в її абсолютній формі. Власністю рабовласника є не тільки земля, засоби виробництва, але i сама людина, яка на нього працює. Раб не має сім'ї, будинку, господарства. Він річ серед речей. Дана система була притаманна не всім суспільним утворенням. Так у Греції, Китаї, Римі рабовласницький лад відрізнявся за своєю суттю у Греції система рабовласницького ладу, наприклад, була демократичнішою, ніж у Китаї. Деякі народи оминули стадію рабовласницького ладу, наприклад, слов'янські народи від стадії первісного суспільства перейшли до феодалізму.

Феодалізм феодалізм розвинув приватну власність в абсолютній формі i в той же час послабив її абсолютний характер. Працівник виступає як суб'єкт i як об'єкт власності. Як суб'єкт власності він має певний наділ, сільськогосподарський реманент тощо. Як об'єкт власності працівник змушений відпрацьовувати на свого господаря повинність (наприклад, відробітковий оброк, та (або) грошовий оброк). 3а даного типу суспільно-економічної формації людина-працівник так само зберігає найнижче становище у структурі засобів виробництва. Як i рабовласницький устрій був притаманний не всім суспільствам i мав свої відмінності (кріпосництво було відмінено у європейських країнах раніше, ніж у слов'ян).

Капіталізм за капіталістичного господарювання, щоб організувати виробництво матеріальних благ, власник засобів виробництва повинен купити робочу силу (фізичні і розумові здібності особи), а не людину. Отже, здійснюється купівля-продаж робочої сили (наймання на poбoтy) i починається капіталістичне виробництво. При цьому стрімко розвиваються ринкові відносини, бартер замінюється товарно-грошовим обміном. Але за даного способу виробництва, як доводить марксизм, людина-робітник все ще залишається від своєї діяльнісної сутності. Капіталізм в європейських країнах поширювався різними темпами, іноді розрив в розвиткові капіталістичної системи господарювання між країнами рівнявся сотнями років.

Соціалізм концепція ідеального суспільства: безкласове суспільство, усуспільнена власність на засоби виробництва та результати праці, рівний розподіл національного багатства, відсутність антагоністичності у взаємовідносинах продуктивних сил i виробничих відносин, відмова від послуг вартості, всебічний розвиток продуктивних сил суспільства. Спроба побудувати подібний устрій була у ряді країн Європи та Азії.

За структурно управлінським аспектом розвитку економіки економічна система розглядається як соціально створений механізм для прийняття економічних рішень у всіх сферах суспільного виробництва: власне виробництві, обміні, споживанні i розподілі. Тобто економічні системи розрізняються за структурою господарського механізму: ринкова економіка, неринкова економіка.

Інституціональний напрям розглядає розвиток економічних систем та окремих типів національних економік як комплекс економічних відносин між господарськими одиницями та економічними агентами, що розвиваються під впливом економічних, політичних, соціальних, екологічних, культурних, географічних та інших інституціональних i природно-соціальних чинників.

За ступенем індустріально-економічного розвитку розрізняють доіндустріальне, індустріальне та постіндустріальне суспільство (інформаційне, знаннєве). Специфіку кожного з них визначає рівень техніко-економічних відносин, провідний сектор в економіці та загальний рівень розвитку продуктивних сил суспільства. Це так звані технократичні концепції розвитку суспільства.

Залежно від розвитку людської цивілізації (цивілізаційний підхід) розрізняють такі стадії розвитку економічних систем:

1 група доіндустріальну (традиційну) цивілізацію, індустріальну цивілізацію, постіндустріальну (постекономічну) цивілізацію;

2 група традиційну (патріархальну чи авторитарну) цивілізацію, ліберальну та демократичну цивілізації;

3 група постійний пошук шляхів формування єдиної світової цивілізації.

Так, наприклад, досить цікавою є концепції циклічного розвитку суспільства або зміни цивілізацій (Л. Морган, А. Тойнбі, М.В. Данилевський, А.М. Ковальов, Ю.В. Яковець). 3гідно деяких з цих теорій людство у своєму розвитку пройшло 7 стадій (тобто на зміну одна одній пройшло 7 цивілізацій): неолітична, рабовласницька, антична, ранньофеодальна, передіндустріальна, індустріальна та постіндустріальна, що відповідають еволюції суспільних відносин у всіх сферах людської життєдіяльності. Вони не відображають еволюцію конкретних типів національних економік, проте все ж дають певним чином обґрунтоване логічне пояснення всезагальним закономірностям розвитку людської цивілізації, в т.ч. i її економічної складової.

Існує також класифікація економічних систем у відповідності до взаємозв'язків між виробництвом i споживанням у суспільстві. Вона була розроблена К. Бюхером на початку ХХ ст. Він виділив такі типи економічних систем: замкнуте домашнє господарство; міське господарство та народне господарство, що відрізняють між собою за рівнем споживання та виробництва товарів i послуг, а також тривалістю i кількістю тих стадій, що проходять між ними.

Проте найбільшого розповсюдження набула класифікація економічних систем та типів національних економік за рівнем розвитку соціально-економічних відносин та способом координації та управління економічною діяльністю, оскільки саме дані аспекти економічного буття визначають i характеризують рівень розвитку продуктивних сил суспільства та взаємозв'язки в економіці.

За даним критерієм визначають такі типи економічних систем:

„Чиста" ринкова економіка (вільний ринок, саморегульована економіка, „чистий" капіталізм, епоха вільної конкуренції) приватна власність на фактори виробництва; самокоординації економічної діяльності на основі дії загальних об'єктивних закономірностей розвитку (економічний порядок); максимальне невтручання держави в економічні взаємовідносини; свобода підприємництва i вибору діяльності (принцип демократії та економічної свободи вибору); спільна мета для усіх суб'єктів господарювання отримання максимального прибутку діючи на свій страх i ризик; вільні входи та виходи з ринку за рахунок дії вільної (чистої або досконалої) конкуренції; забезпечується панування споживачів над виробниками, тобто виробляється тільки те, що купується; ціновий механізм є основним координаційним механізмом врегулювання економічних відносин (економічний порядок); ринок для всіх його учасників є „чорним ящиком", він невідомий, i усі суб'єкти змушені об'єктивно підкорятись його законам; розпорошена економічна та ринкова влада; одинична планомірність економічної діяльності (на рівні окремих підприємств).

Командна економіка (командно-адміністративна, соціалістична, планова система господарювання) одержавлена суспільна власність на фактори виробництва і результати праці; панування централізованого планування i розподілу економічних ресурсів та колективне прийняття господарських рішень шляхом тотальної централізації планування економічної діяльності; придушення механізмів ринкового саморегулювання (вільної конкуренції, ціноутворення, розподілу та обміну); відсутність ринкової системи стимулювання i мотивації виробників та працівників; державний контроль над усіма сферами суспільної життєдіяльності; панування єдиної ідеології розвитку i виключення принципів функціонування інших економічних систем (закрита економічна система); панування виробника над споживачем (на ринках при такій системі купується тільки те, що виробляється, вибору у споживача немає). Така модель економічної системи була втілена в СРСР i країнах соціалістичної співдружності та зберігалась до початку ринкового реформування цих економік.

Традиційна економіка панування приватної власності; низький рівень економічного i соціального розвитку суспільства; багатоукладність економіки з переважанням сировинної складової; залежний (колоніальний) характер соціально-економічного розвитку; переважання традиційного (звичаєвого) права у координації економічних відносин; технічний прогрес різко обмежений; демографічні кризи (зазвичай темпи росту населення перевищують темпи росту промислового виробництва); низький рівень розвитку науки та освіти; низька продуктивність праці за рахунок застарілих способів управління та технологічного застарівання; великий державний борг; виключно висока роль держави i силових структур в економіці i політиці. Така економічна система й до цього часу існує близько у 100 країнах світу. Країни традиційної системи є постачальниками сировини i матеріалів для світового господарства, служать ринком збуту готової продукції i є повністю залежними від зовнішніх джерел фінансування.

Змішані системи (Принципи "змішаної економіки" розробляли А.Вагнер, С.Чейз, Дж.М.Кейнс, Е.Хансен, П.Самуельсон та інші) на мікроекономічному рівні відносини регулюються переважно ринковими способами та альтернативними до них позаринковими методами (корпоративна координація); а на макроекономічному рівні синтезованою системою державного та корпоративного управління i регулювання господарських процесів; плюралізм форм власності; переплетення, взаємопроникнення i взаємодоповнення колективного, приватного i державного господарств, а також взаємний перехід одного типу господарства в інший; соціальна орієнтація економіки, підвищення на її основі життєвого рівня людей; визнання людини та її здібностей головною цінністю i продуктивною силою; їх формування визначається переходом від однієї системи господарювання до іншої (перехідний період). Демократична форма управління спроможна забезпечити економічні, політичні та духовні гарантії для найбільш повної реалізації можливостей кожної людини. Змішаними є всі сучасні економіки як розвинених держав, так i країн ; трансформаційною економікою i навіть слаборозвинених держав. Проте всі змішані економіки окремих країн (моделі національних економік) мають свої специфічні риси.

Так, країни колишнього СРСР розпочали економічне реформування з метою побудови соціально-орієнтованої ринкової економіки з переважанням принципів ринку над державним втручанням в економіку. Темпи та наслідки цих трансформацій, їх цілі та механізми впровадження були істотно різними, в результаті чого частина країн змогла більш швидко адаптувати власні господарські системи до умов світового ринку, а інші частина все ще перебуває на перших сходинках цих реформ.

Південна Корея при переході до нових умов господарювання стала на шлях формування ринкової економіки з переважанням державного втручання в економіку та значним державним сектором економіки i одночасною розбудовою приватного малого та середнього бізнесу, розширила зовнішні контакти з іншими господарськими системами.

Китай у даному аспекті є державою, що формально базуючись на принципах комунізму i соціалізму будує реальну змішану ринкову економіку. В економічній політиці Китаю принципи планомірності i жорсткого державного контролю за економічною діяльністю органічно поєднуються з принципами вільного ринку. Економічна політика Китаю нерозривно пов'язана з демографічною, політичною, соціальною, культурною, науковою, технологічною та екологічною політикою i постійно прагне віднайти баланс між рівнями функціонування національної економіки. Для Китаю як i інших азійських країн (колишні командні та традиційні економіки) проблеми економічного розвитку при формуванні сучасних змішаних систем полягають у вирішенні наступних проблем: подолання екстенсивного характеру економічного зростання; пошук швидких шляхів вирівнювання економічних диспропорцій, що пов'язані з низьким стартовим рівнем розвитку; визнання активізації розвитку освіти i науки рушієм сталого економічного зростання нації; подолання ідеології закритої економіки i перехід до відкритої системи господарювання.

Сучасні змішані економіки розвинених країн характеризує поняття „модель сучасних ринкових економік". До таких можна віднести США, ЄС, Японію, Корею та деякі інші держави, які у своєму соціально-економічному розвитку раціонально спромоглись поєднати національні особливості з загально-цивілізаційними тенденціями розвитку. Їхні моделі національних економік можна ототожнювати з поняттям сучасної змішаної економіки.

Необхідно підкреслити також те, що жодна з названих вище основних економічних систем фактично не існувала i нині не існує в чистому вигляді. Це пов'язано з наступними особливостями розвитку людського суспільства:

спеціалізація i кооперація господарських процесів у світових масштабах;

акумуляція зусиль людства у вирішенні глобальних економічних, соціальних та екологічних проблем;

формування єдиного глобального інформаційного i наукового простору;

пошук оптимальних шляхів координації обмежених ресурсів та більш оптимальне їх використання, пошук альтернативних джерел ресурсів;

об'єктивний характер постійних трансформацій національних господарств та під їх впливом світового господарства та ін.

Останнім часом значне коло економістів відзначає той факт, що більшість національних економік рухається у напрямку формування так званої „економіки узгоджень" (нова модель змішаної економіки). Концепція „економіки узгоджень" розроблялась для країн Скандинавії на базі спеціальних економічних досліджень з урахуванням національної специфіки цих країн та загально-цивілізаційних тенденцій розвитку. Ця концепція виходить з факту появи синергічного ефекту від раціонального поєднання ринкового саморегулювання, державного втручання та корпоративної координації сучасної економіки („раціональна змішаність"), що проявляється у появі механізмів переговорного характеру - узгодження. Вони, на думку західних вчених, зможуть вирішити проблему стабільності економічних систем на макрорівні та макрорівні, оптимально поєднавши цілі суб'єктів національної економіки для досягнення спільної кінцевої мети функціонування.

Отже, моделі національних економік формуються з урахуванням світових надбань практики господарювання i враховують власні особливості розвитку: історичні, політичні, демографічні, екологічні, природні, соціально-культурні, психологічні тощо. Їхня структура є відображенням діалектичної взаємодії загального (моделі економічних систем) та специфічного (їх прояви в окремих країнах) економічного розвитку суспільства.

Базовою моделлю для різних типів національних економік, як показує сама еволюція сучасної економіки, є модель змішаної економічної системи, що прагне найбільш раціонально та оптимально поєднати в єдиній системі економічних взаємовідносин принципи ринкового саморегулювання i державного втручання в економіку, не відкидаючи можливості появи альтернативних до них механізмів координації; а також обґрунтувати необхідність та найбільш раціонально використати можливості продуктивних сил суспільства, традиційних та нових засобів виробництва з урахуванням загальних та специфічних рис різних за своїми характеристиками національних господарських систем. Модель змішаної економіки найбільш адекватно пояснює сучасні тенденції до інтеграції та глобалізації, при цьому не уніфікує окремі економіки, а наближає їх до розуміння того, що людство може виробити єдині принципи поступального розвитку та розв'язання спільних соціально-економічних та інших проблем у напрямку формування постіндустріального суспільства.

1.5 Особливості формування та розвитку національної економіки України

Національна господарська система України пройшла у своєму розвитку ті ж стадії, що й інші економічні системи: виникнення, формоутворення (формування власних засад відтворення) та розвитку. На останній сходинці українська економіка перебуває й до цього часу. Проте вказані стадії були різними за тривалістю i темпами переходу з одного стану системи в інший.

Стадія виникнення національної економіки України бере свій початок з часів Київської Русі (феодальний лад). Саме в цей період йде активне формування української нації з її характерними ознаками та способами економічного буття. Руські князі значну увагу приділяли формуванню єдиної національної господарської системи держави. Наприклад, за часів князювання Ольги було встановлено чіткі терміни i форми збирання данини, визначено основні види державних податків, території їх збирання та призначено спеціальні адміністрації для означених цілей.

За часів князя Святослава Київська Русь прославилась на всю Європу як могутня військова та економічна держава. У цей період іде активний розподіл i територіальне визначення кордонів держави, розширюються масштаби зовнішньої торгівлі, визначаються пріоритетні напрямки геополітичної стратегії тощо.

Займалися русичі в основному землеробством, скотарством та величезним розмаїттям промислів та ремесел, серед яких бортництво, кожум'яцтво, ювелірна справа, ливарство та ін. Руські ремісничі вироби дорого цінилися у світі, торгові шляхи з Русі розходилися по всьому світу, тут проходив величезний торгівельний шлях „із варяг у греки". До князювання Володимира Великого Русь не мала власної монети, використовувались візантійські, німецькі, польські гроші. Однак з князюванням Володимира Київська держава починає чеканити власну монету - гривню, що визначає появу власної грошової системи.

3а правління Ярослава Мудрого активізувались зовнішні зв'язки з наймогутнішими країнами Європи, що було викликано політичними та економічними вигодами для Русі. Князь велику увагу приділяє освіті, використанні знань для розбудови держави, розробляє принципи мудрого управління та регулювання соціально-економічних процесів у державі («Руська правда»).

Після смерті Ярослава Мудрого розпочинається період занепаду національної господарської системи Русі, що було викликано міжусобними війнами його нащадків за політичну та економічну владу в державі. Міжусобна боротьба зробила Київську Русь вразливою i призвела до того, що українські землі майже до кінця ХХ ст. перебували у колоніальній залежності від інших держав.

Так, перебуваючи територіально, політично та соціально-економічно залежною від Великого князівства Литовського, Речі Посполитої, Московщини Україна мала незначні права у формуванні власної стратегії соціально-економічного розвитку.

На досить короткий період частина українських земель виборола право на політичну та економічну самостійність період 3апорізької Січі та гетьманства. Проте влада гетьманів за привілеї та політичну i економічну владу звела нанівець усі спроби вибороти незалежність.

3руйнуванням Січі, скасуванням гетьманства, запровадженням губернського устрою було обмежено національну та культурну самостійність України, розпочався процес приєднання українських земель до складу Російської імперії та Польської держави, що призвело до національної, релігійної, економічної та соціальної залежності України від інших держав.

Проте, слід зазначити, що російський та польський наступ на українську державність наштовхнувся на жорсткий опір у вигляді селянських повстань, діяльності масонських лож, створення декабристських угруповань, опір інтелігенції шляхом заснування кооперативного руху, „ходіння в народ", створення Просвіт i т. ін. Це була свого роду спроба відстояти та інституційно закріпити права на власну самобутність та шлях розвитку нації.

Повна втрата економічної та політичної незалежності України розпочалась у 1918 році. У цей період у Радянській Росії відбувається перехід до формування соціалізму швидкими темпами політика воєнного комунізму. Його основними принципами та цілями були:

Повна націоналізація виробництва;

3рівняння усього населення країни у доходах та загальне нівелювання народу;

Формування системи свідомого регулювання економічних процесів з метою забезпечення сталого економічного зростання;

Усунення ринку та конкуренції, повернення до бартерних відносин;

Тотальне одержавлення власності;

Перехід до продрозкладки у сільському господарстві;

Централізована координація ресурсів, що мало сприяти їх більш раціональному використанню i розподілу та ін.

Проте вже на початку 20-х рр. ХХ ст. стало зрозумілим, що політика воєнного комунізму ще більше прискорює назрівання економічної кризи та веде до активізації процесів соціальної напруженості у суспільстві.

Альтернативою воєнному комунізму стала нова економічна політика (НЕП). Її суть полягала в тому, щоб підвищити стимули селян та найманих робітників до більш ефективної діяльності та зменшення соціальної напруги у суспільстві шляхом плюралізації відносин власності та матеріального стимулювання, сфер діяльності, організаційно-правових форм господарювання, формування великих підприємницьких структур у формі трестів та на їх основі синдикатів, заміну продрозкладки продподатком, активізацію товарно-грошових відносин та стабілізаційну монетарну політику тощо. Тобто період НЕПу це спроба переходу до формування відкритої економічної системи Радянської Росії та демократизації економічних відносин (спроба повернутись до зачатків ринкової економіки). Політика НЕПу у своєму первісному вигляді проіснувала приблизно шість років i спромоглась вивести країну на довоєнний рівень розвитку національної економіки.

Подальший розвиток господарської системи СРСР відбувався під впливом політичних подій та ідеології, що була започаткована політикою воєнного комунізму. Проте протікали дані процеси у більш завуальованій та згладженій формі.

3а часів СРСР Україна мала де-юре досить значну економічну самостійність, що визначалась законодавчо конституцією СУСР. Проте де-факто, її економічні права i можливості були вплетеними у загальносоюзну стратегію економічного розвитку. Господарський комплекс СРСР представляв собою складну, багаторівневу, ієрархічну i жорстко контрольовану закриту систему. При чому вона була побудована таким чином, щоб окремі її підсистеми (економіки співдружності радянських республік) не могли існувати самостійно без керівного центра. То6то, якщо в одній підсистемі видобували певний ресурс, то його обробка i виготовлення готового продукту з нього відбувалось в інших підсистемах. Нерідко така політика щодо розміщення одиниць господарського комплексу держави була непродуманою та малоефективною, проте її дієвість полягала зовсім не в досягненні високих показників економічної ефективності, а в забезпеченні ідеології єдиної могутньої держави СРСР та в утриманні, таким чином, під контролем її складових.

3 метою „більш ефективного та дієвого" регулювання економіки було запропоновано повернутись до директивного Планування та прогнозування розвитку національної економіки СРСР. Ринкові механізми функціонування ринку ціна, попит i пропозиція були замінені суб'єктивно сформованою системою загальнодержавних планів. Така система державних планів охоплювала усю господарську систему, підкоряючи її тотальному контролю з боку владних політичних сил. В результаті такої політики владної у країні спостерігались диспропорції між галузями народного господарства, спостерігався дефіцит одних і профіцит інших товарів. Формування попиту на товари також набувало директивного характеру, деформуючи структуру людської свідомості i поведінки, ще більше розриваючи ринкові взаємозв'язки в господарській системі країни. Хоча сама система директивного планування вражала своєю єдністю, направленістю до досягнення єдиної мети, структурованістю та внутрішньою узгодженістю.

Ринкові відносини на мікрота мезорівнях радянської економіки були відсутні i замінені державними планами i директивами. Відбувалась зрівнялівка в доходах різних соціальних верств населення, що у сукупності вело до зниження мотивації праці останніх.

3 метою спрощення механізмів управління i контролю за господарською системою СРСР, а також з метою утримання важелів економічної влади в руках політичної еліти було повністю скасовано приватну власність. Хоча деякі підприємства юридично були оформлені як акціонерні товариства, кооперативи чи інші об'єднання, фактично вони все ж були державною („загальнонародною" чи „суспільною") власністю.

Тотальне одержавлення відносин власності та формування складних за географічними, галузевими та функціональними зв'язками промислових комплексів вело до надмірної монополізації національної економіки Радянського Союзу. Крупні монопольні об'єднання отримували змогу контролювати випуск того чи іншого продукту, деформуючи загальну економічну ситуацію в державі.

Економіка СРСР була перенасичена неприбутковими господарськими одиницями, що функціонували за рахунок державних субсидій та дотацій. Ринок у його західному розумінні як організм, що саморозвивається i за рахунок дії законів конкуренції здатен сам себе оздоровлювати не існував. Натомість значна частина державних коштів витрачалась на штучне утримання як збиткових, так i прибуткових підприємств.

Під жорстким тотальним контролем, в умовах „повної відірваності" від зовнішнього світу, тоталітарної ідеології, жорсткого плану та диктату керівного центру Україна перебувала понад 70 років, не маючи, таким чином, жодних альтернатив всебічного та багатоваріантного розвитку.

Були, звичайно, i періоди певних продуктивних змін у координації господарського життя СРСР (50-ті та 60-ті рр.). Наприклад, період „хрущовської відлиги", за якого українським землям було надано деякі автономні права у виробленні власної національної політики (мова, освіта, культура, частково економічна політика тощо). Проте вони не носили довгострокового та всеосяжного характеру, оскільки суспільні підсистеми українських земель все ж залишались частиною єдиного радянського народногосподарського комплексу. Не дали свого результату ані грошова, ані земельна, ані галузева реформи, що розпочались це у 1961 році.

Реальні підвалини для формування національної економіки України були закладені в середині 80-их рр. ХХ ст. цей період прийнято називати „горбачовською перебудовою". Це час усвідомлення того факту, що закрита економіка, позбавлена реальної об'єктивної рушійної сили приречена на загибель. За управління команди М.Горбачова було проведено ряд економічних заходів (активізація товарно-грошових відносин, розробка стратегії для формування відкритої економіки СРСР, формувались механізми вирівнювання диспропорцій у галузевій структурі економіки, закладались підвалини нової грошово-кредитної політики, відносин власності та принципів підприємництва, системи оподаткування тощо), проте їх невідповідність базовим економічним взаємовідносинам у державі, форсованість та непродуманість наслідків реформування, інституційний вакуум, відсутність досвіду проведення економічних реформ, значний тіньовий сектор, політизація економічної системи та боротьба за політичну i економічну владу не дали змоги довести розпочаті реформи до логічного завершення.

Різка дестабілізація економічних взаємозв'язків у середині країни (падіння курсу національної валюти, диспропорції в зовнішніх та внутрішніх інвестиціях, нерівномірність розподілу доходів серед населення, дефіцит на ринку товарів широкого вжитку, збільшення тіньового сектора економіки, зниження якості радянських товарів та застаріла технологія виробництва, що не відповідала міжнародним стандартам, непродумана i нечітка зовнішня політика держави, відсутність мотиваційних механізмів здійснення підприємницької діяльності та ін.) та прагнення радянськими республіками самостійно провадити соціально-економічну політику, фактично призвели до краху радянської імперії. 3 1989 починається розпад СРСР та становлення нових національних господарств колишніх радянських республік.

В результаті того, що Україна фактично увесь період свого існування перебувала в якості не окремої незалежної держави, а як одиниця інших країн, стадія виникнення та формоутворення як дійсної національної господарської системи з усіма вище означеними ознаками нації та національної економіки відбулись з отриманням нею незалежності у 1991 році. Її економічна система до 1991 року це синтезована залежна від інших економік форма організації та управління господарським життям. Хоча слід зауважити також i на тому факті, що не зважаючи на залежність українських земель від інших господарських систем, Україна все ж не переставала брати участь як своїми ресурсами, так i продуктивними силами у загальноекономічних процесах, що протікали на їх території. При цьому вона набувала досвіду та відпрацьовувала можливі шляхи розвитку власної господарської системи. Тобто формування національної економіки України відбувалось на основі того досвіду, економічного потенціалу, що вона отримала, перебуваючи частиною інших економічних систем.

Після здобуття незалежності перед Україною постала проблема формування та розвитку власної господарської системи:

Сформувати структуру економіки за галузями, народногосподарськими комплексами, сферами виробництва та обслуговування, оскільки після розпаду СРСР економіка України не становила цілісного комплексу (до 1991 року в Україні вироблялось лише 20% кінцевого продукту);

Створити умови та визначити механізми первісного нагромадження капіталу;

Переформувати управлінські та регулятивні органи, що відповідають за розвиток економічної системи суспільства;

Створити сприятливі умови для формування ринкової інфраструктури, структури ринків відповідно до нових закономірностей функціонування економіки;

Визначити стратегічні напрямки руху національної економіки -- модель економічного розвитку;

Відповідно до стратегії економічного розвитку сформувати інституційну базу економічних реформ;

Закласти підвалини для формування та ефективного функціонування валютної, грошово-кредитної, фінансової, бюджетної, фіскальної та інших підсистем національної економіки;

Створити умови для переходу національної економіки від системи закритого до системи відкритого типу;

Реформувати відносини власності;

Переорієнтація економіки з аграрно-промислової на промислово-аграрну країну;

Створити умови для активізації розвитку підприємництва;

Провести повну інвентаризацію господарських одиниць за галузевими, функціональними, організаційними та іншими ознаками з метою формування реєстрів суб'єктів господарювання та економічних ресурсів та ін.

Відповідні економічні реформи було розпочато фактично одразу після здобуття незалежності України, вони тривають i досі. Економічні реформи ознаменували період переходу (трансформації) національної економіки України до нового типу господарювання -- змішаної економіки або, якщо говорити більш конкретно, до моделі соціально орієнтованої ринкової економіки.

Розглянемо деякі аспекти економічних реформ в Україні.

1. Реформування відносин власності та формування умов для підприємницької діяльності. Починаючи з 1991 року Верховною Радою України було прийнято серію законів, що визначили основні умови та форми відносин власності i підприємництва в Україні: Закон України «Про власність» (1991 р.), Закон України «Про підприємництво» (1991 р.), Закон України «Про підприємства в Україні» (1991 р.), Закон України «Про господарські товариства» (1991 р.), Закони України «Про приватизацію майна державних підприємств» (велику приватизацію) (1992 р.), Закони України «Про приватизацію невеликих державних підприємств» (малу приватизацію) (1992 р.), Закони України «Про приватизаційні папери» (1992 р.), Указ Президента України «Про корпоратизацію підприємств» (1993 р.), та ряд інших нормативно-правових актів, що визначали плюралізм форм власності та основні засади підприємницької діяльності в Україні.

На даний період в Україні було створено i введено в діло Господарський Кодекс України, що представляє собою зведений нормативно-правовий акт з урегулювання основних господарських відносин. Щороку розробляються держанні та регіональні програми соціально-економічного розвитку, стимулювання та допомоги розвитку підприємництва, створення умов для розвитку малого та середнього бізнесу, оптимізації відносин власності тощо. Щороку приймаються закони України „Про Державну програму приватизації", які визначають основні пріоритетні галузі, підприємства, в яких доцільно змінити форму власності.

Позитивним моментом реформування відносин власності слід вважати те, що за роки незалежності було сформовано критичну масу недержавної власності та розпочато впровадження обслуговуючої ринкової інфраструктури з метою оптимізації її функціонування, розпочалось вирівнювання диспропорцій у галузевій структурі національної економіки, нарощення темпів промислового виробництва у недержавному секторі економіки. Так, наприклад, обсяги промислового виробництва підприємств недержавного сектора зросли з 18,2% у 1992 році до більш ніж 81% у 2002 році. І ця тенденція зберігається протягом останніх п'яти років. Крім того, покращуються загальноекономічні показники діяльності підприємств, що змінили форму власності шляхом роздержавлення, приватизації та корпоратизації.

Проте у сфері приватизації та корпоратизації й до цього часу існує цілий ряд прогалин та невирішених конфліктів. Так, наприклад, за оцінками експертної групи ЄБРР основна проблема низької ефективності приватизаційних проектів в Україні полягає в тому, що й до цього не розроблені та не впроваджені у життя програми щодо передприватизаційної допомоги підприємствам, критерії оцінки ринкової вартості об'єктів приватизації, рейтингові шкали та система аналізу найбільш вдалих груп інвесторів на визначені об'єкти. Крім того, так само невирішеними залишаються проблеми „ефективного власника", власності трудових колективів, конфлікти у сфері корпоративних відносин тощо.

2. Грошово-кредитна та фінансова політика в перехідний період в економіці України. Формування грошово-кредитної та фінансової систем України відбувалось протягом 1991-1994 рр. Метою даної реформи було створення ринкової ідеології та здійснення ринкової трансформації національної економіки, що не можливо без означених систем, а також боротьба з інфляційними процесами, що досить швидкими темпами розвивались у даний період в економіці держави. Результатом впровадження даної реформи було проведення м'якої фіскальної та монетарної політики, а також активне використання зовнішніх запозичень для подолання інфляції та вирівнювання диспропорцій в економіці.

3 1995 року розпочинається новий етап грошово-кредитної та фінансової реформ. У даний період уряд переходить до більш жорстких методів монетарної та м'яких методів фіскальної політики, активно перерозподіляються кредитні ресурси у бік реальної економіки, формуються засади безготівкових розрахунків, припиняється надмірна емісія паперових грошей, а також закладаються підвалини фондового ринку України, відбувається грошова реформа, стабілізується валютний курс, впроваджується система валютних коридорів.

3 2001 року розпочинається процес підвищення ефективності грошово-кредитної та фінансової систем, а також забезпечення загальноекономічного зростання. У цей період уряд країни застосовує досить жорсткі методи регулювання грошово-кредитних та фінансових відносин в економіці. Результатом реалізації даних механізмів стали: досягнення профіциту зведеного бюджету країни, зростання бюджетних надходжень, покращення фінансової звітності суб'єктів господарювання, стабілізація валютного курсу, запровадження режиму регульованого плаваючого курсу гривні, зниження темпів інфляції, зростання реального ВВП, підвищення інвестиційної активності, збільшення доходів населення та зменшення їх диференціації за соціальним критерієм, активізація діяльності кредитних та інвестиційних установ, зміцнення позицій національної економіки у системі світового господарства тощо.

В результаті покращення фінансового стану вітчизняної економіки, стабілізації національної валюти та фіскальної системи Україна спромоглась укласти досить вигідні міжнародні та регіональні проекти, що дають можливість збільшувати інвестиційну активність закордонних та національних інвесторів, активізувати становлення та діяльність національного фінансового сектора економіки, підтримки малого та середнього бізнесу.

Так, наприклад, за підрахунками Виконавчого директора ЄБРР, якщо Україна буде виконувати власні зобов'язання перед міжнародними економічними організаціями та загалом перед ЄС, стабілізує інституційне середовище за означеними вище напрямками, то щорічні обсяги інвестицій в Україну з боку ЄБРР можуть збільшитись до 350-450 млн. євро, а це дасть можливість зробити портфель зобов'язань ЄБРР в Україні з 1,1 до більш ніж до 2,0-2,5 млрд. євро у найближчі роки.

Протягом 2000-2005 рр. за допомогою міжнародних економічних інститутів в Україні було реалізовано такі проекти, як наприклад: створено Український банк мікрофінансування (УБМ), реалізується програма акціонерної участі ЄБРР у капіталах вітчизняних банків загальною вартістю понад 20 млн. дол. (Тu1ti Bank Facility), закладено основи реалізації спільного проекту МБРР та уряду України щодо реконструкції системи державного казначейства, розробляється проект підтримки системи соціального захисту населення, гарантійний проект „Морський старт" тощо.

3. Становлення ринку капіталів в Україні. Це процес формування однієї з головних конструкцій ринкової економіки. Він характеризується нагромадженням, насамперед, грошових активів, матеріальних цінностей і, у подальшому, зростанням ролі людського та інформаційного ресурсів для забезпечення процесів інтенсивного суспільного відтворення. Основними механізмами нагромадження первісного капіталу в Україні стали приватизація та корпоратизація.

Метою приватизації в Україні була потреба сформувати основні групи суб'єктів економіки, що у своїй сукупності здатні забезпечувати розвиток національної економіки: малий та середній бізнес (приватні підприємства); великий бізнес (корпорації, крупні приватні компанії); державний сектор економіки.

Проте й на сьогоднішній день актуальними залишаються питання підтримки та розвитку малого i середнього бізнесу, загально-цивілізаційного та інституційного розвитку великого капіталу, ефективного державного управління i регулювання соціально-економічними процесами в Україні.

Поряд з процесами приватизації для забезпечення функціонування приватизованих та корпоратизованих підприємств відбувалось формування фондового ринку та удосконалення кредитно-фінансової підсистем національної економіки. Протягом 1991 -1999 рр. в Україні було створено Державну Комісію з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), Національну депозитарну систему України, Депозитарій „Міжрегіональний фондовий союз", Першу Фондову Торговельну Систему (ПФТС), Професійну асоціацію реєстраторів i депозитарії (ПАРД) визначено принципи функціонування ринку цінних паперів в державі, закладено підвалини електронного обігу цінних паперів.

Проте їх робота визначається українськими економістами досить неоднозначно, оскільки за окремими показниками робота фінансових установ України постійно поліпшується, а за іншими знижується або залишається незмінною протягом останніх років (табл.. 1.5.1, 1.5.2, рис. 1.5.1).

Таблиця 1.5.1 - Джерела приросту фінансового потенціалу банківської системи України та напрямки його використання, щорічний приріст, млрд. грн.

Показники	1998	1999	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Готівка в обігу	1,0	2,4	3,2	6,7	7,0	6,7	9,2	17,9	7,1
Рахунки суб'єктів Господарювання	2,3	2,7	4,2	2,4	4,2	10,7	12,2	18,1	8,5
Рахунки домогосподарств	1,4	1,2	2,5	4,6	8,0	13,1	9,2	31,6	16,5
Банківський капітал	0,9	1,1	0,6	1,4	2,1	2,9	5,5	7,0	6,8
Приріст фінансового Потенціалу	5,6	7,3	10,4	15,1	21,2	33,4	36,25	74,7	38,9
Кредити органів загальнодержавного Управління	1,9	2,2	1,0	-0,1	0,0	-0,1	-0,8	-0,6	28,3
Кредити реальному сектору та населенню	1,6	2,9	7,8	8,8	13,7	25,8	20,7	54,8	24,6
Приріст активів	3,4	5,1	8,8	8,7	13,7	25,7	20,0	54,3	52,9

* www.bank.gov.ua

Таблиця 1.5.2 - Щорічні темпи приросту реальних обсягів фінансових ресурсів у банківській системі України (%)

Показники	2000	2001	2002	2003	2004	2005	2006
Кошти на поточних рахунках	27,1	22,3	34,8	36,1	-18,3	134,0	21,1
Кошти на депозитних рахунках	28,2	56,5	62,9	79,3	19,0	49,4	24,4

* www.bank.gov.ua

1998-2000 2003-2004 темпи приросту

банківський капітал

рахунки суб'єктів

господарювання

рахунки домогосподарств

готівка в o6iry

Рис. 1.5.1. Джерела приросту кредитних ресурсів банківської системи Украйни, %

3анижений рівень капіталізації економіки України можна пояснити не лише відсутністю сильного фінансового ринку, а й тим, що суспільне багатство не є капіталізованим, воно не має ринкової вартості. Капітал вітчизняних компаній та фінансових установ досить часто є або переоціненим або недооціненим, крім того, вітчизняні фірми досить скептично ставляться до інституту довіри, що є одним з головних якісних їх характеристик поряд з фінансовими показниками.

4. 3міна ролі держави в господарській системі України. В СРСР панувала ідеологія тотального одержавлення усіх сфер суспільної життєдіяльності, виключної ролі держави у процесі переходу до соціалістичного ладу. Неспроможність адміністративно-командної системи до подальшого економічного розвитку, переходу до нової системи господарювання, бажання швидких та результативних змін, поради міжнародних фінансових інституцій та експертів, які фактично фінансували реформування економіки колишніх соціалістичних республік та базували свої рекомендації на основі ідеології ринкового фундаменталізму, породили нову ідеологічну парадигму для держав з перехідною економікою мінімізацію втручання держави в економічне буття суспільства. Проте перші роки економічних реформ та досвід розвинених держав довели неспроможність ринку повністю самодостатньо забезпечувати сталий економічний розвиток та ефективне саморегулювання і, особливо, за умов, коли він фактично не існував в національній економіці України.

...