Національна економіка

Більшість водоресурсних систем України є природно гостродефіцитними, а нерівномірність їх поширення на території стала еколого-ресурсним детермінантом подальшого розвитку господарства. Природний розподіл водних ресурсів не відповідає потребам водопостачання, а природна вододефіцитність території на фоні виснаження ресурсної бази створює систему факторів обмеження подальшого водогосподарського розвитку. Водні ресурси України формуються переважно за рахунок стоку річок Дніпра, Дністра, Південного Бугу, Сіверського Дінця, Тиси. Значна частина річкового стоку є транзитною з територій суміжних держав. Сумарний річковий стік. (без урахування стоку р. Дунаю) у середній за водністю рік становить 87,1 млрд. м3, а в розрахунковий маловодний 55,9 млрд. мз, у т. ч. транзитний стік з територій Росії i Білорусі відповідно 34,7 i 24,2 млрд. мз. Майже 65% річкового стоку припадає на басейн Дніпра, 11 °/о Дністра, 4% Сіверського Дінця, 3,5% Південного Бугу. Навіть з урахуванням підземних вод питома водозабезпеченість на 1 км2 території ї на душу населення дуже низька.

В Україні показники природної водозабезпеченості є одними з найнижчих у Європі з розрахунку на одного жителя та одиницю площі. Питома забезпеченість населення України річковим стоком з розрахунку на 1 людину становить майже 1 тис. мз/рік. Аналогічні показники для розвинених країн становлять, відповідно: у Швеції 2,5 тис. м3 на рік, Англії 5, Франції 3,5, Німеччині до 2,5, США 6,8, Канаді 219 тис. мз/рік.

Майже 11 кмз води акумулюють 3 тис. озер, у т. ч. 2,5 км3 прісної; 80 водосховищ i 20 тис. ставків мають запас води 24 кмз. Найбільші озера й лимани розташовані на Поліссі, в басейні Дунаю, на узбережжях Чорного та Азовського морів, у Криму. Штучні водойми створено на Дніпрі, Південному Бузі, Сіверському Донці. Вони займають територію понад 7 тис. кмз (саме таку площу орних земель i сіножатей було вилучено в Україні із сільськогосподарського обороту).

Запаси підземних вод в Україні становлять майже 20 км3 i зосереджені переважно на півночі й заході країни. Глибина їх залягання коливається від 100 м на півночі до 600 м на півдні. Прогнозні ресурси сягають 61690 тис. м3/добу. Забезпеченість прогнозними ресурсами підземних вод по Україні перебуває на рівні 0,3-5,5, а в середньому становить 1,15 мз/добу на 1 людину. Всього розвідано 369 родовищ підземних вод на 999 ділянках із затвердженими експлуатаційними запасами 15760,2 тис. мз/добу, або 26% від їх загальної кількості.

Використовуються підземні води для задоволення різноманітних потреб. У 11 з 27 адміністративних одиниць за їх рахунок забезпечується понад 50% потреб у господарській та питній воді. Водопостачання Львова, Луганська, Тернополя, Хмельницького, Полтави повністю забезпечується підземними вадами. Для решти обласних центрів цей показник близький до 50 % або перевищує цей показник, а у північних районах багато містечок i селищ забезпечують власні потреби тільки за рахунок підземних вод.

В Україні забір підземних вод становить 10287 тис, мз/добу. У територіальному плані запаси їх збільшуються з півночі на південь, потреби водокористувачів i водозабір у зворотному напрямку.

Серед підземних вод особливо важливу роль відіграють мінеральні, зосереджені в 84 родовищах, з них 35 експлуатуються на повну потужність. У Карпатах, Закарпатській області й на півострові Крим, у Кримських горах на глибині понад 500 м є термальні води, що в Україні ще недостатньо вивчені.

Довжина берегової лінії України становить майже 2 тис. км. В сучасних умовах постає потреба в комплексному використанні природних багатств Чорного й Азовського морів.

Велике значення для перспективного водопостачання міст прибережної частини матимуть у майбутньому субмарині запаси прісних вод в районі гирл Дніпра та Дністра. У лиманах моря є лікувальні грязі. Сприятливі кліматичні умови сприяють розвитку на узбережжі потужного санаторного комплексу.

Лісові ресурси. Лісові ресурси відіграють важливу роль як у збереженні навколишнього середовища, так i в господарській діяльності людей. У свій час ліси були єдиним відомим людині видом палива. Зараз основним господарським призначенням лісів є сировинне забезпечення промисловості, де головним продуктом користування є деревина, тобто промислова сировина для деревообробної, целюлозно-паперової, лісохімічної промисловості. Помітну частину потенціалу лісових ресурсів становлять не деревні ресурси лісу технічна сировина, лікарська (для фармацевтики), кормова база тваринництва, продукти харчування.

Україна відноситься до країн з порівняно невисокою забезпеченістю лісом. Згідно з даними державного обліку лісів, площа земель лісового Фонду становить 10,8 млн. га. Під лісовою рослинністю перебуває 9,4 млн. га.

Лісом покрито в середньому 15,6% території, у т. ч. на заході й півночі 30-40%, у Карпатах понад 40%, на Поліссі 25,7%, у Криму 10%, в степових зонах 4%. Високопродуктивний деревостан мають 75% лісових площ. Загальні запаси деревної маси у лісах України становлять 17736,0 млн. м3. Середній запас деревини на 1 га вкритих лісом земель сягає 185 мз, в Т. Ч. запас деревини на 1 га стиглих i перестійних деревостанів 237 мз, середній приріст на 1 га вкритих лісовою рослинністю земель 3,8 мз/рік.

Ліси першої групи становлять майже 56% від загальної площі земель лісового фонду, решта ліси другої групи. Запаси хвойних порід становлять 54% деревини, у т. ч. сосни 35% (Полісся). Запаси деревини твердолистяних порід до 40% (дуб 22%, бук 13%, граб 2%). Серед листяних порід переважають береза, осика, вільха, липа, тополя. Неабияка роль лісу в заготівлі ягід, грибів, плодів, лікарських трав.

Лісосировинна база України практично виснажена. У структурі деревостанів молодняки і середньовікові ліси становлять 76,1%, що є наслідком надмірних вирубок у минулому i не контрольованості їх нині. Як результат - частка пристигаючих цінних дубових, букових i соснових лісів у віковій структурі лісового фонду становить нині 7-8%, а за встановлених лісогосподарських норм тільки 20%.

Україна багата на біологічні ресурси, насамперед на цінні види рослин, у т. ч. лікарські. 3а 1075 видами рослин визнано такими, що мають лікувальну дію, з них 73 види цінні лікарські рослини, 386 видів безпосередньо пов'язані з лісовими фітоценозами, 312 видів - типові представники безлісих угруповань. Нині українська фармацевтична індустрія використовує всього лише близько 40 видів рослин (до 1991 р. - до 170), що зумовлено не лише складним економічним станом галузі, а й скороченням сировинної бази.

Природно-рекреаційні ресурси. Природно-рекреаційні ресурси становлять собою особливий вид ресурсів, а саме - гармонійне просторове поєднання земельних, водних, кліматичних, культурно-ландшафтних та гідромінеральних ресурсів, яке забезпечує в комплексі відновлення та розвиток життєвих сил людини, витрачених у процесі трудової діяльності, що слугує для регенерації здоров'я i підтримки працездатності населення, а також для культурно-освітньої діяльності. До рекреаційних ресурсів відносять об'єкти i явища природного походження для відпочинку i туризму.

3агальна проща потенційно рекреаційних територій займає 7,2% території України (близько 4,4 млн. га), в т.ч. природоохоронних земель 2,2%. Майже в усіх областях України серед рекреаційних домінують санаторно-курортні ресурси. Всесвітньовідомий своїми санаторно-курортними умовами Південь України (Одеська, Херсонська, Миколаївська, Донецька області i АР Крим). Унікальний за своїми можливостями Південний берег Криму. Крім кліматичних ресурсів район багатий на ресурси грязей для організації лікувальних закладів.

Важливим за рекреаційними ресурсами є район Карпат з його сприятливими умовами для організації як літнього, так i зимового відпочинку. У Сваляві, Синяві, Усть-Чорній та інших місцевостях є мінеральні води. Особливо багата на них Львівська область (Трускавець, Моршин, Східниця, Великий Любінь, Немирів). Лікувальні грязі є в с. Чорне Івано-Франківської та с. Конопківці Тернопільської областей. На межі Тернопільської та Хмельницької областей відкрито потужні запаси мінеральних вод типу «Нафтуся» (Сатанів, Гусятин). 3 рекреаційною метою використовуються Шацькі озера (3ахідне Полісся).

У Хмельницькій, Вінницькій (Хмільник), Київській, Черкаській, Кіровоградській областях є запаси радонових, а в Полтавській (Миргород) - хлоридно-натрієвих вод. Відомий своїми лікувальними можливостями Слов'яногорськ (Донецька область).

В Україні діє 45 курортів загальнодержавного та міжнародного значення та 13 курортів місцевого значення, понад 400 санаторіїв можуть прийняти на лікування більше півмільйона відпочиваючих. Крім цього, привабливими для громадян України та іноземних гостей є туристичні маршрути по місцях, пов'язаних з історією країни, її видатними історичними особистостями, діячами культури та мистецтва, з архітектурними та культурно-ландшафтними пам'ятниками (Київ, Харків, Одеса, Умань, Львів, Ужгород, Кам'янець-Подільський, Чернігів, Мукачево, Канів) тощо.

Фауністичні ресурси. В структурі природно-ресурсного потенціалу України особливе місце займають фауністичні ресурси. Окрім великої цінності фауни, як невід'ємної складової природного середовища території, яка відіграє важливу роль в його екологічній системі. Досить помітне значення вона має i з економічної точки зору. Основними фауністичними ресурсами, які мають господарське значення, є мисливські, рибні та медоносні ресурси бджільництва. В структурі фауністичних ресурсів України переважають медоносні ресурси. У Південному районі порівняно високою є забезпеченість рибними ресурсами. Мисливські ресурси країни зосереджені в основному на заповідних охоронних територіях. В користуванні фауністичними ресурсами все більшого значення набувають їх охорона та відтворення. Відзначаються багатством та різноманіттям фауни Полісся, Карпати, Південний економічний район Тощо. Потенціал фауністичних ресурсів є найбільшим у південних територіях України за рахунок помітної кількості медоносних ресурсів та рибальських ресурсів річок, лиманів Чорного й Азовського морів. У Чорному морі розвідано 180 представників іхтіофауни. Промислове значення мають білуга, осетр, севрюга, оселедці, хамса, тюлька, кефаль, скумбрія, ставрида, камбала. В Азовському морі налічується 155 видів зоопланктону, 79 видів риб, з них найбільш привабливими для ринку є кефаль, анчоуси, осетр, севрюга, бички, оселедці, судак, тюлька, камбала. 3 прісноводних риб найціннішими є тарань, судак, лящ, короп.

2.3 Демографічний та трудовий потенціал

Населення країни - чинник її комплексного економічного та соціального розвитку. Його роль особливо зростає в густозаселених регіонах з недостатніми природними ресурсами. Головну роль воно відіграє як елемент продуктивних сил, тобто як трудові ресурси, хоч не слід ігнорувати i його роль як споживача (мається на увазі все населення, а не тільки його працездатна частина).

Від населення значною мірою залежать формування міжрайонних функцій виробництва, потужність i структура потоку продукції, яка вивозиться за межі певної території, розвиток місцевого виробництва. Трудові ресурси створюють можливості для повнішого використання наявних природних ресурсів, сприяючи тим самим підвищенню рівня комплексного розвитку території. На території, добре забезпеченій трудовими ресурсами, розвивається система виробництв з високою трудомісткістю продукції.

Населення як споживач значно впливає на розвиток галузей, які забезпечують його потреби в продуктах харчування i промислових товарах, послугах. За кількістю населення, його статевовіковою структурою, розподілом між містом i селом, рівнем зарплати, культурно-освітнім рівнем визначають обсяги й асортимент продукції галузей виробництва.

Для визначення багатогранного впливу населення на процес економічного i соціального розвитку країни потрібно детально дослідити як його демографічні параметри, так i особливості розселення, трудову діяльність.

Демографічна ситуація в країні визначається значною мірою міграціями населення. Важливим індикатором внутрішньо-регіональних переміщень населення є сальдо міграції між містом i селом.

Головними характеристиками демографічного потенціалу країни є:

співвідношення показників природного руху населення, що розглядаються послідовно за певний проміжок часу;

статево-вікова структура населення;

співвідношення показників механічного руху населення. Основні показники руху населення народжуваність та смертність, механічний притік та відтік відображаються такими сумарними показниками:

природний приріст населення визначають як різницю між кількістю народжених та тих, хто помер за певний період часу;

сальдо міграції визначають як різницю між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї за певний період часу;

загальне збільшення населення сума народжених та тих, хто прибув за певний період часу;

загальне зменшення населення сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу;

загальна динаміки населення сума показників загального збільшення i зменшення, або природного приросту, та сальдо міграції населення країни.

Поряд з абсолютними показниками застосовують відносні показники руху населення у вигляді так званих демографічних коефіцієнтів: коефіцієнти народжуваності, смертності, природного приросту i т.д. Демографічні коефіцієнти показують кількість народжених, померлих, природного приросту i т.д. у розрахунку на одну тисячу жителів i обчислюються у проміле (%). В Україні в ХХ ст. зростання кількості межувало з кризами, пов'язаними з Першою світовою війною, голодомором 1932-1933 рр., подіями Другої світової війни на теренах нашої країни. 3 розвитком системної кризи, пов'язаної з трансформацією українського суспільства, з 90-х років починається скорочення населення України (рис. 2.3.1), що на початок ХХІ ст. набуло характеру демографічної кризи однієї з найбільших загроз суспільному розвитку нації.

1913 1939 1959 1961 1966 1970 1976 1779 1981 1986 1989 1991 1996 2002 2003 2004 2005 2006

--~--Всього, млн. --~Всього млн. міське -~Всього: млн. сільське

Рис. 2.3.1. Характеристика наявного населення країни з 1913 р.

У 2005 р. в Україні народилося 426,1 тис. дітей. При середньому показнику народжуваності 9,0%, по Україні коефіцієнт народжуваності в сільській місцевості становив 9,4%, а в міських поселеннях -- 8,9 %. Така тенденція характерна для країни й зараз. Найвищою кількістю народжених вирізняються в Україні Рівненська, Закарпатська, Івано-Франківська, Волинська, Чернівецька та Львівська області.

Таким чином, для України в останні роки характерним є природне скорочення населення.

При характеристиці статевовікової структури насамперед звертають увагу на наявність диспропорцій у кількості населення в різних вікових та статевих групах населення регіону.

В Україні чисельно жінки переважають над чоловіками, але переважно за рахунок старших вікових груп. Існують значні територіальні відмінності у співвідношенні жінок i чоловіків. Особливо ця різниця відчутна в областях, які характеризувалися великим відтоком населення, передусім сільського. Найгірше співвідношення кількості чоловіків i жінок склалось у північно-східних i центральних областях країни у Чернігівській області на 1000 жінок сільського населення припадає 828 чоловіків, коли у Закарпатській області 924 чоловіки.

В Україні на 100 народжених дівчат припадає 107 хлопчиків. Перевищення частоти смертності у хлопчиків-немовлят та у віці до 5 років природний фактор. Та це перевищення зберігається в усіх вікових гpyпах. В Україні перевищення чисельності жінок над чоловіками починається вже у віці 32 роки, тоді як у розвинутих країнах перевищення кількості жінок над чоловіками спостерігається у віці 50-55 років, тобто за межами репродуктивного періоду.

В Україні відмічають скорочення кількості осіб, молодших за працездатний вік; різке збільшення частки осіб, старших за працездатний вік.



Рис. 2.3.2. Кількість постійного населення за статтю та віком (на 1.01.2005 р., осіб)

На рис. 2.3.2 добре видно вплив Першої світової i громадянської війн на показники народжуваності. Друга демографічна криза викликана голодомором 1932-1933 рр. Третя демографічна криза була викликана Другою світовою війною i тривала з 1942 р. до 1945 р. Отже, в першій половині ХХ століття населення України пережило з демографічні кризи, а їх наслідки відчувалися впродовж другої половини століття: другої у 50-х роках, третьої у 60-х роках. Упродовж останніх 15 років відбувається нова демографічна криза. Це виражається у постійному зменшенні кількості народжених з середини 80-х років. Статевовікова піраміда має інтенсивне звуження до своєї основи. Це пояснюється глибокою соціально-економічною кризою та погіршенням екологічної ситуації в Україні на рубежі ХХ та ХХІ ст. Форма нижньої частини піраміди показує, що старіння населення відбувається прискореними темпами.

Об'єктивна інформація розселенського потенціалу країни особливо необхідна при здійсненні регіональної соціальної політики, а також при районних плануваннях i реалізації різних інвестиційних програм.

Найбільш елементарним показником розселення є густота населення. Однак при глибшому аналізі з'ясовується, що цей показник має численні „модифікації": густота населення на обжитій території:; густота сільського населення; густота міського населення.

Центрами регіональних систем розселення України виступають найбільші міста - Київ. Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса i Львів. У зоні їх інтенсивного впливу та притягання розташовані території власних та Сусідніх областей.

Під трудовим потенціалом розуміють систему, що має просторову i часову орієнтацію, елементами якої виступають трудові ресурси з урахуванням усієї сукупності їхніх кількісних та якісних характеристик, зайнятості й робочих місць.

Кількісно трудовий потенціал визначається демографічними чинниками (природним приростом, станом здоров'я, міграційною рухомістю та ін.), потребами суспільного виробництва в робочій силі й відповідна можливостями задоволення потреби працездатного населення в робочих місцях.

Якість трудового потенціалу поняття відносне. Воно характеризується показниками якості працездатного населення, трудових ресурсів, сукупного працівника або робочої сили. Ці якісні характеристики можуть бути розкриті за допомогою сукупності ознак: демографічних, медико-біологічних, професійно-кваліфікаційних, соціальних, психофізичних, моральних та ін.

Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів з використання трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення.

Чисельність населення в Україні, Як уже зазначалося, постійно зменшується через від'ємні показники природного приросту, його механічну рухомість та інтенсивний відтік осіб молодого віку за кордон, що зумовлює деформацію вікової структури працездатних. У перспективі очікується зменшення приросту трудових ресурсів, що позначиться на розширеному їх відтворенні та зумовить потребу в орієнтації на впровадження трудозберігаючих технологій.

Нерівномірне розміщення трудових ресурсів у країні, зниження абсолютних розмірів їх природного приросту в більшості адміністративних районів, низький рівень ефективності використання робочої сили в галузях матеріального виробництва зумовлюють потребу в наукових дослідженнях i практичних заходах щодо раціонального використання ресурсів живої праці не тільки в галузях, але i в окремих районах України. У пропорційному розвитку економіки важливу роль відіграє економія не тільки затрат живої праці, а й матеріалів, сировини, енергії, а також раціональне використання виробничих фондів, раціоналізація транспортних вантажопотоків на основі науково обґрунтованого розміщення продуктивних сил. Економія затрат живої праці передбачає впровадження трудозберігаючих технологій, що дасть змогу зменшити виконання робіт вручну.

Чисельність усіх зайнятих у національному господарстві станом на початок 2006 року становила 20,7 млн. чол. Основна частка працездатного населення зайнята у промисловості та торгівлі (40.5%). Далі йдуть сільське i лісове господарство (19,2%), освіта (8%).

На рівень працересурсного потенціалу значний вплив має статевовікова структура населення. Так, затрати чоловічої праці на роботах, що потребують значної фізичної сили, будуть більш ефективними порівняно з такими самими за кількістю i часом затратами жіночої праці.

Багато професій у невиробничій сфері, переважно в охороні здоров'я, освіті, потребує більш високого рівня освіти i тривалої фахової підготовки. Більшість робітників та службовців, зайнятих у національному господарстві жінки. Найбільше їх у галузях сфери обслуговування 70-80%.

Сучасне виробництво зумовлює об'єктивну необхідність постійного підвищення якості робочої сили. Високий освітній рівень, широка загальна культура, глибока професійна підготовка i спеціальні знання, творче ставлення до праці та свідома дисципліна перетворюються на обов'язкову умову високопродуктивної праці все більш широких верств працюючих. Зростає питома вага працівників з вищою i середньою спеціальною освітою 90% зайнятих. У сільському господарстві однією з найважливіших є проблема підвищення ефективності використання трудових ресурсів. У багатьох адміністративних районах сільськогосподарські підприємства сезонно потребують додаткової робочої сили, незважаючи на те, що в цій галузі матеріального виробництва зосереджено 3,9 млн. осіб, або майже 20% середньорічної чисельності зайнятих у господарстві. Причини такого явища неоднозначні. Насамперед різко погіршилася статево-вікова структура сільського населення. Низький рівень механізації й електрифікації виробничих процесів зумовлює значну трудомісткість продукції. Недосконалі також форми організації виробництва й оплати праці. Все це зумовлює порівняно високий рівень зайнятості населення в сільському господарстві. Зазначені причини зумовлюють відтік із сіл (особливо віддалених) трудових ресурсів, насамперед молоді та кваліфікованих працівників.

В умовах переходу до ринкової економіки урізноманітнюються форми зайнятості населення. Зростає кількість зайнятих у кооперативах, малих підприємствах. Багато хто займається індивідуальною трудовою діяльністю. У зв'язку з цим дедалі більше загострюються проблеми забезпечення робочою силою суспільного сектора виробництва, особливо будівництва та сільського господарства.

Разом з тим у країні зростає безробіття. Тому потрібно шукати додаткові можливості для розширення сфери зайнятості населення. Оскільки попит на товари та послуги широкого вжитку високий, а можливості його задоволення незначні, створення нових та розширення діючих підприємств можна вважати досить містким джерелом додаткової зайнятості населення.

Аналіз зайнятості населення в Україні показує, що у нас є певні надлишки працездатного населення, насамперед у малих містах. Наявність їх посилює можливість виникнення безробіття в умовах проведення радикальної економічної реформи.

Безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність роботи, яка їм підходить, зареєстровані в державній службі зайнятості, справді шукають роботу та здатні приступити до неї.

За даними Державного комітету статистики України, у 2006 році було зареєстровано близько 2000 тис. безробітних, у тому числі у Дніпропетровській області 91,9 тис. осіб (5,5%), Донецькій 140,2 (6,2%), Львівській 102,4 (8,8%), Харківській 91,6 тис. осі6 (6,6%). Найменше безробітних у містах Севастополі 6,3 (3,4 %) та Києві 60,6 тис. осіб (4,3%).

Проблема безробіття дедалі загострюється, кількість безробітних постійно зростає. Для того, щоб створити умови для реалізації права громадян на працю й забезпечити соціальний захист тимчасово безробітного населення, на всій території України створено обласні, міські та районні центри зайнятості.

При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі i територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозованою чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів i потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездатного населення протягом року, особливо в областях, районах i містах, де є сезонні виробництва.

Складають також балансові розрахунки додаткової потреби в робітниках i службовцях та джерелах її забезпечення; потреби колективного господарства у робочій силі та джерелах її забезпечення; залучення молоді до праці й навчання.

Реальна вартість робочої сили та її динаміка складаються під впливом комплексу чинників, взаємодія яких між собою формує дві протилежні тенденції. Перша це зростання вартості робочої сили внаслідок підвищення інтенсивності праці, об'єктивного розширення потреб працівників у споживчих товарах і послугах, рівня освіти і кваліфікації. У зв'язку з цим збільшуються суспільно необхідні витрати на підвищення професійно-освітнього рівня робочої сили i приведення його у відповідність до вимог оновленої матеріально-технічної бази виробництва. Друга це зниження вартості робочої сили під впливом зростання продуктивності праці. Враховуючи напрями дії чинників, які визначають динаміку робочої сили, можна дійти висновку, що в економіці України сформувалися тенденції прямо протилежні світовим.

Виділяють п'ять типів регіональних ринків праці в Україні:

Перший тип має чітко окреслені ознаки браку трудових ресурсів як у промисловому, так i и аграрному секторах економіки і, тим самим, формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, 3акарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська.

Другий тип регіональних ринків наближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей.

Третій тип ринку праці формують індустріальні області Дніпропетровська, Донецька та Луганська з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної i важкої промисловості.

Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці.

П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області Одеська, Херсонська, Миколаївська та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у різних сферах економіки.



2.4 Науково-технічний потенціал

Сучасний період розвитку України характеризує етап прискореного науково-технічного прогресу. Підйом розвитку національної економіки за рахунок науково-технічного прогресу (НТП) на чергову хвилю зростання базується на суттєвих досягненнях в області мікроелектроніки, інформатики, біотехнології, генної інженерії, використання нових видів енергії, біоніки, ефекту надпровідників, освоєння космічного простору. В багатьох країнах світу найбільш активним елементом відтворювального процесу є нарощування темпів НТП. У розвинених країнах світу пріоритетним напрямом економічного розвитку виступають наукоємні галузі.

Для України важливим елементом досягнення високого виробничого розвитку є реалізація моделі „випереджаючого розвитку" національної економіки. Перехід до неї може відбутися за рахунок підготовки та забезпечення технологічного „прориву", гуманізації основних факторів виробництва, масштабної інтелектуалізації людського потенціалу, прискорення НТП через призму формування нових знань, багаторазове посилення застосування новітніх інформаційних та телекомунікаційних технологій.

Науковий потенціал це сукупність ресурсів i можливостей сфери науки будь-якої системи (колективу, галузі, міста тощо), яка дає змогу за наявних форм організації та управління ефективно вирішувати господарські завдання. Складовими наукового потенціалу є кадри, кошти, матеріально-технічна база, інформаційне забезпечення. Поняття «науковий потенціал» можна застосовувати щодо будь-якої сукупності наукових організацій (об'єднань у галузях господарства, міністерствах, відомствах), а також галузевих наукових організацій, розташованих на відповідній території. Тому можна говорити про науковий потенціал держави, оскільки вона об'єднує наукові організації різного підпорядкування.

Відсутність дієвого механізму впровадження технологій i технологічних рішень, скорочення кадрового потенціалу у вітчизняній науці основні перепони на шляху зростання реальної економіки. Україну характеризує зростання віку наукових працівників, особливо з науковим ступенем, що свідчить про нарощування «вимивання умів» відплив талановитих та працездатних наукових працівників за межі країни. Тенденції деградації НТП в Україні у найближчі роки можуть набути незворотного характеру. В цих умовах в Україні за роки становлення держави практично відсутній приріст організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи.

Основна маса організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи в Україні, зосереджена в економічно розвинутих регіонах м. Київ (27% усіх організацій на початок 2005 р.), Харківській (15,1), Донецькій, Дніпропетровській, Львівській та Одеській областях (6,8 4,8%). Характерно, що майже в усіх регіонах кількість організацій дещо збільшилась порівняно з 1991 р., тоді як чисельність працюючих скоротилася майже вдвічі. Це призвело до появи невеликих i порівняно малопотужних наукових колективів. З 1995 р. починається поступове відношення наукового потенціалу країни -- значно зросла кількість досліджень теоретико-прикладного характеру.

У період економічної кризи в Україні в першій половині 90-х років ХХ століття найсерйозніші руйнування відбулися в науково-технічному потенціалі країни, що є головним джерелом сучасного економічного зростання. Обсяг науково-дослідних i дослідно-конструкторських розробок скоротився більше ніж у 10 разів, що спричинило різке зниження конкурентоспроможності національної економіки i втрату значної частини потенціалу економічного зростання. Спад ВВП i зростання структурних та цінових диспропорцій у виробництві товарів i послуг відбувалися на фоні гальмуючого впливу скорочення обсягів упровадження вітчизняних науково-технічних розробок i розвитку інноваційних процесів.

Важливою складовою наукового потенціалу, від якої значною мірою залежить успішність виконання науково-дослідних i дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), є матеріально-технічна база організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи -- основні фонди, що знаходяться в їх розпорядженні. Вартість основних фондів організацій, які виконують наукові та науково-технічні роботи, перевищує 6,6 млрд. грн., 6лизько 36,5% їх припадає на м. Київ.

Спостерігаються надзвичайно низькі темпи оновлення наукового парку. Більшість машин i устаткування, які знаходяться в користуванні організацій, що виконують НДДКР України, перебувають в експлуатації 11-20 років (11,6% всієї кількості) або й понад 20 років (26,2%).

В Україні в розрахунку на одну організацію, яка виконує наукові та науково-технічні роботи, припадає в середньому 29 розробок.

В цілому спостерігається тенденція до зменшення числа поданих заявок у Держпатент України при одночасному збільшенні ролі патентних відомств зарубіжних країн. Натомість кількість отриманих документів в обох випадках зменшується -- найбільші наукові центри України (м. Київ, Харківська, Донецька, Дніпропетровська, Одеська, Львівська області). Однак, у перерахунку на тисячу вчених та інженерів найвищі показники були характерні переважно для західноукраїнських регіонів.

В останні роки в Україні спостерігається стійка тенденція до скорочення асигнувань на науку -- нині відповідно до законодавства України питома вага асигнувань на НДДКР має бути не більше 2,7% ВВП. У 2002-2003 рр. частка витрат на науку в Зведеному бюджеті України скоротилася до 0,36-0,22%, що за абсолютними показниками поступається не тільки розвинутим країнам, а й країнам, що розвиваються. Середній вік працівників у сфері НДР загалом у 2005-2006 рр. перевищував 49 років, докторів наук -- 61 рік, а кандидатів наук наближався до 53 років (рис. 2.4.1, 2.4.2.).



Рис. 2.4.1. Розподіл фахівців вищої кваліфікації за віком (доктори наук)

Чим більше уваги приділяється державою створенню науково-технічного потенціалу, тим більше коштів на НДДКР витрачають великі компанії. На сьогодні фінансування науки в Україні майже в повному обсязі здійснюється з державного бюджету, комерційні структури фактично не асигнують свої кошти, що позбавляє країну важливого джерела заощадження i нарощування наукова-технічного потенціалу.

до 30 31-40 2 41-5Q 51-55 256-60 2 61-70 2 71 і старшому

Рис. 2.4. 2. Розподіл фахівців вищої кваліфікації за віком (кандидати наук)

У 2002-2003 рр. дещо активізувалася інноваційна діяльність промислових підприємств України. 3 початку 2003 р. інноваційною діяльністю в промисловості займалося 9,8% загальної кількості підприємств. Серед підприємств, що займалися нововведеннями, майже 80% здійснювали продуктивні інновації, 35,2% виконували інновації, спрямовані на створення i впровадження нових або значно вдосконалених виробничих процесів. На ринок України було поставлено 4,3 тис. найменувань нової продукції, а також використано 768 нових технологічних процесів, із яких 332 - маловідходні та ресурсозберігаючі. Майже кожне п'яте підприємство купувало i впроваджувало нові засоби механізації й автоматизації виробництва, кожне тринадцяте нові технології.

У цілому економічна криза в Україні призвела до зниження науково-технологічного потенціалу: через застарілі технології у виробництві; низький рівень впровадження НДДКР для підвищення якості продукції; надзвичайно низьку частку бюджетного фінансування НДДКР, науки, освіти, охорони здоров'я; значне відставання темпів НДДКР від країн - світових економічних лідерів; загрозу перетворення країни на „технологічний смітник", „відпливу умів" за кордон; забруднення навколишнього середовища, руйнування екосистеми.

Поза сумнівом, інноваційна модель розвитку є найбільш ефективною в сучасному світі. 3а інноваційного розвитку реальної економіки використання нових знань, реалізація конкретних переваг, які полягають в НТП, та людського капіталу країни, забезпечують зростання обсягу виробництва, підвищення якості продукту, зміцнення її конкурентоспроможності.

Найбільш узагальнюючими показниками розвитку інноваційної діяльності країни є показники впровадження інновацій на промислових підприємствах. В цілому в 1998-2000 рр. інновації здійснювали лише 18,4% загальної кількості промислових підприємств України (більша частина з них розміщувалась у промислово розвинутих регіонах - Донецькій, Харківській, Львівській, Луганській, Дніпропетровській, Вінницькій та Київській областях i у м. Київ).

Упровадження нововведень на підприємствах, які реалізують інноваційну стратегію власного розвитку, надало змогу їм оновити продукцію, підвищити її технічний рівень та конкурентоспроможність, збільшити обсяги виробництва i розширити ринки реалізації, знизити матеріало та енергомісткість продукції (рис. 2.4.3).

Інноваційні процеси конкретизуються на просторовому рівні у вигляді нових форм виробництва: регіонів високого науково-технічного розвитку, технополісів, технопарків, бізнес-інкубаторів. Дві перші форми найвищого рівня організації та ефективності інноваційної діяльності в Україні, на жаль, ще не сформувалися.

Риc. 2.4.3. Динаміка обсягів реалізованої інноваційної продукції в Україні

Під технологічним парком розуміють науково-виробничий комплекс, до якого входять дослідний центр i компактна виробнича зона, що прилягає до нього, де на орендних чи інших умовах розташовані малі наукоємні фірми, які виконують завдання зі створення та впровадження нових розробок, виготовлення сучасного обладнання та приладів. На початок 2005 року в Україні було зареєстровано вісім технопарків, з яких працювало 4.

Під бізнес-iнкyбaтopoм розуміють інноваційну структуру, головним завданням якої є створення локального сприятливого для діяльності малих ризикових фірм підприємницького середовища. В Україні налічується близько 50 бізнес-інкубаторів. Вони, як правило, виникають при реалізації програм зарубіжної технічної допомоги Україні або як реакція на власні потреби підприємницьких виробничих мереж.

Таким чином, пріоритетні напрями розвитку підприємницького сектора в Україні полягають у залученні передового світового досвіду в розбудові нових видів відносин та форм організації в його середовищі та підприємницьких виробничих мереж різного роду.

3агалом розвиток інноваційної діяльності в Україні вирізняється слабкою мірою розвитку - понад 80% промислових підприємств не виконували жодної інноваційної роботи. На його заваді стоять незначна увага держави до реалізації інноваційної стратегії розвитку її регіонів, брак коштів, дуже низька інвестиційна привабливість більшості промислових.

Основні фактори сучасного зростання реальної економіки України залишаються екстенсивними. Економічне зростання 2002-2004 років не пов'язане з підвищенням конкурентоспроможності через поліпшення технологічного рівня. Воно обумовлене прискоренням темпів зростання українського експорту через сприятливу кон'юнктуру зовнішнього ринку.

Активне пожвавлення в економіці, тривалі тенденції зростання обсягів виробництва, капіталовкладень в основний капітал, інші здобутки останніх раків у реальній економіці України не призвели до формуванні основ інноваційної моделі розвитку. Інноваційні процеси в нашій країні пов'язані з використанням науково-технічних надбань минулих років, що пов'язано з відсутністю інвестиційного підкріплення їх розвитку. В 2006 році на 17,8% знизилась частка підприємств, які впроваджували інновації.

Недостатньо ефективно функціонував Держаний банк реконструкції i розвитку основи дієздатної системи довгострокового інвестиційного кредитування суб'єктів економіки. Не розбудовано інноваційну інфраструктуру, передбачену 3аконом „Про інноваційну діяльність" спеціального уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань інноваційної політики та спеціалізованих небанківських інноваційних фінансово-кредитних установ у регіонах. Основними факторами зниження науково-технічного потенціалу України, яке відбулася за останній час, стали переважання застарілих технологій виробництва, низький рівень упровадження НДДКР з підвищення якості продукції, низький рівень державного фінансування НДДКР, зниження рівня людського розвитку (освіти, охорони здоров'я, соціальної активності, психологічних настроїв, значне відставання темпів HДД

2.5 Інформаційний потенціал

Інформацію завжди вважали важливою, невід'ємною складовою життя людини. Проте до середини ХХ ст. ця категорія не була об'єктом пильної громадської уваги та аналізу з точки зору її впливу на особистість i державу. Пише із входженням суспільства до нової соціальної стадії розвитку, кали економічне лідерства почало свідомо ототожнюватися з наукоємною продукцією, глибокими знаннями, вмінням швидко нарощувати професійний потенціал завдяки умілому опрацюванню інформаційних матеріалів, сформувалося принципово нове ставлення людства до інформації. 3 того часу її стали визнавати стратегічним ресурсом, що стоїть в одному ряду з природними, фінансовими, трудовими та іншими ресурсами розвитку суспільства i держави.

Інформація перебуває у постійному русі та розвитку, лишаючись основою всіх світових подій та явищ. Залежно від рівня розвитку суспільства, інформація має специфічні форми прояву, по-різному впливає на процеси соціально-економічної розбудови як кожної окремої країни, так i всього світового господарства. Нині, коли людство переживає процеси повсюдного впровадження інформаційних та телекомунікаційних технологій, коли знання набувають рушійної сили в економічному розвитку, коли майже всі країни світу перейшли на шлях ринкової економіки, інформація набуває свого нового значення, перетворюючись на економічну категорію.

Інформація це документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, призначені для передачі в процесі комунікації; зміст повідомлення; абстрактне поняття, що свідчить про застосування інформаційного підходу (теорії інформації або теорії комунікації) для аналізу того чи іншого явища об'єктивної реальності.

Обґрунтовуючи тезу про інформацію як складову національної економіки, виходять, як правило, з таких аргументів:

продукування інформації як такої це вже самостійна виробнича галузь, тобто вид економічної діяльності;

інформація нині є невід'ємним фактором будь-якого виробництва, одним із фундаментальних ресурсів кожної економічної системи;

інформація вже давно стала товаром (інколи всього один біт інформації може коштувати мільярди доларів. Інформаційний товар є досить специфічним, оскільки, з одного боку, лежить в основі створення інформаційного продукту або інформаційної послуги i виступає як матеріальний товар, а з іншого набуває товарної форми, тобто визначається не вартістю, а монопольною ціною через рівновагу попиту й рівня платоспроможності покупця);

інформація це елемент ринкового механізму, який поряд з ціною та корисністю впливає на визначення оптимального стану національної економіки та її рівноваги;

інформація в сучасних умовах стає одним з найважливіших факторів у конкурентній боротьбі.

Однією із складових економічного потенціалу національної економіки є інформаційний потенціал, який займане особливе місце в економічному розвитку національної економіки та її інтеграції у світове господарство.

Інформаційний потенціал наявні обсяги інформаційних ресурсів, інформаційної техніки і технологій та інших засобів i можливостей створювати, збирати, накопичувати, обробляти та використовувати різноманітні форми інформації для задоволення інформаційних потреб суспільства.

До національного інформаційного ресурсу відноситься уся належна Україні інформація, включаючи окремі документи i масиви документів, незалежно від змісту, форми, часу i місця їх створення, форми власності, а також кінцеві результати інтелектуальної, творчої діяльності, зафіксовані на будь-яких носіях інформації, доступні для використання особою, суспільством i державою через засоби масової інформації та телекомунікації, архіви, бібліотеки, музеї, фонди, банки даних, публічні виступи, художньо-виконавську діяльність тощо.

Інформаційний ресурс має ряд особливостей, які відрізняють його від традиційних ресурсів, зокрема:

інформація впливає на ефективність виробництва без фізичного збільшення традиційних ресурсів;

інформація діє на суб'єктивний фактор виробництва людину, його характер, особливості;

інформація прискорює процес виробництва, за рахунок зменшення періодів виробництва та обертання.

Таким чином, можна вести мову про те, що саме інформаційний ресурс здатен значно підвищити ефективність національної економіки, без будь-якого помітного збільшення обсягів використання інших ресурсів (праці, землі та капіталу).

Інформаційний ресурс діє у рамках національного інформаційного простору України, що становлять собою сукупність суб'єктів, відносин та продуктів інформаційної діяльності, які функціонують у рамках єдиного правового поля для задоволення інформаційних потреб особи, суспільства i держави засобами преси, телебачення, радіомовлення, книговидання та аудіовізуальної продукції на магнітних носіях, а також документних фондів бібліотек, архівів, музеїв.

Матеріальною основою інформаційного потенціалу виступає виробництво та використання відповідного технічного забезпечення.

Сучасний етап розвитку людства характеризується поступовою, але стійкою глобалізацією й інтернаціоналізацією, прискореними темпами розвитку всіх економічних процесів. Якщо промисловим технологіям знадобилося більше двох третин ХХ ст., щоб досягти нинішніх висот, то за останні 20 років інформаційні технології розвивалися прискореними темпами. За деякими оцінками, обсяг ринку інформаційних технологій i систем кожні п'ять років збільшується удвічі, при щорічному темпі у 10-12%. Це дає змогу створювати значну кількість нових робочих місць, збільшувати обсяги внутрішнього національного продукту.

Інформаційні технології це сукупність методів, виробничих процесів та програмно-технічних засобів, які забезпечують збір, зберігання, обробку, передачу й використання інформації, або, іншими словами, це підсилювачі інтелектуальних можливостей людей i машин, основа розвитку продуктивних сил. Причому всі ці дії спрямовано на зниження трудомісткості процесів використання інформаційних ресурсів, підвищення їхньої надійності та оперативності.

За допомогою телекомунікацій та використання інформаційних технологій, які дають змогу практично миттєво підключатися до будь-яких електронних масивів даних, отримувати інформацію й використовувати її для аналізу, прогнозування, прийняття управлінських рішень у сфері бізнесу, комерції, маркетингу тощо.

В останні десятиріччя відчувається величезний попит на інформацію, а значить, i на комунікації, що зумовлюється діловими зв'язками, обмінами, глобалізацією конкуренції тощо. Цей попит викликаний i підтримуваний значними змінами в самих інформаційних i комунікаційних технологіях, в основі яких лежать три основні сили:

розширене використання комп'ютерної техніки;

зниження ціни на передачу інформації;

поєднання комп'ютерної техніки i телекомунікаційного обладнання.

Швидкість зміни в інформаційних i комунікаційних технологіях, особливо в останні роки, значно зросла. Це спричинило появу нових товарів i послуг: стільникових телефонів, супутникового телебачення, Інтернету з сервісом "світової павутини" (це територіально розподілена гіпертекстова система Інтернет, є сервісом, призначеним для доступу до інформації, організованої за допомогою гіпертекстових зв'язків. Залежно від контексту i змісту інформація може подаватися у вигляді тексту, графіки, звуку, відео чи в будь-якій іншій формі) тощо.

У 2006 р. у світі було зафіксовано майже 1 млрд. користувачів Інтернет (15,7% населення Землі, зростання за п'ять років відбулося у 1,8 раза). Україна за цією статистикою мала 5,3 млн. користувачів (11,4% населення країни, зростання за п'ять років становило 25,4 раза), знаходячись по частці користувачів у загальній чисельності населення європейських країн попереду Молдови (10,6%), Боснії (4,9) та Албанії (2,4%). В Європі найбільша частка Інтернет-користувачів була зареєстрована серед населення Ірландії (78%), Норвегії (68%) та Швейцарії (66%).

Зміни також трансформують методи виробництва та дозволяють значно пришвидшити його процес. Інформаційні i комунікаційні технології, зумовлені розвитком наукових знань, в свою чергу, стають важливим елементом, що прискорює розвиток останніх.

Сучасний етап розвитку національної економіки передбачає впровадження в усі організаційно-управлінські та виробничо-економічні процеси новітніх інформаційних технологій, сучасних машин, механізмів, знарядь праці, використання величезних обсягів інформації і, відповідно, наявність нових та широких знань. Це визначає інформацію та процеси роботи з нею як основний чинник отримання економічних переваг, оскільки вже не потрібно доводити той факт, що країна, яка має високий рівень інформатизації більш самостійна у визначенні своїх свобод, стратегії й тактики розвитку, більш вільна у своїх діях на шляху інтеграції у світове господарство та утвердження свого позитивного іміджу на світовому ринку.

Інформаційний потенціал слід розглядати у поєднанні з технічним потенціалом (потенціалом засобів праці) та технологічним потенціалом.

Інформаційний потенціал в Україні в останнє десятиліття зазнав суттєвих змін. Однією з кардинальних тенденцій сучасного розвитку світової економіки є зростання рівня пріоритетності інформаційних продуктів i послуг порівняно з суто матеріальним виробництвом. 3а прогнозами дослідників, у перспективі до 90% працездатного населення буде пов'язано з виробництвом i виробничо-технологічним використанням інформаційних продуктів i послуг.

2.6 Виробничий потенціал

Спроможність галузей господарства країни виробляти товари та послуги для населення та виробництва називають виробничим потенціалом. В Україні провідного складовою економічного потенціалу є фізичний капітал та рівень розвитку основних виробничих фондів. Дія цих основних факторів з групи виробничих ресурсів економіки конкретизуються через використання основних фондів використання вільних виробничих потужностей, підвищення норм прибутку, запровадження енергозберігаючих технологій, посилення конкурентоспроможності своєї продукції, розвитку підприємництва, малого i середнього бізнесу, виробничої інфраструктури, інформатизації, виробництва, розвитку ТНК, реструктуризації виробництва під впливом змін попиту, ефективності використання природних ресурсів.

Стан основного капіталу в Україні погіршується. Виробничі ресурси характеризує висока міра зносу, вивільнення виробничих потужностей, висока собівартість продукції, матеріало-, енергоємність, фондомісткість виробництва. На підприємствах України фіксується гостра нестача кваліфікованих менеджерів середньої та вищої ланок. Виробництво в Україні переважно низько технологічне, збиткове. Неподоланими залишаються такі негативні явища в економіці, як нецільове використання амортизаційного фонду, вимивання обігових коштів, високий рівень неплатежів, незбалансованість економічної системи, наявність диспропорцій в основних економічних балансах. Обсяг виробничих потужностей у промисловості складає близько 85% від обсягу 1990 р. Середній вік устаткування -- 16-18 років i вдвічі перевищує відповідний показник у розвинутих країнах. Вибуття застарілих виробничих потужностей набуває обвального характеру, що багаторазово перевищує введення нових. Спад виробництва у високотехнологічних галузях що орієнтувались переважно на держзамовлення, виявився набагато більшим середнього у промисловості. При цьому парадоксально, що темпи спаду зростали відповідно до підвищення технічного рівня галузі. Рівень цих виробництв скоротився більш ніж у 5 разів, що значно перевищує загальний масштаб економічного спаду. В цих умовах постало складне завдання суспільного розвитку -- закладання підвалин нової сучасної економіки. 3а умови, якщо цього не буде досягнуто, соціальних загострень, викликаних стихійним скороченням виробничого потенціалу галузей промисловості, викликаного вибуттям основних виробничих фондів, не уникнути.

...