Національна економіка

Невідворотні та об'єктивно викликані процесами швидких реформ диспропорції в економіці, значні темпи інфляції, перехід суб'єктів господарювання в тіньовий сектор, активізація корупції, суспільна напруженість та зубожіння більшої частини населення держави визначили необхідність державного втручання в „новоутворену" економічну систему. Крім того, відомі вітчизняні та зарубіжні економісти обґрунтували недоцільність такого політичного курсу та ідеології ринкового фундаменталізму.

3а роки реформ було переосмислено та трансформовано функції структуру апарату державного управління i регулювання економіки. Так, його структура перейшла на принципи функціонального, ситуаційного управління, індикативного планування, поєднання економічних механізмів управління з адміністративними, було зміщено центри контролю за процесами суспільного відтворення (функції безпосереднього поточного контролю було делеговано місцевим органам самоврядування та безпосередньо суб'єктам господарювання), було активізовано та більш структуровано процеси нормотворення тощо.

Теоретично було обґрунтовано, що основною метою державного втручання в економіку є здійснення політики забезпечення національної злагоди між усіма суб'єктами економічних відносин, різними верствами населення, секторами і галузями економіки, оптимальна координація економічної діяльності та процесів суспільного виробництва спільно p іншими суб'єктами регулювання економічних відносин для здійснення ринкових перетворень i формування економіки нового типу.

І хоча структура механізму державного регулювання економіки містить ряд недоліків (недостатня участь держави у створенні сприятливих умов для приватного бізнесу; у розвитку новітньої фундаментальної i прикладної науки, техніки i технології, інноваційних процесів; у стримуванні процесів надмірної міграції робочої сили, пошуку векторів зовнішнього співробітництва, вирішення економіко-екологічних проблем, розмежування сфер владного впливу влади i бізнесу, а також нагальному вирішенні політичної ситуації в країні, підтримки малого i середнього бізнесу, „тамування" інтересів олігархічних кланів i груп з концентрованими інтересами. Ефективна роль держави у вирішенні соціально-економічних, екологічних та політичних питань повинна посилюватись i надалі, щоб ці питання вирішувались з урахуванням інтересів усього суспільства, а не окремих кланів, політиків та олігархів.

5. Боротьба з тіньовою економікою та корупцією. Президент України у своєму зверненні до ВРУ "Про внутрішнє i зовнішнє становище України у 2003 році" відзначив, що в умовах, коли перед національною економікою України стоїть стратегічна мета досягнення сталого економічного зростання та формування соціально-орієнтованої ринкової економіки, формування засад демократичного постіндустріального суспільства, важливо усвідомити нагальну необхідність зосередження основних акцентів економічної політики на досягненні відчутних якісних зрушень, зокрема на подоланні тих глибоких деформацій, що сформувалися в період майже десятирічної кризи. Ключовою для досягнення поставлених цілей є проблема обмеження глибокої тінізації економічної діяльності та корупції.

Потрібно виходити з того, що саме тінізація економіки реально загрожує національній безпеці та демократичному розвитку держави. Значні масштаби тіньової економічної діяльності позначаються на обсягах i структурі ВВП, гальмують соціально-економічні реформи, спотворюють офіційні дані про стан економіки, а корупційна діяльність впливає на загальний рівень довіри суспільства до влади та його консолідації.

Згідно соціологічного дослідження, проведеного у квітні 2006 року Інститутом соціології НАН України, рівень довіри громадян до бізнесу i до найважливіших інститутів держави залишається фактично незмінним. Відповідно, рівень довіри до бізнесу коливається між показниками 2,2 2,6 балів, а до державних інститутів між 2,4 та 2,6 балів.

Як відзначають самі політики та науковці, вибір Україною шляху формування ефективної конкурентоспроможної ринкової економіки вимагає подолання зазначених негативних тенденцій.

Тому з метою подолання кризових явищ в національній економіці України державним органам влади, науковцям та підприємцям необхідно сконцентрувати увагу на виробленні нової стратегії детінізації економіки, яка б першочергово розкрила для українського суспільства негативну роль „тіньової економіки" та створила реальні важелі протидії її негативним наслідкам:

створення умов для легалізації зайнятості;

сприяння розвитку банківської системи та забезпечення ефективної діяльності фінансових ринків;

скорочення рівня монополізації виробництва та розвитку конкурентного середовища;

підвищення ефективності державного нагляду та контролю за підприємницькою діяльністю шляхом застосування економічних механізмів майнової відповідальності та банкрутства з одночасним обмеженням повноважень державних регуляторних органів щодо адміністративного втручання в господарську діяльність підприємств;

посилення захисту майнових прав держави шляхом прийняття законів України: "Про управління об'єктами державної власності", "Про державні підприємства", "Про довірче управління майном"; змін i доповнень до Закону України "Про оренду державного i комунального майна";

забезпечення прозорості в діяльності виконавчої влади;

підвищення ефективності системи управління корпоративними правами;

розробка, з урахуванням світового досвіду, відповідного правового забезпечення процесу легалізації (амністії) доходів, отриманих внаслідок приховування від надмірного оподаткування та ін.

6. Міжнародна економічна парадигма розвитку України. Після розпаду СРСР на пострадянському просторі колишніми республіками було створено ряд міждержавних та міжнародних організацій. Їх формування поклало початок розвитку міжнародних відносин нових незалежних держав у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Наприклад, було сформовано такі структури, як: СНД, ЄврАзЕС, ГУУАМ, ОДКБ, ЦАС, кавказьку четвірку, планується створення єдиного економічного простору (СЕП). Проте практика їх діяльності свідчить, що вони не спроможні у повній мірі забезпечити усю сукупність необхідних умов для розвитку національних економік як відкритих систем у світогосподарській економічній системі.

3 міркувань розширення економічних зв'язків з більш розвиненими економічними системами Україною було взято стратегію на всебічний розвиток міжнародного співробітництва. За роки незалежності національна господарська система досягла у цьому напрямку окремих успіхів. Так, у 1992 році Україна стала учасницею ОБСЄ (у рамках Гельсінського процесу), у 2003 році було укладено угоду про спільне виконання програми «Підготовка шляхів до запровадження інструменту нового суспільства» з Вишеградською трупою, реалізується практична участь України в програмах сусідства „Польща Україна Угорщина" та „Угорщина Словаччина Україна", їх спільна участь у регіональній програмі центральний адріатичний дунайський південно-східний європейський простір (САD-SES) та ін. 3 90-их років Україна чітко визначилась з пріоритетами соціально-економічного міжнародного співробітництва підвищити рівень розвитку економічної системи до міжнародних вимог та активізація відносин з ЄС (зараз це політика прискореного входження в ЄС). Для досягнення поставленої мети Україна уклала ряд міжнародних та державних договорів, за якими вона бере активну участь в Угоді про розвиток вільної торгівлі в Центральній Європі (ЦЕФТА), Угоді про чорноморське економічне співробітництво (ЧЕС), у роботі НАТО, ТАСІС тощо.

Україна тісно співпрацює з європейськими сусідами у напрямку формування єврорегіонів для забезпечення транскордонного співробітництва: „Буг", „Карпати", „Нижній Дунай". Готові до функціонування вільні економічні зони на інноваційній основі, що можуть дати значний економічний ефект країнам та регіонам-учасникам.

Наша держава ратифікує угоди, використовує у практиці господарювання та управління економікою рекомендації ряду міжнародних економічних організацій (СОТ, МВФ, Група Світового Банку, Європейський Банк реконструкції i розвитку, НАФТА, ГАТТ, НАТО, ООН та ін.). Бере участь у спільних інвестиційних проектах разом з вказаними структурами тощо.

3 більшістю з них укладаються довгострокові угоди зі спільними фінансовими зобов'язаннями за їх виконанням, в деяких Україна є постійним членом груп та органів або вільним членом слухань тощо. Наприклад, за допомогою міжнародних економічних організацій в Україні протягом останніх шести років активно розробляються та реалізуються проекти у сферах стабілізації загальної економічної політики, електроенергетики та теплопостачання, екологічної стабілізації, розвитку міст, підняття сільського господарства, управління державним сектором економіки, соціальній політиці, фінансів тощо.

Проте й на сьогодні основним пріоритетом зовнішньоекономічного розвитку національної економіки України, на що спрямовані більшість з вказаних напрямків евроспівробітництва, залишається членство в ЄС. Угода про партнерство між Україною i ЄС було підписано ще у 1994 році. За цією угодою Україна та ЄС зобов'язувались спільно: підтримувати демократичні реформи та розвиток демократичних реформ, стабілізувати економічну та соціальну ситуацію, зміцнювати політичний діалог між країнами, брати активну участь у регіональному співробітництві, організовувати зустрічі на рівні держав, регіонів тощо. Україна за період співпраці з ЄС набула членства в Раді Європи i ОБСЄ, стала учасником угоди „Партнерство заради миру", ратифікувала цілий ряд міжнародних нормативно-правових актів i розпочала переговори з СОТ (входження в СОТ є однією з умов для вступу в ЄС).

За останні десять років Україна значно просунулась у своїй стратегічній меті щодо вступу в ЄС: спочатку здобула статус країни З перехідною економікою (до 2000 року вона мала статус країни з неринковою економікою), а пізніше й статус країни з ринковою економікою. Проте й до цього часу наша держава не виконує усіх вимог, які ставить ЄС до претендентів на членство в ньому. Насамперед це стосується входження України до СОТ, вступ до якої за оцінками наведеними у „Інформаційно-аналітичних матеріалах з питань вступу України до СОТ" надасть можливість національній економіці нашої держави досягти рівня розвитку постіндустріальних країн.

Проблема також полягає в тому, що в Україні при вирішенні питань щодо стратегії зовнішньоекономічної співпраці не об'єднались головні політичні та економічні сили, суспільство в цілому. І на сьогодні ведуться гострі дискусії щодо необхідності та доцільності багатовекторності в зовнішній політиці або щодо переваги прохідного напрямку розвитку України. Невирішеність даного конфлікту веде до затягування інтеграційних процесів національної економіки.

І хоча Україна намагається дотримуватись обраних напрямків внутрішнього соціально-економічного розвитку i зобов'язань за міжнародними домовленостями:

Розвивати первинний i вторинний сектори економіки;

Вирівнювати диспропорції між фінансовим та реальним секторами економіки;

3більшити реальний ВВП та знизити темпи інфляції;

Збільшити доходи та покращити умови життя та діяльності населення країни;

Довести характеристики якості продукції та послуг вітчизняних виробників до міжнародних стандартів якості;

Сформувати відповідне середовище мотивації до конкурентної поведінки на ринку, а також інституційне поле для боротьби з тіньовою економікою та корупцією;

Усунути диспаритет між секторами економіки;

Визначити стратегічним напрямком розвитку національної економіки

техніко-технологічний напрям розвитку, підвищення ролі інформації,

знань та науки в розвитку суспільного виробництва тощо.

Та все ж обґрунтованим науковим критерієм ефективної міжнародної політики незалежної національної держави є зовнішня економічна політика розвитку України як незалежної держави, яка б базувалась на загальнонаціональних інтересах соціально-економічного розвитку i балансу інтересів на мікро-, мезо-, макро та мегаекономічному рівнях, що в кінцевому результаті забезпечить їй стале економічне зростання та конкурентоспроможність на міжнаціональному ринку.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Що таке національна економіка як явище соціально-економічної реальності?

Що є предметом дослідження національної економіки як галузі знань?

Перерахуйте основні економічні науки, з якими національна економіка має тісні взаємозв'язки?

Що таке тип національної економіки?

Перерахуйте основні складові економічної системи?

У чому полягає суть теорії інститутів?

Чому більшість сучасних економічних систем є змішаними?

Що таке національне багатство суспільства? Чим воно відрізняється від національного доходу?

В якій системі макроекономічного рахівництва враховувався проміжний продукт?

Що таке стратегія розвитку національної економіки? Якою вона є в Україні на сучасному етапі її розвитку?

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

Що вивчає національна економіка:

а. Використання обмежених ресурсів суспільства та управління ними.

b. Досліджує питання розвитку окремих галузей народного господарства.

с. Методологічні питання розвитку економічної життєдіяльності суспільства.

d. Питання про доцільність державного втручання в економіку.

е. соціально-економічні явища i процеси, що протікають в економіці

певної країни, а також методологічні підходи щодо їх оптимізації i

розробки державної політики з питань розвитку національної господарської системи.

Визначте систему базисних інститутів економіки:

а. Праця управління влада власність.

b. Праця влада капітал власність.

с. Праця влада наука управління власність.

d. Наука знання управління капітал.

е. Праця управління влада техніка.

3. Національна економіка як галузь знань зародилась:

а. У Римі та Греції у V-IV ст. до н.е.

b. У XVІI-XVIІI ст. у руслі класичної політичної економії.

с. У період Великої депресії (30-их рр. ХХ cт.).

d. На початку ХХ ст. у період значних техніко-технологічних, економічних та соціальних зрушень у житті суспільства.

е. У 70-их рр. ХХ ст. у теорії неокласичного синтезу.

4. Визначте основні елементи моделі національної економіки:

а. Продуктивні сили.

b. Техніко-економічні відносини.

с. Соціально-економічні відносини.

d. Організаційно-економічні відносини.

е. Господарський механізм.

f. Усі вище вказані елементи.

5. Які з вказаних економічних систем класифікуються з точки зору формаційного підходу:

а. Первіснообщинний лад.

b. Рабовласницький лад.

c. Індустріальне суспільство.

d. Ринкова економіка.

е. Соціалізм.

6. 3а структурно-управлінським аспектом розвитку економіки розрізняють:

а. Ринкову економіку.

b. Неринкову економіку.

с. Індустріальну економіку.

d. Економіку знань.

е. Феодальну економіку.

7. Інфляція це:

а. Переповнення каналів грошового обігу країни масою надлишкових паперових грошей порівняно з потребами обігу в них, що супроводжується падінням рівня заробітної плати та швидкими темпами зростання цін.

b. Взаємозалежність між сукупним експортом та імпортом національної економіки.

с. Спеціальний показник, що поєднує три складові (ВВП, грамотність i тривалість життя) та дає складну оцінку людського прогресу.

d. Сукупність вироблених i нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни.

е. 3агальні зміни цін на товари та послуги, якими користується населення країни протягом певного періоду часу.

8. Індекс технологічного розвитку відображає:

а. Відносну конкурентоспроможність національної економіки на міжнаціональному ринку.

b. 3міни цін на товари i послуги, якими користується населення країни.

Застосовується для динаміки реальної заробітної плати у країні.

с. Роль техніки та науки у розвитку економіки та враховує кількість зайнятого персоналу на НДДКР, кількість патентів та наукових публікацій у розрахунку на мільйон мешканців держави.

d. Рівень грамотності, кількість людей, що мають середню освіту та кількість людей з вищою освітою (у відсотках від усього населення країни).

е. Сукупність вироблених i нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни.

9. Національне багатство це:

а. Сукупність вироблених суспільством протягом певного періоду матеріальних благ.

b. Сукупність нематеріальних благ суспільства, вироблених та накопичених ним протягам усього його історичного розвитку.

с. Усе природне багатство суспільства.

d. Сукупність вироблених i нагромаджених суспільством матеріальних та духовних благ, набутих протягом усього його існування, а також природний потенціал країни,

е. Сукупність матеріальних та нематеріальних благ, вироблених як резидентами, так i нерезидентами країни за певний фінансовий період.

f. Грошові цінності у вигляді грошових знаків, цінних паперів, усі людські здібності, досягнення у науці та техніці, культурі i спорті, у мистецтві, а також нагромаджений виробничий досвід суспільства (виражається у загальнолюдському знанні).

10. Перерахуйте основні макроекономічні показники, що відображають розвиток національної економіки (не менше 5 показників).



Розділ II. Характеристика економічного потенціалу національної економіки

Основні поняття i терміни

* Вичерпні природні ресурси; * Нефінансові невироблені активи;

* Економічний потенціал; * Нефінансові вироблені активи;

* Загальне збільшення населення; * Потенційні ресурси;

* 3агальне зменшення населення; * Природний приріст населення;

* Людський капітал; * Природні ресурси;

* Міжнародний поділ праці; * Природні умови;

* Науковий потенціал; * Природно-ресурсний потенціал;

* Національне багатство; * Суспільне виробництво;

* Невичерпні природні ресурси; * Трудовий потенціал;

* Непоновлювальні природні ресурси; * Фінансові активи.

2.1 Поняття та склад потенціалу національної економіки

У наш час поняття «економічний потенціал», незважаючи на досить широке розповсюдження в науковій літературі, не має однозначного тлумачення. Найбільш поширеним є наступне. Економічний потенціал країни характеризує здатність суспільства виробляти товари i послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян.

Суспільним виробництвом є процес перетворення ресурсів в продукцію необхідного обсягу i якості. У цьому плані воно у вирішальному ступені залежить від наявності i використання взаємопов'язаних i взаємозумовлених ресурсів, що визначають можливості виробництва:

основного капіталу та інших нефінансових i фінансових активів;

природних ресурсів;

людських ресурсів;

організації управління;

інноваційного потенціалу.

Перші три елементи об'єднуються поняттям національного багатства в традиційному i розширеному розумінні. Вони визначають початкові ресурсні можливості виробництва.

Разом з тим, темпи i якість економічного зростання в сучасних умовах у вирішальній мірі визначаються розвитком науки i інноваційними перетвореннями, що забезпечують приріст виробництва, в основному за рахунок наукомістких товарів i послуг, істотне зниження ресурсномісткого виробництва, а також поліпшенням організації виробництва й управління.

Потенціал економічного розвитку складається не тільки з початкових ресурсів, але також з науково-інноваційного i управлінського потенціалів. Організація управління i науково-інноваційний потенціал тісно пов'язані з національним багатством, проте через їх сутнісні характеристики розглядаються як самостійні елементи економічного потенціалу.

Наявність i використання цих чинників виробництва, у свою чергу, пов'язані з суспільним i економічним ладом країни, зовнішньоекономічною ситуацією i економічною політикою, здатною прискорювати економічний розвиток, якщо вона націлена на довготермінове ефективне відтворення, підвищення добробуту населення, модернізацію виробничого апарату, зростання конкурентоспроможності i забезпечення економічної безпеки. Питання науково-інноваційного потенціалу, а також суспільного i економічного ладу та економічної політики є предметом розгляду в інших розділах підручника.

Найважливішою характеристикою, що визначає потенційні можливості країни з виробництва товарів i послуг, е національне багатство, що характеризує базові чинники економічного зростання, забезпечує збільшення валового національного продукту i валового національного доходу як джерел задоволення потреб суспільства.

Національне багатство є результатом діяльності попередніх поколінь людей i в той же час основою виробничої діяльності поколінь, що живуть зараз. Воно є вартістю сукупності економічних об'єктів, що забезпечують їх власникам можливість отримання економічної вигоди. національне багатство (національний капітал) в традиційному розумінні відображає величину накопичених в країні матеріальних i нематеріальних цінностей, створених для виробництва i споживання, золотовалютних запасів, боргів інших країн (за вирахуванням боргів іншим країнам) i власності даної країни в інших країнах. У цьому плані воно є реальним, речовим багатством, реальними активами національної економіки.

Разом з тим, національне багатство може бути визначене як сукупна вартість всіх економічних активів (як фінансових, так i нефінансових) в ринкових цінах, що знаходяться у власності резидентів країни, за вирахуванням їх фінансових зобов'язань нерезидентам країни. При цьому слід враховувати, що фінансові документи (акції, облігації i інші цінні папери), як правило, мають цінність лише тому, що представляють права власності на речові елементи національного багатства та доходи від них.

Складовими частинами національного капіталу є індивідуальні капітали. Відтворення індивідуальних капіталів в їх взаємозв'язку утворює єдиний процес відтворення всього капіталу суспільства. У цій складній i суперечливій єдності індивідуальні капітали формально виступають як ресурси незалежних виробників товарів i послуг. В той же час вони об'єднуються системою економічних зв'язків, зумовлених закономірностями ринкового господарства попитом i пропозицією, конкурентними умовами, станом ринків, факторів виробництва i готової продукції i послуг, ринку позикового капіталу та ін.

Згідно системи національних рахунків (СНР), розробленої Статистичним відділом ООН, до обсягу національного багатства входять нефінансові i фінансові активи.

Нефінансові активи підрозділяються на нефінансові вироблені активи i нефінансові невироблені активи. Окремо визначається також обсяг споживчих товарів тривалого користування в домашніх господарствах i прямі іноземні інвестиції.

Нефінансові вироблені активи це активи, що є результатом виробничої діяльності: основний капітал, запаси матеріальних оборотних коштів i цінності.

Нефінансовими невиробленими активами є активи виробництва, що не є результатом виробництва. До них відносяться матеріальні невироблені активи (земля, природні ресурси) i нематеріальні невироблені активи, що з'являються в результаті юридичних i облікових операцій (наприклад, права на певні види діяльності).

Фінансові активи це активи, яким, як правило, протистоять фінансові зобов'язання інших господарюючих суб'єктів. Наприклад, наданий кредит є активом для того, хто надав кредит i борговим зобов'язанням для особи, що його отримала. Активи i фінансові зобов'язання між резидентами країни в основному відповідають один одному. Різниця між активами i зобов'язаннями резидентів країни у взаєминах з нерезидентами характеризує чисту вартість власного капіталу, що входить в національне багатство країни.

Особисте майно населення враховується окремо. До його складу включаються житлові i невиробничі споруди, побутові товари тривалого користування i запаси споживчого призначення. До них відносяться автомобілі, холодильники, пральні машини, телевізори, комп'ютери i інші матеріальні активи, що знаходяться в домашніх господарствах. Включення їх в окрему групу обумовлено тим, що категорія національного капіталу пов'язана з розумінням національного капіталу як сукупності економічних об'єктів, що приносять дохід.

В цілях визначення національного багатства країни складається баланс активів i пасивів. У ньому відбивається вартість нефінансових i фінансових активів країни i фінансових зобов'язань на певну дату. Визначена на цій основі величина нефінансових активів в сумі з чистими фінансовими вимогами до резидентів інших країн характеризує загальну величину національного багатства.

Наявність i ефективність використання національного багатства визначає величину виробництва ВВП в цілому i з розрахунку на одного жителя країни, його приріст, накопичення i дію цих чинників на рівень i якість життя населення. За попередніми даними міжнародних зіставлень, проведених під егідою ООН, розвинені країни у декілька разів випередили інші країни з виробництва ВВП на душу населення.

За рівнем виробництва ВВП на одного жителя Україна відстає від США в 4,5 рази, від Німеччини i Японії більш ніж в 3 рази. Багатократні відмінності в рівні виробництва товарів i послуг є наслідком об'єктивних процесів. В останній третині ХХ ст. в результаті накопичення знань, розробки нових технологій i їх широкого розповсюдження почалося формування інформаційно-індустріального суспільства, що приходить на зміну індустріальному.

В устрої життя людства відбуваються кардинальні зміни. Нове суспільство, що розвивається, істотно відрізняється від своїх історичних попередників. Воно ґрунтується на розвитку науки i ефективних технологій, новій якості людського капіталу, зміні соціальної структури суспільства, вищому рівні управління, раціональнішому використанні ресурсів, пов'язаними з цими чинниками новими можливостями у виробництві, споживанні i зниженні питомих витрат ресурсів на випуск продукції i послуг. В сукупності ці обставини утворюють новий синергетичний ефект, що обумовлює формування нового суспільства, в якому людський капітал перетворюється на головний чинник економічного розвитку.

Людський капітал це сума природжених здібностей, загальної i спеціальної освіти, придбаного професійного досвіду, знань, творчого потенціалу, морально-психологічного i фізичного здоров'я, що забезпечують можливість приносити дохід.

Він починає розглядатися як найважливіша частина національного багатства. Відповідно виникає нова розширена концепція національного багатства як категорії, що включає також людський капітал.

Основними сферами діяльності, що формують людський капітал, є науково-освітній комплекс, система охорони здоров'я i сфери, що безпосередньо забезпечують умови життя.

Оцінка людського капіталу як складової частини національного багатства здійснюється шляхом визначення витрат на підготовку працівника, включаючи витрати на виховання, освіту, професійну підготовку, самоосвіту i так далі (на це в сучасних умовах потрібно близько 25 років). В цілях зіставлення національного багатства різних країн проводиться його переоцінка на долари США (або іншу валюту) за паритетом купівельної спроможності валют. В той же час величина людського капіталу може визначатися виходячи з потенційного доходу, який він може приносити.

2.2 Природно-ресурсний потенціал

Природно-ресурсний потенціал (ПРП) країни є важливим фактором розміщення й розвитку її продуктивних сил. Це поняття, що визначається кількістю, якістю, сполученням природних ресурсів території. Він є важливим фактором розміщення господарської діяльності i населення.

Природні ресурси це всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо. Тобто, це сукупність природних ресурсів i природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини i суспільства. Під ними розуміємо все те, що людина використовує для забезпечення свого існування. Це продукти харчування, мінеральна сировина, енергоносії, повітряний простір, вода, життєвий простір, об'єкти для задоволення естетичних потреб. Природно-ресурсний потенціал регіону впливає на його ринкову спеціалізацію i місце в територіальному поділі праці, визначає тенденції його розвитку.

Категорія «природні ресурси» вказує на безпосередній зв'язок природи з господарською діяльністю людини, що нерідко призводить до негативних суспільних явищ, завдаючи природі великої шкоди. Процес взаємодії людини з довкіллям по суті своїй двоєдиний. З одного боку, це використання природних ресурсів, а з іншого, вплив на довкілля i необхідність брати до уваги природоохоронні процеси.

Природні умови це тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя i діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій i невиробничій діяльності людей. Однак природні умови значним чином визначають особливості економічної діяльності людини, опосередковано визначають ступінь їх ефективності.

Таким чином, компоненти природи стають природними ресурсами тоді, коли людина залучає їх у процес виробництва як предмет або засіб праці. У випадку опосередкованого впливу на економічну діяльність ці компоненти природного оточення оцінюються або як природні умови, або як системні компоненти природного середовища функціонування продуктивних сил. Таким компонентом, наприклад, є глибокі надра землі, які ми поки не можемо використати в якості ресурсу, але знаємо про їх існування. ПРП є багатокомпонентним. Сучасні дослідники виділяють такі його складові:

земельні;

мінерально-сировинні;

водні;

лісові;

фауністичні (мисливсько-рибальські);

природно-рекреаційнi ресурси.

Іноді виділяють окремо в якості компонентів ресурсів просторові ресурси, кліматичні, геотермальні, енергетичні ресурси приливів та відливів, ресурси атмосферного повітря тощо.

Природні ресурси оцінюються також за ознаками належності до ресурсної бази розвитку певних видів виробництва:

промислові природні ресурси;

сільськогосподарські природні ресурси;

культурно-ландшафтні ресурси розвитку рекреаційної галузі;

ресурси просторового розміщення галузей інфраструктури (транспортних шляхів, ліній зв'язку тощо).

Природні ресурси оцінюються за ознаками вичерпності, за якими вони поділяються на дві групи: вичерпні (більшість ресурсів) та невичерпні (тепло землі й сонця, енергія води та вітру). якщо ресурси можуть бути штучно або через природні механізми відновлені, як-то: лісові насадження, фауністичний світ, ґрунт, водні ресурси тощо, вони вважаються відновлювальними. Усі ресурси оцінюються з різних точок зору для з'ясування можливостей їх використання у виробничій діяльності людей. Так, існують інженерно-технологічний, економічний та екологічний (еколого-економічний) види оцінки природних ресурсів.

У господарському відношенні можливі для експлуатації природні ресурси поділяються на чотири групи:

зовнішні енергія Сонця, гравітаційна енергія;

поверхні 3емлі, що в свою чергу поділяються на ресурси фізичного. середовища (поверхні літосфери та гідросфери) та біологічні (наземні, водні, ґрунтові);

земних глибин мінерально-сировинні (металічні, неметалічні);

паливно-енергетичні.

За цільовим призначенням природні ресурси поділяються на: матеріальні, пізнавальні, естетичні, рекреаційні тощо.

За рівнем необхідності для життя людини природні ресурси поділяються на: вкрай необхідні (повітря, вода, їжа) i відносно байдужі.

У зв'язку з інтенсивним використанням природних ресурсів, їх виснаженням i деградацією вони стають предметом все більшого вивчення багатьох галузей науки: економіки, екології, географії, геології тощо. Комплексність використання природних ресурсів визначає можливість i необхідність варіантного підходу до їх використання. Вибір варіанта, хоч i заснований на всебічному врахуванні природних властивостей ресурсів, але визначається також соціально-економічними i технічними факторами загальними i локальними.

Розглянемо детальніше, якими природними ресурсами володіє Україна.

Земельні ресурси. До земельних ресурсів належать землі, які використовуються або можуть бути використані різними галузями господарства. Земельний кодекс України визначає кілька основних категорій землекористування залежно від функціонального використання та цільового призначення земель: землі сільськогосподарського призначення, землі населених пунктів, землі промисловості, транспорту, зв'язку, землі природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі лісового фонду, землі запасу, землі водного фонду.

У структурі земельного фонду (територіальний аспект земельних ресурсів) 69,1% становлять сільськогосподарські угіддя, забезпеченість якими одного мешканця країни досить висока 0,89 га. Площа орних земель становить 32,5 млн. га, на кожного жителя їх припадає 0,69 га. Ліси й лісові площі займають 17,8%, в тому числі вкриті лісом 14,7%. Чотири відсотки території країни вкрито водою, 1,5% болота й заболочені території (табл. 2.2.1.).

Таблиця 2.2.1 - Земельний фонд України станом на 1 січня 2005 р.

Види основних угідь	Площа земель
	всього тис. га	% до аг. площі
Сільськогосподарські землі	41722,2	69,1
Ліси та інші вкриті лісом площі	10782,2	17,8
3абудовані землі	2442,0	4,0
Всього земель (суша)	57926,7	96,0
Води (території, покриті поверхневими водами)	2428,1	4,0
Разом (територія)	60354,8	100



На кінець 2005 р. орні землі становили 77,8% загальної площі сільгоспугідь. У центральних, південних i подільських областях рівень розораності земель сягає 86-90% i більше, в решті областей 60-80%.

Лише в 3акарпатті рівень розораності менший (50%). Такі самі відмінності існують i в землезабезпеченості населення від 0,15 га ріллі на одну особу в 3акарпатті до 1,5 га у південних районах.

Під багаторічними насадженнями перебуває порівняно невелика площа земель (близько 2,5%), проте в Криму й 3акарпатті вже 6-7% сільгоспугідь, в Чернівецькій області 5%, тоді як на Кіровоградщині менше 2%. Сіножатями кінець 2005 р. було зайнято 2,42 млн. га, найбільше їх у 3акарпатті (20,5%) та на Поліссі (до 15%). Пасовищ 5,5 млн. га.

Площа зрошуваних земель в Україні становить 2,2 млн. га. На них виробляється понад 7% валової продукції рослинництва. Площі земель, які потребують зрошування, становлять понад 10 млн. га.

Структуру ґрунтового покриву України формують 650 видів ґрунтів, які об'єднуються в ґрунтові типи поширені зонально. На Поліссі найпоширеніші дерново-підзолисті, дернові, лучно-болотні, торфові ґрунти й торфовища. В лісостеповій зоні переважають різні типи чорноземів, сірі лісові ґрунти, трапляються лучні, солончакові та солонцеві. У північно-західній частині степової зони поширені чорноземи, а на півдні каштанові ґрунти, є тут також середньо-, сильно- i слабосолонцюваті ґрунти. Гірські масиви Карпат та Криму вкриті бурими лісовими й сіро-6урими лісовими ґрунтами.

Дедалі більше ґрунтів підкислюється, в них зменшується вміст рухомого фосфору та обмінного калію. 3меншуеться фізична площа зрошування, а сучасний технічний стан зрошувальних i осушувальних систем не сприяє раціональному використанню землересурсного потенціалу України. До 20% земель міських, приміських та індустріальних районів перебуває у кризовому стані. Брак належного фінансування призвів до практичного припинення робіт з проведення протиерозійних заходів та заходів щодо рекультивації порушених земель.

У найближчій перспективі структура землекористування значно зміниться через зростання кількості фермерських землеволодінь i подальшу приватизацію землі. Однією з найважливіших проблем переходу до ринкових відносин є розробка деталізованого земельного кадастру на основі бонітування ґрунтів.

Кількісні параметри агрокліматичних ресурсів у межах України територіально диференційовані. Так, агрокліматичні ресурси півдня Криму дають змогу вирощувати субтропічні культури, а в цілому територія України придатна для вирощування усіх культур помірного поясу. Проте для одержання гарантованих урожаїв на півдні України потрібне штучне зрошування, оскільки тут випадає недостатньо опадів улітку, а також можливі засухи.

На фоні інших держав Україна має потужний потенціал земельних ресурсів. Із 60,3 млн. гектарів земель майже 70 % становлять сільськогосподарські, 17% лісові угіддя. Майже 4 о/о території країни забудовано.

У результаті перерозподілу земельних ресурсів у державній власності залишилося 49,7% земель. 3дійснено паювання 26,4 млн. га земель, переданих у колективну власність 11419 підприємствам. Розпочалося масове відведення власникам земельних часток (паїв) земельних ділянок у натурі та видача державних актів на право приватної власності на землю. Власникам земельних часток передано в оренду 22,4 млн. га земель.

3апроваджуються економічні механізми регулювання земельних відносин. Однак позитивні досягнення у здійсненні земельної реформи ще не привели до радикального та ефективного оновлення сільськогосподарського виробництва, пожвавлення інвестиційних процесів в інших галузях виробництва, підвищення добробуту населення.

Тому в сучасних умовах є необхідним визначення основник напрямів подальшого реформування земельних відносин з метою забезпечення ефективного використання потужного потенціалу земельних ресурсів держави.

В Україні забудовано 4% земель, 2% складає територія міст, в яких проживає 68% населення i зосереджено 3/4 основних виробничих фондів. Раціональне використання земель міст, населених пунктів як ресурсної складової залишається важливим резервом.

Мінерально-сировинні ресурси. Мінерально-сировинні ресурси (табл. 2.2.2.) належать до невідновних, оскільки процес їх природного відновлення дуже тривалий - десятки й сотні мільйонів років. 3а характером використання мінеральні ресурси поділяють на три групи паливно-енергетичні, рудні й нерудні. Особливістю розміщення мінеральних ресурсів є їх нерівномірне поширення в надрах землі. На даний час в надрах України виявлено близько 20000, розвідано i враховуються Державним балансом запасів 7829 родовищ i проявлень 97 видів природних i техногенних корисних копалин, з яких 3329 родовищ 62 видів корисних копалин залучено до промислового освоєння більше, ніж на 2000 гірничо-видобувних підприємств.

В структурі паливних ресурсів України домінує кам'яне i буре вугілля, запаси якого зосереджені в Донецькому i Львівсько-Волинському басейнах.

Донецький басейн розташований на сході України i має площу 53,2 тис. км2. Родовища кам'яного вугілля тут концентруються на трьох ділянках: Старий Донбас - на межі Донецької й Луганської областей, 3ахідний Донбас - Павлоградсько-Петропавлівська група родовищ у Дніпропетровській області, Південний Донбас - на півдні Донецької та Луганської областей. Вугленосні пласти розвідані до глибини 1200-1500 м, всього виявлено 120 промислових пластів потужністю 0,5-2,0 м. Більшість вугілля залягає на глибині 500-750 м, де в 25 пластах зосереджено 75% розвіданих його запасів. Енергетичні марки вугілля (антрацит) залягають на півдні Донбасу, в інших районах поширене високоякісне коксівне вугілля.

Львівсько-Волинський кам'яновугільний басейн займає площу 8 тис. км2. Вугільні пласти залягають тут горизонтально на глибині 300-659 м. 3 60 розвіданих пластів лише 16 мають робочу потужність 0,5-1,0 м. Вугілля має меншу теплотворчу здатність, вишу зольність i довге полум'я при згорянні, що сприяє використанню його для теплоенергетичних потреб. 3 родовищ кам'яного вугілля розвідані Роменське (Сумська о6ласть), Петрівське (Харківська область) i Бешуйське (Крим).

Бype вугілля видобувають у Придніпровському буровугільному басейні площею понад 100 тис. км2. Основна маса його залягає в Кіровоградській i Дніпропетровській областях. Тут найбільші родовища - Верхньодніпровське, Олександрійське, Новоалександрівське. Середня потужність пластів - 4-5 м, глибина залягання - від 10 до 200 м, що дає змогу видобувати 2/3 палива відкритим способом.

Таблиця 2.2.2 - Запаси корисних копалин в Україні

Вид корисних копалин	Одиниця Виміру	Запаси за категоріями	Кількість родовищ
		А+В+С,	С,	Усього	Що розробл.
Нафта, конденсат	тис.т	234848	55500	278	178
Газ природний	млн.м	1148283	333800	336	208
Вугілля кам'яне	тис.т	43219900	109106000	685	257
Вугілля буре	тис.т	2588200	319500	77	11
3алізна руда для Збагачення	тис. т	26321401	4304375	52	28
Марганцева руда	тис.т	2276397	169192	3	2
Ртутна руда	тис.т	5245	14038	11	4
Сірчана руда	тис.т	665129	145730	12	5
Калійно-магнієва сіль	тис.т	2738099	792246	18	6
Кухонна сіль (кам'яна)	тис.т	16442210	6814828	14	11
Графітова руда	тис.т	125951	38881	5	1
,Цементна сировина	тис.т	3132283	906140	39	24
Цегельно-черепична Сировина	тис.т	2378572	92882	1825	851
Піщано-гравійна Сировина	тис.т	3021049	400562	397	104
Бентонітова сировина	тис.т	61330	221	6	2
Каолін вогнетривкий	тис.т	66992	19903	7	5
Доломіти	тис.т	425098	48463	8	4
Флюсовий вапняк	тис.т	2523843	165369	14	7
Пісок формувальний	тис.т	889726	238687	21	8
Мінеральні підземні Води	млн. мз	64,5 за дабу	0,9 за добу	146	112

Перспектива розвитку буровугільної бази полягає в освоєнні родовищ Лівобережжя Синельниківського, Оріхівського, Санджарівського. Можлива розробка Новодмитрівського (Харківщина), Сула-Удатійського (ІІолтавщина) родовищ. За оцінками, на Лівобережжі міститься 11% геологічних запасів бурого вугілля. Відоме також Белградське родовище в Одеській області. Загальні промислові запаси бурого вугілля становлять 2588200 тис. т (А + В+ С,) i за категорією С2 ще 10906000 тис. т.

Україна один з найстаріших регіонів промислового видобутку нафти та пов'язаного з нею природного газу. Обстежено й розвідано 278 родовищ нафти i 336 природного газу, з них експлуатується відповідно 178 i 208, 3 надр України видобуто на сьогодні близько 350 млн. т i 1700 млрд. м3. Обсяги промислових запасів становлять 234,8 млн. т нафти й 1148,2 млрд. м3 конденсату природного газу. Нафтогазоносні площі зосереджені в трьох регіонах Передкарпатському, Дніпровсько-Донецькому та Причорноморсько-Кримському. У Передкарпатті відкрито 16 родовищ нафти (найбільші Долинське, Уличинсько-Орівське) на глибинах 1000-3000 м. Серед основних газових родовищ Угерське, Рудківське, Більче-Волицьке, нафтогазових Бабчинське i Битків-Пасічне.

Найперспективнішим є Причорноморсько-Кримський район. Тут відкрито понад 20 площ i родовищ природного газу. Перспективні газові поля лише в Азовському морі оцінюються 1,3 трлн. мз природного газу. Експлуатуються газові родовища Джанкою i Тарханкутського півострова, відкрито Північной Східно-Казантипське родовища.

Загальні геологічні запаси горючих сланців оцінюються в 4 млрд. т. Відомі їх родовища на межі Черкаської i Кіровоградської (Болтинське) i в Хмельницькій областях (Флоріанівське), в Карпатах (менілітові сланці).

В Україні відомо понад 1500 родовищ торфу, а геологічні його запаси становлять 2,46 млрд. т, з них промислових 1,84 млрд. т. За загальними покладами виділяються Волинська (Цирське, Турське), Рівненська (Морочне, Дубняки, Кремінне), Чернігівська (Замглайське, Сновське), Київська (Ірпінське, Супійське) та Львівська (Стоянівське, Львівське) області.

Є в Україні також родовища уранових руд, які розробляються Смолінським рудоуправлінням (Кіровоградська область) i виявлені в Побужжі (Південне, Калинівське, Лозоватське), на Волині та Жовтих Водах (Дніпропетровська область).

Загальні запаси залізних руд за категоріями А+ В+ С1 оцінюються 26,3 млрд. т, 3 них 18,7 млрд. т у Криворізькому басейні. Більшість залізних руд зосереджена в 48 родовищах Криворізько-Кременчуцького, Білозерсько-Конкського та Керченського басейнів i Приазовському залізорудному районі.

Криворізько-Кременчуцький залізорудний басейн єдиний рудоносний масив, який вузькою (2-7 км) смугою простягається на більш ніж 100 км Дніпропетровської області i до півдня Полтавщини. Загальна площа гірничого відводу сягає 700 км2, площа гірничих робіт 360 км2, загальні запаси залізної руди 27,1 млрд. т(понад 83% загальних у державі). Розробляється 10 кар'єрів глибиною до 300 м кожний i 26 шахт 3 65 розвіданих з максимальною глибиною 1125 м. Багаті на залізо руди розробляються шахтним способом, бідні відкритим. Басейн характерний значним порушенням порід та розвитком техногенної тріщинуватості, що спричиняє підтоплення на гірничих виробітках, ускладнює умови видобутку i загострює вкрай напружену екологічну ситуацію.

У Білозерсько-Конкському басейні поклади залізної руди на 45 км простягаються уздовж лівого берега Дніпра в Запорізькій області, промислові запаси її становлять 0,7 млрд. т, загальні 2,5 млрд. т.

Керченський залізорудний басейн містить 1,8 млрд. т залізних руд, з них промислових 1 млрд. т. Руди містять 30-40% металу i залягають неглибоко від поверхні. Руйнування міжгалузевих зв'язків призвело до тимчасової консервації басейну в середині 90-х років.

Приазовський залізорудний район об'єднує кілька родовищ, серед яких найбільші Базавлуцьке та Гуляйпільське. Він розглядається як першочергова резервна база сировини. Локальні осередки родовищ залізних руд є в Харківській (Вовчанське) та в Донецькій (Мангуське) областях.

3 чорних металів другим за значенням є марганець. Загальні його запаси 3,5 млрд. т, промислові 2,3 млрд. т, Україна забезпечує 32% його світового видобутку. У Нікопольському марганцеворудному басейні виділяються Нікопольський, Інгулецько-Дніпровський та Великотокмацький райони. В останньому сконцентровано 1,4 млрд. т руди. Залягає вона горизонтальними пластами на глибині 15-170 м, що сприяє відкритому її видобутку. Вміст у ній чистого металу 27-28%. Марганцеві руди є також у Побузькому, Донецькому й Покутському марганцеворудних районах.

До чорних металів належить також хром, руди якого є в Побужжі (прогнозні запаси 2,6 млн. т), а зосереджені переважно в Капітанівському родовищі.

Рівень розвитку кольорової металургії в Україні зумовлений низьким забезпеченням її території рудами кольорових металів. Запаси руд із вмістом нікелю 3-5% зосереджені в 10 родовищах двох труп Побузькій (6 родовищ, з яких сьогодні експлуатується Деренюське) та Дніпропетровській (Нове, Тернівське, Девладівське). Руди розробляються відкритим способом.

Алюмінієва сировина залягає у вигляді бокситів (Високопільське родовище), алунутів (Берегівське, Беганське, Лопошнянське) i нефелінів (Приазов'я), але експлуатується з них тільки Високопільське. Ртутні руди розробляють на Микитівському родовищі, тут є також запаси сурми.

Родовища титанових руд відомі в Житомирській (Іранське родовище) i Дніпропетровській (Самотканське родовище) областях. Поліметалеві руди виявлено в Берегівському й Беганському родовищах на Закарпатті, у Вінницькій та Луганській областях. Мідні руди є в Донецькій області (біля Артемівська), Рухівському масиві в Карпатах та в Запорізькій області. Перспективними є поклади самородної міді в Рівненській, Волинській і Хмельницькій областях. Молібден виявлено в середньому Придніпров'ї, Побужжі, вольфрам - на Кіровоградщині, олово у Приазов'ї, ванадій - у Житомирській області.

Знайдені в Україні i запаси золотої руди. Основні її запаси зосереджені в Кіровоградській, Дніпропетровській, Житомирській, Черкаській, Луганській, Донецькій областях та в Мужіївському (Закарпатська область) родовищі. Останніми роками запаси золота виявлено на півночі Одеської області. В цілому відкрито 236 родовищ золота.

Вогнетривкі глини в Україні містяться в кількох основних групах родовищ - Часів'ярське, Новоселівське, Новорайське (Донецька область), Полозьке (Запорізька), Озернянське (Черкаська), Павлоградське i П'ятихатське (Дніпропетровщина).

Близько 4/5 усіх покладів доломітів зосереджено в межах металургійних баз (Криворізьке, Оленівське, Новотрощьке, Ямське), вогнетривів -- у межах Кіровоградської, Запорізької ї Дніпропетровської областей (Правдинське, Веселівське). Флюсові вапняки виявлено більш як у 20 родовищах, найбільші з них Оленівське, Каракубське, Новотроїцьке. Формувальні піски (Часів Яр, Горохівське, Бантишівське) i глини (Горбківське на Закарпатті, Пижівське в Хмельницькій області) використовуються в ливарній справі та інших галузях.

Самородну сірку видобувають у Роздольському та Новаяворівському родовищах. Вміст корисної речовини в ній становить 30%. Руда залягає на глибині до 50 м i розробляється відкритим способом. Її запаси повністю забезпечують потреби України й навіть дають можливість експортувати, хоча з точки зору екологічної безпеки слід зменшити масштаби її видобутку.

Загальні промислові запаси кам'яної солі перевищують 16 млрд. т, а основні родовища її розміщені в Донбасі (Артемівськ, Слов'янськ), Закарпатті (Солотвине), Прикарпатті (Болехівське, Долинське, Дрогобицьке), на Харківщині (Єфремівське) та у Присивашші (Генічеське, Східносиваське, Сасик-Сиваське). Калійні солі видобувають як шахтним. так i відкритим способом у Калуш-Голинському родовищі й Стебницькій групі родовищ. Глибина залягання рудних тіл 200-300 м.

Графіт виявлено в Петрівському i Водянському (Запорізька область), Старокримському (Донецька) родовищах, проте розробляється він лише у Завалівському родовищі (Кіровоградська область).

Фосфорити відкриті й розробляються в Ізюмському (Харківська область), Кролевецькому (Сумська), Незвиському (Придністров'я), перспективні апатитові утворення виявлено на Житомирщині та в Приазов'ї.

Україна багата на будівельну сировину. Базальти розробляються в Рівненській (Берестовицьке, Яноводолинське родовища), Донецькій (Волноваське). Дніпропетровській (Криворізьке) областях, мармур - у Карпатах (Лугівське, Тереблянське), Криму (Мраморинське, Севастопольське).

Промислові запаси бутового каменю становлять 2 млрд. мз, мурувального каменю - 375 млн. м3. Вапняки утворюють кілька ареалів - Придністровський, Кримський, Донбаський, а крейда i мергель Волино-Подільський, Сумський та Східний (Луганська, Харківська, Донецька області) ареали.

Найбільші родовища бентонітів -Черкаське, Камиш-Бурунське родовища. Промислові запаси скляних пісків 120 тис. т. Вони Містяться більш як у 20 родовищах (найбільші Авдіївське, Новоселівське, Глібівське).

У Волинській i Рівненській областях, Приазов'ї та Кривому Розі є запаси напівдорогоцінних каменів. Трапляються берил, топаз, бурштин, аметист, агат, яшма, гірський кришталь.

Слід зазначити, що Україна має великі можливості для експорту залізної руди, марганцю, титану, сірки, калієвих солей та іншої сировини.

Водні ресурси. Водні ресурси знаходять застосування в енергетичній галузі, є джерелом виробничого й побутового водопостачання, а також Простором розміщення підприємств та шляхів водного транспорту. Рівень забезпеченості більшої частини України водними ресурсами є недостатнім i визначається формуванням річкового стоку, наявністю озер, боліт, штучних водоймищ, підземних та морських вод.

Водні ресурси України становлять 209,8 км3, причому формується в її межах лише 25о/о, решта - надходить з Російської Федерації, Білорусі, Румунії. Об'єм підземних вод - 7 км3, а в господарстві використовується 1 млрд. м3 морської води.

Балансові запаси річкового стоку країни становлять (без Дунаю) 87,1 км3. Водні ресурси зосереджені здебільшого (58%) у басейні Дунаю за річної потреби лише 5% обсягу використання води у країні в цілому. Разом з тим, у Донбасі, Криворіжжі, Криму, де є значні водокористувачі, формується найменша кількість водних ресурсів, що зумовлює їх дефіцит,.

...