Національна економіка

Металургійні підприємства оснащені очисними спорудами лише на 30-50%, яке є застарілим або не діє зовсім. У 2005 р. інвестиції в основний капітал на охорону навколишнього середовища становили 1463,3 млн. грн. (81,8% до попереднього року), що значно менше за попередні роки.

Головними джерелами забруднення навколишнього середовища важкими металами, особливо сірчаною i азотною кислотами є завод "Укрцинк" (м. Константинівка), Дніпровський, Микитівський ртутний комбінати.

ТЕС виробляють в Україні понад 45% електроенергії (близько 84,7 млрд. кВт год.); майже всі вони розміщені в містах i промислових центрах i є найбільшими забруднювачами навколишнього середовища серед всіх об'єктів енергетики. Основними компонентами їх забруднень є тверді частинки палива (зола), сірчаний ангідрид, окисли азоту. Загальна кількість викидів енергетичних об'єктів складає близько 2,3-2,5 млн. т за рік. Залишок електроенергії виробляють ГЕС i АЕС. Найбільші гідроелектростанції знаходяться на Дніпрі (Київська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Запорізька, Каховська). ГЕС вважаються екологічно найбільш безпечними, але створення каскаду водосховищ на Дніпрі, які затопили близько 7 тис. км2 прекрасних родючих заплавних земель i за період свого існування перетворилися на водоймища-накопичувачі відходів i забруднень з оточуючих регіонів, призвело до значних негативних екологічних змін (підтоплення 100 тис. га прибережних земель, багаторазове зниження активності процесів самоочищення Дніпра, "цвітіння" водоймищ, зниження продуктивності рибних господарств тощо).

Дуже негативною з точки зору екології є наявність на території України чотирьох діючих АЕС Рівненської, Хмельницької, Запорізької i Південноукраїнської. 3берігаеться не тільки велика небезпека нових аварій на АЕС, але i додається дуже складна проблема поховання відходів ядерного палива і, в недалекому майбутньому, після відробітку належного ресурсу поховання i ліквідація самих АЕС дуже складний, небезпечний i дорогий процес.

Також загрозливою для здоров'я людей i навколишнього середовища України залишається діяльність військово-промислового комплексу. Очисні споруди на військових об'єктах, котельних, пунктах заправки ПММ або взагалі відсутні, або дуже погано забезпечують очищення промислових, побутових стоків. Найбільш небезпечний стан в причорноморських районах, особливо в Криму. Тут на протязі десятків років об'єкти i кораблі Чорноморського флоту забруднювали води Чорного моря (лише в Севастопольській бухті вміст нафтопродуктів перевищує ГДК в 180 разів). Гостро стоять проблеми використання лісів i сільськогосподарських угідь військовими під полігони, стрільбища, мисливські господарства, учбові центри (загальна площа земель перевищує 100 тис. га).

Одним з головних забруднювачів навколишнього середовища є також хімічна промисловість, об'єкти якої викидають в повітря сірчаний ангідрид, окисли азоту, вуглеводні тощо. На території України розташовано майже 1000 хімічних комбінатів. Найбільшу шкоду вони спричиняють в Прикарпатті (Ново-Роздольський сірчаний комбінат, Калуський калійний концерн), на Донбасі, в Одесі, Вінниці, Сумах, Рівно (підприємства об'єднання "Азот"), які забруднюють навколишнє середовище фосгеном, вінілхлоридом, хлористим воднем, фенолом, аміаком дуже небезпечними токсикантами. Дуже шкодять навколишньому середовищу також хімічні підприємства, які виробляють отрутохімікати (м. Первомайськ, Калуш, Маріуполь, Дніпродзержинськ), синтетичні продукти (підприємства об'єднань "Хімволокно", "Хлорвініл", "Дніпрошина", "Укрнафтохім" та ін.). Погіршує стан також те, що майже всі підприємства хімічної промисловості мають застаріле устаткування, піднімають межі санітарно-захисних зон, не мають ефективних очисних споруд.

Як i інші види промисловості, машинобудівна галузь тяжіє до районів розвитку металургії, сконцентрована в містах i також шкодить їх екологічному стану великими обсягами відходів, забруднень повітря i води. Так, в Дніпропетровську лише одне виробниче об'єднання "Дніпротяжмаш" щорічно скидає в води Дніпра 2365,2 тис. мз забруднених стічних вод, завод прокатних валків 250 тис. мз У Запоріжжі викиди Дніпровського електродного заводу в атмосферу складають 35% загальноміських, причому 80% є канцерогенними речовинами першого класу небезпеки. До речі, понад 50% всіх викидів в атмосферу цього міста дає ПО "Запоріжсталь" (понад 150 тис. т шкідливих речовин щороку).

Електротехнічних заводів в Україні діє понад сотня. Але, не дивлячись на те, що більшість з них (а також приладобудівних i радіоелектронних) побудовані в останні десятиліття, на багатьох з них газоi водоочищувальні споруди або несправні, або діють неефективно (одеський „Агро агрегат", миколаївський „Никояд", чернівецький металообробний, дніпропетровський „Південний машинобудівний" тощо).

Також екологічно небезпечною с цементна промисловість. Більш екологічних проблем вона створює в Донецькій, Дніпропетровській областях, забруднюючи навколишнє середовища пилом, сірчаним ангідридом i окислами азоту. Саме у цій області виробництва на підприємствах найбільш повільно виконуються природоохоронні заходи, тому перевищення вмісту пилу у викидах складає майже 5-10 ГДК, а із забрудненими стічними водами у річки щорічно скидаються сотні тон органічних речовин, солей та інших шкідливих з'єднань.

Великої шкоди рельєфу, земельним ресурсам, ґрунтовим водам наносить розробка кар'єрів будівельних матеріалів (вапняку, піску, граніту, лабрадориту) у Житомирській, Вінницькій, Дніпропетровській Кіровоградській областях.

Екологічні проблеми житлово-комунального господарства це проблеми населених пунктів, територіальної структури виробництва, структурної пропорційності між галузями, які виробляють товари та надають послуги, виробничої структури та інфраструктурних характеристик. Вагомою причиною їх виникнення є процеси урбанізації у багатьох містах України. Перевантаження територій виробничими об'єктами обумовило зростання концентрації населення i неспроможності об'єктів ЖКГ до його обслуговування. Дались взнаки i наслідки економічної кризи, нестачі фінансових коштів, структурної незбалансованості виробництва.

Невідповідність пропорцій між комунальними i промисловими підприємствами, у яких до того ж відсутні технології очищення стічних вод нового покоління, тобто високого ступеня ефективності, призводить до того, що через систему централізованої каналізації у водойми скидаються промислові стічні води, насичені шкідливими речовинами. Це спричиняє руйнацію каналізаційних мереж, порушення технологічного регламенту очищення міських стічних вод. Крім цього, висококонцентровані стічні промислові води не видаляються в процесі біологічного очищення, тобто подальше їх використання, наприклад, у сільському господарстві стає неможливим.

Велика кількість населених пунктів не мають централізованих систем каналізації (27 міст та 499 селищ міського типу), майже у 190 міських населених пунктах каналізаційні системи застарілі та неефективні, через що у водойми щоденно скидається 4,9 млн. м3 неочищених i недостатньо очищених стічних вод. Проблему становить велика кількість осадів та мулу, які накопичуються у каналізаційних очисних спорудах i є продуктом міських та промислових стоків. Це стосується старопромислових міст із спеціалізацією на важких галузях.

Значною небезпекою вторинного забруднення природного середовища є відсутність оптимальних пропорцій між концентрацією населення i виробництв та можливостями переробки сміття, продуктів їх виробничої та споживчої діяльності. Структурно-екологічною проблемою ЖКГ залишається нагромадження сміття у фонді міст і селищ, яке перероблюється на сміттєспалювальних заводах та знешкоджується на міських звалищах. Сьогодні в Україні функціонує чотири таких заводи та 656 міських звалищ, але більшість з них не відповідають вимогам екології й охорони навколишнього середовища. Так, більше, як на 70% звалищ міського сміття відсутні засоби захисту підземних стічних вод та атмосферного повітря.

Безпосередньою причиною погіршення екологічної ситуації в галузі стало помітне скорочення капітальних вкладень у житлово-комунальне господарство, яке у період 1990-2000 рр. становило майже 75%.

Виникнення екологічних проблем у галузях економіки має ланцюговий характер i впливає на природно-ресурсну сферу.

Окремо слід акцентувати увагу на екологічній ролі транспорту i особливостях транспортних забруднень в Україні. Мережа транспортних шляхів в Україні досить густа, кількість i активність автотранспорту в містах висока, i шкоди навколишньому середовищу він наносить дуже значного. Основними причинами є застарілі конструкції двигунів, характер палива (нафтопродукти, а не газ або інші менш токсичні речовини) i погана організація руху, особливо у великих містах. У відпрацьованих газах, які викидаються нашими автомобілями, виявлено до 280 різних шкідливих речовин.

3алізничний транспорт екологічно чистіше, особливо електричний. Стало проблемою лише сильне забруднення полотна залізниць i самої колії. Екологічні i медичні обстеження виявили, що останнім часом, особливо в теплі періоди року, забруднення колій продуктами життєдіяльності стали причиною захворювань значної кількості пасажирів i працівників залізниць хворобами шлунку i легенів.

Досить відчутної екологічної шкоди наносить Дніпру з його водосховищами, Дунаю, Дністру, а також Чорному i Азовському морям водний транспорт, перш за все від недотримання правил перевезення i перекачування нафтопродуктів, аварій, змивів, через шумо-вібраційні впливи, створення хвиль, які руйнують береги водосховищ тощо.

Все більшою екологічною проблемою міст України, особливо великих i курортних, є проблема очищення комунальних відходів побутових i промислових, переробка цих відходів. Останнім часом в Україні активізувалися екзогенні геологічні процеси зрушення, сілі, змиви, ерозія, спровоковані антропогенною діяльністю (будівництвом, добуванням корисних копалин, підтопленням територій). Фахівцями в зонах активної антропогенної діяльності зафіксовано більше 15 тис. ділянок зрушень i 2,5 тис. карстово-суфозійних об'єктів.

У річки Сіверський Донець i Дністер щорічно скидається близько 200 млн. м3 перезабруднених стоків. Крім того, Дністер опинився на грані виснаження через непосильні для нього об'єми водозабору для потреб промисловості i меліорації стік її зменшився з 6 до 3 млн. мз на рік.

Дефіцит води в Україні сьогодні складає близько 4 млрд. мз. Практично всі поверхневі, ґрунтові i частково підземні води забруднені промисловими, побутовими, сільськогосподарськими стоками i не відповідають за якістю навіть прийнятим на сьогодні заниженим санітарним нормам.

Понад 800 сіл України нині втратили власні джерела питної води. Особливо гостро ця проблема відчувається на Донбасі, Криворіжжі i Дніпропетровщині.

Водні ресурси характеризує потужне господарське навантаження, яке в цілому значно перевищує екоємність водоресурсних систем України. 3а розрахунками, загальний індекс навантаження на водні ресурси досяг допустимої межі i складає 0,61. 3начно погіршується стан підземних вод, що пов'язано, перш за все, з порушенням природоохоронної діяльності у сільськогосподарському виробництві, необґрунтованим використанням пестицидів i мінеральних добрив, інтоксикацією землі та водних ресурсів, перетворенням органічних добрив на забруднювачів природного середовища.

Особливістю нинішньої ситуації щодо водних ресурсів у державі є також мінералізація i підвищений вміст важких металів у воді, що значною мірою обумовлене існуванням трьох тисяч накопичувачів для очищення стічних вод.

Разом з тим, проблеми водних ресурсів також мають еколого-економічний характер i можуть вирішуватися шляхом ліквідації причин, що їх породжують. До таких слід віднести:

незбалансовану господарську діяльність;

структурну незбалансованість між накопиченням відходів виробництва та їх переробкою;

незбалансованість обсягів водних ресурсів і виробництва, що призводить до їх нераціонального використання;

штучну зміну режиму водних об'єктів, яка не завжди економічно доцільна;

наявність високо урбанізованих i високо індустріальних територій, у структурі яких переважають галузі важкої промисловості (металургія, нафтохімія) -- потужних споживачів води, на яких деградаційні процеси переважають процеси самовідновлення i самоочищення водних ресурсів;

нестачу інвестиційних коштів для оновлення основного капіталу водозабезпечуючого та водоочисного призначення.

За останні 100 років антропогенна діяльність завдала великого збитку тваринному i рослинному світові України. Лише у післявоєнні роки на Донеччині, в Криму зникло близько 40 видів рослин, у Карпатах 20. У «Червону книгу» України сьогодні занесено більше 800 видів рослин i тварин, яким загрожує вимирання або знищення.

Але, не дивлячись на кризовий стан, екологічні проблеми поступово вирішуються. В Україні діють різні за кількістю i спрямуванням громадські екологічні організації, об'єднання, рухи. Першою національною неурядовою екологічною організацією став "Зелений світ", зареєстрований 1987 р. завдяки активній підтримці прогресивної інтелігенції О.Гончара, Ю.Щербака, С.Плачинди та ін. "Зелений світ" організував сотні акцій-демонстрацій, мітингів, пікетів, конференцій, збирання підписів i відіграє значну роль у припиненні роботи ряду екологічно небезпечних об'єктів. Найсильніші організації "Зеленого світу" діють у найбільш забруднених регіонах на Донеччині, ІІридніпров'ї, Миколаївщини, Буковині, Тернопільщині, Хмельниччині, в Криму. Зокрема, під впливом акцій "Зеленого світу" було припинено будівництво Чигиринської, Кримської АЕС.

У 1991 р. групою відомих вчених був заснований Національний екологічний центр. Впливовими стали неурядові організації "Всеукраїнська спілка врятування від "Чорнобилів", комітет порятунку Дніпра та малих рік, Національний екологічний центр "Довкілля", Кримська асоціація "Екологія i світ", "Мама-86" (екологічна організація матерів), "Дитина i довкілля", "Екоправо" (мережа еколого-правових організацій Львова, Києва, Харкова, що здійснюють діяльність у сфері застосування юридичних норм стосовно довкілля) та багато інших.

Однією з найвпливовіших екологічних організацій України є "Грінпіс-Україна", заснована як національне відділення всесвітньо відомого "Грінпіс-Інтернешнл", що проводить кампанії із захисту природних ресурсів, за енергозбереження та альтернативну енергетику, проти ввезення на територію України шкідливих речовин. Українська філія Грінпісу звертала увагу громадськості на найгостріші екологічні проблеми, зокрема на небезпеку перетворення України у своєрідний "смітник" для більш розвинених країн Європи, куди звозять для захоронення шкідливі для здоров'я i життя людей речовини.

Значна кількість громадських природоохоронних організацій виникла після чорнобильського лиха, адже люди з біллю й тривогою сприймали екологічні проблеми України й прагнули докласти зусиль до їх розв'язання. Так, у столиці України у 1992 р. виникла міська екологічна організація "Ініціатива матерів Києва на захист дітей" (скорочено "Мама-86"). Метою цієї організації стало захистити здоров'я дітей від наслідків Чорнобиля, від техногенного навантаження великого індустріального міста, здійснювати екологічне виховання батьків та дітей, надавати допомогу в лікуванні дітей. "Мама-86" здійснює медичну діагностику київських дітей, допомагає медикаментами, сприяє оздоровленню дітей в екологічно чистих регіонах. Згодом міська громадська екологічна організація "Мама-86" здобула статус всеукраїнської, i у 2004 р. вона налічувала 19 регіональних представництв.

У 1994 р. в Україні був створений Міжнародний молодіжний фонд "Чорнобиль", що засвідчувало про намагання молоді допомогти найшвидшій ліквідації наслідків чорнобильської аварії на українській землі, при усвідомлення відповідальності за долю планети, забезпечення її екологічного здоров'я, про розв'язання існуючих проблем збереження й охорони довкілля. Ще однією ознакою значного посилення уваги українського суспільства до проблем захисту довкілля стало створення екологічної партії Партії зелених України (ПЗУ), що була зареєстрована у травні 1991 р. Серед головних положень її партії формування "екологічно солідарного" суспільства, в якому інтереси людини, груп громадян, кожної нації "гармонійно поєднувались би з вищими біосферними законами природи".

Таким чином, серед національних пріоритетів Української незалежної держави у 1991 2007 роки стояла й екологія. Соціальні та економічні труднощі не повинні заступити загрозу екологічної біди, потребу найшвидшого вилікування болісних ран Чорнобиля на українській землі. Україна робила кроки по здійсненню такої важливої функції суверенної держави, як: охорона навколишнього природного середовища, регулювання еколого-економічної діяльності, гарантування прав своїх громадян на екологічну безпеку. Ефективне вирішення проблем охорони довкілля в Україні нерозривно пов'язане з реструктуризацією економіки, утвердженням демократичних принципів розвитку суспільства, високою екологічною свідомістю людей.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

Сформулюйте основні принципи визначення національного багатства в традиційному i розширеному розумінні.

Чим характерний процес накопичення національного багатства н Україні на початку ХХІ ст.?

Дайте визначення природно-ресурсного потенціалу та розкрийте його класифікацію.

Назвіть основні характеристики демографічного потенціалу України.

Вкажіть на регіональні відмінності основних показників відтворення населення.

Які чинники визначають рівень працересурсного потенціалу регіону?

Дайте характеристику типам регіональних ринків праці України.

Назвіть сфери діяльності людини, в яких поступ НТП більш значимим.

Дайте оцінку рівня розвитку матеріальної бази організацій, які виконують наукові та науково-технічні розробки в регіонах України.

Визначте особливості розвитку інноваційної діяльності в Україні на сучасному етапі розвитку.

ТЕСТОВІ ЗАВДАННЯ

Економічний потенціал це:

а. маса вироблених у країні протягом року предметів споживання та наданих населенню послуг;

Ь. величина накопичених в країні матеріальних i нематеріальних цінностей, створених для виробництва i споживання;

с. здатність суспільства виробляти товари i послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян.

Національне багатство це:

а. величина накопичених в країні матеріальних i нематеріальних цінностей, створених для виробництва i споживання;

b. здатність суспільства виробляти товари i послуги та забезпечувати розширене відтворення з метою задоволення потреб населення, поліпшення якості життя її громадян;

с. сукупна вартість товарів та послуг, які вироблені галуззю, трупою виробників або економікою в цілому.

Сума природжених здібностей, загальної i спеціальної освіти, придбаного професійного досвіду, знань, творчого потенціалу, морально-психологічного i фізичного здоров'я, забезпечують можливість приносити дохід це:

а. підприємницька здібність;

b. людській капітал;

с. здібність до праці.

Природні ресурси це:

а. сукупність природних ресурсів i природних умов, які знаходяться в певних географічних межах, що забезпечують задоволення економічних, екологічних, соціальних, культурно-оздоровчих та естетичних потреб людини i суспільства;

b. все те, що людина використовує для забезпечення свого існування;

с. всі ті елементи, властивості або результати функціонування природних систем, які використовуються або можуть бути використані в майбутньому для одержання сировини, палива, енергії, продовольства тощо;

d. всі відповіді правильні.

Природні умови це:

а. все те, що людина використовує для забезпечення свого існування;

b. тіла й сили природи, які мають істотне значення для життя i діяльності суспільства, але не беруть безпосередньої участі у виробничій i невиробничій діяльності людей;

с. величина накопичених в країні матеріальних i нематеріальних цінностей, створених для виробництва i споживання.

6. На які ресурси поділяється природно-ресурсний потенціал країни? Назвіть ще чотири:

а. земельні;

b. мінерально-сировинні;

Природний приріст населення це:

а. різниця між кількістю народжених та тих, хто помер у певний період часу;

b. різниця між кількістю тих, хто прибув до країни, та тих, хто вибув з неї в певний період часу;

с. сума кількості померлих та тих, хто вибув з країни за певний період часу

Спроможність галузей господарства країни виробляти товари та послуги для населення та виробництва називають:

а. виробничим потенціалом;

b. природно-ресурсним потенціалом;

с. інвестиційним потенціалом.

Науково-технічне співробітництво здійснюється у формах:

а. матеріальній;

b. нематеріальній;

С. менеджменту;

d. маркетингу;

До основних проблем водних ресурсів належать:

а. незбалансована господарська діяльність;

b. структурна незбалансованість між накопиченням відходів виробництва та їх переробкою;

с. незбалансованість обсягів водних ресурсів і виробництва, що призводить до їх нераціонального використання;

d. нестача інвестиційних коштів для оновлення основного капіталу водозабезпечуючого та водоочисного призначення;



Розділ III. Господарський комплекс національної економіки i його структура

Основні поняття i терміни

* Агропромисловий комплекс, * Міжгалузевий комплекс;

* Будівельний комплекс; * Промисловий комплекс;

* Зв'язок; * Ресурси;

* Господарський комплекс національної економіки * Соціальна інфраструктура; * Транспорт.

3.1 Основи формування господарського комплексу

Економічний розвиток держави обов'язково супроводжується процесами поглиблення суспільного поділу праці i спеціалізації у господарській діяльності. Але будь-яка спеціалізація доцільна та правомірна тільки при наявності координації діяльності i формування зв'язків між різними галузями i виробництвами. Розвиток i певна фіксація таких зв'язків приводить до тісного поєднання суб'єктів господарювання, тобто до створення господарського комплексу національної економіки.

До основних факторів формування господарського комплексу національної економіки слід віднести:

економіко-географічне положення;

природно-ресурсний потенціал;

трудоресурсний потенціал;

історія розвитку i рівень господарського освоєння території.

Господарський комплекс України виник на основі соціально-економічного розвитку, міжнародного поділу праці та внутрішньодержавних інтеграційних процесів. Для нього є характерним:

наявність потужної промислової та агропромислової ланки;

активна участь у міжнаціональному територіальному поділі праці;

надмірно високий рівень зосередження промисловості у промислових агломераціях;

паритетність промислового і агропромислового виробництв в більшості областях;

екстенсивний розвиток сільськогосподарського виробництва з недосконалими системами землеробства;

недостатній розвиток рекреаційного комплексу, що не відповідає значному рекреаційному потенціалу країни;

наявність розгалуженої транспортної системи, що має міжнародне значення;

недостатній розвиток ринкової, виробничої, соціальної та екологічної інфраструктури;

застарілість технологій, зношеність основних виробничих фондів, слабкий розвиток інноваційної складової;

низька забезпеченість паливно-енергетичними, лісовими, водними ресурсами;

недостатнє використання потужностей сировинної бази (в т.ч. відходів), зокрема в будівництві.

На рівні галузей економіки можна спостерігати об'єктивно існуючий процес створення міжгалузевих комплексів, які витупають в формі пов'язаних у певному відношенні галузей (підгалузей, видів діяльності) окремої території.

Основними чинниками утворення комплексів i їх територіальної організації є певні види ресурсів. Стимулятором розвитку багатьох міжгалузевих комплексів є локальні природні ресурси. Класифікація міжгалузевих регіональних комплексів, що розвиваються на природно-ресурсній базі наведена на рис.3.1.1.



Рис.3.1.1. Чинники утворення міжгалузевих комплексів

Визначають такі основні підходи до виділення міжгалузевих комплексів.

Цільовий підхід. Міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей господарського комплексу або окремих виробництв, які поєднані спільною метою розвитку.

Технологічний підхід. Передбачає групування галузей, які пов'язані між собою послідовністю переробки i використання загального матеріалу та однаковим призначенням продукції.

Відтворювальний підхід. Є визначальним у виділенні міжгалузевих комплексів на регіональному рівні. Він поєднує цільову спрямованість i технологічну послідовність переробки сировинних матеріалів. Характерним для нього є відтворювальна цілісність міжгалузевих комплексів на всіх стадіях та об'єднання підприємств i організацій виробничої та невиробничої сфер господарства.



3.2 Промисловий комплекс

Паливно-енергетичний комплекс це сукупність галузей промислового виробництва, які здійснюють видобуток палива, виробництво електроенергії, їх транспортування та використання. До складу паливно-енергетичного комплексу входять галузі паливної промисловості (вугільна, нафтова, газова, торф'яна, сланцева) та електроенергетика, що включає теплові, гідравлічні, атомні електростанції та електростанції які працюють на нетрадиційних джерелах енергії. В структурі виробництва (видобутку) палива в Україні переважає вугілля. Питома вага вугілля складає майже 60%, тоді як на нафту припадає близько 7%, на природний газ 25%. Разом з тим у споживанні паливно-енергетичних ресурсів домінуюча роль належить природному газу. Вугільна промисловість України своїм розміщенням орієнтується на запаси вугілля, зосереджені в основному в Донецькому, Львівсько-Волинському та Дніпровському басейнах. В загальних запасах вугілля в Україні найвища питома вага належить Донецькому басейну 87,0% (близько 100 млрд. т), Львівсько-Волинському та Дніпровському буро-вугільному басейні відповідно 2,0% (біля 2 млрд. т) та 3,5% (4,1 млрд.т). Крім того, запаси вугілля є на території Харківської i Полтавської областей 8,7 млрд. т та 3акарпатської вугленосної площі 0,2 млрд. т. Головним завданням розвитку вугільної промисловості є компенсація потужностей, що вибули за рахунок завершення вже початого будівництва i реконструкції ряду шахт.

Нафтова i нафтопереробна промисловість України в своєму розміщенні орієнтується на родовища Передкарпаття Долинське i Північно-Долинське, Бітків-Бабчинське, Орів-Уличнянське та інші, а також нафтогазоносної провінції на території Полтавської, Сумської та Чернігівської областей, до найбільших з яких належать Гнідинцівське, Леляківське, Глинсько-Розбишівське, Рибальське, Качанівське, Новогригорівське та інші. Розробка цих родовищ стала основною базою для розвитку нафтовидобувної промисловості України у повоєнні роки. Зараз основний видобуток нафти припадає на Дніпровсько-Донецький нафтогазоносний регіон 111 родовищ, запаси 785,4 млрд. м3. Його питома вага у загальному видобутку нафти в країні досягає майже 80%. У Причорноморсько-Кримському нафтогазоносному регіоні балансові видобувні запаси становлять 3% (17 родовищ, запаси 14,3 млрд. м3) від запасів України, тому видобуток нафти практично відсутній. В Україні розміщені і функціонують шість основних нафтопереробних заводів (НПЗ) Дрогобицький, Кременчуцький, Лисичанський, Надвірнянський, Одеський, Херсонський. У зв'язку з незначним видобутком нафти в Україні обсяги її переробки в значній мірі залежать від масштабів імпортних поставок. Найважливішим завданням розвитку нафтопереробної промисловості є забезпечення суттєвого зростання технічного рівня виробництва. В першу чергу слід підвищити глибину переробки нафти до рівня країн, що мають розвинуту нафтопереробку, тобто до 80% від загальних запасів.

Газова промисловість України орієнтується в своєму розміщенні на дев'ять нафтогазоносних областей, об'єднаних у три нафтогазоносні райони: Дніпровсько-Донецький (охоплює Сумську, Полтавську, Харківську, Дніпропетровську, Донецьку, Луганську i Чернігівську області), Карпатський (Волинська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька i Закарпатська області) та Причорноморсько-Кримський (включає Запорізьку i Херсонську області, а також Автономну Республіку Крим). 3абезпеченість споживання газу за рахунок власного видобутку в останні роки становить близько 20%. Решта газу імпортується з Росії та Туркменістану. Перспективи розвитку газової промисловості України пов'язані з розширенням геолого-пошукових робіт, збільшенням обсягів пошукового буріння та прискоренням промислового освоєння відкритих родовищ. Поряд з цим слід широко впроваджувати новітні досягнення технологій i техніки, які дозволятимуть підвищити ефективність видобутку ресурсу.

Торфова промисловість, розміщена в основному на Поліссі природно-географічній зоні для поліпшення забезпечення паливом районів місць зосередження цього виду ресурсів зберігає видобуток паливного торфу, однак повністю забезпечити потреби в ньому неможливо через невеликі його запаси. На території України загальні геологічні запаси торфу становлять 2172,6 млн. т, у тому числі 1555,0 млн. т придатні для виробництва палива, з яких балансові запаси становлять 724,7 млн. Т. Враховуючи радіоактивну забрудненість багатьох торф'яних родовищ, запаси паливного торфу є ще більш обмеженими для використання у виробництві.

Функціонування виробничої та обслуговуючої сфер неможливе без використання електричної й теплової енергії. Енергетичною основою розвитку продуктивних сил на сучасному етапі та в перспективі є i буде електрична енергія. Сучасна електроенергетика є високомеханізованою, автоматизованою галуззю промисловості. У вартості електроенергії міститься висока частка матеріальних затрат i незначна частка живої праці.

В Україні експлуатують три типи електростанцій: теплові, гідравлічні та атомні, а також ті, які використовують енергію вітру та Сонця.

Основними регіонами розміщення підприємств з виробництва електроенергії є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Харківська та Луганська області на сході, Львівська та Івано-Франківська на заході, Вінницька та Київська області в центральній частині України.

Підприємства, які виробляють i передають споживачам теплову енергію, розташовані в усіх великих населених пунктах України.

Металургійний комплекс України представлений підприємствам и чорної та кольорової металургії. Металургія є галуззю спеціалізації України в міжнаціональному територіальному поділі праці. Чорній металургії належить одне з провідних місць в сучасній економіці України. Великий вплив має чорна металургія на розвиток i розміщення машинобудування, хімічної промисловості, енергетики. В металургії значно розвинене комбінування виробництва, на її відходах працюють виробництво будівельних матеріалів, мінеральних добрив тощо. Металургія є потужним фактором формування територіальних промислових комплексів. В місцях розміщення її основних підприємств зосереджується важке машинобудування, коксохімія, виробництво вогнетривких матеріалів, формуються крупні транспортні вузли. Розвитком i розміщенням металургія орієнтується на схід України, де сформувалися унікальні природні умови для розвитку цього комплексу. Тут знаходяться найкрупніші паливно-сировинні бази чорної металургії Донецький кам'яновугільний, з коксівними марками вугілля, Криворізький залізорудний i Нікопольський марганцеворудний басейни, значні поклади вапняків, доломітів, вогнетривких глин. Залізорудна база чорної металургії України представлена Криворізьким (18,7 млрд.т), Кременчуцьким 4,5 млрд.т), Білозерським (2,5 млрд.т) та Керченським (1,8 млрд.т) басейнами. В Україні із рідкісних металів, які використовуються в чорній металургії як легуючі добавки для надання сталі певних якостей, є родовища титану (у Житомирській області) та хрому. Головні родовища нерудної сировини (вогнетривів, флюсів тощо), яка використовується в металургії, знаходяться на Донбасі i в Автономній Республіці Крим. Нині в Україні нараховується 50 основних підприємств чорної металургії, у складі яких 14 металургійних комбінатів i заводів, з феросплавних заводи, 16 коксохімзаводів, 6 трубних заводів, 8 гірничозбагачувальних комбінатів і три заводи металоконструкцій.

Найбільшими металургійними комбінатами України, потужність яких становить 5 млн. т i більше металу за рік, є «Азовсталь», «Запоріжсталь» та «Криворіжсталь». Головним виробником коксу є Донецький металургійний підрайон. Він дає більше половини всього його випуску в країні. Практично весь металургійний комплекс України зосереджений в Донецькій, Дніпропетровській, Луганській, Запорізькій областях, де сформувався один з найбільших металургійних районів світу.

На території країни історично сформувалося три металургійних райони. Придніпровський металургійний район розташований вздовж правого i лівого берегів Дніпра від Кременчука до півдня Дніпропетровської i Запорізької областей. За своїм значенням цей район є найбільшим виробником сталі i прокату. Донецький металургійний район охоплює металургійні підприємства Донецької i Луганської областей. Це основний підрайон по виробництву коксу i чавуну. Приазовський металургійний підрайон включає дві території: місто Маріуполь з його двома металургійними комбінатами «Азовсталь» , а також ім. Ілліча, коксохімзаводом, північну i східну частини Керченського півострова.

Кольорова металургія України розвивається на основі розробки родовищ сировинних ресурсів алюмінію, магнію, руд титану, цирконію, нікелю, ртуті та інші. Алюмінієва промисловість використовує в якості сировини боксити, запаси котрих на території України незначні. Промислове значення мають родовища Смілянське (Черкаська обл.) i Високопільське (Дніпропетровська обл.). Боксити завозять з Угорщини. Дуже важливою сировиною для виробництва алюмінію є каолін. Його родовища є в багатьох областях України, а видобувається він в основному у Вінницькій, Хмельницькій, Дніпропетровській i Запорізькій областях. Головними родовищами калійно-магнієвих солей в Україні є Стебниківське i Калуське у Прикарпатті та сполук магнію Сиваське и Криму. Виробництво нікелю орієнтується на найбільші родовища промислового значення, якими є Побузьке i Придніпровське. Найбільші родовища титанових руд знаходяться в Житомирській (Іршанське i Стремигородське) i Дніпропетровській (Самотканське). Поки ще не експлуатуються родовища хромітів в Кіровоградській i Дніпропетровській областях, тому потреба України в хромі задовольняється за рахунок імпорту з Уралу та Казахстану. Руди цирконію в Україні відкриті в Самотканському родовищі титанових руд, вони є також в Приазов'ї. В Україні є значні запаси ртуті. Основне її родовище Микитівське, яке розташоване в межах м. Горлівки, є також родовище в Закарпатті (Вишкове). Розміщення підприємств кольорової металургії зумовлено переважно двома основними факторами сировинним та енергетичним. Підприємства, які переробляють руди з незначним вмістом основного металу, тяжіють до джерел сировини (виплавка ртуті, нікелю, рідкісних металів). Енергомісткі виробництва (титано-магнієве, цинкове, алюмінієве) розміщують у місцях дешевої електроенергії, як правило поблизу потужних електростанцій. В розміщенні підприємств кольорової металургії в Україні виділяється два основних райони. У Донецькому районі знаходяться Микитівський ртутний комбінат, Костянтинівський цинковий завод «Укрцинк» , Артемівський завод по обробці кольорових металів, який випускає латунь, латунний i мідний прокат, а також Свердловський завод алюмінієвого прокату. В Придніпровському районі розвиток галузі орієнтується також на потужну енергетичну базу Дніпрогесу, теплових й атомних електростанцій. В Запоріжжі зосереджені титано-магнієвий та алюмінієвий заводи, у Вільногірську Верхньодніпровський гірничо-металургійний комбінат, який працює на титано-цирконієвих рудах Самотканського родовища. У Світловодську, біля Кременчуцької ГЕС діють завод чистих металів i завод твердих сплавів. В Кіровоградській області на базі родовища нікелевої руди діє Побузький нікелевий завод. Виробництво магнію здійснюється також Калуським ВО «Хлорвініл».

Головними напрямками розвитку металургійного комплексу України є підвищення технічного рівня сталеплавильного, прокатного, трубного, i метисного виробництва для забезпечення поліпшення якісних i сортаментних показників готової металопродукції з метою задоволення потреб власних споживачів i підвищення ефективності експортного потенціалу.

Машинобудівний комплекс України значною мірою визначає не лише галузеву структуру промисловості, але й її розміщення. Рівень розвитку машинобудування є одним з основних показників економічного та промислового розвитку країни. Визначальну роль при розміщенні конкретних машинобудівних підприємств відіграють такі чинники:

сировинний фактор;

споживчий чинник;

фактор трудових ресурсів та наукоємності.

На основі технологічних процесів, матеріаломісткості та місця i ролі у виробничому комплексі галузі машинобудування поділяються на:

важке;

загальне;

середнє;

виробництво точних механізмів;

виробництво приладів та інструментів;

виробництво металевих виробів та заготовок;

ремонт машин i устаткування.

Важке машинобудування включає виробництва металургійного, гірничо-шахтного, підйомно-транспортного та енергетичного устаткування. Переважна більшість підприємств важкого машинобудування розміщується в Донецькому та Придніпровському економічних районах, де є взаємопоєднання сировини i споживача його продукції. Виробництво устаткування для нафто-, газовидобувної промисловості орієнтується своїм розміщенням на райони зосередження споживачів продукції Східний, Карпатський тощо.

Енергетичне машинобудування спеціалізується на виробництві устаткування для всіх видів електростанцій, в т. ч. парових гідравлічних турбін, атомних реакторів, генераторів, котлів, дизельних моторів, електроапаратури, кабелю та іншої продукції. Найбільшим центром енергетичного машинобудування є Харків, в якому розташовані заводи: «Електроважмаш», турбінний ім. С.М.Кірова, «Електромашина» та електромеханічний (ХЕМЗ).

Стратегічну роль у машинобудуванні виконує верстатобудування. Центром виробництва важких верстатів є Краматорськ.

У структурі загального машинобудування провідне місце займають транспортне машинобудування. Підприємства ці орієнтуються в своєму розміщенні в основному на споживача готової продукції, а також на наявність металу.

В Україні розвинуте морське i річкове суднобудування. Головним чинником розміщення їх є орієнтація на морське узбережжя та внутрішні магістральні водні шляхи.

Автомобілебудування України випускає великовантажні (Кременчук), легкові (Запоріжжя, Луцьк, Сімферополь, Ужгород) автомобілі, мікроавтобуси. Львівській автобусний завод (ЛАЗ) є найбільшим в СНД.

Літакобудування України є однією з найперспективніших галузей економіки. Його розміщення орієнтується на науково-дослідну базу та висококваліфіковані кадри. Центрами авіаційної промисловості е Київ i Харків.

Сільськогосподарське машинобудування орієнтується в своєму розміщенні в основному на райони виробництва відповідної сільськогосподарської продукції.

Трудомісткі галузі точного машинобудування орієнтуються на великі міста, наявність науково-дослідної бази i кваліфікованих кадрів.

Виведення з кризи машинобудівного комплексу України потребує відповідної програми, яка повинна охоплювати такі заходи:

визнання пріоритетності розвитку машинобудівного комплексу на базі новітніх європейських, світових i національних технологій та розбудови його на засадах технологічної й економічної самодостатності;

вдосконалення галузевої структури машинобудування, розширення асортименту його продукції за рахунок розвитку виробництв соціального комплексу (виробництва товарів народного споживання) на рівні сучасних вимог якості та конкурентоспроможності;

розроблення i впровадження стратегії національної політики в галузі машинобудування, яка б забезпечувала зростання темпів випуску наукомісткої продукції високого рівня; освоєння нових конкурентоспроможних зразків техніки, підвищення якості й ефективності виробництва з орієнтацією на потреби внутрішнього ринку та збільшення експортного потенціалу; розвиток ракетно-космічної, літакобудівної, суднобудівної галузей; формування інформаційних i телекомунікаційних систем тощо.

Хімічний комплекс відзначається особливостями технологічного циклу, в яких, на відміну від інших галузей, основу складають процеси хімічних реакцій. Розміщення хімічної промисловості має свої особливості у зв'язку з тим, що на нього впливають такі чинники:

Екологічний чинник. Хімічна промисловість є одним з основних джерел техногенної небезпеки й забруднювачів навколишнього середовища.

Невисока трудомісткість. Її підприємства можна розмістити у слабо заселених районах. Винятком є виробництва хімічних волокон i фармацевтична промисловість.

Споживчий чинник визначає в основному розміщення підприємств основної хімії (виробництва мінеральних добрив, крім калійних, сірчаної кислоти тощо), та виробництв, що переробляють напівфабрикати хімії органічного синтезу (виробництво хімічних волокон, гумовотехнічні вироби тощо).

У міжнаціональному поділі праці Україна займає одне з провідних місць у галузі хімічних виробництв, володіючи потужною сировинною базою для хімічної промисловості. В надрах України є запаси майже всіх видів мінеральної хімічної сировини: вугілля, природного газу, нафти, сірки, карбонатної сировини, кухонної i калійної солей тощо. Хімічний комплекс використовує в значних обсягах як сировину, так i промислові відходи, які створюються у значних обсягах в деяких галузях промисловості (чорна та кольорова металургія, нафтопереробка, теплова електроенергетика, лісова промисловість тощо).

Провідною підгалуззю хімічної промисловості України є виробництво мінеральних добрив азотних фосфорних, калійних. Підприємства, які виготовляють азотні добрива, розміщують поблизу крупних коксохімічних заводів у Донбасі i Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Кривий Ріг, Горлівка тощо), а також на трасах газопроводів в районах інтенсивного розвитку сільського господарства (Лисичанськ, Черкаси, Рівне) i в припортовому районі Одеси. Виробництво фосфорних добрив, як правило, тяжіє до районів їх споживання, їх виготовляють у Сумах, Вінниці, Костянтинівці i Одесі, Маріуполі. Виробництво калійних добрив розвивається в Прикарпатті в Калуші (Івано-Франківська обл.), Стебнику (Львівська обл.) та у Запоріжжі.

Україна спеціалізується також на виробництві сірчаної кислоти та соди. Виробництво сірчаної кислоти зосереджено переважно у центрах переробки фосфатів у Сумах, Костянтинівці, Вінниці i Одесі. Крім того, її виготовляють у Горлівці («Стирол» ), Дніпродзержинську («Азот» ), коксохімічних заводах Донбасу та Придніпров'я. Содове виробництво переважно сконцентроване у Донбасі (Лисичанськ i Слов'янськ), який має великі запаси кухонної солі. Потужне виробництво соди є i на Кримському содовому заводі у Красноперекопську, який працює на солях Сиваських озер. Синтетичні смоли i пластмаси виготовляються в районах зосередження покладів первинної сировини (вугілля) на Донбасі (Горлівка, Сєверодонецьк, Донецьк, Рубіжне), у Придніпров'ї (Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, 3апоріжжя), в Черкасах, Одесі тощо.

Виробництво хімічних волокон відносять до трудомістких тому їх виготовляють у великих містах Чернігові, Черкасах, Житомирі, Соколі (Львівської обл.). У великих містах, які мають науково-дослідні заклади, розвинена хіміко-фармацевтична промисловість, її центрами є: Київ, Житомир, Харків, Полтава, Луганськ, Львів, Одеса. Найбільші підприємства гумово-азбестової промисловості шинний завод у Дніпропетровську i Білоцерківський завод гумовотехнічних виробів. Підприємства цієї галузі є також у Харкові, Києві, 3апоріжжі, Одесі, Бердянську тощо. Основну частину лакофарбової продукції виготовляють у Донбасі (Луганськ, Донецьк) i Придніпров'ї (Кривий Ріг, Дніпропетровськ). Виробництво лаків i фарб є також у Києві, Харкові, Кременчуці, Львові, Бориславі, Івано-Франківську, Одесі, Сімферополі.

Більшість підприємств хімічної промисловості знаходяться у трьох районах: Придніпров'ї, Донецькому i Прикарпатті. 3начна їх концентрація спричиняє сильне забруднення довкілля хімічними речовинами, що негативно відбивається на здоров'ї людей, які живуть в цих регіонах. Необхідне проведення заходів для очищення від цих забруднень, використання маловідходних i безвідходних технологій на всіх підприємствах хімічної промисловості.

Лісопромисловий комплекс (ЛПК) об'єднує підприємства, пов'язані з вирощуванням i переробкою лісової сировини. Основний продукт лісу деревина, яку використовують переважно для виробництва засобів виробництва (круглий ліс, пиломатеріали, фанера, деревні плити, метиловий спирт тощо) i предметів споживання (меблі, папір, оцтова кислота).

Підприємства комплексу здійснюють заготівлю деревини, її комплексну механічну, хімічну обробку й переробку. В її галузевій структурі виділяють лісозаготівельну, целюлозно-паперову, лісохімічну, гідролізну промисловість, виробництво деревостружкових плит, тари, а також меблеву промисловість.

Лісові ресурси України забезпечують потре,и господарства майже на 20%, решту деревини (круглий ліс) Україна постачає переважно з північних i східних районів Росії. На райони зосередження лісових ресурсів орієнтується лісозаготовельна промисловість. Основним споживачем ділової деревини є лісопильна промисловість, яка є базою для наступної обробки деревної сировини. У тісному поєднанні з нею розвивається стандартне домобудування, виробництво меблів, фанери, деревостружкових плит тощо.

Структура i організація ЛПК. Основою ЛПК України є лісове господарство, яке займається вивченням, обліком, збереженням лісів, відтворенням та поліпшенням їхньої якості, підвищенням продуктивності.

Лісове господарство України охоплює переважно Українські Карпати, Полісся, Кримські гори, Лісостепову i частково Степову зони. Основні виробничі підприємства лісового господарства лісгоспзаги та лісокомбінати.

Лісова промисловість України сукупність галузей i виробництв, підприємства яких здійснюють заготівлю, комплексну механічну, хімічну обробку та переробку деревини. У її галузевій структурі виокремлюють лісозаготівельну, деревообробну, целюлозно-паперову, лісохімічну, гідролізну промисловість.

Лісозаготівельна промисловість проводить лісосічні роботи, вивозить i сплавляє деревину та здійснює її первинну обробку. Продукцією її є ділова деревина (використовують у лісопилянні, фанерному, тарному i целюлозному виробництві, будівництві, гірничодобувній промисловості, дрова (використовують як паливо), а також сировина для лісохімічної промисловості.

Основні лісозаготівельні райони України Українські Карпати (Івано-Франківська i 3акарпатська обл.) i Полісся (Волинська, Житомирська, Київська, Чернігівська обл.).

Деревообробна промисловість переробляє деревину та виготовляє з неї широкий асортимент матеріалів, напівфабрикатів, готових виробів для населення й народного господарства.

Основною галуззю деревообробної промисловості України є меблева, підприємства якої виробляють меблі для житлових, культурно-побутових, адміністративних та інших громадських приміщень. Виробництво меблів сконцентровано у 3акарпатській, Івано-Франківській, Чернівецькій областях, які виготовляють їх понад 25% від загальної кількості. В інших регіонах центрами меблевого виробництва є крупні міста.

3 відходів лісової та деревообробної промисловості в Україні виробляють деревостружкові (ДСП) та деревоволокнисті (ДВП) плити (Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Свалява, Дрогобич, Сарни та ін.).

Целюлозно-паперова промисловість об'єднує підприємства, які з рослинної сировини виробляють папір, картон та вироби з них, штучне волокно, фібру i напівфабрикати (деревну масу), целюлозу. Основна сировина галузі -- деревина хвойних порід та відходи її обробки, меншаю мірою -- солома, костриця конопель та льону, стебла бавовнику, очерет, рогіз, макулатура i ганчір'я. Продукцію целюлозно-паперової промисловості використовують майже в усіх галузях народного господарства та в побуті.

Лісохімічна промисловість охоплює пірогенетичне (суха перегонка деревини), каніфольно-терпентинне, хвойно-ефірне та дьогтекурильне виробництва. Сировиною для лісохімічної промисловості є: дрова листяних порід, з яких гідролізом одержують деревне вугілля, оцтовий порошок i кислоту, метиловий спирт, формалін, розчинники, флутаційні масла, карбамідні смоли. Соснова живиця i пневий сосновий осмол використовують для виготовлення каніфолі, скипидару та ефірної олії; дубову кору -- для дубильно-екстрактного виробництва.

Гідролізна промисловість об'єднує підприємства, які методом гідролізу деревини й нехарчової рослинної сировини виробляють етиловий спирт, кормові дріжджі, глюкозу та ксиліт, органічні кислоти, лігнін тощо. Сировиною є тирса та інші відходи деревообробної промисловості, подрібнена деревина, бавовняна та соняшникова лузга, кукурудзяні качани, солома хлібних злаків, лляна костриця.

Перспективи розвитку лісового комплексу пов'язані передусім із зменшенням використання ділової деревини в окремих галузях народного господарства, поглибленням комплексної переробки деревини, розширенням використання замінників деревини. Необхідно збільшувати виробництво паперу, картону, деревно-стружкових плит, меблів, матиме велике соціальне значення.

3.3 Агропромисловий комплекс

Агропромисловий комплекс (АПК) -- другий після індустріального виробництва структурний підрозділ господарства України. На галузі, що входять в АПК республіки (включаючи забезпечення його засобами виробництва), припадає майже 40% валового суспільного продукту, майже чверть основних виробничих фондів i чисельності зайнятих працівників.

В АПК входять підприємства i організації, пов'язані з випуском i переробкою сільськогосподарської продукції, її зберіганням, перевезенням i реалізацією, випуском основних виробничих фондів i ремонтом машин та устаткування, проведенням дослідницької роботи i втіленням результатів у практику землеробства i тваринництва тощо. Всі галузі, що входять до складу АПК, об'єднують в чотири сфери або групи:

1. Фондоутворюючі галузі -- сільськогосподарське машинобудування i будівництво; виробництво обладнання i машин для переробних галузей АПК, торгівлі, громадського харчування; хімія мінеральних добрив; комбікормова промисловість тощо.

Сільське господарство -- основна частина комплексу, складена з рослинництва i тваринництва.

Переробні галyзi харчова, частково легка промисловість, підприємства зі зберігання i реалізації готової продукції АПК.

Виробнича інфраструктура (транспорт, зв'язок, енерго-, тепло-, водозабезпечення) та система спеціальних навчальних i наукових закладів.

Агропромислові умови України сприятливі для вирощування більшості сільськогосподарських культур помірного поясу i розвитку продуктивного тваринництва.

...