Національна економіка

Підприємства i служби всіх чотирьох сфер взаємопов'язані між собою економічно i технологічно i утворюють складну виробничо-територіальну систему.

АПК виробляє продовольчі товари i непродовольчі, які отримують при переробці сільськогосподарської сировини. Частини АПК, які переробляють певну продукцію рослинництва чи тваринництва, називають галузевими АПК. Найважливішими серед них:

на базі рослинництва зернопродуктовий, бурякоцукровий, плодоавочеконсервний, льонопромисловий та інші;

на базі тваринництва -- молочнопромисловий, м'ясопромисловий, птахо промисловий тощо.

В територіальній структурі АПК виокремлюють:

агропромисловий пункт -- локальна форма АПК, яка об'єднує в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини;

агропромисловий центр -- локальна форма АПК, яка здійснює в населеному пункті переробку кількох видів сільськогосподарської сировини, а більшість населення обслуговує його виробництво;

агропромисловий кущ -- локальна форма АІІК, яка характеризується компактним розташуванням на невеликій території агропромислових пунктів i центрів з їх сировинними зонами;

агропромисловий вузол складне територіальне агропромислове утворення, система компактно розташованих агропромислових пунктів, центрів i кущів навколо адміністративного обласного чи районного центру.

В межах природно-кліматичних зон виділяють зональні АПК, які формуються під впливом природних умов відповідної зони. Вони розташовані у межах Полісся, Лісостепу i Степу України.

Поліська зона займає майже 19% площі України, охоплює північну частину України (північ Львівської, Рівненської, Волинської областей, Житомирську, Київську, Сумську області). Для зони характерний помірний клімат з достатньою зволоженістю, дерново-підзолистими ґрунтами.

Сільськогосподарська зона має тваринницько-льанарсько-картоплярський напрямок. Розвинуте молочно-м'ясне скотарство. У центральній i частково західній частинах зони допоміжне значення мають виробництво хмелю і свинини, у південній цукрових буряків i зерна.

На Полісся припадає 90% виробництва льону-довгyнця, більше 40% картоплі, 20-25% молока i м'яса в Україні. Тут в основному розвиваються молокопереробні, м'ясопереробні, плодоовочеконсервні, картоплянокрохмали-спиртові, льонопереробні спеціалізовані комплекси.

Лісостепова зона займає близько 34% площі України. Охоплює значну частину Івано-Франківської, Тернопільську, Хмельницьку, Вінницьку області, південну частину Житомирської, Київської, Чернігівської, Сумської, Кіровоградської областей, Черкаську, Полтавську i Харківську області.

В зоні родючі ґрунти і достатнє зволоження. Тут сформувалася тваринницько-буряко-цукрово-зернова спеціалізація сільського господарства. Переважає молочно-м'ясний напрям скотарства, у сировинних зонах м'ясо-молочний. Допоміжне значення мас м'ясо-сальне свинарство, птахівництво.

Головною зернового культурою є озима пшениця, з технічних культур цукрові буряки. Значні площі відведені під кукурудзу, ячмінь, гречку, просо, з технічних коноплі, соняшник. Поширенні картопля та овочеві культури. На зону припадає більша частка товарного виробництва фруктів.

У Лісостепу виробляється майже 70% цукрових буряків, 39% зерна, 46% картоплі. Це найбільш інтенсивна сільськогосподарська зона.

Степова зона основне джерело товарного зерна. Вирощують соняшник, льон-кучерявець, рицину, сою, арахіс, рис, лікарські, ефіроолійні; баштанні i овочеві культури. Розвинені садівництво та виноградарство. Недостатньо продуктивна кормова база стримує розвиток тваринництва. У північному i центральному степу розвинуте молочно-м'ясне, в південному м'ясо-молочне скотарство. Додатковими галузями є свинарство, вівчарство і птахівництво.

Сільське господарство складається з двох основних галузей рослинництва i тваринництва.

Рослинництво дає 45% продукції сільського господарства. Ця велика галузь охоплює вирощування різноманітних культурних рослин, що дають продукти харчування, сировину для легкої i харчової промисловості, корми для тварин, ліки тощо.

Рослинництво за способом використання земель поділяють на такі галузі;

рільництво (вирощування польових культур на орних землях);

плодівництво (розведення багаторічних насаджень садів, ягідників, виноградників);

луківництво (використання i покращення природних лук, створення штучних сіножатей i пасовищ).

Зернове господарство охоплює вирощування продовольчих хлібних культур пшениці i жита; продовольчих круп'яних гречки, проса, риса; фуражних ячменю, вівса, кукурудзи; зернобобових.

Технічними називають культури, які переважно є сировиною для промисловості (харчової, легкої). За значенням їх поділяють на волокнисті льон-довгунець, коноплі; цукроносні цукрові буряки; олійні соняшник, льон-кучерявець, соя, ріпак; ефіроолійні троянда, кмин, м'ята, шавт; тощо; лікарські валеріана, горицвіт тощо.

Високоякісні продукти харчування дають вирощування картоплі, овочів, баштанних культур. Найбільш поширеними овочевими культурами в Україні є білокачанна капуста, помідори, огірки, цибуля, столові буряки, морква тощо. Баштанні культури є різновидністю овочів, які представлені у нас кавуном, динею, гарбузом, кабачками.

Вирощування кормових культур складає посіви багаторічник i однорічних трав, кукурудзи на силос та кормових коренеплодів. Плодівництво представлене садівництвом, ягідництвом, виноградарством.

В структурі посівів провідне місце займають зернові культури. В Україні вирощують озимі та ярі культури. Їх площі майже однакові. Сіють, як правило, більш озимих культур, бо вони дають вищі врожаї. Однак при загибелі озимих вони пересіваються ярими.

Провідне місце в структурі посівів озимих культур посідає озима пшениця (врожайність 25-38 ц/га). Основними регіонами вирощування озимини є області Степової і Лісостепової зон, де ця культура займає понад 1/4 посівів i 1/2 площ, зайнятих під зерновими.

Цінною продовольчою культурою є озиме жито. Основні райони його вирощування Полісся i західна частина України. Врожайність культури становить 15-24 ц/га.

Провідне місце в структурі посівів зернових належить ярому ячменю. Він вирощується повсюдно з найбільшою концентрацією у південних районах України. Площі ярого ячменю розширюються у ті роки, коли ним пересівають озимі.

Другою за площею ярою зерновою культурою є кукурудза. Найбільш значна територіальна концентрація кукурудзи спостерігається в північній i центральній частинах степу, на півдні Лісостепу. високими врожаями кукурудзи на зерно відзначаються Закарпатська, Чернівецька, Дніпропетровська, Кіровоградська, Полтавська, Запорізька, Миколаївська i Херсонська області.

Цінною фуражною i продовольчою культурою є овес. Його вирощують в основному у північній та західній частинах України, а на півдні й у центрі республіки його часто використовують для пересіву озимини.

Значні площі в Україні відводяться під гречку - до 342 тис. га. Найбільш значні площі культура займає у Чернігівській, Житомирській, Київській та Сумській областях.

Рис сіють в Степовому Криму, на заплавних землях Дунаю i Південного Бугу. Культивують його переважно при штучному зрошенні, найчастіше з постійним затопленням поля.

В Степовій i Лісостеповій зонах вирощують просо. Значно розширюються посіви зернобобових.

Україна займає провідне місце за рівнем територіальної концентрації посівних площ технічних культур.

Провідною технічною культурою є цукровий буряк, під ним зайнято 44% площі під технічними культурами. Так як культура потребує родючих ґрунтів, достатню кількість тепла, значне зволоження тому основним районом їх вирощування є Лісостеп (понад 85% виробництва цукрових буряків), а також південь Полісся i північ Степу.

Друге місце за посівами технічних культур належить соняшнику. Культура світлолюбива, посухостійка, вимагає родючих ґрунтів. Найкращі умови вирощування соняшнику є в Степовій зоні. На його посіви припадає 40% усієї площі під технічними культурами.

Основною волокнистою культурою є льон-довгунець, який потребує вологого нежаркого літа, тривалого світового дня. Культура добре росте у Поліссі та передгір'ях Карпат. Коноплі вирощують на сході Полісся i в Придніпров'ї, а також у Миколаївській та Одеській областях.

Лікарські та ефіроолійні культури вирощують в основному на правобережжі Лісостепу та в Криму.

Важливе значення також має хміль, тютюн та махорка.

Частка картоплі у загальній посівній площі становить близько 6%. Третина посівних площ культури знаходиться на Поліссі, близько половини в Лісостепу. Найбільші врожаї збирають на Поліссі, оскільки тут достатня кількість вологи, супіщані ґрунти з добрим доступом повітря.

Вирощування овочів поширене на всій території країни, але найбільше в Степовій та Лісостеповій зонах.

Баштанні культури вирощують у південних районах Степу - Херсонська, Миколаївська, Одеська області.

Важлива товарна галузь плодівництва - виноградарство. В Україні вирощують майже 50 сортів винограду. Основні площі виноградників зосереджені в південній i центральній частині Степу, передгір'ях Криму i Закарпатті.

Найбільш питома вага кормових культур у південних i південно-східних областях країни, а найменша - у поліських областях та передгір'ях Карпат. Кормовими культурами засіяно понад третину орних земель. 3 них половину займають однорічні та багаторічні трави, близько 40% - кукурудза на силос i зелений корм, а решту припадає на кормові коренеплоди i кормові баштанні культури.

Тваринництво. В структурі валової продукції сільського господарства на тваринництво припадає 55%. Основні його галузі - скотарство, свинарство, вівчарство, птахівництво. До тваринницьких галузей також відносяться ри6ництво, бджільництво, шовківництво та кліткове звірівництво.

Розвиток тваринництва залежить від рослинництва, насамперед від кормо виробництва. Сучасне кормо виробництво складається з вирощування кормових i зернофуражних культур, а також використання відходів i побічної продукції зернових, технічних та інших культур.

Промисловим виробництвом комбінованих кормів зайнята комбікормова промисловість.

Відходи підприємств харчової промисловості, громадського харчування та харчові відходи населення використовують як корм для тварин безпосередньо, без додаткової переробки.

Провідне місце у структурі тваринництва належить скотарству. Галузь поширена по всій території України. Розрізняють скотарство молочного, молочно-м'ясного та м'ясного напрямків. М'ясо-молочними вважаються такі господарства, в яких товарна продукція молока становить менш як 50% від усієї реалізації. Коли на м'ясо припадає 75% i більше від вартості продукції скотарства, то господарство належить м'ясному напрямку. Молочне скотарство розвивається переважно навколо великих міст i на Поліссі, де є достатньо соковитих трав. Для районів з потужною кормовою базою, де висока частка соковитих трав, властивий молочно-м'ясний напрям. Це характерно для Лісостепу, частково Степу, гірських районів Карпат та Криму. М'ясо-молочна спеціалізація скотарства збереглась у господарствах південно-східних частинах посушливих областей (Миколаївської, Херсонської), степового Криму. М'ясний напрям розвивається тільки у спеціалізованих на вирощування молодняка господарствах усіх зон, які виникли при цукрових, крохмале-патокових, спиртових заводах, відходи яких служать висококалорійними кормами.

Потужною галуззю продуктивного тваринництва є свинарство. Воно, як галузь скороспілого тваринництва розвивається в усіх регіонах України. У найбільших масштабах воно сконцентровано у великих вузькоспеціалізованих господарствах приміських зон більших i найбільших міст.

Вівчарство поширене головним чином у Степу, особливо південному, та в Карпатах. У Степу розвивається вовняне, переважно тонкорунне і напівтонкорунне вівчарство, яке дає якісну вовну. На Поліссі i в Карпатах переважає грубововняне, шубне вівчарство, що дає високоякісні, міцні, теплі овчини, з яких виготовляють кожухи.

Птахівництво розвинуте в усіх областях. Розводять курей, гусей, качок, індиків. Найбільша увага приділяється збільшенню поголів'я курей для одержання м'яса i яєць. Створено великі птахофабрики поблизу великих міст, промислових i рекреаційних центрів.

Конярство зосереджене переважно в районах Карпат, 3акарпаття та на Поділлі i Поліссі. Поголів'я коней в Україні становить не менше, ніж 1 млн.

Дедалі важливого значення набуває ставкове рибництво. Розводять переважно коропа. Товарне значення має форель, яка водиться у гірських річках.

Бджільництво поширене у всіх зонах, але найкращі умови для його розвитку на Поліссі та в Лісостепу.

Шовківництво добре розвинуте в степових i частково в лісостепових областях.

Розвивається в Україні звірівництво. 3 хутрових звірів на спеціалізованих фермах i звірогосподарствах розводять сріблясто-чорну лисицю, норку, голубого песця, нутрію.

У лісостепових i поліських областях поширене кролівництво, яке дає вдвічі більше м'яса, ніж вівчарство.

Харчова промисловість є провідною переробною ланкою аграрно-промислового виробництва. В перероблюваної сільськогосподарської продукції 85% як сировина, поступає на підприємства харчової, а 15% у галузі легкої промисловості. Розміщення окремих галузей цього виробництва має свої особливості залежно від ступеня впливу на них сировинного чи споживчого фактору. У відповідності з цим виділяються три групи галузей харчової промисловості:

1. Галузі, які переробляють нетранспортабельну (або мало-транспортабельну) сировину при високих нормах її витрат i обмежених строках зберігання i виробляють транспортабельну продукцію, здатну до зберігання. Ці галузі орієнтуються на джерела відповідної сировини. До складу цієї групи галузей входять цукрова, спиртова, крохмале-патокова, консервна, маслоробна, олійно-жирова промисловість.

2. Група галузей та виробництв, що переробляють транспортабельну сировину i випускають малотранспортабельну продукцію або продукцію з обмеженими строками її зберігання. Такі галузі розміщуються в районах споживання готової продукції. Це хлібопекарська, кондитерська, пивоварна, макаронна, молочна промисловість, виробництво безалкогольних та слабоалкогольних напоїв.

3. Галузі, які можуть бути розміщені як в районах зосередження сировини, так i и районах споживання готової продукції (м'ясна, борошномельна). До цієї групи входять i ті галузі, в яких стадії технологічного процесу можуть бути територіальне відокремленими. 3окрема, в районах виробництва сировини здійснюються первинні стадії переробки сировини, а в районах споживання стадії, що завершують процес переробки напівфабрикатів (тютюнова, виноробна галузі промисловості).

Цукрова промисловість є традиційною галуззю спеціалізації України. Україна дає до 60% цукру країн СНД. Більшість цукрових заводів розміщені в Лісостепу. До складу галузі входить 214 підприємств у тому числі 192 цукропіскові та 7 рафінадних заводів. Найбільшими виробниками цукру є Вінницька, Київська, Хмельницька, Тернопільська, Черкаська, Полтавська області.

Борошномельно-круп'яна промисловість є однією з найдавніших галузей. 3начна кількість її підприємств зосереджена як у районах сировини, так i в місцях споживання, зокрема в степових i лісостепових областях. Найбільші центри Київ, Харків, Дніпропетровськ, 3венигородка, Миронівка, Тальне (Черкаська обл.). Основне завдання підвищення якості продукції, виробництво борошна i круп вищих сортів.

Хлібопекарна та кондитерська промисловість. Їх об'єднує схожа сировинна база та головний фактор орієнтації споживач. У великих та найбільших містах Києві, Харкові, Одесі, Луганську, Львові, Житомирі, Донецьку, Дніпропетровську тощо працюють найпотужніші хлібокомбінати i кондитерські фабрики України.

М'ясна промисловість щороку дає до 2,5 млн. тон м'яса, яке надходить у торгівельну мережу в свіжому вигляді, як ковбаси, копченості, м'ясні консерви. Крім цього постачає іншим галузям шкіри, кістки, желатин тощо. Найбільшими виробниками м'яса є Київська, Дніпропетровська, Донецька, Харківська, Вінницька, Чернігівська області та Крим. В структурі виробництва м'яса на першому місці яловичина та телятина; свинини, м'яса птиці, баранини виробляється менше.

Молокопереробна промисловість охоплює маслоробну, сироварну, молочноконсервну галузі, а також виробництво продуктів з незбираного молока. На сировину орієнтуються маслоробні, сироварні та молочно консервні заводи. В районах споживання розміщують підприємства, що впускають продукцію з незбираного молока. В Україні працює близька 500 підприємств молокопереробної промисловості та 10 молоко консервних заводів, всі вони розміщені в районах зосередження сировини.

Олійно-жирова промисловість виробляє олію та маргарин. Основою для її розвитку в Україні є значні посіви соняшнику. Галузь щороку дає до 1 млн. тон олії та 200 тис. тон маргарину. Комбінати галузі тяжіють до сировини. Найбільшими виробниками продукції є Дніпропетровська, Одеська, Запорізька, Донецька; Чернівецька, Кіровоградська області.

Підприємства плодоовочевої промисловості здійснюють усі види переробки плодів i овочів, а також їх зберігання. Найбільші підприємства галузі (консервні та овочесушильні заводи, засолювальні пункти) розміщуються в південних та західних областях України (Херсонська, Миколаївська, Одеська, Кіровоградська, Черкаська, Полтавська, Закарпатська, Вінницька, Тернопільська області, республіка Крим).

Виноробна промисловість як сировину використовує виноград, фрукти, ягоди. Первинне виноробство розміщене у районах виробництва сировини, а вторинне виноробство та розлив вина розміщені як у районах виробництва сировини, так i у місцях споживання. Найбільшими виробниками різних виноградних вин та коньяків є міста Криму, Одеської, Херсонської, Миколаївської та Закарпатської областей. У Донбасі, Придніпров'ї, деяких обласних центрах лісостепової зони, де багато садків та ягідників, виробляються плодово-ягідні вина.

Спиртова промисловість, як правило, розміщується в невеликих містах, орієнтується на сировинну базу - мелясу, зерно (пшениця, жито, ячмінь.. кукурудза), картоплю тощо. Виробництво винного спирту та спирту-сирцю сконцентровано в Черкаській, Вінницькій, Київській, Чернігівській та інших областях.

Крохмале-патокова промисловість виробляє крохмаль, що використовується н основному в харчовій промисловості. Сировинний фактор є вирішальним в картопле-крохмальному виробництві, оскільки для одержання 1 тони крохмалю необхідно майже б тон картоплі. Найбільшими виробниками картопляного крохмалю є Чернігівська ї Житомирська області. Останнім часом виробляють крохмаль з пшениці, кукурудзи, рису. На переробці кукурудзи спеціалізується Верхньодніпровський комбінат.

Рибна промисловість розміщена у Південному економічному районі та прив'язана до портів Керчі, Бердянська, Маріуполя, Одеси, Севастополя, Очакова, Херсона, Вилкова, Ізмаїла, Кілії. Там переро6ляють i реалізують рибу, виловлену у Світовому океані. У деяких містах, віддалених від моря. переробляють рибу місцевих водоймищ.

3.4 Будівельний комплекс

Будівельний комплекс це сукупність галузей матеріального виробництва i проектно-пошукових робіт, які забезпечують капітальне будівництво. До складу будівельного комплексу входять такі галузі матеріального виробництва: будівництво, промисловість будівельних матеріалів, виробництво будівельних конструкцій i деталей.

Будівництво охоплює всі регіони країни. Потужні будівельні організації створені у великих містах. Нині виробництво будівельних матеріалів більше ніж наполовину зосереджено в межах будівельної індустрії, тобто в системі підрядних будівельних організацій. Таким чином, будівельна індустрія i промисловість будівельних матеріалів дуже тісно взаємодіють між собою, формуючи специфічні індустріально-будівельні територіальні сполучення.

Будівельний комплекс як одна з найбільш капіталоємних і диференційованих виробничих систем справляє вагомий вплив на визначення темпів, масштабів i розміщення виробництва. Тому при розміщенні капітального будівництва враховується наявність будівельної організації в регіоні. В той же час слабкість 6удівельної бази стримує промислове будівництво, створення великих комбінатів, галузевих i територіально-виробничих комплексів, фондоємної важкої промисловості, які потребують великих о6сягів робіт з капітального будівництва.

Промисловість будівельних матеріалів. Необхідність постійного здійснення капітального будівництва визначає велике значення промисловості будівельних матеріалів. Найбільш важливими її підгалузями є: виробництво стінових матеріалів, цементна промисловість, видобуток i первісна обробки мінерально-будівельних матеріалів, склоробна промисловість, виробництво облицювальних, оздоблювальних матеріалів, виробництво санітарно-технічних виробів. Для більшості підгалузей загальною сировинною базою є нерудні корисні копалини, багато з яких зустрічаються повсюдно. За останній час у виробництві будівельних матеріалів все ширше стали використовуватися вторинні ресурси, відходи інших галузей промисловості - доменні шлаки, зола електростанцій та ін. Розміщення промисловості 6удівельних матеріалів визначається переважно обсягами будівельно-монтажних робіт за економічними районами. І розповсюдженість сировинних ресурсів, дешевизна i вантажомісткість сировини i готової продукції, масовість i повсюдність їх використання обумовлюють одночасне тяжіння виробництва i до сировини, i до споживача.

Значення сировинного i споживного факторів для різних галузей, стадій технологічного процесу i типів підприємств є неоднаковим. 3 цієї точки зору можна розрізняти:

галузі переважно сировинної орієнтації - перш за все це первинна обробка природних будівельних матеріалів (граніту, мармуру, бутового каменю та ін.), а також виробництво цементу, цегли, азбоцементних i шиферних виробів, вогнетривких матеріалів, скла, керамічних труб, гіпсу, вапна та ін.;

галузі з орієнтацією переважно на споживача - виробництво бетону, залізобетоних виробів i конструкцій, м'якої покрівлі, санітарно-технічних виробів та ін.

Видобуток будівельних матеріалів, їх транспортування, виробництво будівельних металів і, нарешті, саме будівництво є джерелом забруднення повітря (наприклад, пил і гази при виробництві цементу) i порушення рельєфу землі (відкриті розробки). Тому у великих центрах розміщення галузі (особливо цементної) є потреба у проведенні системи заходів з охорони навколишнього середовища.

Промисловість будівельних матеріалів об'єднує кілька тисяч підприємств, які розташовані в усіх областях України. Найпотужнішими центрами промисловості будівельних матеріалів є Київ, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Донецьк, Маріуполь

Цементна промисловість. Це матеріаломістка галузь, тому цементні заводи розміщуються в районах видобутку сировини. Найбільші центри цементного виробництва України -- Амвросіївка, Краматорськ, Єнакієво (Донецька обл.). Кривий Ріг, Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ (Дніпропетровська обл.), Балаклея (Харківська обл.), Миколаїв (Львівська обл.), Здол6унів (Рівненська обл.), Ямниця (Івано-Франківська о6л.), Кам'янець-Подільський (Хмельницька обл.), Бахчисарай (Автономна Республіка Крим), Вільшанка (Миколаївська обл.), Одеса.

Виробництво збірного залізобетону i залізобетоних конструкцій. Виробничі потужності галузі тяжіють до великих промислових центрів i вузлів, а також до населених пунктів зі значним обсягом житлового i цивільного будівництва.

В країні діє 25 виробничих об'єднань по виготовленню комплектів збірних залізобетоних конструкцій i деталей, основними яких є Харківське, Львівське, Криворізьке, Луганське, Сумське. Домобудівні комбінати розміщені в усіх областях країни (найбільш потужні комбінати зосереджені в Києві, Донецьку, Луганську, Запоріжжі, Одесі).

Виробництво будівельної цегли. Оскільки сировина для її виготовлення є майже всюди, розміщення цих виробництв орієнтується на споживача. Великі центри виробництва будівельної цегли -- Київ, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Львів, Чернігів, Івано-Франківськ, Слов'янськ, Бахмут: Багато цегельних заводів споруджено в сільській місцевості.

В будівництві використовується продукція склоробної i фарфоро-фаянсової промисловості. Забезпечує виробництво необхідними матеріалами (фарбою, лінолеумом, пластмасою, смолами тощо) хімічна промисловість.

Промисловість будівельних матеріалів характеризується дуже низьким рівнем механізації та автоматизації технологічних процесів, невеликим асортиментом продукції, низькою її якістю. Тому підприємства галузі потребують модернізації i реконструкції, розширення випуску нових будівельних матеріалів, збірних будівельних конструкцій тощо.

Необхідно нарощувати обсяги виробництва будівельних матеріалів, раціонально розміщувати підприємства, щоб ефективніше забезпечувати потреби будівництва.

У перспективі розвиток галузей промисловості будівельних матеріалів пов'язаний з реконструкцією технічної бази, подальшим впровадженням механізації та автоматизації технологічних процесів, розширенням випуску нових будівельних матеріалів, ефективних збірних будівельних елементів, легких та економічних великомірних конструкцій i виробів поліпшеної якості. Важливим напрямом є комплексне використання сировини, ширше впровадження матеріалів попутного видобутку, вторинної сировини, неухильне підвищення якості виробів для будівництва. Географія галузі має вдосконалюватися з урахуванням подальшого комплексного розвитку економічних районів та областей України, повного забезпечення обсягів будівельно-монтажних робіт.

Особливості розміщення i розвитку будівництва характеризуються тривалим виробничим циклом, з нерухомими територіально закріпленими об'єктами, які зводяться (промислові будинки, житлові будинки; електростанції, трубопроводи тощо), а також високою залежністю виробництва від географічних умов.

У процесі спеціалізації виділились окремі види будівництва промислове, транспортне, житлове, водогосподарське та ін.

При розміщенні об'єктів капітального будівництва слід враховувати наявність будівельної організації, вирішуючи питання доцільності розміщення ще на до проектній стадії. Найважливіші фактори, на основі яких обираються райони i пункти будівництва, -- це трудовий, сировинний, паливно-енергетичний, водний та ін. Значний вплив на будівництво чинять кліматичні особливості різних регіонів. Вони впливають, перш за все, на сезонність відкритих будівельних робіт. При виборі конкретних майданчиків для будівництва промислових підприємств, при спорудженні доріг, транспортних i гідротехнічних об'єктів важливе, а нерідко i вирішальне значення набувають такі географічні умови, як рельєф місцевості, ґрунти i ґрунтові води, карстові явища, сейсмічність, які в тій чи іншій мірі впливають на вартість будівництва i його організацію.



3.5 Транспорт i зв'язок

Транспорт є важливою сферою інфраструктурного забезпечення населення та народного господарства України, складовою частиною її комунікаційної інфраструктури поряд із зв'язком та електропередачею.

В Україні отримали розвиток всі види транспорту. Об'єднанні транспортними вузлами, вони утворюють транспортний комплекс республіки. Тектонічна стабільність, рівнинний рельєф, давні господарські освоєння території та деякі інші фактори сприяють розвитку транспортної мережі. Велику роль відіграють зв'язки між всіма видами транспорту.

За транспортно-географічним положенням Україна знаходиться в надзвичайно вигідних умовах. Це осо6ливо стосується напрямку захід схід (з Західної та Середньої Європи до Східної Європи та Азії, i навпаки), а також північ південь (з Північної Європи до Ближнього Сходу, i навпаки). До сьогоднішнього часу ці переваги транспортно-географічного положення практично не використовувалися.

Найважливіша функція транспорту переміщення людей та вантажу. Звідсіля витікає розподілення транспорту за об'єктами переміщення на пасажирський та вантажний. За середовищем переміщення виділяють сухопутний, водний i повітряний транспорт. Вищезгадані види транспорту можна розподілити за спосо6ом переміщення. В сухопутному транспорті це автомобільний, залізничний та тру6опровідний транспорт. У водному річковий та морський. Повітряний представлений одним видом авіаційним транспортом.

Залізничний транспорт отримав в Україні досить високий рівень розвитку. Займає перше місце за вантажообігом i друге (після автомобільного) за пасажироо6ігом, відповідно 14,6% i 9,5%. Він виконує важливі функції по перевезенні пасажирів та вантажу у внутрішньодержавному i особливо в міждержавному сполученні. Загальна довжина залізниць становить на 2007 рік 23 тис. км (2/3 3 них електрифіковані). Приблизно стільки ж (до 25 тис. км) становить протяжність залізниць підприємств (у т.ч. під'їзних шляхів та відгалужень). Середня густота мережі залізниць 38 км на 1 000 км2 території. Найгустішу мережу залізниць мають промислові райони Донбасу, Придніпров'я та західні області України. Діє п'ять залізниць, що відрізняються напрямком, характером вантажів i функціями. Донецька i Придніпровська залізниці найбільш завантажені, здійснюють великий обсяг перевезень промислової сировини (вугілля, залізні та марганцеві руди) та продукції (сталь, прокат, машини i обладнання тощо). Придніпровська та Південно-Західна залізниці кооперуються з річковим транспортом в районах дніпровських портів. Львівська та Одеська залізниці здійснюють більшу частину експортно-імпортних операцій (Одеська також тісно взаємодіє з морським транспортом). Залізниці здійснюють прямий та транзитний зв'язок України з Росією, Білоруссю, країнами Балтії, Молдовою, Польщею, Чехією, Угорщиною, Словаччиною, ФРН, Румунією.

Основні вантажі (до 90% в залізничному транспорті України займає саме перевезення вантажів i лише 10% пасажирів): будівельні матеріали, вугілля, залізні та марганцеві руди, чавун, сталь, нафта, зерно, ліс тощо.

Найбільші залізничні вузли: Харків, Київ, Одеса, Львів, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Дебальцеве, Жмеринка, Чоп, Лозова, Стрий, Ковель, Коростень, Шепетівка, Здолбунів, Помішня, П'ятихатки, ст. ім. Т. Шевченка та ін.

Важливою проблемою для України в плані її інтеграції в європейську єдину залізничну систему є приведення ширини української колії (1524 мм) до європейського зразку (1435 мм), як в Польщі, Словаччині, Угорщині, Румунії та ін. Необхідно також ввійти в європейську програму будування швидкісних магістралей (швидкість 200-300 км/год).

Автомобільний транспорт міцно утримує перше місце за перевезенням пасажирів та друге за вантажообігом. Протяжність автошляхів біля 170 тис. км (155 тис. км доріг має тверде покриття), якість їх за європейським стандартами незадовільна. Недосконалий автопарк та відсутність необхідного сервісу на дорогах роблять автотранспорт одним з найдорожчих видів транспорту. Внаслідок переважно рівнинного характеру рельєфу України автомобільний транспорт розвивається більш менш рівномірно по всій її території, правда, більш густа мережа автошляхів на заході держави.

Велике значення автотранспорт має для обслуговування АПК, перевезень на великі відстані та доставки вантажів i пасажирів у важкодоступні райони. Україна має досить рівномірно розміщену густу мережу автошляхів (середня густота 280 км доріг на 1000 кв. км території). Важливі вузли: всі обласні i багато районних центрів (Київ, Львів, Харків та ін.). Через територію країни прокладені важливі міждержавні та міжрегіональні автомагістралі: Москва Київ Львів Ужгород країни Центральної Європи; Санкт-Петербург Одеса; Москва Харків Севастополь; Київ Дніпропетровськ Донецьк та ін. В перспективі планується зв'язати Україну сучасними швидкісними магістральними автошляхами з країнами Західної та Центральної Європи. Планується вдосконалення транспортних засобів, перехід на екологічно чисті види палива (поки що автотранспорт один з найбільших забруднювачів атмосфери), створення розгалуженої авто сервісної мережі i Т.Д.

Морський транспорт. Морський транспорт включає судна різних типів i призначень, морські порти й шляхи, судноремонтні підприємства та суднопідйомне устаткування, засоби зв'язку та електрорадіонавігації тощо. Широко використовується для внутрішніх і, особливо, міжнародних перевезень. Характеризується високою ефективністю перевезень порівняно з іншими видами транспорту; виконує більше половини всіх зовнішньо торговельник зв'язків країни.

Питома вага вантажообігу морського транспорту у вантажообігу транспортної системи країни становить більше 30%.

Морський транспорт концентрується виключно на півдні країни на побережжі Чорного i Азовського морів, тобто в Азово-Чорноморському басейні, який через Босфор i Дарданелли зв'язаний із Середземномор'ям, а потім - зі Світовим океаном.

Організаційно морський транспорт України складається з трьох морських пароплавств: Чорноморського, Азовського i Українського Дунайського. Головними вантажами є нафта i нафтопродукти, залізна руда, зернові вантажі, будівельні вантажі та ін.

Морський транспорт забезпечує основні імпортні та експортні поставки вантажів, а також здійснює транзитні перевезення.

Морські порти. Найбільші морські порти України розміщені в Азово-Чорноморському басейні.

До складу Чорноморського пароплавства входять морські порти Одеса, Іллічівськ, Південний, Білгород-Дністровський, Миколаїв, Очаків, Херсон, Євпаторія, Севастополь, Ялта, Феодосія. Управління пароплавства розміщене у м. Одеса.

Азовському морському пароплавству (центр управління в Маріуполі) підпорядковані морські порти Маріуполь, Бердянськ, Керч.

До складу Українсько-Дунайського пароплавства (управління в Ізмаїлі) входять морські порти Ізмаїл, Кілія, Рені.

Постійно діють три міжнародні паромні переправи українсько-болгарська Одеса-Варна, українсько-грузинська Одеса-Поті та українсько-російська Керч-Тамань.

Річковий транспорт здійснює перевезення вантажів переважно внутрішніми водними (природними i штучними) шляхами. Довжина внутрішніх судноплавних шляхів, експлуатуються в Україні, становить 4,5 тис. км, у Т.Ч. довжина штучних водних судноплавних шляхів 2,2 тис. км. Щорічний вантажообіг річкового транспорту не перевищує в середньому 10 млрд. -т/км.

У складі річкового флоту країни понад 1500 різноманітних суден, близько 600 одиниць службово-допоміжного флоту, 9 портів, з суднобудівних i судноремонтних заводи. Найбільшими механізованими річковими портами із сучасними перевантажувальними машинами, портальними i плавучими кранами та іншою технікою є Київський, Дніпропетровський, Дніпродзержинський. Запорізький, Херсонський, Кременчуцький, Черкаський, Миколаївський, Чернігівський. Основний обсяг перевезень вантажів здійснюється по Дніпру та Десні. Особливе значення має Дунай, який зв'язує Україну 3 Румунією, Болгарією, Сербією, Угорщиною, Словаччиною, Австрією, Німеччиною. Річкові порти Київ, Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон, Миколаїв та інші зайняті переробкою зовнішньоторгових вантажів. Загалом же річковим транспортом України щорічно перевозиться понад 1,3 млн. т зовнішньоторгових вантажів. Найбільша частка в обслуговуванні зовнішньоторгового обігу належить Миколаївському річковому порту, який здійснює експортні перевезення та забезпечує транзит вантажів через територію України. імпорт вантажів в Україну здійснюють три порти Київський, Херсонський i Дніпропетровський, але їх частка у перевезеннях імпортних вантажів країни незначна (менше 4%), оскільки такі перевезення здійснюються морськими портами.

Суднами річкового флоту перевозяться вантажі у порти Дніпра і Дунаю, Чорного, Азовського i Середземного морів. Здійснюється регулярне перевезення вантажів на дев'яти основних лініях: Італійська лінія (Трієст, Венеція, Равенна, Генуя, Анкона, Барі); Грецька лінія (Салоніки, Пірей, Александруполіс); Югославська лінія (Масленіца, Рієка, Пула, Спліт, Белград, Кладово); Румунська лінія (Галац, Бреїла, Констанца); Турецька лінія (Стамбул, Зонгулдак, Ізміт, Ізмір, Іскандерон); Болгарська лінія (Варна, Бургає, Русе, Силістра); Дунайська лінія; Кримсько-Кавказька лінія (Туапсе, Новоросійськ, Сочі, Поті, Батумі); Азовська лінія (Керч, Маріуполь, Таганрог). Також налагоджено перевезення вантажів у порти Франції, Іспанії, Північної Африки, Близького Сходу, а також Балтійського i Північного морів.

Судна річкового флоту України перевозять: мінерально-будівельні вантажі (більше 80% вантажообігу річкового транспорту), вугілля i нафто кокс, металобрухт i руди металів, метали різноманітного асортименту, труби i ліс, будівельні матеріали i конструкції, вантажі у контейнерах i ліхтерах, мінеральні добрива, каучук, зерно, плоди, овочі та консерви тощо.

3більшився розрив між обсягами вантажних перевезень водним транспортом у 2007 році порівняно з початком 90-х років. Темпи скорочення перевезень становлять заказаний період 37%. Понад 70% вантажних перевезень виконуються головними власниками транспортного торговельного флоту Чорноморським морським пароплавством (24% загального обсягу перевезень), Українською Дунайською акціонерною компанією (22%), акціонерною компанією "Укррічфлот" (20%), а також орендним підприємством "Азовське морське пароплавство" (8%).

Морськими i річковими портами переробляється щорічно більше 40 млн. т вантажів. Для морських портів характерним є переробка експортних вантажів (54% до загального обсягу переробки) та транзитних (33%); для річкових вантажі внутрішнього сполучення. Найбільші потоки експортних вантажів проходять через Запорізький i Миколаївський річкові та Іллічівський, Ізмаїльський i Південний морські порти. Імпортні вантажі направляються переважно через Іллічівський i Одеський мавські порти. Половина загальних обсягів транзитних вантажів транспортується через Одеський i Маріупольський морські порти. Найбільшими переробниками вантажів внутрішнього сполучення є Дніпропетровський i Київський річкові порти. Силами i засобами морських та річкових портів обробляється біля 18 тис. суден за рік.

Трубопровідний транспорт поділяється на магістральний (загального користування) i технологічний. Він об'єднує магістральні нафтопроводи, нафтопродуктопроводи, газопроводи i відводи від них, а також магістральні водопроводи, призначені для транспортування води на великі відстані, крім того до нього належать етиленопроводи, аміакопроводи, вуглепроводи тощо.

В Україні функціонує велика кількість магістральних газопроводів. Перший магістральний газопровід довжиною 70 км був збудований від м. Дашава до Львова. Від м. Дашава збудований газопровід до Києва. який продовжено через Брянськ (Росія) до Москви. Також діють газопроводи Шебелинка Харків, Шебелинка Полтава Київ, Шебелинка Дніпропетровськ Кривий Ріг Ізмаїл та інші. Споруджено газопроводи із Прикарпаття до Мінська, Риги, Польщі.

Введено в дію магістральний газопровід "Братерство" від м. Долина до М. Шаля.

Територією України проходять газопроводи „Союз" та Уренгой Помари Ужгород; трансконтинентальна нафто магістраль „Дружба"; магістральний нафтопровід Лисичанськ--Кременчук; магістральний нафтопровід Центр Захід; нафтопродуктопроводи від нафтопереробних заводів Кременчук Лубни Київ, Кременчук Кіровоград Черкаси, Лисичанськ Нижньодніпровське та ін.

Найбільша густота трубопровідного транспорту відмічається на заході України, дещо менша в її середній частині. Пересічно в держані на 1 тис. км2 території припадає 71 км трубопроводів. Загальна довжина трубопроводів України складає 40,2 тис. км, з них на газопроводи припадає 34,8 тис. км (87%), нафтопроводи -2,5 тис. км (6`%о), нафтопродуктопроводи 2,9 тис. км (7%). Середня відстань відправлення однієї тони вантажів трубопровідним транспортом загального користування дорівнює 766 км.

Сучасна система нафтоi нафтопродуктопроводів дозволяє перекачувати більше 120 млн. т за рік нафти i нафтопродуктів. У порівнянні з попередніми роками транзит нафти у 2006 році збільшився на 5%, газу зменшився на 3%,. Загалом же, найбілішого спаду (в 2 рази) зазнало транспортування нафтопродуктів, що пов'язано зі зменшенням випуску продукції на нафтопереробних заводах.

Повітряний транспорт. За об'ємом відправок пасажирів знаходиться на останньому місці (не беручи до уваги трубопровідний транспорт) 2 млн. пасажирів, або 0,1%. За об'ємом відправлень вантажів також утримує останнє місце 0,1 млн. тон, або 0,01%.

Повітряний транспорт один з наймолодших видів сполучення Його почали ширше використовувати для пасажирота вантажоперевезень тільки в повоєнний час. Перевагами повітряного тpaнcпopтy є швидкість, цілорічність функціонування, можливість доставки вантажів у важкодоступні райони. Має важливе значення для перевезення пасажирів, пошти, шинних та термінових вантажів. Здійснює переважну більшість трансконтинентальних пасожироперевезень та перевезень товарів з невеликим терміном зберігання на значні відстані. Недоліки: висока собівартість, залежність від погодних умов. Найбільші аеропорти: Бориспіль, Жуляни (Київ), Донецьк, Одеса, Львів, Запоріжжя, Луганськ, Харків, Сімферополь.

На Київ припадає 1/7 перевезень пасажирів авіатранспортом, біля 1 млн. пасажирів. Для перевезення пасажирів характерна яскраво виражена сезонна нерівномірність. Обсяг відправлень пасажирів влітку в 3-4 рази перевищує обсяг відправлень взимку. Основним видом перевезення є комерційні вантажі i пошта.

В перспективі в процесі все більш тісної інтеграції України в європейські i світові соціально-економічні структури роль авіатранспорту буде збільшуватися.

Структура перевезення вантажів (%):

Залізничний 23,3

Автомобільний-61,3

Трубопровідний 14,4

Морський-0,4

Річковий-0,5

Авіаційний 0,1

Структура перевезення пасажирів (°/о):

Залізничний 6,4

Автомобільний-33,3

Трамвайний-17,6

Тролейбусний-33,0

Метрополітен-9,6

Морський-0,07

Річковий-0,02.

Авіаційний-0,01

Зв'язок галузь народного господарства, яка забезпечує передачу та прийом інформації поштовим, телеграфним, радіотелефонним та іншим способами. Обслуговує всі галузі народного господарства, служить для задоволення побутових i культурних потреб населення.

Зараз в Україні завершується перший етап виконання програми створення єдиної національної системи зв'язку яка передбачає модернізацію «верхнього» рівня зв'язку в 23 обласних центрах, встановлення сучасних цифрових АТС, створення волоконно-оптичної лінії зв'язку Північ Південь, Схід Захід. Відкрилась міжнародна телекомунікаційна лінія ITUR, яка об'єднала Італію, Туреччину, Україну, Росію сучасним зв'язком. Вона інтегрована із системами TEL («Транс'європейські лінії» ), ТАЄ («Транс-Азія-Европа»), BS-FOCS (Чорноморська волоконно-оптична кабельна система), що дало змогу Україні приєднатись до цифрової мережі європейських країн, Близького та Середнього Сходу, а також до системи FLAG («Волоконно-оптична лінія навколо земної кулі»).

Розпочався також процес створення власної системи супутникового зв'язку, який буде поєднаний із системою мобільного зв'язку. Прийнято відповідну програму. Для будівництва та експлуатації наземної інфраструктури створено підприємство «Укрзв'язоксупутник», яке налагоджує стосунки зі світовими компаніями власниками систем супутникового зв'язку, а також із виробниками обладнання для супутникових систем.



3.6 Соціальна інфраструктура

Соціальна інфраструктура це сукупність, або комплекс галузей, призначенням яких у суспільному поділі праці є задоволення потреб населення у соціально-культурних i соціально-споживацьких послугах.

Соціальна інфраструктура:

Соціально-споживацький комплекс:

торгівля;

громадське харчування;

ЖКГ;

побутове обслуговування;

охорона навколишнього середовища;

громадський транспорт;

зв'язок;

Кредитування і державне страхування населення.

Соціально-культурний комплекс:

Освіта, наука, релігія;

Культура і мистецтво;

Охорона здоров'я, фізкультура і спорт;

Сім'я;

Інститути

Розвиток усіх ланок обслуговування населення має бути комплексним. Умовами комплексного розвитку соціальної інфраструктури в регіонах є:

врахування регіональних чинників, що визначають обсяг i структуру потреб населення в послугах;

розробка і використання нормативів з урахуванням особливостей статей видатків;

досягнення оптимальних меж ї внутрішньо регіональних пропорцій у розвитку соціальної інфраструктури;

обґрунтоване визначення обсягів капітальних вкладень в галузі соціальної інфраструктури та їх розподіл за підгалузями.

Соціально-споживацький комплекс. Розглянемо особливості функціонування складових соціально-споживацького комплексу.

Торгівля i громадське харчування. 3а формальний показник, який характеризує рівень розвитку торгівлі в регіоні є роздрібний товарообіг. Він відображує дію складної сукупності соціальних i економічних чинників, зокрема, купівельна спроможність населення, розвиненість мережі торгівельних закладів, товарна забезпеченість, інформаційна, транспортна інфраструктура тощо.

В Україні спостерігається регіональна відмінність обсягів роздрібного товарообігу. Він визначається насамперед:

динамікою економічного розвитку регіону;

структурою економіки;

особливістю умов життєдіяльності населення;

статевовікові відмінності населення;

рівень освіти;

середній дохід на одного члена сім'ї.

Товарообіг громадського харчування прогнозують окремим показником i вводять його складовою частиною до загального обігу роздрібного товарообігу.

Розвиток громадського харчування регіону характеризують такі економічні й соціальні показники:

обсяг товарообігу громадського харчування, в тому числі продукції власного виробництва;

кількість страв;

кількість підприємств громадського харчування та місць у них на 1000 осі6;

коефіцієнт забезпеченості населення місцями;

чисельність населення, яке користується послугами підприємств громадського харчування.

Потреба населення у послугах підприємств громадського харчування за окремими регіонами неоднакова. Для того, щоб її визначити, треба врахувати місцезнаходження регіону, контингент його жителів, наявність промислових підприємств, навчальних закладів, шкіл тощо.

Житлово-комунальне господарство. Це складний комплекс підгалузей, завданням яких є задоволення комунальних, побутових i соціально-культурних потреб населення.

До складу житлово-комунального господарства входять:

житлове господарство;

санітарно-технічні підприємства;

служби інженерних мереж i споруд;

транспорт;

енергетичне господарство;

всі види зовнішнього благоустрою;

служби обрядових i спеціальних послуг.

Важливими даними для розробки заходів регулювання розвитку житлово-комунального господарства є:

чисельність населення i його соціальний склад;

нормативи забезпеченості житлом i комунальними послугами;

перспективні показники розвитку галузей виробничої i невиробничої сфер регіону;

обсяг ресурсів, які можуть бути спрямовані на розвиток житлово-комунального господарства.

Треба зазначити, що принципи розвитку i функціонування комунального господарства за радянських часів (система покращення житлових умов, система формування комунальних тарифів, відсутність конкурентного середовища в сфері надання комунальних послуг тощо) в умовах ринкової економіки набули руйнівного характеру. Тому зараз першочерговим завданням є впровадження ринкових механізмів в сферу управління комунальним господарством, а також формування у населення нових стандартів соціальної справедливості.

Побутове обслуговування. Належне побутове обслуговування населення сприяє економії суспільної праці, витрат, раціональному використанню вільного часу, зближенню рівнів життя міських i сільських жителів.

Структура підгалузей побутового обслуговування:

ремонт i індивідуальне пошиття взуття, швейних, хутрових, шкіряних виробів, головних уборів i текстильної галантереї;

ремонт, пошиття i в'язання трикотажних виробів;

ремонт побутових машин та приладів;

ремонт i виготовлення металовиробів i меблів;

ремонт і техобслуговування індивідуальних транспортних засобів;

хімчистка i фарбування;

послуги пралень;

фотопослуги;

будівельні послуги;

послуги лазень, перукарень;

прокат речей;

транспортні послуги;

ритуальні послуги.

Для визначення прогнозних показників розвитку сфери побутового обслуговування обраховують такі показники:

потрібні виробничі потужності;

розміри основних фондів, матеріальних, трудових, фінансових ресурсів i джерела їх формування.

Вихідними для цих розрахунків є такі дані:

досягнутий рівень обслуговування населення;

потреба в послугах в цілому на одного жителя;

можливий приріст чисельності населення;

зміни в структурі доходів i витрат населення;

дані визначення попиту i ступінь його задоволення;

стан i розвиток матеріально-технічної бази;

характеристика мережі підприємств побутового обслуговування.

Пасажирський транспорт i засоби зв'язку. Для аналізу роботи пасажирського транспорту в регіоні застосовуються такі показники:

кількість перевезених пасажирів у міжрайонному сполученні i пасажирооборот (в тому числі по всіх видах транспорту);

середня відстань перевезення пасажирів за окремими видами транспорту;

довжина автомобільних шляхів загального користування, в тому числі з твердим покриттям;

будівництво нових автомобільних шляхів;

реконструкція доріг;

о6сяг капітальних вкладень в 6удівництво доріг;

площа території i протяжність транспортних шляхів на 100 км кв.

Органи територіального управління повинні особливу увагу приділяти внутрішньо міським перевезенням. Внутрішньо міський пасажирооборот залежить від визначеної на перспективу чисельності міського населення, його транспортної рухомості (кількість поїздок у розрахунку на одного жителя) та середньої дальності поїздок.

Прогнозування розвитку засобів зв'язку пов'язане з розробкою показників приросту кількості відділень зв'язку, телефонних станцій, телефонів-автоматів, абонентів міського i сільського телефонного зв'язку, трансляційних радіоточок, довжини телефонних міжміських ліній.

Соціально-культурний комплекс. Із складових соціально-культурного комплексу більш детально розглянемо народну освіту, культуру i охорону здоров'я.

Народна освіта. Регулювання розвитку народної освіти має охоплювати мережу дошкільних закладів, загальних шкіл, шкіл i груп з подовженим днем, шкіл-інтернатів тощо.

Для задоволення потреб населення в дошкільних закладах використовують дані про чисельність дітей на перспективу. Крім того, враховують зростання кількості осіб, зайнятих у суспільному виробництві, працюючих жінок, у тому числі віком 18-44 роки, а також рівень забезпеченості дітей постійно діючими дошкільними закладами.

На підставі даних про потребу в дитячих дошкільних закладах розробляють зведену програму будівництва цих закладів по регіону.

Регулювання розвитку загальноосвітніх шкіл здійснюється за багатьма показниками, які розраховують по кожному регіону окремо з урахуванням міського i сільського населення. Основним показником є контингент учнів. Його визначають по типах шкіл i групах класів (1-4; 5-9; 10-11).

Кількість класів i класів-комплектів визначають в залежності від загального контингенту, наповненості класів (за нормами гранична наповненість 1-9 класів не більше 30 чол., 10-11 класів 25 чол., груп продовженого дня 20-30 чол., клас-комплекту з двох класів не більше 30 чол., 3 трьох класів до 20 чол.

...