Організаційний розвиток підприємств: теоретичні та практичні аспекти

Перелічені принципи побудови організаційних структур управління взаємопов'язані та взаємозумовлені. Кожен із них має самостійне значення, але тільки спільне їх використання забезпечує комплексний, науковий характер проектування організаційних структур.

Розрізняють стратегічні цілі організації (прагнення, замисли, призначення) і завдання, які ставляться час від часу для досягнення цілей. М. Мескон визначає задачі як розпорядження на виконання роботи, серії робіт чи частину роботи, яка має бути виконана наперед встановленим способом в наперед встановлені строки. З технічної точки зору завдання ставиться не працівникові, а його посаді. На основі рішення керівництва про структуру кожна посада включає ряд завдань, які розглядаються як необхідний вклад в досягнення цілей організації. Вважається, що якщо завдання виконуються заданим способом і в задані строки, то організація функціонуватиме успішно [96, с. 107].

З позицій організаційного проектування, завданнями є ті види діяльності, які організація має виконувати особливо добре, щоб забезпечити успішність стратегії і досягнути поставлених цілей. Установлення основних організаційних завдань є найважливішим кроком при виборі альтернатив проекту.

Персонал, можливо, найважливіший фактор впливу на організаційний проект, тому що саме люди діють в організаціях. Персонал, як елемент організаційного проектування, - це не лише нинішні працівники організації, а й ті працівники, яких найматимуть у майбутньому. При розробці організаційного проекту слід вирішити скільки працівників слід найняти на роботу, визначити рівень їхньої кваліфікації особисті характеристики й перспективи кар'єри.

Системи рішень і заохочень установлюють місце й спосіб прийняття рішень, напрямки інформаційних потоків в організації. При цьому працівники мають змогу приймати рішення, а також, як члени організації, винагороджуються за прийняття вірних рішень. Системи рішень і заохочень включають у себе формальні планові і контрольні механізми, міру децентралізації, допустиму в організації, а також оцінку виконання поставлених завдань і систему заохочень.

Формальна організація створюється з волі власника. Після її створення, вона також стає і соціальним середовищем, де люди взаємодіють поза розпорядженнями керівництва. В ході соціальних взаємовідносин створюються товариські групи, неформальні групи, які разом складають неформальну організацію. Неформальна організація складається з особистих відносин і засобів комунікації, які часто необхідні, щоб забезпечити роботу організації, але не є частиною формальної організаційної структури.

Неформальна організація й організаційна культура є важливою частиною загального проекту організації з огляду їх впливу на поведінку працівників і виконання ними роботи. При проектуванні організації слід враховувати неформальну організацію і домінуючу культуру. Якщо проект організації суперечить її культурі, то це не сприятиме ефективній діяльності організації. Коли проект буде спрямований на зруйнування частини неформальної організації та її організаційної культури, то організація теж не уникне несприятливих результатів.

Якщо організаційна структура характеризується поняттям «Hard Structure» - тверда структура, скелет організації, то організаційна культура може бути охарактеризована як «Soft Structure» - м'яка структура [205, с. 196]. Фахівці іноді називають її «душею компанії». Носіями організаційної культури є люди, які працюють в організації. Саме вони відображають той порядок речей, ті відносини і ті зразки поведінки, які складаються в організації в силу тих чи інших обставин.

Процес проектування організацій не є засобом вибору єдиного проекту, чи рішенням, яке приймається одноразово. Це постійний пошук найефективнішого поєднання організаційних змінних. Організації поступово змінюються і їх структури мають змінюватися разом з ними. Армстронг М. зазначає, що проектування організації - це безперервний процес великих і дрібних змін, воно ніколи не буває одноразовим мікроприємством (заходом). Деякі зміни наростають і відбуваються протягом порівняно тривалого часу, інші є швидкими. Для обох випадків змін організація має пристосовувати свою структуру так, щоб мати можливість ефективно продовжувати роботу [9, с. 347].

Серед основних підходів до організаційного проектування виділяють наступні.

Інформаційний підхід базується на уявленнях про певну еталонну технологію, що здатна забезпечити необхідні для прийняття рішень об'єм і якість управлінської інформації, знижувати трудомісткість управлінських робіт і т. д. В реальній інформаційній системі встановлювалась конкретна невідповідність вимогам еталонної моделі і розроблялась нова технологія управління, наближена до еталону. Подібним чином порівнювалась й організаційна структура з її теоретичною моделлю і проектувались зміни з врахуванням технології робіт [65, с. 21].

Цільовий підхід - проектування відбувається «зверху вниз», починаючи з визначення цілей на верхньому рівні управління. В подальшому цілі доводились до нижніх рівнів і закріплювались за певними підрозділами управлінської піраміди. Для досягнення цілей розроблялись необхідні функції підрозділів, а потім - набір управлінських робіт, які реалізували функції. Трудомісткість та чисельність персоналу розраховувались за нормативами [65, с. 24].

Системний підхід - полягає в урахуванні всіх управлінських завдань, без вирішення яких реалізація цілей виявиться неповною; виявленні й взаємоузгодженні із цими завданнями системи функцій, прав і відповідальності по вертикалі управління; вивченні й організаційному оформленні всіх зв'язків і відносин по горизонталі управління, тобто координації діяльності ланок і органів управління при виконанні загальних поточних завдань і реалізації перспективних міжфункціональних програм; знаходження оптимального для даних умов співвідношення централізації і децентралізації управління [97, с. 107-108].

Об'єктивний підхід - перенесення «передового досвіду» у вигляді конкретних організаційних розробок, установок на пізнання і теоретичне узагальнення, що неодмінно призводить до типових рішень [65, с. 27].

Ігровий підхід - працівникам підприємства пропонують розробити проектні пропозиції з метою усунення складнощів у щоденній виробничо-господарській діяльності. В пошуках нових методів і структур учасники починають імітувати і розвивати оргпроектувальну діяльність, методи і структури якої виявляються близькими до бажаної. Їх усвідомлення і перенесення з необхідним коригуванням в проект нової системи управління (чи її частини) спонукає до пошуку та саморозвитку [65, с. 32].

Функціональний підхід - єдиною основою формування структур управління є функції менеджменту, які зумовлюють вертикальну та горизонтальну інтеграцію елементів керуючої системи як вихідної бази для розмежування її рівнів і ланок (підрозділів). Кожний працівник і кожний підрозділ менеджменту спеціалізуються на виконанні однієї або групи однорідних функцій. Але обставини зумовлюють своєрідну їх диверсифікацію. Структурний підрозділ за функціонального підходу створюють тільки після з'ясування змісту й обсягу його функцій [25, с. 24-26; 187, с. 261-262].

Функціонально-структурний підхід - декомпозиція загальної бізнес-функції підприємства та формування ієрархічної структури відповідно до функцій підприємства та управління. Об'єднання функцій кожного рівня ієрархії у підмножини, які відповідатимуть підрозділам проектованої організаційної структури управління, здійснюється за критерієм мінімізації взаємозв'язків окремих елементів структури [81, с. 18].

Структурно-процесний підхід - передбачає визначення динамічного взаємозв'язку функцій, проведення аналізу відповідності цілей керованого об'єкта змістові робіт і функцій, розподілу функцій по рівнях управління і по підрозділах, розподілу прав і обов'язків усередині апарату управління, взаємозв'язку функцій. Функціонування компанії на рівні розподілу задач і відповідальності за їхнє виконання між конкретними виконавцями без деталізації того в якій послідовності та яким чином дані задачі виконуються [104, с. 321].

Розвитку організаційного проектування сприяють також дослідження по інноваціях [87, с. 233-257; 161, с. 15], які аналізують процеси створення і використання на практиці різних нововведень. Характерними рисами інноватики є, зокрема, міждисциплінарність, розгляд нововведень як форми розвитку.

Проведені нами дослідження дозволяють стверджувати, що, незважаючи на наявні теоретично-методологічні розробки, становлення організаційного проектування в аграрному секторі ще не завершене. Так, недостатньо розроблені уявлення про функції і процеси організаційного проектування, його місце і роль в організації управління, не сформовані належним чином методичні основи, слабкі й малоефективні засоби реалізації проектів. Не налагодженою є система підготовка кадрів оргпроектуальників для підприємств, досвід організаційного проектування не узагальнюється і не пропагується.

Проте поряд з цим є ряд позитивних моментів. Фундаментом вітчизняної аграрної економіки, на думку О.О Мороз [102, с. 307], може служити той факт, що сільськогосподарські підприємства залишилися єдиним усталеним типом виробничої організації у сфері економіки. На думку автора базисне поняття аграрного підприємства полягає в тому, що «останнє створюється і функціонує як неперервне існуючий автономний суб'єкт економіки, тоді як проект створюється і реалізується як обмежена в часі послідовність дій, що має чітко виражену завершальну стадію, на якій зазвичай і реалізується мета проекту [102, с. 307]».

Нам імпонує думка В.Я. Амбросова і Т.Г Маренич, які зазначають, що подальшого збереження великотоварних сільськогосподарських підприємств у процесі їх трансформації, на перспективу дасть можливість «прискорити одержання конкурентоспроможної продукції за рахунок переваг концентрації, кооперації, освоєння досягнень науково-технічного прогресу [1, с. 13]».

Реформування ж великих сільськогосподарських підприємств з утворенням на їх базі декількох суб'єктів господарювання, на думку І.М. Величко [29, с. 547], доцільно проводити із створенням багатофункціональних обслуговуючих кооперативів. Проте, ми не схильні поділяти його точку зору, оскільки ця форма господарювання не набула особливого поширення з огляду на специфіку вітчизняного законодавства та особливу ментальність українських селян.

Як стверджує Є.В. Намлієв [105, с. 145], подальший розвиток економічних відносин в сільському господарстві неможливий без агропромислової інтеграції, здійснення якої автор вбачає у створенні агропромислових фінансових груп, які поєднують на добровільній основі суб'єктів господарювання з метою формування замкнутої, закінченої схеми виробництва кінцевої продукції: виробництво сільськогосподарської продукції - її поглиблена переробка - зберігання - реалізація кінцевої продукції.

Ми поділяємо схожу думку В.Г. Андрійчука [7, с. 37-41], який зазначає, що реорганізація КСП (колективних сільськогосподарських підприємств) в нові організаційно-правові форми господарювання створила умови економічного і правового характеру для швидкого розвитку процесів капіталізації сільського господарства, яка супроводжується вертикальною і горизонтальної інтеграцією та координацією. В результаті створюються агропромислові формування, що функціонують як цілісне підприємство або з організацією управління агропромисловим виробництвом на засадах холдингу (продагропідприємство і агрофірма).

Отже, проведені дослідження дозволяють стверджувати, що організаційне проектування відіграє важливу роль в управління розвитком сільськогосподарських підприємств. З його допомогою здійснюється приведення у відповідність структури організації, цілям і стратегії розвитку підприємства, а також внутрішнім і зовнішнім чинникам середовища існування.

Висновки до розділу 1

1. Управління розвитком сільськогосподарських підприємств, на наш погляд, - це системний, плановий, довгостроковий процес, спрямований на реалізацію стратегії розвитку підприємства, ефективне використання ресурсного потенціалу, оптимізацію співвідношення формальної структури й організаційної культури. Однією з складових процесу управління розвитком сільськогосподарських підприємств є організаційне проектування.

Організаційне проектування - це процес побудови чи удосконалення формальної організації в ході знаходження відповідності між ключовими елементами організації (організаційна і управлінська структури, персонал, завдання, системи рішень і заохочень, неформальна організація й організаційна культура) і її стратегією, з урахуванням чинників середовища існування. Мета організаційного проектування - вибір структури, яка найкраще відповідає цілям і завданням підприємства, а також внутрішнім і зовнішнім чинникам, що на неї впливають.

2. Удосконалення управління розвитком сільськогосподарських підприємств полягає у перетворенні їх в адаптовані до ринку соціально-економічні системи, що досягається з допомогою визначення місії та формулювання цілей розвитку, вибору стратегії та розподілу ресурсів, необхідних для виконання поставлених цілей. Механізм управління розвитком сільськогосподарських підприємств можна визначити як систему (спосіб) впливу на процес розвитку сільськогосподарських підприємств з метою збереження їх стійкості або переведення з одного стану в інший відповідно до визначених цілей.

3. Механізм управління розвитком сільськогосподарських підприємств має три рівні (загальнодержавний, регіональний рівень та рівень підприємства), що передбачають наявність відповідних кожному рівню основних важелів управління. На рівні підприємства зазначений механізм включає стратегічне управління, організаційне проектування, планування, оперативне управління виробничо-комерційною діяльністю, мотивацію та оплату праці, формування організаційної культури, контролінг.

4. На розвиток сільськогосподарських підприємств впливає три групи специфічних чинників: технологічні, економічні та соціальні. Нівелювати негативний вплив їх дії дозволяють поглиблення спеціалізації і концентрації диверсифікація виробництва, агропромислова інтеграція і кооперація на основі антикризового управління діяльністю сільськогосподарських підприємств, спрямоване на попередження кризових явищ та протидію їм.

5. Оцінку рівня розвитку сільськогосподарських підприємств доцільно здійснювати за допомогою інтегрального рейтингового показника, що включає середньорічні темпи приросту площі сільськогосподарських угідь, вартості основних виробничих фондів, вартості валової продукції (у порівняльних цінах), вартості товарної продукції, чистого прибутку з розрахунку на одного середньорічного працівника, середньомісячної оплати праці одного працівника.

Розділ 2. Оцінка стану розвитку підприємств в умовах ринкової трансформації економіки

2.1 Закономірності та тенденції розвитку підприємств в умовах ринкової трансформації економіки

На наш погляд, аграрному сектору економіки України напередодні проведення аграрної реформи (кінця 80-х - початку 90-х рр. ХХ ст.) були притаманні: державна монополія на землю; експлуатація усуспільнених засобів виробництва з високими енерго- і матеріалозатратами; відчуженість селянина від землі та засобів виробництва; невідповідність заробітної плати кінцевим результатам роботи; домінування морального стимулювання праці; адміністративно-командне управління сільськогосподарським виробництвом;

Розпочата в 90-х рр. минулого століття перебудова економіки держави на ринкових засадах поставила на перший план питання проведення аграрної реформи. ЇЇ основною складовою стала земельна реформа. Головна мета реформ полягала у створенні необхідних економічних та політичних умов для формуванні в аграрному секторі ринкового середовища і появи на землі реального власника - господаря, спроможного по-новому, раціонально організувати ведення сільськогосподарського виробництва, забезпечити його високу ефективність та нести повну відповідальність за результати господарювання [5, с. 56].

Концептуальні основи земельної реформи були закладені Земельним кодексом Української РСР [60] та постановами Верховної Ради України «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР» [131], «Про земельну реформу» [130], прийнятими у грудні 1990 року.

На першому етапі реформи (1991-1996 рр.) [56; 58; 55; 132; 57; 174] відбулося роздержавлення майна та землі і передача їх у власність колективним сільськогосподарським підприємствам (КСП).

Другий етап (1997-1999 рр.) пов'язаний з паюванням роздержавлених земель та видачею членам КСП сертифікатів на право приватної власності на земельну частку (пай).

На третьому етапі, з прийняттям 3 грудня 1999 року Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» [173] була проведена реструктуризація колективних сільськогосподарських підприємств. Реструктуризація передбачала здійснення організаційно-економічних, правових і технологічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його управління, форми власності, організаційно-правових форм, з метою фінансового оздоровлення, збільшення обсягів виробництва конкурентоспроможної продукції, підвищення ефективності виробництва [183]. Захист майнових прав селян в процесі реформування аграрного сектора економіки регламентував Указ Президента України [172].

На наш погляд, у реформаційному процесі варто виділити два періоди:

1) пасивний (1991-1999 рр.), коли структурні зрушення носили доволі млявий та формальний характер, а політика держави була непослідовною і суперечливою;

2) активний (починаючи з 2000 р.), пов'язаний з розбудовою аграрної сфери на ринкових засадах: створенням організаційно-правових форм на основі приватної власності на землю та майно, розвитком інфраструктури аграрного ринку.

Однак, проведена реформа не забезпечила фінансової стабілізації аграрного сектору економіки. Серед основних причин цього вітчизняні вчені виділяють наступні.

1. На рівні держави:

– відсутність моделі поетапного реформування аграрної сфери економіки [43, с. 38] та дієвих механізмів державного впливу [177, с. 15];

– непослідовність і суперечливий характер аграрної політики, її недостатня ефективність [37, с. 149];

– копіювання реформаторських заходів Росії без критичного їх осмислення, із значним відставанням в часі та повторенням більшості відхилень від базових напрямів ринкової трансформації суспільних відносин [101, с. 15];

– порушення еквівалентного обміну між сільським господарством і промисловістю [18, с. 16; 85, с. 25].

2. На рівні сільськогосподарських підприємств:

– недостатня структурна адаптація сільського господарства до умов ринкової економіки [128, с. 8];

– занепад усіх сфер формування і розвитку людського капіталу [24, с. 26].

– на сільськогосподарських підприємствах відбились всі негативні наслідки кризових економічних явищ в державі [35, с. 10].

У процесі земельної реформи здійснено перерозподіл землі. Якщо у 1990 р. сільськогосподарські підприємства в цілому по Україні використовували 93,5 %, а населення - 6,5 % сільськогосподарських угідь, то у 2006 р. - відповідно 57,6 % і 42,4 % [159, с. 64]. Детальніше стан землекористування проаналізуємо з допомогою таблиці:

Таблиця 2.1 Площа сільськогосподарських угідь України у використанні, тис. га

Джерело: дані Держкомстату [159, с. 64], власні розрахунки.

Аналіз даних, наведених в табл. 2.1 свідчить, що впродовж досліджуваного періоду (2002-2006 рр.) в Україні спостерігається тенденція до скорочення площі угідь у використанні сільськогосподарських підприємств на 21,3 % (або 5 739,2 тис. га). При цьому швидшими темпами ці процеси протікають у державних підприємствах, що пояснюється продовженням процесів роздержавлення і приватизації. З цих же причин продовжує зростати площа сільськогосподарських угідь у використанні особистих (підсобних) господарств населення - на 42,6 % (або 4 663,5 тис. га).

Стан землекористування в Полтавській області наведено в табл. 2.2.

Таблиця 2.2 Площа сільськогосподарських угідь Полтавської області у використанні, тис. га

Джерело: дані головного управління статистики в Полтавській області [158, с. 36], власні розрахунки.

Наведені в табл. 2.2 дані свідчать, що в Полтавській області також спостерігається тенденція до скорочення площі угідь у використанні сільськогосподарських підприємств на 8,5 % (або 127,1 тис. га) та збільшення площі землекористування особистих (підсобних) господарств населення на 16,2 % (або 73,9 тис. га). На тлі загальнодержавних тенденцій, зазначені процеси в умовах Полтавської області відбуваються повільнішими темпами.

Наші дослідження [183] свідчать, що процес трансформації колективних сільськогосподарських підприємств в організаційно-правові структури ринкового типу на початку 2000 року часто відбувався формально на виконання Указу Президента [173]. Тому, на наш погляд, з часом ринкові умови господарювання змусили такі підприємства провести рестуктуризацію вже неформально, про що зокрема свідчать постійні зміни кількості сільськогосподарських підприємств за організаційно-правовими формами господарювання (табл. 2.3 і табл. 2.4).

Як свідчать дані, наведені в табл. 2.3, в Україні впродовж досліджуваного періоду спостерігається тенденція до скорочення кількості господарських товариств на 19,2 % (або 1 792 одиниці), державних підприємств на 34,9 % (або 229 одиниць) та виробничих кооперативів на 35 % (або 738 одиниць). При загальному зменшенні кількості сільськогосподарських підприємств України на 5 %, (або 3 052 одиниць), значних змін у кількості приватних підприємств та фермерських господарств не відбулося, із чого можна зробити висновок, що при виборі організаційно-правової форми господарювання віддається перевага заснованим на одноосібній власності.

Аналіз даних наведених в табл. 2.4 свідчить, що для умов Полтавської області також є характерною помічена по Україні тенденція скорочення кількості сільськогосподарських підприємств на 22,2 % (або 614 одиниць), до того ж вона відбувається за всіма організаційно-правовими формами господарювання. Що можна пояснити укрупненням підприємств та збільшенням площі землекористування особистих господарств населення. При цьому слід відзначити високі темпи зменшення кількості виробничих кооперативів на 50,6 % (або 42 одиниці). Оскільки, на наш погляд, при цій формі господарювання, як правило в більшості підприємств зберігаються ще «радянські»методи ведення виробничої діяльності, то вступаючи в конфлікт з умовами зовнішнього середовища, частина підприємств реорганізується.

Таблиця 2.3 Кількість сільськогосподарських підприємств в Україні за організаційно-правовими формами господарювання

Джерело: дані Держкомстату [176, с. 86], власні розрахунки.

Таблиця 2.4 Кількість сільськогосподарських підприємств в Полтавській області за організаційно-правовими формами господарювання

Джерело: дані головного управління статистики в Полтавській області [158, с. 26], власні розрахунки.

Динаміка обсягів та ефективності виробництва сільськогосподарської продукції подана в табл. 2.5 і 2.6:

Таблиця 2.5 Виробництво валової продукції сільського господарства в Україні (у порівняльних цінах 2005 р.) за категоріями господарств

Джерело: дані Держкомстату [159, с. 44], власні розрахунки.

Аналіз даних табл. 2.5 свідчить, що у виробництві валової продукції сільського господарства в Україні впродовж досліджуваного періоду (за винятком неврожайного 2003 р., результати якого на галузі тваринництва відбилися ще й в наступному, 2004 році) спостерігається позитивна тенденція росту виробництва продукції (у порівняльних цінах 2005 р.) на 9,3 % (або 8 110,3 млн грн). Ріст виробництва продукції рослинництва (14,1 %) вищий ніж тваринництва (3,3 %). У 2006 р. господарствами усіх категорій валової продукції з розрахунку на одну особу вироблено на 12,7 %, а на 100 га сільськогосподарських угідь на 12,3 % більше, ніж у 2002 р.

Сільськогосподарські підприємства мають вищі темпи росту виробництва (18,1 %), ніж господарства населення (4,4 %). Однак для виробництва продукції тваринництва у господарствах населення характерне скорочення на 6,5 % (або 1 813,8 млн грн). Водночас сільськогосподарські підприємства збільшили виробництво цієї продукції на 29,3 % (або 3 128,3 млн грн). Проте господарства населення продовжують залишатись основними виробниками сільськогосподарської продукції в Україні. У 2006 р. ними було вироблено 65,5 % валової продукції тваринництва і 57,7 % - продукції рослинництва. Особисті селянські господарства забезпечують «трудову зайнятість селян і виконують буферну функцію в умовах безробіття, що створюється при зменшенні потреби в трудових ресурсах і нерозвиненості інфраструктури села [133, с. 40]».

Як свідчать дані табл. 2.6, в Полтавській області темпи зростання виробництва валової продукції сільського господарства з розрахунку на одну особу (25,6 %) та на 100 га сільськогосподарських угідь (24,5 %) виявились вищим ніж по Україні. Виробництво валової продукції в області з розрахунку на одну особу за даними 2006 р. на 58,2 % (1 180 грн) більше ніж по Україні. Темпи зростання вартості валової продукції в області, як і в державі, спостерігаються вищі в галузі рослинництва (28,3 %) ніж тваринництва (6,5 %). На відміну від загальнодержавних тенденцій у Полтавській області в господарствах населення вищі темпи росту виробництва продукції (21,6 %) ніж в сільськогосподарських підприємствах (18,4 %). Господарства населення Полтавської області у 2006 р. зберігають лідируючі позиції у виробництві лише продукції тваринництва - 58 %, продукції рослинництва вони виробляють 49,8 %.

Таблиця 2.6 Виробництво валової продукції сільського господарства в Полтавській області (у порівняльних цінах 2005 р.) за категоріями господарств

Джерело: дані головного управління статистики в Полтавській області [158, с. 23], власні розрахунки.

Для оцінки ефективності виробничо-комерційної діяльності сільськогосподарських підприємств проведемо розрахунок результативних показників (табл. 2.7 і 2.8).

Таблиця 2.7 Результативність виробничо-комерційної діяльності сільськогосподарських підприємств України

Джерело: дані Держкомстату [159, с. 55], власні розрахунки.

Аналіз даних, наведених в табл. 2.7, свідчить що в динаміці прибутковості та рентабельності сільськогосподарських підприємств України чіткої тенденції не прослідковується, за винятком зростання в 2002-2005 рр. суми прибутку з розрахунку на одного середньорічного працівника. Найбільші прибутки аграрії отримали у 2003 р. (1 476, млн грн), рівень рентабельності виробництва при цьому склав 12,6 %. У 2006 р. прибуток маже вдвічі скоротився, порівняно із попереднім роком, проте виявився на 2,7 % (або 16,5 млн грн) більшим ніж у 2002 р., водночас з розрахунку на 1 грн. витрат на виробництво реалізованої продукції прибутку у 2002 р. було отримано більше (на 2,1 коп.). Впродовж досліджуваного періоду галузь тваринництва, за винятком 2005 р., залишалась збитковою. Серед основних причин цього, на наш погляд, варто виділити диспаритет цін на промислову і сільськогосподарську продукцію, високу ресурсо- і енергоємність виробництва, низьку продуктивність.

Таблиця 2.8 Результати виробничо-комерційної діяльності сільськогосподарських підприємств Полтавської області

Джерело: дані головного управління статистики в Полтавській області [158, с. 27], власні розрахунки.

Як свідчать дані, наведені в табл. 2.8, ефективність виробничо-комерційної діяльності сільськогосподарських підприємств Полтавської області починаючи з 2003 р. знижується. А у 2006 р. за рахунок зростання собівартості сільськогосподарської продукції швидшими темпами, ніж ціни її реалізації сільськогосподарськими підприємствами області було отримано 6,1 млн грн збитків, рівень збитковості склав 0,4 %. При цьому прибуток галузі рослинництва, порівняно з 2002 р. зменшився майже на половину, а збитки галузі тваринництва зросли на 17,9 % або 11,3 млн грн.

Детальний аналіз рівня рентабельності виробництва сільськогосподарської продукції за організаційно-правовими формами господарювання поданий в табл. 2.9.

Таблиця 2.9 Рівень рентабельності виробництва в сільськогосподарських підприємствах України (2006 р.), %

Джерело: дані Держкомстату [159, с. 54], власні розрахунки.

Аналіз даних, наведених в табл. 2.9 свідчить, що недержавні сільськогосподарські підприємства України мають вищий, ніж державні підприємства, рівень рентабельності виробництва продукції рослинництва (на 6,4 відсоткових пункти), а по тваринництву відповідно нижчий рівень збитковості (на 16,2 відсоткових пункти). Серед недержавних підприємств в галузі рослинництва найвищий прибуток (15,2 коп. на 1 грн реалізованої продукції) отримали у 2006 р. приватні підприємства, а найнижчі збитки (8 коп.) - господарські товариства, проте виробництво молока прибутковим є лише в приватних підприємствах.

Таблиця 2.10 Рівень рентабельності виробництва в сільськогосподарських підприємствах Полтавської області (2006 р.), %

Джерело: дані головного управління статистики в Полтавській області [158, с. 29], власні розрахунки.

Як свідчать дані табл. 2.10, помічена по Україні тенденція спостерігається і в Полтавській області: недержавні підприємства господарюють ефективніше, найвищі прибутки на 1 грн реалізованої продукції рослинництва отримують приватні підприємства - 14,9 коп. Проте, для приватних підприємств області характерними є й найнижчі збитки в галузі тваринництва - 10 коп. А рівень рентабельності виробництва молока в цих підприємствах на 5,5 відсоткових пункти вищий ніж в Україні.

Отже, ми можемо зробити висновок, що в умовах Полтавської області найефективніше за результатами виробничо-комерційної діяльності господарюють приватні підприємства. Основна причина цього, на наш погляд полягає в тому, що за цієї організаційно-правової форми господарювання повніше реалізуються права приватної власності та зацікавленості в кінцевих результатах праці, оскільки «вони працюють за принципами одноосібності у прийнятті рішень та повним розпорядженням одержаних результатів [133, с. 40]».

З огляду на вступ України до СОТ (Світової організації торгівлі) цілком очевидним є те, що у сільськогосподарських підприємств, які й так на сьогодні господарюють не досить ефективно виникнуть певні проблеми. Так, у зв'язку із зняттям митних бар'єрі, за прогнозами експертів [179, с. 40], на український ринок аграрної продукції буде надходити на 10 % більше закордонної продукції, яка на перших порах витіснятиме національні аналоги. На сьогодні на внутрішньому ринку домінує продовольство вітчизняного виробництва (близько 91 %), у перші роки членства України в СОТ цей показник може скоротитися на 10-11 %.

Найбільші труднощі, за прогнозами, переживатимуть виробники і переробними молока і м'яса. Чималий тиск світового ринку відчує цукрова галузь, овочівництво.

Загострення конкуренції на ринку призведе до банкрутства фінансово нестійкі сільськогосподарські підприємства, а отже зросте безробіття, ускладниться товарний розвиток особистих господарств населення. Проте, вступ до СОТ - це закономірний процес, зумовлений світовою економічною інтеграцією. До його переваг варто віднести: пожвавлення виробництва в експортноорієнтованих галузях економіки, внаслідок лібералізації режиму доступу до зовнішніх ринків; прискорення структурних реформ в аграрному секторі. Структурні пріоритети визначатимуться потенціалом конкурентоспроможності галузей і підприємства на зовнішніх ринках, а спрощення процедур доступу до цих ринків має прискорити структурні зміни. Членство України в СОТ є також безпосереднім чинником збільшення прямих іноземних інвестицій в економіку держави.

На наш погляд [181], важливим напрямком аграрних перетворень в області, який допоможе подолати негативні наслідки вступу до СОТ має стати розвиток кооперативного руху. Кооперування є логічною складовою розвитку реформ, що стає можливим завдяки виникненню значної кількості незалежних товаровиробників-власників, які мають спільні економічні інтереси. Обслуговуючі кооперативи об'єднують товаровиробників у їх ринковій діяльності на основі добровільного залучення до процесів вертикальної інтеграції на засадах взаємодопомоги та економічного співробітництва. Вони покликані надати їм можливість отримувати прибутки не тільки безпосередньо від сільськогосподарського виробництва, але й від подальших стадій руху виробленої ними продукції, брати участь у великомасштабному бізнесі, використовувати професійних керівників, розподіляти ризик, контролювати канали збуту своєї продукції і матеріального постачання, впливати на ціни шляхом формування великих партій продукції і застосування сучасних маркетингових методів та технологій, бути рівноправними партнерами у конкурентному ринковому середовищі.

Ми поділяємо думку В.Г. Андрійчука, який вважає, що реорганізація КСП в нові організаційно-правові форми господарювання створила умови для капіталізації сільського господарства: «нагромадження капіталу галузі з метою підвищення її прибутковості шляхом капіталізації власних доходів сільськогосподарських товаровиробників; залучення ними банківських кредитів і використання фінансового лізингу; вливання капіталу з інших сфер економіки; залучення прямих іноземних інвестицій, а також руху капіталу в середині галузі від менш ефективних власників до більш ефективних [7, с. 11-12]». Аграрна реформа створила необхідне юридичне підґрунтя для широкого входження зовнішніх інвесторів в аграрний бізнес на засадах власності.

Даний тип агропромислових формувань у вітчизняній науковій літературі ще не має узагальнюючої назви. У Російській Федерації такі організаційні структури називають агрохолдингами [89, с. 35] і лише як виключення - агропродовольчі холдинги [188, с. 21], тим самим підкреслюючи присутність у них аграрної складової. В.Г. Андрійчук агропромислові формування холдингового типу називає «холдинг агропромислового комплексу [6, с. 43] ».

Валентинов В.Л. вертикальну координацію визначає «я...