Фінанси

Брак фінансових ресурсів викликає необхідність залучення додаткових коштів. Держава надає місцевій владі субсидії, що становлять близько 20% всіх доходів місцевих бюджетів. Існують два види субсидій: на поточні витрати, головним чином на соціальну допомогу (близько 60% всіх субсидій) і на капбудівництво. Крім субсидій місцеві органи використовують позикові кошти, що залучаються на грошовому ринку.

Спеціальні фонди. Спеціальні фонди являють собою сукупність грошових ресурсів що знаходяться в розпорядженні держави або місцевих органів влади і мають цільове призначення. До них відносяться численні спеціальні рахунки казначейства, приєднані бюджети, різноманітні фонди фінансово-кредитних установ і соціальний бюджет.

Організаційно вони відділені від бюджетів і мають певну самостійність. Спеціальні фонди можна розділити на 2 основні групи. Першу група утворюють фонди доходів і витрат, які включаються в бюджет (фонд економічного і соціального розвитку Франції). Другу групу складають позабюджетні фонди, що мають юридичну самостійність. Найбільші з них пов'язані із соціальною сферою. Сукупність таких фондів називають соціальним бюджетом Франції. Джерела коштів соціальних спеціальних фондів складаються з: внесків підприємців (60%); внесків застрахованих (18%); надходжень держави (20%); інших доходів (2%).

Це Пенсійний фонд, фонд страхування на випадок хвороби, інвалідності, материнства, фонд допомоги сім'ям, національний фонд допомоги безробітним. Найбільш важливі спеціальні фонди перебувають у розпорядженні центрального уряду. Серед спеціальних фондів, створюваних місцевими органами влади, найбільше значення мають позикові фонди, кошти яких використовуються для інвестицій, а в окремих випадках _ для покриття касових розривів у місцевих бюджетах. До них відносяться численні спеціальні рахунки казначейства, приєднані бюджети, різноманітні фонди фінансово-кредитних установ і соціальний бюджет.

Рахунки казначейства відкриваються державним організаціям, які не користуються правами юридичних осіб та фінансовою автономією. І затверджуються парламентом. Кошти спецрахунків проходять за двома розділами бюджету в його доходній та видатковій частині. Найбільший Фонд соціального та економічного розвитку, який видає кредити від 3-5 років націоналізованим і приватним підприємствам, які здійснюють інвестиції відповідно до загальнодержавної програми розвитку. Значна частина рахунків казначейства використовується на військові цілі.

Приєднані бюджети складаються організаціями, які користуються фінансовою автономією. Вони включаються до державного бюджету. Витрати кожного бюджету покриваються його доходами.

Фінанси місцевих підприємств відокремлені від місцевих бюджетів. Зазвичай до них відносяться: підприємства, що забезпечують водопостачання і каналізацію, майстерні, друкарня, житлове господарство.

Особливу групу складають фінанси місцевих громадських організацій: палати сільського господарства, торгово-промислові палати, професійні об'єднання, а також служби, що доповнюють місцеві органи влади (різні бухгалтерські служби).

В цілому, в системі суспільних фінансів місцеві фінанси займають виключно важливе положення. Загальний обсяг видатків місцевих бюджетів становить 44,5% державних витрат. Частка загальної суми відрахувань на користь держави _ 43,9% (24,6% за рахунок податків, 29,3% за рахунок відрахувань на соціальне страхування).

Фінанси державних підприємств. Франція займає одне з перших місць серед розвинених капіталістичних країн за величиною державного сектору, що розвивався в післявоєнні роки в результаті буржуазної націоналізації. На нього припадає близько 1/10 ВНП, більше чверті всіх інвестицій і близько 15% всього зайнятого населення країни. Державні підприємства зосереджені в енергетиці (вугільної, нафтової, газової, енергетичної), сфері головних споживачів енергії (майже всі види транспорту), а також найбільш динамічних і нових галузях (аеронавтики, електроніки, хімії). Ці підприємства, будучи юридичними особами, мають певну фінансову самостійність. Вони складають автономні бюджети або фінансові кошториси. Контроль з боку парламенту за ними незначний. Відповідно до статуту державні підприємства правомочні укладати контракти, відповідати за своїми зобов'язаннями, розподіляти прибуток, приймати рішення щодо інвестування.

Ресурси державного сектору формуються з різних джерел: власних коштів (25%), безповоротних дотацій і субсидій з держбюджету (18%), довгострокових кредитів, внутрішніх і зовнішніх позик, отриманих на грошовому ринку (57%).

Державні підприємства поділяються на прибуткові та збиткові. Прибуткові підприємства вносять до бюджету податок на прибуток корпорацій і відрахування від прибутку.

Основна причина збитковості підприємств _ політика занижених цін і тарифів на товари та послуги, що надаються монополіям.

Дефіцит державних підприємств покривається безповоротними субсидіями і дотаціями, а також кредитами з бюджету і спеціальних фондів.

18.6 Фінансова система Японії

Нинішні позиції Японії у Світовому господарстві _ результат її економічного розвитку в другій половині XX ст. У 1938 р. на її частку припадало всього 3% валового світового продукту. Хоча розмови про „японське диво” припинилися, феномен японської економіки продовжує викликати підвищений інтерес. Справді, чому країна з величезною зовнішньоекономічною залежністю, практично позбавлена природних ресурсів, незважаючи на всі безладдя і катаклізми останніх десятиріч, зберігає роль світового лідера за багатьма найважливішими напрямками науково-технічного прогресу. Японія при цьому демонструє надзвичайно високий ступінь адаптації до мінливих умов розвитку економіки. Ці зміни відбуваються не просто на базі технологічних інновацій, а в безупинній і дуже складній взаємодії техніки, технології, економічних і соціально-політичних факторів.

На високі темпи зростання японської економіки був націлений її господарський механізм, що склався після Другої світової війни, своєрідність рис якого дозволяє говорити про особливу модель.

Протягом тривалого часу ВВП був єдиним критерієм розвитку японської економіки. Вважалося, що економічне зростання автоматично веде до підвищення добробуту, тому спеціальні заходи в цій галузі відкладалися, поки країна не досягне рівня інших країн. У 60-і рр. близько 60% державних інвестицій йшло на розвиток промислової інфраструктури і лише незначна частина вкладалася в соціальну сферу.

Забезпечення швидких темпів економічного зростання вимагало високого рівня нагромадження. Воно майже цілком забезпечувалося внутрішніми заощадженнями, кожен компонент яких був крупним за міжнародними стандартами. У зв'язку з цим реальні дисконтні ставки були нижчі, ніж в інших країнах, що створювало умови для зростання інвестицій.

Бюджетний устрій і бюджетна система Японії. Японія _ конституційна монархія. Відповідно до діючої з 1947 р. конституції імператор є „символом держави і єдності народу”, його статус визначається волею всього народу, якому належить суверенна влада.

Вищий орган державної влади і єдиний законодавчий орган _ парламент, що складається з двох палат: Палати представників (512 депутатів) і Палати радників (252 депутати). Виконавча влада здійснюється кабінетом міністрів на чолі з прем'єр-міністром.

Крім традиційного фінансування країни через поточний бюджет, дохідна частина якого формується за рахунок податків, у Японії існує і паралельна, теж державна, система фінансування економічних проектів, але із залученням позабюджетних, у традиційному розумінні, коштів. Ця система називається державною інвестиційною програмою і використовується для розвитку пріоритетних, з погляду держави, виробництв та об'єктів. Таким чином, фактично уряд Японії має реальний важіль проведення структурної і промислової політики.

Подібне розмежування в державному фінансуванні має в Японії давню історію. Воно виникло ще в період Мейдзі (1868-1912 р.) і бере свій початок з рішення уряду в 1878 р. використовувати поштові заощадження громадян з метою промислового розвитку. Сьогодні ця система існує у вигляді так званої Програми державних позик та інвестицій.

Крім джерел надходження коштів, Програма державних позик та інвестицій відрізняється від загальнодержавного бюджетного фінансування і тим, що її кошти виділяються на умовах зворотності, терміновості і платності. Капіталовкладення і позики, отримані компаніями в рамках цієї програми, підлягають повному поверненню з нарахуванням відсотків, які сьогодні встановлюються в основному на рівні приватних кредитних установ.

Програма розробляється урядом одночасно з підготовкою проекту „звичайного” поточного бюджету, але окремо від нього. Японський інвестиційний бюджет також проходить щорічне затвердження в парламенті. Фінансовими джерелами Програми державних позик та інвестицій є: 1) система поштових заощаджень громадян; 2) система поштового страхування життя; 3) пенсійні фонди; 4) спеціальний рахунок промислового інвестування; 5) гарантовані урядом зобов'язання і позики.

Програма державних позик та інвестицій оперує в даний час капіталами, що досягають 10% вартості ВВП. Це приблизно відповідає сумі, що становить 2/3 загальних витрат бюджету.

Державний бюджет, склад і структура його доходів та витрат. Доходи і витрати бюджету мають певне групування, яке містить розділи, статті і параграфи. Доходи підрозділяються на 7 розділів, 11 статей і 43 параграфи, витрати _ на 13 розділів, 41 статтю і 242 параграфи. Характерною рисою бюджету Японії є те, що невикористані кошти переходять на наступний бюджетний рік.

Дохідна частина бюджету Японії складається з податкових і неподаткових надходжень. Серед податкових надходжень близько 40% становить прибутковий податок з фізичних осіб, близько 30% _ податок на прибуток юридичних осіб (на прибуток компаній) і також близько 30% _ непрямі податки (стягнуті з продажу алкогольних напоїв, сигарет, предметів розкоші). У порівнянні з іншими країнами частка неподаткових надходжень у Японії досить висока. Сюди входять доходи від орендної плати, продажу земельних ділянок та іншої нерухомості, пені, штрафи, доходи від лотерей, позики і т.п. Особливість Японії полягає в тому, що показник питомої ваги державних витрат у ВВП країни є одним з найменших серед показників розвинутих країн (9,3% у 1991 р.).

Реалізація державного бюджету здійснюється в трьох основних формах: прямі виплати (в основному на утримання адміністративного апарату), витрата коштів по спецрахунках (пенсійне забезпечення, соціальне страхування, громадські роботи, оборона) і фінансова допомога місцевим адміністраціям.

Величезну частину витрат державного бюджету становлять соціальні витрати. А серед них _ пенсії по старості й інвалідності. Це пов'язано з тим, що чисельність даної категорії постійно зростає і до 2025 р. досягне 5,2 млн. чоловік проти 2 млн. у 1993 р. Крім того, через зростання тривалості життя і збільшення періоду трудової активності цієї категорії населення, а також недостачі молодої робочої сили люди похилого віку стануть важливим компонентом ринку праці.

Пенсійна система Японії досить складна і багатошарова. Коштами державного бюджету забезпечується 1/3 виплат базової пенсії. Інше виплачується за рахунок різних пенсійних фондів.

За рахунок бюджету фінансується в Японії так звана суспільна допомога. Вона охоплює тих, хто сам не може забезпечити мінімальний рівень життя. Така допомога надається на основі Закону „Про гарантії прожиткового мінімуму” і виплачується за сімома номінаціями: на повсякденні потреби, освіту, житло, медичне обслуговування, материнство, по безробіттю, на похорони. У середині 90-х рр. її одержували 0,7% населення проти 2,4% у 1951 р., коли закон був прийнятий. До 2025 р. планується підняти витрати на соціальне забезпечення і, зокрема, підвищити рівень соціальної захищеності всіх нужденних. 75% виплат по суспільній допомозі надаються з центрального бюджету, 25% _ з бюджетів місцевих органів влади.

Реалізуючи програму науково-технічного прогресу, уряд Японії збільшує державні асигнування на НДДКР. Особлива увага, що приділяється науці й освіті, пояснюється тим, що вони перетворилися в головний структурний фактор економічного зростання: якщо в 1960-1970 рр. приріст ВВП забезпечувався за їх рахунок на 57%, то в 1985-1995 рр. цей показник піднявся до 75-80%. Серед витрат на науку 13% становлять асигнування на соціальні науки, а 87% _ на природні і технічні. В найближчі роки намічено ліквідувати існуючий перекіс у фінансуванні.

За рахунок державного бюджету фінансуються дорожнє будівництво, роботи з розвитку авіаційного і залізничного транспорту, системи зв'язку, витрати з ліквідації наслідків стихійних лих і т.п.

Що стосується військових витрат, то їх рівень у Японії, у порівнянні з іншими розвинутими капіталістичними країнами, досить низький. Військові витрати в Японії не виходять за межі 1% ВВП.

Щорічно росте така стаття бюджету, як витрати по державному боргу. У 1997-1998 рр. їхня частка становила 21,7%. Наприкінці 1997 р. парламент Японії прийняв закон „Про реформу фінансової системи”, де було запропоновано до 2000 р. домогтися, щоб витрати поточного року не перевищували витрати попереднього.

Бюджетний процес і державний фінансовий контроль. Фінансовий рік у Японії починається 1 квітня і закінчується 31 березня наступного року. Підготовка проекту бюджету здійснюється Міністерством фінансів і його департаментами. Інші міністерства і відомства готують пропозиції щодо обсягу і структури своїх бюджетів, а також з деяких інших фінансових питань і не пізніше 31 серпня направляють відповідні документи в бюджетний департамент міністерства фінансів.

Бюджетний департамент міністерства фінансів з вересня по грудень розглядає матеріали, що надійшли, порівнює ці запити з передбачуваними доходами і на їх основі розробляє проект бюджету. Проект направляється для узгодження в Управління економічного планування, а потім _ на розгляд кабінету міністрів.

Після схвалення кабінетом міністрів уряд вносить виправлення, у січні представляє проект бюджету на затвердження в парламент і намагається забезпечити його прийняття до початку нового фінансового року. Після обговорення в бюджетній комісії парламент затверджує бюджет у вигляді закону. Відповідно до Конституції Японії парламенту належить виключне право розпоряджатися державними фінансами.

Виконання бюджету здійснюється міністерством фінансів та іншими міністерствами і відомствами. Касове обслуговування бюджету здійснює Японський банк і його відділення. Міністерства і відомства в межах встановлених їм витрат представляють у міністерство фінансів свої платіжні кошториси, які міністерством розглядаються і затверджуються. Далі копії кошторисів направляються в Японський банк і останній здійснює відповідні операції.

Контроль за витратою затверджених асигнувань проводиться поквартально у формі звітів міністерств і відомств. Контролери міністерства фінансів вивчають отримані звіти, перевіряють дані і складають загальний звіт про виконання бюджету з доходів і витрат. Загальний звіт представляється уряду, що, у свою чергу, відправляє його на розгляд ревізійного бюро. Після того як ревізійне бюро дасть висновок, звіт затверджується урядом і передається на розгляд і затвердження в парламент.

Бюджети місцевих органів влади, фінансове вирівнювання. У Японії усього нараховується 14 округів і 47 префектур, які об'єднують 3045 міст, селищ, районів із самостійним бюджетом. Дохідна частина місцевих бюджетів складається з податкових і неподаткових надходжень. У 90-х рр. загальні доходи місцевих органів управління становили 80,41 трлн. єн. З них власні податкові надходження _ 33,45 трлн. єн, або 41,6% дохідної частини місцевих бюджетів; 14,33 трлн. єн, або 17,8%, дали відрахування від загальнодержавних податків; 10,65 трлн. єн, або 13,2% становили дотації держави на здійснення загальнонаціональних заходів; інші 21,98 трлн. єн, або 27,3% доходів місцевих бюджетів, _ це неподаткові надходження, включаючи позики.

В Японії місцеві податки не домінують у місцевих бюджетах, становлячи менше половини їх дохідної частини. Це відрізняє японську податкову систему від північноамериканської, де місцеві податки перевищують 2/3 бюджету муніципалітетів. Місцеві органи влади Японії мають право регулювання своїх податків, але не встановлення їх.

За рахунок коштів місцевих органів влади в Японії фінансуються розвиток виробничої інфраструктури, заходи, пов'язані з ліквідацією наслідків стихійних лих. Крім того, через місцеві бюджети здійснюються витрати на підготовку робочої сили, виплату різних допомог, пенсій. Значна частина бюджетних коштів витрачається на утримання місцевих органів влади, у тому числі поліції, органів суду і прокуратури. Питома вага витрат місцевих органів влади у ВВП значно більше питомої ваги у ВВП витрат центрального уряду.

Місцеві бюджети в Японії зводяться без дефіциту. Крім загального балансу року, враховується реальний баланс, що розраховується шляхом виключення з загального балансу залишку фінансових ресурсів попереднього року.

З метою перерозподілу фінансових ресурсів для вирівнювання фінансового потенціалу префектур у Японії створена спеціальна установа _ Фонд фінансового вирівнювання. Формується він у складі бюджету центрального уряду. З метою визначення територій, які мають право на одержання коштів з Фонду вирівнювання, розраховуються бюджети так званих стандартних територій. Стандартною вважається префектура з чисельністю населення 1,7 млн. чоловік і площею 6900 км² і муніципалітет з такими показниками: 100 тис. осіб і 160 км². Бюджетна діяльність місцевих органів поділяється на 6 категорій: охорона громадського порядку, громадські роботи, освіта, соціальне забезпечення, сприяння ринку зайнятості і розвитку промисловості й економіки. Для кожної категорії визначається одиниця виміру втрат і загальні витрати. Сума витрат за всіма категоріями діяльності дає показник базових фінансових потреб стандартної території. Базові фінансові потреби стандартної території коригуються на коефіцієнти модифікацій для визначення базових фінансових потреб реальних територіальних органів влади. Використовується ціла система коефіцієнтів модифікацій:

1) видові _ розраховуються на основі одиниці витрат на утримання кожної галузі, наприклад, на одного учня середньої і вищої школи, на одного учня академічного, технічного чи сільськогосподарського навчального закладу і т.п.;

2) економії за масштабами _ застосовується, якщо розширення обсягів бюджетної діяльності веде до зниження окремих складених витрат;

3) густота населення _ враховує збільшення витрат залежно від густоти населення;

4) спеціальні _ коригують соціально-економічні, інституціональні та інші відмінності окремих територій;

5) зонально-кліматичні _ коригують витрати територій з холодним кліматом;

6) демографічні _ застосовуються для територій з високими темпами зростання чисельності населення;

7) буферні _ передбачають різке зменшення обсягів фінансування у випадку падіння показника, що вимірюється, наприклад чисельності населення;

8) коефіцієнти бюджетної прибутковості територій.

Після розрахунку витрат за окремими категоріями з урахуванням коефіцієнтів модифікацій визначаються сумарні базові фінансові потреби кожної реальної території. Базові фінансові потреби, розраховані таким способом, є основою для наділення територій базовими доходами. Префектурам за рахунок Фонду вирівнювання гарантується базовий дохід в обсязі 80%, а муніципалітетам _ в обсязі 75% від їх базових фінансових потреб.

Фонд вирівнювання формується за рахунок таких відрахувань: 32% надходжень особистого прибуткового податку, податку на прибуток корпорацій і акцизу на алкогольні напої; 24% надходжень податку на товари і послуги; 25% надходжень від акцизу на тютюнові вироби.

РОЗДІЛ 19

ФІНАНСИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

19.1 Основні цілі та завдання Європейського союзу

19.2 Виникнення Європейського валютного союзу і запровадження єдиної валюти євро

19.3 Особливості функціонування бюджетної системи ЄС

19.4 Склад доходів та видатків бюджету ЄС.

19.5 Європейський інвестиційний банк, як основна інституція функціонування фінансової системи ЄС

Позначення

ФРН - Федеральна Республіка Німеччина;

Євроатом - Європейське співтовариство з атомної енергії;

ЄЕС - Європейське економічне співтовариство;

ЄС - Європейський союз;

ЄАВТ - Європейська асоціація вільної торгівлі;

ЄОВС - Європейське об'єднання вугілля та сталі;

ЕВС - Економічний та валютний союз;

ЄФВС - Європейський фонд валютної співпраці;

ЕКЮ - Єдина грошова одиниця Європейського союзу;

ВНП - Валовий національний продукт;

ЕМС - Економічний монетарний союз;

ПДВ - податок на додану вартість;

ЄІБ - Європейський інвестиційний банк;

ЄІФ - Європейський інвестиційний фонд;

ЄФК - Тимчасовий Единбурзький фонд кредитування;

ЄФР - Європейський фонд розвитку.

19.1 Основні цілі та завдання Європейського союзу

Основними цілями Європейського союзу є:

_ сприяння економічному та соціальному розвитку, високому рівню зайнятості, досягненню збалансованого стабільного розвитку, створення єдиного простору без внутрішніх кордонів;

_ провадження спільної зовнішньої політики, створення спільної оборонної системи;

_ захист прав та інтересів громадян держав-членів ЄС;

_ забезпечення свободи, безпеки, справедливості, вільного пересування громадян, запобігання злочинності та боротьба з нею;

_ збереження правової системи та дотримання нормативних актів усіма країнами-членами союзу.

Реалізація основних цілей та контроль за їх досягненням покладається на Європейську Раду, до складу якої входять голови держав чи урядів держав-членів та Голова Європейської комісії. Допомогу у провадженні спільних дій та їх узгодженості надають міністри закордонних справ держав-членів ЄС та члени Європейської комісії. Європейська рада збирається щонайменше двічі на рік на чолі з головою держави чи уряду держави-члени, що виконує обов'язки головуючого на засіданні. Після кожного засідання подаються доповіді Європейському парламенту про сучасний стан та подальші дії ЄС. Основними принципами ЄС є свобода, демократія, верховенство права, захист прав людини. Основні права людини, які підтримуються у ЄС гарантовано Європейською Конвенцією про захист прав людини та її свободи, підписаною 4 листопада 1950 року в Римі та конституційними нормами держав-членів і трактуються як загальні принципи права Спільноти.

Державам-членам ЄС необхідно активно й беззастережно підтримувати спільну зовнішню та політику національної безпеки Союзу з метою взаємної солідарності. Держави, які входять до ЄС повинні утримуватись від будь-яких дій, що суперечать інтересам Союзу чи можуть зашкодити його ефективності в міжнародних відносинах.

ЄС базується на трьох опорах інтеграції:

_ Європейська спільнота, яка складається з трьох спільнот (ЄСВС, ЄЕС та ЄВРОАТОМ) - до неї належать економічні та соціальні питання;

_ спільна зовнішня політика та політика безпеки;

_ співпраця в галузі юстиції та внутрішніх справ.

Рішення за питаннями, які належать до першої опори, ухвалюються союзними органами і обов'язкові для виконання всіма членами ЄС (наприклад, регулювання у галузі торгівельної, сільськогосподарської, транспортної політики та ін.). До основних цілей у сфері економічної інтеграції належать: гармонічний і збалансований розвиток економічної діяльності; досягнення високого рівня конкурентоспроможності та зближення економічних показників; стійке та безінфляційне зростання. До основних цілей у сфері соціальної інтеграції належать: високий рівень зайнятості та соціальний захист; високий рівень зайнятості та соціальний захист; рівноправність чоловіків та жінок; захист та покращення стану навколишнього середовища; підвищення життєвого рівня та якості життя; соціальна інтеграція та солідарність. В цьому випадку ЄС визначає мінімальні стандарти, які повинні бути дотримані країною-членом.

Питання другої опори вирішуються, насамперед, на міжурядовому рівні, рішення ЄС носять лише рекомендаційний та консультативний характер. До основних цілей у сфері зовнішньої політики і політики безпеки належать: захист спільних цінностей, основних інтересів, незалежності і цілісності Союзу; зміцнення безпеки всіма можливими способами; збереження миру та зміцнення міжнародної безпеки; сприяння міжнародній співпраці; розвиток та консолідація демократії та законності, визнання основних прав і свобод людини.

Питання третьої опори також вирішуються, насамперед, на міжурядовому рівні, рішення ЄС носять лише рекомендаційний та консультативний характер. До основних цілей у сфері зовнішньої політики і політики безпеки належать забезпечення усім громадянам-членам Союзу високого рівня безпеки у рамках забезпечення свободи та справедливості.

19.2 Виникнення Європейського валютного союзу і запровадження єдиної валюти євро

Економічна криза 1970-их рр. (зростання безробіття та інфляції) негативно вплинула на функціонування тогочасної міжнародної валютної системи (ревальвація німецької марки, девальвація французького франка). Виникла необхідність захистити від регресу досягнуту економічну інтеграцію і розвиток торгівлі між країнами Співтовариства. Держави-члени вирішили розпочати підготовку до міцнішої економічної інтеграції та утворення єдиного економічного та валютного простору. У 1969 р., на самміті в Гаазі, глави держав та урядів країн ЄЕС прийняли рішення про створення Економічного та Валютного Союзу (ЕВС). Створення такого Союзу мало зміцнити позиції Співтовариства у світі, а також вплинути на зростання добробуту у державах-членах. Було створено групу експертів, котрі в рамках Комітету Вернера підготували доповідь про поступову реалізацію ЕВС. Доповідь Вернера, що визначала форму Союзу, була прийнята Європейською Радою у 1971 р.. Згідно з доповіддю він мав бути створений у три етапи, до 1980 р. Суттю цього плану була координація економічної політики, яка мала створити основи для валютної інтеграції.Проте, економічні труднощі у державах-членах (розвал Бреттон-Вудської валютної системи, коливання курсу долара, нафтовий шок, часті зміни курсів валют) спричинили сповільнення процесу економічної та валютної інтеграції. Єдиним результатом тогочасних прагнень до валютної інтеграції була "валютна змія", тобто механізм, що обмежував коливання ринкових курсів валют країн Співтовариства між собою до 2,25 %. Коли зміна курсу даної валюти відносно валют інших держав-членів перевищувала допустиму межу, центральні банки повинні були здійснювати інтервенції на валютних ринках, щоб повернути курс на попередню позицію. Оскільки для інтервенцій на валютних ринках з метою утримання бажаного курсу валюти потрібні були значні кошти, у 1973 році країни ЄЕС створили Європейський Фонд Валютної Співпраці (ЄФВС). Метою цього Фонду було надання національним центральним банкам кредитів для інтервенцій, а також координація політики, яку проводили центральні банки держав-членів. ЄФВС існував до кінця 1993 р., тобто до утворення Європейського Валютного Інституту. Створена система функціонувала, на жаль, далеко не ідеально (часті зміни центральних курсів), тому необхідність стабілізації курсів валют у рамках економічної інтеграції наштовхнула на пошуки нових розв'язків.

У відповідь на світову кризу Співтовариство зробило спробу підтримати стабільність обмінних курсів валют країн-членів. Неспроможність стабілізувати "плаваючі" курси валют змусило розпочати пошук більш ефективного інструменту. В 1979 році виникла Європейська монетарна (валютна) система з референційним інструментом - Єдиною грошовою одиницею (ЕКЮ). ЕКЮ було лише розрахунковою одиницею, воно не мало матеріальної форми (банкноти, монети). ЕКЮ було кошиком, який складався з валют держав-членів Співтовариства. Кількість валюти держав-членів у кошику ЕКЮ залежала в першу чергу від: частки ВВП держави-члена в сукупному ВВП Співтовариства, частки експорту та імпорту держави-члена у внутрішній торгівлі Співтовариства, значення даної валюти як деномінатора інструментів ринків капіталу та грошей (кількість операцій у даній валюті на обох ринках).Вага валюти в кошику - це відношення між кількістю даної валюти, що входила до кошика ЕКЮ і вартістю ЕКЮ, вираженій у цій валюті. Натомість, вартість ЕКЮ виражена в одній з валют кошика дорівнювала сумі кількості цієї валюти в кошику ЕКЮ і кількості решти складових валют ЕКЮ, перерахованій на цю валюту за чинним тоді центральним курсом.

Проект по відновленню ЕМС розпочався в 1988 році, коли була зібрана команда під керівництвом Жака Делора, який був президентом Європейської Комісії. План "Делора" передбачав створення загального ринку, заохочення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стимулювання інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалення методів покриття. На основі плану "Делора" до 1991 року був підготовлений Маастрихтський договір про Європейську спілку, що передбачає поетапне формування валютно-економічної спілки.

Перший етап розпочався фактично у липні 1990 року одночасно з повним скасуванням валютних обмежень щодо надходження капіталів у ЄС. Основна увагу зосереджувалась на зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту. Другий етап розпочався із січня 1994 року створенням Європейського валютного інституту у Франкфурті-на-Майні в складі керуючими центральними банками країн-членів. Ціллю створення Європейського валютного інституту було підготування до організації Європейської системи центральних банків і емісії банкнот ЕКЮ. Європейська рада, що проходила в грудні 1995 року в Мадриді, підтвердила рішення про ведення єдиної європейської валюти з 1 січня 1999 року, що стане заключним етапом у процесі встановлення валютної одиниці союзу. Учасниками було вирішено про відмову від ЄКЮ і перехід до євро, яке стане єдиною валютою для всіх учасників ЄС і остаточно замінить марки, фунти, франки.

У процесі встановлення єдиної валюти, було визначено основні критерії, якими повинні характеризуватись країни-члени Європейської спілки:

1) рівень інфляції не повинен перевищувати більш як на 1,5% середній рівень трьох країн-членів ЄС із найбільш низьким рівнем інфляції;

2) державний борг повинен складати менше 60% від валового національного продукту (ВНП);

3) державний дефіцит повинен складати менше 3% від ВНП;

4) протягом щонайменше двох років повинні дотримуватись межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн-членів ЄС;

5) довгострокові процентні ставки не повинні перевищувати більш наж на 2% середній показник для трьох країн із найбільш низьким рівнем інфляції.

Реалізація Угоди про ЕМС здійснювалась протягом трьох фаз, кожна з яких відзначається притаманною їй значимістю, особливим характером і тривалістю. Перша фаза тривала з 1 липня 1990 року до грудня 1993 року. Друга фаза припадала на період з 1 січня до грудні 1998 року. Третя фаза характерна для січня 1999 року і по липень 2002 року. Створення ЄВС є об'єктивним наслідком розвитку інтеграційних процесів на Європейському континенті, однак необхідність його створення супроводжувалась наступними чинниками, які викликали потребу у запровадженні єдиної валюти:

1. Високі витрати обміну національних валют, які становили 0,1% у великих міжбанківських операціях, 2-3% при переказах між підприємствами і 5-25% при обмінні банкнот, загалом 0,3% ВВП ЄС.

2. Посилення взаємозалежності держав-членів ЄС.

3. Споріднення географічних, історичних, релігійних, культурних та комерційних умов і традицій.

4. Потреба у здійсненні єдиної макроекономічної політики та економічних реформ у країнах-членах ЄС з однаковими термінами провадження.

5. Розвиток інформаційних технологій, комунікацій і транспортної системи, що зближує усі країни світу та Європи зокрема.

6. Посилення структурного безробіття в країнах-членах ЄС.

7. Втрата країнами-членами ЄС конкурентних позицій на світових ринках, що обумовлена високою вартістю робочої сили та низьким рівнем технологічних інновацій відносно США та Японії.

Серед позитивних наслідків утворення ЕВС можна виокремити:

- ліквідацію витрат на обмін валют, великі заощадження;

- усунення курсового ризику в діяльності підприємств та банків;

- покращення планування виробництва, розвиток виробництва в масштабах цілого європейського ринку;

- прозорість цін, зростання конкуренції;

- поглиблення спеціалізації економік окремих держав-членів;

- злиття національних ринків капіталів у єдиний європейський ринок;

- євро стане валютою, здатною конкурувати з долларом;

- прискорення темпів економічного зростання у державах-членах.

Створення ЕВС дає його членам шанси швидкого розвитку, але несе із собою і загрози, пов'язані із:

- втратою можливості державами-членами ЕВС користуватись політикою валютного курсу, відсотковими ставками, а також значною мірою, фіскальною політикою з метою протидії сповільненню економічного зростання;

- труднощами у виробленні економічної та монетарної політики, що відповідала б потребам усіх держав-членів (через відмінності у рівнях економічного розвитку);

- браком можливостей підтримки ресурсами з бюджету ЄС проблемних регіонів, що могло б компенсувати втрату традиційних інструментів.

19.3 Особливості функціонування бюджетної системи ЄС

Основна роль у становленні фінансової системи ЄС належить бюджетній системі. На початку становлення бюджетної системи одним із завдань була уніфікація національних бюджетів країн-учасниць, яка полягала:

_ вирівнюванні частки бюджетних доходів у ВВП;

_ гармонізації структури бюджету;

_ координації бюджетної політики;

_ систематизації та ефективності податкової політики.

Враховуючи складність процесу уніфікації бюджетної політики, основні етапи його реалізації проходили поступово. Так на початку 60-х років Комісія ЄС розробила програму гармонізації національних бюджетів, якою передбачалась розробка рекомендацій щодо уніфікації бюджетної статистики, зіставлення та аналізу бюджетів розробки методики гармонізації бюджетної політики.

В основу бюджету Спільноти покладено кілька принципів, зокрема:

_ принцип єдності: згідно з цим принципом усі витрати і доходи ЄС мають бути об'єднані в єдиний бюджетний документ. У перші роки інтеграції інститути європейських співтовариств були незалежними і кожне мало власний окремий бюджет;

_ принцип універсальності: цей принцип полягає в тому, що доходи, що надходять до єдиного бюджету, не повинні направлятися на фінансування конкретних бюджетних заходів. Бюджетні доходи утворюють загальний фонд ЄС, з якого потім фінансуються всі заходи. Всі доходи і витрати повинні бути вказані в єдиний бюджет в повному обсязі;

_ принцип щорічно: для того щоб забезпечити необхідний контроль за надходженням і використанням фінансових ресурсів, бюджет розробляється на один фінансовий рік, що збігається з календарним роком. З іншого боку, в рамках єдиного бюджету здійснюється фінансування довгострокових програм, розрахованих на декілька років, і в цьому випадку застосовується поняття диференційованих асигнувань, які розпадаються на зобов'язальні асигнування (загальні витрати в поточному фінансовому році за зобов'язаннями, що випливають з програм, розрахованих більш ніж на один фінансовий рік) та платіжні асигнування (витрати на проведення багаторічних програм, що випливають із зобов'язань поточного та / або попередніх фінансових років). На відміну від диференційованих асигнувань недиференційовані асигнування складають обсяг коштів, які спрямовуються на проведення операцій, які повинні бути повністю завершені в поточному фінансовому році;

_ принцип рівноваги: при складанні бюджету плановані доходи і витрати кожного бюджетного року повинні бути збалансовані. Фінансовий регламент забороняє здійснювати запозичення для покриття бюджетного дефіциту. Якщо наприкінці фінансового року фіксується перевищення доходів над витратами, то позитивне сальдо переноситься на наступний рік. Якщо спостерігається дефіцит бюджету, то його величина переноситься на рахунок видатків ЄС у майбутньому році. На сьогоднішній день нормальною є ситуація, коли доходи бюджету більше, ніж його витрати;

_ принцип специфікації: згідно з цим принципом усі витрати спільноти розподіляються по конкретних розділах. Принцип специфікації визначає горизонтальну структуру побудови бюджету (розподіл витрат з шести розділів, за числом інститутів Співтовариства) та вертикальну структуру бюджету. Бюджетна номенклатура дозволяє групувати витрати за розділами, підрозділами, статтям.

Повноваження щодо прийняття бюджету розділені між двома гілками бюджетної влади - Радою і Парламентом. Розробка та прийняття бюджету проходить у декілька етапів, послідовність яких, як і терміни розгляду проекту бюджету в Раді та Парламенті, детально описані у статтях 268-280 Амстердамського договору 1997 р. Стаття 272 договору передбачає, що до 1 липня кожен з інститутів Співтовариства повинен розробити і представити Комісії кошторис своїх витрат на майбутній рік. Комісія має об'єднати всі кошториси, включаючи і свої витрати, в попередній проект бюджету і передати його на розгляд Ради не пізніше 1 вересня року, що передує року виконання бюджету. Рада повинна прийняти попередній проект бюджету і передати його на розгляд Європейському Парламенту не пізніше 5 жовтня. Коли Рада, отримує від комісії попередній проект бюджету, проводить перше його читання і може вносити поправки і зміни в попередній проект, консультуючись з Комісією та іншими зацікавленими інститутами ЄС. Прийняття попереднього проекту бюджету Радою відбувається кваліфікованою більшістю голосів. Процедура проходить таким чином, що Рада передає проект бюджету на розгляд Парламенту. Якщо протягом 45 днів після отримання проекту бюджету Європейський Парламент схвалює його, то бюджет вважається остаточно прийнятим. Якщо протягом цього періоду Парламент не змінює проект бюджету і не пропонує поправок, то бюджет вважається остаточно прийнятим. Однак на практиці цього не відбувається і з моменту подання проекту бюджету до Парламенту починаються конфлікти між двома гілками бюджетної влади. Парламент має право вносити зміни до проекту бюджету, але його повноваження залежать від того, стосовно якої категорії витрат пропонуються поправки. Розподіл бюджетних витрат на дві категорії - «обов'язкові» і «необов'язкові» - має важливе фінансове і політичне значення, хоча воно не було передбачено Римським договором і носить умовний характер. Комісія, яка запропонувала такий розподіл, виходила з того, що витрати на фінансування спільних інтеграційних заходів, передбачених договорами про Європейське Співтовариство (наприклад, витрати на фінансування єдиної сільськогогосподарської діяльності) і витрати, зумовлені міжнародними угодами (наприклад, допомога третіх країн), вважаються «обов'язковими». Всі інші витрати відносяться до категорії «необов'язкових».

Розподіл витрат на дві категорії також визначає і розділення повноважень між Парламентом і Радою щодо бюджету. Відповідно до бюджетної процедури Раді належить вирішальне слово при затвердженні «обов'язкових» витрат, а Парламенту - «необов'язкових». Парламент має право вносити до проекту бюджету зміни, що стосуються «необов'язкових» витрат, якщо за це проголосує більшість його членів. В Амстердамському договорі збільшення цих витрат відбувається з використанням такзваної максимальної ставки «необов'язкових» витрат. Ця ставка передбачає максимально можливе зростання всього обсягу «необов'язкових» витрат у порівнянні з попереднім фінансовим роком. Вона щорічно встановлюється Комісією після консультацій з Комітетом з економічної політики з урахуванням динаміки ВНП у Співтоваристві, середньорічної зміни бюджетів держав-членів і змін вартості життя протягом попереднього фінансового року. Максимально допустима ставка зростання витрат бюджету має бути своєчасно повідомлена всім інститутам ЄС, щоб вони могли врахувати її при підготовці своїх кошторисів. У межах ставки Парламент може збільшити суму «необов'язкових» витрат, передбачену проектом бюджету. Якщо темп зростання «необов'язкових» витрат, запланований у проекті бюджету, менше половини встановленої максимальної ставки, то Парламент має право збільшити всю суму «необов'язкових» витрат до рівня, що відповідає максимальній ставці зростання. У тому випадку, якщо передбачений проектом бюджету темп зростання «необов'язкових» витрат складає більше половини максимальної ставки, то Парламент може запропонувати подальше збільшення витрат на суму, що не перевищує половини максимальної ставки. У відношенні до «обов'язкових» витрат Парламент має право звернутися до Ради з пропозицією про внесення змін в ці бюджетні статті, якщо за це висловиться абсолютна більшість депутатів. Проект бюджету з поправками і пропозиціями Парламенту повертається до Ради всередині листопада, коли відбувається друге читання бюджету в Раді. Якщо протягом 15 днів Рада не змінила жодної поправки до «необов'язкових» витрат і схвалила пропозиції Парламенту по «обов'язковим» витратам, то бюджет вважається прийнятим. Однак, згідно Амстердамського договору Рада має право змінити будь-яку з поправок Парламенту до «необов'язковим» витрат, діючи кваліфікованою більшістю голосів. Якщо Рада не вносить ніяких змін до поправок бюджету, що були здійсненні Парламентом, то ці суми автоматично включаються до бюджету. Що стосується пропозицій Парламенту щодо зміни «обов'язкових» витрат, то по відношенню до них діють такі правила. Якщо запропоновані зміни не збільшують загальної суми витрат того чи іншого інституту або збільшення витрат одного із кошторисів компенсується скороченням витрат за іншими кошторисом і Рада не відкидає їх більшістю голосів, то вони вносяться до проекту бюджету. У тому випадку, якщо запропоновані Парламентом зміни збільшують загальну суму витрат бюджету, Рада може схвалити запропоновані зміни, діючи кваліфікованою більшістю голосів. За відсутності такого рішення зміни, запропоновані Парламентом, вважаються відкинутими. У результаті реформи було введено поняття «фінансової перспективи» - середньостроковій фінансової програми. Уклавши міжінституційну угоду на період дії фінансової перспективи, Парламент, Рада та Комісія заздалегідь визначають основні бюджетні пріоритети на майбутній період (4-6 років) і беруть на себе зобов'язання не перевищувати рівні витрат, зазначені у фінансовій перспективі. Таким чином, правило максимальної ставки зростання «необов'язкових витрат», через яку відбувалися конфлікти між Радою і Парламентом, значно трансформувалося. Тепер дві гілки бюджетної влади застосовують ту ставку збільшення «необов'язкових» витрат, яка не порушує максимальних обсягів видатків Спільноти, передбачених фінансовою перспективою. У всіх випадках, коли до початку нового фінансового року бюджет ЄС ще не прийнятий, в силу вступає Ст.273 Амстердамського договору, відповідно до якої починає діяти так званий «Режим дванадцятої долі». Для функціонування ЄС Комісія має право проводити фінансування видатків щомісячно в межах 1/12 частки відповідних статей бюджету минулого фінансового року. Коли бюджет остаточно прийнятий, Комісія не має права перевищувати встановлені суми витрат по окремих статтях. Винятки з цього правила допускаються лише у наступних випадках: перерахування з дозволу Ради або Парламенту (в залежності від виду асигнувань) окремих сум з одного розділу в інші в разі економії по окремих статтях або у разі виникнення непередбачених витрат. У результаті перенесення невитрачених з яких-небудь причин асигнувань в минулому фінансовому році на поточний рік, вони вважаються частиною того бюджету, у складі якого були затверджені. Деякі з таких асигнувань, що випливають із зобов'язань, що виникли протягом фінансового року, переносяться на наступний рік автоматично. Згідно з фінансовим регламентом інститути ЄС (Рада, Парламент, Суд, суд аудиторів, Економічний і соціальний комітет, Комітет регіонів) здійснюють витрати відповідно до затверджених кошторисів, куди головним чином входять адміністративно-управлінські витрати. Кошторис Комісії включає фактично всі витрати на проведення інтеграційних заходів та на здійснення спільних політик ЄС. Комісія також може витрачати кошти на адміністративні витрати. Рада ЄС має право у всіх випадках, коли не приймаються поправки Парламенту щодо «необов'язкових» витрат, або зберегти початкову суму асигнувань, передбачену в проекті бюджету, або змінити її. На стадії вторинного розгляду проекту бюджету Радою знову виникає проблема застосування максимальної ставки зростання «необов'язкових» витрат. За домовленістю, яка була досягнута між країнами в березні 1979 р., Парламент може вимагати збільшення максимальної ставки понад того рівня, який був затверджений Радою раніше (при першому схвалення проекту бюджету). Тоді Рада повинна спробувати переконати Парламент не перевищувати допустимого обсягу витрат, затвердженого максимальною ставкою. Якщо ці переговори не призведуть до досягнення згоди, то суми поправок Парламенту повинні бути пропорційно знижені, так, щоб загальна сума збільшення «необов'язкових» витрат відповідала максимальній ставці зростання. Рішення Ради після другого читання проекту бюджету вважається остаточним відносно групи «обов'язкових» витрат. Схвалений вдруге Радою бюджет надходить до Парламенту 22 листопада для остаточного прийняття. Парламент може протягом 15 днів змінити або відхилити внесені Радою зміни, що стосуються «необов'язкових» витрат, і прийняти відповідно до цього бюджету. Для цього у голосуванні повинно брати участь більшість членів Парламенту і 3/5 від тих, хто проголосував повинні висловитися за прийняття або відмову від змін, запропонованих Радою. Якщо протягом цього періоду Парламент не прийняв ніякого рішення, що стосується внесених Радою змін, то бюджет також вважається остаточно прийнятим. Після завершення цих процедур Голова Європейського Парламенту оголошує бюджет остаточно прийнятим. Однак при другому читанні бюджету Парламент може відхилити проект бюджету і запропонувати представити новий проект. Для цього у голосуванні повинно брати участь більшість членів Парламенту і 2/3 осіб, що проголосували повинні висловитися за те, щоб був розроблений новий проект бюджету.

19.4 Склад доходів та видатків бюджету ЄС

Всі надходження ЄС та його видатки вносять до бюджету Спільноти на основі щорічних прогнозів. Втім винятком з цього правила є фінансування операційних витрат, пов'язаних з реалізацією положень розділів V та VI Договору про ЄС, яке може здійснюватися за рахунок коштів країн-членів. Найважливіші бюджетні статті реалізуються через спеціальні структурні фонди ЄС: Фонд орієнтації та гарантій в галузі сільського господарства, відповідальний за реалізацію спільної сільськогосподарської політики ЄС; Фонд регіонального розвитку, відповідальний за програми допомоги регіонам, що відстають у своєму розвитку (наприклад, уражених структурною кризою в промисловості ); Соціальний фонд, що стимулює перекваліфікацію трудящих у регіонах і галузях з високим рівнем безробіття, а також відповідає за професійне навчання молоді; Фонд сприяння економічному зближенню держав-членів (Фонд згуртування), створений відповідно до Маастрихтського договору і орієнтований на розвиток країн з найменшими показниками ВВП на душу населення. Існує також спеціальний Фінансовий інструмент сприяння рибальства, через який виділяються кошти для підвищення конкурентоспроможності підприємств, пов'язаних з рибальським промислом в прибережних районах ЄС.

На 2003 рік (останній рік перед розширенням ЄС) бюджет Спільноти був визначений у розмірі 97,5 млрд. євро. Близько половини бюджетних коштів витрачається на виконання завдань спільної сільськогосподарської політики ЄС; ще третина спрямовується на структурні заходи - розвиток найбідніших регіонів, соціально-економічна перебудова проблемних регіонів та боротьба з безробіттям. Решта коштів (приблизно 20%) розподіляються між внутрішніми потребами (науково-дослідні програми, енергетика, ядерна безпека, охорона довкілля, освіта і професійна підготовка, молодіжні та культурні програми, захист споживачів, транс'європейські мережі тощо) та зовнішньою діяльністю Союзу (зокрема, допомога країнам-кандидатам і третім країнам).

Спершу бюджет організації формувався з внесків країн-членів, але на початку 1970-х років була створена система власних ресурсів Спільноти.

Починаючи з 1988 року, річний бюджет ЄС визначається згідно з середньотерміновими фінансовими перспективами (перспективний фінансовий прогноз), які обмежують річні витрати. На Берлінському саміті в березні 1999 року глави держав та урядів ухвалили нову фінансову перспективу розвитку бюджету ЄС на період 2000-2006 рр.; 2003 року її поправили у зв'язку з розширенням ЄС. Наразі триває робота над новою фінансовою перспективою на період з 2007 по 2013 рр.

Бюджет ЄС формується за рахунок надходжень від країн Союзу. Усі доходи бюджету можна поділити на внески країн-членів та доходи бюджету ЄС. Внески кожної країни до бюджету, які включаються до доходів бюджету визначаються залежно від рівня економічного розвитку країни. Економічний розвиток країни визначається розмірами її ВВП. Специфікою бюджету ЄС є наявність власних доходів, які формуються за рахунок 1) мита і сільськогосподарських податків, якими обкладаються продукти, що імпортуються з країн-членів ЄС; 2) податку на додану вартість (ПДВ), який установлюється за єдиною для всіх країн ставкою відносно уніфікованого в усіх країнах об'єкта оподаткування. Частина ПДВ з 1979 надходить до євробюджету на правах власних ресурсів Союзу. Щорічно встановлюється частка ПДВ, яка підлягає відрахуванню країнами-учасницями ЄС до його бюджету. Обсяги ПДВ, що перераховуються кожною державою, не повинен перевищувати 1% розрахованого податку, який передбачений єдиною системою стягнення податку у ЄС. Ліміт бюджету ЄС складає не менше 1,2% загального обсягу ВНП Союзу. Видатки бюджету ЄС поділяються на адміністративні (складають приблизно 5%) та операційні (приблизно 95%). Операційні видатки спрямовані на фінансування сільського господарства (приблизно 50%), структурних перетворень в економіці країн Союзу, наукових досліджень, освіти, зовнішньої діяльності (реструктуризація економіки країн Центральної і Східної Європи та підготовка їх до вступу в ЄС, надання технічної і гуманітарної допомоги тощо).Довгостроковий економічний розвиток та працевлаштування упевнено залишаються найбільшими витратами Європейського Союзу, маючи частку близько 45% у проекті бюджету 2009, що на 3% більше, ніж у 2008 році. Проект бюджету на 2009 рік також відображає тенденцію збільшення витрат на енергетику та захист навколишнього середовища світової спільноти. Найбільшими "споживачами" бюджету Євросоюзу в 2008 році стали Франція, Іспанія, Німеччина та Італія. На ці чотири країни із бюджету ЄС було виділено 47,3 млрд євро (однак, їхня загальна частка бюджетного "пирога" впала з 48 відсотків у 2007 році до 45 відсотків у 2008-му). Це зазначалось у фінансовій доповіді за 2007 рік, яку оприлюднила Єврокомісія.

...