Фінанси

_ ринок цінних паперів - об'єднує частину кредитного ринку і ринок інструментів власності. Він охоплює операції з випуску й обігу цінних паперів, а саме: інструментів позики (облігацій, заставних, векселів), інструментів власності (акцій), а також їх гібридів, які мають ознаки як облігацій, так і акцій (конвертовані облігації, конвертовані привілейовані акції), і похідних цінних паперів (деривативів: опціонів, ф'ючерсів, форвардів, варантів). Завданням ринку цінних паперів є створення умов та забезпечення більш повного і швидкого переливу заощаджень в інвестиції за ціною, яка задовольняла б обидві сторони. Через ринок цінних паперів акумулюються грошові нагромадження кредитно-фінансових інститутів, корпорацій, підприємств, держав, приватних осіб і спрямовуються на виробниче та невиробниче вкладення капіталів;

_ валютний ринок - це механізм, за допомогою якого встановлюються правові й економічні взаємовідносини між продавцями і покупцями валют. Охоплює систему різноманітних економічних відносин між учасниками міжнародних розрахунків з приводу валютних операцій, зовнішньої торгівлі, надання фінансових послуг, здійснення інвестицій та інших видів діяльності, які вимагають обміну й використання різних іноземних валют. Головними суб'єктами валютного ринку виступають великі транснаціональні корпорації, центральні та комерційні банки, валютні біржі, приватні особи. Валютний ринок виконує такі функції: обслуговування внутрішнього і міжнародного платіжного обігу, регулювання валютних курсів, диверсифікація валютних резервів, страхування валютних ризиків, отримання прибутку учасниками валютного ринку у вигляді різниці валютних курсів тощо.

2. З точки зору термінів дії фінансових інструментів фінансовий ринок розглядають як сукупність грошового ринку і ринку капіталів (рис. 14.3).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 14.3. Структура фінансового ринку

Грошовий ринок - це фінансовий ринок, на якому купуються і продаються короткотермінові боргові зобов'язання (строк погашення яких менше 1 року). Цей ринок включає в себе ринок готівкових грошей, короткострокових кредитних операцій, валюти. На цьому ринку товаром виступають гроші, а їхньою ціною - відсотки за користування кредитом. Інструментами грошового ринку служать скарбницькі і комерційні векселі, депозитні та ощадні сертифікати, банківські акцепти, угоди про зворотний викуп (продаж), чеки тощо. Грошовий ринок складається з облікового, міжбанківського і валютного ринків.

Обліковий ринок - частина грошового ринку, де короткострокові грошові кошти перерозподіляються між кредитними інститутами шляхом купівлі-продажу векселів і цінних паперів зі строками погашення, як правило, до одного року. Обліковий ринок та його інститути (центральний та комерційні банки) допомагають підприємствам здійснювати фінансування на підставі короткострокового залученого капіталу - вексельних кредитів.

Міжбанківський ринок - ринок, на якому тимчасово вільні грошові ресурси кредитних установ залучаються і розміщуються банками між собою переважно у формі міжбанківських депозитів і кредитів на короткі терміни (в основному на 1, 3 і 6 місяців).

Нью-Йоркський ринок грошей є найбільшим у світі. Важливими грошовими ринками є Лондон, Токіо, Париж. Основними суб'єктами грошового ринку виступають комерційні банки, брокерські контори, дисконтні компанії та інші фінансово-кредитні інститути, які мобілізують і перерозподіляють грошові кошти підприємств, банків, населення, установ. Функції грошового ринку: забезпечення ліквідності короткострокових вкладень, формування ринку грошей як засобу платежу, касове виконання державного бюджету. На грошовому ринку підприємства залучають кошти для підтримки обігового капіталу в разі виникнення тимчасових короткострокових потреб у грошових коштах. Фінансові інститути, зокрема комерційні банки, залучають кошти на такому ринку для надання позичок іншим суб'єктам ринку та для підтримки ліквідності на належному рівні.

Ринок капіталів - ринок, на якому купуються і продаються довгострокові (строк погашення яких більше 1 року) боргові зобов'язання та акції. Він призначений для довгострокового інвестування коштів в основний капітал. На ринку капіталів надаються середньо- та довгострокові банківські кредити, перебувають в обігу середньо- та довгострокові боргові цінні папери (державні та корпоративні облігації, заставні тощо), а також інструменти власності - акції, для яких термін обігу не встановлюється. Емітуючи акції та облігації, залучаючи банківські кредити, підприємства формують на ринку капіталів фінансові ресурси, необхідні для модернізації і розширення виробництва, впровадження нових технологій, освоєння виробництва нових видів продукції. Фізичні особи та будівельні організації залучають кошти для придбання та будівництва нерухомості. Ринок капіталів розвивається більшою мірою в країнах з досить визначеними та сприятливими економічними перспективами. Становлення ринку капіталів передбачає невисокі темпи інфляції, а також стабільність політичної та економічної ситуації в країні.

Цінні папери грошового ринку мають вищу ліквідність та менші коливання цін порівняно з цінними паперами ринку капіталів, тому здійснення інвестицій на грошовому ринку менш ризикове, ніж на ринку капіталів. На грошовому ринку активніше працюють комерційні банки та корпорації, а на ринку капіталів - такі фінансові посередники, як страхові компанії, пенсійні фонди, інвестиційні фонди тощо.

Для кожного сегмента фінансового ринку характерна своя специфіка та особливості функціонування, власні правила укладання угод із фінансовими активами тощо. Один і той самий фінансовий актив може бути товаром декількох ринків. Наприклад, кредит у гривнях (доларах) - це об'єкт діяльності грошового, кредитного, а також валютного ринку. Процес переливу фінансових ресурсів із одного виду і сегмента фінансового ринку на інші називається сек'юритизацією (наприклад, переміщення операцій з ринку позичкових капіталів на ринок цінних паперів, у першу чергу ринок облігацій).

14.3 Характеристика інструментів фінансового ринку

Надання в користування вільних фінансових ресурсів на фінансовому ринку оформляється різними фінансовими інструментами. Інструментами фінансового ринку є фінансові активи. Це специфічні неречові активи, які являють собою законні вимоги власників цих активів на отримання певного, як правило, грошового доходу в майбутньому. За допомогою фінансових активів здійснюється передавання фінансових ресурсів від тих, хто має їх надлишок, тобто від інвесторів, кредиторів, до тих, хто потребує інвестицій, кредитів. За законодавством України до фінансових активів відносяться кошти, цінні папери, боргові зобов'язання та право вимоги боргу, що не віднесені до цінних паперів.

Грошові кошти - це ліквідні активи, які можуть бути порівняно швидко, без великих втрат перетворені в готівку (готівка, кошти на рахунках у банках та депозити до запитання).

Надання ресурсів у користування на умовах позики оформляється інструментами позики, а саме, різними видами кредитів (банківським, державним, комерційним) та борговими цінними паперами (облігаціями, векселями, казначейськими зобов'язаннями, депозитними (ощадними) сертифікатами тощо). Ціною таких ресурсів є відсоток. Операція інвестування коштів в акціонерний капітал здійснюється за допомогою інструментів власності - акцій, доходом по яких є дивіденди та приріст капіталу в результаті подальшої купівлі-продажу акцій на фінансовому ринку.

Основним товаром, що обертається на фінансовому ринку є цінні папери. Випуск цінних паперів _ важливе джерело залучення коштів для нових підприємств, мобілізації додаткового капіталу для вже існуючих підприємств, а також поповнення державного і місцевого бюджетів. Це своєрідний канал фінансування інвестицій.

Згідно з Законом України „Про цінні папери та фондовий ринок” (від 23 лютого 2006 р.), цінні папери - документи встановленої форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (видала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам.

Цінні папери - це товар особливого роду, який не маючи власної вартості (вартість їх виготовлення незначна), може продаватися за високою ринковою ціною. Це пояснюється тим, що цінний папір маючи свій номінал, представляє собою певну величину реального капіталу, вкладеного в підприємство. Якщо ринковий попит на цінні папери виявиться вище пропозиції, їх ціна перевищить номінал (можлива ситуація і навпаки). Можливість суттєвого відхилення ринкової ціни від номіналу означає, що цінний папір представляє собою „фіктивний капітал”. Його ціна визначається двома обставинами: співвідношенням попиту і пропозиції на капітал та величиною капіталізованого доходу по цінним паперам.

Цінні папери класифікують за такими ознаками та видами:

1) за порядком їх розміщення (видачі) цінні папери поділяються на емісійні та неемісійні.

Емісійні цінні папери _ цінні папери, що посвідчують однакові права їх власників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зобов'язання (емітент).

До емісійних цінних паперів належать: акції; облігації підприємств; облігації місцевих позик; державні облігації України; іпотечні сертифікати; іпотечні облігації; сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН); інвестиційні сертифікати; казначейські зобов'язання України.

2) за формою існування цінні папери поділяються на документарні (сертифікати цінних паперів) та бездокументарні (обліковий запис у комп'ютері).

3) за формою випуску вони можуть бути: на пред'явника (права, посвідчені цінним папером належать пред'явникові цінного паперу); іменні (права, посвідчені цінним папером належать особі, зазначеній у цінному папері); ордерні (права, посвідчені цінним папером належать особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу).

В Україні у цивільному обороті можуть існувати такі групи цінних паперів:

1) пайові цінні папери _ цінні папери, які посвідчують участь їх власника у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів), надають власнику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітента. До пайових цінних паперів відносяться акції та інвестиційні сертифікати;

2) боргові цінні папери _ цінні папери, що посвідчують відносини позики і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання. До них належать: облігації підприємств, державні облігації України, облігації місцевих позик, казначейські зобов'язання України, ощадні (депозитні) сертифікати, векселі;

3) іпотечні цінні папери _ цінні папери, випуск яких забезпечено іпотечним покриттям (іпотечним пулом) та які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів (іпотечні облігації, іпотечні сертифікати, заставні), сертифікат ФОН;

4) приватизаційні цінні папери _ цінні папери, які посвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна державних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду;

5) похідні цінні папери _ цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановленого договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів. До них належать: опціони, варанти, ф'ючерси, форварди, свопи.

6) товаророзпорядчі цінні папери _ цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах.

За строком обігу фінансові боргові інструменти поділяються на короткострокові (що обертаються до 1 року), середньострокові (від 1 до 5 років) та довгострокові (понад 5 років).

Так званими класичними цінними паперами вважаються акції, облігації, векселі, сертифікати.

Акція - іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), включаючи право на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів, право на отримання частини майна товариства у разі його ліквідації та право на управління акціонерним товариством. Емітентом акцій є лише акціонерне товариство, що розміщує акції двох типів - прості та привілейовані.

Облігація _ цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визначає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зобов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість та виплатити доход за облігацією у передбачений умовами розміщення облігацій строк, якщо інше не передбачено умовами розміщення. Власники облігацій не мають прав на участь в управлінні емітентом, вони виступають як кредитори, доходи яких залежать від результатів діяльності підприємства (організації).

Ощадний (депозитний) сертифікат _ цінний папір, який підтверджує суму вкладу, внесеного у банк, і права вкладника (власника сертифіката) на одержання зі спливом встановленого строку суми вкладу та відсотків, встановлених сертифікатом, у банку, який його видав.

Вексель - безумовне зобов'язання векселедавця виплатити зазначену у векселі суму у визначений строк або за пред'явленням. Борг може сплачуватися самим боржником - простий вексель (соло-вексель), а також боржником чи іншою особою - переказний вексель (тратта).

Держава може створювати боргові зобов'язання у формі цінних паперів, до яких належать: облігації внутрішніх державних позик (ОВДП); облігації зовнішніх державних позик (ОЗДП); цільові облігації внутрішніх державних позик; казначейські зобов'язання України. Кошти від їх розміщення надходять у державний бюджет для покриття бюджетного дефіциту. Серед державних неринкових цінних паперів (які не переходять від одного власника до іншого) виділяють: ощадні облігації, облігації пенсійних фондів та індивідуальні пенсійні облігації, податково-депозитні сертифікати, цінні папери, що розміщуються центральним урядом у регіонах, цінні папери, що розміщуються за кордоном, боргові сертифікати, облігації урядових установ тощо.

Місцеві органи влади можуть випускати облігації місцевих позик. Кошти одержані від їх реалізації, спрямовуються до місцевих бюджетів чи позабюджетних фондів. Місцеві облігації випускаються для забезпечення потреб місцевих бюджетів, як правило, з метою спорудження та утримання низки об'єктів, функціонування яких має важливе значення для даної місцевості, а також для фінансування різного роду місцевих проектів.

З 1 січня 2004 року власники іпотечних актів (кредитодавці) набули право випускати іпотечні сертифікати - особливий вид цінного паперу, забезпечений іпотечними активами або іпотеками. Також в обіг введені сертифікати Фонду операцій з нерухомістю - цінні папери, що засвідчують право його власника на отримання доходу від інвестування в операції з нерухомістю. Залучені через сертифікати кошти використовуються на умовах управління майном в інтересах власників сертифікатів. Управитель ФОН інвестує кошти, залучені від продажу сертифікатів, в операції з нерухомістю, отримує дохід від цих операцій та розподіляє отриманий дохід між власниками сертифікатів ФОН.

Цивільний кодекс виділяє нову групу цінних паперів - товаророзпорядчі цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах. Чинне законодавство України не закріплює окремих видів товаророзпорядчих цінних паперів. У світовій практиці такими визнаються складські свідоцтва, варіанти, коносаменти.

14.4 Діяльність фінансових інститутів на фінансовому ринку

Представники як попиту, так і пропозиції вільних фінансових ресурсів можуть виходити на фінансові ринки самостійно або скориставшись послугами фінансових посередників.

Фінансові посередники - це спеціалізовані професійні суб'єкти ринку, інвестиційно-кредитні установи (фінансові установи), що перерозподіляють ресурси між постачальниками і споживачами фінансового капіталу. Фінансова посередницька діяльність є сферою реалізації фінансових послуг. Фінансові послуги надаються фінансовими установами, а також, якщо це прямо передбачено законом, фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності. Фінансова установа _ юридична особа, що надає одну або кілька фінансових послуг, внесених до відповідного реєстру, при цьому надання фінансової послуги є винятковим видом діяльності.

Найголовніше завдання фінансових посередників - спрямувати рух капіталу (збережень) до найефективніших споживачів. Характерна риса фінансових посередників полягає у тому, що вони від свого імені і за власний рахунок створюють власні вимоги і власні зобов'язання. Тому їх прибутки формуються як різниця між доходами від розміщення акумульованих коштів і витратами, пов'язаними з їх залученням.

Як показує практика, роль фінансових посередників дуже важлива у функціонуванні та розвитку фінансового ринку. Їх діяльність має переваги і для заощаджувачів (кредиторів, інвесторів) і для позичальників, а саме: відпадає потреба в пошуках один одного: кредитори мають можливості оперативно розмістити вільні кошти в дохідні активи, а позичальники _ оперативно мобілізувати необхідні кошти для фінансування виробничих та позавиробничих потреб, звернувшись до конкретного посередника; знижується ризик неповернення позики або неефективних капіталовкладень, оскільки значна частина ризиків перекладається на посередників; з попереднього випливає зростання відсоткового доходу заощаджувача; знижуються сумарні витрати позичальника (кредитора) на отримання (надання) позики за рахунок зменшення моральних, фізичних зусиль та витрат часу на залучення потрібної суми капіталу (кредиторам непотрібно кожен раз здійснювати складну аналітичну роботу щодо оцінки платоспроможності потенційного клієнта тощо); дрібні заощаджувачі дістають можливість брати участь у бізнесі, який дає вищі прибутки (порівняно з наданням у борг невеликої суми), але який був недосяжний для них через необхідність значних інвестицій; фінансові посередники зменшують витрати на здійснення фінансових операцій (це досягається ними за рахунок уніфікації та спеціалізації); знижується ризик від неповної інформації (посередники витрачають великі кошти на збирання інформації, організовуючи спеціальні служби); для більшості заощаджувачів та позичальників привабливіше мати справу з фінансовими посередниками - професіоналами у своїй галузі, ніж з дрібними маловідомими партнерами, тощо.

Найбільш потужним джерелом ефективності функціонування фінансових посередників є так званий „ефект масштабу”. Крім зростання ефективності використання коштів за рахунок їх акумуляції, ефект масштабу проявляється також у вартості оформлення фінансових операцій, вартості збирання інформації про економічний стан потенційних клієнтів та вартості моніторингу використання наданих позик. Одержання необхідної інформації та моніторинг - не просто надто дорогі операції для окремої фізичної чи юридичної особи, а й практично їм не під силу.

Таким чином, фінансові посередники виконують такі важливі функції:

_ консолідація і капіталізація розрізнених фінансових активів;

_ підтримка ліквідності ринку;

_ забезпечення рівноваги ринку;

_ перерозподіл та зниження фінансових ризиків;

_ специфікація прав власності клієнтів-довірителів.

Класифікація типів фінансових посередників не є типовою для різних країн і багато в чому залежить від загального рівня економічного розвитку та практичних потреб, національних традицій ведення бізнесу, ділової психології, рівня фінансової культури та інших чинників.

В американській літературі фінансових посередників заведено поділяти на три групи:

_ депозитні інститути: комерційні банки, ощадно-кредитні асоціації, взаємні ощадні банки, кредитні спілки, грошові фонди;

_ договірні ощадні інститути (або контрактно-ощадного типу): компанії страхування життя і майна, різноманітні пенсійні фонди (приватні, державні і місцеві);

_ інвестиційні інститути: інвестиційні компанії, траст-фонди, фінансові компанії, взаємні фонди грошового ринку.

Депозитні інститути залучають кошти на ринку переважно за допомогою депозитів та надають кредити. Джерелами формування фінансових ресурсів недепозитних установ є страхові та пенсійні внески, випущені акції тощо. Активи цих фінансових інститутів представлені переважно вкладаннями у цінні папери.

Враховуючи українську національну практику та досвід зарубіжних країн, фінансових посередників в Україні доцільно поділяти на дві групи: банківські і небанківські фінансово-кредитні установи.

Згідно із Законом України „Про банки і банківську діяльність”, банк - юридична особа, яка має виключне право на підставі ліцензії НБУ здійснювати у сукупності такі операції:

залучення у вклади грошових коштів фізичних і юридичних осіб - депозитні операції;

розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик - кредитні операції;

відкриття і ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб - розрахунково-касове обслуговування.

Зазначені три операції є базовими банківськими операціями. Крім перелічених операцій банки мають право здійснювати валютні операції, емісію власних цінних паперів, операції з цінними паперами (включаючи андеррайтинг), депозитарні, факторингові операції, надавати лізингові, консалтингові та інформаційні послуги тощо.

Банки в Україні можуть функціонувати як універсальні та спеціалізовані. За спеціалізацією банки можуть бути: ощадними, інвестиційними, іпотечними, розрахунковими (кліринговими). Ощадні банки - спеціалізовані комерційні банки, які здійснюють ощадну справу в країні (Державний ощадний банк України). Ці банки спеціалізуються на виконанні операцій з коштами населення, здійснюють розрахунково - кредитне та касове обслуговування населення, проведення безготівкових розрахунків, розповсюдження та погашення цінних паперів, кредитування населення, валютне обслуговування громадян, надання різноманітних платних послуг.

Інвестиційні банки мобілізують довгостроковий позичковий капітал і передають його позичальникам через випуск та розміщення облігацій та інших боргових зобов'язань. Це фінансові інститути, що спеціалізуються на операціях з цінними паперами, реалізації інвестиційних проектів, довгостроковому кредитуванні клієнтів.

Іпотечні банки здійснюють кредитні операції на тривалий строк здебільшого під заставу нерухомості. Значна частка їх пасивів формується за рахунок власного капіталу і капіталу, мобілізованого шляхом випуску іпотечних облігацій.

Банки в Україні створюються у формі акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю або кооперативного банку.

Діяльність банківських та небанківських фінансово-кредитних установ має багато спільних рис: дані установи функціонують у секторі непрямого фінансування; формують свої ресурси (пасиви) шляхом випуску боргових зобов'язань; розміщують свої ресурси в доходні активи, купують боргові зобов'язання, створюючи власні вимоги до інших економічних суб'єктів; їх зобов'язання менші за розмірами, більш ліквідні і коротші за термінами, ніж власні вимоги, внаслідок чого їх платежі за зобов'язаннями менші, ніж надходження за вимогами, що створює базу для прибуткової діяльності.

Разом з тим діяльність небанківських фінансово-кредитних установ має ряд суттєвих відмінностей від банківської діяльності: їх боргові зобов'язання менш ліквідні, ніж зобов'язання банків, а вимоги менш ліквідні і більш ризиковані, ніж активи банків; ці установи не надають базові банківські послуги і не створюють депозитів, отже не впливають на динаміку пропозиції грошей, і, як наслідок, не так ретельно контролюється (на них не поширюються вимоги обов'язкового резервування); також їх діяльність є вузькоспеціалізованою.

Залежно від способу залучення коштів небанківські фінансово-кредитні установи поділяються на договірні фінансові посередники, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та інвестиційні фінансові посередники, які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Основні види небанківських фінансово-кредитних установ наведено на рис. 14.4.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 14.4. Класифікація небанківських фінансово-кредитних установ

Страхові компанії _ це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг. Їх діяльність полягає у формуванні на підставі договорів з юридичними і фізичними особами (через продаж страхових полісів) спеціальних грошових фондів, з яких здійснюються виплати грошових коштів страхувальникам в обумовлених розмірах у разі настання певних подій (страхових випадків). Валовий дохід страхових компаній складається з отриманих премій та доходу від інвестованих в активи коштів. Переважну частину своїх резервів страхові компанії розміщують на банківських депозитах та у цінних паперах (корпоративні, державні облігації та заставні). Витрати страхових компаній пов'язані з формуванням резервів, виплатами при настанні страхових випадків та витратами на продаж полісів. Страхові компанії умовно поділяються на компанії зі страхування життя і компанії з видів страхування інших, ніж страхування життя (добровільного майнового страхування, особистого страхування, страхування відповідальності тощо). Методи роботи у них однакові, проте відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у доходні активи.

Пенсійні фонди _ це спеціалізовані фінансові посередники, які на договірній основі акумулюють кошти юридичних і фізичних осіб у цільові фонди, з яких здійснюють пенсійні виплати громадянам після досягнення певного віку. Джерелами фінансових ресурсів фондів є пенсійні внески, які здійснюються систематично протягом тривалого часу, в результаті чого накопичуються великі суми грошового капіталу. До 90% активів пенсійних фондів становлять акції та цінні папери з фіксованим доходом, що обумовлюється специфікою діяльності фондів, а саме _ необхідністю здійснювати періодичні виплати пенсіонерам протягом тривалого періоду.

Пенсійні фонди бувають державні та недержавні (приватні). Державні фонди, як правило, створюються за ініціативою центральних і місцевих органів влади. Вклади до них здійснюються шляхом нарахування на фонд оплати праці всіх чи певних категорій працівників (трудова пенсія) або ж відрахувань з відповідних бюджетів (соціальна пенсія). Тому й розміщення коштів цих фондів здійснюється переважно в державні цінні папери. Недержавні пенсійні фонди створюються, як правило, за ініціативою певних фірм, корпорацій, страхових компаній, установ (спонсорів пенсійного плану) тощо для виплат пенсій та допомоги своїм працівникам. Кошти їх формуються за рахунок відрахувань від фонду оплати праці як роботодавців, так і заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку при його розподілі, з доходів від розміщення коштів в активи. В Україні згідно із Законом України „Про недержавне пенсійне забезпечення” від 9 липня 2003 року, недержавні пенсійні фонди можуть розміщувати свої кошти у банківських депозитних рахунках (до 40% активів) та ощадних сертифікатах банків; цінні папери, доходи за якими гарантовано КМУ (до 50%) та облігації місцевих позик (до 20%); іноземні цінні папери (до 20%), іпотечні цінні папери (до 40%), об'єкти нерухомості (до 10%). Активами недержавних пенсійних фондів управляють компанії з управління активами.

Ломбарди - фінансові посередники, що спеціалізуються на видачі позик населенню під заставу предметів домашнього вжитку і особистого користування. Предметом застави можуть бути вироби з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння, нерухомість, транспорт, побутова та офісна техніка, цінні папери тощо. Кошти ломбардів формуються із внесків засновників, прибутку від його діяльності, виручки від реалізації заставленого майна, банківських кредитів. Відносини між ломбардами та позичальниками оформляються спеціальними документами (ломбардними квитанціями), які мають статус угоди між сторонами, що дає підстави відносити ломбард до групи договірних фінансових посередників.

Лізингові компанії _ це фінансові посередники, що спеціалізуються на придбанні предмету тривалого користування відповідно до встановлених лізингоодержувачем специфікацій та умов і передачі його в платне, строкове користування фірмі - лізингоодержувачу для використання у виробничій діяльності на визначений строк не менше одного року за встановлену плату (лізингові платежі). Найчастіше об'єктом лізингу виступають транспортні засоби для транспортних компаній, техніка, машини і устаткування для сільського господарства і будівництва.

Оформляються лізингові угоди договорами оренди. Ресурси лізингових компаній формуються з власного капіталу та банківських позичок. Особливістю лізингового посередництва є те, що в ньому кредитування здійснюється в товарній формі і має довгостроковий характер, що дуже зручно для позичальників.

Факторингові компанії - це фінансові посередники, що спеціалізуються на купівлі у підприємств права на вимогу боргу у вигляді дебіторських рахунків за поставлені товари, виконані роботи, надані послуги. Сплату по цих рахунках при настанні строків одержує факторингова компанія (фактор). Факторинг є складною фінансовою операцією, в якій поєднуються елементи кредитування з посередницькими послугами. Дохід від факторингової операції формується з позичкового відсотка на виплачену клієнту суму (аванс), плати за управління дебіторською заборгованістю і комісійної винагороди за обслуговування (відсоток від суми куплених у клієнта платіжних документів). Такі компанії звичайно створюються при банках і широко користуються позичками цих банків для здійснення своїх операцій. Окремі банки самостійно виконують такі операції для своїх клієнтів.

Довірчі товариства здійснюють на території України представницьку діяльність з майном довірителів - фізичних та юридичних осіб відповідно до договорів, що укладаються між ними та довірителями. Майном довірителя є кошти, цінні папери та документи, які засвідчують право власності довірителя.

Довірче товариство здійснює такі довірчі операції: для громадян - збереження та представницькі послуги щодо обслуговування майна; для юридичних осіб - розпорядження майном, агентські послуги, ведення рахунків для власників їх цінних паперів та управління голосуючими акціями, переданими довірчому товариству через участь у загальних зборах акціонерного товариства. Джерелами прибутків є плата, яку одержують довірені особи за здійснення довірчих операцій.

Інститут спільного інвестування (ІСІ) - корпоративний інвестиційний фонд або пайовий інвестиційний фонд, який провадить діяльність, пов'язану з об'єднанням (залученням) грошових коштів інвесторів з метою отримання прибутку від вкладення їх у цінні папери інших емітентів, корпоративні права та нерухомість. Фінансові ресурси (пасиви) ІСІ формуються за рахунок розміщення на ринку власних цінних паперів - акцій корпоративного інвестиційного фонду та інвестиційних сертифікатів пайового інвестиційного фонду. Корпоративний інвестиційний фонд - це ІСІ, який створюється у формі відкритого акціонерного товариства і провадить виключну діяльність із спільного інвестування. Він не має права емітувати та розміщувати цінні папери, крім акцій. Пайовий інвестиційний фонд - це активи, що належать інвесторам на праві спільної часткової власності, перебувають в управлінні компанії з управління активами та обліковуються останньою окремо від результатів її господарської діяльності. Пайовий інвестиційний фонд не є юридичною особою. ІСІ залежно від порядку здійснення його діяльності може бути відкритого, інтервального та закритого типу.

В західній економічній літературі фінансові компанії трактують як компанії, що мобілізують звичайним для інвестиційних посередників шляхом (через продаж своїх цінних паперів) кошти та направляють їх у позички фізичним і юридичним особам для придбання товарів виробничого чи споживчого призначення. Такі компанії спеціалізуються на видачі кредитів населенню для роздрібної купівлі споживчих товарів; на кредитуванні купівлі товарів певних видів у певних виробників чи торговельних компаній; на кредитуванні торговельних організацій під продаж ними товарів з відстрочкою платежу та ін.

В Україні фінансові компанії залежно від видів наданих фінансових послуг прийнято умовно поділяти на групи: компанії, що здійснюють діяльність з управління фінансовими активами; компанії, що надають послуги кредитування; компанії, що здійснюють діяльність із забезпечення проведення розрахунків. У 2004 році набрав чинності Закон України „Про фінансово-кредитні механізми та управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю”, який забезпечив можливість небанківським фінансовим установам провадити діяльність із залучення фінансових активів фізичних та юридичних осіб на вказані цілі.

Фінансові компанії, що здійснюють діяльність з управління фінансовими активами, спеціалізуються на управлінні коштами установників управління майном з метою фінансування будівництва житла (шляхом створення фондів фінансування будівництва - ФФБ). При цьому вони залучають кошти від фізичних та юридичних осіб та передають їх безпосередньо забудовнику для фінансування будівництва. З метою отримання доходу від здійснення операцій з нерухомістю фінансові компанії залучають кошти установників управління майном за допомогою випуску та розміщення сертифікатів ФОН.

Відповідно до законодавства фінансові компанії мають право надавати послуги кредитування та забезпечення кредитування, в тому числі здійснювати опосередковані види кредитних операцій: надання фінансових кредитів за рахунок власних коштів; надання позик; надання гарантій; надання порук (поручительств); фінансовий лізинг; факторинг; залучення фінансових активів юридичних осіб із зобов'язаннями щодо наступного їх повернення). Діяльність фінансових компаній із забезпечення проведення розрахунків включає операції з обміну валют та операції з переказу грошових коштів (без Укрпошти).

Кредитні кооперативи (товариства, спілки) - це посередники, що працюють на кооперативних засадах і спеціалізуються на задоволенні потреб у кредиті своїх членів, переважно фізичних осіб, фермерських та особистих селянських господарств. Ресурси їх формуються шляхом продажу паїв своїм членам, стягування з них спеціальних внесків, одержання позичок у банках, одержання доходів від поточної діяльності. Мобілізовані кошти розміщуються передусім у короткострокові (від 3 до 12 місяців) позички своїм членам під відсотки. Нерозміщені в позички кошти товариства можуть зберігати на дохідних депозитах у банках чи інвестувати в короткострокові цінні папери з високою ліквідністю.

Отже, особливостями діяльності фінансових посередників в Україні є: домінування банків як фінансових інститутів, недостатня конкуренція між банками та небанківськими структурами, уніфікація методів обслуговування клієнтів, переважання традиційних послуг при зростанні попиту ексклюзивного сервісу, посилення регулятивних заходів з метою детінізації фінансових потоків.

14.5 Державне регулювання фінансового ринку в Україні

В Україні основними законодавчими актами, що регулюють фінансовий ринок, є Закони України: „Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 р.; „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 р.; „Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р.; „Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” від 10 грудня 1997 р.; „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 р.; „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)” від 15 березня 2001 р.; „Про кредитні спілки” від 20 грудня 2001 р.; “Про акціонерні товариства” від 17 вересня 2008 р. тощо.

Окрім законів, обов'язковими до виконання є нормативно-правові акти виконавчої влади. Міністерства, відомства, комітети, НБУ, ДКЦПФР, ДКРРФП та інші органи також щорічно видають накази, рішення, пояснення, постанови, інструкції з метою регулювання корпоративної діяльності, реєстрації цінних паперів, організації депозитарної діяльності, регулювання діяльності спільного інвестування та ін.

Фінансові відносини між учасниками ринку оформляються юридичними документами - угодами чи договорами, кожен з яких має обов'язкові реквізити. Суперечки, що виникають при невиконанні зобов'язань за угодою однією із сторін, вирішуються в арбітражному суді.

Чинне законодавство містить основні положення, що захищають права інвестора та накладають на емітента обов'язки щодо розкриття інформації. Введена обов'язкова реєстрація випуску цінних паперів у Державній комісії з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР), інформації про їх випуск, оприлюднення публічної регулярної інформації про наслідки господарської діяльності емітента. Встановлені правила та стандарти стосовно проведення операцій на фондовому ринку.

Державне регулювання фінансового ринку здійснюється з метою:

_ створення умов для ефективної мобілізації та розміщення на ринку вільних фінансових ресурсів;

_ захисту прав інвесторів та інших учасників фінансового ринку;

_ контролю за прозорістю та відкритістю ринку;

_ дотримання учасниками ринку вимог актів законодавства;

_ запобігання монополізації та сприяння розвитку добросовісної конкуренції на фінансовому ринку.

До основних напрямків державного регулювання фінансового ринку належать регулювання:

процедур випуску та обігу фінансових активів;

різних видів фінансової діяльності, таких як торгівля фінансовими активами, валютними цінностями, надання кредитних, страхових послуг, емісійна діяльність тощо;

діяльності конкретних фінансових інститутів (комерційних банків, страхових, інвестиційних компаній, пенсійних фондів та інших посередників);

діяльності іноземних учасників ринку.

Державне регулювання на фінансовому ринку здійснюють такі органи: на ринку банківських послуг - Національний банк України (НБУ); на ринку цінних паперів та похідних цінних паперів - Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку (ДКЦПФР). Крім цього, регулювання на фінансовому ринку здійснюють Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (ДКРРФП), Антимонопольний комітет України (АМКУ), Фонд державного майна України (ФДМУ) та інші уповноваженні державні органи, що здійснюють контроль за діяльністю учасників фінансових ринків та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.

Національний банк України є центральним банком України, основною функцією якого є забезпечення стабільності грошової одиниці України. Національний банк виконує такі функції:

1) визначає та проводить грошово-кредитну політику;

2) монопольно здійснює емісію національної валюти України та організує її обіг;

3) виступає кредитором останньої інстанції для банків і організує систему рефінансування;

4) встановлює для банків правила проведення банківських операцій, бухгалтерського обліку і звітності, захисту інформації, коштів та майна;

5) визначає систему, порядок і форми платежів, у тому числі між банками;

6) здійснює банківське регулювання та нагляд;

7) складає платіжний баланс, здійснює його аналіз та прогнозування;

8) представляє інтереси України в центральних банках інших держав, міжнародних банках та інших кредитних установах, де співробітництво здійснюється на рівні центральних банків;

9) здійснює валютне регулювання, визначає порядок здійснення операцій в іноземній валюті, організовує і здійснює валютний контроль за банками та іншими фінансовими установами, які отримали ліцензію Національного банку на здійснення валютних операцій;

10) забезпечує накопичення та зберігання золотовалютних резервів та здійснення операцій з ними та банківськими металами;

11) аналізує стан грошово-кредитних, фінансових, цінових та валютних відносин тощо.

Основними завданнями Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку є:

_ формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо розвитку та функціонування ринку цінних паперів та їх похідних в Україні, сприяння адаптації національного ринку цінних паперів до міжнародних стандартів;

_ координація діяльності державних органів з питань функціонування в Україні ринку цінних паперів та їх похідних;

_ здійснення державного регулювання та контролю за випуском і обігом цінних паперів та їх похідних на території України, додержання законодавства у цій сфері;

_ захист прав інвесторів шляхом застосування заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства на ринку цінних паперів, застосування санкцій за порушення законодавства у межах своїх повноважень;

_ сприяння розвитку ринку цінних паперів;

_ узагальнення практики застосування законодавства України з питань випуску та обігу цінних паперів в Україні, розроблення пропозицій щодо його вдосконалення тощо.

Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України є центральним органом виконавчої влади зі спеціальним статусом. Основними завданнями Комісії у межах її повноважень є:

_ проведення єдиної та ефективної державної політики у сфері надання фінансових послуг;

_ розроблення і реалізація стратегії розвитку ринків фінансових послуг;

_ здійснення державного регулювання та нагляду за наданням фінансових послуг і додержанням законодавства в цій сфері;

_ захист прав споживачів фінансових послуг шляхом застосування заходів впливу з метою запобігання порушенням законодавства на ринках фінансових послуг та їх припинення;

_ запровадження міжнародно визнаних правил розвитку ринків фінансових послуг;

_ сприяння інтеграції в європейський та світовий ринки фінансових послуг тощо.

Одним із важливих напрямків удосконалення роботи ринків є саморегуляція. Передусім, це стосується організацій, які створюються професійними учасниками фінансових ринків з метою забезпечення сприятливих умов їхньої діяльності, дотримання стандартів професійної етики, захисту інтересів власників цінних паперів, встановлення правил та стандартів проведення операцій на ринку. До них належать об'єднання брокерів, учасників фондового ринку, територіальні об'єднання професіоналів фондо-емісійних синдикатів, асоціації банків, інвестиційних фондів. В Україні до таких організацій належать Асоціація українських банків, Професійна асоціація реєстраторів і депозитаріїв, Асоціація „Перша фондова торговельна система”, Українська асоціація інвестиційного бізнесу, Асоціація учасників фондового ринку України, Ліга страхових організацій та інші.

СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Цивільний кодекс України.

2. Закон України „Про цінні папери та фондовий ринок” від 23 лютого 2006 р.

3. Закон України „Про банки і банківську діяльність” від 7 грудня 2000 р.

4. Закон України „Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” від 12 липня 2001 р.

5. Закон України „Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні” від 30 жовтня 1996 р.

6. Закон України „Про Національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні” від 10 грудня 1997 р.

7. Закон України „Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди” від 15 березня 2001 р.

8. Закон України „Про кредитні спілки” від 20 грудня 2001 р.

9. Закон України „Про обіг векселів в Україні” від 5 квітня 2001 р.

10. Закон України „Про іпотеку ” від 5 червня 2003 р.

11. Закон України „Про іпотечне кредитування, операції з консолідованим іпотечним боргом та іпотечні сертифікати” від 19 червня 2003 р.

12. Закон „Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” від 19 червня 2003 р.

13. Закон України „Про іпотечні облігації” від 22 грудня 2005 р.

14. Закон України “Про акціонерні товариства” від 17 вересня 2008 р.

15. Васильєва В.В., Васильченко О.Р. Фінансовий ринок: Навч. посібник для студентів вищих навч. закладів. - К.: Центр учбової літератури, 2008. - 368 с.

16. Гроші та кредит: Підручник. - 3-тє вид., перероб. і доп. / За заг. ред. М.І. Савлука. - К.: КНЕУ, 2002. - 598с.

17. Зимовець В.В., Зубик С.П. Фінансове посередництво. Навч. посібник. - К., 2004. - 288 с.

18. Иванов В.М. Финансовый рынок: Конспект лекций. - 2-е изд., стереотип. - К.: МАУП, 2001. - 112с.

19. Колісник М.К., Маслак О.О., Романів Є.М. Фінансовий ринок: Навч. посібник. - Львів: Видавництво Національного ун-ту „Львівська політехніка”, 2004. - 192 с.

20. Кушнір Т.Б. Економіка і організація біржової торгівлі: Навч. посібник для студентів економічних спеціальностей. - Х.: ХДУХТ; Консум, 2003. - 216 с.

21. Маслова С.О., Опалов О.А. Фінансовий ринок: Навчальний посібник: Навчальне видання. - 3-е вид., випр. - К.: Каравела, 2004. - 344 с.

22. Мендрул О.Г., Павленко І.А. Фондовий ринок: операції з цінними паперами: Навч. посібник. - 2-ге вид., допов. та перероб. - К.: КНЕУ, 2000. - 156с.

23. Науменкова С.В., Андрєєв А.В., Журавка Ф.О. Фінансовий ринок та інвестиції: Збірник тестових вправ і завдань. - К.: Знання, 2000. - 214с.

24. Остапович Г.М. Державний контроль на ринку цінних паперів України: Монографія. - К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2007. - 176 с.

25. Портфельне інвестування: Навч. посібник / А.А. Пересада, О.Г. Шевченко, Ю.М. Коваленко, С.В. Урванцева. - К. : КНЕУ, 2004. - 408 с.

26. Смолянська О.Ю. Фінансовий ринок: Навчальний посібник. - Київ: Центр навчальної літератури, 2005. - 384 с.

27. Суторміна В.М., Радзієвська В.М., Стеценко Б.С. Фінансовий ринок. Навч.-метод. посібник для самост. вивч. дисц. - К.: КНЕУ, 2001. - 100с.

28. Суторміна В.М. Фінанси зарубіжних корпорацій: Підручник. - К.: КНЕУ, 2004. - 566с.

29. Фінансовий ринок: Опорний конспект лекцій / Уклад.: І.О. Чаюн, В.В. Адаменко. - К.: КНТЕУ, 2007. - 106 с.

30. Ходаківська В.П., Беляєв В.В. Ринок фінансових послуг: теорія і практика: Навчальний посібник. - К.: ЦУЛ, 2002. - 616с.

31. Чесноков В.Л. Біржові операції. - К.: ЦУЛ, 2008. - 192 с.

32. Шелудько В.М. Фінансовий ринок: Підручник. - К.: Знання, 2006. - 535 с.

РОЗДІЛ 15

ФІНАНСОВИЙ МЕНЕДЖМЕНТ

15.1 Суть фінансового менеджменту.

15.2 Фінансовий менеджмент у контексті досягнення цілей фірми.

15.3 Функції і завдання фінансового менеджера.

15.4 Інструментальні методи, розрахунки і моделі у фінансовому менеджменті.

15.1 Суть фінансового менеджменту

У ринковій економіці процес формування, розподілу і використання фінансових ресурсів комерційних підприємств непрямими методами піддається регулюванню з боку держави. Проте найбільша частина фінансових рішень повинна прийматися управлінським персоналом самих підприємств, що вимагає високої підготовки фахівців у сфері фінансового менеджменту.

Фінансовий менеджмент як наука з'явилася в середині XX століття в розвинених країнах. Її становленню сприяли такі передумови:

1) створені основи загальної економічної теорії;

2) виробництво і рівень його організації досягли високого розвитку у вигляді створення індустріального суспільства, в основі якого лежить крупне промислове виробництво і акціонерна форма власності;

3) сформована ефективна система правових інститутів і ринкової інфраструктури;

4) розвинена система національних і міжнародних фондових ринків і фінансових посередників.

Таким чином, зарубіжна школа фінансового менеджменту почала складатися у зв'язку з розвитком корпоративної форми власності як найбільш адекватної вимогам розвитку продуктивних сил, посиленням ролі фінансового капіталу і формуванням фондового ринку. Традиційно вважається, що фінансовий менеджмент як наука відокремився від прикладної мікроекономіки в 50-х роках XX століття. Проте логіка його розвитку в останні двадцять років свідчить про неухильне зближення з теоріями в області управління або загальним і виробничим менеджментом, маркетингом, а також з управлінським обліком і контролінгом.

Фінансовий менеджмент як наука характеризує розвиток управління фінансами підприємства, тобто він вивчає способи та інструменти управління фінансами підприємств. Фінансовий менеджмент є процесом вироблення мети управління фінансами і здійснення дії на них за допомогою методів і важелів фінансового механізму. Фінансовий механізм передбачає систему дій фінансових важелів, яка полягає в організації, плануванні, стимулюванні, використанні фінансових ресурсів. Фінансовий метод можна визначити як спосіб дії фінансових відносин на господарський процес. До них відносять планування, прогнозування, інвестування, кредитування, оподаткування, матеріальне стимулювання, страхування, систему розрахунків, фондоутворення тощо. Фінансовий важіль являє собою засіб дії фінансового методу. Він включає прибуток, дохід, акція, ціна, орендна плата, дивіденди, відсоткові ставки, дисконт, інвестиції, франшиза тощо.

У загальному вигляді фінансовий менеджмент можна визначити як специфічну сферу управлінської діяльності, пов'язану з організацією грошових потоків підприємства, формуванням і використанням капіталу, грошових доходів і фондів, необхідних для досягнення стратегічних і тактичних цілей розвитку підприємства.

Функції фінансового менеджменту можна систематизувати таким чином:

1. Планування включає стратегічне і поточне фінансове планування; складання різних кошторисів і бюджетів для будь-яких заходів.

2. Участь у визначенні цінової політики і прогнозуванні збуту.

3. Оцінка можливих змін структури у вигляді злиття або поділу.

4. Забезпечення джерелами фінансування (капіталом): внутрішніх і зовнішніх джерел коротко і довготермінового фінансування; вибір оптимального їх поєднання.

5. Управління фінансовими ресурсами: управління грошовими засобами на рахунках і в касі, в розрахунках, портфелями цінних паперів, позиковими коштами.

6. Облік, контроль і аналіз: вибір облікової політики; обробка і представлення обліковій інформації у вигляді фінансової звітності; аналіз і інтерпретація результатів; зіставлення звітних даних з планами і стандартами; внутрішній аудит.

Конкретні форми і методи реалізації цих функцій визначаються фінансовою політикою підприємства.

...