Фінанси

Основне завдання фінансового менеджменту - побудова ефективної системи управління фінансами, направленої на досягнення стратегічних і тактичних цілей діяльності. Організація управління фінансами на конкретних підприємствах залежить від низки чинників: форми власності, організаційно-правового статусу, видових і технологічних особливостей, розміру самого підприємства. Відповідно до обсягу і складності вирішуваних завдань, фінансова служба підприємства може бути представлена фінансовим управлінням - на крупних підприємствах, фінансовим відділом - на середніх підприємствах, або лише фінансовим директором або головним бухгалтером, який займається не лише питаннями бухгалтерського обліку, але і питаннями фінансовою стратегії - на малих підприємствах.

Фінансовий менеджмент як система управління складається з двох підсистем:

- об'єкту управління;

- суб'єкту управління.

Об'єкт управління - це підсистема, на яку спрямована управлінська дія (її ще називають керованою підсистемою). У фінансовому менеджменті об'єктом управління є сукупність умов здійснення грошового обороту, кругообігу вартості, руху фінансових ресурсів і відносинами між суб'єктом господарювання та його підрозділами. Суб'єктом управління є специфічна група людей, в особі фінансової дирекції як апарату управління і фінансового менеджера як управляючого, яка за допомогою різних форм управління забезпечує цілеспрямоване функціонування об'єкту управління. Її ще називають керуючою підсистемою.

Таким чином, основним завдання управління підприємством є досягнення стійкості фінансової системи в цілому, а не окремих об'єктів управління (грошового обороту, кругообігу вартості, руху фінансових ресурсів, відносин між суб'єктами).

15.2 Фінансовий менеджмент у контексті досягнення цілей фірми

Формування і структуризація системи управління фінансами у фірмі здійснюється, виходячи з пріоритету цільових установок, що стоять перед нею, тобто створена система повинна в максимально можливій мірі сприяти досягненню певної мети як загальнофірмового, так і вузько функціонального характеру. Нескладно зрозуміти, що в загальному вигляді можна говорити про сукупність економічних цілей, досягнення яких забезпечить успішне функціонування системи фінансового менеджменту у фірмі. Тобто, це уникнення банкрутства і крупних фінансових провалів, лідерство в боротьбі з конкурентами, зростання обсягів виробництва і реалізації, максимізація прибутку, заняття певної ніші і частки на ринку товарів. У теорії управління, у тому числі в теорії фінансового менеджменту, вже давно обговорюється питання про те, який показник може бути ідентифікований як основний цільовий орієнтир і критерій успішності роботи фірми. В принципі, залежно від різних обставин може бути обґрунтована доцільність і перевага орієнтації на той або інший критерій, якісний або кількісний показник. Проте навряд чи необхідно обґрунтовувати твердження про те, що єдиного орієнтиру просто не існує. Залежно від конкретної ситуації, виду діяльності, призначення фірми (або проекту) і багатьох інших обставин як цільовий орієнтир може виступати той або інший критерій. У найбільш загальному випадку все ж можна говорити про два базові конкуруючі підходи, що орієнтуються відповідно: (1) на зростання капіталізації і (2) стійке генерування прибутку.

Відповідно до першого підходу зміст і основна цільова установка системи управління фінансами фірми полягають у максимізації багатства її власників за допомогою раціональної фінансової політики. Кількісне підтвердження дотримання цієї цільової установки виявляється в зростанні ринкової ціни акцій компанії. Іншими словами, основний критерій - тенденція зростання ціни акцій фірми (або, інакше, зростання ринкової капіталізації). Другий підхід передбачає стійке зростання прибутку в динаміці.

Безумовно, ці підходи тісно взаємозв'язані, причому нескладно збудувати доказовий ланцюжок аргументів в обґрунтування даної тези. Звідси, зокрема, можна зробити висновок про те, що який би критерій або система критерійних показників не були відібрані як цільові орієнтири діяльності фірми, показник прибутку (довго- і короткостроковою) обов'язково має бути взятий до уваги. Отже, пріоритет цільової установки, що передбачає максимізацію ринкової вартості компанії, а отже, і багатства її власників, є найпоширенішим критерієм. Саме він згадується практично у всьому класичному керівництві з управління фінансами.

Підвищити ринкову вартість компанії можна за допомогою: (а) стабільного генерування поточного прибутку в обсязі, достатньому для виплати дивідендів і реінвестування з метою підтримки заданих обсягів виробництва або їх нарощування; (б) мінімізації виробничих і фінансових ризиків за рахунок вибору економічно обґрунтованого виду основної діяльності, диверсифікації загальної діяльності і оптимізації структури джерел засобів; (в) залучення досвідченого управлінського персоналу.

Конкретизація і деталізація шляхів досягнення головної цільової установки здійснюється за допомогою побудови дерева цілей. При цьому можуть виділятися ринкові, фінансово-економічні, виробничо-технологічні і соціальні цілі. До перших відноситься забезпечення сприятливої динаміки ключових ринкових індикаторів: прибутку, ринкової капіталізації, доходу (прибули) на акцію, рентабельності власного капіталу і ін.; до других - заняття ніші на ринку продукції, завоювання певної частки на цьому ринку, забезпечення заданого темпу зростання майнового потенціалу і (або) прибутку тощо; до третіх - забезпечення рентабельності окремих виробництв і підрозділів, зниження собівартості продукції, забезпечення достатнього рівня диверсифікації виробничої діяльності; до четвертих - забезпечення вимог екологічного і природоохоронного характеру, залучення працівників у процес управління, розробка заходів щодо зниження плинності кадрів і підвищення привабливості фірми для нових працівників і т.д.

Існують і інші підходи до визначення основної мети функціонування фірми. Один з вельми відомих підходів представлений так званою теорією зацікавлених осіб (Stakeholder Theory), згідно якої метою функціонування будь-якої фірми є гармонізація конфліктуючих цілей різних груп юридичних і фізичних осіб, що мають пряме або непряме відношення до цієї фірми, - акціонерів, найманого управлінського персоналу, працівників, контрагентів, державних органів тощо. Зокрема, фірма повинна не лише прагнути до максимізації прибутку, але й піклуватися про соціальний стан своїх працівників, охорону довкілля. Цей напрям отримав особливий розвиток у рамках біхевіористських підходів до пояснення особливостей організації бізнесу.

15.3 Функції і завдання фінансового менеджера

На ранніх етапах розвитку бізнесу функції фінансових менеджерів виконували власники-управлінці, а потім наймані менеджери, які вирішували питання фінансового характеру з більш менш активною участю представників бухгалтерської служби. Управління фінансами раніше здійснювалося за сумісництвом, тобто на додаток до основних функціональних обов'язків. Реалії сучасного бізнесу, що постійно ускладнюються, такі, що грамотне ведення зовнішньої і внутрішньої фінансової політики (особливо в крупній фірмі) за таким принципом ставало неможливим і малоефективним. Відповідно до цього відбулося відособлення відносно нової (у сучасному її трактуванні) професії фінансового менеджера. До теперішнього часу не склалося єдиного розуміння в змістовному наповненні функцій фахівця з управління фінансами. Існують два основні підходи.

Перший підхід описує фінансового менеджера як фахівця, що здійснює зв'язок крупних компаній з ринками капіталу. Логіка підходу така. Основне джерело фінансування компанії - це ринок капіталу. Вихід компанії на цей ринок означає емісію нею цінних паперів і їх розміщення на ринку. Фінансовий менеджер якраз і спеціалізується на цьому бізнесі. Спільно з фінансовим консультантом він визначає доцільність емісії цінних паперів, їх тип, вартість, умови розміщення. Безумовно, компанія може мати в своєму штаті відповідну службу (фахівця), яка самостійно, без залучення зовнішніх консультантів виконає всі необхідні операції. Проте враховуючи нерегулярний їх характер, доцільно скористатись послугами професіоналів, що спеціалізуються саме на цих операціях та мають істотну специфіку з позиції юридичного, організаційного, інформаційного і інших видів забезпечення. Не випадково в економічно розвинених країнах сталося відособлення цього вигляду бізнесу шляхом створення мережі фінансово-кредитних установ. Операції на фондовому ринку (тобто ринку, де крупна компанія може знайти джерела фінансування, сформувати свої фонди) характеризуються з позиції як довгострокових, так і короткострокових перспектив. У першому випадку йдеться про операції інвестування-запозичення, в другому - про операції спекулятивного характеру, коли підприємство має вільні грошові кошти і залучає фахівця (фінансову компанію), що формує для нього інвестиційний портфель, тобто сукупність цінних паперів, з метою генерування додаткових поточних прибутків, створення страхового запасу грошових коштів тощо. Фахівець з управління портфельними інвестиціями також може називається фінансовим менеджером. Таким чином, в цьому трактуванні фінансовий менеджмент є сферою діяльності на ринку капіталу, що має на меті масштабне вкладення і (або) запозичення засобів; фахівець, який професійно організовує подібні операції є фінансовим менеджером. В цьому випадку фінансовий менеджер є зовнішньою особою відносно фірми, що наймається нею для виконання специфічних операцій на ринку капіталу.

Згідно другого підходу фінансовий менеджер є фахівцем компанії, «відповідальним за значимі рішення у сфері інвестування і фінансування». Оскільки поняття інвестування і фінансування не зводяться лише до операцій на фондових ринках (наприклад, вибір структури оборотних активів, обґрунтування системи кредитування клієнтів, оцінка доцільності того або іншого джерела фінансування поточної діяльності), сфера діяльності фінансового менеджера у такому трактуванні набагато ширша. Він повинен мати уявлення не лише про особливості функціонування фінансових ринків, але і про особливості фінансових потоків усередині фірми і методи їх оптимізації. Безумовно, специфіка діяльності фірми, так само як і інші чинники, впливає на зміст напрямів його конкретної роботи і вживані методи. Тому фінансовий менеджмент розуміють як практичну сферу діяльності фахівця з управління внутрішніми і зовнішніми фінансовими потоками в компанії, яка має декілька крупних сфер:

- загальний фінансовий аналіз і планування, в рамках яких здійснюється формулювання загальної фінансової стратегії, конкретизація фінансових питань, їх формалізація і визначення способів рішення (ключове запитання: «Чи сприятливий стан підприємства на ринках збуту і факторів виробництва і які заходи сприяють його покращенню?»;

- поточне управління грошовими коштами, в рамках якого здійснюються фінансування поточної діяльності і організація грошових потоків, що мають на меті забезпечення платоспроможності підприємства і ритмічності поточних платежів (ключове запитання: «Чи забезпечують грошові потоки ритмічність платіжно-розрахункової дисципліни?»);

- управління фінансовою діяльністю, що забезпечує рентабельну роботу в цілому (ключове запитання: «Чи ефективно функціонує підприємство в цілому?»);

- управління інвестиційною діяльністю, під якою розуміють вкладення інвестицій у реальні та фінансові активи (ключове запитання: «Куди вкласти фінансові ресурси з найбільшою ефективністю?»);

- управління джерелами фінансових ресурсів як сфера діяльності управлінського апарату, що має на меті забезпечення фінансової стійкості підприємства (ключове запитання: «Звідки узяти необхідні фінансові ресурси?»).

По кожній сфері фінансова служба підприємства здійснює моніторинг. Вона перевіряє чи регулярно складаються фінансовий план і річний звіт; на скільки актив балансу дозволяє обґрунтовувати рішення інвестиційного характеру, а пасив балансу дає оцінку стану джерел фінансування; розглядається динаміка прибутковості підприємства в цілому на основі звіту про фінансові результати; бюджет грошових коштів, дані обліку і звітності та звіт про рух грошових коштів; здійснюється контроль за станом платіжно-розрахункової дисципліни.

Отже, функції фінансового менеджера можна структуризувати відповідно до таких обставин: по-перше, будь-яке підприємство не є ізольованим, воно вимушене взаємодіяти з економічним середовищем; по-друге, всі основні об'єкти управління фінансового менеджера систематизовані в бухгалтерській (фінансовою) звітності, особливо в балансі, що є найкращою фінансовою моделлю підприємства.

Перша обставина зумовлює коло функцій, пов'язаних з аналізом і плануванням фінансового стану підприємства, оцінкою його поточного і перспективного положень на ринках капіталу і продукції. оцінкою його взаємовідносин з державою, власниками, контрагентами, працівниками. Крім того, оскільки на підприємство впливає довкілля, яке характеризується періодичністю і непостійністю, то в короткостроковому або довгостроковому аспектах (зміна законодавства, інфляція, форс-мажорні обставини тощо) стан підприємства значно може відрізнятися. А відповідно до цього і завдання та функції фінансового менеджера (управління дебіторами, інвестиціями, грошовими коштами і ін.).

Друга обставина пояснює конкретизацію завдань фінансового менеджера з питань інвестування і фінансування. Для цього фінансовий менеджер повинен ідентифікувати баланс у різних розрізах (вертикальний і горизонтальний розріз активу та пасиву). Вертикальний розріз по активу передбачає оцінку ресурсного потенціалу підприємства, а по пасиву - управління потоками фінансування. Відповідно до цього фінансовий менеджер виконує такі функції: 1) аналіз по активу - визначення загального обсягу ресурсів, оптимізація їх структури, управління вкладеннями у необоротні активи (у тому числі за видами: основні засоби, нематеріальні активи, довгострокові фінансові вкладення тощо), управління виробничими запасами, управління дебіторською заборгованістю, управління грошовими коштами і ін.; 2) аналіз по пасиву - управління власним капіталом, управління позиковим капіталом, управління короткостроковими зобов'язаннями, оптимізація структури джерел фінансування, вибір способів мобілізації капіталу, дивідендна політика тощо.

Виділяють фінансові рішення довгострокового і короткострокового характеру. Фінансові рішення довгострокового характеру передбачають управлінню інвестиційними програмами, а саме: яким чином розвивати основний компонент ресурсного потенціалу підприємства - його матеріально-технічна база і з яких джерел (прибуток, додаткові вкладення власників, залучення довгострокових позикових засобів і т. п.) може бути профінансований цей розвиток? Отже, фінансовий менеджер у цьому випадку вирішує два основні завдання: обґрунтування інвестиційних проектів і програм та управління капіталом (забезпечення фінансової стійкості підприємства).

При фінансових рішеннях короткострокового характеру формулюються і вирішуються завдання з управління поточною фінансовою діяльністю, включаючи управління ліквідністю і платоспроможністю. З позиції кругообігу і трансформації грошових коштів поточна діяльність означає надходження виробничих запасів з одночасним виникненням (як правило) кредиторської заборгованості і подальшу трансформацію запасів у незавершене виробництво, готову продукцію, дебіторську заборгованість, грошові кошти. Іншими словами, фінансовий менеджер вирішує завдання з управлінню оборотними активами і джерелами їх фінансування.

15.4 Інструментальні методи, розрахунки і моделі у фінансовому менеджменті

На ранніх етапах розвитку бізнесу управління фінансами в компаніях здійснювалося в основному на інтуїтивній основі, тобто без використання формалізованих методів. У міру ускладнення бізнес-стосунків (зростання числа фірм, посилення конкурентної боротьби, появи нових форм оргструктур управління і ін.) подібний підхід ставав архаїчним і неприйнятним. Поява сучасних засобів обробки інформації дозволяє робити множинні розрахунки в режимі імітаційного моделювання і вибирати найбільш ефективні варіанти дій, комбінації чинників, сфери доданих ресурсів тощо. Тобто, процес ухвалення управлінських рішень фінансового характеру ґрунтується на формальних індикаторах, методах, моделях. В той же час зрозуміло, що будь-яка соціально-економічна система, до яких відноситься суб'єкт господарювання діє за заданою програмою, але механізм функціонування є варіабельним. Таким чином, управління фінансами - це поєднання мистецтва (тобто початку, що не формалізується) і науки (тобто початку, що формалізується). За своєю суттю, знаходження оптимальної комбінації, що не формалізується і формалізується є основною метою впровадження у фірмі ефективної системи управління фінансами. Наведемо приклад. З метою диверсифікації своєї діяльності фірма має намір увійти капіталом в нову сферу бізнесу. Це передбачає великі інвестиції, тобто знерухомлення засобів на тривалий період часу. Чи окупляться ці інвестиції? Можна, звичайно, міркувати на якісному рівні, сподіваючись, наприклад, на те, що зважаючи на перспективність нової продукції і ненасиченості ринку вдасться окупити витрати приблизно за два-три роки. Проте серйозний і особливо дорогий та ризиковий проект не може ґрунтуватися на таких твердженнях. Потрібна доказова база, тобто хоча і приблизні, але більш менш обґрунтовані оцінки місткості ринку, обсягу і структури постійних і змінних витрат, умов мобілізації джерел фінансування, можливості розрахуватися з кредиторами в разі, якщо передбачається позикове фінансування. Саме за цих обставин потрібно використовувати формалізовані методи і моделі.

Прийоми і методи, якими повинен оперувати фінансовий менеджер, можна умовно поділити на три великі групи: (1) загальноекономічні, (2) інструментальні (кількісні) методи ухвалення управлінських рішень і (3) спеціальні методи.

Загальноекономічні методи включають кредитування, позикові операції, система касових і розрахункових операцій, система страхування, система розрахунків, система фінансових санкцій, трастові операції, заставні операції, трансфертні операції, система виробництва, амортизаційні відрахуваня, система оподаткування і ін. Перераховані методи не є специфічно орієнтованими на фінансового менеджера, проте він повинен мати уявлення про них. Так, система амортизаційних відрахувань є сферою інтересів бухгалтера, проте вибір того або іншого методу амортизації істотно позначається на фінансових результатах, майновому і фінансовому потенціалі суб'єкта господарювання. Саме це у фінансового менеджера викликає інтерес у контексті як внутріфірмового планування, так і оцінки статус-кво та потенційних можливостей контрагентів.

До інструментальних (кількісних) методів цієї групи належать методи прогнозування, факторний аналіз, методи фінансової математики, моделювання тощо. Ці методи використовуються перш за все у фінансовому і податковому плануванні, зокрема в обґрунтуванні рішень відносно проектів інвестування (Яка з альтернатив інвестування найбільш сприятлива?) і фінансування (Яка з альтернатив фінансування найбільш сприятлива?). Існує дуже багато інструментальних методів. Найбільш значимими для фінансового менеджера є такі групи: методи факторного аналізу; методи прогнозування; методи теорії прийняття рішень.

Спеціальні методи займають проміжне місце між першими двома групами. До них належать дивідендна політика, фінансова оренда, факторингові операції, франчайзинг, ф'ючерси тощо. В основі багатьох методів лежать похідні фінансові інструменти, або деривативи.

Розглянемо детальніше деякі з цих груп методів.

Факторний аналіз (Variance Analysis) - це процес виявлення причинно-наслідкових зв'язків, ідентифікація і оцінка значущості факторів, що беруть участь у ній. Під час аналізу намагаються ідентифікувати фактори, які здійснюють позитивний або негативний вплив на результативні показники. На основі аналізу розробляють заходи, які посилюють дію одних і знижують дію інших факторів. Пошук факторів відбувається в неформалізованому форматі, коли їх сукупність встановлюється на інтуїтивній основі, шляхом оцінки ситуації, накопичення досвіду тощо. Проте основним варіантом є формалізований аналіз, що ґрунтується на використанні двох типів моделей, - стохастичних і жорстко детермінованих. Перший тип моделей використовується для оцінки так званих стохастичних (імовірнісних) зв'язків (Stochastic Relationship), тобто зв'язку, при якому кожному значенню факторної ознаки відповідає безліч значень результативної ознаки, або певний статистичний розподіл. Прикладом такої моделі і зв'язку є будь-яке регресійне рівняння. Другий тип моделей використовується для оцінки так званого функціонального (жорстко детермінованою) зв'язку (Deterministic Relationship), тобто зв'язку, при якому кожному значенню факторної ознаки відповідає певне, невипадкове значення результативної ознаки. Прикладом подібної моделі і зв'язку є залежність між чистим прибутком і його факторами. Це зручний аналітичний прийом, який не вимагає особливих додаткових зусиль. Проте головною проблемою є забезпечення логічної виправданості розгляду чергового фактора, тобто формування зрештою зрозумілої та логічної моделі з факторами, що піддаються хоч би мінімальному впливу. Аналіз за допомогою жорсткий детермінованих моделей дозволяє встановити наочні і прості взаємозв'язки між ключовими факторами, оцінити напрям і міру впливу кожного з них, виконати прогнозні розрахунки у рамках імітаційного моделювання, встановити коридори прийнятного варіювання значень чинників, що забезпечують досягнення необхідного рівня деякого цільового показника. Прикладом використання жорстко детермінованих моделей є аналіз за схемою фірми Дюпон. Жорстко детерміновані моделі простіші у вживанні, проте їх можливості відносно складу і кількості факторів, що включаються в одну модель, дуже обмеженні. Їх розвитком є стохастичні моделі, що надають значно більше аналітичних можливостей, але що в той же час передбачають виконання ряду передумов (про об'єм вибірки, випадковість і незалежність спостережень, однорідність сукупності, що вивчається, обмежень щодо розподілу ознак, що включаються в модель, і ін.). Прикладами використання цих моделей у фінансовому менеджменті є методики розрахунку в-коефіцієнтів на ринку фінансових активів, методики прогнозування банкрутства (наприклад, модель Альтмана), методики прогнозування ключових фінансових показників тощо.

Методи експертних оцінок є найбільш простими і популярними методами. До них не можна відноситися як до деяких сурогатів «справжніх» методів прогнозування хоч би тому, що їх історія налічує не одне тисячоліття. Можна згадати, зокрема, про метод Дельфі, названий так на честь старогрецького міста Дельфі, відомого своїми оракулами. Як простий приклад використання подібних методів служить спосіб встановлення деяких прогнозів і планів на інтуїтивному рівні. У сучасній інтерпретації методи експертного прогнозування можуть передбачати багатоступінчастий досвід експертів за спеціальними схемами і обробку отриманих результатів за допомогою наукового інструментарію економічної статистики. Ці методи застосовуються не лише для прогнозування значень показників, але й в аналітичній роботі (наприклад, для розробки вагових коефіцієнтів, порогових значень контрольованих показників тощо).

Методи обробки тимчасових, просторових і просторово-часових сукупностей займають провідне місце з позиції формалізованого прогнозування і істотно варіюють за складністю використовуваних алгоритмів. Вибір того або іншого методу залежить від безлічі чинників, у тому числі наявних вихідних даних. За цим параметром можна виділити три типові ситуації:

1) наявність тимчасового (динамічного) ряду. Ця ситуація зустрічається на практиці найчастіше: фінансовий менеджер або аналітик має у своєму розпорядженні дані про динаміку показника, на підставі яких потрібно побудувати прийнятний прогноз. Найбільш типова ситуація при обробці динамічного ряду - виділення тренду. Це можна зробити за допомогою різних методів: а) метод «на око» (можливі різні його варіанти: наприклад, побудова приблизного графіка залежності за статистичними даними, представленими графічно; розрахунок середнього темпу приросту; визначення прогнозованого значення рівня ряду, головним чином, на основі інтуїції і з мінімальним залученням статистичних даних); б) метод ковзкої середньою. Часовий ряд ділиться на сегменти, що містять, наприклад, по три елементи ряду. Для кожної «трійки» розраховується середня. Цим досягається згладжування окремих відхилень від загальної тенденції. Отриманий ряд середніх піддається візуальному або кількісному аналізу для виявлення тенденції; в) метод усереднювання по лівій і правій половинах. Один з варіантів такий: ряд розбивають на дві частини, знаходять середнє значення ознаки для кожної половини, будують графік у вигляді прямої, що проходить через знайдені два значення; г) метод найменших квадратів (побудова рівняння регресії, частіше всього лінійного, оскільки воно легше піддається інтерпретації, хоча можлива побудова будь-якої нелінійної форми тренду).

2) наявність просторової сукупності використовують у тому випадку, коли статистичні дані про показник відсутні або його значення визначається впливом декількох факторів (наприклад багатофакторний регресивний аналіз).

3) наявність просторово-часової сукупності. Ця ситуація має місце у тому випадку, коли: (а) довжина ряду динаміки недостатня для побудови статистично значимих прогнозів; (б) аналітик має намір врахувати в прогнозі вплив факторів, що розрізняються за економічною природою, і їх динаміки. Вихідними даними служать матриці показників, кожна з яких представляє собою значення тих же показників за різні періоди або на різні дати.

Методи теорії прийняття рішень використовуються для обґрунтування управлінських рішень. У них поєднуються якісний і кількісний початок, тобто досвід і інтуїція менеджера (аналітика).

З розвитком обчислювальної техніки у прикладних дослідженнях значного поширення стали набувати методи аналізу розвитку ситуацій, які ґрунтуються на варіюванні різних факторів. Логіка цих методів ґрунтується на таких очевидних припущеннях: по-перше, діяльність будь-якого суб'єкта господарювання залежить від багатьох факторів; по-друге, переважна більшість таких факторів взаємопов'язанні; по-третє, деякі фактори піддаються певному регулюванню; по-четверте, варіюючи набором ключових параметрів і (або) їх значеннями, можна змоделювати ситуацію і завдяки цьому представити тенденції основних результативних показників, обчислити орієнтири їх можливих значень; по-п'яте, вибравши найбільш прийнятний варіант розвитку подій і вказуючи відповідні значення виділених факторів, можна у певному значенні регулювати систему, тобто впливати на значення її основних показників.

Проте цей метод має недолік - рутина дій і множинність рахункових операцій. Ця трудність усувається при використанні імітаційного моделювання, суть якого полягає в такому. У комп'ютерному середовищі імітується конкретна господарська ситуація шляхом встановлення завдань: (а) моделі і (або) набору моделей, що описують ситуацію, (б) масиву параметрів у рамках виділених моделей; (в) сукупності результативних показників, залежних від виділених параметрів; (г) набору значень параметрів. Зробивши декілька розрахунків, можна вибрати набір параметрів і їх значень, якими у подальшому будуть управляти, тобто тримати їх у певних межах (наприклад, дебіторська заборгованість не повинна виходити за рамки вказаних значень).

Безумовно, імітаційне моделювання - суб'єктивний варіант обґрунтування подів з управління їх розвитком. Неабиякою мірою результат визначається опрацьованістю системи моделей, оскільки набір параметрів і їх значення виключно варіабельні. Зокрема, витрати можна характеризувати одним показником (параметром), виключаючи їх поділ за видами і окремими статтям. Більш того, можливе виділення системи субмоделей, оскільки ті ж витрати в цілому виключно різнорідні (порівняєте: витрати з заробітної плати і транспортні витрати). Тому окремі елементи загальних витрат залежать від певних факторів і змінюються відповідно до власних закономірностей. Аналогічні тлумачення формулюються і відносно доходів та доцільності відособлення їх у вигляді субмоделей. Не зважаючи на це, імітаційне моделювання як один з методів ситуаційного аналізу, який реалізовується у комп'ютерному середовищі, за визначенням має бути алгоритмізованим, інакше комп'ютер не зможе його реалізувати.

В основі методів імітаційного моделювання і прогнозування лежать моделі різного типу, проте найпоширенішим на практиці є аналіз за допомогою моделей, що описують функціональні (або жорстко детерміновані) зв'язки.

Теоретично існує 4 типи ситуацій, в яких необхідно проводити аналіз і приймати управлінські рішення, у тому числі на рівні комерційної організації: в умовах визначеності, ризику, невизначеності, конфлікту. Проте з позиції прогнозування варіантів можливих дій найбільший інтерес представляє алгоритмізація дій в умовах ризику. Ця ситуація зустрічається на практиці досить часто. Тут застосовується ймовірнісний підхід, який передбачає прогнозування можливих результатів і надання їм імовірності. При цьому користуються: (а) відомими, типовими ситуаціями (типа імовірність появи герба при киданні монети дорівнює 0,5); (б) попередніми розподілами ймовірності (наприклад, з вибіркових обстежень або статистичних даних попередніх періодів відома імовірність появи браку); (в) суб'єктивними оцінками, зробленими аналітиком самостійно або із залученням експертів. Таким чином, послідовність дій аналітика така:

- прогнозуються можливі результати;

- кожному результату надається відповідна ймовірність;

- вибирається критерій (наприклад, максимізація математичного очікування прибутку);

- вибирається варіант, що задовольняє критерій.

У складніших ситуаціях в аналізі використовують так званий метод побудови дерева рішень. В основі методу - дерево рішень (Decision Tree) як графічне представлення системи ухвалення рішень в умовах ризику, коли задаються стани природи, їх імовірність появи і можливі варіанти дій з супутніми доходами і (або) втратами. Послідовно оцінюючи можливі комбінації станів природи і варіантів дій, знаходять оптимальне рішення.

В умовах невизначеності, коли наперед не можна точно передбачити, які будуть фактичні значення тієї або іншої величини для успішного планування фінансово-господарської діяльності підприємства бажано передбачити зміни, які можуть стати в майбутніх цінах на сировину і кінцеву продукцію підприємства, можливе падіння або збільшення попиту на товари підприємства тощо. Для цього виконується аналітична процедура, яка називається аналізом чутливості. Часто цей метод використовується при аналізі інвестиційних проектів, а також при прогнозуванні величини чистою прибутку підприємства. Аналіз чутливості полягає у визначенні того, що буде, якщо один або декілька факторів змінять свою величину. Теоретично число значень факторів нескінченно велике, тому аналіз одночасної їх зміни виконати вручну дуже складно. Завдання полегшується при використанні комп'ютера.

РОЗДІЛ 16

МІЖНАРОДНІ ФІНАНСИ

16.1 Міжнародні фінанси у сучасному розвитку світогосподарських відносин

16.2 Світова валютна система та її склад

16.3 Міжнародні розрахунки

16.4 Оподаткування в системі міжнародних фінансових відносин

16.5 Міжнародна інвестиційна діяльність

16.6 Тестові завдання

16.7 Практичні задачі

16.1 Міжнародні фінанси у сучасному розвитку світогосподарських відносин

Міжнародні фінанси, як економічна категорія відображають відносини пов'язані із формуванням, розподілом та використанням грошових коштів в процесі реалізації зовнішньоекономічної політики країни, окремих підприємств, установ та організацій. Під грошовими коштами, необхідно розуміти, гроші як капітал, що має здатність переходити з однієї форми в іншу та гарантує дохід його власнику. Міжнародні фінанси виконують розподільчу, регулюючу та стимулюючу функції. Сутність розподільчої функції полягає у тому, здійснюється перерозподіл грошових потоків між країнами світового товариства, а також між окремими підприємствами, що виступають суб'єктами зовнішньоекономічних відносин. Регулююча функція полягає у тому, що з допомогою вхідних та вихідних грошових потоків, країни мають змогу регулювати обсяги грошової маси, валютні курси національної валюти, відсоткові ставки за кредитами та депозитами, доходи по цінних паперах (боргових та титулах власності). Стимулююча функція міжнародних фінансів полягає у тому, що країни, які перебувають на етапах структурної перебудови та ще не "доросли" до високорозвинених країн, мають змогу залучати необхідний обсяг ресурсів для свого розвитку, тим самих стимулювати національних виробників здійснювати зовнішньоекономічні операції.

Міжнародні фінанси, як одна із визначальних підсистем світового господарства, що має значний вплив на національну та світову економіку розглядаються, як цілісний механізм, що складається із:

1) світової валютної системи, яка поєднує національні, резервні та іноземні валюти, валютний паритет, валютний курс, механізми регулювання валютних відносин;

2) міжнародні фінансові ринки, які поєднують валютні, кредитні ринки та ринки цінних паперів та деривативів;

3) міжнародні розрахунки, які обслуговують рух товарів, послуг та капіталів, які відображаються у платіжних балансах країн;

4) міжнародне оподаткування, як система розподілу доданої вартості та формування фондів грошових коштів держави, де розташоване джерело їх отримання;

5) фінансовий менеджмент транснаціональних корпорацій, який включає заходи, щодо успішного проникнення компаній на ринки країн, що розвиваються та забезпечує реалізацію інвестиційних, фінансових, управлінських рішень на світовому рівні.

У ході розвитку та становлення системи міжнародних фінансів важливу роль відіграє міжнародна фінансова політика, яка являє сукупність заходів, дій та принципів, щодо ефективного та раціонального формування, розподілу та використання грошових коштів, отриманих у процесі здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Міжнародна фінансова політика розподіляється на валютну, кредитну, податкову.

Валютна політика включає девізну та дисконтну, які пов'язані із регулюванням грошової маси в обігу та валютного курсу національних валют.

Дисконтна політика представлена маневруванням обліковою ставкою центрального банку. Вона дає змогу регулювати величину грошової маси в обігу шляхом підвищення (пониження) ціни кредитних ресурсів, впливає на рівень цін, обсяг сукупного попиту, надходження з-за кордону та відплив короткострокових капіталів, курс національної валюти.

Девізна політика на сучасному етапі здійснюється переважно у вигляді валютних інтервенцій. Валютна інтервенція є купівлею-продажем державними органами іноземної валюти з метою впливу на курс національної валюти. Валютна інтервенція може здійснюватися за рахунок офіційних резервів, спеціальних (стабілізаційних) фондів і кредитів по міжбанківських угодах “своп” (англ. swap - обмін). Основною метою валютних інтервенцій є регулювання процесів девальвування чи ревальвування національної валюти.

Податкова політика пов'язана із регулюванням експортно-імпортних операцій за допомогою мита та податків, що сплачуються як при перетині товарами кордону, так і при вивезенні прибутків за кордон чи ввезенні їх із-за кордону, здійсненні процесів інвестування чи надання кредитів.

Кредитна політика має на меті обмежити чи навпаки стимулювати надходження кредитів із-за кордону чи забезпечити надання кредитів національними суб'єктами іноземним державам, підприємствам, громадянам. Передумовами становлення міжнародних фінансів та зосередження значної уваги на основних засадах їх розвитку у сучасних реаліях розвитку світогосподарських відносин є:

1) глобалізація світової економіки, що сприяла виникненню нового класу міжнародних інвесторів, одночасно діючих на декількох ринках, що розвиваються, і здатних дестабілізувати фінансову ситуацію в країнах, де здійснюються інвестиції;

2) різка невідповідність між високим рівнем розвитку міжнародного фінансового ринку і відсутністю належної інституційної структури його регулювання.

3) збільшення ризиків, пов'язаних із поглибленням світового спаду, що загрожують серйозними наслідками у разі неадекватного регулювання міжнародної фінансової системи;

4) масове зростання негативних соціальних наслідків криз, що виявляється в збільшенні безробіття і рівня бідності;

5) збільшення чисельності офшорних фінансових центрів, що знижують ефективність державного регулювання фінансових ринків країн, які розвиваються;

6) обмежені можливості міжнародних інститутів в наданні фінансової підтримки країнам, що розвиваються, в порівнянні з розмірами потоку приватного капіталу.

7) збільшення кількості інвестиційних інститутів, фінансових інструментів і об'єму операцій на фінансових ринках, особливо на ринку боргових зобов'язань, складні відносини між інвесторами в процесі виходу із кризи;

8) розвиток операцій, у тому числі спекулятивних, з похідними цінними паперами (дериватами), відбиваних на позабалансових рахунках і ускладнюючих оцінку ризиків фінансовими інститутами.

16.2 Світова валютна система та її склад

Державно-правовою формою організації міжнародних валютних (грошових) відносин країн є валютна система, яка здійснює безпосередній вплив на економічне становище країни: темпи зростання виробництва та міжнародного обміну, на ціни, заробітну плату тощо. Від ефективності валютного механізму, рівня втручання державних та міжнародних валютно-фінансових організацій в діяльність валютних, грошових та ринків золота багато в чому залежить економічний розвиток, зовнішньоекономічна стратегія промислово розвинутих країн. Зростання вагомості валютної системи примушує промислово розвинуті країни удосконалювати старі та шукати нові інструменти та методи державно-монополістичного управління. В економічних працях виокремлюють національну, міжнародні (регіональну) і світову валютні системи.

Національна валютна система являє собою форму організації валютних відносин країни, за допомогою яких здійснюються міжнародні розрахунки, утворюються та використовуються валютні кошти держави.

Міжнародна (регіональна) валютна система - це договірно-правова форма організації валютних відносин між групою країн. До регіональної валютної системи можна відносити валютну систему країн ЄС.

Світова валютна система - це форма організації міжнародних валютних (грошових) відносин, що історично склалася і закріплена міждержавною домовленістю або сукупність способів, інструментів, міждержавних органів, за допомогою яких здійснюється взаємний платіжно-розрахунковий оборот у рамках світового господарства.

Основними елементами валютної системи є валюта, під якою розуміють грошову одиницю, яка використовується для вимірювання величини вартості товарів. Валюту можна класифікувати за значною кількістю ознак, зокрема: емітентами (національна, іноземна, регіональна); ступенем конвертованості (вільноконвертована, частково конвертована, неконвертована); матеріально-речовою формою (готівкова та безготівкова); відношенню до інших валют (сильна та слабка); принципів побудови (кошикового типу, що складається із декількох валют та звичайна); видів валютних операцій (валюта ціни контракту, валюта платежу, валюта кредиту, валюта клірингу та валюта векселя).

Не менш важливим елементом валютної системи є валютний курс, який являє собою мінову вартість національних грошей однієї країни, виражена в грошових одиницях інших країн. Валютний курс розподіляється на: фіксований валютний курс - офіційно встановлене співвідношення між національними валютами, засноване на визначених у законодавчому порядку валютних паритетах; курс, що коливається - це валютний курс, що вільно змінюється під впливом попиту й пропозиції; плаваючий курс - різновид валютного курсу, що коливається, який вимагає використання ринкового механізму валютного регулювання.

Вагоме значення у процесі вивчення складу та структури валютних систем країн світового товариства займає процес встановлення курсу валют, який прийнято в економічній літературі називати котируванням.

Основним видом котирування валют є пряме котирування, при якому курс валюти А, яка котирується, до котируючої валюти В виражається як вартість одиниці валюти А в одиницях валюти В. При визначенні свіввідношення іноземної і національної валют при прямому котируванні іноземної валюти вартість її одиниці виражається в одиницях національної валюти.

При прямому котируванні валюти А до В сума валюти А (Ра) буде еквівалентна сумі у валюті В (Рв):

Рв = Ра * R; (1)

R - курс валюти А до валюти В ;

Сума Рв у валюті В буде еквівалентна сумі у валюті А:

Ра= Рв/R; (2)

При прямому котируванні валюти курс її купівлі завжди менший курсу продажу.

Іншим видом котирування є непряме, при якому курс валюти А, яка котирується, до котируючої валюти В виражається як вартість одиниці валюти В в одиницях валюти А. При визначенні співвідношень іноземної і національної валют при непрямому котируванні іноземної валюти вартість одиниці національної валюти виражається в одиницях іноземної валюти. Наприклад співвідношення між доларом США і фунтом стерлінгів прийнято встановлювати як деяку кількість доларів за 1 фунт стерлінгів. Отже, для курсу долара США до фунта стерлінгів у Лондоні це означає непряме котирування іноземної валюти.

При непрямому котируванні валюти А до валюти В сума Ра у валюті А буде еквівалентна сумі у валюті В.

Рв = Ра/R, (3)

Сума Рв у валюті В буде еквівалентна сумі у валюті А:

Ра = Рв*R; (4)

При непрямому котируванні курс купівлі валюти, яка котирується більший від курсу її продажу. Для дотримання єдиного принципу „курс купівлі менший від курсу продажу” курс А/В при непрямому котируванні можна розглядати як курс В/А при прямому котируванні. Наприклад, співвідношення між доларом США і фунтом стерлінгів можна розглядати як курс фунта стерлінгів до долара

Співвідношення між валютами, торги по яких не проводяться, визначається розрахунковим шляхом на основі їхніх курсів до третьої валюти. Розрахункові курси валют, одержані таким чином, називаються їхніми крос - курсами. Наприклад, курс долара США до англійського фунта стерлінгів на біржі в Лондоні визначається в результаті торгів. Банк у лондоні може на основі цього курсу визначити своє котирування курсу купівлі й продажу долара США для клієнтів. Банк же у Києві буде визначати для своїх клієнтів курс купівлі й продажу долара США до англійського фунта стерлінгів як розрахунковий крос - курс на основі біржових курсів купівлі й продажу долара США до англійського фунта стерлінгів і гривні.

Можна виділити наступні методи розрахунку крос - курсів:

1) визначення крос - курсу валют, які котируються, на основі їхніх курсів до однієї й тієї ж котируючої валюти, тобто А/С

А, С- це валюта, яка котирується;

В - котируючи валюта

Купівля= курс купівлі А/В /курс продажу С/В

Спочатку банк купує валюту А, за валюту В за курсом купівлі валюти А (Rав1), потім валюту С продаємо, за валюту В, за курсом продажу С/В (Rсв2)

Продаж = курс продажу А/В / курс купівлі С/В

Спочатку продає валюту А за валюту В, за курсом продажу А/В (Rав2), потім на отриману валюту В купує валюту С, за курсом С/В (Rсв1)

2) визначення крос - курсу котируючи валют на основі їхнього співвідношення з однією й тією ж валютою, яка котирується В/С

Купівля= курс купівлі А/С /курс продажу А/В

Спочатку купуємо валюту А, за валюту С, за курсом купівлі А/С (Rас1), потім валюту А продаємо за валюту В, за курсом продажі А/В (Rав2)

Продаж = курс продажу А/С / курс купівлі А/В

Спочатку продаємо валюту А, за валюту С, за курсом продажу А/С (Rас2), потім валюту А купуємо за валюту В, за курсом купівлі А/В (Rав1)

3) визначення крос - курсу валют, одна з яких - та, що котирується, а інша - відносно однієї і тієї ж третьої валюти А/С

Купівля= курс купівлі А/В * курс купівлі В/С

Спочатку купуємо валюту А, за валюту В, за курсом купівлі А/В (Rав1), потім валюту В повертаєм назад (купуємо) за валюту С, за курсом купівлі В/С (Rвс1)

Продаж = курс продажу А/В* курс продаж В/С

Спочатку продаємо валюту А, за валюту В, за курсом продажу А/В (Rав2), а потім продаємо валюту В за валюту С, за курсом продажу В/С (Rвс2).

Основною ланкою світової валютної системи є світовий валютний ринок, який можна визначати як систему стійких економічних та організаційних відносин, пов'язаних з операціями купівлі - продажу іноземних та платіжних документів в іноземних валютах. Функціонування світового валютного пов'язане із здійсненням валютних операцій, що пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, використанням валютних цінностей як засобу платежу в міжнародному обігу; ввезенням, вивезенням, переказом та пересиланням на територію країни та за її межі валютних цінностей. Валютний ринок поєднує значну кількість операцій, однак важливим є розподіл операцій на поточні (операції "спор") та термінові (операції "форвард", "ф'ючерс", "своп"). Поточні валютні операції пов'язані зі здійсненням поставки валютних цінностей на день укладення угоди, або не пізніше другого робочого дня, що йде за днем укладення угоди. Термінові (строкові) операції полягають у здійсненні поставки валютних цінностей через деякий термін після укладення угоди, про те, за умовами, що передбачаються в угоді і не можуть бути змінені у момент її реалізації. В залежності від видів валютних операцій, що розподіляються за термінами їх здійснення, світові валютні ринки можна поділити на спот ринок, форвардний та ф'ючерсний ринки, своп ринок та ринок опціоннів.

Спот-ринок -- це ринок негайної поставки валюти. Найбільш частими є угоди з терміном розрахунку через два робочі дні після дня її укладення за курсом, зафіксованим в угоді. Світовий ринок спот за різними оцінками становить від 70 до 80 % усього валютного ринку і є визначальним для решти валютного середовища. Таку поширеність ринку можна пояснити доступністю, яка, у свою чергу, забезпечує велику кількість учасників. Головним атрибутом спотового ринку є валютний курс -- ціна однієї валюти виражена в одиницях іншої валюти. Курс спот являє собою втілення поточного співвідношення ринкового попиту та пропозиції. Залежно від швидкості зміни рівнів попиту та пропозиції відбуваються відповідні зміни поточного курсу.

Форвардний ринок -- це ринок, де котируються форвардні курси й укладаються угоди (контракти). Форвардна угода є угодою між банком та іншою стороною (банк, клієнт тощо), з метою обміняти одну валюту на іншу у визначений день у майбутньому за курсом, зафіксованим під час укладення угоди. Дата розрахунків має назву «дата постачання», а курс, за яким відбудеться обмін, -- «форвардний». Попит на форвардні угоди формується транснаціональними компаніями, суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, валютними спекулянтами. На ринку набули популярності два види форвардних валютних операцій: звичайні форвардні угоди, або форвардні «аутрайти» (outright); валютні свопи.

Ф'ючерсний ринок - це ринок, де здійснюються операції між біржами та клієнтами з приводу укладення ф'ючерсних контрактів, які є стандартизованими, щодо обсягів базового активу, що у них зазначений та термінів поставки. Ф'ючерсний контракт є зобов'язанням купити або продати одну валюту проти іншої за узгодженим обмінним курсом в певний день у майбутньому. Валютний ф'ючерс -- це стандартизований за обсягом, ціною та датою виконання контракт купівлі (продажу) валюти за курсом, визначеним під час укладення угоди, і розрахунками на дату в майбутньому. Валютні ф'ючерси поширені як у суто міжбанківській торгівлі (over-the-counter), так і на спеціалізованих ринках-біржах. При цьому головний обсяг світової ф'ючерсної торгівлі припадає саме на біржі, де торги ведуться «з голосу». Такі біржі спеціалізуються, як правило, на торгівлі кількома ф'ючерсними інструментами, у тому числі й валютами. Основними світовими біржами є ІМM (International Money Market) Чикаго, LIFFE (London International Futures and Options Exchange) Лондон, СВОТ (Chicago Board of Trade), ТFЕ (Toronto Futures Exchange) Торонто, СМЕ (Chicago Mercantile Exchange) Чикаго, SFE (Sydney Futures Exchange) Сідней, Lе МАТІF Париж, ТІFFЕ (Токуо International Futures Exchange) Токіо, ТSЕ (Токуо Stock) Токіо, DТВ (Deutsche Terminborse).

Ринок своп --це ринок, на якому здійснюються валютні операції, що сполучають купівлю-продаж двох валют на умовах негайного постачання з одночасною контругодою на певний строк з тими ж валютами. Основними суб'єктами цього ринку є банки та корпорації. По операціях «своп» наявна угода здійснюється за курсом «спот», що у контругоді (термінової) коректується з урахуванням премії чи дисконту в залежності від руху валютного курсу. При цьому клієнт заощаджує на маржі -- різниці між курсами продавця і покупця по наявній угоді. При цьому виділяють операції репорт сполучення двох взаємно пов'язаних угод: наявного продажу іноземної валюти і покупки її на термін; депорт -- це сполучення тих же угод, але в зворотному порядку: покупка іноземної валюти на умовах «спот» і продаж на термін цієї ж валюти.

Ринок опціонів є відмінним від попередніх ринків строкових операцій, тим, що на ньому здійснюються операції на термін, про те вони є обов'язковими для однієї сторони, але надають право вибору іншій. На ринку опціонів, в залежності від прав, що надаються покупцям опціонів виокремлюють опціон put (на продаж) дає власнику (покупцю) опціону право на продаж через визначений час за наперед обумовленою ціною певного виду фінансового чи іншого активу та опціон call (на купівлю) дає власнику право на купівлю через визначений час за наперед обумовленою ціною певного активу, який йому зобов'язаний продати продавець опціону. Можна виокремлювати „європейський опціон", тобто такий, що може бути виконаний тільки у визначений час у майбутньому. Існують також опціони американського типу, або „американські", які можуть бути виконані протягом усього періоду часу до дати закінчення терміну опціонного контракту.