Податковий механізм державного регулювання соціально-економічних процесів в Україні

Размещено на http://www.allbest.ru//

Размещено на http://www.allbest.ru//

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

Спеціальність 25.00.02 - Механізми державного управління

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата наук з державного управління

Податковий механізм державного регулювання соціально-економічних процесів в Україні

Кармінська-Бєлоброва Марина Володимирівна

Науковий керівник:

доктор наук з державного управління, професор

Дєгтяр Андрій Олегович

Харків - 2010

ВСТУП

податковий пільга спрощений підприємницький

Актуальність теми. В умовах ринкових відносин, коли відбувається швидкий розвиток підприємницької діяльності, а соціальна сфера потребує особливої уваги з боку держави, податкова політика повинна бути виваженою і стабільною, виконувати не лише фіскальну функцію, а й функцію стимулювання соціально-економічних процесів. Втім, характерною рисою перетворень у галузі оподаткування, що відбулися в Україні в новітній період її історії, була відсутність їх наукового обґрунтування. Наслідком цього виступає прийняття численних змін та доповнень до чинного податкового законодавства, що приймаються безсистемно, і тому поглиблюють існуючі у системі оподаткування суперечності, роблять її непрозорою та заплутаною. Саме тому, незважаючи на зміни, що відбулися, можна стверджувати, що вітчизняна податкова система не відповідає сучасним вимогам розвитку економіки України і процес її реформування повинен тривати й надалі. З огляду на це, особливої актуальності набуває опрацювання теоретичних засад побудови оптимальної податкової системи та методичних підходів до підвищення ефективності податкового механізму державного управління соціально-економічними процесами.

Стан наукової розробки проблеми. Теоретичним питанням функціонування державної податкової системи приділялося багато уваги як у вітчизняній, так і у зарубіжній науковій літературі. Провідними зарубіжними науковцями, у працях яких знайшли своє відображення питання, пов'язані з оподаткуванням, в тому числі й побудови податкової системи були А. Сміт, Дж. Л. Пайн, Е. Б. Антінсон і Дж. Е. Стиглиц, Д. В. Йоргенсен, К. Р. Макконнел і С. Л. Брю, А. М. Окам, Е. Мендоза, А. Разін, Л. Тецар, Г. Гендлер, А. Пигу, Р. Коуз, М. П.Довере, Дж. М. Кейнс, та ін.

Питанням стимулюючої і регулюючої функцій податків та їх використанню як основного інструменту державного управління соціально-економічними процесами в Україні, а також підвищення ефективності вітчизняної системи оподаткування були присвячені праці С. Бауліна, С. Онишко, А. Жаліло, А. Крисоватого, А. Скрипника, І. Луніної, С. Льовочкіна, В.Загорського, А. Даниленко, Я. Бєлинської, Л. Тарангул, В. Студенцова, Т. Єфименко, О. Веклича, Ю. Бобилева, та ін.

Узагальненню світового досвіду в галузі оподаткування та його застосуванню у вітчизняних умовах присвячені роботи В. Андрущенка, Н. Дороша, П. Мельника, А. Соколовської, Н. Ткаченко та ін.

Відзначаючи вагомість отриманих наукових результатів у сфері теорії та практики функціонування податкової системи, необхідно зауважити, що на сьогоднішній день недостатньо розробленим залишається проблема побудови ефективно функціонуючого податкового механізму державного регулювання, який має на меті сприяння стабільному соціально-економічному розвитку країни.

Мета і завдання дослідження. Метою дисертаційного дослідження виступає обґрунтування науково-теоретичних засад функціонування податкової системи та розробка практичних рекомендацій щодо підвищення ефективності податкового механізму державного регулювання соціально-економічних процесів в Україні.

Завдання дослідження:

визначити напрямки впливу податків на соціальний та економічний розвиток країни;

систематизувати теоретичні підходи до визначення критеріїв оптимальності податкової системи;

обґрунтувати теоретичні засади побудови ефективного податкового механізму державного регулювання соціально-економічних процесів;

проаналізувати складові податкового механізму державного регулювання соціально-економічних процесів в Україні;

розробити заходи щодо підвищення регулюючої функції податкової системи України у виробничому секторі, охороні навколишнього природного середовища та соціальній сфері;

опрацювати рекомендації щодо вдосконалення організаційного забезпечення податкового механізму державного регулювання соціально-економічних процесів в Україні.

Об'єкт дослідження - процес формування ефективної державної податкової політики в умовах становлення соціально-орієнтованої економіки в Україні.

Предмет дослідження - теоретичні та практичні аспекти функціонування податкового механізму державного регулювання соціально-економічних процесів в Україні.

Методи дослідження. Теоретичну та методологічну основу дослідження становлять наукові праці українських та зарубіжних вчених з питань державного управління, економіки, менеджменту тощо.

Теоретичною та методологічною основою роботи є діалектичний метод пізнання, системний підхід та аналіз фундаментальних положень теорій побудови ефективно діючої та пристосованої до вітчизняних економічних реалій податкової системи України.

В процесі дослідження використовувалися такі методи: абстрактно-логічний (теоретичні узагальнення та формування висновків); монографічний і факторологічний, порівняльного структурного та системного аналізу (вивчення і аналіз соціально-економічних процесів та пошук шляхів вдосконалення функціонування державної податкової системи як інструменту регуляторних дій держави в галузі економіки); розрахунково-конструктивний, порівняльний та графічний методи, які полягають у порівнянні соціально-економічних показників розвитку економіки в контексті аналізу ефективності податкової системи.

Нормативною основою роботи є Конституція України, закони України, постанови Кабінету Міністрів України, укази Президента України, нормативні акти міністерств та відомств, які встановлюють правові та організаційні основи оподаткування в Україні.

Наукова новизна одержаних результатів полягає у вдосконаленні існуючих теоретичних основ і формуванні нового підходу до побудови дієвого податкового механізму державного регулювання соціально-економічних процесів, а саме розвитку підприємництва, інвестиційно-інноваційної діяльності, охорони навколишнього природного середовища та формування доходів та заощаджень населення в Україні. Наукова новизна дисертаційного дослідження розкривається у таких положеннях:

вперше:

- запропоновано підхід до планування податкових надходжень до Державного бюджету України із застосуванням принципу 80 / 20 (принципу Парето), що дає змогу оптимізувати систему загальнодержавного оподаткування, зробити її більш гнучкою в плані податкового впливу на систему економічних та соціальних відносин в країні;

- розроблено заходи щодо реформування системи адміністрування податків на основі визначення складових потенціалу її оновлення (перетворюючий, законодавчий, організаційно-адміністративний та роз'яснювальна-інформаційний), що дозволяє розв'язати багатофакторне питання досягнення компромісу у взаємовідносинах між платниками податків, з одного боку, та державою в особі її податкових органів - з іншого;

удосконалено:

- теоретичні засади побудови податкового механізму державного регулювання соціально-економічних процесів, які відрізняються від існуючих уточненням його поняття, мети, складом структурних елементів та їх взаємозв'язків;

- організаційно-методичне забезпечення податкового контролю шляхом розробки методики відбору платників податків для перевірок на основі критерію рівня податкового ризику, яка надає можливість різнобічного моніторингу податкового ризику та виявлення зумовлюючих його факторів;

дістало подальший розвиток:

- опрацювання теоретичних засад податкової політики держави на основі більш широкого застосування потенціалу регулюючої функції податків;

- визначення шляхів підвищення ефективності функціонування складових податкового механізму державного регулювання соціально-економічних процесів, зокрема у сфері застосування податкових пільг, спрощеної системи оподаткування, впливу на амортизаційні процеси та оновлення основного капіталу у виробництві, регулюванні податкових впливів на стан екології та нагромадження заощаджень населення як потужного інвестиційного потенціалу.

Практичне значення отриманих результатів полягає в розробці науково обґрунтованих пропозицій щодо вдосконалення механізмів податкової системи України як важелів державної регуляторної політики. Теоретичні розробки, що містяться в роботі можуть використовуватися при викладанні дисципліни „Податки та податкова політика” у навчальному процесі вищих навчальних закладів.

Наукові результати, висновки і рекомендації можуть бути теоретичною і методологічною основою подальших досліджень в області вдосконалення інструментів податкової політики.

Результати дослідження впроваджено .............

Особистий внесок здобувача. Дисертаційна робота є одноосібно написаною працею, в якій здійснено комплексне дослідження податкової системи як інструменту державного управління та визначено напрямки вдосконалення складових та організаційного забезпечення податкового механізму державного регулювання в Україні.

Апробація результатів дисертації. Основні результати дисертаційного дослідження оприлюднені на вітчизняних та міжнародних науково-практичних конференціях:

Публікації. Основні положення дисертаційної роботи викладено у 23 наукових працях, 4 з яких опубліковано у наукових фахових виданнях з державного управління; загальний обсяг публікацій становить ---- авт. арк.

РОЗДІЛ 1.ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ПОДАТКОВОЇ СИСТЕМИ ЯК ІНСТРУМЕНТУ ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

1.1 Регулююча функція податків та її вплив на соціально-економічний розвиток

Наявність податків є однією з найважливіших ознак держави, оскільки без податків у сучасних умовах держава не може існувати.

Вчені виділяють різні функції податків, основними серед яких є фіскальна та регулююча. Довгий час фіскальна функція була домінуючою, податкові системи будувались лише з метою наповнення державного та місцевого бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання державою її функцій. Однак розвиток економіки, зміна ролі держави в економічних відносинах і посилення її впливу на цю сферу посилюють значення регулюючої функції, яка стає обов'язковим елементом податкової системи і одним з найпотужніших важелів державного управління соціально-економічним розвитком.

Питанням стимулюючої і регулюючої функцій податкової системи та її використанню як основного інструменту державного управління соціально-економічними процесами в Україні, а також підвищення ефективності вітчизняної системи оподаткування були присвячені праці С. Бауліна, С. Онишко, А. Жаліло і А. Сменковського, А. Крисоватого, А. Скрипника, І. Луніної, С. Льовочкіна, В. Загорського, С. і А. Никитиних та М. Степанової, А.Даниленко, Я. Бєлинської, Л. Тарангул, В. Студенцова, О. Данилова і Д. Серебрянського, О. Болховітінової, Т. Чернякової, Т. Єфименко, О. Веклича, Ю. Бобилева, А. Скрипника і В. Бєляєва та інших авторів.

Регулююча функція передбачає активне використання податків з метою економічного регулювання процесів відтворення в країні. Саме реалізація регулюючої функції податків і створює умови для цілеспрямованого впливу держави на соціально-економічні процеси. Регулююча функція забезпечує інвестиційну діяльність, сприяє розвитку економіки, збільшенню добробуту населення. За допомогою цієї функції держава може вирішувати не тільки економічні, а й соціальні питання.

Регулююча функція податків проявляється за двома напрямками: стимулюючому та дестимулюючому, які покликані, відповідно, стимулювати або дестимулювати розвиток виробництва (через податкові пільги, податкові кредити, спеціальні режими оподаткування тощо); споживання (через оподаткування доходів, непрямі податки, ресурсні платежі); захищати національного товаровиробника (через митні тарифи), і т.д. За допомогою регулюючої функції податків можна впливати на створення заощаджень, стимулювати інвестиційну та інноваційну діяльність, підтримувати мале підприємництво, сприяти створенню нових робочих місць, демонополізації економіки та створенню конкурентного ринку, вирішувати низку питань в соціальній сфері тощо.

В Україні регулююча функція податків ще не отримала належного розвитку, відсутній достатній власний досвід для максимізації та оптимізації її дії. З огляду на це, теоретичне обґрунтування податкового механізму державного регулювання соціально-економічних процесів набуває особливої актуальності.

Сучасний соціально-економічний розвиток України та її регіонів в значній мірі визначається стратегією податкової політики, метою якої є створення в Україні стабільної податкової системи, яка б не тільки забезпечила достатній обсяг надходжень платежів до бюджетів усіх рівнів, а створювала умови для розвитку вітчизняного виробництва, підтримання належного екологічного стану та забезпечення сприятливих умов для життєдіяльності населення країни.

Існують різні підходи до визначення поняття «податкова політика держави». Так, у Фінансовому словнику А.П. Загороднього, Г.Л. Вознюка і Т.С. Смовженка дане поняття визначається як «…державна політика оподаткування юридичних, фізичних осіб. Її метою є формування державного бюджету та одночасне стимулювання ділової активності підприємств» [73, с. 26]. Л.М. Шаблиста характеризує податкову політику як «діяльність держави у сфері встановлення і стягнення податків» [218, с. 26]. Подібним чином підходить до розуміння податкової політики О.М. Десятнюк, трактуючи її як діяльність, яку проводить держава у сфері встановлення, правового регламентування та організації справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) до централізованих фондів грошових ресурсів [63, с. 53].

А. Соколовська вважає, що «сучасна податкова політика полягає у встановлення і зміні елементів податкової системи (різновидів податків, ставок, структури податкової системи, суб'єктів, об'єктів господарювання, податкової бази, пільг тощо) для забезпечення надходжень до бюджету достатніх для виконання державою покладених на неї функцій та стимулювання економічного зростання» [196].

Отже, на нашу думку, податкова політика має бути спрямована на найкраще задоволення матеріальних і грошових потреб держави, при якому держава може ефективно виконувати свої функції, а при переході коштів від підприємств і домашніх господарств не погіршується їх економічне становище. Ефективна податкова політика держави - це пошук оптимального співвідношення, рівноваги між фіскальною та регулюючою функцією податків. Цю умову необхідно враховувати при побудові збалансованої податкової системи.

Важливим завданням податкової системи у сучасних умовах є вирівнювання доходів населення, оскільки початковий етап розвитку ринкової економіки, який у теперішній час спостерігається в Україні, супроводжується зосередженням переважної більшості прибутків у дуже обмеженого кола громадян, тоді як добробут основної маси населення значно знижується. А це, у свою чергу, породжує соціальну напруженість у суспільстві та ряд інших негативних наслідків його розвитку.

Україна відчула такі наслідки у повній мірі в часи незалежності. На підставі вітчизняного досвіду розвитку економічних процесів в цей період можна зробити висновок, що тільки економічне зростання сприяє подоланню багатьох означених наслідків, зокрема, проблеми бідності основної маси населення. Однак для того, щоб побудувати ринкову економіку, яка б одночасно спрямовувалася на забезпечення високих стандартів життя населення і його соціальний захист, факту одного економічного зростання мало. Для цього потрібна виважена державна політика, в тому числі і в сфері податків. Податкова політика та податкова система мусять бути сформовані таким чином, щоб задовольняти потреби всього населення. Критерій відповідності податкової системи інтересам людей, хоча й досить розпливчатий за своєю суттю є цілком дієвим. Але він не в повній мірі застосовується для того, щоб виявити відповідність податкової системи соціально-економічним пріоритетам розвитку і, зокрема, перерозподілу економічних здобутків за принципом соціальної справедливості. Тобто йдеться про соціально орієнтовану ринкову економіку. Така економічна модель існує, зокрема, у країнах Скандинавії (Данії, Швеції, Фінляндії) та ряді інших.

В контексті розгляду питання про те, як саме політика держави повинна забезпечувати потреби людей, варто звернутися до „Зеленої книги”, автором якої є відомий лівійський лідер Моамар Каддафі. „Правомірною метою економічної діяльності окремих осіб, - вказує він, - повинно бути задоволення лише окремих потреб, тому що світові ресурси, принаймні, в кожний даний період, обмежені, як обмежені багатства кожного суспільства окремо. Тому ніхто не має права займатися економічною діяльністю з метою привласнення цих багатств в кількостях, які перевищують особисті потреби людини, оскільки надлишок, що перевищує потреби людини, належить по праву іншим. Людина вправі робити нагромадження, обмежуючи свої потреби за рахунок виробленого ним продукту, а не за рахунок праці інших або потреб інших. Якщо допустити економічну діяльність в масштабах, які перевищують задоволення особистих потреб людини, то отримавши над своїх потреб, ця людина заважатиме іншим задовольняти свої потреби. Нагромадження долі суспільного багатства в розмірі, що перевищує потреби однієї людини, є вже посяганням на потреби іншої людини” [97].

На перший погляд, до цього висловлювання слід поставитися досить критично, оскільки в ньому явно проглядають соціалістичні ідеї марксизму щодо справедливого розподілу економічного продукту, які вже не є новими в економічній думці. Тут описується вже давно відома вада капіталістичного суспільства. Дж. М. Кейнс відзначав, що ринкова економіка сама по собі не може забезпечити справедливий розподіл багатства [122, c. 341]. Констатація цього факту багатьма економічними мислителями свідчить про актуальність обмеження особистого споживання при вирішенні питання справедливості у розподілі доданої вартості. Ця умова значно змінює постановку економічної задачі і висновки, які випливають із її вирішення.

При цьому варто визначитись, що обмеження особистого споживання не повинно керуватися метою приведення такого споживання до якихось усереднених показників. Під цим треба розуміти внутрішнє переконання кожної людини, що спонукало б її до цього обмеження.

Розв'язання проблеми економічного устрою за принципом соціальної справедливості суспільства полягає не у вирівнюванні кількісних показників споживання, а у ступені задоволення потреб людей. Різниця між кількістю споживання та ступенем задоволення людських потреб є очевидною.

Проблема справедливого або несправедливого розподілу суспільного продукту тривалий час вивчалася як в економічній літературі, так і у літературі філософського напрямку. Представники класичного напрямку економічної теорії (А. Сміт, Д. Рікардо, М. Фрідман та ін.) наголошували, що саме нерівність виступає рушійною силою суспільного та економічного прогресу. Розглядаючи різні думки з приводу диференціації суспільства американський соціолог російського походження П. Сорокін висунув три припущення [198, c.315-322]. Сутність першого, що ґрунтується на марксистській теорії, полягає в тому, що в країнах Європи відбувається процес економічного розшарування, а представників середніх за достатком верств населення стає дедалі менше. Економічне становище найманих працівників погіршується, а основна частка національного продукту зосереджується в руках невеликого прошарку суспільства. Коли ступінь майнової диференціації сягає критичного рівня, відбувається соціальний вибух, який тягне за собою виникнення нових виробничих (економічних) відносин. Другим припущенням є гіпотеза В. Парето, згідно з якою розподіл суспільного продукту є константою. Модифікуючи цю гіпотезу, в тому, що валідна лише теорія спрямованого коливання профілю економічної стратифікації, П. Сорокін вказував, що за нормальних умов без соціальних потрясінь, у соціально структурованому суспільстві, де існує приватна власність, зміна висоти й профілю економічної диференціації обмежена. Але є точка „насичення”, пройшовши яку суспільство не може розвиватися без ризику потрясінь. Коли названа точка досягається, відбувається соціальний вибух, в результаті якого верхні верстви падають.

Міркування П. Сорокіна цілком відповідають досвідові економічної історії ХХ ст. Руйнування капіталістичного ладу, яке пророкувала марксистська економічна наука, не відбулося лише по тій причині, що власники капіталів здійснили серйозні поступки найманим працівникам.

Отже, праці П. Сорокіна сприяли тому, що в економічному контексті виникла нова задача керування процесами економічної диференціації суспільства.

Нерівність дійсно виступає важливим чинником суспільного прогресу, але при цьому потрібно, щоб вона не сягала гіпертрофованих форм, оскільки це загрожує соціальним вибухом і руйнуванням суспільства. Проте боротьба з нерівністю не повинна бути самоціллю, адже можна погодитися з думкою відомого російського філософа М. Бердяєва, що нерівність має важливе економічне значення і несе в собі користь. Завдяки ньому стають можливими максимальні досягнення в економічному житті і розвиток продуктивних сил [16]. З такою постановкою питання нерівності був згодний і П. Сорокін. Він вказував на те, що існують залежності між періодом бурхливого розвитку економіки і посиленням економічної диференціації. Ця думка широко відома і доведена на основі економічного досвіду. Проте, для підтримання стану соціальної стабільності у суспільстві, існує необхідність управління параметрами диференціації. І для цього необхідні певні важелі. За П. Сорокіним у будь-якому суспільстві в усі часи спостерігається протистояння сил економічної диференціації та вирівнювання, що може виражатися у війнах, переворотах, революціях, які у свою чергу супроводжуються великими людськими жертвами і матеріальними збитками. Тому актуальним стає питання того, як запобігти цим соціальним лихам. Якщо відмовитися від ідеологічних стереотипів, то думка М. Каддафі про обмеження особистого споживання кожної окремої людини є слушною. Цю думку не треба тлумачити так, що індивіда треба змушувати вести аскетичний образ життя. Важливим є в першу чергу обмеження надмірного споживання.

Зміна цілей повинна докорінно змінити економічну поведінку економічних агентів. Виходячи з постулату економічної науки про те, що сенс економічної діяльності індивіда полягає в максимізації функції корисності, в якості першочергового завдання слід розглядати можливість розумного, зумовленого об'єктивною реальністю обмеження споживання. Це означає, що слід прагнути не максимізації функції корисності індивіда, а шукати точку перегину адитивної функції корисності матеріальних благ при жорсткому обмеженні ресурсів і часу. Якщо уявити, що математичні властивості цих функцій однакові (вони монотонно спадають), відмінність змісту першої функції від другої є фундаментальною. По-перше, якщо на область визначення першої функції накладалися бюджетні та споживчі обмеження, то на другу слід накласти обмеження по ресурсах і часу. При накладенні обмежень у часі друга функція є динамічною, тоді як традиційна функція корисності є статичною. По-друге, економічна поведінка людини традиційно пояснюється прагненням максимізації корисності. Математично це завдання зводиться до пошуку першої похідної функції корисності. Але вирішення задачі може бути й іншим. Якщо поведінку раціонального індивіда розглядати з точки зору економічної теорії, то виникає задача пошуку іншої похідної (точки перегину) адитивної функції корисності. Змістовне тлумачення математичної властивості точки перегину полягає в тому, що доцільним і раціональним з точки зору індивіда та всього суспільства стане обмеження споживання лише благами, зростання споживання яких йде повільніше, порівняно з їх корисністю.

Такий підхід до економічної поведінки суб'єктів характерний для представників класичної школи економічної науки, але їх початкові посилки не враховані послідовниками, оскільки в багатьох випадках рівень відображення сутності теорії класиків в математичних моделях знизився.

Так, дослідник із Росії В. Сергєєв вказує, що „Фрідріх Хайєк навів досить вагомі аргументи на користь того, що ринок як соціальний інститут існує зовсім не внаслідок необмеженого прагнення до задоволення особистих інтересів, а скоріше, навпаки, завдяки наявності системи жорстких моральних правил, що обмежують це прагнення. А в цьому випадку початкова парадигма, що покладена в основу математичних моделей - максимізація функції корисності як основа для визначення рівноваги, - повинна бути поставлена під сумнів” [191, c.3].

Головне полягає в тому, що засновник теорії утилітаризму І. Бентам ґрунтувався на вченні про те, що благо - це щастя, і метою етичної поведінки виступає досягнення якомога більшого щастя для якомога більшої кількості людей. Ця теорія піддавалася критиці з боку філософа С. Булгакова, який вказував на її хибність. Він писав, що „своєрідним евдемонізмом просякнутий основний погляд сучасної політичної економії, за яким зростання потреб і, отже, задоволення від їх реалізації є основним принципом економічного розвитку. Культурою і культурністю в очах економічної науки є саме зростання потреб і можливостей їх задоволення... настільки прямолінійна точка зору, яка, не розрізнюючи потреб духу й тіла, є не тільки помилковою, а й протиморальною” [27, c.284].

В цьому плані важливо звернутися до згадки І. Бентама про „щастя для максимальної кількості людей”. Під ним можна розуміти не тільки матеріальне, а й моральне начало. Така зміна наголосу суттєво змінює напрямки розподілу матеріальних ресурсів і обмежує їх споживання через їх власну обмеженість.

Вже фізіократу Франсуа Кене було відомо фундаментальне енергетичне обмеження, оскільки його „Економічна таблиця” будувалася на підставі закону збереження енергії між різними суспільними верствами. У першому законі термодинаміки стверджується, що енергія є постійною величиною і нікуди не зникає, нікуди та не звідки не з'являється. Враховуючи це, за І. Бентамом, велике щастя для одних є його меншою кількістю для інших. Названий закон повинен працювати і в економічній царині. Тому положення про небажаність надспоживання є більш природними і дійсно раціональними мотивами людської поведінки у повсякденному житті, ніж рецепти сучасної економічної науки.

Проблема в тому, що в основу методології економічної науки покладена хибна онтологічна посилка. В культурі заходу, яка є „законодавцем мод” у сучасній економічній науці, закладене дуже перебільшене гедоністичне начало, тобто постулат про прагнення кожною окремою людиною до отримання якомога більшої користі від своєї економічної діяльності. М. Блюменкранц відзначає, що „справа навіть не в тому, що гедоністичні прагнення сучасного західного суспільства запускають технологічну машину знищення природного середовища проживання, а тому, що гедонізм, як про це свідчить історія минулих цивілізацій, - шлях розвитку, який веде у глухий кут” [22, c.176]. Це висловлювання знову підкреслює правильність міркування щодо обмеження особистого надспоживання.

У зв'язку з цим виникають питання: чим треба обмежувати споживання на практиці і яке прикладне значення має розглянута ідея? Для відповіді на перше питання слід використовувати теорію А. Маслоу про поділ людських потреб на первинні та вторинні. До первинних потреб людини відносяться фізіологічні потреби і потреби в безпеці, а до вторинних - потреба в приналежності до соціальної групи, підтримці з боку людей, к самовираженні, в повазі та визнанні.

Коментуючи теорію потреб А. Маслоу, К. Маркарян вказує на те, що вторинні (вищі) види потреб є для людини більш витратними, тому що вони виходять за межі її біологічного споживання і є соціальними потребами [142, c.25]. Тож треба обмежувати саме споживання соціального характеру. Економія на споживання ресурсів можлива в даному випадку завдяки тому, що людським соціальним потребам притаманна висока енергомісткість. Однак це правило можна вважати лише першим наближенням до закону, адже уявлення про фізіологічні потреби людини в економічній науці є досить розпливчастим. Поняття фізіологічних потреб не є визначеним поняттям, такими ж самими вважаються і його якісні характеристики.

Згідно з вітчизняним законодавством поняття фізичних потреб ототожнюється з поняттям прожиткового мінімуму. Його вартість вважається достатньою для нормального функціонування людського організму і збереження здоров`я людини [87]. До вартості прожиткового мінімуму входить продовольчий набір та послуги, які необхідні для задоволення основних соціальних та культурних потреб людини. Однак таке визначення не відповідає концепції А. Маслоу та реальності соціально-економічного життя. Кількісні показники прожиткового мінімуму диференціюються за демографічними та соціальними групами населення, тому чітко визначити межу прожиткового мінімуму визначити складно. До того ж, можна наголошувати на суттєвому впливі інших чинників диференціації. Зокрема, при цьому слід враховувати соціально-економічні можливості кожної конкретної країни, які впливають не тільки на абсолютні розміри прожиткового мінімуму, а й на його структуру. У теоретичному аспекті величина доходу мусить перебувати у позитивній залежності від ієрархії потреб А. Маслоу, оскільки зі збільшенням доходу питома вага витрат на задоволення фізіологічних потреб зменшується, а витрати на соціальні потреби збільшуються.

Це ілюструється порівнянням структури споживчих витрат на харчування в Україні та деяких країнах світу. Зокрема, за статистичними даними сукупні споживчі витрати на харчування в Україні становили 68 %, в середньому по Євросоюзу - 16 %, а в США - 18 %. Відповідно витрати на непродовольчі потреби в нашій країні були 32 %, тоді як в Євросоюзі та США вони становили відповідно 84 % і 82 % [235]. Важливо відзначити, що у непродовольчих витратах американців найбільшу питому вагу займають витрати на сплату комунальних послуг та оплата житла (42 %), а далі за кількісними показниками йде плата за транспорт, що становить 17 %. Згідно із статистичними даними американці, які становлять лише 5 % населення світу споживають приблизно 25 % таких природних ресурсів як нафта, вугілля та природний газ. Звичайно, в у Сполучених Штатах дуже високі стандарти життя, де кожен житель має у власності авто чи інший транспортний засіб. Але це не спростовує позиції, спрямованої на обмеження надспоживання з метою блага всього суспільства. З точки зору максимізації суспільного (а не індивідуального) блага є більш продуктивні альтернативи використання ресурсів, ніж витрати їх на забезпечення пересування у просторі десятків мільйонів особистих авто американців. Не слід забувати, що всі транспортні засоби по суті працюють на застарілому технологічному принципі (винайденому 120 років тому) споживання енергії двигунами внутрішнього згорання. Це ускладнює проблему прогресу, оскільки таке велике споживання енергоносіїв робить недоцільним винайдення нових принципів руху.

Задля додаткової аргументації можна привести й той факт, що у Європейському союзі в структурі витрат населення 5 % займають витрати на оплату шкідливих звичок (тютюн, алкоголь, наркотики). Отже, можна переконатися, що якась частка заможних верств населення світу не тільки непродуктивна, а навіть шкідлива, що знов таки вказує на необхідність обмеження споживання за для суспільних інтересів.

Таким чином відповідь на питання про те, чим треба обмежувати споживання на практиці очевидна. Треба обмежувати суспільне споживання таких товарів та послуг, які не несуть користі інтересам людського суспільства і навіть шкодять йому (навіть, якщо вони задовольняють потреби індивідуальної особи).

Що ж стосується відповіді на друге питання, щодо прикладного значення постулату про необхідність обмеження особистого споживання, то тут слід відзначити, що головне його значення полягає у зменшенні антропогенного впливу на довкілля. Людство лише нещодавно усвідомило хибність надмірного споживання, оскільки в системі, де діють закони попиту і пропозиції відбувається невиправдано великий антропологічний тиск на природні ресурси і завдається велика шкода довкіллю. Гіпертрофований економічний гедонізм може призвести до перетворення світу на сміттєзвалище. Це є зворотній бік сучасного розуміння економічного прогресу [3, c.68].

Отже економічна система світу потребує докорінної технологічної і структурної перебудови. На сьогоднішній день є фундаментальні розробки, які дозволяють здійснити це вже у досить близькій перспективі. Наприклад, у доповіді Римському клубу «Фактор чотири» вказується, що існує можливість збільшити виробництво у два рази і при цьому скоротити споживання ресурсів також вдвічі. Наявні оцінки свідчать про те, що можна скоротити світове споживання енергоресурсів вдвічі при сучасній інфраструктурі промисловості, а при новій інфраструктурі на наявних технологіях - на 90% [33]. Отже наявність можливості структурних реформ показує, що реалізація ідеї обмеження споживання (в даному випадку ресурсів) є цілком реальною. Головне, що заважає реалізації названої ідеї це те, що набагато складніше буде вплинути на споживача, оскільки тут потрібна перебудова не машин а людей.

Ще одним прикладним значенням імперативу про обмеження споживання є зменшення майнової диференціації населення (у розумінні ступеня задоволеності потреб). Відомо, що нерівність у світовому масштабі має стійку тенденцію до зростання. Так, за даними ООН кількість людей у світі, що мають змогу витрачати менше 1 долара на день, при збереженні сучасних темпів, до 2015 р. зросте майже на 40 % і сягне 420 млн., тоді як зараз у світі таких людей нараховується 307 млн. За останні три десятиліття цей показник подвоївся. Ще більш драматично виглядає ситуація в інформації Всесвітнього банку. За його оцінками у світі в 2001 р. нараховувалося приблизно 1,2 млрд. людей з щоденним доходом менше 1 долара. Показник середнього доходу на людину 20 % найбагатшого населення планети у 339 разів перевищує такий самий показник 20 % найбіднішого населення [234]. Така майнова диференціація відповідає значенню коефіцієнту Джині - 0,7. Таке значення названого показника можливо наближається до критичної точки, після якої може відбутися соціальний вибух, на існуванні якої наголошував П. Сорокін. Для збереження світової економіки і вирішення проблеми сталого розвитку потрібно, щоб споживачі керувалися у своїх діях мотивом раціонального споживання. Але складність такого завдання полягає в тому, що фактично треба створити споживача цілком нового типу, для якого було притаманне раціональне споживання з врахуванням суспільних потреб.

Головний висновок з усього викладеного полягає в тому, що у сучасних умовах завданням економічної теорії повинно стати розв'язання проблеми ефективного способу задоволення потреб людини. На цьому, зокрема, наголошував у свій час видатний український економіст М. Х. Бунге [28].

Але соціальна орієнтованість економіки, через аморфність самого поняття, є малоефективним критерієм для того, щоб побудувати оптимальну податкову систему. Тому для того, щоб оцінити відповідність системи оподаткування головним напрямкам соціально-економічного розвитку, потрібно обирати критерій задоволення першочергових людських потреб так, щоб вони не створювали перепон для подальшого розвитку економічного прогресу.

Досвід показує, що обов'язковою характеристикою системи оподаткування, в аспекті дотримання стандартів соціальної справедливості, повинна бути її прогресивність. Але ця прогресивність не завжди ефективна, оскільки її збільшення може призвести до зниження ефективності. Тобто між прогресивністю, яка спрямована на досягнення соціальної справедливості, оподаткування та економічною ефективністю існує зворотно пропорційна залежність. Підвищення якості однієї складової призводить до зменшення якості іншої. З цього приводу проводилися дослідження, які мали на меті виявити кількісний взаємозв'язок між справедливістю та ефективністю. Серед цих досліджень можна виділити роботу вітчизняних вчених С.І. Андрєєва і Я.В. Зінченка, які вказували, що „існують серйозні теоретичні підстави вважати наявність інвестиційної С-подібної, що включає ділянки з прямим та зворотним зв'язком, залежності між справедливістю та ефективністю при первинному розподілі продукту. Перерозподільні процеси суттєво затемнюють цей зв'язок, і він може або проявитися, або ні в залежності між макроекономічними показниками. ...і взаємозв'язок коефіцієнта Джині і ВВП на душу населення добре описується моделлю інвертованої С-подібної залежності з екстремумом, який дозволяє отримати найбільшу ефективність при коефіцієнті Джині = 0,29” [6, c.72].

У зв'язку з викладеним, збалансований розвиток та якісне економічне зростання, як сучасна спрямованість економічного прогресу, передбачають як відповідність екологічним вимогам, потребам турботи про прийдешнє покоління, так і встановленню оптимального співвідношення між соціальною справедливістю та економічною ефективністю. Найбільш ефективно ця проблема вирішена у країнах Скандинавії, де стійкі темпи економічного зростання поєднуються з високим рівнем соціальної захищеності населення.

Найбільш важливу роль у вдалому поєднанні дотримання принципу соціальної справедливості і ефективної економіки відіграє побудова податкової системи і проведення відповідної податкової політики. У зв'язку з цим, дослідники позитивно ставляться до прогресивного оподаткування. Прогресивна модель оподаткування полягає у зростанні податкових нарахувань зі зростанням прибутку більшими темпами, ніж темпи зростання прибутку. Вона дозволяє досягати цілей соціальної справедливості, оскільки, образно висловлюючись, „багаті платять за бідних”. Висока прогресивність системи оподаткування в США мала своїм наслідком те, що у 1930-1980 рр. чисельність мільйонерів в країні суттєво не збільшилася, але суттєво виграв від того середній клас. Економічний прогрес країни призвів до того, що реальні доходи домогосподарств значно зросли. Стандарти прожиткового мінімуму, до яких у 1973 р. не дотягувало 11 % населення країни, зросли так, що перевищили дохід однієї третини американців попереднього покоління [230, c.69].

Такі властивості податкової системи були відомі ще з часів К. Маркса та Ф. Енгельса, які відводили їй у „Комуністичному маніфесті” друге місце у справі досягнення соціальної справедливості після скасування приватної власності. Американський економіст А. Окун вніс в оцінку прогресивної системи оподаткування суттєву новизну, запропонувавши задля досягнення принципу соціальної справедливості використати, замість вирівнювання доходів, вирівнювання можливостей населення. Це, на його думку, суттєво пом'якшує протиріччя між прогресивною системою оподаткування, видатками на соціальні потреби, з одного боку, і малоефективним їх використанням - з іншого. А. Окун називає останнє „ефектом дірявого відра” [230, c.91-95]. Таким чином йдеться про те, що частина сум, зібраних за прогресивною системою податків, втрачається на шляху до кінцевого споживача з метою зменшення диференціації. Однак прогресивне оподаткування не можна вважати єдиним ефективним засобом досягнення соціальної справедливості. Воно дійсно набагато більше сприяє вирівнюванню доходів населення, ніж нейтральна чи пропорційна система оподаткування. Але ціною цієї ефективності може бути зворотний ефект, коли прогресивне оподаткування призводить до збільшення диференціації доходів. Тому треба шукати оптимальне співвідношення між прогресивністю податків і нерівномірним розподілом доходів.

Методологічний висновок з викладеного полягає в тому, що мірилом відповідності податкової системи вимогам соціально орієнтованої економіки треба вважати критерій задоволення необхідних потреб населення. Коли зростають масштаби вирівнювання доходів втрачається ефективність ведення економічної діяльності. При цьому завданням держави є якомога більше згладжування суперечностей між властивостями ринку і об'єктивними потребами суспільства шляхом використання різноманітних важелів, одним з яких виступає правильна побудова податкової системи.

1.2 Кількісне вимірювання параметрів податкової системи та проблеми визначення критеріїв її оптимальності

Оподаткування - це важлива складова економічної системи будь-якої держави. Однак, незважаючи на те, що податки виступають в якості одного із елементів більш складної системи виникає необхідність й окремо вести мову про систему податків як таку. Поділ податкової системи на її складові є правильним підходом з методологічної точки зору, оскільки це дозволяє ефективно розв'язати питання про дієвість податків як інструменту економічної та соціальної політики держави. „Податки - дуже грізна зброя в розпорядженні держави, а тому без наукової концепції податкової політики, вони можуть перетворитися на гальмо економічного розвитку” - слушно вказує О. Д. Василик [36, c.72].

Оцінити кількісні показники податкової системи та її здатність до перерозподілення суспільного продукту можна за допомогою різних методик. Простіше за все це можна зробити шляхом порівняння доходів перед і після оподаткування. Але цей метод не дає багато інформації, адже він не враховує вже наявний рівень диференціації доходів. Більш ефективним з точки зору інформативності можна вважати метод порівняння оцінок коефіцієнта Джині до і після оподаткування. Однак у вітчизняній статистиці немає достовірних даних про розподіл населення по доходам, а отже для українських умов дану методику застосувати неможливо.

Натомість більш прийнятною можна вважати методику оцінки середніх ефективних ставок податків AETR (Average effective tax rates) за факторами споживання та виробництва, яка запропонована у 1990-х рр. в праці Е. Мендози, А. Разіна і Л. Тецара [229]. Названа методика досить поширена у практиці аналізу системи оподаткування, оскільки її результати і порівняльний аналіз з іншими країнами дають можливість створити базу інформації для прийняття рішень в галузі податкової політики. Перевага цієї методики полягає також в тому, що ставки AETR на відміну від нормативних ставок податків достовірно показують податковий тиск на фактори виробництва, а сам розрахунок ґрунтується на податковій статистиці і даних національних рахунків, що дає можливість уникнути помилок в ньому. Результати розрахунків є достовірним відображення величини податкового тиску.

Розрахунки за методикою AETR досить прості. Вони ґрунтуються на простій моделі економіки, яка перебуває у стані рівноваги і представлена трьома секторами: державою, підприємцями і домогосподарствами. За допомогою цієї методики розраховуються такі показники:

1. Імпліцитна ставка податку на споживання:

(1.1)

2. Імпліцитна ставка податку на працю:

(1.2)

де , тобто середня ставка податку на прибуток фізичних осіб;

3. Імпліцитна ставка податку на капітал:

(1.3)

Більше увагу треба звернути на вихідну статистичну базу з податкових надходжень і національним рахункам., оскільки існують відмінності у стандартах статистики на Заході і в Україні. Отже, у пропонованій роботі виникає потреба навести європейські стандарти податкової статистики та національних рахунків та їх аналоги в Україні (табл. 1.1) [1, c.101].

Таблиця 1.1

Джерела даних для розрахунку AETR

Виходячи з наведеної таблиці слід відзначити такі невідповідності у стандартах податкової статистики та національних рахунках Євросоюзу:

1. В Україні відсутній податок на нерухомість, отже 4100 = 0.

2. В Україні відсутній окремий облік податків, що сплачуються з фінансових трансакцій (операцій). Суми податку на інвестиційні доходи включаються до суми податку на прибуток корпорацій. Тому в розрахунках що стосуються українських реалій складова 4400 за європейськими стандартами врахована неявно як елемент складової 1200.

3. Вітчизняні показники системи національних рахунків взяті із статистики ВВП по категоріям кінцевого споживання і статистики суми і структури доходів населення. Але тут не міститься даних про показник компенсацій працівникам, сплачуваний виробниками де6ржавних послуг. Тому його можна прирівняти до 0.

4. Податок на робочу силу і фонд заробітної плати (складова 3000) треба представити як суму єдиного і комунального податків. Їх база оподаткування за змістом наближена до даного стандарту Євросоюзу. До даної складової в певній мірі можна віднести нарахування на фонд заробітної плати, але внески до Пенсійного фонду і фондів соціального страхування в сумі представлені складовими 2000 і 2200. Проте, слід мати на увазі, що у вітчизняній статистиці немає чіткого розмежування відомостей, які відображували б суми, які поступають до фондів соціального страхування від роботодавців та найманих працівників. У зв'язку з цим, треба відзначити, що враховуючи ставки внесків до названих фондів, необхідно ввести коефіцієнти декомпозиції внесків роботодавця та працівника до цих фондів: до 2003 р - 0,9, а з 2003 р. - 0,92. Отже, показник у позиції 2200 є добутком числа у позиції 2000 на відповідний коефіцієнт.

В результаті розрахунків із застосуванням наведеної методики AETR, отримані відповідні оцінки цього показника по факторам споживання і виробництва і Україні за 1996 - 2005 рр. (табл. 1.2).

Виходячи з даних наведеної таблиці, можна побачити, що за 1996 - 2005 рр. значно (майже вдвічі) скоротилися імпліцитні ставки на капітал.

Причиною цього є, те, що у 1999 р. відбулося значне зростання операційного доходу економіки, яку відбувалося і в подальшому, а також зменшення податкової ставки податку на прибуток підприємств у 2004 р.

Таблиця 1.2

Імпліцитні ставки податку на капітал, працю і споживання

у 1996-2005 рр.

Однак імпліцитна ставка податку на споживання за цей же період майже не змінилася. Її зростання у 2005 р. пов'язано з тим, що тоді значно зроси надходження ПДВ до держбюджету вдвічі. Можна також переконатися, що середнє значення імпліцитної податкової ставки на споживання на даному часовому відрізку практично не зазнало змін (середнє значення AETR дорівнює 9,5 %). Це у два рази менше ставки ПДВ за нормативом, яка дорівнює, як відомо, 20 %. Таке становище пояснюється з одного боку тим, що у вітчизняному податковому законодавстві існує багато об'єктів, які виключаються з бази оподаткування цим податком, а з іншого - зростанням надходжень від митних та акцизних зборів. По мірі зростання споживання товарів, обкладених акцизним збором, а також імпортних товарів імпліцитна ставка податку на споживання буде ставати меншою. Такий висновок є дуже важливим в плані прийняття рішень щодо диференціації або зменшення ставки ПДВ.

Що ж стосується імпліцитної ставки податку на працю (податку на прибуток фізичних осіб), то вона за вказане десятиліття зазнала незначних змін. На це не вплинув і той факт, що у 2004 р. нормативна ставка цього податку знизилася майже вдвічі і стала однією з найнижчих у Європі (13 %). Показник AETR продовжує перевищувати 30 %. Таке становище пояснюється тим, що в Україні є багато відрахувань до фондів соціального страхування. Отже, як фактор виробництва праця залишається досить дорогою для роботодавця, оскільки велика частина зборів до фондів соціального страхування сплачується саме ним.

У найбільш узагальненому вигляді систему оподаткування описав А. Сміт. В цілому вчення Сміта можна охарактеризувати двома словами „laisser faire”, що в перекладі з французької мови означає „невтручання”, „неспротив” і навіть „потурання”. У смисловому аспекті це означає повне невтручання держави в економічне життя суспільства. Отже, за Смітом роль податкової системи, як державного важеля, оцінюється як нейтральна, тобто як така, що не створює ніяких перепон для ведення економічної діяльності в цілому і різних видів її зокрема.

Незважаючи на те, що податки виконують крім фіскальної (за С.В. Бауліним „податок є своєрідною ціною монополістичної купівлі-продажу послуг державою за виконання її функцій” [14, c.25]), ще й ряд інших функцій, зокрема регулюючу (регулювання розвитку різних галузей економіки), актуальним залишається сама думка про те, що податки не повинні стримувати економічної діяльності з одного боку і забезпечувати добробут всього суспільства з іншого.

Тобто необхідно говорити про те, що податкова система повинна бути оптимальною. З цього приводу слушною можна вважати точку зору вітчизняних дослідників В. М. Суторміної, В. М. Федосова та В. Л. Андрущенко, які у своїй праці „Держава - податки - бізнес” зауважують: „Оптимальний стан оподаткування є протилежністю його аномального стану з точки зору так званих зовнішніх ефектів (externalities). Це означає, що крім прямої фіскальної дії, всякий податок має ще й побічні, зовнішні економічні та соціальні наслідки. Їхня суспільна ціна вимірюється певними позитивними чи негативними економічними ефектами, а також утратою частини особистого добробуту (welfare) конкретним платником із переміщенням цієї частини через бюджет до когось іншого. Привести оподаткування до оптимуму означає при заданих бюджетних доходах звести негативні зовнішні ефекти до мінімуму, а позитивні підвести до максимуму” [203, c.50].