Податковий механізм державного регулювання соціально-економічних процесів в Україні

Спрощені системи оподаткування малого підприємництва, що застосовуються в Україні, мають значні відмінності від нестандартних податків в інших країнах світу. Ці відмінності полягають в наступному (табл. 2.7).

Таблиця 2.7

Відмінності спрощеного оподаткування в Україні від нестандартного оподаткування у світовій практиці

Запровадження спрощених систем оподаткування в Україні має сприяти вирішенню таких проблем:

підтримка малого бізнесу та підвищення його ролі в розвитку вітчизняної економіки;

підвищення рівня зайнятості населення шляхом створення нових робочих місць у малому бізнесі і, таким чином, зменшення державних витрат на утримання безробітних;

сприяння розвитку конкурентного середовища, як необхідної умови функціонування ринкових економічних відносин, шляхом підтримки тих суб'єктів господарської діяльності, конкурентні позиції яких на ринках внаслідок об'єктивних обставин є слабшими порівняно з великими підприємствами;

активізація інноваційної діяльності, сприяння впровадженню нових технічних та комерційних ідей;

пом'якшення соціального розшарування суспільства шляхом формування середнього класу, у свою чергу знижує соціальну напруженість у державі.

Однак необхідність вирішення перелічених проблем не означає обов'язковості впровадження спрощених систем оподаткування. Обов'язковість такого шляху ще не доведена. Але на користь застосування таких систем існує цілий ряд аргументів. Головними серед них є складність вітчизняної стандартної податкової системи та її законодавчої бази, а також процедури ведення та складання фінансової звітності і значні витрати на заходи з дотримання податкового законодавства.

Таким чином запровадження в Україні системи спрощеного оподаткування малого бізнесу виступає одним з варіантів його підтримки з боку держави. Разом з тим використання спрощеного оподаткування породжує й багато недоліків якими є:

значні викривлення механізму функціонування податкової системи та конкурентного середовища внаслідок паралельного існування стандартного та спрощеного оподаткування;

гальмування розвитку зростання суб'єктів господарської діяльності, які наділені правом на спрощене оподаткування і не зацікавлені у зміні свого статусу (деякі середні підприємства за для отримання права на спрощене оподаткування здійснюють своє дроблення);

посилення несправедливості в оподаткуванні суб'єктів господарювання, які сплачують єдиний податок і тих, які на незначну суму перевищують кваліфікаційний поріг, який дає право на спрощене оподаткування, внаслідок чого останні мають нести більше податкове навантаження;

звільнення платників 10 %-го єдиного податку від сплати податку на додану вартість породжує каскадний ефект та пов'язані з цим зміни в діяльності постачальників продукції, тому що зазначені платники не мають права на податковий кредит та не виписують податкову накладну;

порушення свободи вибору форми підприємництва (фізична або юридична особа), оскільки застосування спеціальних режимів оподаткування залежить від цієї форми.

За час дії спрощеної системи оподаткування в Україні спостерігалася нерівність у темпах зростання кількості малих підприємств (табл. 2.8).

Таблиця 2.8

Темпи зростання кількості малих підприємств за видами економічної діяльності у 2002-2009 рр. (% до попереднього року)*

*Складено автором на основі Статистичного щорічника України за 2008р. , с.301,309 та матеріалів сайту Державного комітету статистики України

За проаналізований період найвищий темп росту кількості малих підприємств спостерігався у 2002 р., далі намітилася тенденція до зниження цього показника. У 2004-2007 рр. показник приросту набув стабільного значення 3,5-5,5% щорічно, втім у 2008-2009 рр. тенденція різко змінилася у напрямку зниження темпів росту, що можна пояснити як загальносвітовою фінансово-економічною кризою, так і несприятливою для розвитку малих підприємств системою оподаткування.

Все це виступає свідченням того, що мале підприємництво втрачає свою роль в побудові ефективної вітчизняної економіки. Розвиток малого і середнього підприємництва не використовується в якості важеля структурного регулювання економіки і фактично виступає лише джерелом забезпечення додаткових доходів частини населення. У цьому плані слушними можна вважати висновки фахівців з регуляторної політики щодо того, що потенціал розвитку малого бізнесу, закладений системою спрощеного оподаткування практично вичерпаний. Існування цієї системи в сучасних умовах посилює ухил в бік споживчого використання ресурсів і не призводить до структурних та якісних зрушень у структурі галузей вітчизняної економіки, що в перспективі створює загрози збереженню обсягу податкових надходжень.

Відсутність надійних механізмів контролю за технологіями нарахування та сплати фіксованого та єдиного податків призводить до зменшення податкових надходжень до державного бюджету країни. Типовими стали такі порушення податкового законодавства, як: відмивання через спрощену систему оподаткування тіньових коштів шляхом укладення фіктивних договорів зі сплатою мінімальних комісійних; приховування частки валового доходу, яка перевищує гранично допустимі ліміти, що дають право працювати за спрощеними режимами оподаткування; залучення підприємцями, які користуються режимами спрощеного оподаткування, найманих працівників, без укладання з ними трудових договорів, оформлення трудових книжок, без отримання у податкових органах довідок про трудові відносини з платником єдиного податку чи запису реалі заторів у патентах на право сплати фіксованого податку і т. ін.

Все викладене виступає свідченням того, що спрощені режими оподаткування можуть використовуватися тільки як тимчасовий захід на певному етапі становлення малого та середнього підприємництва. Таким чином, існує необхідність поступового переведення суб'єктів господарювання, що працюють в умовах спрощеного оподаткування на стандартний режим нарахування та сплати податків. Таке переведення повинно здійснюватися шляхом поступового звуження кола податків, від сплати яких звільняється суб'єкт режиму спрощеного оподаткування. Замість того повинні впроваджуватися загально прийняті у світовій практиці методи державної підтримки таких суб'єктів господарської діяльності.

Доцільно це здійснювати у три етапи (табл. 2.9)

Таблиця 2.9

Етапи скасування спрощеного оподаткування

2.2 Податкова амортизаційна політика та інвестиційні процеси

У забезпеченні економічної модернізації важливим критерієм виступає інвестиційна діяльність. Без неї неможливо вивести економіку із кризи. Враховуючи важливу роль джерел внутрішнього фінансування, на стан інвестиційної діяльності повинна суттєво впливати амортизаційна політика держави. За для того, щоб стимулювати спрямування амортизаційних коштів на інвестиційне використання проводиться податкова амортизаційна політика.

Держава суворо регламентує та контролює податкову амортизацію, здійснюючи через неї регулювання інвестиційних процесів і рівня оподаткування прибутку підприємств. За допомогою економічної амортизації вона стимулює інвестиційні процеси і тим самим здійснює формування податкової амортизаційної політики. Тільки у тісному взаємозв'язку податкової і економічної амортизації держава досягає зростання інвестиційної активності підприємницького сектору, що виступає запорукою економічного розвитку країни.

Амортизація - це складне явище ринкової економіки. Вона впливає на відносини між державою та бізнесовими структурами. Крім того, вона відіграє важливу роль у розвитку інвестиційної діяльності в країні, оскільки забезпечує „постійний обіг капіталу, що ефективно відшкодовується і відновлюється на вищому науково-технічному рівні” [184, c.375]. Американський досвід свідчить, що амортизація є головною складовою капіталізації в часи економічної нестабільності, де обмежені чисті капіталовкладення та наявне зниження можливостей довгострокового кредитування [153, c.22-23].

Можливість сталого економічного розвитку країни визначається станом основних виробничих фондів. В Україні цей показник дедалі знижується, а розміри їх зносу дійсно набувають загрожуючих масштабів з важко передбачуваними наслідками (табл. 2.10).

Таблиця 2.10

Ступінь зносу основних фондів за видами економічної діяльності за 2001 - 2007 рр., % [199, c.95]

З наведеної таблиці можна побачити, що загальний показник зносу основних фондів у промисловості має чітку тенденцію до зростання. На 1 січня 2008 р. знос, зокрема, становив 59 %. Величезний ступінь зносу основних фондів спостерігається у паливно-енергетичному комплексі, обробній промисловості, освіті і в галузі транспорту і зв'язку (у цих галузях він сягає і навіть перевищує 60 % бар'єр). Високий ступінь зносу основних фондів супроводжується низькими темпами їх оновлення.

Крім того, що основні фонди перебувають у вкрай незадовільному стані, вони ще мають величезні і малопродуктивні розміри (табл. 2.11).

Таблиця 2.11

Вартість основних фондів за видами економічної діяльності протягом 2001 - 2007 рр., млн. грн. [199, c.89]

Наведені дані свідчать про те, що основні фонди вимагають переоснащення, а це у свою чергу, висуває питання фінансових ресурсів. Більша частина їх іде від самих підприємств, коли вони самі здійснюють оновлення власних основних фондів, маючи при цьому свій економічний інтерес. Держава повинна стимулювати оновлення основних засобів підприємствами, надаючи їм податкові пільги щодо витрат на технічне оновлення основних фондів, на чому наголошувалося вище.

Не менш важливими у цьому плані можна вважати й амортизаційні заходи держави. В.М. Геєць вказує, що необхідно регламентувати авансування капітальних витрат підприємств, адже вони зменшують частину прибутку до його оподаткування. Кошти на амортизацію можуть бути фактором пришвидшення оновлення основних фондів [47, c.26].

У фіскальному аспекті амортизація - це „поступове віднесення витрат на їх придбання, виготовлення або покращення, на зменшення відкоригованого прибутку платника податку в межах норм амортизаційних відрахувань” [85]. Однак таке формулювання не відповідає загальноприйнятому у світі розумінню цієї економічної категорії, згідно з яким амортизація виражається не у визначенні чи способі відновленні основних засобів (коли метою відрахувань не є тільки відновлення активів), а лише вважається методом розподілу витрат на придбання активу згідно з терміном його експлуатації [11, c.105]. Щоб наблизити вітчизняну концепцію амортизації до світових стандартів, варто додати, що регламентація з боку держави розподілів витрат на амортизацію мусить бути стимулом для бізнесу у справі інвестування процесів оновлення в галузях економіки.

Відрахування на амортизацію є частиною виробничого капіталу, що перетворюється на форму товарного, або частина вартості необоротних активів, яка переводиться із сфери виробництва у сферу обігу [11, c.107]. У бізнесі відрахування на амортизацію - це поступове повернення іммобілізованих коштів, що у свій час витрачені на амортизаційні активи, в обігові. Тому не має можливості точно визначити, на які цілі спрямовуються амортизаційні відрахування, що потрапили в сферу обігу (виключенням є законодавчо регламентований амортизаційний фонд підприємства). Їх інертний рух ніяк не пов'язаний з рухом основних фондів, на які нараховується амортизація.

Амортизаційні відрахування у світовій практиці виступають головним джерелом фінансування інвестицій, оскільки за їх рахунок в середньому фінансується 60 % інвестицій в основні фонди [15, c.26]. У Німеччині цей показник становить 66 %, а у США близько 70 % [131, c.77; 163, c.30].

В Україні основним внутрішнім інвестором також є самі підприємства. Так у 2008 р. власними коштами підприємств було профінансовано 56,7 % загального обсягу інвестицій (табл. 2.12).

Таблиця 2.12

Інвестиції в основний капітал за джерелами фінансування [199, c.206].

Як видно з даних наведеної таблиці, наявна тенденція до зменшення у загальному обсязі інвестицій питомої ваги власних коштів підприємств. За період з 2002 р. по 2008 р. цей показник знизився на 9,1 %. Причиною цієї тенденції є зростання державного інвестування та інвестування за рахунок банківського кредитування.

Але при цьому слід враховувати й те, що вітчизняні підприємства мають досить низький і нестабільний рівень прибутковості. Тому відрахування на амортизацію є суттєвим і стабільним джерелом фінансування. Політика держави в сфері амортизації мусить стимулювати відтворення основних засобів. Це досягається звільненням від оподаткування тієї частини валового прибутку, що являє собою знос основних засобів. Для використання амортизаційної політики у стимулюванні інвестиційної діяльності, треба, щоб податкова амортизація була набагато більшою економічної. Економічна амортизація є похідною від закономірностей виробництва. Податкова ж походить від суб'єктивної діяльності уряду. За розмірами вони можуть не співпадати одна з одною. Економічна амортизація виражається у русі капіталу по вартості, а податкова визначає швидкість відшкодування вкладених коштів із прибутку. За В. Студенцовим „стимулюючий вплив податкового режиму по відношенню до інвестицій в основний капітал існує лише там, де податкова амортизація, тобто амортизація, що враховується при розрахунках з органами фіску, суттєво і в більшу сторону відрізняється від зносу, економічної амортизації. Остання, що називається також іноді комерційною, представляє собою дійсні витрати підприємця на відшкодування авансованого капіталу” [202, c. 32]. Таким чином амортизаційна політика має дві складові - економічну та податкову.

Відмінність між двома видами амортизації полягає не лише у різниці між методами розрахунку їх норм. Найважливішими відмінностями є моральне старіння та інфляція. Перше (яке є наслідком технічного прогресу) породжує передумови виникнення розриву між податковою та економічною амортизацією. Перевищення економічної амортизації над податковою виникає внаслідок зростання інфляції, адже податкові пільги на амортизацію надаються, виходячи із цін придбання. Відшкодування ж зносу ведеться у відновлюваних цінах, що за умов інфляції можуть значно відрізнятися від первинних. Отже, нагромадження основних фондів стимулюється штучним завищенням податкової амортизації порівняно з економічною за допомогою суто податкових заходів.

Економічна амортизація основних фондів ліберальніша за податкову. Це говорить про наявність значних резервів вдосконалення державної політики в цій галузі. Сума амортизації і, відповідно, до і після оподаткування залежать від: а) строку функціонування об'єкту; б) його вартості і різновиду; в) норм амортизаційних відрахувань; г) методу амортизації. Для підприємства необхідні значення вказаних показників протягом першої половини експлуатації об'єкта забезпечуються методам прискореної амортизації, як економічної, так і податкової, а під час другої половини - прямолінійної. Це доведено дослідженням О. Д. Данилова та Д. М. Серебрянського [59, c.66].

Прискорена амортизація при застосуванні встановлених норм амортизації забезпечує підприємству можливість на початку використання об'єкта збільшувати грошовий потік і зменшувати прибуток до оподаткування. До того ж, інтенсивне нарахування амортизаційних відрахувань на початковому етапі експлуатації об'єкта зменшує вплив інфляції на нагромадження ресурсів для оновлення основних фондів підприємства.

Вітчизняне податкове законодавство розглядає амортизацію тільки як частину валових витрат і не враховує їх зв'язок з питаннями інвестування. Тобто держава не помічає зацікавленості підприємств у капітальному інвестуванні за рахунок власних амортизаційних відрахувань. За невисокої прибутковості українських підприємств вони виявляються нездатними до збільшення обсягів амортизації. До того ж низька прибутковість врешті призводить до скорочення необоротних активів, а отже й обсягів відрахувань на амортизацію, що у свою чергу знижує результати їх фінансової діяльності [184, c.383].

Функціонуюча нині модель податкової амортизації має такі суттєві недоліки:

відсутність альтернативних методів нарахування амортизаційних відрахувань для підприємств з обмеженими фінансово-матеріальними можливостями;

відсутність єдиного класифікатора основних фондів по групам за характером, корисними строками їх використання та зносу;

обмеження у законодавстві у веденні подвійного обліку амортизації для цілей оподаткування та для фінансової звітності;

відсутність стимулів для інвестиційного використання коштів амортизаційних відрахувань, що звужує інвестиційні можливості підприємств;

гальмування технічного оновлення матеріальної бази економіки.

Фактично можливості вітчизняної інвестиційної системи зараз не знаходять своєї реалізації. Хоча в останні передкризові часи зростав обсяг інвестицій та введення в дію основних фондів, але режим відтворення все ж залишався незадовільним. До наслідків такого становища можна віднести поглиблення не конкурентоспроможності України не тільки на світовому, а й на регіональному рівні.

Цю проблему потрібно вирішувати за допомогою економічного законодавчо закріпленого стимулювання процесу відтворення. Таке стимулювання знаходиться у полі оподаткування. Світова практика свідчить, що виникнення стимулів залежить від існування позитивної різниці між податковою та економічною амортизацією. Відкладена таким чином на значний строк сплата податків залишається у розпорядженні підприємства і перетворюється на додатковий капітал.

В Україна ж при нарахуванні економічної амортизації використовуються низькі амортизаційні норми. А низькі її обсяги перекривають ще нижчі показники податкового обліку. Отже у підприємств виникають ще більші зобов'язання зі сплати прибуткового податку, які зменшують його можливість інвестування в оновлення основного капіталу.

В цілому амортизаційна політика повинна не гальмувати, а стимулювати оновлення матеріальної бази економіки. В цьому плані корисним є застосування іноземного досвіду, пристосованого для вітчизняних економічних умов. То ж, тут варто навести досвід проведення амортизаційної політики у зарубіжних країнах (табл. 2.13).

Таблиця 2.13

Амортизаційні системи ряду країн світу [1, c. 380-381].

Майже в усіх наведених у таблиці країнах амортизація виступає як стимул до інвестування в економічну діяльність. Вона використовується державою як інструмент, завдяки якому здійснюється регулювання пріоритетних і надлишкових для економіки галузей. В Бельгії, США, Німеччині, Франції та ряді інших високо розвинутих країн існують єдині принципи бухгалтерського обліку, де в тому числі враховуються й амортизаційні відрахування. Завдяки цьому у підприємств є можливість вибору зручної для них системи нарахування амортизації. При нарахуванні амортизації у розвинутих країнах обов'язковими є врахування строку корисної експлуатації активу, його технічної характеристики, а також початкової та залишкової вартості.

Більшість цілей економічної політики в економічно розвинутих країнах світу досягається стимулюванням капіталовкладень. Темпи зростання виробництва, стан кон'юнктури ринку, зайнятість, попит, конкурентоспроможність національної економіки напряму залежить саме від масштабів оновлення і розширення основного капіталу. Головним напрямком забезпечення інвестиційних потреб суб'єктів господарської діяльності протягом останніх десятиліть виступає самофінансування, частка якого коливається від 55 до 85%. Такі масштаби самофінансування стали можливими тільки завдяки цілеспрямованій державній політиці і зокрема санкціонованому урядом прискореному амортизаційному списанню основного капіталу [215, c.30].

Що ж стосується України, то хоча в ній встановлені більші норми амортизаційних відрахувань, сама методика здійснення цих нарахувань є недосконалою, що позбавляє нашу державу можливості використовувати амортизацію для стимулювання оновлення основних фондів. Отже, досвід функціонування амортизаційних систем розвинутих зарубіжних країн є дуже корисним і для його застосування в українських умовах.

Сьогодні для вітчизняного бізнесу характерна недостатність прагнень до проведення інвестиційної діяльності. До того ж часто бізнесові групи завищення норм амортизації в умовах, коли це не обумовлено їх зобов'язанням оновлювати основні фонди (тобто інвестувати), використовують у якості засобу ухилення від сплати податків. Отже перед Україною постає завдання активізації інвестиційної діяльності вітчизняного бізнесу, одним із інструментів якого є амортизаційна політика. Тобто знижений обсяг оподаткування повинен бути обумовлений прагненням оновлення основного капіталу. А для цього необхідне впровадження ефективного контролю з боку відповідних державних органів. Як справедливо відзначає О.Болховітінова „... перехід до активної інвестиційно-орієнтованої амортизаційної політики може бути реально ініційований тільки державою на основі гнучкого поєднання ліберальних підходів до амортизаційної практики підприємств з елементами централізованої регуляції і контролю” [184, c.393].

Головним напрямком реформування податкової амортизаційної системи є її лібералізація. Метою цієї лібералізації, має виступати створення зручних умов для того, щоб підприємства самі знаходили найбільш ефективні для них амортизаційно-інвестиційні рішення, що відповідають конкретним фінансовим та технічним умовам, які склалися на кожному з них [187, c.71].

Амортизаційна система України повинна реформуватися за такими принципами:

1) використання прискореної амортизації тільки у сфері оподаткування, щоб вона не впливала через витрати на фінансові результати підприємства та ціну його продукції;

2) спрямування амортизаційних відрахувань тільки на інвестиційні цілі;

3) забезпечення права власників основного капіталу на альтернативний вибір амортизаційного режиму за правилами, встановленими державою, тобто знайти вдалий баланс приватнопідприємницького та державного інтересів у бюджетній та інвестиційній сферах.

Водночас, як слушно зауважує Т.І. Єфименко, за основними кількісними характеристиками, суми амортизаційних відрахувань повинні відповідати економічно обґрунтованій вартості спожитого основного капіталу, що виступає важливим стимулом для його оновлення [68, c.28].

Важливим кроком на шляху реформування амортизаційної політики є її Концепція, затверджена Президентом України [124], яка спрямована на стимулювання інвестицій в оновлення основного капіталу економіки країни і пропонує ряд заходів, що призначені активізувати модернізацію економіки:

нарахування амортизаційних відрахувань на всі основні фонди (крім землі);

надання економічним суб'єктам права на використання коштів власного амортизаційного фонду, заборонивши централізовані виключення з нього;

податкові пільги для суб'єктів, що документально підтверджують використання коштів інвестиційного фонду з інвестиційними цілями;

збільшення кількості методів нарахування амортизації, що надавало б перспективу суб'єктам господарювання обирати амортизаційні схеми;

групування основних фондів відповідно до характеру, строками їх корисної експлуатації та зносу і впровадження за цими критеріями норм для нарахування амортизації.

Такі заходи можуть сприяти формуванню у бізнесовій сфері додаткових стимулів до інвестиційної діяльності з використанням амортизаційних фондів.

Важливе значення для стимулювання оновлення основних фондів за допомогою амортизаційних ресурсів може мати й проект Закону України „Про амортизацію”. Ним також передбачаються означені заходи і до того ж передбачений контроль за використанням амортизаційних нарахувань за цільовим призначенням [1, c.180, 382].

Багато розробок з означеного питання існує і у науковій літературі (табл. 2.14).

Таблиця 2.14

Пропозиції науковців щодо реформування вітчизняної амортизаційної політики

З наведеної таблиці видно, що науковці по-різному бачать напрями реформування амортизаційної політики. Але їх пропозиції можна звести до наступного: 1) запровадження строків корисної експлуатації об'єктів, що відносяться до основних фондів; 2) впровадження права суб'єктів господарювання на вибір методів нарахування амортизації; 3) розділення податкової та економічної амортизації в обліку; 4) створення або ліквідація амортизаційного фонду.

Насамперед, в межах концепції реформування амортизаційної політики слід спільними зусиллями Міністерства фінансів України та Державної податкової адміністрації запровадити поділ основних фондів на групи з встановленням строків їх корисного використання та межами відхилення від нього, а також впровадити регламентацію річної норми витрат на ремонт кожної з груп основних фондів.

Далі необхідно вдосконалити схеми нарахування амортизації на основі не якогось одного методу і конкретних амортизаційних норм, а їх поєднання у пропорції, що надала б змогу створювати і змінювати (відповідно до зміни економічних умов) амортизаційну модель для кожного конкретного підприємства. Це дасть підприємствам змогу самостійно обирати методи й норми нарахування амортизації.

Такий підхід забезпечує можливість низькорентабельним і нерентабельним підприємствам обирати такий метод амортизації, який би до мінімуму зводив їх витрати на амортизацію. Підприємства ж з вищим рівнем рентабельності зможуть використовувати амортизаційні відрахування для інвестиційної діяльності в оновлення основних фондів, що стане підставою для отримання ними податкової знижки, яка сприятиме збільшенню їх інвестиційної спроможності.

Зараз в економічній літературі дискутується питання щодо чинних амортизаційних норм. При цьому визнається, що амортизаційні норми, які діють на сьогоднішній день є усередненими і не відрізняють минулі технології від сучасних [204, c.80].

Прибічники підвищення амортизаційних норм вказують на те, що воно створює сприятливі умови для суб'єктів господарювання для нарощування основних фондів і є передумовою до розширеного відтворення. Але така постановка питання викликає справедливі заперечення, адже збільшення норм амортизаційних відрахувань само по собі не гарантує їх спрямування на розширення і оновлення основних фондів, що часто підтверджується сучасною практикою вітчизняного господарювання. До того ж, як відзначає А.М. Соколовська: „Підвищення амортизаційних відрахувань створює пільгові умови для більш фондомістких підприємств і несприятливі умови - для малих і середніх підприємств” [196, c.374]. Отже, зрівняльний підхід у цьому випадку негативно впливає на фінансовий стан багатьох підприємств. То ж суб'єктам господарювання треба дати право самим обирати норми амортизаційних списань для розрахунку податкових зобов'язань, що відповідало б їх власній інвестиційній політиці. Тобто йдеться про право суб'єктів господарювання маніпулювати нормами амортизації згідно з їх фінансовим станом.

Застосування чинного суворо регламентованого єдиного методу нарахування амортизації не може врахувати одночасно інвестиційні, економічні і фіскальні інтереси держави і бізнесу. Найефективнішим є застосування методу зменшення залишкової вартості, а найпростішим - прямолінійний метод, оскільки він передбачає мінімальні трансакційні витрати. Перший метод бачиться ефективним в перший рік експлуатації активу, другий - наприкінці експлуатації. Отже, О.Д. Данілов і Д. М. Серебрянський вважають за доцільне поєднання цих методів [58].

Можна запропонувати й іншу схему, яка полягає у прямолінійному методі з встановленням подвійної норми амортизації в перший рік корисної експлуатації об'єкта. Це зводить нанівець одну з головних вад цього методу, але залишає іншу - підприємство не може маніпулювати нормою амортизації як при методі зменшення залишкової вартості. Отже, головним залишається створення підприємствам простору для маневрування з метою активізації ними своєї інвестиційної діяльності.

Обов'язковим повинно бути і впровадження подвійного обліку амортизаційних відрахувань. Один вид обліку повинен служити прискоренню оновлення основних фондів, але при цьому має застосовуватися прискорений метод нарахування амортизації. Це робиться для цілей нарахування податків і застосовується для складання податкової звітності. Одночасно з нарахуванням податкової амортизації для зменшення впливу амортизаційних відрахувань на фінансові результати діяльності підприємства необхідно також здійснювати фінансовий облік, який дає можливість такої мінімізації і застосовується при розрахунках економічних показників і складанні бухгалтерських звітів.

Дискусію викликає питання про централізацію амортизаційних відрахувань та регулювання їх використання суб'єктами господарювання. Нагромадження амортизаційних коштів на цільовому бухгалтерському рахунку сприяє зосередженню фінансових ресурсів і прискоренню оновлення основних засобів. Таким чином досягається належна дія податкової та економічної амортизації. Разом з тим, така централізація амортизаційних відрахувань виступає ще й додатковим податком, що ускладнює фінансовий стан суб'єктів господарювання. Отже, її впровадження може бути тільки вимушеним і тимчасовим урядовим заходом, який може бути поширений тільки на підприємства державного сектору економіки у разі потреби в формуванні фінансових ресурсів для структурної перебудови, державної підтримки пріоритетних галузей чи виробництв. Централізація амортизаційних відрахувань може використовуватися тоді, коли немає належного ефекту від фінансових стимулів інвестиційного використання коштів від амортизації.

Лібералізація амортизаційної політики має поєднуватися з пильним наглядом з боку держави за використанням амортизаційних коштів. Головну увагу при цьому слід приділяти таким показникам, як чистий прибуток, капітальні інвестиції та сплата податків. Амортизаційна реформа повинна передбачати й чіткий контроль процесу оновлення та вибуття необоротних активів, а також слідкування за тим, щоб нововведені основні фонди були повністю завантажені, оскільки їх недозавантаження гальмує інвестиційну активність суб'єкта господарювання. Все це тягне за собою необхідність введення податку на майно суб'єктів господарювання, який сприятиме раціональнішому використанню основних фондів.

Всі перераховані заходи дозволяють ефективно регулювати інвестиційну діяльність шляхом формування надійного внутрішнього джерела інвестування, враховуючи при цьому індивідуальні особливості підприємств та обраної ними стратегії розвитку.

Реформування вітчизняної амортизаційної політики тягне за собою далекосяжні позитивні економічні наслідки, якими, зокрема, можуть бути: 1) підвищення ділової активності; 2) збільшення зайнятості населення; 3) зростання продуктивності праці і відповідно зростання заробітної плати; 4) зменшення впливу інфляційних процесів на економічну діяльність; 5) прискорення технологічного переозброєння підприємств; 6) підвищення конкурентоспроможності нашої держави на світовому ринку.

Крім того, лібералізація амортизаційної системи в Україні сприяє збільшенню ліквідних коштів (в тому числі й грошових), що є важливим джерелом внутрішнього фінансування і тим самим знижує залежність підприємств від банківських позик, які є досить дорогими, особливо в період сучасної фінансової кризи. Тому ефективне застосування заходів державної амортизаційної політики компенсує чинники, які гальмують інвестиційні процеси в економіці, такі як дефіцит на ринку капіталів і небажання підприємців звертатися до зовнішнього кредитування.

2.3 Екологічна складова податкової системи

У сучасних умовах, пов'язаних з підвищенням антропогенного впливу на навколишнє середовище, перед світовим співтовариством (в тому числі й Україною) виникла нагальна проблема екологічної спрямованості господарської діяльності. При вирішенні подібних питань значну роль повинна відігравати й податкова система держави. Слід відзначити, що в Україні, як і в багатьох країнах світу, у податковій системі наявний екологічний напрямок її функціонування. Він, зокрема, знаходить своє вираження у наявності в ній таких обов'язкових зборів: за забруднення довкілля; за спеціальне використання природних ресурсів (який має такі складові: збір за використання надр та видобуток корисних копалин (або без видобутку); плата за землю; збір за спеціальне використання лісових ресурсів і використання ділянок лісового фонду; збір за спеціальне використання диких тварин; збір за спеціальне використання рибних та інших водних ресурсів).

В контексті проблеми екологізації економіки важливим стає створення податкового механізму впливу на вирішення екологічних проблем. Цей механізм повинен створити умови, за яких економічно вигідніше ставало б застосування прогресивних виробничих технологій з мінімальним їх впливом на довкілля і робило б економічно невигідними старі забруднюючі навколишнє середовище технології. Тобто йдеться про спонукання суб'єктів господарювання до діяльності яка, по-перше, сприяла б мінімізації їх впливу на навколишнє середовище і, по-друге, раціонального використання природних ресурсів (особливо невідновлюваних).

У вітчизняній науковій літературі часто застосовується словосполучення „економічний механізм природокористування та природоохоронної діяльності”. Воно ж міститься і у нормативно-правових актах. Деякими авторами застосовуються поняття „економічний механізм охорони довкілля” і „економічний механізм реалізації екологічної політики”. Зокрема В.С. Джигирей виділяючи економічний механізм охорони навколишнього середовища, не дає чіткого визначення цього поняття і лише вказує на те, що в ньому наявні інструменти впливу на матеріальні інтереси підприємств і окремих працівників. Методами економічного впливу на управління природокористуванням він називає: матеріальне стимулювання, контроль з боку держави, державне фінансування заходів з покращання екологічної ситуації, укладання договорів і видачу ліцензій на використання природних ресурсів, встановлення лімітів на це лімітів, платежі за природокористування та юридичну відповідальність за недотримання екологічного законодавства [65, c. 133-136].

В широкому та вузькому розумінні розглядається економічний механізм екологічного регулювання О.О. Веклич. В широкому розумінні - це сукупність форм і методів функціонування суспільного виробництва як еколого-економічної системи, що виражає ступінь розвитку процесу свідомого використання законів природи та законів економіки у людській діяльності. У вузькому розумінні вказана категорія розглядається як сукупність інструментів, що впливають на економічну поведінку суб'єктів господарювання, спонукаючи їх до такого здійснення своєї діяльності, яке б забезпечувало збереження якісного стану довкілля. О.О. Веклич ототожнює економічний механізм природокористування, економічний механізм екологічного регулювання і природоохоронну діяльність. До складу відповідного механізму вона включає: екологічне оподаткування і платежі за користування природними ресурсами; вкладання коштів у новітні технології, що сприяють збереженню довкілля; лімітування та ліцензування використання природних ресурсів, відшкодування збитків, завданих довкіллю та юридичні санкції за це; страхування екологічних ризиків; формування цін з урахуванням екологічного фактору; стимулювання раціонального природокористування шляхом матеріального заохочення суб'єктів господарювання, діяльність яких побудована на принципах екологічно раціональної діяльності [38, c.13-14].

В. Василенко виділяє механізм платного природокористування. До його складу він включає: видачу ліцензій на користування природними ресурсами, які містять ліміти викидів у навколишнє середовище забруднюючих речовин чи видобутку природних ресурсів; плату за природокористування, що спрямовується на заходи з відтворення природних ресурсів, і стягнення за перевищення лімітів та нераціональне використання природних ресурсів; плата за забруднення об'єктів навколишнього середовища в межах встановлених лімітів і за викиди, що перевищують їх; створення фондів охорони довкілля за рахунок коштів, що отримані за його забруднення, штрафів та інших зборів; юридичну відповідальність за нанесення шкоди довкіллю [34, c.83].

У праці С.Н. Бобилева і А.Ш. Ходжаєва говориться про екологічний механізм природокористування, який має такі складові: економічні інструменти природоохоронної діяльності (субсидії, пільги по кредитах, податкова політика, прискорена амортизація основних фондів природоохоронного призначення, плата за право забруднення довкілля і розміщення відходів, застави за право природокористування та штрафи за перевищення дозволених меж забруднення навколишнього середовища); формування цін з врахуванням екологічного фактору на первинні і вторинні ресурси; плата користування природними ресурсами; створення ринку природних ресурсів; страхування екологічних ризиків; створення механізму реалізації екологічних програм у регіонах та загальнодержавних екологічних програм [23, c. 205-206].

Однак з точки зору сталого ро...