Податковий механізм державного регулювання соціально-економічних процесів в Україні

Висновок Р. Коуза базується на порівнянні систем ціноутворення там, де є відповідальність за збитки від негативних зовнішніх ефектів і там, де така відповідальність відсутня. Якщо суб'єкти можуть домовитися самостійно і витрати від таких переговорів невисокі, то в обох випадках за умов досконалої конкуренції наслідком є максимально можлива цінність виробництва. Дослідження довели правильність висновків Р. Коуза для невеликої кількості учасників операцій (двох чи трьох). Але, коли кількість суб'єктів зростає, відбувається значне зростання і трансакційних витрат, а отже умова про те, що вони є нульовими, перестає бути доречною. Теоретичні розмірковування Коуза були своєрідною передумовою до виникнення продажу права на забруднення довкілля як інструменту еколого-економічного механізму.

Торгівля дозволами на забруднення навколишнього середовища використовується при чітко встановленому праві власності шляхом встановлення граничних норм шкідливих викидів, розподіляючи їх обсяг серед певної кількості джерел забруднення. Цей захід має ряд переваг: по-перше, існує впевненість у досягненні екологічних цілей; по-друге, торгівля вказаними дозволами є цілком гнучким інструментом регулювання зростання у промисловій діяльності; по-третє, вона найменше відчуває на собі інфляційні впливи, оскільки у дозволі йдеться про кількість, а не про ціну, тоді як розмір екологічних податків треба постійно корегувати, враховуючи рівень інфляції.

Однак торгівля дозволами на забруднення має й свої недоліки. Для реалізації її переваг треба вести торгівлю ними не тільки в межах однієї галузі, а й у міжгалузевому вимірі. Успіх торгівлі дозволами залежить від кількості підприємств, які є джерелами забруднення і виступають потенційними покупцями відповідних дозволів. Чим більша кількість таких суб'єктів господарювання, тим більшою є можливість конкурентної торгівлі.

По суті плата за забруднення довкілля є податком, який сплачують суб'єкти господарювання за право викидати у довкілля кожну одиницю забруднюючих речовин. Він є проявом принципу, закріпленому у міжнародних документах (зокрема, у тексті Римського договору про формування Європейської співдружності 1992 р.), який полягає в тому, що забруднювач довкілля повинен за це платити і тим самим забруднення навколишнього природного середовища переноситься у внутрішні витрати виробництва. Реалізація вказаного принципу дає можливість досягнення двох визначальних і взаємопов'язаних цілей:

1) покриття витрат на компенсацію збитків завданих довкіллю і спонукання суб'єкта господарювання до раціонального використання природних ресурсів;

2) можливість сприяння з боку держави проведенню заходів з охорони навколишнього природного середовища, що попереджає порушення у галузі міжнародної торгівлі і конкуренції.

Для того, щоб досягти другої мети потрібен уніфікований для всіх країн підхід до формування цін на вказані дозволи, а також облік суб'єктами господарювання витрат на екологічні цілі, які повинні закладатися в ціну їх продукції. Це досягається шляхом укладення багатосторонніх міжнародних угод про національні екологічні стандарти виробничої сфери і їх дотримання в системі міжнародних розрахунків та торгівлі.

Досвід економічно розвинутих країн свідчить, що у сутності принципу „хто забруднює, той платить” відбуваються певні зміни. Початково цей принцип застосовувався до промислових виробництв, діяльність яких була пов'язана із забрудненням навколишнього середовища, а з часом його дія поширилася і на підприємства, які займаються експлуатацією природних ресурсів, оскільки вони також у значній мірі виступають забруднювачами довкілля. Таким чином, слідувати даному принципу повинні і природокористувачі, що в кінцевому підсумку сприяє регулюванню природокористування у бік його раціоналізації.

Метою плати за забруднення довкілля як одного із видів податку є відшкодування негативних наслідків, пов'язаних із шкідливими викидами у довкілля, а також шумовим забрудненням. Однак цей інструмент не є універсальним для еколого-економічного регулювання. Досвід світового господарювання свідчить, що шляхом застосування платних дозволів за забруднення навколишнього природного середовища ефективним є екологічне регулювання господарської діяльності тільки великих забруднювачів довкілля. Посилення регулюючої функції дозволів можливе у поєднанні їх з іншими податковими інструментами (наприклад, з податком на продукцію, шкідливу для довкілля).

В Україні плата за забруднення довкілля призначена для оподаткування шкідливих речовин у довкілля і перетворення негативних екологічних ефектів в екологічні витрати. За своєю природою вона поєднує в собі одразу три функції: фіскальну, регулюючу і компенсуючу. Перша функція дає можливість державі нагромаджувати кошти на екологічні заходи, друга - дозволяє стримувати екологічно шкідливу діяльність суб'єктів господарювання, третя - є грошовим відшкодування завданих довкіллю збитків.

Означені функції знаходять свій прояв у наступному:

а) покладання економних збитків, пов'язаннях із забрудненням довкілля, на тих суб'єктів господарювання, що його завдають. У них вилучається частина прибутку, отримана шляхом експлуатації навколишнього природного середовища, за рахунок якого відбувається відшкодування тієї шкоди довкіллю, що була завдана цим суб'єктом;

б) стимулювання діяльності суб'єктів господарювання до зниження технологічного навантаження на довкілля шляхом освоєння коштів виділених на природоохоронну діяльність (наприклад, будівництво очисних споруд тощо);

в) матеріальне заохочення ефективної природоохоронної діяльності.

Розмір плати за забруднення довкілля (екологічний збір) повинен залежати від рівня і обсягу забруднюючих речовин. В неї входять як плата за викиди забруднюючих речовин у довкілля, так і за розміщення екологічно шкідливих відходів, ліміти, встановлені компетентними державними органами.

Об'єкти екологічного оподаткування поділяються на стаціонарні та пересувні джерела. Для стаціонарних джерел кількість викидів забруднюючих речовин встановлюється ліміти кількості викидів чи розміщення відходів, тоді як для пересувних - обсяги використаного пального, після використання якого утворюються забруднювальні речовини.

Встановлення норм викидів у довкілля і розміщення екологічно шкідливих відходів залежить від значення природних ресурсів, що підлягають забрудненню (загальнодержавного або місцевого).

Далі варто звернутися до аналізу функціонування екологічного збору за забруднення довкілля. Якщо наприкінці 2000 р. суб'єкти господарювання в Україні сплачували трохи більше третини пред'явлених екологічних зборів (36,2 %), то у наступних роках почалося різке зростання (2001 р. - 64,2 %; 2002 р. - 68,6 %; 2003 р. - 86 %; 2004 р. - 88,7 %; 2005 р. - 97,6 %; 2006 р. - 85,4 %; 2007 р. - 102,7 %) [199, c. 536]. За виключенням 2006 р. відбувалося щорічне збільшення плати екологічного збору, і цим створювалися передумови для ефективної політики у сфері збереження і відновлення ресурсів довкілля. Втім, у 2008 р. цей показник знову знизився до 97,8%.

Питому вагу надходжень від екологічного збору ілюструє таблиця 2.15.

З наведених у таблиці даних можна переконатися, що екологічний збір за забруднення навколишнього природного середовища становить дуже незначну частику бюджетних надходжень: у 2002 -2008 рр. вона знаходилася в межах від 0,28 до 0,5 %. Це є свідченням того, що даний збір не виконує свого призначення перетворювати негативні зовнішні ефекти у внутрішні витрати виробництва, тобто у ціноутворенні на продукцію підприємств-забруднювачів довкілля не в повній мірі знаходить своє відображення шкода завдана навколишньому середовищу. Але одночасно можна стверджувати, що цей інструмент є досить дієвим у плані застосування стягнень. Його корисними для природоохоронної діяльності якостями є: 1) досягнення цільового використання коштів через систему державного та місцевих екологічних фондів; 2) встановлення підвищеної плати за перевищення квот на викиди забруднюючих речовин у навколишнє природне середовище; 3) невключення зборів за перевищення лімітів на забруднення довкілля до валових витрат суб'єктів господарювання.

Таблиця 2.15

Частка надходжень екологічного збору у загальних надходженнях зведеного бюджету України у 2002 - 2008 рр., млн. грн. [199, c.54, 536]

Недоліками діючого в Україні екологічного збору є низький рівень нормативів, що не сприяє стимулюванню підприємств до обмеження шкідливих викидів. Наслідком такого стану справ стало те, що з початку 2000-х рр. спостерігається тенденція до збільшення викидів шкідливих речовин в атмосферу. Якщо у 2000 р. у атмосферне повітря викидалося 5906,6 тис. т забруднюючих речовин, то у 2008 р. - вже 7210,3 тис. т. У перерахунку на 1 кв. км території це становить відповідно 9,8 і 11,9 т [199, c.522-523].

Встановлення занижених розмірів екологічного збору порушує основний принцип такого еколого-економічного інструменту, оскільки встановлена сума зазвичай є значно нижчою, ніж збитки, які завдаються навколишньому природному середовищу. Таке становище пояснюється тим, що українські уряди в цілому проявляли зацікавленість у зростанні ділової активності в країні, відтісняючи екологічні чинники на другий план. Головним моментом еколого-економічного регулювання є те, щоб нормативи зборів за забруднення навколишнього природного середовища дорівнювали обсягу дійсних збитків, завданих довкіллю і виражених у грошовому вимірі [26, c.16].

Отже актуальним на сьогоднішній день є поступове підвищення плати за забруднення довкілля, що спонукатиме суб'єктів господарювання до більш безпечної в екологічному вимірі діяльності. Така діяльність зокрема полягає у впровадженні екологічно безпечних технологій, а також раціональному використання природних ресурсів із застосуванням систем екологічного контролю та сертифікації.

Однак плата за забруднення навколишнього природного середовища лише сприяє в цілому зменшенню обсягів шкідливих викидів та відходів, і нею не враховуються інші шкідливі наслідки господарської діяльності від забруднення довкілля у регіональному, соціальному і економічному вимірах. Проблема збільшення вказаних платежів полягає у створенні адекватних нормативів, якими б враховувалися регіональні особливості природокористування і обсяг завданих екологічних збитків.

Повертаючись до проблеми розмірів екологічного збору, слід відзначити, що його впровадження відбулося на початку 1990-х рр., коли вітчизняні підприємства перебували у дуже скрутному фінансовому становищі (до того ж економічний спад об'єктивно значно знижував техногенне навантаження підприємств на довкілля через скорочення виробництва). Занижені розміри відповідали тим умовам, але з початком економічного зростання на початку 2000-х рр. така ситуація з екологічними платежами потребувала змін, які не були здійснені.

Актуальною залишається і проблема гнучкості податкового екологічного механізму задля стимулювання екологічно безпечних підприємств. Так підприємствам, шкідливі викиди яких менше встановлених лімітів можна було б повертати частину сплаченого ними екологічного збору або взагалі зменшувати для них його розмір. Навпаки для підприємств з підвищеним рівнем екологічної небезпеки, що проявляється у перевищенні встановлених нормативів викидів шкідливих речовин доцільно встановити прогресивну шкалу нарахування екологічного збору, щоб стимулювати зниження ними таких викидів і заохочення до впровадження екологічно безпечніших технологій.

Одним із недоліків чинного екологічного збору виступає те, що він поширюється тільки на механічні викиди (тобто викиди забруднюючих речовин у довкілля або розміщення відходів). Але ним не охоплюються інші категорії забруднення довкілля немеханічного характеру, зокрема, шкідливі шумові, ультразвукові, енергетичні, електромагнітні та інші подібні негативні зовнішні ефекти. Таким чином, функціонування екологічного збору потребує суттєвого коригування.

Ефективність функціонування еколого-економічного регулюючого механізму залежить і від розподілу коштів, які поступають від екологічного збору. На сьогоднішній день кошти, що надходять від плати за забруднення довкілля розподіляються у такій пропорції:

місцеві бюджети (міські, сільські, селищні) - 20 %;

обласні бюджети і бюджет Автономної Республіки Крим - 50 %;

Державні фонди охорони довкілля - 30 %.

У містах загальнодержавного підпорядкування (Києві і Севастополі) 70 % від загальної суми екологічного збору перераховуються до фондів охорони навколишнього природного середовища, утворені в складі бюджетів вказаних міст.

Наведений розподіл коштів, отриманих від збору за забруднення довкілля закріплений у Законі України „Про внесення змін і доповнень до Закону України „Про охорону навколишнього природного середовища” від 5 березня 1998 р. До прийняття цього нормативного акту співвідношення становило 70, 20 і 10 %.

Зміна цього співвідношення розподілу зазначених коштів була зумовлена такими причинами. Відомо, що в населених пунктах більшість забруднюючих довкілля джерел знаходиться поблизу їх адміністративних кордонів (тобто на околицях). Розміщення забруднюючих джерел зумовлено також технічними нормативами, зокрема, напрямками вітрів, що панують у даному місці протягом року, висотою труб через які здійснюються ці викиди, щоб вони розсіювалися за межами компактного проживання людей за межі населеного пункту. Викиди забруднюючих речовин у водні об'єкти вимагається здійснювати нижче за течією від населених пунктів або на великій відстані від морського узбережжя. Таким чином прилеглі до населених пунктів території забруднюються в більшій мірі, ніж самі населені пункти. Саме тому головні природоохоронні заходи відносяться до компетенції обласної влади, які й отримують половину коштів від зборів за забруднення довкілля.

Антропогенний вплив на навколишнє природне середовище не вичерпується тільки його забрудненням. У господарській діяльності важливе значення має використання природних ресурсів, більшість з яких мають не відновлюваний характер. Таким чином, ще одним податковим інструментом, який повинен сприяти екологічній спрямованості господарської діяльності виступає плата за спеціальне використання природних ресурсів, яка за своєю сутністю є різновидом ренти.

На відміну від збору за забруднення навколишнього природного середовища, сума якого повинна дорівнювати грошовому виміру шкоди завданої довкіллю, ціна збору за спеціальне використання природних ресурсів повинна містити суму, що перевищує мінімальну ціну, яка включає у себе виробничі витрати і певний рівень прибутковості, що є достатнім для залучення капіталовкладень у галузь з видобутку даного природного ресурсу. Ця додаткова вартість є ресурсною рентою.

Ресурсна рента є частиною вартості ресурсу, який перебуває у власності суспільства. Держава має право на вилучення цієї ренти з прибутку підприємств як плату за користування ресурсами, що їй належали.

Оскільки плата за спеціальне використання природних ресурсів є за своєю природою рентою, то треба розглянути останню категорію з точки зору сучасної економічної науки. Остання визначає ренту як частину прибутку, зумовлену використанням природного ресурсу в процесі виробництва [222]. Головною характеристикою доходу від отримання ренти виступає те, що його виникнення зумовлене обмеженістю та вичерпністю властивостей природного об'єкта і що рентний дохід є постійним, тобто стійким у часі [52].

Наведене визначення породжує проблему виділення із прибутку тієї його частини, що походить від використання природного ресурсу (як одного з факторів виробництва разом з працею та капіталом) - ренти. Отже треба брати до уваги системний ефект, який виражається у перебільшенні результату системи факторів виробництва в цілому над їх сумою.

Основними функціями збору за спеціальне використання природних ресурсів є:

фіскальна, оскільки даний збір спрямований на вилучення ресурсної ренти, що виступає реалізацією права власності на природні ресурси. При цьому система оподаткування має будуватися так, щоб стимулювати інвестування для збільшення надходжень від податку на прибуток, отриманий внаслідок використання ресурсів;

регулююча, оскільки плата за використання природних ресурсів має спонукати суб'єктів господарювання до їх раціонального (економного) використання, що взагалі виступає основною метою, а перерозподіл збору за використання ресурсів має проводитися шляхом застосування різних елементів фінансової системи.

Вітчизняне законодавство передбачає, з одного боку, фіскальне використання платежів за користування природними ресурсами, що забезпечує стягнення цих платежів, які виступають джерелом фінансування заходів з відновлення природних ресурсів, а з іншого - регулювання їх раціонального використання.

В Україні передбачена тільки плата за спеціальне використання природних ресурсів, тоді як загальне їх використання є безкоштовним. Спеціальне використання природних ресурсів є наданням їх у володіння, використання або оренду на основі відповідних дозвільних документів (наприклад для розробки надр - це ліцензія, а для використання лісових ресурсів порубочного квитка). Вказана плата виконує і компенсаційну функцію, оскільки вона відшкодовує витрати на збереження природних ресурсів.

Збір за спеціальне використання природних ресурсів диференційований і має такі різновиди:

плата за землю;

плата за спеціальне використання водних ресурсів;

плата за спеціальне використання рибних та інших водних живих ресурсів;

плата за спеціальне використання лісових ресурсів і земель лісового фонду;

плата за спеціальне використання диких тварин;

плата за використання надр для видобутку корисних копалин;

плата за використання надр, не пов'язаного з видобутком корисних копалин.

Правовим підґрунтям зборів за спеціальне використання природних ресурсів виступає Конституція України, в якій вказується, що „земля, її надра, атмосферне повітря та інші природні ресурси, які знаходяться в межах її території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності українського народу. Від імені українського народу права власності здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України” [123]. Основи платного використання природних ресурсів були закладені в законі України „Про охорону навколишнього природного середовища” 1991 р. Пізніше більш детальна регламентація збору за спеціальне використання природних ресурсів знайшла своє відображення у Кодексі законів про надра, Земельному, Водному, лісовому кодексах, а також у Законах України „Про тваринний світ” та „Про охорону атмосферного повітря”.

Якщо звернутися до зведеного бюджету України, то можна переконатися, що найбільш значною складовою зборів за спеціальне використання природних ресурсів виступає плата за землю. Це пояснюється тим, що раціональне використання та охорона земельних ресурсів є одним із пріоритетних завдань, що стоять перед сучасним суспільством. Така значущість земельних ресурсів зумовлена тим, що вони дають людству 98 % продуктів харчування. На 1 січня 2009 р. український земельний фонд становив близько 60,4 млн. га. Розподіл земельного фонду України наведений у таблиці 2.16.

Таблиця 2.16

Розподіл земельного фонду України станом на 1 січня 2009 р [199, c.517]

Розглядаючи плату за використання земельних ресурсів, можна стверджувати, що в Україні існує сприятлива ситуація для вилучення земельної ренти. В Україні наявна значна кількість земельних ділянок, за користування якими можна стягувати ренту. Існує чітка систематизація показників, які дають вичерпну характеристику ділянок землі у аспектах, що є важливими для вилучення ренти. У випадку продажу земельних ділянок на ринку, їх ринкова ціна тісно пов'язана з рентою. До того ж, проблема пошуку ділянки, яка б мала схожі природні властивості зазвичай вирішується досить просто. До цього можна додати те, що кількість способів використання землі є обмеженою (земля зокрема використовується у сільськогосподарських, промислових, рекреаційних будівельних чи заповідних цілях), а ділянки зручно розподіляти так, що кожна з них може відповідати тільки одному із способів її експлуатації. При такому розподілі оцінка витрат, в яких існує потреба для перетворення земельної ділянки із одного виду в інший може бути здійснена цілком достовірно.

В Україні земельна рента має форму плати за землю, яка складається із двох частин: орендної плати та земельного податку. Але при цьому у даного збору існує значний недолік, який полягає в тому, що кошти отримані від нього не завжди використовуються за цільовим призначенням, оскільки норми відносно цього з 2000 р. щорічно призупиняються законами про річний бюджет України. Динаміка надходження плати за землю у 2002 - 2007 рр. наведена у таблиці 2.17.

Із наведених даних видно, що протягом проаналізованого періоду, незважаючи на номінальне зростання, частка надходжень коштів від плати за землю має стійку тенденцію до зниження відносно всіх, що пояснюється негнучкістю механізму встановлення розмірів цього збору.

Аналіз механізму вилучення плати за землю в Україні дозволяє зробити висновок, що збір даного податку є формальним інструментом екологічного регулювання, оскільки дія про цільове використання коштів (на екологічні цілі) від плати за землю призупинена. Тому вона зараз виступає тільки в якості ренти, коштами якої відбувається фінансування видатків, не пов'язаних з екологією. Таким чином, вказаний податковий інструмент виконує суто фіскальні функції і забезпечує отримання державою плати, а не виступає джерелом фінансування заходів з охорони навколишнього природного середовища.

Таблиця 2.17

Динаміка надходження плати за землю у 2002 - 2008 рр. [199, c.54]

Актуальним на сьогоднішній день є не тільки відновлення цільового використання плати за землю, а й вдосконалення регулюючої функції цього податку в бік стимулювання скорочення орних площ і підвищення ефективності їх використання. Це пояснюється тим, що в Україні наявна значна кількість розорених ґрунтів, для відновлення яких потрібні значні матеріальні і трудові ресурси. Таким чином, ставки плати за землю повинні стимулювати таку спрямованість господарювання на землі і поєднуватися із державною підтримкою тих сільськогосподарських виробників, які здійснюють раціональне використання земельних ресурсів, що перебувають в їх віданні чи володінні.

Ще одним важливим і перспективним у плані нагромадження коштів на здійснення екологічних заходів різновидом плати за спеціальне використання природних ресурсів є збір за спеціальне використання надр. Це зумовлюється тим, що Україна є однією з провідних держав світу за кількістю мінерально-сировинних ресурсів, володіючи 5 % світових запасів корисних копалин, загальна вартість яких становить 11 трлн. дол. США.

Однак на сьогоднішній день платежі за використання надр в Україні мають низьку питому вагу у податкових надходженнях, яка в 5 разів менше, ніж надходження коштів від плати за землю. Більш того, спостерігається тенденція до зменшення питомої ваги збору за користування надрами у вартості товарної продукції, що визначається видом сировинно-мінеральних ресурсів і ступенем технологічної переробки у ланцюгу „сировина - товарна продукція” коливається від 0,2 % для будівельної мінеральної сировини до 5% - для руд кольорових металів. Оскільки при розрахунку нормативних значень можуть застосовуватися занижуючі коефіцієнти, то в середньому збори за користування надрами у вартості товарної продукції складають приблизно 1% [1, c.211]. Таке становище, а також низька питома вага плати за використання надр у структурі податкових надходжень консолідованого бюджету є наслідком низьких величин нормативів за використання надр. З точки зору державної підтримки гірничо-металургійного промислового комплексу такий крок може бути виправданим. Однак при цьому відбувалося значне зростання цін на його продукцію, яка збільшилася більш ніж вдвічі. При цьому вартість плати за користування надрами збільшилася у дуже незначній мірі, а це в свою чергу загрожує зведенню нанівець регулюючої функції цього збору, що не сприяє раціональному використанню підприємствами гірничо-металургійного комплексу сировинних ресурсів.

Що ж до використання коштів, отриманих за користування ресурсами надр, то тут спостерігається та ж сама ситуація, що й з платою за землю. Тобто і в даному випадку відсутнє спрямування отриманих коштів на фінансування екологічних заходів. Відбувається просте вилучення із сировинного сектору рентного прибутку, який просто „розчиняється” у бюджеті, а не використовується задля досягнення екологічних цілей. Тобто, можна говорити тільки про фіскальну функцію цього збору. Особлива актуальність проблеми плати за спеціальне використання сировинно-мінеральних ресурсів полягає в тому, що вони відносяться до невідтворювальних ресурсів.

Аналогічна картина наявна і з платою за спеціальне використання водних ресурсів, за запасами яких Україна вважається однією з найменш забезпечених у Європі, оскільки на одну людину в ній приходиться всього 1 тис. кубічних метрів води, тоді, як, наприклад для Швеції і Німеччини цей показник становить - 2,5, для Великобританії - 5,0 а для європейської частини Росії - 5,9.

Вилучення природної ренти за користування водними ресурсами відбувається у вигляді плати за спеціальне користування водними ресурсами. Вона як і плата за землю та плата за спеціальне використання надр також піддається тенденції до зниження питомої ваги у загальній масі податкових надходжень. Якщо у 1998 р. ця питома вага становила 0,62 %, то у 2004 р. всього 0,51 % [1, c.215].

Плата за спеціальне використання водних ресурсів також виступає суто фіскальним інструментом, оскільки використання отриманих від неї коштів на екологічні цілі також не є обов'язковим. А занижені ставки за водокористування зводять регулюючу функцію цього збору нанівець і не сприяють раціональному використанню водних ресурсів суб'єктами господарювання.

Виходячи з аналізу дії механізму збору за спеціальне використання природних ресурсів стає очевидним, що він потребує вдосконалення. Воно має відбуватися у таких напрямках:

а) поступове збільшення ставок плати за спеціальне природокористування;

б) спрямування зібраних за допомогою цих зборів коштів на екологічні потреби;

в) повернення частини плати за спеціальне використання природних ресурсів тим суб'єктам господарювання, які не вичерпують встановлені ліміти на забруднення навколишнього середовища.

Для вирішення цих завдань існує потреба у теоретичній переробці самої моделі еколого-економічного регулятивного механізму, за допомогою якого не тільки стримувалося б забруднення навколишнього природного середовища, здійснювалося б раціональне природокористування з врахуванням потреб ринкової економіки, а який сприяв би цілковитому зменшенню технологічного навантаження на довкілля. У цьому плані може бути корисний досвід економічно розвинутих країн в екологічному регулюванні господарської діяльності, в яких функціонують механізми, що можуть сприяти покращенню екологічної ситуації в Україні.

У першу чергу слід зазначити, що в країнах Європейського союзу (таких як Данія, Німеччина, Нідерланди, Італія, Швеція, Фінляндія та Великобританія) у 1990-х рр. відбувалися перетворення, спрямовані на посилення екологічної спрямованості оподаткування. В контексті цих перетворень відбувалося збільшення ставки екологічних податків, а також розширювався їх перелік. Однак в процесі здійснення зазначених заходів не було зростання загального податкового навантаження, оскільки одночасно був знижений податок на доходи фізичних осіб та зменшений розмір відрахувань із фонду заробітної плати.

Крім того, одночасно із збільшенням переліку екологічних зборів та їх ставок (в першу чергу, це стосується ставок податків на ті види виробництва і товари, які містять у собі підвищену небезпеку забруднення і знищення навколишнього природного середовища), що мало сприяти згортанню екологічно шкідливих виробничих процесів та виробництва небезпечних для довкілля товарів і одночасно технологічному оновленню з метою екологізації виробничих процесів та випуску екологічно безпечних товарів-замінників. Ще однією ціллю такого реформування було те, що воно було спрямоване на цільове використання коштів з метою спрямування їх на проведення екологічних заходів з ліквідації раніше завданої шкоди (тобто мало компенсаційну спрямованість).

Результатом перетворень у сфері екологічного оподаткування було те, що відбулося штучне зниження конкурентоздатності тих виробництв, які містять у собі потенційну загрозу забруднення навколишнього природного середовища (в першу чергу це стосується підприємств гірничо-видобувного та металургійного комплексів, виробництв пестицидів та мінеральних добрив, нафтопродуктів тощо). Наслідком такої політики стало не тільки скорочення екологічно шкідливих виробництв, а й експорту їх продукції. Але при цьому відбувалося вивільнення ресурсів, які спрямовувалися в екологічно безпечні сектори економіки, а отже й покращувалася якість довкілля.

Крім мети зменшення екологічного забруднення реформа екологічного оподаткування вплинула на збільшення попиту на працю та зайнятості через зменшення вартості робочої сили. На початковому етапі перетворень позитивний ефект від збільшення пропозиції праці та зменшення витрат на неї врівноважувався зменшенням доходів виробників внаслідок зростання екологічного оподаткування.

Однак зростання податків екологічної спрямованості не завжди виступає свідченням пріоритетності захисту довкілля у податковій політиці. Так, оподаткування енергетичних ресурсів часто використовувалося тільки як засіб регулювання їх імпорту або експорту і не було інструментом екологічного регулювання. Крім того, частка екологічних податків залежить від загальної структури системи оподаткування, а також впливу прямих податків та соціальних внесків. Високе співвідношення не може вважатися свідченням досягнення цілей екологічної політики. Це пояснюється тим, що податки екологічного спрямування виступають ефективним стимулом, то вони зменшують використання шкідливих для довкілля товарів, а отже відбувається звуження бази оподаткування, що у свою чергу призводить до зменшення обсягу екологічних податкових надходжень. До того ж екологічне оподаткування енергетичних ресурсів має своїм наслідком перерозподіл податкового навантаження з праці на споживання енергії.

Регулююча функція екологічних податків в країнах Європейського союзу розцінюється як головна, тоді як фіскальна - другорядною. Екологічне оподаткування використовується в якості фінансового інструменту, що спроможний у разі необхідності сприяти досягненню екологічних цілей і виправленню негативних наслідків ринкового господарювання для навколишнього природного середовища. Разом з тим, використання екологічного оподаткування для запобігання негативним зовнішнім ефектам і перетворення їх у внутрішні для екологічно шкідливих підприємств може призвести до того, що екологічна ефективність увійде в протиріччя з ефективною і взаємодоповнюваною податковою системою, оскільки, як вказувалося вище, зменшення технологічного тиску на довкілля призводить і до зменшення надходжень екологічних податків. Отже, у країнах Євросоюзу існує нагальна потреба в координації екологічного оподаткування з метою досягти взаємодоповнюваності систем оподаткування.

Під екологічними податками в Європі розуміються податки, в яких базою оподаткування є фізичні величини конкретного фактору негативного впливу на навколишнє природне середовище. Екологічні податки в країнах Євросоюзу поділяються на чотири категорії. Це, зокрема, податки: 1) на транспорт; 2) на забруднення довкілля; 3) на енергетичні ресурси; 4) за спеціальне використання природних ресурсів. Для того, щоб віднести той чи інший вид податку до екологічних, не обов'язково вказувати на його функцію (фіскальну чи регулюючу). Тому такі податки називаються терміном „податки, що мають відношення до екологічних”.

До податків на енергетичні ресурси входять податки на енергоносії як для стаціонарних цілей, так і для транспорту. У стаціонарному використанні використовуються здебільшого вугілля, мазут, електрика і природний газ, а на транспорті - бензин і дизель. Податки на атмосферне забруднення вуглекислим газом відносяться до податків на енергетичні ресурси, а не до категорії податків на забруднення. Це зумовлено певними причинами, головною з яких виступає те, що для статистики можна не ідентифікувати окремо податки на викиди вуглекислого газу окремо від податків на енергоресурси, оскільки споживання енергетичних ресурсів супроводжується викидами вуглекислого газу.

Податки на транспорт головним чином вважають податками, пов'язані з використанням пересувних засобів. В Україні їх не відносять до розряду екологічних. Податки на інші засоби пересування (зокрема, літаки) і пов'язані з ними транспортні послуги (зокрема, збори на чартерних рейсах) також відносяться до даної категорії, коли вони узгоджуються із загальним визначенням екологічних податків. Поняття „транспортний податок” може вводити в оману, оскільки їх найбільш важливу частку складає оподаткування пального для транспортних засобів, яке входить до категорії податків на енергетичні ресурси. Таким чином, транспортний податок відповідає даній групі податків.

Базою податків за забруднення навколишнього природного середовища, а також за спеціальне використання природних ресурсів виступають викиди забруднюючих речовин у повітря та водні ресурси, а також розміщення відходів та шумові викиди. Виключенням вважається тільки податок на викиди вуглекислого газу, який, як вказувалося вище, відноситься до групи податків на енергетичні ресурси. Однак існує питання з приводу того, чи має екологічно шкідливі наслідки сам по собі видобуток природних ресурсів. Проте всі погоджуються, що він може призвести до виникнення екологічних проблем, зокрема до земельної ерозії чи забруднення землі.

Корисним для українських умов буде впровадження такого важеля еколого-економічного регулювання, як угода про розподіл продукції, що ґрунтовно описана у праці Ю. Бобилева [23].

Витрати суб'єктів господарювання, зумовлені угодами про розподіл продукції, компенсуються їм частиною видобутих на даному родовищі мінеральних ресурсів. Компенсаційна частка видобутих мінеральних ресурсів оговорюється в угоді. На сьогоднішній день у більшості країн, в яких знайшли своє застосування угоди про розподіл продукції, ця частка знаходиться в межах від 20 до 50 %, хоча у ряді випадків може й виходити за ці межі. Важливо відзначити й те, що компенсаційна частка зазвичай є вищою там, де існують більш складні геологічні умови видобутку мінеральних ресурсів або ставиться у залежність від рівня видобутку. Частина, яка залишилася, розподіляється між підприємством та державою. Пропорції такого розподілу є індивідуальними для кожної країни. В ряді країн, до яких відноситься і Україна, в угоду про розподіл продукції включаються зобов'язання суб'єкта господарювання про сплату роялті.

При укладенні угод про розподіл продукції доцільним вважається встановлення спеціального режиму оподаткування, яким передбачається особливий порядок сплати податків, а сплата деяких з них замінюється розподілом продукції між суб'єктом господарювання та державою. Розмір та умови сплати податків за використання надр при виконанні угоди про розподіл продукції встановлюється тими ж самими угодами.

Головним недоліком угод про розподіл продукції виступає їх індивідуалізація. Враховуючи те, що в Україні існує дуже високий рівень корупції, не виключається те, що деякі суб'єкти господарювання можуть отримати необґрунтовано високі пільги для реалізації своїх проектів, що, у свою чергу, означає втрати держави від розробки родовищ мінеральних ресурсів, які перебувають в її власності.

Правовим підґрунтям режиму угод про розподіл продукції в Україні виступає закон України „Про угоди про розподіл продукції” від 16 вересня 1999 р. [89]. Ним регулюється інвестиційна діяльність у галузі використання надр, а також відносини, які виникають у зв'язку з пошуком, розвідкою та видобутком сировинно-мінеральних ресурсів на території України, а також у межах її континентального шельфу та виключної (морської) економічної зони на умовах угод про розподіл продукції. Однак прийнятий ще десять років тому цей закон на сьогоднішній день не діє, оскільки відсутні конкретні механізми його реалізації, що мусять регулюватися підзаконними актами компетентних органів.

Хоча угоди про розподіл продукції мають значні недоліки організаційного плану, вони можуть бути для України дієвим важелем для залучення інвестицій у галузь розробки сировинно-мінеральних ресурсів, а кошти, отримані від реалізації їх державної частки, могли б бути спрямовані на екологічні цілі.

Таким чином, на сьогоднішній день для України стає актуальним запозичення світового досвіду еколого-економічного регулювання виробництва і вдосконалення вітчизняної екологічної політики з метою стимулювання раціонального використання природних ресурсів та охорони навколишнього природного середовища, що виступає однією із найважливіших складових модернізації вітчизняної економіки.

2.4 Вплив податкових чинників на формування доходів та заощаджень населення

Важливим аспектом застосування регулюючої функції податкової системи виступає її здатність до впорядкування економічних взаємовідносин суб'єктів господарської діяльності, домогосподарств та фізичних осіб. Останні є платниками податків, тому держава здатна упорядковувати їх взаємовідносини шляхом регулювання потоків обмежених економічних ресурсів. В.-Б. Занг вказує, що „нестійкість конкурентної системи може призвести до нерівності людей... Внаслідок нестійкості капіталістичної економіки деякі можуть стати дуже заможними, не працюючи, навіть якщо зірвали успіх лише одного разу, тоді як інші будуть жити у злиднях при постійній важкій праці” [90, c.298-299]. Тому застосування податкових інструментів необхідне для того, щоб нівелювати хаотичні соціальні явища, породжувані економікою ринкового типу.

Дослідження податкових інструментів впливу на соціальний розвиток має особливе значення, оскільки життєдіяльність суспільства завжди пов'язана з розвитком економічної сфери. Об'єктом вивчення у даному випадку виступає не тільки вплив дії податкової системи на нагромадження „людських ресурсів”, які є фактором виробництва, а й вплив соціальних механізмів на економічний розвиток. В контексті вирішення цього питання виникає необхідність у системній оцінці соціальної складової економічного розвитку на основі дослідження чинників, що впливають на формування доходів, витрат та заощаджень населення. Останні, як відомо, виступають важливим джерелом інвестиційних ресурсів для розвитку економіки.

На початковому етапі незалежності України відбувалися деструктивні економічні процеси, характерні для економічного розвитку всіх країн пострадянського простору. Вони характеризувалися руйнуванням традиційних економічних зв'язків і зростанням фінансової неспроможності підприємств і, як наслідок, катастрофічним зниженням доходів населення, які хоч і зростали у номінальному вимірі, але реально продовжували тривале падіння. Великомасштабна соціально-економічна криза супроводжувалася розвитком гіперінфляції, яка породжувалася як неконтрольованою грошовою емісією, так і різким зниженням обсягів виробництва. Цей період вважається періодом первісного нагромадження капіталу. Він супроводжувався сильною диференціацією населення за рівнем отримуваних доходів. Значна частина людських ресурсів, як основна складова продуктивних сил, в такій ситуації або залишила країну або (здебільшого) знайшла собі працевлаштування у тіньовому економічному секторі, головною характеристикою якого виступає приховування доходів від оподаткування. Така поведінка платників податків була цілком закономірною, оскільки це відбувалося в умовах, коли держава виявилася неспроможною здійснювати ефективний соціальний захист населення. Тобто тут спрацьовувала модель раціональної поведінки платника податків, в якій простежується взаємозалежність між сплаченими податками та зворотним потоком суспільних благ [43]. Відхід у тінь доходів фізичних осіб звужувала податкову базу держави і зменшувала їх інвестиційний потенціал.

Ситуація в економічній сфері почала вирівнюватися тільки починаючи з 1996 р., коли грошова реформа, що супроводжувалася введенням нової національної грошової одиниці (гривні), припинила розвиток гіперінфляційних процесів завдяки проведенню ефективної грошово-кредитної політики та впровадження жорстких бюджетних обмежень, що стосувалися всіх рівнів господарської діяльності. З цього часу поступово почала виникати протилежна тенденція, яка полягала у збільшенні реальних доходів населення, якій не завадила і фінансова криза 1998 р. До того ж, знецінення національної валюти під час цієї кризи активізувало експортну діяльність українських підприємств, що сприяло початку зростання вітчизняного валового внутрішнього продукту, а це, в свою чергу, позитивно вплинуло на пропорції розподілу та зростання реальних доходів населення, динаміка яких відображена у табл. 2.18.

Таблиця 2.18

Динаміка доходів, витрат та заощаджень населення з інфляцією та ВВП у 2002 - 2008 рр. [199, c. 26, 72, 395]

З даних, наведених у таблиці, чітко простежується стійке зростання доходів та витрат населення, а також валового внутрішнього продукту. Це цілком закономірно, тому що при зростанні ВВП відбувається і зростання доходів населення, принаймні в агрегованому вигляді. Більш цікавою є проблема того, як відбувається розподіл сукупного доходу всередині суспільства на такий фактор виробництва, як праця, тобто між його окремими категоріями.

Одночасно із зростанням номінальних доходів відбувалося і зростання витрат населення на споживання, але разом з тим з даних таблиці 2.18 можна переконатися, що хоча у 2002-2008 рр. також відбувалося зростання заощаджень населення, але вона не було такою сталою і, як можна переконатися з даних наведеної таблиці, ця тенденція час від часу зазнавала спадів.

Слід також звернути увагу на те, що темпи приросту доходів та витрат випереджають темпи приросту ВВП. Це виступає свідченням змін механізму розподілу первинного доходу в економіці і виникнення нової моделі поведінки споживачів, оскільки разом з реальним економічним зростанням відбувалося і зростання реальних доходів населення (звичайно ж і при зростанні номінальних доходів). А це, у свою чергу, призводило до зростання споживання товарів і послуг. Разом з тим, зростання реальних доходів не було настільки вагомим, щоб породити тенденцію стійкого зростання заощаджень. Таким чином, для того, щоб тенденція до зростання заощаджень стала стійкою, необхідне подальше випередження темпів зростання реальних доходів над темпами зростання валового внутрішнього продукту. На сьогоднішній день в Україні рівень реальних доходів на одну особу є недостатнім для того, щоб відбувалося формування заощаджень як потужного інвестиційного ресурсу.

Це доводиться порівнянням розміру середньої заробітної плати із прожитковим мінімумом. Останній є вартістю набору продуктів харчування, достатнього для нормального функціонування людського організму, а також мінімального набору непродовольчих товарів та послуг, що необхідні для задоволення основних соціальних та культурних потреб особи [87].

Для зазначеного вище порівняння слід скористатися даними таблиці 2.19, де наводиться динаміка середньої номінальної, середньої реальної заробітної плати в Україні, а також прожиткового мінімуму та індексу споживчих цін у 2002 - 2008 рр.

Таблиця 2.19

Інфляція, середня номінальна заробітна плата,ре6альна заробітна плата і прожитковий мінімум в економіці України у 2002 - 2008 рр. [199, c.72, 395]

На діаграмі це виглядатиме таким чином (рис. 2. 1.):

Рис. 2.1. Середня номінальна заробітна плата, реальна заробітна плата і прожитковий мінімум в економіці України у 2002 - 2008 рр.

З наведеної таблиці та діаграми, яка її ілюструє, видно, що у 2002 р. розмір реальної заробітної плати лише у незначній мірі перевищував мінімальний прожитковий мінімум, тобто у кожного окремого громадянина, що отримував середню заробітну плату не було можливостей для того, щоб накопичувати заощадження. Але оскільки заощадження все ж існували, то їх походження пояснюється здебільшого переважанням тіньового характеру доходів, які звичайно не відображаються в офіційних статистичних даних. Однак, в подальшому у зв'язку з уповільненням інфляційних процесів і зростанням обсягів реальної заробітної плати різниця між нею та мінімальним прожитковим мінімумом зростала. Наслідком такого стану справ стало те, що почали виникати передумови для формування заощаджень в офіційному секторі вітчизняної економіки. Тобто джерелом заощаджень ставали поряд з неофіційними і офіційно отримані доходи.

Зростання заощаджень населення має своїм наслідком посилення регулюючої функції податків, оскільки воно стане переважним їх платником. Для цього необхідно, щоб відбувалося значне підвищення питомої ваги заробітної плати у складі ВВП, що, у свою чергу, підвищує соціальну мотивацію до його зростання. У цьому полягає сутність соціально орієнтованої моделі економічного розвитку і нової моделі економічного зростання. Крім того, зниження оподаткування прибутку суб'єктів господарювання повинно спричинити зменшення відтягнення їх обігових коштів. Таким чином, використання прибуткового податку в якості інструменту регулювання потребує вирішення проблеми подвійного оподаткування прибутку, який розподіляється підприємством [145, c.84]. Зокрема, це стосується відрахувань з фонду заробітної плати.

Однак у того, щоб заощадження громадян почали реально працювати на розвиток економіки, існують певні перепони. По-перше, з 2005 р. відбувається зменшення темпів економічного зростання. Крім того, в останні роки відбулася різка зміна у розподілі доходів між головними секторами економіки, які значно змінили сегментацію внутрішнього ринку і сформували таку модель економіки, яка спрямована на споживання, а не на розвиток, а тому є безперспективною. До того ж і досі не існує ефективних механізмів перетворення заощаджень громадян в інвестиції і капіталовкладення.

Важливу роль у гальмуванні процесу нагромадження заощаджень відіграє й демографічний фактор. Для того, щоб проаналізувати його треба звернутися до таблиці 2.20.

Таблиця 2.20

Розрахунок динаміки потенціалу заощаджень домогосподарств залежно від кількості членів родини у 2002 - 2007 рр., грн. на місяць.

Хоча з 2002 р. в українській економіці спостерігалося збільшення позитивного розриву між прожитковим мінімумом та номінальною заробітною платою, прожитковий мінімум родини із трьох осіб почав покривати отриманий працездатними членами родини (мати і батько) дохід в розмірі середньої заробітної плати лише у 2004 р. Разом з тим, наведена таблиця свідчить, що у 2007 р. позитивний потенціал для формування заощаджень мали навіть родини, які мали трьох дітей (щоправда, дуже незначний).

Можна також зробити розрахунок з врахуванням і показнику сукупних витрат, які певною мірою корегують розрахунки, наведені у таблиці 2. 16. Для наочності варто навести дані наступної таблиці, яка враховує показник сукупних витрат, який вираховується із показника середньої заробітної плати (табл. 2.21).

Однак у обох наведених таблицях моделюється, так би мовити, ідеальна ситуація, яка не зовсім відповідає дійсності. По-перше, мінімальний прожитковий мінімум, що встановлювався час від часу протягом означеного періоду, як правило, не відповідав визначенню даного показнику у відповідному Законі України і при цьому був меншим ніж реальна вартість набору продуктів харчування, достатнього для нормального функціонування організму людини, а також мінімальний набір непродовольчих товарі та послуг, необхідних для задоволення основних соціальних та культурних потреб особи.

Таблиця 2.21

Розрахунок потенціалу заощаджень домогосподарств залежно від кількості членів родини у 2007 рр. з врахуванням сукупних витрат, грн. на місяць (при середній номінальній заробітній платі 1351 грн. на місяць) [199, c.422].

По-друге, у 2007 р. нараховувалося 23,7 % домогосподарств із середньодушовими доходами на особу меншими за мінімальний прожитковий рівень [199, c.420]. А це у свою чергу також звужує базу для формування заощаджень.

У підсумку необхідно констатувати, що хоча у вітчизняній економіці і намітилися позитивні зрушення у справі зростання доходів населення, доходи його значної частини все ж залишаються вкрай незначними, тобто ще не відповідають соціальним та економічним потребам. Необхідним на сьогоднішній день є подальше підвищення рівня доходів населення, основою якого мусить бути модернізація економіки. І в цьому велику роль має відігравати система оподаткування.