Методологічні засади управління фінансовим потенціалом території

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Сумський державний університет

Методологічні засади управління фінансовим потенціалом території

Монографія

В. Г. Боронос

Суми

Сумський державний університет-2011

УДК 336.131(477)

ББК 65.9(4Укр)26-21

Б83

Рецензенти:

З. О. Луцишин - доктор економічних наук, професор кафедри світового господарства і міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

С.М.Фролов - доктор економічних наук, професор кафедри фінансів і кредиту, директор центру заочної, дистанційної та вечірньої форм навчання Сумського державного університету

С. М. Козьменко - доктор економічних наук, професор, проректор ДВНЗ «Українська академія банківської справи Національного банку України»

Рекомендовано до друку вченою радою Сумського державного університету

(протокол № 5 від 22 грудня 2011)

Боронос В. Г.

Б 83 Методологічні засади управління фінансовим потенціалом території: монографія /

В. Г. Боронос. - Суми: Сумський державний університет, 2011 . - 310 с.

ISBN

У монографії розглядаються основні принципи і засади формування державної фінансової політики, а в її межах - фінансового потенціалу окремих територій. Досліджено існуючі підходи, удосконалено та розвинено теоретико-методологічні заcади і методичні рекомендації щодо визначення та оцінки фінансового потенціалу територій, ефективного управління ним.

Монографія орієнтована на наукових співробітників, практиків державного управління і місцевого самоврядування, аспірантів та студентів економічних спеціальностей. У монографії наведені дослідження, що були проведені у Сумському державному університеті.

політика державний фінансовий територія

ВСТУП

Ефективний розвиток економіки держави неможливий без формування та повноцінного використання економічного потенціалу територій, особливо такої його складової, як фінансовий потенціал. На основі дослідження фінансового потенціалу можна отримати повну інформацію щодо сукупності фінансових ресурсів території як наявних, так і перспективних. Використовуючи дані щодо наявного фінансового потенціалу, з'являється можливість визначити оптимальний варіант розвитку фінансових відносин території - сформувати її оптимальну фінансову політику. Знання рівня, якості, динаміки фінансового потенціалу дозволяють виявляти внутрішні резерви, ширше використовувати фінансові стимули та забезпечувати більш тісний зв'язок між плановими показниками розвитку території та реальними можливостями щодо їх виконання.

У монографії фінансовий потенціал - це «матеріальна база» (сукупність наявних та потенційних фінансових ресурсів) для реалізації надбудови - фінансової політики держави (системи заздалегідь визначених заходів, форм і методів мобілізації, розподілу та використання фінансових ресурсів державними фінансовими інститутами). При цьому фінансова політика розглядається як процес формування, розподілу та перерозподілу фінансових ресурсів для досягнення заздалегідь визначених цілей і завдань.

У монографії дослідження проводиться виходячи з того, що виділення тих чи інших видів фінансової політики повинно відображати цільові орієнтири держави, ті завдання, які вирішуються її конкретними діями. Як основні види фінансової політики держави у роботі розглядаються її ключові складові: бюджетно-податкова політика, грошово-кредитна політика та політика управління державним боргом.

У зв'язку з тим, що фінансова політика в зарубіжних країнах має суттєві відмінності порівняно з вітчизняною практикою і специфічні особливості, досліджено досвід європейських країн у формуванні та реалізації фінансової політики.

У роботі наголошується, що державна фінансова політика України не розробляється і не регулюється єдиним законодавчо-нормативним актом. Більше того, як правило, відсутні й комплексні дослідження її стану з боку уповноважених органів державної влади, а, отже, на державному рівні відсутня чітко і однозначно сформульована мета та завдання щодо її реалізації. У таких умовах можна здійснювати розгляд лише окремих її видів або аналізувати фінансову політику в контексті реалізації завдань загальнодержавної економічно-соціальної політики.

Особливості впровадження державної фінансової політики автором оцінюються виходячи з трактування її сутності та, що найбільш важливо, основних складових частин: бюджетно-податкової політики, грошово-кредитної політики і політики управління державним боргом.

У монографії проведено угальнення численних варіантів структури економічного потенціалу території, що дозволило визначити його складові елементи, одним з яких є фінансовий потенціал. При цьому було запропоновано авторське визначення фінансового потенціалу території: фінансовий потенціал території - це гіпотетична можливість території залучати, створювати та використовувати фінансові ресурси з метою забезпечення її ефективного функціонування та розвитку. Це визначення є поєднанням таких ключових положень: базовою характеристикою потенціалу є «можливість»; можливість є саме гіпотетичною, тобто вона не обов'язково має бути використана; метою реалізації фінансового потенціалу території є просте та розширене відтворення (функціонування та розвиток) даної території; використання, залучення та створення ресурсів уособлюють наявні, незадіяні та нові фінансові ресурси.

За результатами дослідження виділено основні класифікаційні ознаки та види фінансового потенціалу.

Аналіз наукових праць із питань методології оцінки фінансового потенціалу дозволив виділити і ґрунтовно дослідити декілька принципово різних підходів до визначення фінансового потенціалу території: статистичний підхід або метод оцінки фінансових ресурсів, порівняльний підхід, оцінка з використанням макроекономічних показників, аналіз за допомогою спеціальних показників, регресійний аналіз, змішаний підхід. Автором також досліджено їх сутність та особливості використання.

На основі проведеного аналізу простежено динаміку зміни окремих складових і загальної величини фінансового потенціалу Сумської області, здійснено прогнозування можливої його величини в майбутньому.

У монографії запропоновано науково-методичний підхід до побудови механізму, який дозволить здійснювати розрахунки конкретних значень фінансового потенціалу територій. При цьому виокремлюються два виміри фінансового потенціалу: валовий і чистий фінансовий потенціал. Валовий потенціал розглядається як сума потенціалів його складових частин, а чистий потенціал коригується на перехресні фінансові потоки, які виникають між його складовими частинами.

Досліджено проблеми, що виникають при оцінці фінансового потенціалу територій та пов'язані з існуванням фінансових ресурсів у межах країни, які не мають чіткого територіального походження (наприклад, обсяги золотовалютних резервів НБУ). Досліджується необхідність урахування таких особливостей при проведенні оцінки, як отримання зважених показників фінансового потенціалу. Автором також сформовано перелік показників, які свідчать про валовий фінансовий потенціал території.

Результати дослідження подано з використанням значної кількості ілюстративно-графічного матеріалу, статистичних даних щодо запровадження та реалізації фінансової політики держави і використання її фінансового потенціалу.

Монографія може бути рекомендована для фахівців у галузі фінансів і бюджетного менеджменту, а також для теоретиків і практиків місцевого самоврядування. Дослідження також буде корисним для студентів та аспірантів економічних спеціальностей, викладачів і науковців.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ ТА МЕТОДОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФУНКЦІОНУВАННЯ ФІНАНСОВОГО МЕХАНІЗМУ В СИСТЕМІ РЕАЛІЗАЦІЇ ФІНАНСОВОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

1.1 Аналіз системних взаємозв'язків інноваційного розвитку економіки держави та його фінансового механізму в структурі управління фінансовим потенціалом території

Зростаюча з кожним роком залежність розвитку національної економіки від світового господарства, подорожчання паливно-енергетичних ресурсів на міжнародних ринках, а також необхідність більш раціонального використання сировинної бази та трудових ресурсів посилюють важливість активізації інноваційних процесів для підвищення ефективності віддачі наявних на території країни та імпортованих із-за її меж ресурсів, поступового переходу до стандартів економічно безпечного виробництва та споживання з метою гарантування економічної безпеки держави. Для досягнення цілей інноваційного розвитку економіки, внаслідок притаманних йому внутрішніх особливостей, формування адекватних механізмів управління таким розвитком стає стратегічним завданням.

Інновації у сучасній економіці є не просто основним фактором зростання, їх впровадження набуває все більших масштабів і має не тільки виробничо-технічну спрямованість, а також приводить до значних соціально-економічних змін. Дія ефективного механізму управління інноваційним процесом дозволяє сформувати сприятливе до інновацій економічне середовище.

Інноваційний характер розвитку національної економіки потребує досить значних інвестицій у виробництво наукоємної та конкурентоспроможної продукції. Інноваційна діяльність, що зорієнтована на отримання комерційного або соціального ефекту, визначається на основі зіставлення інноваційного попиту та пропозиції. При цьому інноваційний попит пропонується поділяти на потенційний та конкретний. Саме потенційний попит є джерелом інноваційної діяльності в майбутньому та безпосередньо формує інноваційний потенціал території. На противагу, конкретний попит відображає реальні можливості суб'єктів господарювання у провадженні інноваційної діяльності [1].

В умовах поступового переходу національної економіки до інноваційно орієнтованої моделі розвитку особливої актуальності набувають розроблення та реалізації стратегії інноваційного розвитку країни з конкретизацією ключових стратегічних цілей та пріоритетів розвитку економіки, а також практичних аспектів впровадження запропонованих заходів подолання наявних проблем.

Важливо відзначити, що головною метою реалізації стратегії є визначення, обґрунтування і створення механізмів реалізації нової державної інноваційно-інвестиційної політики стосовно здійснення узгоджених змін в усіх ланках національної інноваційної системи, спрямованих на кардинальне зростання її впливу на економічний і соціальний розвиток країни шляхом створення відповідних привабливих внутрішніх умов та підвищення стійкості вітчизняної економіки до тиску зовнішніх умов, викликаних глобалізацією та неолібералізацією економічного життя [2].

Інноваційний потенціал держави можна оцінити за допомогою ряду показників, а саме: мережі наукових організацій, насиченості економіки науковими кадрами та освіченості робочої сили, обсягів фінансування наукової та науково-технічної діяльності, рівня інноваційної активності промислових підприємств та динаміки виробництва високотехнологічної продукції, наявності платоспроможного попиту на інноваційну продукцію [3].

Реалізація інноваційної моделі розвитку національної економіки можлива лише при формуванні та постійному коригуванні системи управління інноваційним потенціалом як на макроекономічному рівні (держава, регіон, місто), так і на мікроекономічному рівні (окремий суб'єкт господарювання).

У зв'язку з цим важливого значення набуває дослідження категоріального апарату управління інноваційним розвитком економіки. Для цього першочергово варто розібратися в сутнісній природі досліджуваних процесів і явищ.

Щодо самого поняття процесу загального управління економічним розвитком, то його практично не виділяють в окрему категорію, а часто асоціюють із поняттям державного регулювання економіки, визначаючи як «систематичний і цілеспрямований вплив держави на економіку з метою оптимізації економічної системи на основі прийняття і реалізації економічної політики» [4]. Як зазначає С. Льовочкін, «регулювальна роль держави ґрунтується на трьох її економічних функціях - забезпеченні ефективності, справедливості та сприянні макроекономічному зростанню» [5]. Про системність підходу в управлінні економічним розвитком наголошує у своїй праці Г. Атаманчук [6], пропонуючи розглядати його як цілеспрямований процес впливу на розвиток економіки та суспільству в цілому.

Беручи до уваги важливість урахування управлінського забезпечення в процесі інноваційного розвитку, необхідно чітко розібратися в сутності поняття «управління інноваційним розвитком економіки», що не знайшло свого широкого відображення в наукових працях. Так, С. М. Ілляшенко у власному дослідженні пропонує процес управління інноваційним розвитком визначати в мікроекономічному сенсі, тобто з позицій суб`єкта господарювання, який здійснює інновації [7]. На противагу даному підходу, О. Пампура розглядає цей процес на всіх рівнях народного господарства [8]. Водночас, І. Рудакова дотримується тієї точки зору, що «державна активність у сфері НДДКР як складова частина економічної політики вирішує також загальне завдання економічного зростання» [9].

Академік І. Лукінов акцентує на необхідності всебічного врахування інноваційної діяльності як фактури соціально-економічної політики управління для забезпечення поступового переходу до сталого розвитку економіки [10]. Про справедливість такого підходу зазначали у згадуваних працях також Й.Шумпетер та С. Глазьєв.

Деякі дослідники стверджують, що «складність управління інноваційним розвитком економіки полягає в тому, що цей процес охоплює різні сфери економічного життя» [11] та «охоплює практично всі сфери соціально-економічного середовища» [12]. Зокрема, Г. Баришева як компроміс між неокласичним та монетаристським підходами щодо державного управління економікою пропонує «синтетичну ліберально-інноваційну політику, що враховувала б особливості як інноваційного характеру, так і інституційну забезпеченість ринкового механізму такого розвитку» [13]. Більше того, наголошують на соціально спрямованому управлінні інноваційним розвитком, невід`ємним елементом якого мають бути екологічні питання [14].

Управління інноваційним розвитком економіки - це достатньо складний та суперечливий процес, який потребує врахування критеріїв та вимог закономірностей системного розвитку. Згідно із системним підходом логічна схема, через яку розкривається зазначений аспект такого управління, будується на взаємодії суб`єкта управління з керованою системою та об`єктом за допомогою відповідного механізму управління (рис. 1.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.1 Механізм управління в системі управління інноваційним розвитком економіки

Суб`єктом управління, в даному випадку, є держава з відповідними органами управління з їх функціями та завданнями, спрямованими на досягнення цілей інноваційного розвитку економіки. У свою чергу, об'єкт управління представлений сукупністю економічних відносин, явищ та процесів, що опосередковують розвиток інноваційної діяльності. Взаємодія між суб`єктом та об`єктами управління здійснюється через установлення цілей, методів та інструментів їх досягнення і контролю за результатами, тобто фактично мова йде про механізм управління.

Оскільки від визначення основних цілей залежить ефективність усієї системи управління, то визначення певного механізму управління інноваційним розвитком допоможе знайти шляхи його подальшого удосконалення.

Доцільність виокремлення фінансового механізму управління економікою як самостійної категорії, на нашу думку, є очевидною, оскільки безпосередньо впливає на всі сфери суспільного життя. Особливо чітко простежується ця взаємодія в умовах ринкової економіки. У результаті широкомасштабного характеру набули дослідження фінансового механізму управління після переходу від адміністративно-командної економіки, де фінанси розглядалися в основному в аспекті державного фінансування розвитку економіки [15, 16, 17].

У контексті загального дослідження теорії фінансів трактування категорії «фінансового механізму» досить часто ототожнюють із поняттям власне фінансів. Зокрема, О. Василик наводить визначення фінансів як економічної категорії, що відображає створення, розподіл та використання фондів фінансових ресурсів, а фінансового механізму як сукупності форм і методів створення та використання цих фондів [18]. При цьому В. Опарін здійснює поділ фінансового механізму на фінансове забезпечення та фінансове регулювання, і основне завдання його вбачає в опосередкуванні фінансів як відносин з приводу створення, розподілу та перерозподілу фондів фінансових ресурсів [19].

Досить поширеним серед дослідників є визначення фінансового механізму, а саме: сукупності методів і форм, важелів та інструментів впливу фінансових відносин на розвиток суспільства [20].

Розділяють також поняття фінансового механізму і фінансово-кредитного механізму, де останній припускає використання певних способів мобілізації фінансових ресурсів, тоді як перший - це весь набір методів та інструментів мобілізації, множення і розподілу цих ресурсів [21].

Існує також думка, що в найбільш узагальненому визначенні фінансовий механізм необхідно розглядати як сукупність методів створення та використання фондів фінансових ресурсів з метою забезпечення різних потреб держави, суб'єктів господарювання і населення.

Критичний аналіз наведених визначень фінансового механізму дозволяє стверджувати про односпрямованість у трактуванні, а саме: характеризують лише структуру фінансового механізму, залишаючи поза увагою сутність цієї категорії. Звісно, зміст понять «фінансовий механізм» і фінанси тісно переплітається між собою: сутність фінансів проявляється через виконання ними своїх функцій (розподільної та контрольної), а функції, у свою чергу, реалізуються через фінансовий механізм. У даному випадку фінансовий механізм є, насамперед, системою дій фінансових методів та важелів, спрямованих на управління фінансовими відносинами. Таким чином, фінансовий механізм є ключовим елементом в організації економічних процесів та явищ, а також у забезпеченні контролю за відповідними макроекономічними процесами.

Питаннями фінансового механізму управління економікою і, зокрема, фінансового механізму управління інноваційним розвитком економіки займається значна кількість українських дослідників, серед яких В. Александрова, В. Геєць [23], В. Зимовець, Л. Коваленко [22], О. Ковалюк [25], М. Крупка [21], С. Льовочкін [5], С. Онишко [22], О. Юркевич.

У своєму дослідженні Л. Коваленко пропонує розглядати «фінансовий механізм макроекономіки», дію якого пов`язує виключно з фіскальною та кредитно-грошовою політикою держави [22].

C. Онишко, досліджуючи механізм фінансового забезпечення інноваційного розвитку економіки [22], зміст останнього вбачає у цілісному процесі, по-перше, власне фінансового забезпечення, по-друге, можливостей накопичення та відтворення фінансових ресурсів, по-третє, регулятивного потенціалу. На перший план у такому процесі виходить формування «фінансового потенціалу», в якому об'єднуються наявні фінансові ресурси та їх резерви. З точки зору макроекономічної стабілізації економіки С. Льовочкін пропонує розглядати її як сукупність форм і методів фінансового впливу на соціально-економічний розвиток, що охоплює систему фінансових індикаторів та фінансових інструментів, які дають змогу оцінити та реалізувати цей вплив [5]. До фінансового механізму він включає дві підсистеми, що відображають методи фінансового впливу, - фінансове забезпечення та фінансове регулювання та систему управління, яка ґрунтується на взаємодії фінансових індикаторів і фінансових інструментів.

Дещо інший підхід до трактування фінансового механізму управління у О. Ковалюка, який серед усіх управлінських функцій виділяє функцію організації та розглядає фінансовий механізм як спосіб організації економіки [25]. Крім того, автором також запропоновано розрізняти такі поняття: механізм управління фінансами, фінансовий механізм управління та механізм фінансового управління. До фінансового механізму управління економікою відносять відповідні організаційно-правові елементи, а саме: організаційну структуру управління фінансами, законодавчу базу, планування і конт-роль, тобто те, що інші автори пропонують відносити до організаційних структур фінансового механізму. Механізм фінансового управління, на думку автора, - це фінансовий механізм управління, однак без організаційної структури.

Отже, на наш погляд, необхідною методологічною передумовою дослідження фінансового механізму управління розвитком економіки є розуміння останнього як категорії фінансового управління економікою, тобто засобу реалізації управлінських функцій держави, спрямованих на фінансове регулювання економічного розвитку. Виходячи з цього, фінансовий механізм управління повинен вміщувати всі нюанси, пов`язані з усіма управлінськими функціями: організацією, плануванням, контролем, стимулюванням та регулюванням. При цьому фінансовий механізм як засіб реалізації функцій фінансів опосередковуватиме реалізацію загального управління економікою через управління саме фінансовими відносинами. Таким чином, можна стверджувати, що стратегія і тактика управління визначають фінансовий механізм його здійснення. Причому слід зазначити, що фінансовий механізм управління інноваційним розвитком може розглядатися виключно як макроекономічна категорія.

Досить змістовно та системно розглянуто це питання у праці М. Крупки [21], який вводить в економічний обіг поняття «фінансово-кредитного механізму інноваційного розвитку», акцентуючи увагу саме на спільних та відмінних рисах фінансів та кредиту в контексті управління інноваційним розвитком. До головних компонентів такого механізму автор відносить фінансово-кредитні методи, форми та важелі, а також правове, нормативне та інформаційне забезпечення (рис. 1.2).

Рис. 1.2 Головні компоненти фінансово-кредитного механізму інноваційного розвитку [21]

За методом впливу на соціально-економічний розвиток у фі-нансово-кредитному механізмі інноваційного розвитку М. Крупка виділяє дві підсистеми: фінансово-кредитне забезпечення та фінансово-кредитне регулювання.

Представники Інституту економічного прогнозування НАН України, які займаються проблемами довгострокового розвитку економіки, зокрема, В. Геєць, В. Александрова, С. Онишко та С. Шумська, при дослідженні фінансових аспектів інноваційної моделі розвитку віддають перевагу фінансовому забезпеченню такого розвитку. Так, В. Александрова говорить про «стратегію фінансування інноваційної діяльності як засіб управління її напрямками», зосереджуючи увагу на питаннях пошуку джерел фінансування та раціонального розподілу інноваційних фінансових потоків [24].

На сьогодні досить широко розглядаються як загальні проблеми фінансового механізму, так і особливості його функціонування в різних галузях і сферах народного господарства, але в той самий час не склалося єдиної думки щодо сутності та функцій фінансового механізму екологізації економіки.

До специфіки фінансів природокористування відносять [26, 27] перш за все, вартісній характер опосередкованих ними відносин: утворення фондів; фінансове забезпечення екологічної політики; наявність фінансових показників санкцій, стимулів дії на процеси і явища. Саме ця думка дає можливість здійснювати пошук взаємозв'язків суспільства і природи на межі двох наук - фінансів і природокористування.

Зауважимо, К. Арент [27] у своїй праці розглядає фінансово-економічний механізм екологізації як системне явище, виділяючи в ньому такі елементи: екологічне законодавство, фінансування природоохоронної діяльності, податкову політику, платне природокористування, екологічне страхування. Мова йде про елементи фінансового механізму управління економікою, які використовуються чи можуть бути використані в напрямку покращання взаємодії економіки та екології.

Таким чином, проведений аналіз дає можливість сформулювати синтезоване визначення, що характеризує логіку підходів до визначення категорії фінансового механізму управління інноваційним розвитком економіки, а саме сукупність фінансових інструментів та методів як засіб реалізації фінансової політики держави, націленої на розширене відтворення інновацій в економіці (рис. 1.3).

При цьому поняття фінансових методів та важелів застосовуються у їх загальновживаному розумінні. З цієї точки зору всі фінансові методи пропонуємо розмежовувати на методи забезпечення інноваційного розвитку, що відображають способи забезпечення відповідних процесів необхідними фінансовими ресурсами, та методи регулювання інноваційного розвитку - способи цілеспрямованого впливу на хід таких процесів.

Поряд із цим відзначимо, що залежно від джерел фінансування інноваційного розвитку в країні можна виділити такі його види: бюджетне фінансування (кошти Державного бюджету України, кошти місцевих бюджетів та бюджету АР Крим) , кредитування (ресурси фінансово-кредитних установ та інших суб'єктів господарювання), самофінансування (власні фінансові ресурси спеціалізованих державних та комунальних підприємств) та інвестування (кошти будь-яких юридичних і фізичних осіб, залучених від випуску боргових фінансових інструментів).

Законом України "Про інноваційну діяльність" передбачені такі види фінансової підтримки інноваційної діяльності:

а) повне безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) пріоритетних інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів;

б) часткове (до 50 %) безвідсоткове кредитування (на умовах інфляційної індексації) інноваційних проектів за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту та (або) інших суб'єктів інноваційної діяльності;

в) повна чи часткова компенсація (за рахунок коштів Державного бюджету України, коштів бюджету Автономної Республіки Крим та коштів місцевих бюджетів) відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів;

г) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів [23].

Ключовими методами регулювання фінансових відносин в управлінні інноваційним розвитком економіки є: планування процесів інноваційного розвитку, оподаткування виробництв із метою стимулювання реалізації екологічно орієнтованих інновацій, відповідне кредитне регулювання та екологічне страхування.

Залежно від активності органів державного управління у стимулюванні інноваційних процесів у країні застосовуються прямі та опосередковані методи впливу на ці процеси. Відмітимо, що реалізація конкретного методу державного регулювання потребує використання певних фінансових важелів. У переважній більшості прямі методи регулювання інноваційних процесів у країні здійснюються двома формами: адміністративно-відомчою (дотаційне фінансування з бюджету відповідного рівня) та програмно-цільовою (фінансування в межах державних цільових програм для підтримки нововведень) [29].

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.3 Структура фінансового механізму управління інноваційним розвитком економіки

У свою чергу, до опосередкованих методів впливу на активізацію інноваційних процесів можна віднести: спрощення режиму оподаткування для суб'єктів господарювання, які орієнтовані на розвиток інновацій; зменшення відсоткової ставки за кредитними ресурсами на інноваційні цілі; законодавчі зміни тощо.

Після здійснених кроків у напрямку визначення поняття фінансового механізму управління інноваційним розвитком економіки на єдиній методологічній основі детальніше зупинимося на особливостях його взаємодії з об`єктом такого управління (рис. 1.1).

Особливість інноваційного розвитку як об`єкта управління зумовлюється внутрішнім змістом інноваційних процесів, що відбуваються в ході останнього. Такі процеси здебільшого пов`язують з інноваційним циклом, під яким розуміють часову послідовність рівноцінних етапів діяльності з реалізації інновацій. Очевидно, що така точка зору «характеризує лише об`єктивний процес створення наукових знань і використання їх у господарській практиці» [29].

Зауважимо, що послідовна зміна технологічних способів організації виробничого процесу має, з одного боку, циклічний, з іншого - комплексний характер. Функціонування цього циклу не знижує відносної самостійності кожного з тісно пов`язаних елементів та зберігає їх автономність. Така передумова, враховуючи теорії Й. Шумпетера, М. Кондратьєва та С. Глазьєва, відображається у виділенні в єдиній системі інноваційного розвитку процесів «горизонтального» та «вертикального» напрямків.

Горизонтальний напрямок характеризує суто інноваційний процес на мікрорівні економіки, змістом якого є цикл «дослідження - виробництво - споживання». Етапи такого циклу визначаються по-різному, хоча чіткого розмежування між ними практично не існує.

Водночас, О. Пампура до складу інноваційного циклу включає чотири основні етапи: фундаментальне прикладне дослідження (наука); розроблення нововведення (техніка); його освоєння (виробництво); поширення (споживання) [8]. Крім того, зустрічається більш розширений перелік стадій інноваційного процесу, зумовлений розглядом інновації з продуктових позицій та включенням також етапу утилізації такого інноваційного продукту: фундаментальні дослідження - прикладні дослідження - проектування - будівництво - освоєння - промислове виробництво - маркетинг - збут - утилізація [30]. Повністю погоджуючись з думкою автора, оскільки, як зазначає Д. Сахал, тривалість циклів у разі нововведень-продуктів перевищує тривалість циклів для нововведень-процесів [32]. Зауважимо, що такий процес поділяють на фази: фазу створення інновації та фазу її дифузії, тобто поширення або імітації.

Однак інноваційний процес не має закінчуватися разом із закінченням життєвого циклу інноваційної технології, а також повинен включати й етапи, пов`язані з життєвим циклом товарів чи послуг, що виробляються за допомогою цих технологій (рис. 1.4).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.4. Етапи горизонтального інноваційного процесу

У загальному вигляді критерієм розмежування етапів горизонтального напрямку процесу інноваційного розвитку є вид суспільного продукту як результат специфічної діяльності: інтелектуальний продукт у формі нових знань; інноваційний продукт у вигляді впроваджених у виробництво нових знань, але ще не використаних за призначенням; товари та послуги, вироблені за допомогою інновації.

Вертикальний напрямок характеризує саме циклічний характер зміни технологічного устрою в організації виробничого процесу, який відображає рівень розвитку національної економіки.

Сутність вертикального інноваційного процесу, що ґрунтується на теорії Й. Шумпетера та Кондратьєва, Г. Менш пропонує розглядати таким чином: «спочатку у фазі депресії довгої хвилі створюються базові нововведення, потім відбувається шторм поліпшуючих, який завершується втіленням псевдоінновацій - змін, що стосуються головним чином зовнішнього вигляду - у фазі спаду» [33].

Таким чином, етапи вертикального процесу інноваційного розвитку можуть бути подані в логічному взаємозв`язку з фазами економічного циклу (рис. 1.5).

Сьогодні більшість вчених схиляється до думки, що продуктовим і технологічним інноваціям передують інституційні інновації - зміни організаційного характеру (у тому числі й фінансові інновації). Так, Я. Сергієнко [34] на основі аналізу розвитку передових країн світу стверджує, що техніко-економічні зміни набували стійких рис через певний проміжок часу після того, як відбувались інноваційні зміни у фінансовому механізмі.

Рис. 1.5 Етапи вертикального інноваційного процесу

З іншого боку, необхідно враховувати, що кожний такий етап являє собою цілий ряд конкретних виробничих відносин: від взаємодії наукової установи і підприємства до цілої технологічної сукупності чи галузі. Тому запропонований комплекс етапів необхідно доповнити організаційними елементами і розглядати інтегральний об`єкт як систему відносин між організаціями економічної системи з приводу здійснення комплексної діяльності інноваційного розвитку такої системи. «Необхідно дослідити - звертає увагу О. Алейнікова - всю систему виробничих відносин при розробленні, створенні нововведень, відносин розподілу при поширенні нового, відносин обміну при комерціалізації нововведень, відносин споживання при освоєнні та використанні нововведень» [35].

На нашу думку, вирішальну роль у процесі управління інноваційним розвитком економіки має відігравати саме фінансовий аспект таких відносин. З цих позицій першим етапом у вертикальному процесі інноваційного розвитку ми пропонуємо вважати етап фінансових інновацій, що характеризується насамперед змінами в застосуванні фінансових важелів, спрямованими на забезпечення розвитку економіки на інноваційній основі. Фактично, мова йде про інновації у фінансовому механізмі управління таким розвитком, що сприятимуть найбільш ефективному використанню фінансових ресурсів на зазначені цілі.

Як об'єкт фінансового управління інноваційний розвиток економіки має подвійний характер, який визначається двоякістю самих інновацій і виражається двома фазами інноваційного процесу, що переходять одна в одну. Не відступаючи від цієї системної вимоги, в цілях формування адекватного фінансового механізму інноваційного розвитку в єдиному горизонтальному інноваційному процесі виділяємо прорив і дифузію, оскільки тут абсолютно різні взаємодії фінансів та інновацій.

При прориві, або, іншими словами, при первинному створенні нововведення, фінансовий механізм виконує генеруючу функцію, де головну роль відіграє можливість отримання суб'єктом необхідних фінансових ресурсів.

У той самий час ключовою проблемою сучасності є погіршення екологічної ситуації в країні, у результаті чого необхідно здійснити радикальні корективи до методів споживання та виробництва. Тому першочерговим завданням є, швидше, не чисто екологічні заходи, а забезпечення розвитку економічної системи у напрямку задоволення зростаючих потреб без втрат для екології. Причому така трансформація повинна здійснюватися за допомогою ендогенних, внутрішньо властивих економічній системі механізмів, які одночасно не суперечать загальним законам розвитку природи.

Єдино можливий спосіб вирішення такого завдання - це екологічно орієнтований інноваційний розвиток економіки, який опосередковується поступовою зміною технологічних пріоритетів на макрорівні економічної системи та конкретних технологій виробництва на мікрорівні, а результатом якого є зростання ефективності економічної системи без додаткового залучення ресурсів. Таке твердження пояснюється наступним чином.

По-перше, можна сміливо стверджувати, що науково-технічний прогрес здатний пом'якшити вплив економічної діяльності людини на навколишнє середовище. Екологічно орієнтований економічний розвиток на основі інновацій здатний, деякою мірою, узгодити зростаючі потреби з обмеженими природними ресурсами, з одного боку, за допомогою нових ресурсозберігаючих і природоохоронних технологій, з іншого - через формування нового екологічно орієнтованого попиту - нових потреб.

Так, багато зарубіжних дослідників, при вирішенні питання взаємодії довгострокового економічного розвитку та стану навколишнього середовища, науково-технологічний прогрес вводять у виробничу функцію у вигляді ендогенної змінної разом з тією ж якістю навколишнього середовища [36, 37, 38, 39]. Це передбачає взаємозамінюваність цих змінних: чим більше технологічний прогрес, тим менше екологічних витрат у тому або іншому вигляді, необхідному для досягнення бажаного рівня економічного розвитку.

По-друге, інноваційний процес - це системне явище, що об'єднує разом науку, техніку, підприємництво та управління. Науково-технічний прогрес, будучи невід'ємною частиною соціального прогресу внаслідок впливу практично на всі сторони життя суспільства, - це спосіб життя і діяльності інноваційного типу розвитку суспільства. Основа останнього - це безперервний процес пошуку, підготовки та реалізації інновацій, що дозволяють цілеспрямовано одночасно трансформувати й розвивати економіку.

Отже, інноваційний розвиток достатньою мірою відповідає вимогам якісних змін у характері функціонування сучасної економічної системи як у національному, так і в глобальному масштабі. Забезпечення розвитку економіки на основі екологічно орієнтованого інноваційного виробництва повинно стати вирішальним кроком у напрямку формування стратегії екологічно стійкого економічного розвитку. Але тут існує ряд проблем, які об'єктивно виникають з суті інноваційного розвитку економіки та є у відомому сенсі її вузловими пунктами.

На сьогодні важливою проблемою розвитку інноваційного середовища є інституційне забезпечення відповідних технологічних зрушень.

Проблема перебудови системи управління зумовлюється тим, що в точках біфуркації відбувається руйнування контурів господарських відносин, що визначали потоки перерозподілу ресурсів. Відповідно руйнується і колишня система економічних оцінок, що опосередковувала процеси розподілу ресурсів і технологічних змін, а також весь механізм ініціації та здійснення структурних зрушень в економіці. Таким чином, завдання розроблення адекватного механізму фінансового управління інноваційним розвитком на сьогодні є чи не найголовнішою умовою забезпечення сталого економічного розвитку.

У цілому, системна перебудова фінансового механізму управління інноваційним розвитком економіки повинна ґрунтуватися на вирішенні комплексу фінансово-економічних проблем: пошук і цілеспрямоване стимулювання пріоритетних напрямків економічного розвитку; здійснення державної підтримки довгострокових інвестицій у новітні, більш екологічні технології; формування податкової політики на ринкових умовах та з урахуванням інноваційного характеру розвитку; реформа кредитної сфери на основі функціонування відповідних банківських інститутів; фінансове забезпечення розповсюдження інноваційних технологій.

У рамках переходу до інноваційної моделі розвитку економіки важливим моментом є забезпечення відповідності контрольним індикаторам інноваційної безпеки на макро- (держава), мезо- (регіон, галузь) та мікрорівні (суб'єкти господарювання різних форм власності) (табл.1.1) [40].

Зауважимо, що встановлення індикаторів інноваційної безпеки є важливим при формуванні концепції та стратегії переходу національної економіки до інноваційного свого розвитку. Визначені на законодавчому рівні індикатори повинні стимулювати суб'єктів господарювання до здійснення активних дій у сфері впровадження інновацій через надання податкових пільг.

Таким чином, на сучасному етапі розвитку ринкових відносин рівень фінансового управління інноваційними процесами та їх державне стимулювання стали визначальними факторами в економічному розвитку країни, що суттєво визначає її конкурентоспроможність на міжнародних ринках. Через непослідовну державну політику в сфері інновацій відбувається поступове технологічне відставання у виробничих процесах порівняно з розвиненими країнами світу. У зв'язку з цим ключові пріоритети розвитку інноваційної політики держави мають бути зорієнтовані на структурну перебудову та модернізацію економіки країни, впровадження сучасних технологій та розвиток науково-технічного потенціалу, які є стратегічно важливими для ефективного функціонування економічних суб'єктів та гарантування економічної безпеки держави у цілому.

Таблиця 1.1

Ключові індикатори інноваційної безпеки [40]

Назва критерію	Індикатор	Порядок розрахунку
Підвищення зростання ВВП внаслідок інновацій	Приріст ВВП у результаті інноваційних проектів	, де - екстенсивна складова приросту економічного результату; - інтенсивна складова приросту економічного результату
Збільшення обсягу випуску наукоємної продукції	Питома вага наукоємної продукції у ВВП	прямий розрахунок на основі статистичної інформації
Покращання ефективності виробництва у результаті впровадження новітніх технологій	Приріст рівня продуктивності праці	, де - індекс, який враховує вплив НТП на приріст продуктивності праці; - питома вага кількості зайнятих стосовно їх базових значень; - питома вага витрат на оплату праці
	Приріст рівня фондовіддачі	, де - індекс, який враховує вплив НТП на приріст фондовіддачі; - питома вага вартості основних фондів стосовно їх базових значень; - питома вага амортизаційних відрахувань
	Приріст рівня матеріаловіддачі	, де - індекс, який враховує вплив НТП на приріст матеріаловіддачі; - питома вага матеріальних витрат стосовно їх базових значень; - питома вага матеріальних витрат
Зменшення питомої ваги енерго- та ресурсомісткого виробництва	Зменшення витрат на сировину на одиницю продукції	на основі звітності підприємств
	Зниження енегроємності продукції
Підвищення рівня екологічної безпеки	Норми гранично допустимої концентрації речовин	на основі спеціальних методик
	Відповідність екологічних параметрів продукції

Важливого значення в цьому аспекті набуває питання забезпечення економічної безпеки, тобто такого стану економіки, при якому забезпечується гарантований захист національних інтересів та збереження стійкого розвитку економіки країни попри дію внутрішніх та зовнішніх загроз. Забезпечення національних інтересів та економічної безпеки є можливим за наявності ряду обставин.

Першочергового значення набувають можливість здійснення державного контролю над використанням ресурсів, а також використання національних конкурентних переваг для повноцінної участі у світових економічних відносинах.

Крім того, необхідно закцентувати увагу на важливості стійкості та стабільності національної економіки, тобто створенні сприятливого середовища для функціонування суб'єктів господарювання незалежно від форм власності та стримування прояву негативних факторів впливу.

Особливого значення в рамках забезпечення економічної безпеки держави набуває спроможність реалізовувати та захищати національні економічні інтереси, впроваджувати новітні технології у виробництво, заохочувати інвестиційну та інноваційну діяльність, розвивати трудовий та інтелектуальний потенціал країни [41].

Системотвірним елементом економічної безпеки держави у рамках реалізації її національних інтересів є фінансова безпека, без якої практично неможливо вирішити жодне із завдань, що стоять перед державою. У цьому контексті доволі переконливим аргументом є слова М. М. Єрмошенка, який зазначає, що фінансова безпека є ґрунтовною складовою економічної безпеки держави, оскільки на фінансах базується будь-яка економіка, фінанси - кров економічної системи держави. Крім того, потрібно зазначити, що забезпечення та підтримка фінансової безпеки стосуються не тільки держави у цілому, а й окремих регіонів, суб'єктів господарювання та громадян зокрема.

Фінансова безпека є не лише головною складовою економічної безпеки, вона, у свою чергу, є надзвичайно складною багаторівневою системою і тому заслуговує на вивчення як самостійний об'єкт управління. Основними ідеологами розвитку сучасного вчення про фінансову безпеку можна по праву вважати

М. М. Єрмошенка, який пропонує розглядати фінансову безпеку як стан фінансово-кредитної сфери держави, що характеризується збалансованістю та якістю системної сукупності фінансових інструментів, технологій і послуг, стійкістю до внутрішніх та зовнішніх негативних чинників (загроз), здатністю цієї сфери забезпечувати захист національних фінансових інтересів для всіх суб'єктів господарювання і населення в цілому - ефективне функціонування національної економічної системи і соціальний розвиток.

О. І. Барановський у праці [42] наводить розгорнуте визначення, в якому увага акцентується на захищеності фінансових інтересів усіх рівнів, забезпеченості фінансовими ресурсами, збалансованості підсистем національної економіки, наявності та якості фінансових інструментів та послуг.

Обидва визначення виходять із всеосяжності проблеми фінансової безпеки і впливу її на всі сфери життєдіяльності громадян, суб'єктів господарювання, регіонів, галузей господарських комплексів та держави у цілому.

Доволі поширеним є визначення фінансової безпеки як такого стану бюджетної, грошово-кредитної, банківської, валютної системи та фінансових ринків, який характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх та зовнішніх негативних загроз, здатністю забезпечити ефективне функціонування національної економічної системи та економічного зростання [43, 44].

Наявні визначення відображають лише окремі аспекти фінансової безпеки і не можуть претендувати на її однозначне і виключне трактування.

Виходячи з цього, автори підручника «Фінанси» [45] пропонують розглядати фінансову безпеку як дефініцію під різними кутами, зокрема:

– з позиції ресурсно-функціонального підходу, фінансова безпека - захищеність фінансових інтересів суб'єктів господарювання на всіх рівнях фінансових відносин; забезпеченість домашніх господарств, підприємств, організацій та установ, регіонів, галузей, секторів економіки держави фінансовими ресурсами, достатніми для задоволення їх потреб і виконання відповідних зобов'язань;

– з погляду статики, фінансова безпека - такий стан фінансової, грошово-кредитної, валютної, банківської, бюджетної, податкової, інвестиційної, митно-тарифної та фондової систем, які характеризуються збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, здатністю попередити зовнішню фінансову експансію, забезпечити ефективне функціонування національної системи та економічне зростання.

У контексті нормативно-правового регламентування фінансова безпека передбачає створення таких умов функціонування фінансової системи, за яких, по-перше, фактично відсутня можливість спрямовувати фінансові потоки в незакріплені законодавчими нормативними актами сфери їх використання і, по-друге, до мінімуму знижена можливість зловживання фінансовими ресурсами.

Таким чином, з позицій різностороннього підходу під фінансовою безпекою розуміємо сукупність таких умов функціонування фінансової системи, за яких забезпечується:

– певний рівень її незалежності, стабільності та стійкості до впливу на неї зовнішніх і внутрішніх дестабілізувальних факторів;

– захищеність фінансових інтересів на всіх рівнях економічних відносин;

– ефективне функціонування національної економічної системи та стале економічне зростання.

Це визначення не претендує на одностайність, але, на нашу думку, заслуговує на існування. Виходячи з цього, можна визначити головні фактори, що впливають на фінансову безпеку, в даному випадку мається на увазі фінансову безпеку держави:

– рівень фінансової незалежності країни від інших країн та міжнародних організацій;

– політичний клімат у країні;

– фінансово-кредитна політику, яку проводить держава;

– рівень законодавчого забезпечення функціонування фінансової сфери;

– рівень інформаційного забезпечення (рівень забезпеченості фінансовою інформацією).

Зауважимо, що фінансова безпека держави не є статичною: на систему безпеки впливає конкретна ситуація, що складається на певному етапі соціально-економічного та політичного розвитку суспільства, тобто це поняття характеризує динамічний розвиток фінансової системи. У свою чергу, «забезпечення фінансової безпеки держави» виступає як сукупність організаційно-правових відносин.

Забезпечення фінансової безпеки держави базується на механізмі забезпечення фінансової безпеки держави, який є системою організаційних та інституційно-правових заходів впливу, спрямованих на своєчасне виявлення, попередження, нейтралізацію та ліквідацію загроз фінансовій безпеці держави [5].

Дослідження фінансової безпеки держави доцільно проводити з огляду на те, що вона є складною багатоаспектною категорією, яка характеризується тісним взаємозв'язком і взаємообумовленістю її окремих складових.

З огляду на це можна визначити, що об'єктом фінансової безпеки держави є фінансова система, а конкретніше - усі її сфери та ланки. Недоліки або помилки у забезпеченні безпеки тієї чи іншої складової (бюджетної, валютної, грошово-кредитної тощо) відразу позначаються на інших та всій сукупності.

Суб'єктами забезпечення фінансової безпеки держави є органи державної влади та місцевого самоврядування.

Що стосується поняття «загроза», то воно є близьким за смислом до терміна «небезпека» за рівнем впливу на об'єкт. На сьогодні авторами праць [42-47] проведено аналіз сучасного стану фінансово-кредитної сфери України, на основі якого були зроблені висновки щодо сукупності дестабілізувальних чинників, наявність яких тепер загрожує національним фінансовим інтересам.

Усі загрози національним фінансовим інтересам умовно поділяють на внутрішні та зовнішні, існуючі та потенційні. До основних внутрішніх загроз можна віднести:

– недосконалість і незавершеність законодавства у фінансовій сфері;

– недостатність золотовалютного запасу держави;

– неефективність податкової політики;

– недосконалість бюджетної політики та нецільове використання коштів бюджету;

– значний розмір боргової залежності держави;

– високий рівень інфляції;

– тінізацію та криміналізацію економіки, нелегальний відплив капіталу;

– низький рівень інвестиційної та інноваційної діяльності;

– низький рівень доходів населення;

– слабкість банківської системи;

– нерозвиненість фондового ринку;

– високий рівень корупції.

До основних зовнішніх загроз фінансовій безпеці у працях [42, 44-46] відносять такі:

– значне від'ємне зовнішньоторговельне сальдо;

– залежність реформування економіки від отримання іноземних кредитів;

– втручання міжнародних фінансових організацій у внутрішні справи держави;

– вплив світових фінансових криз на фінансову систему України;

– зростання зовнішнього державного боргу.

Як показує вітчизняний досвід, загрози фінансовій безпеці території (державі, регіону) можуть довгий час не проявлятись у відкритій формі, проте це не означає, що вони не мають тяжких наслідків. Крім того, соціально-економічні та політичні процеси в Україні і взагалі у світі мають динамічний характер, тому постійне простежування й визначення основних загроз фінансовій безпеці значно полегшує її підтримання на належному рівні.

Під час дослідження висвітленого питання пропонуємо також розглянути такі поняття, як: фінансову гнучкість держави, фінансову стійкість держави, рівновагу фінансової системи держави.

Для своєчасного реагування на загрози фінансовій безпеці держави необхідно здійснювати відповідний моніторинг на основі апробованої системи індикаторів фінансової безпеки (рис. 1.6). На цей час немає загальноприйнятого розуміння в підходах щодо змістового та кількісного наповнення системи індикаторів.

...