Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Курс лекцій

Історія західних і південних слов'ян (з давніх часів до XX ст.)

В.І. Яровий,

П.М. Рудяков,

В.П. Шумило

1. Національно-рух у польських землях наприкінці XVIII - в 60-х роках ХІХ ст.

слов'янський історія народність визвольний

1.1 Становище польських земель

3 1795р. не існує єдиної історії Польщі -- вона перетворюється на історії її окремих частин, що перебували у складі трьох держав: Росії, Пруссії і Австрії. Однак завдяки багатовіковій традиції державності, високому рівню національної самосвідомості польський народ значною мірою зберіг національну єдність, особливо в духовному житті, культурі, національно-визвольному русі. Незважаючи на митні бар'єри та інші перешкоди, тривалий час не переривалися й економічні зв'язки. З 1790-х років з'єднувальною ланкою в духовному й матеріальному житті поляків виступали емігрантські кола.

За трьома поділами до Росії відійшло 62% території Речі Посполитої, де проживало 45% населення, до Пруссії -- 20%) території і 23% населення, до Австрії -- 18% території і 32% населення. На всіх приєднаних до Росії, Пруссії і Австрії землях окупанти відразу запровадили свої закони й адміністративну систему, мову, податки.

Відсутність власної держави відчули на собі всі верстви польського суспільства. Шляхту було позбавлено громадянських і політичних прав, якими вона користувалася протягом кількох століть, зокрема можливості брати участь у законотворчості і встановленні розміру податків, оскільки в жодній з трьох країн піддані таких прав не мали. Шляхта не могла відкрито висловлювати свою думку з приводу державних три. і передусім з приводу рішень монарха, втратила власні суди та органи місцевого самоврядування.

Втрата державності вплинула й на становище римська католицької церкви, яка підпала під цілковитий контроль влади. Усі монархи вимагали, аби польське духовенство зносилося з Ватиканом тільки за їхнього посередництва. На території Росії в 30-х роках XIX ст. греко-католицьку (уніатську) церкву взагалі було скасовано.

Зміна кордонів спричинила зміни в економіці: утворилися митні бар'єри в межах колись єдиного господарського комплексу країни, в обігу з'явилися нові гроші, зросли ціни. Все це заважало розвиткові торгівлі й погіршувало станови ще міст і міської людності. Яскравим прикладом є Варшаві яку протягом кількох років покинула майже третина її жителів. Матеріальне становище селян у цілому не змінило, хоча запроваджувались нові податки, а також тяжка військова служба, яка тривала 12--14 років у Австрії й до 25 років у Росії.

Найпоміркованіші представники польського суспільства сподівалися відродити Польську державу, спираючись на підтримку однієї з держав, що брали участь у поділі. Наприклад, магнати з австрійської смуги окупації, що дістала назву "Королівство Галичини і Лодомерії", розраховували на Австрію. Натомість князь О. Чарторийський, міністр закордон них справ петербурзького уряду, укладав плани відроджені її Польщі за допомогою російського царя Олександра І.

Однак більшість патріотично налаштованої польської імли хти всі надії щодо визволення країни покладала на Францію Тут зосереджувалася найактивніша частина польської еміграції. З 1798 р. у Франції оселився Т. Костюшко, котрого звільнив Павло І. Радикальне крило однієї з емігрантських організацій під назвою "Депутація" виступило з ініціативою сіни рення у складі французької армії спеціальних військових формувань-легіонів з польських емігрантів-добровольців. У майбутньому вони могли стати ядром збройних сил незалежної Польщі. І справді, в 1797 р. в Ломбардії (Італія), яку захопили французи, такі легіони було створено під командуваням генерала Яна Генріха Домбровського. Проте головокомандувач французькою армією в Італії генерал Наполеон Бонапарт, хоч і намагався використати польські легіони для тиску на своїх противників у Європі, ніяких зобов'язань щодо Польщі на себе не взяв. Коли італійська кампанія наближалася до завершення, Наполеон уклав мирну угоду з Австрією, в якій про поляків і їхню державу навіть не згадувалося.

У зв'язку з французькою експансією на схід театр воєнних дій наблизився до польських земель. За таких обставин Наполеон продовжував загравати з поляками. Нічого конкретного їм не обіцяючи, він у 1806 р. знову дозволив створити польські збройні загони, які цього разу брали активну участь у війні Франції з Пруссією.

Розгромивши прусську армію, Наполеон зіткнувся з союзними їй російськими військами. Після важких для обох сторін боїв у червні 1807 р. Франція і Росія підписали Тільзітський мир. За умовами мирного договору польські землі, що належали Пруссії, Росія і Франція поділили між собою. За Пруссією залишались тільки Сілезія, Вармія і Помор'я. Підляшшя відходило до Росії. Центральна частина Польщі разом із Варшавою й Великопольща утворювали Варшавське герцогство, на чолі якого Наполеон поставив свого спільника -- саксонського короля Фрідріха Августа, того самого, який, відповідно до Конституції З травня, мав обійняти польський престол після смерті Станіслава Понятовського. Гданськ проголошувався вільним містом. Проте й Варшавське герцогство, й Гданськ перебували під протекторатом Франції.

Польські політики і військові, які співпрацювали з Наполеоном, висловлювалися за відновлення Конституції 3 травня 1791 р. Однак Наполеон запропонував власний варіант державного устрою герцогства. Він визначався конституцією, яку французький імператор підписав у липні 1807р. в Дрездені. Згідно з нею зовнішньою політикою герцогства керували саксонські дипломати, проте питання внутрішнього життя варшавський уряд вирішував самостійно. Конституція скасовувала особисту залежність селян, хоча за королівським указом, який доповнював конституцію, земля залишалася у власності поміщиків. Запроваджувався принцип рівності прав усіх жителів герцогства. Такі політичні права, як право обіймати державні посади, обирати й бути обраним до сейму надавалися тим, хто мав певний достаток або освіту. Фактично в герцогстві набував чинності французький цивільний кодекс (Кодекс Наполеона), що, безумовно, сприяло подальшому політичному й соціально-економічному розвиткові цієї частини Польщі.

У 1809 р. армія герцогства, очолювана небожем останнього польського короля, князем Юзефом Понятовським (1763-- 1813), разом із французькими військами брала участь у воєнних діях проти Австрії, яка напала на Варшавське герцогство.

За Шенбруннським миром Наполеон приєднав до герцогства більшу частину Малої Польщі, яка до цього часу належала Австрії. В умовах зростання напруження у відносинах між Францією і Росією Варшавське герцогство перетворювалося на передовий форпост Наполеона на сході. В поході французького імператора на Росію брали участь і польські збройні формування, зокрема окремий корпус під командуванням Ю. Понятовського. Вигнавши Наполеона з Росії і переслідуючи рештки французької армії, російські війська зайняли територію Варшавського герцогства. Перед Ю. Понятовським постала дилема: скласти зброю перед росіянами чи залишитися з Наполеоном. Він обрав другий шлях: польський корпус підтримував французьку армію в кампанії 1813 р. У жовтні того ж року в "битві народів" під Лейпцигом Наполеон зазнав поразки. Ю. Понятовський загинув.

ДОЛЮ герцогства після остаточної поразки Наполеона в Європі вирішив Віденський конгрес країн-переможниць. Згідно з його заключним актом, підписаним 9 червня 1815 р., відбувся новий поділ польських земель. Більша частина Варшавського герцогства відходила до Росії під назвою Королівства Польського. Познанський і Бидгоський департаменти герцогства, з яких утворювалось Познанське велике князівство, а також місто Гданськ, знову дісталися Пруссії. Мала Польща (без Кракова) поверталася Австрії. Краків з невеличкою округою проголошувався "вільним містом " (Краківською республікою) і мав перебувати під контролем трьох держав. Черговий поділ польських земель укотре порушував економічну й політичну єдність країни, а також створював специфічні умови для розвитку різних її частин.

Згідно з Конституцією Королівства Польського, підписаною 27 листопада 1815 р. у Варшаві російським імператором Олександром І, виконавча влада в ньому цілком належала російським царям, які відтепер водночас вважалися й польськими королями. Законодавча влада розподілялася між Сеймом і царем, але фактично останнє слово залишалося за монархом. Вищим урядовим органом ставала Адміністративна рада, а управління Королівством здійснював призначений імператором намісник. Територія Королівства поділялася на вісім воєводств і за своїми розмірами й кількістю населення посідала перше місце серед інших польських земель. Конституція давала дозвіл на створення польського війська. Адміністративні й судові справи мали провадитись польською мовою. Жителі Королівства отримували право на недоторканність особи, свободу слова і друку. Таким чином своїм польським підданим Олександр І фактично надавав набагато більше прав, ніж їх мали інші піддані Росії.

Першим намісником у Королівстві Польському російський імператор призначив генерала Ю. Зайончека, в минулому депутата Великого сейму, учасника повстання 1794 р., а на останньому його етапі -- навіть заступника Т. Косцюшка. Генерал Ю. Зайончек улаштовував і Варшаву, і Петербург, оскільки був польським патріотом і водночас не виявляв особливої ворожості до Росії і всього російського. Щоб запобігти можливим сепаратистським діям генерала, головнокомандувачем польської армії призначили великого князя Костянтина Павловича, а сенатора М. Новосильцева Олександр І призначив своїм комісаром в Адміністративній раді Королівства.

Хоча Конституція і гарантувала полякам громадянські свободи, однак царська бюрократія уже в ході роботи перших сеймів продемонструвала своє прагнення обмежити ці свободи. Під час чергових виборів до сейму 1825 р. опозиційно налаштовані польські політики не мали змоги висунути свої кандидатури. У Конституції Королівства з'явилася "додаткова стаття", що скасовувала гласність сеймових засідань. За відсутності змоги відкрито виступити із засудженням існуючих порядків поляки, передусім студенти і військові, почали створювати спочатку просвітницькі, а пізніше й таємні революційні організації.

Познанське велике князівство недовго залишалося на особливому становищі у складі Пруссії. Невдовзі на нього поширилася політика онімечення, що проводилася прусською владою на інших, "старих" польських землях. Познанський сейм, позбавлений автономних прав, не став органом національного самоврядування для польської людності Пруссії. Більшість його учасників складали лояльні до прусської влади депутати, меншість перебувала на становищі ліберальної опозиції. Поза сеймом, як і в Королівстві Польському, існували нелегальні студентсько-офіцерські організації.

Становище "Королівства Галичини і Лодомерії" у складі австрійської монархії протягом 1815--1830 рр. не зазнало суттєвих змін. Незначні поступки на користь "польськості" австрійська влада зробила для того, щоб зменшити притягальну силу конституційного ладу Королівства Польського. Краківська республіка формально вважалася незалежною, але фактично нею керувала створена в 1816 р. "Організаційна комісія", що складалася з резидентів Австрії, Пруссії та Росії. Проте навіть невеличкий ступінь свободи, наданий "Вільному місту" цією комісією, давав йому змогу відігравати роль важливого центру національного й культурного життя польського народу в цю добу.

Віденський конгрес, що забезпечив тривалий мирний період в історії Європи, сприяв певним чином і позитивним зрушенням в економіці польських земель. Це насамперед стосувалося Королівства Польського. У 1815 р. площа Королівства становила 127 тис. км2 з населенням близько 2,7 млн чоловік. Переважна більшість людності жила за рахунок селянської праці. Тим часом зруйновані війнами й обтяжені боргами дворянські маєтки занепадали. В такій ситуації уряд заснував Кредитне земське товариство, яке надавало землевласникам позики на вигідних для них умовах. Завдяки урядовій підтримці поміщики ліквідували заборгованість і стали запроваджувати сучасні методи господарювання, передусім вирощувати більш рентабельні культури (картоплю, цукрові буряки, льон і коноплі), розводити худобу, зокрема овець.

У 20-ті роки XIX ст. в Королівстві зростало велике мануфактурне виробництво, передусім суконне (Каліське й Мазовецьке воєводства), гірничодобувна промисловість і металургія (околиці Кельце і Домбровський басейн), помітно розширилося текстильне виробництво (передмістя Варшави, Лодзь), яке фінансувалося приватними підприємцями.

Значний внесок у модернізацію й розвиток економіки і промисловості в Королівстві Польському зробили князь К. Друцький-Любецький і ксьондз Станіслав Сташиць. Друцький-Любецький, перебуваючи на посаді міністра державної скарбниці, уклав вигідні для Королівства митні угоди з Росією, збирав кошти на будівництво й реконструкцію Домбровського басейну тощо. Станіслав Сташиць (1755--1826), автор наукових праць про природні багатства польських земель, основні зусилля спрямовував на розвиток і модернізацію промислових підприємств у Старопольському басейні. У Кельце він заснував Гірничу школу.

Особливе піклування про розвиток початкових і середніх шкіл у цей період виявляла Урядова комісія народної освіти, очолювана членом патріотичної партії Великого сейму, великим знавцем мистецтва і меценатом Станіславом Косткою Потоцьким. Завдяки йому в 1820 р. в Королівстві створено понад 1200 початкових шкіл. 1816р. у Варшаві було засновано університет, ще через кілька років відкрились консерваторія, Політехнічний і Агрономічний інститути. Усі охочі мали доступ до великих книжкових зібрань варшавського Товариства друзів науки, Плоцького наукового товариства.

Економічне піднесення сприяло розвиткові міст і будівництва. У Варшаві споруджувалися великі будівлі громадського користування: Польський банк, Великий театр, будинок Товариства друзів науки тощо. До найбільших досягнень Королівства варто віднести прокладання мережі брукованих шляхів сполучення між найзначнішими містами, а також будівництво Августовського каналу, який поєднав басейни Вісли і Немана.

Певні позитивні зміни в економіці відбувалися й на польських землях, захоплених Пруссією. У1823р. в Познанському великому князівстві проведено реформу, внаслідок якої селяни отримали права на землю, якою користувались, за умови її викупу в землевласника. Ця реформа зробила самостійними значну частину селян і водночас дала колишнім землевласникам кошти на модернізацію господарства. Проте місцева промисловість розвивалася повільно. Причиною такого становища було засилля німецьких товарів, а також дискримінаційна політика прусського уряду, який намагався перетворити польські землі на сировинний додаток німецької промисловості. Виняток становила лише Сілезія, яка стала важливим індустріальним районом. Це зумовлювалося тим, що онімечену Сілезію правлячі кола Пруссії вважали не польською, а німецькою територією.

Найповільніше розвивалася економіка Галичини. Указ імператора Йосифа II про ліквідацію особистої залежності селян (1781), а також підготовлені ним податкову та урбаріальну реформи (1789), що нормували селянські повинності й дещо обмежували права поміщиків, під тиском консервативних політиків було невдовзі скасовано. Тому аж до революції 1848р. економічні відносини в Галичині зберігались у майже недоторканому вигляді. Через жорстоку експлуатацію селян землевласниками і державою внутрішній ринок був надзвичайно вузьким. Розвиток місцевої промисловості гальмувала також конкуренція австрійських і чеських промислових товарів, що вільно проникали до Галичини.

1.2 Листопадове повстання 1830 - 1831 рр.

Поділену й поневолену Польщу протягом більш як півстоліття (від початку XIX ст. до середини 60-х років) неодноразово охоплювали революційні настрої і великі національні повстання. Головною вимогою польського визвольного руху було відродження незалежної Польщі й об'єднання її розрізнених частин. Цей рух мав загальнонаціональний характер, хоча й не всі верстви польського суспільства брали в ньому однакову участь. В умовах слабкості нового промислово-торговельного стану, котрий тільки в другій половині XIX ст. почав відігравати помітну роль у громадсько-політичному житті польських земель, основною рушійною силою, а водночас і керівником визвольного руху на першому його етапі (до середини XIX ст.) виступала патріотично налаштована частина шляхти. Однак слід пам'ятати, що в той час польська шляхта складалася з представників як панівних кіл, так і народних низів. Через це склад учасників і навіть керівників визвольного руху позначався неоднорідністю.

У польському визвольному русі політичні вимоги були тісно пов'язані з вимогами соціальними. Ідеологи його правого крила на перше місце ставили відродження Польської держави і проблему її кордонів, відсуваючи соціальні перетворення на другий план. їхня соціальна програма не йшла далі вимог відновлення Конституції 3 травня 1791 р. Ідеологів лівого крила також турбувала проблема незалежності Польської держави, проте головне завдання руху вони вбачали в боротьбі за демократизацію суспільних відносин. Строкатість складу учасників польського визвольного руху, а також переплетення політичних і соціальних вимог дають підстави стверджувати, що хоча перший етап цього руху традиційно вважається шляхетським за своїм характером, однак не варто применшувати роль, яку відіграли в ньому всі інші соціальні верстви суспільства, як патріоти так і демократи.

Центром польського національно-визвольного руху після Віденського конгресу стало Королівство Польське. Після нетривалого періоду здійснення відносно ліберального курсу щодо Польщі Петербург починає відходити від нього. Усупереч конституції на Королівство поступово поширювались самодержавно-кріпосницькі порядки імперії, що зумовило появу конспіративних патріотичних організацій. Окремі з них мали тільки просвітницький характер, тоді як учасники інших передбачали необхідність збройної боротьби для досягнення національного й соціального визволення. Найвпливовішою організацією було Патріотичне товариство, що діяло протягом 1821-- 1826 рр. на польських землях Австрії, Пруссії і Росії. Його очолював майор В. Лукасінський, а після арешту останнього -- полковник С. Кшижановський. Польське товариство ставило собі за мету відновлення незалежної Польської держави на основі Конституції 3 травня 1791 р.

В ході боротьби з декабристським рухом у Росії, після поразки повстання в Петербурзі в 1825 р., царський уряд розгромив Патріотичне товариство. Проте ідеї товариства, а також діяльність деяких його учасників підготували грунт для національно-визвольного повстання 1830--1831 рр. Ініціативу підготовки повстання взяла на себе нова таємна організація, заснована поручником П. Висоцьким наприкінці 1828р. в Школі підхорунжих піхоти, розташованій неподалік від Варшави. Керівники організації встановили контакт з іншими польськими таємними товариствами.

Початок повстання прискорило повідомлення про те, що імператор Микола І вирішив направити польські війська на придушення французької і бельгійської революцій 1830 р. Увечері 29 листопада 1830 р. (звідси назва повстання -- Листопадове) озброєні повстанці під проводом діячів відродженого Патріотичного товариства П. Набеляка і С. Гощинського напали на Бельведер -- резиденцію царського намісника у Варшаві -- великого князя Костянтина. Водночас група учасників таємного товариства в Школі підхорунжих, очолювана П. Висоцьким, зробила спробу захопити розташовані неподалік казарми російських військ.

Напад на Бельведер не мав особливого значення, оскільки намісник утік у район зосередження російської армії. Польські генерали відхилили прохання ініціаторів виступу очолити повстання. Однак виступ активно підтримали робітники і ремісники Варшави, які досить легко оволоділи Арсеналом. ЗО листопада польська столиця опинилася в руках повстанців. Російські війська покинули Варшаву, а через деякий час і всю територію Королівства Польського.

Відразу активізувалося помірковане крило прихильників повстання, яке було готове задовольнитися обіцянками російського уряду дотримуватись Конституції Королівства Польського. Воно розпочало переговори з намісником, але припинило їх під тиском відродженого Патріотичного товариства. За сприяння вищих кіл польського суспільства, які утворили Тимчасовий уряд на чолі з А. Чарторийським, з 5 грудня диктатором повстання в Королівстві проголосили командувача польською армією, наполеонівського генерала Ю. Хлопиць-кого. Він направив до Миколи І делегатів, сподіваючись, що цар погодиться задовольнити найважливіші для поляків вимоги: розширення Королівства за рахунок приєднання Литви, Волині й Поділля, а також обов'язкового дотримання конституції. Однак Микола І зажадав беззастережної капітуляції.

8 січня 1831 р. Ю. Хлопицький склав з себе диктаторські повноваження. 25 січня Патріотичне товариство організувало у Варшаві велелюдну маніфестацію на знак ушанування пам'яті страчених декабристів. Того ж дня сейм, скликаний Тимчасовим урядом, ухвалив рішення про позбавлення Миколи І польського престолу, що фактично означало проголошення війни Росії. Сейм сформував Національний уряд.

У відповідь на детронізацію російські війська під командуванням генерала І. Дібича на початку лютого вступили на територію Королівства. Проти них вирушила вдвоє менша польська армія, доповнена добровольцями. У першій битві, що відбулася 14 лютого 1831 р. під Сточеком, росіяни зазнали поразки. У генеральній битві під Гроховим (тепер один із районів Варшави) 25 лютого явної перемоги не здобула жодна зі сторін.

Повстання охопило й землі, що безпосередньо входили до складу Росії. Для боротьби з повстанцями в Литві, Білорусі та Україні царський уряд використовував десятки тисяч російських солдат. Польські партизани нападали на невеликі загони противника, руйнували мости, дезорганізовували рух транспорту. Повстанцям Королівства надавали всебічну допомогу співвітчизники з територій, підвладних Пруссії та Австрії. Виряджені в Литву на допомогу повстанцям загони регулярної армії, якими командували генерали Д. Хлаповський і А. Гел-гуд, були змушені відійти за прусський кордон. Корпус генерала Ю. Дверницького, що діяв в Україні, також відступив до кордону і склав зброю на території Галичини. З кінця травня повстанці зазнавали поразок майже повсюдно. Найбільшою невдачею польських військ і їхнього нового командувача, генерала Я. Скшинецького, стала битва під Остроленкою 26 травня 1831 р.

Скориставшись підтримкою Пруссії, яка активно сприяла придушенню повстання, російські війська під командуванням генерал-фельдмаршала І. Паскевича форсували Віслу в районі Торуня і з північного заходу наблизилися до Варшави. Організувати належний опір царським військам заважали консервативні й угодовські сили. Народні виступи в столиці 29 червня і 15 серпня призвели тільки до самосудів, однак не справили істотного впливу на співвідношення сил. Новий уряд під проводом генерала Я. Круковецького, вважаючи, що подальший опір не має сенсу, відмовився озброїти варшав'ян. Коли 6 вересня війська Паскевича штурмом оволоділи передмістям столиці -- Волею, польське військо покинуло місто й відступило до Модліна.

8 вересня російська армія захопила Варшаву, а 5 жовтня головнокомандувач польською армією разом з 20 тис. вояків перетнув прусський кордон. Того ж місяця капітулювали останні вогнища опору -- Модлін і Замостя.

Листопадове повстання тривало десять місяців. Протягом восьми з них -- з кінця січня до початку жовтня 1831р. -- поляки відчували себе вільним народом, хоча жодна з європейських країн не визнала незалежності Польської держави. Верховна влада під час повстання належала сейму, який призначав уряд і головнокомандувача, ухвалював рішення з питань бюджету і податків. Незважаючи на те, що повстання 1830-1831 рр. нічого не змінило у внутрішньому становищі польського народу, воно стало важливим етапом боротьби поляків за національну незалежність. Повстання мало велике міжнародне значення, оскільки підривало лад, запроваджений Віденським конгресом, сприяло розвиткові національно-визвольного й демократичного руху в багатьох країнах Європи.

1.3 «Велика еміграція» і національно-визвольний рух у 30-40 рр. ХІХ ст.

Після придушення повстання тисячі польських вояків виїхали до Пруссії і Австрії. - Емігрували також члени Національного уряду, депутати сейму, письменники, журналісти, студенти, середня та дріб на шляхта, ремісники і селяни. На відміну від старої еміграції, переважно магнатсько-шляхетської, нова еміграція за своїм соціальним складом була надзвичайно строкатою. Наприкінці 1831 р. Микола І оголосив амністію, що дозволяла біженцям повернутися на батьківщину. Однак ця амністія не поширювалася на політиків, а також жителів областей, що не входили до Королівства Польського.

Прусські й австрійські власті примусили багатьох рядових і підофіцерів прийняти "царську ласку" й повернутися до Королівства, де їх відразу забрали до російської армії. Проте понад десять тисяч осіб -- офіцерів і солдатів, а також політичних діячів -- обрали для себе долю вигнанців. Еміграція після поразки Листопадового повстання за її численність і визначну роль у змаганнях за незалежність, у розвитку культури й зміцненні національного духу дістала назву Великої еміграції.

Біженці оселялися в європейських державах, на співчуття яких у польському питанні вони сподівалися -- в Англії, Бельгії, Швейцарії і передусім у Франції. Керівники більшості країн побоювалися, що численні угруповання емігрантів пропагуватимуть революційні ідеї, а тому намагались оселяти біженців таким чином, щоб вони не утворювали занадто великих скупчень. Попри невеличку грошову допомогу, яку уряди Франції, Англії та Бельгії надавали польським емігрантам, матеріальне становище більшості з них було вкрай скрутним.

Емігрантів об'єднували любов до вітчизни і туга за нею, але розділяли погляди на минуле і майбутнє рідної країни, на причини поразки повстання й методи подальшої боротьби за свободу, на характер майбутнього політичного устрою і соціальних перетворень. У результаті суперечок виникло кілька угруповань різної політичної спрямованості.

Аристократи, відомі політики і керівники повстання, заможні поміщики й узагалі всі противники радикальних соціальних реформ зосереджувалися навколо вже старого князя А. Чарторийського та його паризької резиденції під назвою "Готель Лямбер". Майбутня Польща уявлялася їм як конституційна монархія в кордонах 1772 р., котра б гарантувала рівність усіх громадян перед законом, а політичні права надавала лише заможним. Вони вважали, що змагання за незалежність поновлять ся тільки в разі війни західних країн з Росією і поразки царату в ній. До початку такої війни слід готувати кадри для майбутнього повстання. Князь та його прибічники водночас визнавали необхідність розкріпачення селян і наділення їх землею, яку вони обробляли.

Демократичний табір очолював видатний польський історик і політичний діяч Йоахім Лелевель (1786--1861). У грудні 1831 р. він створив Польський національний комітет, програма якого передбачала відродження Польської держави як республіки. Шлях до незалежності, на його думку, пролягав через повстання в усіх трьох частинах Польщі. Лелевель виступав за скасування кріпацтва й демократичну владу народу. Його прихильники підтримували зв'язок з революційними організаціями інших країн, і тому французька поліція розпустила комітет, а самого Лелевеля примусила покинути Францію. Він оселився в Брюсселі й надалі активної участі в політичній діяльності не брав.

Найчисленнішим і найкраще організованим табором Великої еміграції було Польське демократичне товариство, що виникло в Парижі у 1832 р. Свою програму молоді демократи виклали в двох маніфестах. На їхню думку, за поразку повстання несла відповідальність шляхта, що не розв'язала селянського питання.

Майбутня Польща мала стати демократичною республікою, її незалежність товариство сподівалося вибороти шляхом народного повстання, основною рушійною силою якого виступило б селянство. Товариство обіцяло передати селянам у власність без викупу їхні земельні наділи. Щодо кордонів майбутньої Польщі, то вимоги Польського демократичного товариства нічим не відрізнялись від вимог консерваторів. Товариство в роки свого піднесення налічувало понад 4 тис. членів і проіснувало до 1862 р.

Найрадикальніші позиції серед польських емігрантських організацій займала революційно-демократична організація "Люд польський " що виникла в Англії в 1835р. під проводом С. Ворцеля і Т. Кремповецького. Погляди ідеологів цього угруповання вирізняли дві найважливіші особливості: визнання нерозривного зв'язку змагань за національну незалежність із соціальною революцією і вкрай негативне ставлення до шляхти і приватної власності. Соціальна програма "Люду польського" є найрадикальнішою в польському визвольному русі того часу, але вплив самої організації був досить обмежений.

Всі політичні угруповання емігрантів приділяли велику увагу постійним зв'язкам зі співвітчизниками в усіх частинах Польщі, прагнучи знайти там підтримку своїм політичним концепціям. На батьківщину виряджалися емісари, створювалися надійні канали для регулярного пересилання в Польщу надрукованих за кордоном журналів, книг, брошур і листівок, в яких викладалися нові ідеї і програми. У розповсюдженні власних видань на польських теренах найбільших успіхів досягло Польське демократичне товариство.

Після поразки Листопадового повстання царська влада почала переслідувати його учасників. Микола І разом із новим намісником у Варшаві і командувачем російськими військами в Королівстві Польському генерал-фельдмаршалом І. Паскевичем запроваджували тут новий лад. Конституція 1815 р. була скасована, замість неї з'явився "Органічний статут". "Статут" передбачав збереження польських установ, але він так і не набув чинності. Насправді тривало цілеспрямоване руйнування автономії Королівства Польського. Було ліквідовано сейм, Державну раду й вищі судові установи Королівства, польську армію. З 1834 р. в країні запроваджено воєнний стан, що давало змогу місцевій владі заарештовувати кожного, хто викликав бодай найменшу підозру. Учасників повстання висилали до Сибіру, кидали до в'язниць, забирали до російської армії, відправляючи служити в Сибір або на Кавказ. Маєтки за суджених за участь у повстанні підлягали конфіскації.

Запроваджувалася сувора цензура на твори А. Міцкевича, Ю. Словацького, І. Лелевеля та інших видатних польських діячів науки і культури. Закрито університети у Варшаві й Вільно, Кременецький ліцей. На територію Королівства поширилися загальноросійська грошова система та система мір і ваги. У Білорусі та Україні остаточно ліквідовано уніатську церкву. Уніатів почали насильно навертати у православ'я. Дрібну шляхту позбавили станових привілеїв, близько 90 тис. польських родин переселили вглиб Росії.

Повстання 1830--1831 рр. викликало хвилю репресій і на території Польщі, що перебувала у складі Пруссії. З посади польського намісника в Познанському великому князівстві звільнили А. Радзивілла, а главою провінції призначили Е. Флоттвелла, відомого своїми антипольськими поглядами. Утисків зазнали не тільки повстанці, в яких реквізували маєтки, а й уся людність Великої Польщі. В установах і школах замість польської мови вводилася німецька. На князівство поширилася прусська система мір і ваги. У поляків скуповували землі, на яких оселялись німецькі колоністи. Таку саму політику стосовно польського населення проводила й Австрія.

Поразка повстання й наступні репресії не зломили волі польського народу до змагань за національну незалежність. Від середини 30-х років пожвавішала підпільна політична діяльність у Королівстві. Першою невдалою спробою поновити збройну боротьбу стала експедиція полковника Ю. Залівського, яку організували прихильники І. Лелевеля в 1833 р. її учасники пробралися з Галичини на територію Королівства з метою підняти тут повстання, але через кілька тижнів відмовилися від свого наміру, оскільки їхні заклики не були підтримані жодним із соціальних прошарків польського суспільства. У соціально-політичній програмі й тактиці організатори й учасники експедиції Залівського повторювали лозунги повстанців 1830-1831 рр.

Протягом ЗО--40-х років у польських землях існувало чимало таємних організацій. Найбільші серед них у Королівстві -- "Співдружність польського народу" (1835--1838), Келецько-Люблінська організація (1840--1844), яку очолював ксьондз П. Сцегенний, Організація 1848 р. тощо. У Великій Польщі, Сілезії і на Помор 7 патріоти створили "Союз плебеїв " під проводом книговидавця В. Стефанського. У Галичині діяла організація "Селянський союз ".

Хоча в 1843--1844 рр. окремі таємні товариства в Польщі зазнали погрому, боротьба за незалежність не припинилася. Ті організації, що збереглися або відновили свою діяльність, установили тісний контакт з польською еміграцією і спільними зусиллями розпочали підготовку загальнопольського повстання. Його ініціатором виступило Польське демократичне товариство.

Підготовка до повстання проводилася майже на всіх польських землях. Проте арешт його керівників у прусській частині, а також невдалі спроби збройного виступу в Королівстві Польському обмежили повстання територією Краківської республіки. Бої у Кракові розгорнулися в ніч з 21 на 22 лютого 1846р. Незабаром австрійські війська покинули місто. Повстанці сформували Національний уряд, який проголосив маніфест. У ньому містився заклик до населення брати участь у повстанні, давалися обіцянки ліквідувати станову нерівність і передати селянам землю без викупу.

Найвидатнішим діячем Краківського повстання був літературний критик і філософ, аристократ за походженням Е. Дембовський (1822--1846). Щоб привернути на свій бік селян, він організував мирну процесію, яка 27 лютого вирушила з Кракова на зустріч із людністю навколишніх сіл. Несподівано шлях їй заступили австрійські війська, які відкрили вогонь по учасниках процесії. Під час сутички загинуло багато патріотів, у тому числі й Е. Дембовський.

Незабаром повстання пішло на спад. Під час його остаточного придушення Краківську республіку окупували війська Росії, Пруссії і Австрії. Невдовзі представники трьох країн уклали спільну угоду, згідно з якою ця територія передавалася Австрії. Вона дістала назву Великого князівства Краківського.

Майже одночасно із Краківським повстанням розпочалися стихійні антипоміщицькі виступи селян у Західній Галичині. Повстанці громили маєтки магнатів, захоплювали їхні землі. В цілому під час цього виступу було знищено понад 450 маєтків, загинуло близько 1 тис. осіб. Австрійська влада вміло скористалася з антипоміщицьких настроїв селянських мас, спрямувавши їх проти повстанських загонів шляхти, що подекуди створювалися в Галичині, а також проти Краківської республіки. Таким чином, селяни, самі того не усвідомлюючи, сприяли поразці повстання, а жертви з обох сторін на тривалий час затримали налагодження взаємодії між селянами і землевласниками. Протягом короткого часу австрійсь кий уряд шляхом незначних поступок ліквідував селянський рух у Галичині.

Нове піднесення визвольної боротьби на польських землях викликала революційна хвиля, що прокотилася по Європі в 1848-- 1849рр. На територіях, підвладних Австрії та Пруссії, сталися збройні виступи. У березні 1848 р., коли у Відні вибухнула революція, імператор Фердінанд І оголосив амністію і пообіцяв конституцію. У відповідь патріотичні маніфестації відбулись у Кракові, Львові та деяких інших галицьких містах. Однак, прагнучи зміцнити й розширити власні права, польські діячі проігнорували національні інтереси українського населення Галичини. Як наслідок -- українсько-польські суперечності загострилися, з чого скористався щойно призначений губернатором Галичини граф Ф. Стадіон. Навіть більше, дізнавшись про наміри польських шляхтичів оголосити акт розкріпачення й таким чином привернути селян на свій бік, Ф. Стадіон вирішив випередити їх і сам виявив ініціативу, пообіцявши звільнити селян від панщини. Завдяки цій акції, австрійська влада завоювала прихильність селян і перекреслила сподівання керівників польського руху залучити широкі народні верстви до боротьби за незалежність. Невдовзі польські органи влади у Кракові та Львові припинили свою діяльність.

Найбільшого розмаху революційні події набули в Познанському великому князівстві. 20 березня 1848 р. в Познані відбулася масова антиурядова демонстрація. Того ж дня сформовано Польський національний комітет, який мав домагатися надання широких повноважень Великому князівству: відновлення польської мови в школах і установах, а також формування польського військового корпусу.

Складна політична ситуація -- тиск революційних сил і загроза конфлікту з Росією -- примусили прусський уряд погодитися на ці вимоги. У Великій Польщі виникли польське самоврядування і збройні загони під проводом Л. Мерославського. Незабаром політична ситуація змінилася, а з нею зазнала змін і позиція прусського уряду. Прусські власті запропонували поділити Велику Польщу на дві частини -- польську і німецьку, а також обмежити чисельність польського війська. Після відхилення поляками цієї пропозиції Пруссія розпочала воєнні дії. Незважаючи на перемоги повстанців у битвах під Милославом і Соколувом, перевага залишалася на боці прусської армії. Польські офіцери не вірили в успіх повстання, а Мерославський, відмовившись від командування, разом зі своїм загоном склав зброю. Незабаром прусський уряд анулював усі поступки полякам і жорстоко помстився повстанцям. З придушенням революційних виступів 1848-- 1849 рр. польський національно-визвольний рух пішов на спад.

1.4 Січневе повстання 1863 - 1864 рр.

3 середини XIX ст. в національно-визвольному русі в польських землях розпочався . новий етап. Він майже збігався з початком тут промислової революції і переходом, головним чином у Королівстві Польському та Сілезії, від мануфактурного до фабричного виробництва. У 1850 р. ліквідовано митні бар'єри між Королівством і Російською імперією, що забезпечувало швидший і вигідніший збут польських промислових товарів, особливо текстильних. Розвиткові перевезень промислової та сільськогосподарської продукції сприяло будівництво нових шляхів сполучення, зокрема залізниць, які з'єднали Варшаву з Петербургом, Берліном і Віднем. Водночас революційні події 1848-1849 рр. у Європі висували новонароджений польський промисловий стан, поряд із заможною шляхтою, у перші лави польського визвольного руху.

Після поразки Росії у Кримській війні 1853--1856 рр., з якою населення польських земель пов'язувало певні надії на поліпшення свого становища, в імперії насправді розпочався період "відлиги". Новий імператор Олександр II скасував у Королівстві воєнний стан, оголосив амністію в 'язням і засланцям.

Проте поляки сподівалися на більші поступки царської влади. Поступово у Королівстві посилились антиурядові настрої, які в першій половині 1861 р. набули форми масових вуличних маніфестацій. У Варшаві уряд застосував проти маніфестантів зброю. На міських майданах з'явилися біваки російських військ, а вулиці цілодобово патрулювалися. Маніфестації перемістилися до костелів.

До кінця 1861 р. польське суспільство розкололося на два основних політичних табори. До першого належали помірковані ("білі") на чолі з А. Замойським і О. Вельопольським, які захищали інтереси заможних верств. Вони сподівались, що автономію Королівства з приєднаними до нього українськими, білоруськими і литовськими землями вдасться відновити мирним шляхом. У соціальних питаннях "білі" виступали за ліквідацію феодальних відносин на селі за прусським зразком, тобто селяни мали викуповувати свої земельні наділи у землевласників. Другий табір складався з радикалів ("червоних ") -- дрібної та декласованої шляхти, інтелігенції, міських низів, частини селянства. Правиця "червоних", у тому числі Л. Мерославський, на перший план висувала завдання відродження Польської держави в кордонах 1772 р. і, недооцінюючи соціальні проблеми, не пропонувала для їх вирішення майже нічого такого, що відрізняло б їхню програму від програми "білих". Лівиця (3. Сераковський, Я. Домбровський, К. Калиновський) визнавала право українців, білорусів і литовців на самовизначення і виступала за радикальніші соціальні реформи. "Червоні" орієнтувалися на збройне повстання й активно його готували. У Королівстві Польському й на прилеглих територіях також існувала інтернаціональна за складом революційна організація російських офіцерів (Комітет російських офіцерів у Польщі), якою керував офіцер російської армії Я. Домбровський, а з середини 1862 р. -- О. Потебня.

Царська влада намагалася залучити до співпраці поляків і з цією метою зробила деякі поступки. У Королівстві було відновлено цивільний уряд, який з 1862 р. очолив аристократ О. Вельопольський. Він уважав, що Королівство Польське має зберегти тісний зв'язок з Росією і в межах імперії дістати ширшу автономію. Голова уряду дізнався, що "червоні" створили підпільну організацію, яка готує повстання, і що збройний виступ призначено на весну 1863 р. Вельопольський виступав проти боротьби з Росією, а тому вирішив запобігти цьому виступу. З його ініціативи влада провела позачерговий рекрутський набір, але не серед селян і не шляхом жеребкування, як завжди, а за спеціальними списками, куди заносили найбільш "політично неблагонадійних" молодих чоловгкш, переважно з великих міст. Водночас було прийнято рішення сконцентрувати підрозділи царських військ у найбільших населених пунктах.

За таких обставин керівний орган "червоних" -- Центральний національний комітет (ЦНК) -- вирішив вивести до лісу всіх осіб, що підлягали призову, й прискорити підготовку повстання. Воно розпочалося в ніч з 22 на 23 січня 1863 р. (звідси назва повстання -- Січневе) невдалими нападами озброєних груп повстанців на кілька десятків російських залог. Перші бої -- під Венгровим, Семятичами, Меховим -- продемонстрували, шо перевага російських військ надто велика, аби розраховувати на перемогу у відкритій битві. Розгорнувся польський партизанський рух.

ЦНК, який проголосив себе Тимчасовим національним урядом, видав маніфест про передання селянам земельних наділів, які вони обробляли, без викупу. Це, однак, не принесло. Ні у переч надіям "червоних", масової підтримки селян. Залучення "білих" до уряду також не вплинуло на воєнну ситуацію. Партизанським загонам не вистачало зброї, набоїв, одягу, продовольства.

Улітку 1863 р. повстання охопило майже все Королівство Польське, а також частину Литви, Білорусі та України. Національний уряд створив центральні й місцеві органи управління, запровадив податок, організував друкування повстанської преси, вирядив своїх представників до західноєвропейських країн для переговорів щодо надання повстанцям допомоги, а також закупівлі зброї.

Європейська громадськість підтримала поляків -- до Польщі приїздили добровольці з Угорщини, Італії, Франції, Німеччини, Чехії. Однак уряди Франції, Англії і Австрії обмежилися дипломатичними демаршами на адресу Петербурга. Імператор відхилив вимоги цих держав про надання Королівству автономії і відмовився обговорювати з ними внутрішні справи Росії. Тривалий час на територіях, охоплених повстанням, царська влада нормально функціонувала тільки у великих населених пунктах, де розташовувались військові залоги.

Поступово на основних стратегічних напрямах російський уряд зосередив каральні війська на чолі з новим намісником у Варшаві графом Т. Бергом (Вельопольського усунули з посади голови уряду) і віденським генерал-губернатором М. Муравйовим. Вони дістали спеціальні повноваження, зокрема право застосовувати принцип колективної відповідальності. На території Королівства і в Литві прилюдно страчували цілі групи людей. У повстанців та їхніх прихильників конфісковували майно, багатьох відправляли на заслання.

За цієї ситуації восени 1863 р. Національний уряд передав усю владу генералові Ромуальду Траугутту. Ставши одноосібним диктатором, він виявив великі організаторські здібності, відзначався послідовністю в діях, відповідальністю й особистою хоробрістю. Траугутт створив єдину організацію збройних сил і підпорядкував їй цивільну владу, наказав виконувати положення маніфесту про надання селянам землі. Однак, незважаючи на всі його зусилля, повстання вщухало. У квітні 1864р. Траугутта заарештували, а в серпні того ж року стратили у Варшавській цитаделі.

У березні 1864р. в Королівстві Польському обнародувано царський указ про надання землі у власність селянам на умовах Маніфесту Національного уряду, що остаточно відірвало їх від повстання. Після появи указу тільки окремі невеличкі групи продовжували опір. Остання з них, під командуванням ксьондза С. Бжускі, протрималися в Підляшші до осені1864 р. царський уряд жорстоко помстився повстанням. Десятки тисяч їх загинули під час боїв, були страчені, заслані на каторгу до Сибіру і до внутрішніх губерній Росії, насильно рекрутовані до війська. Але жертви не були даремними. Січневе повстання стало ще одним кроком на шляху національної консолідації і сприяло зростанню суспільної свідомості поляків усіх польських регіонів. Воно примусило царську владу узаконити перетворення, сформульовані в повстанському аграрному маніфесті. Зміст селянської реформи 1864р. в Королівстві Польському, умови звільнення селян у Литві та Білорусі істотно відрізнялися від загальноросійської селянської реформи 1861 р. в кращу сторону. Польське питання здобуло широку підтримку народів)Європи.

Усередині 60-х років ХІХ ст. в польському визвольному русі завершився період великих національних повстань, незважаючи ' на те, що польському народові так і не вдалося відновити незалежність своєї країни. Припинення поляками подальшої боротьби пояснюється передусім тим, що її успіх значною мірою залежав від задоволення соціальних вимог основної маси польської людності -- селянства. У стосунках між польськими землевласниками і селянами здавна існував конфлікт, породжений системою кріпосної залежності і панщиною. Взаємні образи і претензії всіляко намагались підсилити можновладці країн-окупантів, які протиставляли нібито доброзичливому ставленню імператора до кріпаків інтриги поміщиків, котрі прагнуть зберегти й навіть збільшити тягар селянських повинностей. Визвольна боротьба на польських землях була приречена на поразку не стільки діями каральних військ, скільки указами австрійського та російського імператорів про скасування феодально-кріпосницьких порядків у польському селі. Не зустрівши розуміння з боку власних поміщиків і отримавши землю внаслідок здійснених імперськими властями реформ 1848 та 1864років, польське селянство здебільшого втратило інтерес до визвольної боротьби.

Причини поразки польського визвольного руху пояснювалися й тим, що в Литві, Білорусі та Україні, населення яких також брало участь у виступах, між дворянським станом і селянством, крім соціальних, існували не менш гострі національно-релігійні суперечності. Станово-націоналістична упередженість польської шляхти, з одного боку, і політична нерозвиненість переважної маси литовського, білоруського та українського селянства, і іп шого, зменшили можливості для співпраці цих груп і ослабили польський визвольний рух.

Однак, незважаючи на поразку, визвольна боротьба польського народу завдала потужного удару по російській, австрійській та прусській монархіях і зробила Польщу союзницею європейської "весни народів". У Європі вже ніхто не міг поставити під сумнів право на існування народу, який так рішуче відстоював власні права.

2. Польські землі в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст.

2.1 Становище польських земель

В останній третині XIX ст. міжнародне становище країн, які захопили польські землі, змінилося. В умовах політичної ізоляції, економічної слабкості, спричинених поразкою в Кримській війні, Росія, хоча й залишалася великою державою, втратила провідні позиції на міжнародній арені. Невдачі в Італії і поразки у війні з Пруссією в 1866 р. переконливо свідчили, що й імперія Габсбургів переживала кризу. Імператор Франц Йосиф І, щоб урятувати цілісність держави, зробив деякі поступки, і в 1867 р. Австрія перетворилася на дуалістичну монархію -- Австро-Угорщину. Проте Пруссія завдяки "залізному канцлеру", видатному політику й водночас завзятому ворогові поляків Бісмарку, домоглася зміцнення єдності німецьких земель і утворення в 1871 р. Німецької імперії. Ці зміни позначилися й на політиці Росії, Німеччини та Австро-Угорщини в польському питанні. Політика великих держав дедалі більше заважала розвиткові польського народу.

Після поразки повстання 1863--1864рр. в Королівстві Польському посилилися політичні репресії і національне гноблення. Учасників повстання засуджували до страти або на заслання. З території Королівства, Литви, Білорусі та України до Сибіру вислали близько 40 тис. повстанців і тих, хто їх підтримував. Царська влада конфіскувала понад 1600 маєтків у Королівстві і 1800 поза його межами. їх передали росіянам, які відзначились у придушенні повстання.

Царський режим ліквідував рештки адміністративної і національної автономії Королівства Польського, навіть змінивши його назву на "Привіслянський край", а замість намісництва запровадив генерал-губернаторство. З кінця 60-х років у всіх середніх і вищих навчальних закладах викладали тільки російською мовою. Варшавська Головна школа перетворилася на російський університет. У 80-х роках викладання російською мовою ввели і в початкових школах. За підтримку повстання утисків зазнала католицька церква. Відтепер священики підлягали Римсько-католицькій колегії, яка перебувала в Петербурзі, а ті, що залишалися лояльними до папи Римського й апостольської столиці, піддавалися гонінням. Незважаючи на те, що греко-католицька церква не підтримала повстання, її ліквідували, а уніатів змусили прийняти православ'я.

Загальна пригніченість, викликана поразкою повстання, наростала у зв'язку з відсутністю надії на швидке скасування воєнного стану й здобуття національної свободи. Група молодих письменників і публіцистів почала на сторінках преси і в літературних творах закликати до пошуків інших шляхів відродження державності. У Королівстві Польському поширилася концепція "органічної праці", прихильники якої вважали, щонайефективнішим способом захисту національних інтересів є не збройна боротьба, а діяльність, спрямована на підвищення економічного й культурного рівня життя суспільства та його здатності до самоорганізації. Ідея органічної праці закладалася в основу створення просвітницьких установ, які фінансувалися заможними людьми: Музею промисловості і сільського господарства, Торговельної школи, наукових журналів тощо.