Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.)

Чеські депутати рейхсрату, об'єднавшись у Чеському клубі, в листопаді 1879 р. надіслали імператорові чотири меморандуми: перший вимагав рівності чеської і німецької мов у державних установах та суді; другий -- рівноправ'я мов у Празькому університеті; третій -- у середніх школах; четвертий -- у школах ремісничих. Однак, незважаючи на відповідні урядові укази, що проголошували рівність мов (для Чехії та Моравії у 1880 р., для Сілезії -- 1882 р.), насправді єдиною державною мовою залишалася німецька.

Але були й певні позитивні результати наступальних вимог чеських політиків: по-перше, поділ Празького університету (1882) за мовною ознакою; по-друге, реформування виборчої системи до чеського сейму, внаслідок чого чеські депутати становили там більшість. Незважаючи на опір німців, чеська мова запроваджувалася в державних установах. Саме в цей час виникло багато чеських шкіл та гімназій.

4.3 Чеське суспільство за нових політичних реалій

Досягнення певних позитивних для чехів зрушень у мовному питанні спричи-нило негативну реакцію німецьких консервативних політиків. З іншого боку, поміркованість вимог чеських лібералів викликала невдоволення радикально налаштованих політичних сил. Так, ухвалена з з'їздом Національної партії вільнодумців програма (1887р.) вимагала надання автономії чеським коронним землям у складі Австро-Угорщини, засуджувала проект поділу Чехії на національні округи, наголошувала на необхідності закріплення прав чеської мови в адміністративних і судових органах, у системі народної освіти.

Зростанню популярності младочехів сприяв їхній рішучий опір урядовій політиці, спрямованій на підтримку німецьких шкіл у Цислейтанії. Младочехи активно пропагували й відстоювали концепцію розвитку нації на грунті "чеського державного історичного права" й рішуче вимагали загального виборчого права. Засуджуючи політичну лінію старочехів, демонструючи вкрай націоналістичний радикалізм стосовно німців та відверту опозиційність владі (в 1888 р. створено "Клуб незалежних чеських депутатів "у рейхсраті), Національна партія вільнодумців не тільки підносила власний авторитет в очах виборців, а й спонукала до певних змін у чеському суспільстві.

В міру активізації радикального руху дедалі виразнішою ставала реакційність консерваторів. У 1890 р. старочехи пішли на змову з німецькими панівними колами, проголосувавши за розчленування Чехії на чесько-німецьку й німецьку частини. Тому в 1891 р. під час чергових виборів до рейхсрату старочехи зазнали цілковитої поразки. Депутатом не обрали навіть визнаного їхнього лідера Ф. Рігера. Провід у політичному житті чеських земель остаточно перебрали младочехи. На своєму з'їзді в 1894 р. Національна партія вільнодумців заявила про намір дотримуватися в політичній боротьбі лише законних методів та про бажання перетворитися на "достойну" парламентську опозицію.

Позиції младочехів зміцніли на виборах у листопаді 1895 р., коли вони одержали 89 мандатів проти 3 у старочехів. Від цього часу консерватори остаточно втратили вплив у законодавчих органах країни. Одночасно на початку 90-х років набула популярності соціал-демократія.

З 1893р. основну увагу чеської громадськості привернула боротьба за загальне виборче право, ініціатором якої виступили соціал-демократи. Під їхнім керівництвом проходили сотні зборів і демонстрацій, у результаті яких вони залучили на свій бік молодіжну організацію "Омладина" та частину селянства. Голова уряду -- Е. Тааффе -- запропонував проект, що передбачав збереження курій, але в міській і сільській куріях виборче право надавалося усім громадянам, яким виповнилося 24 роки. Однак німецькі ліберали перейшли в опозицію до канцлера, змусивши його у листопаді 1893 р. піти у відставку.

Наступний уряд, очолюваний К. Бадені, за активної підтримки младочехів розробив реформу виборчого права, запроваджену в липні 1896 р. Згідно з нею до попередніх чотирьох станових виборчих курій додавалася наукова курія загального виборчого права, для запису в котру не вимагався майновий ценз.

На чеських землях від середини 80-х років розвивається повий громадсько-політичний рух, ініціаторами й ідеологами якого стали професори Празького університету Т. Масарик (1850-1937), Й. Кайзл(1854-1901) та К.Крамарж(1866-1937)

Група молодих талановитих інтелігентів рішуче виступила за оновлення чеської громадської думки, що мало сприяти формуванню нової політичної еліти та модерної політичної культури народу. Одним із головних засобів досягнення поставленої мети мало стати критичне ставлення до наявної реальності. Рух, який згодом дістав назву "реалістичного", було започатковано на сторінках часопису "Атенеум", де молоді інтелектуали розгорнули боротьбу за визнання фальсифікованими найдавніших чеських хронік (Краледворської та Зеленогірської), котрі в очах старшого покоління становили недоторканну національну святиню. їх фальсифікація ганьбила не тільки чеську науку, а й вимагала, на думку молодих позитивістів, первинного знання та права на критику в усіх сферах суспільного життя.

Поступово реалісти розробили власну концепцію державної (в межах автономії) самостійності, яка гарантувала б не тільки національну самобутність, а й подальший розвиток нації взагалі. Наприкінці 80-х років головний акцент у своїй діяльності реалісти перенесли до сфери практичної політики й заходилися розширювати контакти з Національною партією, яка, незважаючи на значні втрати на виборах до Чеського сейму в 1889 р., все ще залишалася досить впливовою силою.

У січні 1890 р., після переговорів між представниками Національної партії, історичної шляхти та німецькими лібералами, підписано чесько-німецьку угоду "пунктації". Однак її прийняття стало кроком назад від указів 1880 р., в яких мовна рівність чехів і німців не обумовлювалася територіальними межами. "Пунктації"передбачали своєрідну сегрегацію на чеських землях: поділ за національними ознаками секцій земської шкільної освіти, промислової і торговельної палат та інших органів; при Чеському сеймі створювалися національні курії.

Лідери німецьких лібералів на чеських землях святкували перемогу, вважаючи, що чеський "мовний федералізм" поховано.

Однак прийняття "пунктацій" здійняло хвилю обурення у чехів, котрі розцінили угоду як поступку лідерів старочехів. Все це призвело до того, що Національна партія втратила в очах реалістів свою цінність як партнер, і стало причиною нищівної поразки старочехів на виборах до рейхсрату в 1891 р.

Усупереч відмові чеського сейму затвердити "пунктації" уряд поділив адміністративні й судові округи та органи освіти за національними ознаками, що викликало у чеського населення бурхливі протести. Невдовзі ці протести переросли в демонстрації й сутички між чехами і німцями, що змусило владу у вересні 1893 р. запровадити стан облоги. Е. Тааффе не зміг уладнати ситуацію і це стало однією з причин його відставки.

Спроби досягти примирення між чехами і німцями здійснював і наступний уряд К. Бадені, який у квітні 1897р. видав укази про рівність чеської та німецької мов у судових і адміністративних органах Чехії та Моравії. Ці розпорядження вимагали від установ, підпорядкованих міністерствам фінансів, торгівлі та землеробства, а також судів у своєму листуванні користуватися мовою, якою подавалося клопотання або виголошувалася усна заява. Чиновники мали через чотири роки (з 1901 р.) знати обидві мови.

Урядові розпорядження викликали бурхливу реакцію авс-тро-німецьких політиків. У Відні та в місцях компактного проживання німців на чеських землях відбулися масові мітинги та демонстрації протесту. Уряд К. Бадені пішов у відставку, що призвело до масових заворушень, у ході яких сталися погроми німецьких крамниць і будівель. Голова нового уряду -- П. Гауч -- у грудні 1897 р. оголосив воєнний стан.

Уже в березні 1898 р. підготовлено проект закону про впровадження на чеських землях місцевих мов, згідно з яким офіційною мовою на певній території мала стати мова національної більшості, а в округах зі змішаним населенням громадяни могли користуватися обома мовами. Чехи висунули зустрічні вимоги про створення Міністерства чеських земель, про відкриття в Брно політехнічного інституту з чеською мовою викладання та ін. Напруження в чесько-німецьких відносинах, що зростало, спричинило відставку чергового уряду. Розгул національних пристрастей на чеських землях сягнув небезпечної межі, а протистояння охопило практично всі сфери життя.

Поглиблення етнічних та соціальних конфліктів на чеських землях сприяло подальшій диференціації національно-політичних сил. На рубежі століть відбулося розмежування всередині визвольного руху, течії якого відтепер репрезентували інтереси різних верств і станів чеської людності: буржуазії, інтелігенції, робітників, селян, службовців та ін.

Завдяки індустріалізації на чеських землях швидко поширюється робітничий рух, який від самого початку розвивався під впливом австрійської соціал-демократії. Так, уже в 1878 р. засновано Чехословацьку соціал-демократичну робітничу партію. Ідейно-політичні суперечки в середині 80-х років призвели до розпуску цієї партії. Однак уже в 1889 р. чеські соціалісти зініціювали об'єднавчий з'їзд соціалістичних організацій Цислейтанії. Основною метою нової інтернаціональної партії проголошувалося встановлення соціалістичного ладу. Серед найважливіших політичних вимог були: демократизація країни, запровадження загального виборчого права, прийняття законодавства про працю та ін.

Чеські соціалісти послідовно домагалися реформування со-ціал-демократичного руху на національній основі і вважали за необхідне поєднати боротьбу за національні права й рівність народів з інтернаціоналізмом. На V загальноавстрійському з'їзді (1896) відбулася федералізація соціал-демократичного руху Цислейтанії, а серед шести створених за національними ознаками соціал-демократичних партій була й чеська. Вже на виборах до рейхстагу в 1897 р. соціал-демократи Цислейтанії здобули 87 депутатських мандатів (на чеських землях 24 мандати дістали чехи, а 21 -- німці). У 1910 р. еволюція відносин у робітничому русі спричинила поділ профспілок на чеські і німецькі.

На початку 90-х років XIX ст. на чеських землях поширюється прогресистський рух, який заснували брати Гайни, А. Ра-щин, В. Клофач та ін. Його соціальну базу складали інтелігенція, студентство та молоді робітники. Чітка демократична орієнтація, неприхований республіканізм прогресистів поєднувалися з радикальним націоналізмом, спрямованим проти німців (на чеських землях) та на інтеграцію Чехії, Моравії та Сілезії. Слідом за соціал-демократами, котрих підтримали реалісти, прогресисти в 1893 р. висунули вимогу про впровадження загального виборчого права. У 1897 р. на базі лівиці цього руху організаційно оформилася Радикально-прогресист-ська партія під керівництвом А. Гайна (1868--1949). Правиця прогресистів утворила Радикально-правову партію.

У 1898 р. конституйовано Чеську національно-соціальну партію, котру очолив В. Клофач (1868--1942). Партія, спираючись на національно свідомих робітників, виступала за національний соціалізм, що протиставлявся інтернаціоналізмові соціал-демократії, й обстоювала "чеське державне історичне право".

Тривалий процес становлення аграрного руху на чеських землях урешті-решт завершився заснуванням у 1899 р. Чеської аграрної партії на чолі з А. Швеглою (1873--1933). Головне гасло аграріїв: "Чеське село -- одна родина". Партія відображала настрої здебільшого середніх прошарків землевласників. Аграрії запропонували низку конкретних заходів для збереження землі переважно за чеським селянством. Партія виступала за налагодження кооперації, розширення кредитної системи, перегляд земельного кадастру, встановлення диференційованого податку, запровадження прогресивних технологій і техніки та ін., що мало забезпечити провідні позиції чеському сільському господарству.

Процес соціально-політичної диференціації чеського суспільства завершився створенням Чеської народної (реалістичної) партії (1900) на чолі з лідером реалістів Т. Масариком. Головна програмна вимога реалістів полягала у визнанні "чеського державного історичного права". Партія намагалася проводити щоденну копітку роботу, спрямовану на економічне, культурне та духовне самовдосконалення чеської нації. Вона вимагала запровадження загального виборчого права та пропонувала здійснити реформу системи самоврядування для демократизації чеського суспільства.

На чеських землях у цей період виникли й інші партії, які репрезентували інтереси, наприклад, землевласників або певних конфесій. Ці партійні структури зберігали політичний вплив у межах окремих областей земель Чеської корони.

У практичній політиці чеські партії дотримувалися проавстрійських або опозиційних поглядів, які часом химерно перепліталися чи стикалися. Для координації взаємодії партій (крім соціалістів) у 1900 р. створено Чеську національну раду -- громадсько-політичну організацію, завдання якої полягало в об'єднанні політичних сил, зорієнтованих у розв'язанні національного питання на державно-правову традицію. » На активізацію боротьби за демократизацію суспільства і впровадження загального виборчого права у Цислейтанії значний вплив справили події першої російської революції. Так, у день відкриття чеського сейму (10 жовтня 1905 р.) відбувся одноденний загальний страйк. Водночас проходили демонстрації в Кладно, Моравській Остраві, Пльзені та в інших чеських містах.

У січні 1907 р. ухвалено закон про загальне виборчі право, що знаменувало завершення важливого етапу змагань національно-політичних сил. Кількість депутатів рейхсрату визначалася в 516 осіб, німці діставали 43 % місць, а решта віддавалася представникам інших національностей. Водночас активне виборче право обмежувалося цензом осілості (проживання в одній місцевості не менше одного року) та віковим і статевим (тільки для чоловіків, яким виповнилося 24 роки). Нові правила не поширювалися на вибори до ландтагів, на жінок та військовиків. Залишалася стара внутрішня структура парламенту, яка усувала більшість депутатів від розв'язання важливих державних питань.

Підсумки виборів у травні 1907 р. засвідчили новий розклад політичних сил у рейхсраті. Найширше в парламенті були представлені аграрії (28 мандатів), младочехи (18 мандатів), католики Чехії та Моравії (17 мандатів). Серед німецьких партій чеських земель найсильніші позиції мали аграрії (19 мандатів), ліберали (14 мандатів), народники (13 мандатів), національні радикали (12 мандатів). На початку роботи рейхсрату чеські депутати об'єдналися в Чеському клубі, постанови якого мали обов'язковий характер.

Чеські політичні сили, репрезентовані в парламенті, намагалися проводити реалістичну й прагматичну політику, спрямовану насамперед на зміцнення позицій чехів. Так, восени 1907 р. було підтримано австро-угорську економічну угоду, яка забезпечувала принцип цілковитої свободи (в обох частинах монархії) у сфері внутрішньої й зовнішньої торгівлі, що відповідало прагненням чеських фінансових і підприємницьких кіл.

Важливіш напрямом діяльності чеських політичних сил була розробка концепцій зовнішньополітичних пріоритетів. Перша з них -- "неославізм " -- передбачала підтримку австрійсько-російського співробітництва; другу висунули ті, хто орієнтувався на Англію та Францію. Загальноприйнятною вважалася концепція необхідності забезпечення інтересів на Балканах. Чеські політики віддавали перевагу мирній економічній експансії, тому анексія Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини в 1908 р. не знайшла у них підтримки.

Проведення влітку 1908 р. в Празі виставки та слов'янського з'їзду німецькі кола одностайно розцінили як "відродження панславізму". Невдоволення подібними тенденціями перебігу подій спонукало німецьких депутатів застосувати політику обструкції в Чеському сеймі, в результаті чого його діяльність було паралізовано. З іншого боку, постанова уряду про призупинення роботи сейму призвела до виходу чехів-міністрів із його складу, що спричинило вже парламентську кризу. Жорсткий характер протистояння між чеським і німецьким населенням у першій половині грудня 1908 р. змусив уряд запровадити надзвичайний стан і заборонити більшість чеських громадських організацій.

Наступний етап посилення опозиції властям Габсбурзької монархії пов'язаний з діяльністю Слов'янського союзу, в якому об'єдналися 125 депутатів рейхсрату слов'янського походження (серед них -- 83 чехи). У 1910 р. чеські парламентські фракції утворили Об'єднаний чеський клуб. Застосовуючи тактику обструкції, Слов'янський союз щоразу демонстрував не тільки своє критичне ставлення до рішень цісарського оточення, а й забезпечив провал бюджету та інших законодавчих актів у парламенті. Це призвело до розпуску рейхсрату 30 березня 1911 р.

На виборах до рейхсрату в 1911 р. чеські політичні сили зміцнили свої позиції: аграрії одержали 38 мандатів, младочехи -- 18, національні соціалісти -- 16, католики -- 7. Найбільшими німецькими партіями на чеських землях стали радикали (22 мандати) та аграрії (21 мандат), представництво лібералів зменшилося до 12, народників -- до 9 мандатів.

Тим часом криза в чеському сеймі поглиблювалась, а протистояння загострювалося. Спроби примирити ворогуючі сторони успіху не мали. Оскільки обструкція німецьких депутатів повністю паралізувала діяльність сейму, його виконавчий орган утратив фінансові та інші засоби й був неспроможний виконувати свої функції. За цих умов чеський сейм було розпушено в червні 1913 р., а управління Чехією передано комісії чиновників.

У січні 1914 р. уряд вдався до чергової спроби розв'язати чесько-німецькі суперечності. Опубліковано проект нового закону про мови, згідно з яким мовою урядових органів у кожному окрузі Чехії мала стати мова більшості населення; в округах, де меншість населення складала принаймні 35 %, внутрішньою державною мовою мала, стати мова більшості, а в стосунках між владою та населенням належало вживати обидві мови; обидві мови визнавалися офіційними в структурах, діяльність яких поширювалася на всі землі Чеської корони. Проект закону відхилили і німці, і чехи. Тактика обструкції, застосовувана в рейхсраті, призвела до його розпуску в березні 1914 р. Уряд Цислейтанії почав правити без парламенту, на основі статті 14 чинної конституції.

Фактично до самою початку війни чеські національні сили трималися курсу на збереження Австро-Угорщини з на ступною її трансформацією в федерацію.

Лише напередодні 1914р. з'явилися проекти розв'язання чеського національного питання поза межами монархії. Чеська економічна й політична еліта претендувала на рівні з німецькими та угорськими панівними колами умови та можливості. Водночас чеським лідерам була притаманна достатня тверезість у виборі тактики та методів політичної діяльності.

Виступивши одними з ініціаторів війни, правлячі кола Австро-Угорщини сплатили за воєнну авантюру сотнями тисяч убитих і покалічених на фронтах, померлих від хвороб і голоду людей різних національностей. Парламент Цислейтанії припинив свою діяльність (до 1917 р.), конституційні свободи було обмежено, повсюдно діяли трибунали. Під час наступу російських військ у Галичині в 1914 р. посилилися репресії в Чехії. За антинімецьку орієнтацію заарештували лідерів младочехів К. Крамаржа, А. Рашіна та ін., яких звинуватили в зраді й засудили до страти. Тільки смерть імператора Франца Йосифа (листопад 1916 р.) зробила можливим їх звільнення.

Військово-бюрократичний режим Габсбургів для більшості чехів утілював у собі всі нещастя й лиха, пов 'язані з війною. Економічні труднощі на теренах Габсбурзької монархії проявилися раніше, ніж в інших країнах, що воювали: промислові підприємства були мілітаризовані, в селян насильно реквізували продовольство. Антигабсбурзькі настрої та ідеї загальнослов'янської солідарності віддзеркалювалися в гаслах антивоєнних маніфестацій і страйків, акціях мобілізованих при відправці на фронт, дезертирстві й, нарешті, масових здачах чехів у полон на російському та сербському фронтах.

Війна змушувала чеських політиків зробити вибір між двома варіантами розв 'язання "чеського питання " -- або залишитися в складі монархії, або проголосити незалежну державу. Одна група політичних сил (аграрії, партії католицької орієнтації та соціал-демократи) розглядала майбутнє чехів крізь призму демократичної еволюції державного устрою Австро-Угорщини. Інша (здебільшого младочехи під проводом К. Крамаржа) -- розраховувала на перемогу у війні держав Антанти та посилення позицій Росії в Центральній Європі, що мало привести до утворення союзу слов'янських держав (або Слов'янської імперії) під скіпетром династії Романових. Третій політичний напрям очолював лідер партії реалістів Т. Масарик, який вважав неминучою поразку та розпад Австро-Угорщини й утворення на її основі незалежних держав.

Лідер реалістів Т. Масарик виїхав за кордон у листопаді 1915р., заснувавши в Парижі центр національно-визвольного руху -- Чеський національний комітет, який після приєднання групи словацьких політиків під проводом М. Штефаника перетворився на Чехословацьку національну раду.

Центром антигабсбурзької опозиції в чеських землях з 1915р. стала "чеська мафія " -- досить розгалужена підпільна організація, яка збирала розвідувальні дані для Антанти. Восени 1916 р. провідні чеські політичні партії створили Чеський союз (об'єднання парламентських фракцій) у Відні та Національний комітет у Празі.

Важливе значення мала координація діяльності чеських і словацьких емігрантських організацій у США: Чеського національного об'єднання та Словацької ліги, які в Клівленді у жовтні 1915р. висловили прагнення чехів і словаків до створення державної федерації братніх народів.

Лютнева революція в Росії сприяла подальшій активізації національно-ліберальних кіл чеської та словацької еміграції. На початку травня 1917 р. в Києві відбувся з'їзд Союзу чехословацьких товариств, який визнав Чехословацьку національну раду керівним органом чехословацького руху і створив її російський відділ. Отже, "чеське питання" вийшло на міжнародну арену, шо свідчило про сумнівність її подальшого перебування у складі Австро-Угорщини.

Восени 1917 р., після Жовтневого перевороту в Росії, радикалізуються гасла, форми та методи діяльності чеських національних сил. Відтепер головною тенденцією визвольного руху чехів стала боротьба за створення чеської суверенної держави під егідою країн Антанти.

Чехословацька національна рада розгорнула формування військових легіонів у Росії, Франції, Італії. Влітку 1917 р. в чехословацьких легіонах налічувалося 40 тис. вояків, а в середині 1918 р. -- 128 тис. (92 тис. в Росії).

Передбачаючи неминучий крах Габсбурзької монархії, кілька чеських політичних партій у лютому 1918р. об'єдналися у Державно-правову партію на чолі з К. Крамаржем. У липні 1918 р. було реорганізовано празький Національний комітет, до складу якого ввійшли представники всіх (крім соціал-демократів) чеських політичних партій. Оновлений комітет мав стати насамперед чинником "збереження порядку", а вже потім органом майбутньої державної влади. У червні 1918 р.

Франція офіційно визнала Чехословацьку національну раду її к першооснову майбутнього чехословацького уряду.

Переконливою демонстрацією активності робітничого руху та національних сил стало проведення 14 жовтня 1918 р. в Чехії загальнонаціонального страйку, щоб запобігти вивезенню австрійськими властями продовольства. Ця акція була організована з ініціативи "Земельної економічної ради" та "Соціалістичного кола" (об'єднання всіх партій соціалістичної орієнтації). В ході страйку висувалися вимоги надання національної і іезалежності та утворення "вільної Чехословацької республіки".

28 жовтня 1918р., в день, коли уряд Австро-Угорщини оголосив про намір укласти перемир'я з країнами Антанти, празький Національний комітет перебрав до своїх рук цивільну та військову адміністрацію й оголосив про створення незалежної держави. 14листопада 1918р. в Празі на урочистому засіданні Тимчасових Національних зборів була проголошена Чехословацька республіка. Першим її президентом обрали Т. Масарика, а уряд "загальнонаціональної коаліції" очолив К. Крамарж.

4.4 Розвиток чеської культури

У другій половині XIX -- на початку XX ст. система освіти в чеських землях набула форми багатоступеневої структури. Шкільна реформа, започаткована в роки революції, закріпила принцип загального обов'язкового шкільного навчання для дітей з 6 років. Наприкінці 60-х років скасовано контроль церкви над змістом підручників, поведінкою учнів і вчителів, а державні органи дістали право нагляду за діяльністю шкіл. У результаті реформ чехи на рубежі XX ст. випередили німців за рівнем генераційної письменності й посіли перше місце в Габсбурзькій монархії за рівнем загальної письменності. Кількість чеських шкіл (1914) складала 57 % вщ їхньої загальної кількості. Якщо реальні гімназії та інші навчальні заклади цього рівня давали ґрунтовні професійні знання, то класичні готували випускників до продовження освіти в університетах.

У цей період чеською мовою видавалися наукові праці, підручники, довідники, переліки навчальної та класичної літератури, фахові журнали та книги для дітей. Левову пайку цієї роботи провадила "Чеська матиця ". Фактично в цей час виникли всі передумови для вивчання чехами основ майже усіх галузей знань рідною мовою.

Чеські національні сили домоглися того, що вже у 80-ті роки XIX ст. чеська мова стала мовою для всіх студентів усіх освітніх закладів. Поділ у 1882 р. Празького університету на чеський і німецький сприяв процесу консолідації чеської інтелігенції та залученню до науково-навчальної роботи нових сил. Надати вітчизняній науці європейського рівня намагалися правник Й. Кайзл, соціолог Т. Масарик, історик Я. Голл, мовознавець Я. Гебауер, мистецтвознавець О. Гостинський, лінгвіст і поет Ч. Врзлінський та ін. У1880р. виникла Чеська Академія наук, словесності та мистецтв.

Друга половина XIX ст. є добою розквіту чеського мистецтва. У літературних творах чільне місце посіла тема народного життя та боротьби проти національного й соціального поневолення. Так, поет Я. Неруда (1834--1891) у "Піснях палкої петиції" закликав до боротьби за краще майбутнє. Оспівував рідну природу у своїх поетичних циклах ("Сільські пісні", "Чеські сонети" тощо) С. Чех (1846--1908). Історії боротьби чехів за свободу та незалежність присвячені епічні твори письменника А. Ірасека (1851-1930).

Найвідомішим художником того часу вважається Й. Манеса (1820--1871), автор циклу картин "Пори року", виконаних для годинника Празької ратуші, ілюстрацій до народних казок та ін. Своєю творчістю Й. Манеса відкрив новий період у розвитку чеської історичної, побутової та пейзажної шкіл живопису. Наслідувачем його традицій став художник-карикатурист та ілюстратор М. Алеш (1853--1913). Знаним представником реалізму був скульптор Й. Мислбек (1848--1922), який створив кінну статую Св. Вацлава у Празі.

Культурну атмосферу цього періоду визначали занепад класицизму й зародження модернізму. Молода генерація чехів прагнула відчути себе частиною європейської цивілізації, відкидаючи національну меншовартість. Дуже бурхливо розвивалися архітектура й декоративне мистецтво. Історичні центри міст постійно перебудовувалися, виникали нові міські райони.

У культурній галузі емпіричний класицизм існував поряд із модерном та іншими романтичними стилями. Новоготичний історизм найвиразніше виявився при перебудові Старо-мєстської ратуші (1846--1848). Новоготична архітектура 60-х років чергувалася з неоренесансом, символом якого став Національний театр у Празі. Його спроектував Й. Зітек (1832-- 1909), автор Музею Карловарських колонад. Більшість визначних скульптурних замовлень виконували брати Й. Макс (1804-1855) та Е. Макс (1810-1901). Вони збудували пам'ятник Радецькому на Малостранській площі та кілька скульптур на Карловому мосту.

У музиці виділяється творчість композитора й піаніста Б.Сметани (1824--1884), який заснував чеську модерну симфонічну та оперну музику. Його опери "Бранденбуржці її Мочи" (1863), "Продана наречена" (1866) та симфонічні поеми "Моя Батьківщина", "Чеські танці" сприяли патріотичному іі музичному вихованню чеського народу. Відомим творцем чеської національної музики був А. Дворжак (1841--1904), особ-шву популярність мали його "Слов'янські танці". У Празі иирувало театральне і музичне життя, зростала кількість п'єс іі концертів. Восени 1901 р. перший самостійний концерт дала Чеська філармонія.

Зародження модернізму наприкінці XIX ст. внесло новий зміст у поняття "спортивна культура". У Чехії засновуються спортивні товариства, першим з яких був "Сокіл " (1864).

На зламі XIX--XX ст. суспільство винайшло нові культурні орієнтири і цінності. Соціально-політична ситуація в Чехії справляла великий вплив не тільки на австро-угорську політичну систему, а й на стан справ у Європі.

5. Словацькі землі у складі Габсбурзької монархії (xviii - перша половина XIX ст.)

5.1 Суспільно-економічне становища та політика «освіченого абсолютизму» в словацьких землях

У 1703--1711 рр. на території Угорщини, Словаччини і Трансільванії розгорнувся потужний національно-визвольний рух під проводом ватажка угорських магнатів Ференца II Ракоці. У ході бойових дій імператорському війську було завдано декілька відчутних поразок, у результаті чого Словаччина потрапила під контроль повстанців. Звідти антигабсбурзькі виступи поширилися на інші краї Угорського королівства. У 1707 р. імператор Йосиф 7(1705-1711) був навіть позбавлений мадярського трону. Однак угорська шляхта не зуміла скористатися з підтримки, що надходила від сільської та міської людності. Так, війська Ракоці жорстоко придушили повстання гірників. У 1708 р. під Тренчином імператорська армія розбила повсталу угорську шляхту. Поступово антигабсбурзькі виступи були придушені на всій словацькій території. Згідно з Сатумарським миром (1711) династія Габсбургів визнавалася в Угорському королівстві довічно, повстанське військо розпускалося, але права угорської шляхти практично не обмежувалися.

Імператор Карл ІІІ (1711 -- 1740) прагнув поліпшити зовнішнє та внутрішнє становище імперії. Робилися спроби зміцнити центральну владу й стабілізувати економічну ситуацію в країні. Але всі ці заходи вимагали значних коштів, які поновлювалися лише за рахунок нових податків. Оподаткуванню підлягали навіть ті, хто палив. Посилення поборів з боку мадярської шляхти, яка домінувала у словацьких землях, постійні їлидні та неврожайні голодні роки викликали у селян невдоволення. Вони втікали до лісів і чинили розбої. Так, у 1713 р. в Ліптовському Св. Мікулаші був розгромлений один із селянських загонів, а його ватажка Юрая Яношика піддали тортурам і повісили на гак за ребро. Згодом це ім'я набуло великої популярності в усній народній творчості. Яношика оспівували як народного героя, котрий відбирав майно в багатіїв і роздавав його біднякам.

Після придушення виступів угорської шляхти словацькі землі перебували в стані відносного спокою, який порушувався тільки діяльністю єзуїтів, котрі намагалися знищити наслідки Реформації. Політику покатоличення протестантів послідовно проводив австрійський уряд.

Поразка повстання Ракоці призвела до занепаду словацьких земель як центру політичного, громадського та культурного життя Угорського королівства. Поступово цей регіон перетворився на політичну периферію, яку покидали не тільки магнати, представники угорської еліти, а й пересічні піддані-мадяри. Такі суспільно-демографічні процеси сприяли посиленню тут словацького етнічного елементу. У першій половині XVIII ст. у словацьких землях проживало 2 млн чоловік, більшість із яких становили словаки. Серед словацьких міст найбільшими (10 тис. жителів) були Братислава (Прешпорок) і Комарно, в Банській Штявниці налічувалося 7 тис. жителів. Разом із тим, унаслідок нескінченних війн, повстань, епідемій багато районів Словаччини збезлюдніли.

Спустошення словацьких теренів вело до економічного занепаду. У вкрай складному становищі опинилося селянство, яке виконувало по суті нерегламентований обсяг панщини та інших численних феодальних повинностей.

Навіть проводячи політику "освіченого абсолютизму", імператриця Марія Терезія (1740--1780) прагнула обмежити права угорської шляхти та нівелювати рештки державної самобутності Угорського королівства. Намагаючись ослабити соціальне напруження в аграрній сфері, Марія Терезія в 1767 р. видала для королівства "земельний акт" -- "Урбарій". Згідно з ним обов'язки селян визначалися залежно від майнового стану. Тікаючи від феодальних повинностей, селяни переселялися до районів, залишених османами.

Угорській шляхті, незважаючи на процес централізації монархії, що відбувався за правління Марії Терезії, до середини 60-х років XVIII ст. вдалося відстояти свої автономні права. Однак у 1765 р. були розпущені Державні збори. Водночас за допомогою певних торговельних та митних законів Відень розпочав перетворення угорських та словацьких земель на сировинну базу. До того ж у 1771 р. в Угорському королівстві було заборонено засновувати нові мануфактури.

До середини XVIII ст. у словацьких землях виникла парадоксальна ситуація. З одного боку, на цих територіях склалися досить сприятливі умови для розвитку капіталістичних відносин. А з іншого -- повне національне безправ'я словаків в Угорському королівстві та панування феодально-кріпосницької системи не давали їм жодних шансів соціально-економічного прогресу.

Територія компактного розселення словаків на півночі Угорського королівства з її багатими природними ресурсами (мідь, срібло, сірка, деревина) та відносно високою густотою населення (внаслідок османської навали в Задунав'я) була в економічному відношенні більш розвиненою, ніж інші області Угорщини. Саме тут розташовувалися головні центри з видобутку срібла, міді та заліза, на базі яких виникли підприємства з обробки металів. На цих підприємствах, шахтах, копальнях працювали словаки. Звідти вийшли мандрівні ремісники і торговці, утворивши особливу групу осіб, які займалися відхідним промислом. Вже у XVIII ст. далеко за межами країни уславилися своєю майстерністю словацькі ковалі, склодуви, а також лікарі-знахарі, які працювали не тільки в Угорщині, а й у Чехії, Австрії, на південно та східнослов'янських землях. Водночас поширювалося виготовлення різних виробів ручного ремесла для продажу (полотно, мереживо, кераміка тощо).

Особливе значення для розвитку словацьких земель мав видобуток коштовних металів. Застосування прогресивних технологій, запропонованих словацькими майстрами з міста Бан-ська Штявниця, вивело виробництво на європейський рівень. Нові технічні здобутки використовувалися на всіх копальнях Центральної та Східної Словаччини, що сприяло розвою гірничої промисловості. В середині XVIII ст. на словацькі терени припадало 12 % європейського видобутку міді, тут виникли перші суконні, паперові, шкіряні та керамічні мануфактури.

У Братиславському та чотирьох прилеглих комітатах (округах), а також у південних придунайських регіонах Словаччини було багато "королівських вільних" та гірничих міст, у яких разом з німецьким населенням традиційно проживала майже половина аристократичних угорських родин. Саме в словацьких землях діяли найзначніші культурні центри Угорщини: університет у Трнаві, Гірнича академія в Банській Штявни-ці, друкарні в Кошице й Трнаві, театр у Братиславі.

Указом Марії Терези "Раціо едукаціоніс" {1111) започатковано реформу системи освіти, яка заклала основи світської освіти в Угорщині. Головним завданням реформи виступала ліквідація неписьменності населення королівства. І хоча проголошений у законі принцип навчання дітей 6--10 років не було реалізовано, загальний прогрес у цьому напрямі виявився значним. Наприкінці XVIII ст. завдяки спільним зусиллям владних структур, шляхти, міського та сільського населення побудовано тисячі нових шкіл.

У ході реформи освіти в словацьких землях, як і у всьому королівстві, зазнали змін програми навчання. Церковна схоластика і теологія поступалися місцем математиці, природничим наукам, історії, в тому числі історії Угорщини. Викладання в початкових школах здійснювалося рідною мовою місцевого населення -- німецькою, угорською, словацькою. Латина залишалася як мова навчання в середніх школах. Німецька мова визначалася як "особливо корисна". Реформа освіти в Австрійській імперії була, таким чином, продовженням загальної політики централізації та понімечення населення багатонаціональної країни.

Однак внесення до "Закону про національні школи семи націй в Угорському королівстві" положення про запровадження мадярської, німецької, словацької, русинської, хорватської, іллірійської (сербської) та румунської мов створювало умови для поширення письменності та вивчення рідної мови для представників різних національностей. У королівстві стали видаватися підручники з граматики і правопису угорською, словацькою та іншими мовами.

Імператор Йосиф II (1780--1790) наслідував реформаторську політику своєї матері. Важливе значення для Угорського королівства мав Патент 1785р., згідно з яким селяни звільнялися від особистої кріпосної залежності, їм надавалося право на вільний відхід від поміщиків, хоча повинності залишалися. У державі також проведено церковну реформу. "Патент про толерантність" (1781) поклав край дискримінації греко-католиків і протестантів в Угорщині й Трансільванії. Закон про віротерпимість дозволяв протестантам вільно сповідувати рідну релігію, обіймати громадські і державні посади, будувати школи та храми.

У ході релігійної реформи римо-католицька церква втрачала певні права та привілеї, в тому числі право проголошувати папські булли без санкції імператора, розпускалися релігійні ордени, закривалися монастирі. Йосиф II проводив реформи, нехтуючи інтересами не тільки окремих осіб, а й цілих станів і навіть народів. Намагаючись досягти максимальної одноманітності та суворої централізації в управлінні імперією, Йосиф II підніс німецьку мову в ранг єдиної офіційної, зводячи тим самим усі інші мови до розряду другорядних. Це викликало масові протести представників інших народів, й водночас активізувало національно-культурні рухи.

Деспотичні методи управління та мовна політика Габсбу-ргів загострили ситуацію в Угорському королівстві. До того ж Йосиф II протягом усього періоду свого правління жодного разу не скликав Державні збори й демонстративно відмовився коронуватися угорською короною. Він наказав перевезти коронаційні клейноди з Братиславського замку до Відня, де їх розмістили в придворному музеї. У річищі централізації в Угорщині була проведена адміністративна реформа: скасовувалося угорське шляхетське самоврядування, а королівство поділялося на десять країв на чолі з комісарами, котрих призначав особисто імператор. Словацькі землі були поділені на три області: Нітранська, Бансько-Бистрицька і Кошицька.

5.2 Просвітництво словацьке

Словацькі землі в XVII -- першій половині XVIII ст. перетворилися на арену нескінченних руйнівних війн. Габсбургам, які виступали в Угорщині під прапором Контрреформації, протистояли словацькі протестанти. В оплот контрреформації перетворився створений єзуїтами в 1636 р. університет у Трнаві. В антигабсбурзькому русі словацькі лютерани виступали в союзі з мадярськими магнатами й шляхтою.

Боротьба за лютеранське віросповідання справляла величезний вплив на розвиток культури в словацьких землях. Переможна хода Контрреформації залишила тут глибокий слід у бароковому мистецтві. В архітектурі панівним став монументальний стиль з притаманною йому розкішшю інтер'єра, який став характерним не тільки для культових споруд, а й для палацових комплексів, замків та забудови багатих міських кварталів. Більша частина мистецьких робіт цього періоду -- це твори анонімних малярів, різьбярів по дереву та скульпторів. У портретному живописі,»в оформленні вівтарів, у виробах май-стрів-ювелірів та ін. відбувається синтез модерних художніх течій з місцевими традиціями. Нові імена з'являються серед літераторів, які писали як латиною, так і чеською мовою.

Широкої популярності набула діяльність діяча словацької та угорської культури Мартіна Бела (1684-1749), який після закінчення університету в Галле був протестантським священиком. Згодом М. Бел -- директор євангелічної школи в Бан-скій Бистриці, аз 1714 р. -- ректор ліцею в Братиславі. М. Бел писав латиною, угорською, німецькою та чеською мовами. Як визначний учений він був членом багатьох європейських академій та наукових товариств. У своїй 4-томній праці "Історичні та географічні відомості про сучасну Угорщину" (1735--1742) вчений розглядав словаків як нащадків слов'ян Великої Моравії. Твердження М. Бела про автохтонність словаків, що проводиться в дослідженні "Стародавня та нова Угорщина", і висока оцінка ним літературних якостей словацької мови відіграли важливу роль у становленні словацької національної свідомості.

Помітний слід на ниві просвітницької діяльності, яка сприяла формуванню словацьких патріотичних традицій, залишив Адам Коллар (1718--1783). Після навчання в ряді єзуїтських навчальних закладів він очолив придворну бібліотеку у Відні. Працюючи радником у Марії Терезії, Коллар став організатором освітньої реформи, що передбачала внесення до навчальних програм вивчення рідної мови та історії. А. Коллара ще за життя називали "словацьким Сократом", віддаючи належне освіченості вченого. Великий резонанс у державі викликала його праця "Про походження і постійне використання законодавчої влади" (1764), де обґрунтовувалися права угорського короля в його стосунках з католицькою церквою та необхідність обмеження наявних привілеїв угорської шляхти, яка, до того ж, не квапилася сплачувати податки до скарбниці. Зміст цього дослідження викликав бурхливу реакцію угорських магнатів. Урешті-решт увесь наклад книги був конфіскований та урочисто спалений на майдані в Братиславі.

Палкий заклик А. Коллара до словаків любити рідну мову й бути патріотом своєї Вітчизни не тільки почуло, а й підхопило наступне покоління патріотів. Певною мірою цьому також сприяла ліквідація Ордену єзуїтів у королівстві (1773), усунення католицької церкви від контролю за освітньою та культурною сферами. Активна участь А. Коллара у проведенні реформи шкіл, університетів та інших закладів освіти створювала умови для подальшого розвитку словацької культури.

В останній чверті XVIII ст. культурна ситуація в словацьких землях зазнала певних змін. Братислава втратила своє значення адміністративного центру Угорського королівства, який був перенесений до Буди. Туди ж переведено Трнавський університет і перевезено коронаційні регалії угорських королів, які до 1784 р. зберігалися в братиславському соборі Св. Мартина. Це викликало відтік із Західної і Середньої Словаччини угорських чиновників та університетської еліти.

Саме в цей період багато аристократичних мадярських родин -- традиційних заступників і меценатів мистецтва та літератури -- переїхали до нової столиці, а життя в їхніх маєтках і палацах у Словаччині завмерло або набуло сезонного характеру. Навіть економічне піднесення, на яке передусім була розрахована реформаторська діяльність Йосифа II, не змінило тенденцій у суспільно-політичному житті цього регіону Угорського королівства. Зрушення, що відбувалися в Габс-бурзькій монархії, перш за все відбилися на зростанні національної свідомості передових представників словацького суспільства, в опозиційних настроях людей, які виступали проти соціального та національного гноблення.

5.3 Словацьке національне відродження

Словацький національний рух наприкінці XVIII -- в першій половині XIX ст. опинився у складному становищі. З одного боку, він мав протистояти наростанню мадяризаторських тенденцій, а з іншого -- його сили були розпорошені.

Для першого етапу словацького національного Відродження (до 30-х років XIX ст.) характерним є переважання просвітницьких ідей. У цей період засновувалися народні школи, змінювався зміст навчальних програм, відкривалися заклади технічної та професійної освіти. Підвищений інтерес до минулого сприяв появі історичних праць, що пробуджували патріотичні почуття словаків.

Просвітницькі ідеї були провідними в поглядах словацьких "будителів " -- патріотично налаштованої інтелігенції першої третини XIX ст. "Будителі" намагалися поєднати ідеї Просвітництва з боротьбою за національні права словаків. Історії як засобу пробудження патріотичних настроїв та чиннику формування національної свідомості надавалося при цьому важливе значення. Так, Ю. Папанек (1738-1802) у виданій латиною праці "Історія словацького народу" доводив автохтонність словаків. Минувшина словаків, у яких не було традицій власної державності, розглядалася в рамках історії мадярів.

Особлива увага в книзі приділялася діяльності Кирила та Мефодія. Вчений одним із перших зробив спробу відтворити історію Великої Моравії. Послідовники Ю. Папанека намагалися визначити межі словацької етнічної території, а в угорському завоюванні вони відмовлялися вбачати факт цілковитого підкорення словацьких земель, наголошуючи на сприйнятті давніми слов'янами угорців як своїх гостей.

До кінця XVIII ст. словаки не мали власної літературної мови, а словацька писемність розвивалася в річищі католицької або протестантської літератури. Це сталося внаслідок того, що Контрреформація поділила інтелігенцію на два табори -- католиків і протестантів-євангелістів. Так само у двох напрямах відбувався розвиток національної культури та літератури. Однак обидва табори радо зустріли ідеї "освіченого абсолютизму", які на певний час стали їхньою спільною ідейною платформою. Наприклад, "патент про толерантність" давав змогу більшій частині протестантської інтелігенції прилучитися до активної культурної діяльності. У 1785--1787 рр. видавалася перша словацька газета "Прешпорськіновини", а в 1785--1786 рр. -- перший словацький часопис "Старе новини литерниго умені".

Початок процесу формування словацької нації та національної культури умовно можна датувати виходом у світ в 1782 р. в Братиславі першого словацького віршованого твору -- "Перша книга різних віршів", написаного західнословацьким мовним діалектом. Автор книги -- католицький священик Й. Бейза (1755--1836) -- в передмові до наступного твору -- першого словацького роману "Юнак Рене, пригоди та випробування" (1783), декларуючи принципове ставлення до мовної проблеми, звинувачував пращурів у зраді рідної мови. У своїй творчості Й. Бейза одним із перших рішуче висловився за необхідність відновлення словацьких культурно-мовних традицій.

Першу науково обґрунтовану кодифікацію словацької літературної мови на основі західнословацького діалекту зробив Антон Бернолак (1762--1813). Він народився у північнословацькому місті Орава, здобув освіту в Трнаві та Відні. В 1787 р. вийшли друком його праці "Мовознавчо-критична філологічна розповідь про словацьку писемність", згодом -- "Словацька граматика", "Етимологія словацьких слів", "Словацько-чесько-латинсько-німецько-угорський словник". Цими працями вчений заклав під словацьку мову міцні лінгвістичні підвалини й створив умови, необхідні для її різнобічного розвитку.

Варіант словацької літературної мови за граматикою А. Бе-рнолака поширювало "Словацьке вчене товариство", засноване у Травні в 1792 р. Головою товариства був А. Бернолак, а секретарем -- письменник Ю. Фандлі (1750-1811). У цей час Відень уже став проводити антипросвітницький курс у сфері культури, який підтримала мадярська шляхта, а в Угорському королівстві насаджувалася мадярська мова.

Суспільно-політична ситуація в країні наприкінці XVIII ст. не сприяла плідній роботі "Словацького вченого товариства". Наступ реакції та ослаблення згуртованості серед членів товариства призвели до припинення його діяльності. Попри наявність багатьох прихильників словацької мови, цей рух поступово занепадає. Проте його значення в розвитку словацького національного руху залишається величезним. А. Бернолак та його послідовники не тільки створили певний варіант літературної словацької мови, вершиною якої стали вірші та переклади Я. Голли (1785--1849), а й сформували концепцію словацького народу як самобутнього етносу.

У свою чергу словацькі протестанти-євангелісти виступали за вживання чеської мови в Ті ортодоксальному варіанті, канонізованому перекладом "Краліцької біблії" ("біблійщина"). У завершальному вигляді їхні погляди репрезентувала поетична збірка "Муза словацьких гір" (1801), в якій простежується свідоме прагнення поета Ю. Палковича (1768-1850) вписатися до чеського літературного контексту. Інша тенденція простежується в поетичній та історично-філологічній діяльності Б. Табліца (1769--1832), автора праці "Пам'ятки чесько-словацьких поетів, які або народилися в Угорщині, або принаймні в Угорщині жили" (1806--1812). Ця робота фактично доповнювала "Історію чеської мови та літератури" Й. Доб-ровського відомостями про чеськомовну поезію в Словаччині у XVI--XVIII ст. та про внесок словаків у спільну скарбницю літератури, написаної чеською мовою, чим певною мірою відокремлювала словацьке красне письменство від чеського.

Послідовна боротьба словацької протестантської інтелігенції привела до відкриття в 1803 р. при Братиславському євангелічному ліцеї кафедри чехо-словацької мови та літератури, яку очолив письменник, перекладач, видавець, професор Ю. Палкович. Але "біблійщину" вживали здебільшого середні стани словаків, тоді як представники політичної та культурної еліти віддавали перевагу латині.

Найвпливовіші осередки словацької католицької інтелігенції зосереджувалися в Братиславі й Трнаві. У 1784 р. з дозволу Йосифа II в Братиславі був відкритий спеціальний навчальний заклад -- Генеральний семінар, у програмі якого передбачалося вивчення священиками словацької мови. Більшість словаків-католиків у повсякденному житті тяжіли до розмовного західнословацького діалекту. Саме католик А. Бернолак кодифікував мовний порядок, що базувався на західнословацькому діалекті з багатьма елементами середньословацького. Цей варіант літературної мови, відомий під назвою "бернолач-чина", використовувався католиками до середини XIX ст.

Словацьке культурне життя зосереджувалося в різноманітних регіональних об'єднаннях патріотичної інтелігенції. У 1810 р. з ініціативи Б. Табліца виникло "Наукове товариство Бансь-кої (гірничопромислової) області", яке до 1832 р. провадило краєзнавчі та етнографічні дослідження, вивчало народні традиції, збирало старовинні рукописи, літературні пам'ятки, ікони, картини тощо. Товариство очолювало боротьбу за підвищення культурного рівня словацького населення, проти забобонів, невігластва, за поширення серед простого люду агрономічних і медичних знань.

Ще більшої ваги набула діяльність "Малоготського наукового товариства"(1808--1842). Коло наукових інтересів його членів було надзвичайно широке -- філософія, історія, педагогіка, соціологія, географія, природничі дисципліни тощо. Товариство видавало щорічник, про авторитет якого свідчать численні рецензії на його публікації в окремих австрійських, чеських, німецьких виданнях.