Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.)

Після поразки повстання 1863--1864 рр. тривало онімечення польських територій, які належали Пруссії. Прусський уряд намагався остаточно асимілювати землі, де проживали поляки, особливо Велику Польщу і Помор'я. У 1867 р. Познанське Велике князівство і Помор 'я ввійшли до Північно-Німецького союзу, а пізніше до Німецької імперії без жодних ознак автономії. У 1872--1874 рр. з'явилася низка розпоряджень, які фактично забороняли викладання в школах польською мовою. Виняток становили тільки молодші класи початкових шкіл і уроки Закону Божого. Але в ході проведення О. Бісмарком кампанії "культуркампфу" (боротьби за культуру) і наступу на поляків під приводом "гонінь на католиків", заборонили й викладання релігії польською мовою, а польське духовенство позбавили права нагляду за школами. Надалі польську мову вилучили із судочинства та адміністрації, польські імена і географічні назви змінювалися на німецькі, фальсифікувалися дані про чисельність польського населення.

Законом 1885 р. із західних земель виганялися всі поляки, які не мали німецького підданства. Влада заохочувала до бойкоту польських товарів. У1886р. було створено Колонізаційну комісію з капіталом у 100 млн марок для придбання польських земель і заселення їх німецькими колоністами. Боротьбу за онімечення польських земель активно проводили Пангерманський союз (з 1891 р.) і "Гаката" (Союз для підтримки німців на східних територіях -- з 1894 р.), які від 1901 р. патронував канцлер Б. Бюлов. Німецька верхівка, готуючись до війни, прагнула очистити важливу стратегічну територію від ненадійного польського елементу. За проявами національного життя стежив німецький поліційний апарат; польські діячі, організації, преса часто піддавалися судовим репресіям.

Іншим чином склалася ситуація на польських землях, що належали Австрії. Під час створення та зміцнення Австро-Угорської монархії Габсбурги потребували підтримки польської громадськості, а тому в 60--70-х роках Галичина дістала автономію з місцевим сеймом. Сейм приймав ухвали з питань сільського господарства, культури, освіти й соціального забезпечення, мав право запроваджувати особливі податки. Державну адміністрацію очолював намісник -- поляк, а до складу віденського уряду входив міністр у справах Галичини. Кандидатури на ці посади узгоджувалися з польською фракцією в рейхсраті. Поляки мали також кілька місць в уряді Австро-Угорщини. Представництво українців, які становили майже половину населення Галичини, у місцевому сеймі й віденському парламенті було обмеженим. У навчальних закладах, у судочинстві й адміністрації панувала польська мова. Відновили діяльність польські університети в Кракові та Львові, у 1873 р. на базі Ягеллонського університету створено Польську Академію наук.

Поразка Січневого повстання і репресії, які вона спричинила, а також загальна політична ситуація в Європі переконали частину польського суспільства, що шанси на відновлення польської державності з'являться ще не скоро, а тому головним завданням є збереження нації. У зв'язку з цим поширилася думка про відмову від намагань здобути незалежність і про підкорення властям. Лояльне ставлення до законів країн, що поділили Польщу, а також до політики їхніх урядів могло сприяти кращому розумінню владою польських національно-культурних вимог. Лоялісти існували в усіх трьох частинах Польщі, однак їхня програма реально втілювалася лише в Галичині, де влада погодилася на участь поляків у роботі уряду. Серед галицьких лоялістів найбільший вплив мала група консервативних політиків, які об'єдналися навколо газети "Час"("статики "). Серед керівників цієї групи були відомі історики, зокрема Ю. Шуйський і М. Бобжинський. Вони критикували традиції шляхетської демократії і вважали, що поляки самі винні у розчленуванні країни, оскільки Річ Посполита занепала, на їхню думку, внаслідок ослаблення суспільної дисципліни. Така оцінка минулого справляла вплив і на політичну діяльність лоялістів. Консерватори вважали необхідним припинити збройні змагання і конспірацію, зберегти наявні суспільні й політичні відносини, у політиці прагнули дотримуватися тільки здорового глузду.

В останній третині XIX-- на початку XX ст. в Королівстві Польському прискореними темпами розвивалася промисловість. Постійними ринками збуту для промислової продукції Королівства були східні, а також аграрні райони Великої Польщі й Помор'я, де існувала потреба в промислових товарах. Водночас село забезпечувало приплив робочої сили, оскільки царський декрет 1864 р. про надання селянам землі не поширювався на безземельних. Це сприяло швидкому і значному зростанню чисельності зайнятих у промисловості: в 1870 р. на фабриках і заводах працювало 80 тис. чоловік, а в 1900 р. -- вже понад 300 тис.

Промисловість Королівства зосереджувалася в кількох районах: у Домбровському басейні й Старопольському окрузі переважала важка індустрія -- металургійна, металообробна, гірнича галузі; в Лодзькому -- текстильна (бавовняна); у Варшаві -- металургія, машинобудування і харчова промисловість.

Найрозвиненішою економічно в цей період залишалася Верхня Сілезія, яка належала Пруссії. У регіоні виплавлялася третина сталі, видобувалася третина вугілля Німеччини, а за виробництвом цинку завдяки Сілезії Пруссія посідала до початку XX ст. перше місце у світі. Продукція сілезької промисловості мала попит передусім у Великій Польщі, Помор'ї, Галичині та Королівстві. Познанське князівство перетворилося в другій половині XIX ст. на житницю Німеччини, а конкуренція між польськими і німецькими селянами позитивно вплинула не тільки на продуктивність землеробства і тваринництва, а й на розвиток харчової та переробної промисловості. Вигідна кон'юнктура на аграрну продукцію позитивно позначилася й на розвитку сільського господарства Королівства, оскільки на власному ринку воно не витримувало конкуренції з дешевим зерном з Росії і України.

На землях, анексованих Австрією, промисловість обмежувалася в основному -- крім вовнопрядіння в околицях Бельсько Бя-ла -- видобутком сировини: в Тешинській Сілезії -- вугілля, у Величці та Бохні -- солі, в Бориславі -- нафти. Понад 70 % нафти, що видобувалася в Галичині, вивозилося на переробку до Німеччини. Сільськогосподарське виробництво задовольняло місцеві потреби й переживало застій -- не вистачало нових машин, не розвивалася агрокультура.

Розвиток промисловості викликав зростання міської людності в Королівстві Польському: з 8,6% у 1870 р. до 17,5% у 1897 р. і 32% у 1913 р. Чисельність жителів Варшави зросла з 200 тис. в 1864 р. до 900 тис. в 1914 р., а Лодзі -- майже до 460 тис. (1910 р.). Водночас у польських землях зберігався високий природний приріст населення. Так, у Королівстві воно збільшилося з 6 млн у 1870 р. до 12,5 млн у 1910 р., у Галичині -- з 2 млн до 8 млн; у Познанському князівстві -- з 1,5 млн до 2,1 млн.

Умови життя різних суспільних верств мали певні відмінності. Так, серед нижчих верств, особливо в Галичині та Королівстві Польському, неписьменність стала однією з найгостріших проблем. До 1914 р. в Галичині на 1000 жителів припадало більше всього учнів -- 193, однак тих, хто не вмів читати і писати, налічувалось до 56 %. На землях під владою Пруссії на 1000 жителів припадало 129 учнів, а в Королівстві -- всього ЗО. Неписьменність широких верств населення була докором для польського суспільства, тому її ліквідація вважалася одним із основних завдань прихильників "органічної праці".

Після поразки повстання 1863--1864 рр. значних розмірів набула політична еміграція. В її середовищі переважали люди демократичних переконань. Частина старої еміграції продовжувала виступати за підготовку нового повстання під гаслами 1863 р. Інші все тісніше зближувалися з "Готелем Лямбер", прибічники, якого все ще сподівалися на підтримку західних країн у відновленні польської державності. Якщо в першій половині XIX ст. центром польської політичної еміграції вважалася Франція, то в 70-ті роки, після поразки Паризької комуни, польська колонія у Франції розпорошилася: значна частина емігрантів повернулася на батьківщину (в Галичину), інші переселилися до Швейцарії або виїхали за океан. У цей період політичні емігранти з Королівства Польського жили у Франції, Швейцарії, Бельгії та Англії, однак своє перебування у кра їнах Західної Європи вони вважали явищем тимчасовим.

Великого розмаху набула в цю добу трудова еміграція. Злиденне польське, особливо галицьке, село не забезпечувало роботою всіх, і тому найактивніші покидали рідні терени. Основна хвиля еміграції спрямовувалася до США і Бразилії, багато хто виїздив до Західної Німеччини, Рейнланду і Вестфалії. На початку XX ст. з польських земель до США емігрувало понад 2 млн чоловік, у тому числі 500--600 тис. із районів, анексованих Пруссією, 800--900 тис. із областей, захоплених Росією, і 600--700 тис. з Галичини. Водночас понад 100 тис. польських переселенців потрапило до Бразилії, по кілька десятків тисяч -- до Канади і Аргентини тощо. Вважається, що в 1870-1914рр. польські землі залишило близько 3,5 млн чоловік. Це призвело в окремих регіонах до нестачі робочих рук на селі та сезонної міграції з Галичини до Тешинської Сілезії і Помор'я, з Королівства -- до Великої Польщі та Помор'я.

2.2 Суспільно політичне життя на початку ХХ ст.

Наприкінці -- на початку ст. в польських землях активізується суспіль-но-політичне життя і формуються основні політичні течії в селянському, робітничому й національному русі. У Галичині зусиллями депутата місцевого сейму і рейхсрату ксьондза С. Стояловського, а також його прибічників у 1895р. засновано селянську партію "Стронніцтво людове " (з 1903 р. -- Польська селянська партія -- ПСЛ, Польське стронніцтво людове). Вона виступила на захист політичних прав селян, за рівність їх перед законом, за право обирати до сейму справжніх представників села, за підвищення рівня освіти на селі. У перспективі ПСЛ вбачала головним завданням здобуття Польщею незалежності. Партія готувалася до боротьби, сприяючи пробудженню національної свідомості поляків, зокрема проводила святкування пам'ятних дат, популяризувала традиції повстання Косцюшка.

У Королівстві Польському поширився робітничий рух. У1882р. Л. Варинський створив Міжнародну соціал-революційну партію "Пролетаріат ". Невеличка група її членів виступала за повалення капіталізму в усьому світі, усуспільнення землі і знарядь праці. Проте в програмі першої партії польських соціалістів не йшлося про боротьбу за національне визволення. Після арешту керівників власті розгромили "Пролетаріат", діяльність якого тривала менше року.

Через 10 років на з'їзді в Парижі група соціалістів з Королівства Польського заснувала Закордонний союз польських соціалістів, який головним своїм завданням уважав боротьбу за незалежність об'єднаної Польщі, за демократичні права й соціальні гарантії для найманих робітників. Емісари Союзу створили в 1893 р. у Варшаві нелегальну Польську соціалістичну партію (ППС). Водночас виникли легальні ліві партії: Польська соціалістична партія на землях, анексованих Пруссією, та Польська соціал-демократична партія (ППСД) Галичини і Тешинської Сілезії.

Створенням ППС на землях, підвладних Росії, керував Юзеф Пілсудський (1867--1935), який провів 5 років на засланні за звинуваченням у замаху на царя. Одним із лідерів ППСД став талановитий оратор, парламентарій і публіцист /. Дашинський. Він активно виступав на захист національних прав поляків, проте вважав за можливе діяти лише відповідно до закону. Прихильником радикальніших методів боротьби був організатор першотравневої демонстрації у Варшаві в 1890 р., співзасновник ППС у Великій Польщі М. Каспшак. Пізніше він вийшов зі складу ППС.

У 1893 р. виникла партія Соціал-демократія Королівства Польського (з 1900 р. і Литви -- СДКПіЛ), яка ігнорувала боротьбу за незалежність. Своїм найближчим завданням СДКПіЛ убачала повалення царату і завоювання політичних свобод тими верствами населення, які їх не мали. На думку однієї з лідерів партії і водночас німецького робітничого руху -- Р. Люксембург -- відродження Польщі було вже неможливим, оскільки польські землі економічно залежали від держав-окупантів, а національна культура не могла переважати над економікою. У 1906 р. СДКПіЛ увійшла до Російської соціал-демократичної робітничої партії, й тим самим остаточно визначила своє негативне ставлення до питання національної незалежності. Організацією мережі СДКПіЛ у польських землях керували, зокрема, Ю. Мархлевський і Ф. Дзержинський.

Одним із найвпливовіших у суспільно-політичному житті польських земель залишався національний табір. У 1887 р. у Швейцарії виникла таємна Ліга польська, яка з 1893 р. діяла в Польщі як Ліга народова (Національна ліга). Вона виступала за об'єднання всіх суспільних груп в усіх частинах Польщі в ім'я захисту від асиміляції і чужинницьких впливів. Керівники Ліги народової -- Я. Поплавський, 3. Балицький, Р. Дмовсь-кий -- вважали, що головним завданням поляків має стати не лише здобуття незалежності, а й постійна робота освічених

Через 10 років на з'їзді в Парижі група соціалістів з Королівства Польського заснувала Закордонний союз польських соціалістів, який головним своїм завданням уважав боротьбу за незалежність об'єднаної Польщі, за демократичні права й соціальні гарантії для найманих робітників. Емісари Союзу створили в 1893 р. у Варшаві нелегальну Польську соціалістичну партію (ППС). Водночас виникли легальні ліві партії: Польська соціалістична партія на землях, анексованих Пруссією, та Польська соціал-демократична партія (ППСД) Галичини і Тешинської Сілезії.

Створенням ППС на землях, підвладних Росії, керував Юзеф Пілсудський (1867--1935), який провів 5 років на засланні за звинуваченням у замаху на царя. Одним із лідерів ППСД став талановитий оратор, парламентарій і публіцист /. Дашинський. Він активно виступав на захист національних прав поляків, проте вважав за можливе діяти лише відповідно до закону. Прихильником радикальніших методів боротьби був організатор першотравневої демонстрації у Варшаві в 1890 р., співзасновник ППС у Великій Польщі М. Каспшак. Пізніше він вийшов зі складу ППС.

У 1893 р. виникла партія Соціал-демократія Королівства Польського (з 1900 р. і Литви -- СДКПіЛ), яка ігнорувала боротьбу за незалежність. Своїм найближчим завданням СДКПіЛ убачала повалення царату і завоювання політичних свобод тими верствами населення, які їх не мали. На думку однієї з лідерів партії і водночас німецького робітничого руху -- Р. Люксембург -- відродження Польщі було вже неможливим, оскільки польські землі економічно залежали від держав-окупантів, а національна культура не могла переважати над економікою. У 1906 р. СДКПіЛ увійшла до Російської соціал-демократичної робітничої партії, й тим самим остаточно визначила своє негативне ставлення до питання національної незалежності. Організацією мережі СДКПіЛ у польських землях керували, зокрема, Ю. Мархлевський і Ф. Дзержинський.

Одним із найвпливовіших у суспільно-політичному житті польських земель залишався національний табір. У 1887 р. у Швейцарії виникла таємна Ліга польська, яка з 1893 р. діяла в Польщі як Ліга народова (Національна ліга). Вона виступала за об'єднання всіх суспільних груп в усіх частинах Польщі в ім'я захисту від асиміляції і чужинницьких впливів. Керівники Ліги народової -- Я. Поплавський, 3. Балицький, Р. Дмовсь-кий -- вважали, що головним завданням поляків має стати не лише здобуття незалежності, а й постійна робота освічених кіл суспільства з метою пробудження національної свідомості "народних верств ". Задля цього вони заснували кілька організацій, що підлягали Лізі ("Зет, "Пет", Товариство національної просвіти, Товариство захисту уніатів тощо).

Політичну програму Ліги народової здійснювало Стронніцтво народово-демократичне (націонал-демократична партія, ендеція), що з 1897р. діяло в Галичині, з 1905р. -- в Королівстві Польському, з 1909 р. -- на землях, підвладних Пруссії. Представники Ліги брали участь в австрійському рейхсраті, прусському ландтазі і німецькому рейхстазі, а також у російській Думі. У 1908 р. один із лідерів Ліги і "Польського кола" в російській Думі -- Р. Дмовський -- дійшов висновку, що для здобуття незалежності слід піти на тактичні поступки, тобто укласти тимчасовий союз із Росією проти більш серйозної небезпеки, яку, на його думку, являла собою Німеччина.

Польські політичні угруповання особливо активізувалися після початку російсько-японської війни й оголошення мобілізації на території Королівства. Діячі ППС вирішили висловити протест і 13 листопада 1904 р. провели у Варшаві демонстрацію. З ініціативи Ю. Пілсудського виникла Бойова організація. У відповідь на напад царської поліції і військ на демонстрантів її члени також застосували зброю. З моменту придушення Січневого повстання це був перший збройний виступ поляків проти царату. Внаслідок сутичок, з обох сторін були убиті й поранені. У наступні тижні бойовики ППС підірвали кілька мостів, щоб запобігти відправленню військових ешелонів. Представники ендеції в цей час вичікували, сподіваючись, що поразка Росії у війні приведе до суспільних змін і надасть змогу відновити автономію Королівства.

У 1905 р. революційні виступи посилилися. "Кривава неділя" 9 січня в Петербурзі викликала заворушення в усій імперії. У Варшаві ППС оголосила загальний страйк на знак солідарності з розстріляними царатом учасниками мирної процесії. У лютому розпочався шкільний страйк. Припинили заняття студенти царських вузів, а незабаром і учні середніх шкіл. Молодь протестувала стихійно, але невдовзі молодіжний рух очолила Ліга народова, котра з 1904 р. боролася за введення в гмінних школах польської мови. Уряд мусив піти на поступки й дозволив відкриття на території Королівства приватних шкіл з польською мовою викладання. Протягом декількох місяців з'явилося понад 250 таких середніх шкіл. Виникли вчительські організації, у тому числі "Польська Шкільна

Матиця", що заснувала близько 800 початкових шкіл, багато дитячих садків і бібліотек. Розгорнули діяльність наукові товариства, передусім Товариство наукових курсів, яке створювалося як зародок майбутнього польського університету.

Кульмінацією революційних заворушень у 1905 р. в Королівстві стало повстання робітників у Лодзі. Протягом 22--24 червня 1905 р. внаслідок кривавих сутичок з царськими військами на барикадах міста загинуло близько 300 чоловік і майже тисячу було поранено. Повстання очолювали представники ППС. Націонал-демократи, навпаки, рішуче виступали проти нових страйків, уважаючи можливим досягти успіху шляхом політичних переговорів. З листопада 1905р. в Королівстві Польському запроваджувався воєнний стан. Незважаючи на це, бойові акції і страйки тривати.

У1906 р. суперечності між основними польськими партіями поглибились. Вибори до російської Думи, які бойкотували ППС і СДКПіЛ, виграли націонал-демократи. Всі новообрані депутати або належали до ендеції, або поділяли її програму, дотримуючись лояльних позицій стосовно Російської держави. Навіть, коли через три місяці цар розпустив Думу і лідери опозиції виступили за організацію пасивного опору політиці уряду, польські депутати не підтримали цієї пропозиції. Тим часом ППС розкололася на "лівицю ", що виступала за продовження страйків і зближення із загальноросійським революційним рухом, і "революційну фракцію"під проводом Ю. Пілсудського, що наполягала на здійсненні бойових акцій проти царських функціонерів, а також з метою здобуття коштів для фінансування партійної діяльності.

До Другої Думи знову потрапили представники націонал-демократії. Вони виступили з ініціативою про внесення на обговорення Думи законопроекту про запровадження автономії в Королівстві Польському на зразок автономії Галичини. Однак цей законопроект не встигли розглянути, а незабаром цар розпустив Другу Думу. В наступній Думі представництво неросійських народів значно урізали. До неї потрапили тільки 11 поляків на чолі з Р. Дмовським.

Водночас царат уже переходив у наступ, поступово ліквідовуючи революційні завоювання народів Росії, в тому числі пільги, надані полякам. Російський уряд заборонив діяльність профспілок і культурних об'єднань ("Шкільна Матиця "), закрив періодичні видання (передусім селянські). У польських власників викупили Варшавсько-Віденську залізницю й на місце польських службовців призначили росіян. Нарешті, зі складу

Королівства Польського вилучили Хелмську землю, створивши в 1912 р. окрему Хелмську губернію.

Важливим осередком польського національного руху залишалася Галичина, й зокрема Львів. Місцеві діячі дедалі частіше висували гасло відокремлення Галичини від інших австрійських земель. Великого політичного значення набули тут польсько-українські відносини. Русини, як тоді називали українців, підкреслюючи свою окремішність, прагнули створити на території Східної Галичини (землі на схід від річки Сян) власний автономний край. Вони вимагали також розширення свого представництва у місцевих і центральних виконавчих і законодавчих органах влади, запровадження в школах і адміністративних закладах Східної Галичини української мови, реального зрівняння у правах греко- й римо-католицького духовенства. Жертвою напружених стосунків між місцевими польською та українською людністю став намісник Галичини граф А. Потоцький, якого в 1908 р. було вбито. Його наступник -- консервативний політик і відомий історик М. Бобжинський -- намагався залагодити польсько-українські відносини, але конфлікт роздмухували певні віденські бюрократичні кола.

Польсько-український конфлікт у Східній Галичині намагалася використати у власних інтересах націонал-демократія, яка спиралася на тамтешню польську шляхту ("подоляків"). Уже на перших виборах до місцевого сейму й австрійського парламенту представники ендеції посіли тут друге місце після людовців. Проте сформулювати конструктивну політичну програму розв'язання польсько-українського конфлікту вони не спромоглися. До того ж галицькі ендеки підтримували Р. Дмов-ського, який орієнтувався на Росію. Проросійську позицію вони розглядали як певну противагу Німеччині та українському національному рухові.

Таким чином, поступово у польському суспільстві визначились дві основні політичні течії. Першу репрезентувала націонал-демократія, очолювана Р. Дмовським, яка вважала основним ворогом Польщі Німеччину й сподівалася на об'єднання польських земель під царським скіпетром з подальшим наданням полякам політичної автономії. Другу течію уособлювала "революційна фракція " ППС під проводом Ю. Пілсудського, яка в умовах австро-російського протистояння, що наростало, навпаки, виступала прихильником військової співпраці з австрійськими панівними колами й розраховувала на відновлення польської державності під владою Габсбургів.

Прибічники союзу з Австрією вбачали шанси поляків у тому, щоб у війні, яка, на їхню думку, невідворотно наближалася, брати участь власними збройними загонами. В Австрії офіційно дозволялося створювати воєнізовані організації і в 1910 р. в Галичині виникли "Стрілецька спілка", "Стрілецькі дружини ", "Дружини Бартошове ", "Підгалянські дружини "тощо. Австрійські військові надавали їм допомогу в проведенні навчальних зборів, організації навчальної стрільби й теоретичних занять. Таємно "Стрілецьким союзом "керував Союз активної боротьби Ю. Пілсудського, заснований у 1908 р. В разі війни ці організації передбачалося перетворити на збройні формування, котрі воювали б на боці Центральних держав (Німеччини та Австро-Угорщини). І хоча стрілецькі дружини і союзи приєднувалися до різних політичних угруповань, вони, як правило, взаємодіяли в ході бойової підготовки й не змагались між собою за вплив на жителів польських теренів, підвладних Росії, і на польську еміграцію.

Створення польських підпільних збройних загонів активізувалося з початком воєфнних конфліктів на Балканському півострові у 1912 р. З метою розгортання в Польщі активної боротьби того ж року засновано Тимчасову комісію об'єднаних партій за не-залежність.>Серт її засновників зібралися сили, які безкомпромісно обстоювали незалежність Польщі: ППС-революційна фракція, ППСД, ПСЛ, національні союзи робітників і селян із Королівства Польського, що не погоджувалися з політикою ендеків, емігрантські організації. Тимчасовій комісії підпорядковувалися стрілецькі союзи і дружини під командуванням Ю. Пілсудського, в яких навесні 1913 р. налічувалося понад 10 тис. вояків.

Націонал-демократія і надалі орієнтувалася на ворожий австро-німецькому військово-політичному блокові союз Англії, Франції та Росії -- Антанту. На своєму з'їзді навесні 1914 р. Ліга народова заявила, що Польща здобуде незалежність у разі розгрому Центральних держав у майбутній війні.

Проти двох основних польських політичних таборів виступали ліві робітничі партії, які розгорнули антивоєнну пропаганду. Однак їхні програми суперечили прагненням більшості польського народу.

2.3 Польське питання в роки війни

Представники обох основних польських " політичних таборів розглядали події кін-ця XIX ст. - 1914 р. як прелюдію до великої війни. Учасники поділів Польщі -- Росія, Німеччина і Австро-Угорщина -- через розбіжності між ними опинились у ворожих воєнних блоках, і тому, на думку народовців, і пілсудчиків, слід було чекати, коли "польське питання" стане об'єктом політичної гри, а "польська карта"набуде важливого значення в ході воєнних дій. У своїх прогнозах стосовно ймовірного розвитку подій, польські політики зважали на наслідки перемоги тих чи інших учасників конфлікту. І, залежно від передбачуваної розв'язки, будували власні плани щодо якнайвигіднішого використання ситуації в інтересах відновлення польської державності. Кожна з партій намагалася переконати співвітчизників у слушності свого вибору.

На початок війни головні політичні сили польського суспільства відреагували відповідно до своїх зовнішньополітичних орієнтирів. 6 серпня 1914 р. рота стрільців під проводом поручника Т.Каспшицького та інші стрілецькі підрозділи вирушили з Кракова на територію Королівства Польського. 7 серпня Ю. Пілсудський від імені неіснуючого "національного уряду" у Варшаві оприлюднив дві відозви. В першій із них він заявляв, що бере на себе функції коменданта польських збройних сил і закликав усіх поляків об'єднатися для боротьби за досягнення незалежності країни. У другій відозві оголошувалося про вступ очолюваних ним польських збройних формувань на територію Королівства. Метою свого походу Пілсудський вважав організацію визвольного повстання на польських землях, підвладних Росії. Проте місцеве населення не виправдало сподівань Пілсудського і не підтримало ідею повстання. Відень у свою чергу був невдоволений воєнною самодіяльністю стрільців і зажадав від Пілсудського, щоб той склав з себе командні повноваження, а стрільцям пропонувалося вступити до австрійської армії. Невдовзі пропозицію голови "Польського кола" в Австрійському рейхсраті про створення на базі стрілецьких загонів Польських легіонів, які воювали б на боці Австро-Угорщини, було схвалено Віднем. Після ухвалення цього проекту, 15--16 серпня в Кракові постав Головний національний комітет (ГНК), який репрезентував майже всі польські політичні угруповання Галичини. Комітет очолив краківський консервативний політик Ю. Лео. ГНК мав зосередити у своїх руках розгляд усіх справ -- військових, фінансових, політичних, що виникали у зв'язку з діяльністю майбутніх легіонів. Пілсудський змушений був погодитися з усіма цими рішеннями Відня і стрільці заприсягнули на вірність Габсбургам.

Тим часом Відень не мав жодної програми стосовно розв'язання "польського питання". Щоправда, більшість галицьких партій прагнула утворення троїстої австро-угорсько-польської монархії і здавалося, що до цієї ідеї прихильно ставиться і Франц Йосиф І. Однак мадяри і німці рішуче заперечували проти такого повороту подій. З цього погляду спільна відозва австрійського і німецького урядів від 9 серпня 1914 р., як і наступні звернення військового командування із запевненнями, що війська Центральних держав принесуть людності Королівства Польського свободу й незалежність, були досить загальними й ні до чого не зобов'язували.

Більш прийнятним для поляків виглядав маніфест головнокомандувача російською армією -- великого князя Миколи Миколайовича -- від 14 серпня 1914р., який закликав їх бити ворога заради об'єднання всіх трьох частин Польщі під скіпетром російського монарха з наданням їй самоврядування, свободи віри та мови. Але вже та обставина, що маніфест був оприлюднений не від імені царя чи уряду, свідчила, наскільки нещирою була офіційна російська позиція щодо Польщі.

Незважаючи ні на що, у відповідь на маніфест російського головнокомандувача, керівники націонал-демократії одностайно висловилися за підтримку Росії у війні. Спочатку у Варшаві, а згодом у Петрограді ендеки та їхні прибічники створили Польський національний комітет (ПНК) під проводом 3. Вельо-польського і Р. Дмовського. З метою збройної допомоги Росії ПНК намагався розгорнути серед польського населення добровольчий рух і сформувати польські легіони у складі російської армії. Один з таких батальйонів (близько тисячі чоловік) створили в Пулавах (на початку 1917 р. батальйон розгорнули в дивізію).

Восени 1914 р. розпочався наступ російської армії в Галичині та Королівстві. Разом з австрійцями відступали й загони Ю. Пілсудського, які в другій декаді листопада 1914 р. повернулися до Кракова.

Після прориву російського фронту в районі Горлиці у травні 1915 р. австро-німецькі війська знову перейшли в наступ. Успіхи німецького наступу в Галичині змусили царське ко-1 мандування розпочати відступ і з території Королівства, 5 серпня російські війська покинули Варшаву. Відступ тривав три місяці й призупинився тільки наприкінці вересня 1915 р. На окупованих територіях Центральні держави заснували два генерал-губернаторства: німецьке з центром у Варшаві та австрійське -- у Любліні.

Хід бойових дій показав, що всі обіцянки держав-окупантів являють собою порожній звук. Ставлення російської армії до жителів загарбаної восени 1914 р. Галичини, так само як німців і австрійців до населення окупованих у серпні 1915 р. земель Королівства, практично було однаковим. Загарбникам були потрібні тільки покірність місцевої людності й забезпечення безперервного постачання фронту всім необхідним. Перебуваючи в такій скрутній ситуації, польське суспільство вичікувало й намагалося ухилятись від співпраці з окупантами.

Через великі втрати Німеччини на Західному фронті Центральні держави вирішили зробити деякі поступки полякам. Імператори Вільгельм II і Франц Йосиф І видали 5 листопада 1916 р. маніфест, у якому проголосили створення на польських землях, що належали Росії, "самостійної держави зі спадковою монархією, конституційним устроєм і армією ". До часу остаточного визначення кордонів Королівства воно підлягало Німеччині та Австрії. Незабаром розпочалася мобілізація до польських збройних сил.

Формуванням "польського вермахту " опікувалася Тимчасова державна рада (ТДР), яку німці створили в січні 1917 р. у Варшаві. Одним із членів цієї Ради став командувач польськими легіонами Ю. Пілсудський. Поступово Пілсудський дійшов висновку, що подальша боротьба на боці Центральних держав є безперспективною для польської справи, оскільки німці збираються використовувати легіонерів лише для забезпечення власних інтересів. За його наказом останні відмовилися скласти військову присягу на вірність союзницьким німецькій і австро-угорській арміям. Частину легіонерів інтернували в таборах у Беньямінові та Щипйорні. Самого Пілсудського заарештували й вивезли до магдебурзької фортеці.

Ворожа позиція німців, неможливість створення справжнього польського уряду змусили Тимчасову державну раду прийняти рішення про саморозпуск. Імператори Німеччини і Австро-Угорщини дозволили у вересні 1917 р. заснувати новий орган -- Регентську раду на чолі з князем 3. Любомирським. Регентська рада отримала повноваження законодавчої та виконавчої влади до часу переходу польських земель під руку короля або регента.

Російський уряд 15 листопада 1916 р. оголосив маніфест Центральних держав про утворення Королівства Польського недійсним. У грудні цар пообіцяв полякам автономію у складі імперії з власною законодавчою владою і армією. Англія і Франція підтримали цей крок Росії.

Велике значення для розв'язання "польського питання" мала Лютнева революція в Росії. 14 (27) березня 1917 р. революційна Росія від імені Петроградської Ради робітничих і солдатських депутатів у відозві "До польського народу" проголосила, що "Польща має право бути цілком незалежною в державно-правовому аспекті". Зміст звернення, а також революційний ентузіазм, з яким його зустріло російське суспільство, не могли не вплинути на позицію Тимчасового уряду стосовно Польщі. У зверненні 17 (ЗО) березня Тимчасовий уряд визнавав право польського народу на національну незалежність, але підкреслював необхідність збереження між Польщею і Росією вільного військового союзу.

В умовах війни, що тривала, та революційних подій у Росії питання про долю Польщі дедалі більше набувало міжнародного значення. 8 січня 1918р. президент США В. Вільсон у тринадцятому пункті своїх миротворницьких пропозицій ("14 пунктів") указав на необхідність утворення незалежної польської держави на територіях, заселених польською людністю. У спільній декларації від 2 червня 1918 р. уряди Франції, Англії та Італії підтримали цю заяву.

Після кількох великих поразок Німеччини на Західному фронті влітку 1918 р. уряди Центральних держав звернулися 4 жовтня до США з проханням розпочати мирні переговори.

Політичні режими Німеччини та Австро-Угорщини агонізували. За цих умов Регентська рада оголосила про підготовку виборів до сейму. Поступово вона перебрала на себе командування армією. Водночас поляки стихійно ліквідовували німецькі та австрійські органи окупаційної влади й створювали власні. У Кракові було засновано Польську ліквідаційну комісію, в Тешині виникла Національна рада Тешинського князівства, яка оголосила про приєднання цієї частини Сілезії до Польщі, в Познані утворилася Польська народна рада. Нарешті, з 6 на 7листопада в Любліні було сформовано Тимчасовий народний уряд Польської Народної Республіки на чолі з І. Дашинським, який проголосив принципи суспільно-політичного устрою нової держави. 10 листопада до Варшави спеціальним потягом з Берліна приїхав Ю. Пілсудський, якому Регентська рада наступного дня надала повноваження головнокомандувача. Так розпочалося відродження польської державності.

За умов відсутності власної держави багато хто з діячів польського Відроджений надавав перевагу не збройній боротьбі, а збереженню і розвитку культури, національних звичаїв та історичних пам'яток, уважаючи, що саме в такий спосіб можна зберегти національну самобутність і відродити державний суверенітет. Виник напрям, який дістав назву традиціоналізму.

Традиціоналізм заклав основи романтизму -- нової ідейної течії, яка у 20-тіроки XIX ст. набула на польських землях великої популярності. Романтизм зароджувався як форма протесту особистості проти загальноприйнятих естетичних принципів і суспільних норм. Його прихильники проголошували рівність людей різних станів, визнавали зверхність почуттів і віри над розумом. Молоді романтики -- письменники, музиканти, художники -- створювали цілком нові за своїм характером твори, відкривали чарівність народних переказів і селянських пісень, намагалися словами, звуками, зоровими образами передавати найрізноманітніші почуття.

У ті роки зажили слави юний піаніст Фредерик Шопен (1810--1849), розквіт творчості якого припав на ЗО--40-ві роки, і поет Антоній Мальчевський (1793--1825) -- автор романтичної поеми "Марія", присвяченої минулому Польщі. Нове мистецтво популяризував літературний критик, історик і політик Маврицій Мохнацький (1804--1834). Найзначнішим його критичним твором є праця "Про польську літературу в XIX ст." Та найвидатнішим діячем культури цього покоління став поет Адам Міцкевич (1798--1855), який після навчання у Віденському університеті працював учителем у Ковно. Саме його твори -- балади і романси, а також друга і четверта частини лірико-драматичної поеми "Дзяди", написані у 1822--1823 рр., започаткували польську романтичну поезію.

Кращі сили польського романтизму зосереджувалися за кордоном. Зокрема в Парижі романтизм Міцкевича повною мірою втілився у третій частині "Дзядов" і поемі "Пан Тадеуш". В еміграції написали свої кращі твори великий польський лірик Юліуш Словацький (1809-1849), драматург Зигмунт Красінський (1812--1859), а пізніше Ципріан Норвід (1829-- 1883). їхні твори оспівували красу рідної країни, висловлювали любов до Батьківщини, віру в здобуття поляками свободи.

Література, що з'явилася після поразки Січневого повстання, дістала назву позитивістської. Цензура не пропускала творів патріотичного змісту, тому письменники часто вживали перифраз, вдаючись до порівнянь, які всім були зрозумілі. До найвідоміших представників позитивізму належали Болеслав Прус (1847-1912), Генрік Сенкевич (1846-1916), Еліза Ожешко (1841-1910) і Марія Конопницька (1842-1910). Вони створили цілу галерею позитивних героїв і в різних формах пропагували ідею "органічної праці". Г. Сенкевич написав багато історичних романів про минуле Польщі ("Вогнем і мечем", "Потоп", "Пан Володиєвський"). Е. Ожешко започаткувала реалізм у польській літературі, вплив якого переважав до 90-х років XIX ст^

Тема польської старовини була представлена не тільки в літературі, а й у живописі, музиці, театральному мистецтві. Автор історичних картин Ян Матейко (1838--1893) звеличував минуле Польщі. Картина "Грюнвальдська битва" прославила його як національного митця. Реалістичні тенденції в образотворчому мистецтві проявлялись у творах художників-баталістів, пейзажистів, портретистів, в історичних полотнах, у графіці (Максиміліан і Олександр Геримські, Юзеф Хелмонський, Леон Вичулковський та ін.). Розвиток національних традицій спостерігається в музичній творчості Генріка Венявсько-го, Ігнація Падеревського, Максиміліана Карловича.

На польський театр і драматургію кінця XIX -- початку XX ст. великий вплив справив реформатор польської сцени Станіслав Висп'янський (1869--1907). Видатний живописець-портретист і графік, поет-романтик і драматург, Висп янський виявив талант у різноманітних сферах мистецтва. Його творчість пов'язана з тенденціями неоромантизму і символізму (драми "Варшав'янка", "Листопадова ніч" тощо).

Короткочасне існування у Варшаві вищого закладу освіти -- Головної школи (1862--1869) -- не дало змоги розвинути модерний дослідницький центр у Королівстві Польському. Проте школа значною мірою сприяла розвиткові науки, в ній зосередилися видатні вчені, а її вихованці посіли провідні місця в позитивістському русі. Досить високого рівня досягла варшавська біологічна школа. Значні успіхи були помітні в хімії та медицині, з'явилися дослідження в галузі філології, права, економіки, історії.

Після перетворення Головної школи на російський університет польську науку підтримували різноманітні наукові і громадські організації. З 1875 р. активну діяльність у галузі точних наук і техніки проводив Музей промисловості і землеробства. У 1907 р. виникло Варшавське наукове товариство, яке незабаром стало центральною науковою установою Королівства Польського. За допомоги наукових спілок видава лися наукові праці: "Словник польської мови", "Географічний словник Королівства Польського" тощо. Майбутніх науковців готували різноманітні курси, які давали освіту на рівні вищої школи. Існували спеціальні журнали, популярні видання з різних галузей знань.

Багато видатних польських учених працювало у вузах Росії, в наукових інституціях інших країн. У Парижі жила Марія Склодовська-Кюрі -- вчений зі світовим іменем, лауреат Нобелівської премії з фізики (1903 р.) і хімії (1911 р.).

У Галичині центрами підготовки фахівців і науковців були Ягеллонський університет у Кракові, Львівський університет, Львівський політехнічний інститут, Польська Академія наук. У вузах викладали польські вчені з усіх частин Польщі, що сприяло підтриманню високого рівня освіти й приваблювало молодь з Королівства та Пруссії.

Наука Галичини пишалася досягненнями фізика Зигмунта Врублевського і хіміка Кароля Ольшевського, котрі першими у світі одержали рідкий кисень і азот; фізіолога Наполеона Цибульського, що виявив збудника черевного тифу, та інших вчених. Успішно розвивалася краківська історична школа (В. Колінка, Ю. Шуйський, М. Бобжинський, Б. Смолька та ін.).

На межі століть Краків став центром польського культурного життя. Переживало піднесення театральне мистецтво. У місті ставилися найкращі сучасні та старі п'єси, зокрема твори романтиків. Організовувалися художні виставки відомих живописців, авторів історичних полотен -- Яна Матейка, Юлі-уша Коссака та їхніх учнів: Станіслава Висп 'янського, Яцека Мальчевського, Юзефа Мехоффера. Серед скульпторів вирізнявся Ксаверій Дуніковський. Неабияку популярність здобули молоді поети і прозаїки: Станіслав Пшибишевський, Казі-меж Тетмайєр, Ян Каспрович, Габріела Запольська, Владислав Оркан.

Зміцненню внутрішньо національних зв'язків сприяли з'їзди польських фахівців з усіх частин країни (зокрема лікарів, природознавців, юристів, економістів), крайові виставки господарських здобутків у Галичині, регулярні наукові з'їзди у Кракові та Львові, присвячені, наприклад, пам'яті Яна Длугоша та Яна Кохановського. В усіх польських землях живий інтерес викликали повідомлення про урочисте перепоховання Казимира Великого, про викуп громадськістю Вавельського замку, в якому протягом десятиліть розташовувались австрійські казарми. На демонстрацію почуттів національної цілісності роз'єднаного народу перетворилося святкування 500-ї річниці перемоги під Грюнвальдом. У відкритті пам'ятника, спорудженого на кошти всесвітньо відомого піаніста й композитора Ігнація Яна Падеревського, взяли участь представники усіх польських земель, а виконану об'єднаними хорами пісню на слова Марії Конопніцької "Не кинемо землі, звідки наш рід (Рота)" учасники церемонії сприйняли як присягу.

3. Національне відродження та спроби відновлення чеської державності (кінець XVIII - перша половина XIX ст.)

3.1 Чеське національне відродження

"Освічений абсолютизм " майже повністю знищив рештки чеської державності. Вважаючись осібним королівством, що мало власного монарха, увінчаного короною Св. Вацлава, Чехія фактично опинилася в становищі однієї з багатьох провінцій Габсбурзької монархії. Нею керували центральні австрійські інституції та місцеві чиновники, яких призначав уряд. Віденська влада послідовно інкорпорувала чеські землі до єдиного державного тіла з іншими австрійськими провінціями: державною мовою була німецька, викладання в освітніх установах усіх рівнів також проводилося німецькою (крім сільських шкіл). Знищуючи головні національно-історичні особливості Чехії, "освічений абсолютизм " водночас закладав підвалини чеського національного Відродження, сприяв накопиченню сил і засобів, які згодом посприяли процесу відновлення національно-політичної самобутності Чехії.

Чеське національне Відродження тривало майже століття (остання третина XVIII -- 60-ті роки XIX ст.). Воно припадає на важливий етап розвитку капіталістичних відносин та формування чеської нації. За умов поширення в Європі просвітницьких ідей в чеському суспільстві уже в 70-х роках розпочався процес відновлення народних традицій та становлення модерної культури, що ґрунтувався на національній культурно-історичній спадщині. Відродження в чеських землях мало певні особливості: чехи тривалий період входили до складу багатонаціональної імперії, де влада належала австрійським німцям; після поразки повстання станів (1620) була ліквідована чеська державність; значна частина чеської шляхти зазнала понімечення або покатоличення, а інша мусила покинути батьківщину; країну фактично колонізували німці, а в містах вони становили більшість населення. Так, наприкінці XVIII ст. в Чехії проживало понад 60 % чехів і близько 40 % німців; у Моравії відповідно -- 70 і 30 %; у Сілезії -- понад 25 % чехів, 40 % німців, близько 35 % поляків.

При визначенні періодів формування чеської нації передусім потрібно зважати на соціальні чинники: розвиток національної свідомості та участь у національному русі. Перший період чеського національного Відродження характеризується зростанням інтересу до дослідження культурних традицій, мови, етнічної самобутності та історії. У свою чергу він складається з "просвітницького" та "передромантичного" етапів. У другий період (кінець 10-х -- 40-ві роки XIX ст.) відбувається активізації! пропаганди національної ідеї та поширення національного руху. Третій період Відродження (від революції 1848 р. до 60-х років) позначений масовим національним рухом, в якому брали участь майже всі верстви чеської людності.

Становленню та розвитку національної щеології, носієм якої спочатку виступав лише вузький прошарок чеського суспільства і яка проявлялася насамперед у земському (територіальному) патріотизмі, сприяли поширення просвітницьких ідей та проведення Габсбургами політики реформ. У цей період чеська патріотична шляхта докладала багато зусиль для відродження чеської мови, заснування національних товариств, бібліотек і музеїв. Метою земських патріотів було досягнення особливого статусу чеських земель, що входили до складу Габсбурзької монархії.

Складовою чеського та моравського земського патріотизму був патріотизм міський. Його палкими носіями виступали передовсім чеські діячі науки та культури, яких згодом назвали "будителями". Так, у 1775р. в Празі виникло Землеробське товариство, а невдовзі й інші, завдання яких полягало в розвитку різних галузей промисловості і торгівлі. У Празькому університеті в 1784р. засновано Королівське наукове товариство, що поставило собі за мету вивчення природи та історії Богемії.

У наступний період чеські діячі культури зініціювали заснування цілої низки просвітницьких установ. У 1796 р. в Празі засновано Академію мистецтв, у 1798 р. -- Празький театр (німецький, але в ньому відбувалися аматорські вистави чеською мовою), в 1802 р. -- Празький технічний інститут, у 1810 р. -- Празька консерваторія.

Праці чеських та німецьких учених того періоду несли на собі відбиток суто науково-теоретичного інтересу, видавалися латинською і німецькою мовами. Так, патер Г. Добнер (1719-- 1790) підготував зібрання джерел з історії Чехії в 6 томах і зробив латинський переклад "Чеської хроніки " В. Гаєказ коментарями. Професор Празького університету Ф. Пелцл (1734-- і 801) у 1774 р. видав багатотомну "Історію Чехії з давніх часів" та "Історію німців у Чехії" (німецькою мовою). Вчені підготували видання багатьох історичних джерел, написаних у дусі просвітництва, та праць, присвячених королям Вацла-ву IV та Карлу IV.

Одним із провідних діячів чеської культури, що належать до "будителів", є абат Йосеф Добровський (1753--1829). Він видав низку критичних досліджень з історії давньої Чехії та слов'янства взагалі. Й. Добровський багато зробив для організації наукового життя Чехії, але найважливішим є його внесок у формування нової чеської мови. Незважаючи на досить скептичне ставлення до молодої генерації чеських патріотів та певні сумніви щодо перспективності чеської мови й літератури, Й. Добровський своїми працями ("Історія чеської мови та літератури", "Чеська граматика" тощо) об'єктивно сприяв їхньому розвитку.

Відродженню чеської мови сприяла діяльність директора празьких, а згодом і всіх гімназій Чехії Франтішека Прохазки (1749--1809), який зробив вагомий внесок у видання багатьох чеських літературних пам'яток. Ф. Прохазка також переклав чеською Новий Заповіт.

Важливу роль на цьому етапі чеського національного Відродження відігравали "будителі"-- публіцисти і видавці. Наприклад, син кравця, випускник Празького університету М. Крамеріус (1753-1808) з 1785 р. видавав газету чеською мовою "Шанфельдські новини". У 1790 р. він заснував у Празі видавництво "Чеська енциклопедія ", навколо якого згуртувалися провідні чеські діячі науки та культури. М. Крамеріус протягом вісімнадцяти років видавав чеською мовою часопис "Вітчизняні новини", а також разом з Ф. Прохазкою сприяв насиченню книжкового ринку багатьма виданнями чеської та іноземної перекладної літератури.

Завдяки цілеспрямованій діяльності видавців чеська книга швидко поширювалася серед населення, а чеська літературна мова поступово посіла чільні позиції в громадському житті. Так, з 1796 р. Ф. Пелцл видавав чеською мовою "Хроніку Чехії", в якій узагальнив усі свої попередні дослідження з чеської історіографії. Це видання незабаром перетворилося на справді народну книгу й сприяло процесові формування національно-історичних почуттів та свідомості серед різних верств суспільства.

На межі XIX ст. в культурному житті чеських земель формується романтичний напрям, під впливом якого сильний поштовх дістала ідея слов 'янського єднання. Згодом ці тенденції в чеському національному Відродженні стимулювали розпад Наполеонівської імперії, об'єднавчий рух у німецьких землях і сприяли піднесенню впливу Росії в Європі. Русофільство було складовою формування теорії слов'янського єднання. У 1806 р. чеські "будителі" започаткували видання журналу "Гласател ческі", головним редактором якого став Я. Неєдли (1776--1843). Знаменною подією стало відкриття в Празі у 1818 р. Музею Королівства Чеського.

Одним із визначних діячів чеського національного Відродження є Йосеф Юнгман (1773--1847). Випускник Празького університету, високоосвічена людина, яка володіла багатьма європейськими мовами, Й. Юнгман у своїх працях обмежував поняття чеського народу та чеської національної культури лише тими верствами населення, які користувалися чеською мовою. Саме цю концепцію сприйняла й підтримала нова генерація чеських патріотів. Й. Юнгман виступав як публіцист, перекладач творів західноєвропейських письменників, написав "Історію чеської літератури", видав "Чесько-німецький словник" у 5 томах. Увесь вільний від літературної діяльності час він присвячував безкоштовному викладанню чеської мови. Й. Юнгман обирався деканом, а згодом і ректором Празького університету.

Багато сил справі національного виховання чехів віддав Франтішек Палацький (1798-1876), котрий досить тривалий час обіймав посаду історіографа Чеського королівства. Завдяки своєму розуму та широкій освіті він уже в молоді роки вважався впливовою постаттю у визвольному русі. У 1827 р. він заснував двомовний "Часопис Чеського музею ", згуртувавши навколо себе талановитих чеських учених і літераторів. У 1831 р. Ф. Палацький став одним із засновників "Матиці Чеської". Як секретар Королівського товариства наук Чехії Ф. Палацький сприяв його поступовому переходу на національні позиції. У 1836 р. німецькою мовою з'явилася друком перша книга п'ятитомної "Історії чеського народу в Чехії та Моравії", а у 1848 р. -- чеською. Праця Ф. Палацького, що ґрунтувалася на широкому колі першоджерел (події викладалися до 1526 р.), по суті була першою науковою історією чеського народу. Водночас учений намагався брати участь у різних сферах громадського життя: піклувався про театр; робив усе можливе для того, щоб провідні чеські вчені залишалися на Батьківщині; прагнув перетворити Прагу на "слов'янські Афіни"; уклав та видав чеський науковий словник. За його самовіддану діяльність сучасники визнавали Ф. Палацького вождем чеського народу.