Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.)

Водночас проти процесу створення та вдосконалення словацької літературної мови виступали такі авторитетні словаки, як поет Ян Коллар (1793--1852), філолог Павел Шафарик (1795-1861) та ін. Всі вони були щиро переконані, що відмова від чеської мови матиме негативні наслідки для створення чесько-словацької єдності й послабить позиції словаків у Габс-бурзькій монархії. Так виникла ідеологія "слов'янської взаємності", обгрунтована видатним словацьким поетом, проповідником євангелічної громади в Пешті, професором археології Віденського університету Я. Колларом. Він створив концепцію "єдиного чехо-словацького племені". Обгрунтування основних ідей теорії духовної єдності всіх слов'ян та їхнього зближення у сфері культури Я. Коллар сформулював у поемі "Донька слави" (1824) й у трактаті "Про літературну взаємність між племенами та наріччями слов'янськими" (1836).

Першим загальнословацьким осередком патріотичної інтелігенції стало "Товариство аматорів словацької мови та літератури" (1834--1844), яке виникло в Пешті. У своїй діяльності, а також на сторінках літературного альманаху "Зоря" члени товариства прагнули відшукати компроміс між конфесійними течіями національного руху, намагалися зблизити дві мовні традиції, друкуючи статті і "бернолаччиною" і "біблійщиною".

Видатним діячем словацького національного Відродження є Павел Шафарик -- автор "Історії слов'янської мови та літератури всіма наріччями" (1826). Вчений довів індоєвропейське походження слов'ян і показав їхній вагомий внесок у розвиток світової культури, а словацьку мову вперше виділив як самостійну. Після переїзду в 1833 р. до Праги П. Шафарик написав двотомне дослідження "Слов'янські старожитності" (1837), в якому дійшов висновку, що окремі слов'янські мови виникли не пізніше середини І тис. н. е. Саме з цього періоду він і розпочинав історію слов'ян. Як один із найвагоміших доказш високого рівня розвитку слов'янських мов П. Шафарик наводив факт запозичення багатьох словацьких слів мадярською мовою. Проте результати наукових досліджень П. Шафарика не підтверджували концепції мовної та племінної єдності чехів і словаків, а, навпаки, засвідчували самобутність словаків та їхньої мови. Однак, визнаючи словацьку національну самобутність, учений намагався "ословачити" чеську мову, залишаючись на позиціях мовної та літературної єдності чехів і словаків.

Ідея створення єдиної загальнословацької культурної організації була реалізована в таємному товаристві радикалів "Взаємність"(1837--1840), очолюваному адвокатом А. Верхов-ським: Проте в 1843--1844 рр. відбулася подія, яка викликала в національних колах тривогу за долю словацької мови. Державні збори Угорщини ухвалили закони, згідно з якими мадярська мова мала стати єдиною мовою законодавства, урядових установ, офіційного ділового життя та освіти на землях Корони Св. Іштвана. Невдовзі було закрито словацьку гімназію в Левочі, ліквідовано кафедру чехословацької мови та літератури в Братиславському ліцеї і розпушено наукові товариства.

Однією з визначних подій словацького національного Відродження було заснування в 1844 р. надконфесійного словацького товариства "Татрин ". Воно пов'язане з діяльністю вже третього покоління словацьких "будителів", яке очолював відомий поет, філософ, історик, лінгвіст Л. Штур (1815--1856). До національно-культурного руху словаків цього періоду належали М. Годжа(1811-1878), Й. Гурбан (1817-1888), Я. Краль, Я. Францисці з "радикальної опозиції" 1845-1848 рр. та ін.

Л. Штур, спираючись на зроблене до нього та на підтримку молодого покоління патріотів, дав нову інтерпретацію поняттю "слов'янської взаємності". Його концепція розвитку слов'янства і словацького народу змінила колларівську теорію "чотиричленної структури" слов'янського народу з "чехословацьким племенем"усередині нього. Ідеї А. Коллара, що відіграли важливу роль у формуванні національної свідомості словаків та інших слов'ян у попередні десятиліття, в 40-х роках уже не відповідали процесові формування слов'янських націй та інтересам національно-визвольного руху. ПІтурівсь-ка концепція "оновлення слов'янства" базувалася на діалектичному розумінні "єдності в різноманітності", а словаків кваліфікувала як окремий самобутній народ.

Виходячи з цього посилання, Л. Штур заклав підвалини над-конфесійної літературної мови, якою стала розвиватися не євангелічна чи католицька, а словацька національна культура. Він заснував першу словацьку політичну газету "Словацькі народні новини", яка почала видаватися з 1845 р. Л. Штур перетворив цю газету на інструмент пропаганди просвіти та розвитку національної свідомості словаків. За допомогою своїх однодумців він сформулював антифеодальну програму руху, що містила не тільки національні, а й соціально-економічні вимоги.

Програма, з якою Л. Штур виступив на засіданні Державних зборів (осінь 1847 р.), містила вимоги запровадження у словацьких землях у початкових школах та вчительських семінаріях, а також у вищих закладах освіти Угорського королівства, де готували богословів, юристів, землемірів, навчання словацькою мовою. У соціально-економічній сфері Л. Штур виступав за ліквідацію привілеїв шляхти й звільнення селян за викуп.

В основу єдиної словацької літературної мови Л. Штур поклав середньословацький діалект як найбільш поширений у словаків. Він виклав і його граматичні норми в працях "Наука словацької мови" й "Наріччя словацьке та необхідність писати на цьому наріччі". Вся громадська наукова та просвітницька діяльність Л. Штура була пронизана єдиною метою -- розширення освіченості та культури словацького народу, запровадження розробленого ним варіанту словацької літературної мови. Він не тільки послідовно відстоював право на її існування, а й боровся проти звинувачень у сепаратизмі, які лунали на його адресу з уст чеських громадських діячів.

Наприкінці 40-х років XIX ст. національні вимоги словаків переросли у вимоги визнання їхньої самобутності як нації. Послідовне виконання цих вимог вело до децентралізації багатонаціональної Угорщини, чого мадярська політична еліта не могла допустити. Вже у 1847 р. підготовлено словацьку національну програму, яка передбачала ліквідацію привілеїв шляхти і звільнення селян за викуп, реформування політичної системи Угорського королівства, розробку конституції, прийняття демократичних законів про запровадження загального виборчого права, розвиток системи освіти словацькою мовою.

5.4 Участь словаків у революції 1848-1849 рр.

Революційні події, що розпочалися в березні 1848 р. в столиці Габсбурзької монархії, захоплено зустріли "штурівці"(так називали молоду генерацію словацьких політиків) й інші представники національного руху, які вбачали можливість поглибити та реалізувати вже розроблені програмні вимоги.

Позицію словацьких громадських діячів у ході революції 1848--1849 рр. багато в чому визначала політика Відня та Будапешта. Ця позиція безпосередньо залежала від протистояння угорських революційних сил і габсбурзького уряду, а також визвольних змагань інших народів як в Угорському королівстві, так і в усій Австрійській імперії.

Для розвою словацького національно-визвольного руху в цей період вирішального значення набуло цілковите ігнорування угорським революційним проводом національних прагнень не тільки словаків, а й усіх інших народів Угорського королівства.

Ухвалення угорськими Державними зборами "закону про незалежність Угорщини" призвело до посилення політики мадяризації, яка проводилася під гаслами єдиної угорської нації. Всі інші народи королівства не дістали жодних гарантій забезпечення їхніх національних прав. Навпаки, угорські революціонери, очолювані Л. Кошутом, мали наміри розбудовувати моноетнічну державу. Мадярські революціонери на цьому й зупинилися, оскільки не вбачали ніякого сенсу в продовженні та поглибленні демократичних реформ в Угорському королівстві. До того ж, словацька національна програма мала принципові розбіжності з мадярською не тільки стосовно національного питання, а й соціальних перетворень і перспектив демократизації політичної системи.

Певний радикалізм словацьких національних сил випливав з соціальної структури суспільства. Більшість словацького населення становило селянство, але провідну роль у революційних подіях відігравали нечисленна словацька шляхта й інтелігенція. У цій ситуації було природним опозиційне ставлення більшої частини словацького суспільства як до проявів мадярського націоналізму, так і до соціально мотивованого економічного гегемонізму, який демонструвала угорська шляхта.

Найважливішими подіями періоду революції в словацьких землях стала розробка "штурівцями" національної програми "Вимоги словацького народу "та її затвердження 11 травня 1848 р. на багатотисячних зборах у Ліптовському Св. Мікулаші. Словацьке зібрання ухвалило також петиції до австрійського імператора та уряду революційної Угорщини, в яких містилися такі вимоги: визнання самобутності й національних прав словацького народу; запровадження словацької мови в державних установах та системі освіти; створення Словацького сейму та скасування кріпацтва без поділу і повернення землі поміщикам; запровадження загального виборчого права; демократизація громадського та політичного життя.

Революційний уряд Угорщини відхилив петицію зі словацькими вимогами, а на її авторів видав ордери на арешт. Л. Штур, М. Годжа, Й. Гурбан мусили залишити Словаччину й переїхати до Праги. В Чехії вони брали участь у підготовці та проведенні Слов 'янського з їзду.

Слов'янський з'їзд ухвалив резолюцію зі словацького питання, виходячи з передумови збереження цілісності Угорщини. Словаків та інші народи королівства мадяри мали визнати рівноправними й дозволити скликати національні сейми; організувати систему освіти словацькою (рідною) мовою викладання -- від початкових шкіл до університету. Також висувалася вимога демократичних свобод.

Після поразки Празького повстання словацькі лідери під проводом Л. Штура переїхали до Відня. Після встановлення контактів з правлячою династією були проведені переговори з хорватами та сербами Воєводини з метою організації спільних збройних виступів проти угорських властей. Наприкінці серпня 1848 р. у Відні виник словацький добровільний збройний загін, який очолили чеські військові Ф. Зах та А. Влоудка.

З ініціативи Л. Штура та його прихильників 16 вересня 1848 р. у Відні було засновано Словацьку національну раду, яка виступила з вимогою про надання автономії Словаччині в межах Угорського королівства. У досить складній політичній ситуації словацький загін у вересні 1848 р. перетнув кордон Угорщини і зайняв місто Міява у Західній Словаччині. Але після кількох боїв угорські гвардійці наприкінці жовтня витіснили словацький загін до Моравії.

Для придушення угорського революційного руху до Угорщини в середині грудня 1848 р. була спрямована австрійська армія під командуванням фельдмаршала А. Віндішгреца. Словацька національна рада, підтримуючи Габсбургів, організувала другий похід добровільного загону словаків (2 тис. вояків) проти угорців. Наступ здійснювався двома напрямками. Перший загін словаків наступав у напрямку Тєшин--Жиліна й незабаром оволодів північною частиною Середньої та Східної Словаччини. Другий загін взаємодіяв з австрійськими військами в Південно-Західній Словаччині. Проте, незважаючи на участь Відня у воєнній операції проти революційної Угорщини, розв'язати "словацьке питання" так і не вдалося.

Після придушення за допомогою російської армії революції в Угорському королівстві габсбурзький уряд навіть не згадував про автономію чи інші вимоги словаків. У березні 1849 р. від імені Словацької національної ради імператорові Францу Йосифу І була подана петиція, в якій містилася вимога надання Словаччині автономії на основі етнічного принципу в складі Австрійської імперії. Але австрійська влада використала перемогу над революційною Угорщиною лише для зміцнення власних позицій, а політична програма національних сил щодо здобуття автономії словацькими землями так і залишилася гаслом до Першої світової війни.

6. Словацькі землі у дуалістичній Австро-Угорській монархії (друга половина ХІХ-початок ХХ ст.)

6.1 Становище словацьких земель після 1849 р.

Після поразки революції в Угорському королівстві фактично було встановлено військову диктатуру. Всі владні функції в державі перебрав на себе віденський

уряд. Німецька мова проголошувалася загальнодержавною. Угорщина поділялася на п'ять районів. У двох із них -- Братиславському та Кошицькому -- більшість населення становили словаки.

Посилення централізації та бюрократизації Австрійської імперії в післяреволюційний період мало як негативні, так і позитивні наслідки. У 1850 р. по всій країні було запроваджено жандармерію, в судочинстві введено принцип "презумпції невинності". Імператор Франц Йосиф І виконав окремі вимоги словаків, що стосувалися мовної сфери. Відтепер у державних установах дозволялося користуватися словацькою мовою, а в початкових і деяких середніх школах -- викладати "біблійщиною". Стала виходити газета "Словенське новини". Поліпшенню становища сприяло призначення А. Коллара радником австрійського уряду з словацьких питань.

Серед провідних діяч словацького національного руху панували депресія та настрої розчарування. Це пояснювалося тим, що словаки під час революції в основу своєї програми поклали не тільки мовні вимоги, а и визнання політичної самобутності словацького народу. З цього погляду певні поступки в мовному питанні не могли їх задовольнити -- в словацьких осередках спостерігаються спроби повернення до вживання чеської мови та "бернолаччини".

У жовтні 1851 р. в Братиславі відбулися збори представників католицької та протестантської течій словацького національного руху. Після дискусії, в якій брав участь і Л. Штур, зібрання ухвалило пропозицію М. Годжі про запровадження нового правопису словацької літературної мови, наближеного до чеського. Оновлені граматика та правопис, підготовлені М. Гатталом, вийшли друком у 1852 р. Реформована словацька літературна мова стала поволі запроваджуватися в життя.

Проте політичні вимоги штурівців Габсбурги й надалі відкидали як неприйнятні. Й не тільки тому, що вони передбачали федералізацію монархії, а передусім через пропозиції радикальних змін усієї політичної системи. Після придушення революції віденський уряд скасував усі рішення, прийняті Будапештом, які входили до словацької політичної програми. Лише в 1853 р. імператорський патент остаточно ліквідував кріпацтво. Таким чином, стан політичної системи Австрійської імперії вступав у суперечність з головними вимогами національної програми словаків. До речі, імператор пропонував шту-рівцям високі державні посади, однак більшість із них відмовились.

Розчарування післяреволюційного періоду спонукало Л. Штура до глибшого дослідження проблем самобутності історичного розвитку слов'ян. У праці "Слов'янство та світ майбутнього "(1851) лідер словацького національного руху пропонував як вихід із становища, що склалося, створити на руїнах Австрійської та Османської імперій велику слов'янську державу. Л. Штур уважав, що "світ майбутнього" належатиме слов'янам, тоді як інші народи приречені на занепад. В нових умовах слов'янські лідери мали допомагати своїм народам уникнути будь-яких ворожих запозичень (матеріалізму, комунізму, революції). Православ'я в слов'янській державі мало стати панівною релігією, а російська мова -- загальнослов'янською.

Специфічність економічного стану Австрійської імперії в післяреволюційний період полягала в тому, що словацькі землі в ній були сільськогосподарським придатком промислово розвинених регіонів. У аграрному секторі після скасування панщини урбаріальних селян -- власників спадкових ґрунтів та остаточної ліквідації кріпацтва розпочався процес інтенсифікації та спеціалізації сільськогосподарського виробництва. Збільшилися посівні площі тютюну, кукурудзи та цукрового буряку.

У словацьких землях видобували велику кількість залізної та мідної руди, срібла. В гірничій промисловості було задіяно 25 % усіх словацьких робітників. Розвивалися харчова, тютюнова, скляна та деревообробна галузі. Зростав експорт лісу, розвивалося паперове та хімічне виробництво. Словацьку продукцію збували на австрійському ринку, а також вивозили до Росії та Німеччини.

У словацьких містах виникають кредитні та господарські товариства тощо.

6.2 «Меморандум словацького народу»

Поразка Австрії у війні з Італією (1859) спричинила в імперії політичну кризу. За цих умов імператор Франц Йосиф І був змушений піти на поступки вимогам лідерів словацького національного руху. Так, А. Радлінський організував збір підписів під петицією з вимогою надати статус державної словацькій мові. Й. Гурбан підготував меморандум, у якому містилися вимоги запровадження словацької мови в освітніх установах і надання автономії Словаччині в межах імперії. ,

Поглиблення політичної кризи спонукало Імператорську раду до розробки конституції. Вимоги словаків у раді виклав загребський єпископ Й. Штроссмайєр. Згідно з указом (липень 1860 р.) в 23 угорських регіонах разом з німецькою і мадярською дозволялося використовувати словацьку мову. Проте невдовзі імператор поступився тискові угорців і запровадив реформи на їхню користь. Державний диплом 1860 р. і Лютневий патент 1861 р. відновлювали в Угорщині дію Державних зборів, які дістали право вирішувати внутрішні проблеми. Незабаром відродилася ідея формування єдиної угорської політичної нації шляхом мадяризації всіх народів королівства.

Політична активність словаків зросла під час підготовки виборів 1864 р. до Державних зборів. Так, у брошурі "Голос Словаччини" один із лідерів національного руху ПІ. Дакснер (1822-1892), відкидаючи концепцію "єдиної мадярської нації", обґрунтовував існування словаків як самобутнього народу й вимагав забезпечення йому всіх політичних прав. Ш. Дакснер сформулював основну тезу словацької національної ідеї: "Ми цю державу (Угорщину) настільки визнаємо, наскільки визнані в ній ми є ". Логічним наслідком неврахування словацьких домагань було відчуження словаків у такій державі. Однак на початку 60-х років словаки ще сподівалися на досягнення домовленостей з мадярами.

З березня 1861 р. в Будапешті видавалася словацька газета "Пештбудські відомості". її заснував Я. Францисці (1822-1905), колишній капітан загону добровольців під час революції 1848 р., який прагнув через часопис провадити агітацію за словацьких кандидатів до угорських Державних зборів. Але угорська влада затримала видання газети, й жоден словак не потрапив до парламенту.

За умов, що склалися, активісти національного руху вирішили зібрати Національні збори з метою розробки та виголошення основних вимог словаків.

У червні 1861 р. в Турчанському Св. Мартіні делегати Національних зборів затвердили програму, яка дістала назву "Меморандум словацького народу". її авторами були ПІ. Дакснер та Я. Францисці. В документі містилися вимоги визнати словаків як самобутню націю, а територію Словаччини -- як автономну адміністративну одиницю в складі Угорщини; запровадити словацьку мову в державних установах, у школах і в церкві тощо. Меморандум став основою державно-правової програми, хоча містив лише основні принципи й не був деталізований.

Словацька делегація представила "Меморандум" на розгляд Державним зборам. Угорська влада документ відхилила й розпочала антисловацькі акції. Така політика вочевидь засвідчила, шо в мадярській внутрішній політиці нічого не змінилося.

У другій половині серпня 1861 р. загострилися відносини між Віднем і мадярами. Франц Йосиф І розпустив Державні збори і був готовий розглянути мовні проблеми народів Угорського королівства. Словацькі діячі вирішили скористатися сприятливою ситуацією і подали свої вимоги імператору. Вони прохали надати словацьким землям автономію з власними законодавчими й виконавчими органами влади. Проте імператор обмежився неконкретними обіцянками, оскільки розглядав певні поступки словакам та іншим народам Угорщини лише як спосіб тиску на мадярів.

Словацький національний рух у 60-ті роки XIX ст. перебував у кризовому стані. Поразка Меморандуму виявила, що намагання словаків досягти політичної та культурної автономії у складі Угорщини нездійсненні. Унаслідок цього національні сили поділилися на два табори. Деякі словацькі лідери, очолювані Ш. Дакснером, розраховували на добру волю імператора й, попри невдоволення його політикою, залишилися прибічниками "Меморандуму". Інші, під проводом Я. Поларіка, були прихильниками орієнтації словаків на Угорщину, прагнули порозуміння з мадярами. Час показав, що пошук шляхів співпраці з угорцями заводив у глухий кут.

Національні збори ухвалили рішення про заснування "Матиці Словацької", котра мала стати головним культурним центром словаків: опікуватися виданням книг, організацією культурного життя, підтримкою наукових досліджень та літературної творчості. Вже через два роки для цієї справи було зібрано понад 50 тис. злотих.

У серпні 1863 р., під час заходів на відзначення тисячоліття просвітницької місії Кирила та Мефодія, у Великій Моравії було урочисто проголошено заснування "Матиці Словацької". Очолив "Матицю" католицький єпископ III. Мойдес (1797-1869), а його першим заступником став євангелістський священик К. Кузмані (1806--1866). Так відбулося символічне об'єднання двох конфесійних напрямів словацького національного руху.

Часи "Матиці Словацької" в історії національної культури позначалися особливою плідністю. Вона від початку свого існування видавала "Літопис Матиці Словацької", де друкувалися праці з історії, мовознавства, етнографії, природничих наук. Щорічно улітку проводилося свято на честь закладення "Матиці", що являло собою огляд досягнень словацької культури.

У цей період словаки зробили спробу ввести навчання словацькою мовою в деяких середніх школах. Мадярські чиновники намагалися цьому перешкодити. Проте словаки на власні кошти відкрили у вересні 1862 р. євангелістську гімназію в місті Ревуці. Незабаром вона перетворилася на осередок виховання словацької гнтелігенції. Згодом виникли ще дві словацькі гімназії: євангелістська в Турчанському Св. Мартіні й католицька в Кляшторі під Зневом.

"Матиця Словацька" справила великий вплив на словацьку літературу. Вийшли друком твори багатьох письменників. У цей період опубліковано перші вірші видатного поета доби реалізму Гвездослава. Серед прозаїкш зажили слави Л. Кубані та 3. Ласкомерекі. Серед драматургів -- Я. Паларік, Я. За-борський.

6.3 Словаччина у складі дуалістичної монархії

Основним конкурентом Австрії в боротьбі за гегемонію серед німецьких держав у другій половині ст. стала Пруссія. їхнє суперництво завершилося війною 1866-- 1867 рр., у якій Австрія зазнала катастрофічної поразки. Це спричинило кризу всередині імперії. Імператор Франц Йосиф І в цій ситуації вирішив піти на поступки мадярам і створити дуалістичну монархію.

У1867р. імперію було поділено на дві рівноправні частини -- Угорщину (Транслейтанію) і Австрію (Цислейтанію). Відтепер держава отримувала назву Австро-Угорщина. Залишалося три спільні міністерства: закордонних справ, військове та фінансів, а решту справ обидві країни розв'язували самостійно.

Після утворення Австро-Угорщини словаки потрапили в дуже складне становище. Політична система в Угорщині давала можливість владі здійснювати мадяризацію і не зважати на настрої населення. Поняття єдиної угорської нації вважалося офіційною ідеологією. Національний рух словаків демагогічно зображували як панславізм і державну зраду. Під гаслами боротьби з панславізмом придушувалися всі словацькі національні прояви.

Політика мадяризації проводилася систематично. Проте на початку існування Австро-Угорщини тиск на словаків ще не встиг набути достатньої сили. У 1867--1869 рр. словаки відкрили дві гімназії. У 1869 р. виникли дві словацькі спілки -- Католицька спілка Св. Войтеха і Спілка словацьких жінок ("Жівена"). Однак створення цих організацій було останнім успіхом. Угорська влада не дозволила заснувати спілку словацької молоді. Після проголошення дуалістичної монархії мадяри заходилися чинити жорсткий тиск на словаків. За цих умов поглибився конфлікт у поглядах серед словацької інтелігенції, що тривав після поразки "Меморандуму".

Опозиційна група, очолювана Я. Паларіком, заявила, що від Відня немає чого чекати, що словаки, котрі живуть в Угорському королівстві, мусять орієнтуватися на мадярські власті. Вони розглядали вимогу словацької територіальної автономії як надмірно радикальну і неприйнятну для подальших переговорів з Будапештом. Поряд із Я. Паларіком цією групою керували професор із Відня Я. Мали-Дусаров і амбітний словацький підприємець Я. Бобула. Група дістала назву "Нова школа "на відміну від прихильників "Меморандуму" ("Стара школа").

Я. Бобула з січня 1868 р. видавав політичний журнал "Словацька газета", навколо якого намагався об'єднати своїх прихильників, передусім словацьку молодь у Будапешті і тамтешніх словацьких робітників. Я. Бобула сподівався, що завдяки його промадярській орієнтації влада піде на окремі мовні та культурні поступки словакам. Представники "Нової школи " шукали підтримки серед мадярської опозиції. Та опозиція виявилася вкрай радикальною і в національному питанні вирізнялася меншою толерантністю, ніж представники властей.

Таким чином, ані влада, ані опозиція не бажали йти на найменші поступки. Політика "Нової школи" призвела до розколу словацького національного руху й полегшила угорській владі проведення заходів з мадяризації. Проте незважаючи на безперспективність попередніх кроків, "Нова школа" намагалася налагодити співпрацю з партією Ференца Дєака, що перебувала при владі і в 1872 р. була перейменована на Партію рівності.

Справжні цілі мадярської політики в національному питанні проявилися під час підготовки й ухвалення закону з цієї проблеми. У вересні 1868 р. Будапешт, на основі "історичного права", визнав особливий статус хорватів у Транслейтанії, але водночас ухвалив закон, що не визнавав національно-політичні права інших народів.

Угорську мову проголошено єдиною державною мовою Транслейтанії. Формально закон дозволяв використання словацької мови у народних школах, створення культурних і господарських спілок, проте варто зазначити, що й ці поступки залишилися на папері. На практиці й надалі проводилася політика жорсткого придушення проявів національного руху словаків.

Прийняття такого закону викликало обурення депутатів немадярських народів, які в знак незгоди покинули засідання сейму. Протестували й прибічники "Старої школи". Й. Гурбан опублікував гостру статтю з цього приводу, за що з нього стягнули штраф і ув'язнили на півроку. Проти закону висловлювалися представники "Нової школи".

Мадярська національна політика змусила словаків перейти до оборони. Захист народу і його найелементарніших прав на тривалий час став основним змістом словацького національного руху. Відновилися спроби пошуку розуміння й підтримки в слов'янському світі. Більшість словацьких політичних і культурних діячів залишилися на позиціях "Меморандуму", хоча й усвідомлювали, що в угорській державі ці вимоги нездійсненні.

Крах "Нової школи" призвів до того, що прибічники "Старої школи" залишилися єдиними представниками словацької політики.

Центр політичного й культурного життя словаків містився у Турчанському Св. Мартіні, де працювала "Матиця Словацька". Лідером словацького політичного та культурного життя вважався В. Пауліни-Тоа (1826--1877), депутат Угорського сейму, обраний на виборах 1869 р., і заступник голови Матиці Словацької. До Мартіна перебазувалася редакція "Пештбудівських відомостей", що дістала назву "Національні новини". Поступово формується політична партія -- Словацька національна (СНП). В основу її програми було покладено положення "Меморандуму".

Зусиллям СНП, спрямованим на створення нових спілок і словацьких шкіл, чинили опір угорські власті. Поступово політика мадяризації посилювалася. Уряд не тільки не дозволяв відкривати нові словацькі школи, а й намагався перешкодити роботі вже діючих. У 1874-1875 рр. закрито три словацькі гімназії. У квітні 1875 р. угорська влада заборонила "Матицю Словацьку". Угорський прем'єр-міністр К. Тіса на засіданні сейму заявив, що ніякого словацького народу в Угорщині взагалі не існує.

Провідною верствою словацького суспільства була інтелігенція та міські середні прошарки -- дрібні підприємці, ремісники, торговці. Угорська влада та місцеві органи управління прагнули мадяризувати саме ці прошарки людності. Якби їм це вдалося, словаки перетворилися б на німу безпорадну масу. Однак у цій діяльності угорці досягли тільки часткових успіхів -- піддавались такій політиці лише ті, котрі працювали службовцями, оскільки мадяризація сприяла їхній особистій кар'єрі.

Осередками мадяризації мали стати школи, а її жертвами передовсім молодь. З'явилися нові закони, засновувалися спілки, які здійснювали мадяризацію. Так, Спілка господарського навчання, що виникла в 1883 р. в Нітрі, орієнтувалася саме на роботу серед юнацтва, навіть вивозячи словацьких дітей до угорських областей.

Але головною опорою угорських урядовців у словацьких землях залишалася мадяризована словацька шляхта.

Головний осередок словацького національного руху містився у Турчанському Св. Мартіні, де перебувало правління СНП, очолюване з 1877 р. адвокатом П. Мудронем (1835-1914). На чергових виборах до Державних зборів від словаків не було обрано жодного депутата. На знак протесту проти виборчих махінацій і терору, в 1884 р. СНП оголосила бойкот виборів до Державних зборів. Але словацький протест нічим не зашкодив мадярській політиці. За умов, що складалися, словацькі політики просто не бажали витрачати сили й кошти на передвиборчу боротьбу. їхні погляди зверталися на закордон. Так, письменник С. Гурбан (Боннський) (1847--1916) виступав як публіцист, проводячи ідеологію національного руху, зорієнтованого на Росію. Надія на поліпшення становища словаків після змін у Європі та на допомогу Росії залишалася елементом словацького політичного мислення аж до Першої світової війни.

Певні сподівання покладалися словацьким суспільством на співпрацю з чехами, котрі жили в Цислейтанії в набагато кращих умовах. Про становище словаків в Угорщині багато розповідалося в чеській пресі. У 1882 р. в Празі виникла словацька спілка "Дєтван ", завдання якої полягало в підвищенні освіченості своїх членів у царині словацької культури та історії, ознайомленні чеської громадськості з життям словаків і словацькою культурою. її заснували словацькі студенти, що навчалися в Празькому університеті. У 1896 р. створено організацію "Чехословацька єдність ", яка виступила головним організатором чеської допомоги та чесько-словацької співпраці.

Наприкінці XIX ст. у словацькому визвольному русі відбулася диференціація, що віддзеркалювала різні соціальні та вікові складники місцевого політичного спектру. Проте принципового програмного поділу в словацькій політиці не сталося. Лідерів СНП критикувала передусім молода генерація. Вона не погоджувалася з орієнтацією на Росію і звинувачувала керівництво партії в пасивності, ігноруванні роз'яснювальної роботи серед словаків. З критикою СНП виступала й ліберально налаштована інтелігенція.

Керівництво СНП усвідомлювало, що пасивність стосовно виборів породжувала стагнацію національного руху. Під тиском молодої інтелігенції партія ухвалила рішення про участь у виборах до мадярського парламенту 1901 р. Передвиборна програма СНП містила вимогу загального виборчого права та інших демократичних свобод. У національному питанні увага приділялася мовним аспектам. Депутатами сейму стали четверо словаків.

Значний вплив на активізацію політичного життя в словацьких землях справила російська революція 1905--1907 рр. Посилився робітничий та соціал-демократичний рух. З 1904 р. за підтримки чеських соціал-демократів видається "Словацька робітнича газета". Довкола неї згуртувалася група національно свідомих робітників. У червні 1905 р. вони заснували самостійну Словацьку соціал-демократичну партію, котра через рік організаційно приєдналася до Угорської соціал-демократичної партії, але в національному питанні зберегла автономію й продовжувала видавати власну газету.

Найактуальнішою політичною вимогою початку XX ст. в Угорщині залишалася вимога загального виборчого права. У 1907 р. цю вимогу реалізовано в Цислейтанії, але не в Угорщині, де мадяри становили меншість населення.

Прийняття закону про загальне виборче право загрожувало їм втратою домінантного становища.

Розпочалася нова хвиля мадяризації, яка зачепила й народні (початкові) школи, незабаром словацьку мову було заборонено й там.

Перед Першою світовою війною тривала диференціація політичних сил словаків. Поряд із консерваторами, очолюваними С. Гурбаном (Ваянським), виникло католицьке (людове) крило під проводом священика А. Глинки (1864-1938), котре в 1913 р. заснувало Словацьку людову (народну) партію. Опозиційну політику щодо центру проводила молода ліберально-демократична інтелігенція, керована лікарем В. Шробарем (1867--1950). Самостійно діяли словацькі соціал-демократи. Молодий журналіст М. Годжа (1878--1944) почав формувати ідейну основу словацького аграрного руху.

Проте тяжкі умови національного гноблення диктували необхідність згуртування національних сил. Прибічники різних політичних напрямів розуміли, що полеміка в періодиці ослаблює словацькі позиції в Угорщині. У зв'язку з цим дедалі більше усвідомлювалася необхідність об'єднання словацького визвольного руху на основі національних вимог. Імпульсом до об'єднання стала смерть голови СНП П. Мудроня в березні 1914 р. На його похороні зустрілися представники всіх політичних течій. Новий голова СНП М. Дула (1876-- 1936) закликав словаків до створення загальнонаціонального представницького органу. 26 травня 1914 р. в Будапешті зібралися представники всіх словацьких організацій для вироблення спільної програми. Вони ухвалили рішення, що на урочистому зібранні в серпні 1914 р., присвяченому заснуванню "Матиці Словацької", буде проголошено створення "Словацької національної ради" як. найвищого представницького органу словаків.

6.4 Економічний розвиток словацьких земель

В останній чверті XIX ст. по всій Європі відбувається модернізація, викликана значним розвитком промислового виробництва. Модернізація не обминула й Угорщини, хоча й відбувалася тут повільніше, ніж у Цислейтанії. Угорщина брала участь у європейському ринку, постачаючи здебільшого аграрну продукцію. Однак розвивалися й промислове виробництво, банківська справа, торгівля. Активно будувалися залізниці. Саме в цей час споруджено більшість залізниць у Словаччині. Важливе значення мала магістраль, що з'єднувала Жиліну з Кошице і Братиславою. Розвиток залізничної мережі сприяв появі у Врутках найбільшого машинобудівного підприємства Словаччини з обслуговування залізничного транспорту.

Залишаючись традиційно аграрним краєм, словацькі землі вважалися у Транслейтанії індустріально розвинутим регіоном. Тут працювали старі мануфактури, котрі поволі перетворювались на фабрики з паровими машинами. Виникали нові заводи. Тільки в Братиславі їх було декілька. Розпочав переробку нафти завод Аполло, виробництво динаміту -- завод фірми Нобелів, виробництво зброї та набоїв -- завод Патронка, виготовлення ниток, кабелів, гуми -- завод Матадор, шоколаду -- фабрика Столлверк.

У словацьких землях розвивалися традиційні промислові галузі -- металообробна, деревообробна, текстильна, паперова та скляна. У будівництві нової паперової фабрики в Ружомбероку брав участь і словацький капітал. У Словаччині велике значення мала промисловість, що переробляла аграрну продукцію. На початку XX ст. тут діяло кілька великих і багато малих млинів. Найбільший млин був у Великому Шароші. На ньому налічувалося 200 робітників. Найбільші цукрові заводи зосереджувалися у Південно-Західній Словаччині.

Угорська влада підтримувала розвиток промисловості. Проте в Угорщині над усім домінувала політична ідея -- витворення централізованої, мононаціональної мадярської держави. Власті побоювались, що розвиток промисловості сприятиме розвою національних рухів, і всіляко гальмували формування господарської бази на землях національних меншин.

Разом з тим напередодні Першої світової війни в словацьких землях видобувалося 70% залізної руди, вироблялося близько чверті всього чавуну, половина паперу й третина текстилю Транслейтанії, що становило 18,6 % загальної вартості її промислової продукції.

Незважаючи на окремі успіхи в розвитку економіки, в Словаччині не виникло власної господарської структури з сильним підприємницьким і фінансистським прошарком.

В Угорщині створювалися великі заводи й мережа банків зі значним капіталом. Проте частка власності немадярів була непомірно низькою. Словацький капітал зосереджувався передусім у дрібних довірчих товариствах і ощадних банках. З 1884 р. діяв єдиний словацький "Татра банк", котрий належав до дрібних фінансових установ.

Зростанню кількості словацьких фінансових органів на початку XX ст. сприяло збільшення їхнього капіталу в шість разів, однак він становив лише 10 % капіталу угорських банків і кредитних установ у Словаччині.

Попри скасування кріпацтва в останній третині XIX ст. вибухнула криза сільськогосподарського виробництва. Вона найбільше проявилася в гірській місцевості, де жило словацьке населення. Тут селяни здебільшого перебували в напівфеодальних умовах -- звільнення від феодальних повинностей тривало аж до кінця XIX ст. Недостатня кількість землі особливо відчувалася за високих темпів приросту населення. Голод у неврожайні роки гнав людей на заробітки в сприятливі для сільського господарства регіони країни.

Наприкінці століття на північних та східних землях масового характеру набуває від7зд словаків до США та Канади. Таких переселенців налічувалося до 300 тис. чоловік. Словаки Північної Америки матеріально підтримували національний рух у словацьких землях. У 1907 р. виникла Словацька ліга в Клівленді (США).

Соціальна структура населення наприкінці XIX -- початку XX ст. змінюється. Більшість словаків продовжували працювати в аграрному секторі. Однак у процентному відношенні кількість задіяних у сільському господарстві значно зменшилася. Зріс відсоток словаків у транспорті, торгівлі, промисловості. Виникла численна верства промислових робітників. Зросла кількість словаків у містах.

Робітники на промислових підприємствах у Словаччині працювали й жили в тяжких умовах. Робочий день тривав на більшості заводів 16 годин і тільки наприкінці XIX ст. зменшився до 12. Для трудящих не існувало жодних соціальних гарантій -- соціальне законодавство у Транслейтанії з 'явилося тільки на зламі століть. Робітники зверталися до організованих форм боротьби. Засновуються перші профспілки та робітничі партії. У 1868 р. виникла Загальна робітнича спілка, в

1880 р. -- Загальна робітнича партія Угорщини, в 1890 р. -- Соціал-демократична партія Угорщини. До загальноугорських організацій належали й словацькі робітники, котрі, проте, не відійшли від національного руху.

6.5 «Словацьке питання» в роки Першої світової війни

Початок війни викликав в Угорщині хви-" лю шовінізму й псєвдопатріотичного піднесення. Мало хто зі словацьких грома-дян та військових, котрі мусили взяти до рук зброю, піддавалися урапатріотичним настроям. Почалися репресії проти учасншав словацького руху. Більшість словацьких газет закрили, власті запровадили жорстку цензуру. Війна проти Сербії та Росії не була популярною серед словаків. Почуття словацького люду добре розумів Орсаг-Гвєздослав, котрий уже в серпні взявся до написання своїх "Кривавих сонетів", в яких засуджував війну. Після оголошення в Австро-Угорщині воєнного стану та введення цензури чільні словацькі політичні сили заявили про перехід до "політики пасивності".

Словацька національна партія, яка представляла один із політичних напрямів словацького суспільства, орієнтувалася на збереження Габсбурзької монархії. Майже до весни 1918 р. керівництво СНП вичікувало й не робило жодних політичних кроків. Лідери словацького соціал-демократичного та селянського рухів також дотримувалися прогабсбурзької орієнтації. Лише католицька Словацька народна партія займала більш активну політичну позицію. Однак навіть найрадикальніші проекти її проводу не йшли далі вимог надання автономії Словаччині в межах Угорщини.

Розвиток визвольного руху в словацьких землях зумовлювався передусім перебіїом воєнних подій, міжнародним становищем і загальним станом справ у Габсбурзькій монархії. Так, словацьке політичне життя значно активізувалося після наступу російських військ у Карпатах. Під час успішних позиційних боїв восени 1914 та взимку 1915 рр. на Карпатському фронті словацькі політики сподівалися, що російська армія захопить всю територію Словаччини. За цих умов у словацькому політичному середовищі почали розглядати різноманітні варіанти розвитку подгй у цьому регіоні Європи. Поразка Центральних держав відкривала можливість для створення польсько-чесько-словацької або польсько-словацької конфедерації. Не відкидалася певна форма приєднання словацьких земель до Росії. З ініціативи гласистів, очолюваних В. Шробарем, та активістів організації "Чехословацька єдність" виник проект устрою Чехо-Словацької держави, до якого навіть додавалася мапа майбутньої країни.

До концепції створення спільного чехословацького об'єднання схилялася все більша частина словацьких національних сил як удома, так і в емігрантських осередках. Вже у вересні 1914 р. Словацька ліга США оприлюднила меморандум, у якому містилася вимога надати словакам право на самовизначення й цілковите самоврядування. А в жовтні 1915 р. у Клівленді (США) між Словацькою лігою і Чеським національним об'єднанням була підписана угода, в якій закріплювалося прагнення чехів та словаків до створення федерації.

Реалізація ідеї утворення спільної держави вимагала від її прихильників послідовної координації дій чеських і словацьких політичних сил, особливо після заснування в листопаді 1915 р. в Парижі Чеського закордонного комітету. Тісні контакти й консультації між одним із керівників чеських емігрантських сил Е. Бенешем та словацьким діячем М. Штефа-ником (1880-1919) завершилися утворенням у лютому 1916 р. в Парижі об'єднаної Чехословацької національної ради.

У самій Словаччині життя підпорядковувалося потребам війни. Зростала кількість словаків, котрих відправляли на фронт. Грунти не оброблялися, занепало культурне життя, дедалі частіше з фронтів надходили похоронні повідомлення. Словаки намагалися використати всі можливі засоби, аби уникнути армійської служби. На фронті зі слухняних солдатів на початковому етапі війни словаки перетворилися на колаборантів.

Через відсутність у словацьких землях загальновизнаного центру словацькі політичні сили були розпорошені. Так, у Турчанському Св. Мартіні знаходився провід СНП, у Ліптові перебував лідер гласистів В. Шробар, у Будапешті працювали Е. Стодола та депутат Державних зборів Ф. Юріга, в Братиславі -- керівництво соціал-демократів на чолі з Е. Легоцьким, у Відні виник "Словацький політичний центр", який очолив керівник австрійського цензурного комітету К. Стодола. До словацького відділення цензури у Відні він призначив І. Де-рера та Я. Кабліка, а до сербського -- М. Годжу.

"Словацький політичний центр" у Відні підтримував контакти з чеськими політичними силами. До того ж і К. Стодола, і М. Годжа до війни були прихильниками прогабсбурзької та федералістської політики. Але після початку війни та смерті імператора Франца Йосифа І (листопад 1916 р.) ця політика втратила свою доцільність. За нових умов прихильники утворення т. зв. "Середньоєвропейської федерації" переорієнтувалися на країни Антанти й усіма засобами сприяли чеському закордонному рухові на чолі з Т. Масариком.

Варто зазначити, що словацький національний рух відставав за масштабністю від чеського. Це пояснюється передусім нечисленністю словацької інтелігенції та частковою її мадяризованістю. В Угорщині власті жорстокіше утискували діячів національного руху. До того ж умови війни перешкоджали налагодженню тісніших зв'язків не тільки між внутрішнім та закордонним словацьким національним рухом, а й між чеськими і словацькими політичними силами.

Діяльність словацьких політичних сил активізувалася наприкінці війни. У вересні 1918 р. засновано Словацьку національну раду. ЗО жовтня в Турчанському Св. Мартіні Словацька національна рада ухвалила декларацію, в якій підкреслювалося, що словацька нація в культурному і мовному відношеннях є частиною єдиного чехословацького народу. "Мартінська декларація" вимагала для чесько-словацького народу права на необмежене самовизначення на основі цілковитої незалежності, засвідчувала прагнення словаків жити в самостійній чесько-словацькій державі та оголошувала про рішення словаків вийти зі складу Угорщини й розпочати новий етап свого розвитку.

6.6 Розвиток словацької культури

Процес формування національної культури словаків проходив досить повільно й нерівномірно навіть порівняно з сусідніми землями Австро-Угорської імперії. Це значною мірою зумовлювалося динамікою національного руху словаків. Упродовж першої половини XIX ст. його основним завданням було пробудження національної свідомості, боротьба за літературну мову, збереження національної самобутності.

У другій половині XIX ст. розвиток словацької культури відбувався різними напрямами. Одне з чільних місць посідала сфера освіти, розвиток якої в цей період відбувався у складних умовах. Реформи, що проводилися по всій імперії (1848, 1861 р.), не привели до витворення в словацьких землях системи національної освіти. Але якщо однією з характерних рис державної політики в галузі шкільної справи у післяреволюційний період було понімечення, то від кінця 60-х років визначальними стали мадяризаторські тенденції. Державна ідеологія, що відбивалася в понятті "угорська політична нація", фактично оголошувала пріоритетним виховання населення без національних ознак, виключно як громадян Угорського королівства.

Розвиток культури та науки в словацьких землях тісно пов'язаний з діяльністю "Матиці Словацької". За досить короткий строк її існування на кошти "Матиці" було опубліковано значну кількість видань словацькою мовою, у тому числі -- хрестоматії, підручники, альманахи тощо. Провадилося збирання історичних документів, гравюр, архівних джерел, що належали діячам Словацького національного Відродження, а також мінералів, національних костюмів, нумізматичних колекцій, бібліотек та ін. В момент розпуску Матиці при ній існували Історичний музей, секції філософії, права, літератури, філології, математики, природничих дисциплін, а бібліотека налічувала понад 10 тис. томів.

Словацька інтелігенція, за умов жорсткої мадяризації, намагалася активізувати просвітницьку діяльність і збільшити кількість наукової та освітньої літератури. Значну роботу в цьому напрямі провадила спілка "Жівени ", що видавала однойменний журнал. У Словаччині друкувалися дешеві книги та підручники, які розповсюджувалися серед широких верств населення. Вони торкалися різних тем -- господарської, релігійної, моралі, досягнень науки і техніки тощо.

В Угорщині на початку XX ст. значного поширення набула регіональна преса. Влада сприяла цій справі, оскільки більшість видань виходили угорською мовою. Проте словаки налагодили випуск словацькою мовою "Повазьких новин", "Ліптовсько-Оравських новин", "Зволенських новин" тощо.

На початку XX ст. багато наукових праць присвячувалися краєзнавству, що сприяло розвитку національного руху. Проте науково обдаровані словаки не знаходили застосування своїм можливостям удома й мусили емігрувати. Так, відомий конструктор теплових турбін А. Стодола виїхав до Швейцарії, дослідник бездротового телеграфу Й. Мургаш і винахідник принципу парашута Ш. Баніч -- до США, астроном М. Ште-фаник -- до Франції.

У 1895 р. засновано Словацьке музейне товариство, що підтримувало краєзнавчі дослідження та сприяло поширенню освіти. Його головою обрали А. Кметя (1841--1908). Товариство видавало збірки і журнал. У 1908 р. в Турчанському Св. Мартіні відкрито будинок товариства.

У словацькій історіографії домінували такі теми, як Вели-коморавська доба, діяльність М. Чака та Я. Іскри в Словаччині, розвиток словацької національної свідомості. Праці Ф. Сасінка, П. Крішки, Ю. Ботти та інших словацьких істориків характеризувалися високим професійним рівнем. Певні надбання мала й словацька філологія. У 1890 р. //. Я.Вичек видав "Історію словацької літератури" -- перший цілісний синтез словацького письменства. Мовознавством займався С. Цамбел, етнографією -- П. Сохань. У царині природничих наук активно працювали А. Кметь і Й. Голуб.

Значний культурний вплив на словаків справляв театр. З великим успіхом ставилися п'єси словацьких драматургів Я. Халупки, Я. Паларіка, Г. Зехентера-Ласкомерського.

Словацькі міста наповнювало музичне життя. У Братиславі та Кошице регулярно проходили концерти й оперні вистави. З'явилися перші професійні музиканти. Зі старшої генерації виділявся Я. Белла, серед молодих композиторів і виконавців -- М. Шнейдер-Трнавський, В. Фігуш-Бистрий, М. Мойзес і Ф. Кафенда.

Архітектура на зламі століть вирізнялася художнім стилем, який віддзеркалював почуття життєвої нестабільності й тимчасовості. Найвидатнішим словацьким архітектором цієї доби був Д. Юркович, котрий у своїх творах утілював національні елементи.

Розвивається образотворче мистецтво Словаччини. В різних містах країни проходили художні виставки. У 1903 р. виникло перше словацьке об'єднання майстрів пензля -- Група угорсько-словацьких художників. Видатний словацький маляр Г. Малий заснував у 1911 р. в Братиславі художню школу.

Культурний розвиток у словацьких землях на межі століть відбувався за умов жорсткої мадяризації. Піднесення культурного життя пояснюється завзятістю словаків, їхнім намаганням змінити ситуацію на краще.

7. Болгарські землі під владою османів (друга половина XVII-перша половина ХІХ ст.)

7.1 Соціально-економічне становище болгарських земель

Підкорення болгарських земель Османською імперією, відсутність найменших автономних прав ставили болгарську економіку у цілковиту залежність від турецької. Проте господарська криза в імперії, що розпочалася ще в XVI ст., набула із середини XVII ст. незворотного характеру.

Військово-феодальна сіпахійська система переживала у той період глибокий занепад. Заснована на завоюваннях усе нових і нових земель, вона неминуче мала виявити свої суперечності після завершення територіального розширення імперії. Військові ленники-сіпахі прагнули тепер значно збільшити площу своїх тимарів і зеаметів, обкласти селян, які проживали на цих землях, додатковими поборами. Ще з кінця XVI ст. спостерігається зростання великих земельних володінь. Віднині сіпахі міг володіти вже не одним, а відразу кількома земельними наділами. Створені таким чином великі маєтки з умовних земельних володінь перетворюються на безумовні. Якщо раніше сіпахі отримував основний прибуток від війни, то тепер, після завершення захоплення інших територій, він почав вимагати від селян усе нових і нових платежів. При цьому менталітет сіпахі змінювався не так швидко, як економічна кон'юнктура: оподаткування ним власних селян уже нагадувало воєнну контрибуцію.