Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.)

Втручання наполеонівської Франції, що захопила Далмацію в 1805 р. і перетворилася на важливий чинник балканського врегулювання, дало змогу Росії та Порті домовитися про перемир'я у серпні 1807 р., до якого приєдналися й сербські повстанці.

Під час перемир'я формуються перші сербські органи державного управління -- створюється "Урядовча рада Сербська ", до якої увійшло по одному представникові від кожного округу (нахії). Раду очолив Матія Ненадович. Загострюються суперечності між повстанськими ватажками, а також між окремими областями. Яков Ненадович проголошує себе верховним начальником округів Валевського, Шабацького, Ужицького та Сокоського; Міленко та Петар Добрняки -- областей за нижньою течією Морави; Мілан Обренович -- округів Руд-ницького та Пожезького.

Коли протоієрея Сербської православної церкви Матію Не-надовича під час його перебування в Петербурзі запитали, хто є верховним правителем Сербії, він відповів, що серби не мають єдиного правителя, але кожна нахія має свого начальника, й ці начальники нахій поміж собою домовляються та радяться.

Конфронтація між Урядовчою радою, яка прагнула перебрати на себе всю повноту влади, та Карагеоргієм, котрий вважав, що одноосібним верховним правителем у Сербії має бути тільки він, дедалі більше загострювалася. Це призвело до ослаблення єдності в сербському повстанському таборі.

У квітні 1809 р. воєнні дії між Росією і Османською імперією відновилися. Для сербів, котрі пов'язували з цією війною великі сподівання, такий розвиток подій виявився нещасливим. Поки основні сили російської армії билися з армією Наполеона, османи розгорнули масований наступ на сербських повстанців, яким у цей вирішальний момент забракло як збройних сил, еквівалентних турецьким, так і єдності планів і дій. Форсоване просування османських військ тривало все літо; під реальною загрозою опинилися Белград і Крагуєвац, але наступ росіян на іншому фронті дав змогу сербам виправити ситуацію і швидко повернути щойно втрачені області.

На дальший хід Першого сербського повстання вирішальний вплив справили зміни в співвідношенні сил великих держав -- Австрії, Франції та Росії, що брали участь у подіях на Балканах. Розчаровані поведінкою Росії влітку 1809 р., серби зробили спробу знайти підтримку відразу в трьох європейських столицях -- Відні, Парижі, Петербурзі, погоджуючися навіть на протекторат над Сербією будь-якої з великих держав. Ситуація, проте, склалася таким чином, що допомагати сербським повстанцям взялася тільки Росія, можливості якої щодо цього виявилися досить обмеженими після підписання в травні 1812 р. в Бухаресті мирного договору з Портою.

Пункт восьмий Бухарестського договору спеціально присвячувався "сербському питанню". Султан брав на себе зобов'язання оголосити амністію учасникам антитурецького повстання й надати Сербії автономію, про конкретні рамки якої турки і серби мали домовитися між собою додатково. Водночас Порті дозволялося повернути свої залоги в сербські міста й зруйнувати збудовані сербами під час повстання укріплення. Такий стан речей навряд чи влаштовував сербів, які після восьми років виснажливої боротьби фактично поверталися на рівень домовленостей 1807 р., але нічого іншого Росія не могла запропонувати за умов, що склалися у Європі в 1810-ті роки. Сербська сторона відмовилася прийняти положення Бухарестського миру, намагаючись у двосторонніх переговорах -- спочатку з Петербургом, а згодом зі Стамбулом -- домогтися кращих для себе умов, але без підтримки великих держав серби не мали серйозних аргументів у суперечці з набагато сильнішим противником.

Позиція Порти поступово ставала жорсткішою, а влітку 1813 р. переговори взагалі було перервано, й три великі турецькі армії рушили на Сербію відразу по трьох напрямах: з південного сходу від Ніша, зі сходу від Відина та із заходу від Дрини. Сильний опір, що його серби чинили загарбникам спочатку, незабаром майже припинився, бо після кількох перших поразок дух війська та його ватажків підупав. Турки швидко просувалися вперед до серця Сербії -- Белграда, практично без боротьби захоплюючи міста й містечка, які незадовго перед тим самі серби штурмували з великою відвагою та самовідданістю.

21 вересня 1813 р. керівники Першого сербського повстання, в тому числі й Карагеоргій, проголошений у 1811 р. "верховним вождем сербського народу ", залишили Белград і втекли до Австрії, кинувши країну й народ напризволяще. Порта відновила повний контроль над сербськими територіями, влаштувавши жорстоку розправу над учасниками повстання й тими, хто це повстання підтримував. Терор тривав півтора року, поки Белградський пашалик та інші області, заселені сербами, перебували під османською зверхністю.

Перше сербське антитурецьке повстання, хоча й не досягло поставленої мети, а зазнало поразки, відіграло важливу роль у відновленні сербської державності й визволенні сербів та інших балканських народів з-під турецького панування. Воно привернуло увагу Європи до проблеми балканських народів як невід'ємної складової "східного питання" й започаткувало низку аналогічних повстань на півострові.

Для самих сербів повстання, крім іншого, мало велике значення ще й тому, що воно сформувало нову військово-політичну еліту, здатну очолити стихійний народний рух, а також виробило нові механізми опору антинародному режимові.

9.2 Друге сербське повстання. здобуття Сербією автономії

У квітні 1815 р. сербське населення, яке . перебувало під османською зверхністю, знову взялося до зброї. Розпочалося Друге сербське повстання. Як і в 1804 р., перші виступи мали стихійний характер, повстанці виступали не проти султана й турецької влади взагалі, а проти утисків, що 'їх чинив призначений Портою правитель Белградського пашалику Сулейман-паша.

Друге сербське повстання очолив Мілош Обренович, один із небагатьох ватажків Першого повстання, котрі залишалися в Сербії після його придушення, і якого турки призначили "старшим князем " Рудницької нахії. На відміну від Карагеоргія, котрий у кожній ситуації був передусім воїном, Мілош вирізнявся дипломатичним хистом, мав природний дар політика. Ці особливості своєї вдачі Обренович виявив ще на підготовчому етапі, коли одночасно проводив дуже складні, ризиковані для власного життя переговори з османами, заспокоюючи їх, і намагався заручитися підтримкою Австрії на той випадок, коли стихійний бунт населення не вдасться стримати.

Мілош не встиг завершити всю підготовчу роботу. Народ прислухався до думки рудницького "обер-князя", який мав великий авторитет, але османи поводилися надто жорстоко, й перші антитурецькі виступи відбулися вже 8-10 квітня. 11 квітня Мілош мусив зробити те, чого від нього чекали: проголосити початок повстання.

Збройні сутички повстанських і османських загонів тривали протягом квітня -- липня з перемінним успіхом. Повстання поволі набирало розмаху; перемоги повстанців ставали дедалі частішими й переконливішими: вони взяли місто Чачак у травні, Пожаревац у червні, здобули переконливу перемогу над авангардом турецького війська під проводом Ібрагім-паші в липні.

Від перших днів повстання Мілош поводився дуже обережно, намагаючись не дратувати султана й постійно наголошуючи на тому, що серби залишаються вірною райя, яка має на меті тільки полегшення матеріальних умов життя. Він не посилав повстанців на штурм міст, які належали особисто султанові, а взятого в полон Ібрагім-пашу за власною ініціативою передав туркам.

Ураховуючи досвід першого повстання, коли за столом переговорів серби втрачали багато з того, що перед тим здобували на полі бою, Мілош Обренович більше уваги приділяв саме переговорам. Це й принесло повстанцям успіх уже на першому етапі. Коли для придушення виступу Порта спрямувала проти сербів одразу дві армії, Мілош вступив у переговори з їхніми командувачами й домігся свого без відновлення бойових дій.

Такому поворотові подій значною мірою сприяла позиція Росії, до якої Османська імперія в умовах, що склалися в Європі після остаточного краху Наполеона, мусила прислухатися. Під час Другого сербського повстання Росія послідовно підтримувала сербів у їхній боротьбі за здобуття автономії, і це зрештою допомогло сприятливому для повстанців розв'язанню проблеми.

Улітку 1815 р. Мілош погодився на вимогу турків пропустити частину їхнього війська в Белград (серби навіть постачали продукти харчування цьому загонові), що стало для Порти підтвердженням лояльності сербів і дало змогу сербській делегації виїхати на переговори про майбутній статус і устрій Белградського пашалику до Стамбула.

Незважаючи на певні труднощі й відверте небажання Порти обговорювати проблему сербської автономії, переговори завершилися успішно. Основним досягненням сербів було встановлення миру, який давав їм можливість узятися за відновлення того, що було зруйновано й знищено під час обох повстань. Спочатку всі полегшення, які Порта погоджувалася зробити для райї, не закріплювалися документально, а існували у вигляді усних домовленостей. У 1816--1820 рр. ці домовленості було розширено і потверджено фірманами султана.

Сербам дозволили самим збирати харач та інші обов'язкові платежі, розміри яких чітко обумовлювалися; на рівні місцевої влади практично однакові права надавалися як представникам Порти -- "мусселімам", -- так і сербським "кнезам"; Мілош Обренович призначався "верховним кнезом", його повноваження при цьому багато в чому дорівнювали повноваженням турецького паші, який керував пашаликом; створювалася Народна Канцелярія як вищий сербський орган адміністративного та судового самоврядування.

До кінця 1820-х років Мілош Обренович завдяки мудрій політиці всередині країни, де остаточно утвердилося його одноосібне правління (заради цього він навіть убив Карагеоргія, котрий улітку 1817 р. повернувся до Сербії), та вдалому маневруванню у відносинах з Портою і провідними європейськими державами домігся розширення сербської автономії.

Вирішальне значення для успіхів сербів мав сприятливий для них збіг обставин у сфері міждержавних відносин, зокрема посилення тиску Росії на султана з вимогою виконання відповідного пункту Бухарестського мирного договору, а також ослаблення Порти, яку зсередини підривали повстання в Боснії, Греції, Валахії та інші внутрішні проблеми.

У вересні 1826 р. Османська імперія мусила підписати Аккерманську конвенцію, згідно з якою вона визнала право Росії на протекторат над Сербією, Молдовою та Валахією, а також брала на себе зобов'язання протягом вісімнадцяти місяців розв'язати "сербське питання" на основі положень Бухарестського договору та консультацій із сербськими представниками. Крім того, турецька сторона погоджувалася повернути під владу Мілоша Обреновича 6 округів (нахій), які входили до складу "Карагеоргієвої" Сербії і які після 1813 р. було передано іншим пашаликам.

Наступний крок на шляху до відновлення державності сербів зроблено в 1829--1830 рр., коли султан, відповідно до вимог Адріанопольського мирного договору з Росією, мусив підписати два надзвичайно важливі для сербів документи: хатішериф, що визнавав Сербію автономною областю під зверхністю Порти, й берат, котрий проголошував Мілоша Обреновича верховним правителем цієї області в ранзі князя з правом передання влади й титулу в спадок своїм нащадкам.

Сербія, таким чином, після тривалої перерви здобула державність, щоправда, під турецьким суверенітетом і російським протекторатом.

У 1833 р. до "Мілошевої" Сербії в межах колишнього Белградського пашалику приєднано ті шість округів, про які йшлося в Аккерманській конвенції, внаслідок чого її територія збільшилася майже на третину. Відтак серби після Другого анти-османського повстання реалізували те, чого домоглися, але швидко втратили під час Першого.

Мілош Обренович, з ім'ям якого пов'язують сербські успіхи в боротьбі за автономно та поліпшення умов життя, залишався при владі до 1839 р. Він докладав усіх зусиль до розбудови держави, розвитку існуючих та створення нових державних інститутів, розробки основних засад внутрішньої та зовнішньої політики. Останні шість років його правління (1833-1839) сповнені відчайдушної боротьби за владу, яка розгорнулася між представниками різних політичних течій усередині Сербії.

Перші виступи локальних ватажків проти Мілоша, які мали на меті обмежити його одноосібну владу, відбулися ще в 1815--1817 рр. Другу хвилю заколотів започаткував у 1821 р. бунт Стефана Добрняца в Пожаревацькій нахії. Повстання сягнули апогею в 1825--1826 рр., коли стихійні народні бунти спалахували регулярно, а виступи Мілоє Поповича-Джака й Джордже Чарапича створили для Мілоша дуже серйозні проблеми. Обренович щоразу придушував ці повстання, проте невдоволення його діяльністю -- особливо після 1830 р. -- зростало. Рух проти режиму абсолютизму, запроваджуваного Мілошем Обреновичем, приніс його організаторам і натхненникам реальні результати в 1835 р., коли черговий масовий виступ, очолюваний Мілетою Радойковичем ("Мілетине повстання"), налякав Мілоша настільки, що він пішов на переговори зі своїми противниками. Як наслідок цих переговорів з'явилася Конституція 2 лютого 1835р., яка обмежувала владу князя й проголошувала в Сербії устрій, скопійований з тогочасних західноєвропейських зразків.

9.3 Розвиток сербської державності в другій третині ХІХ ст.

Під тиском Росії та Османської імперії, кожна з яких керувалася власними мотивами, Конституція 1835р. так і не набула чинності. Замість неї султан хаті-ст. шерифом від 10 грудня 1838р. дав сербам

інший документ, який мав регулювати внутрішній устрій Сербії ("турецьку конституцію") й істотно розширював можливості Порти для впливу на перебіг подій у Мілошевій автономії.

Згідно з цим документом законодавча влада в Сербії передавалася Раді з сімнадцяти членів, призначуваних тільки за згодою Порти. Мілош не мав над Радою жодного контролю, як формального, так і неофіційного (до Ради входило багато особистих ворогів князя), тому він зробив спробу розв'язати проблему, що виникла, шляхом спровокованого ним самим народного бунту. Коли ця спроба виявилася марною, Мілош 1 червня 1839 р. зрікся престолу на користь свого сина Мілана й виїхав до Валахії, де оселився у власному маєтку. Правління тяжко хворого Мілана тривало неповних чотири тижні, він помер 27 червня 1839 р.

Але й цього короткого терміну вистачило політичним противникам Мілоша, щоб сформувати колективне Намісництво, в руках якого й зосереджувалася реальна влада. Провідні ролі в Намісництві відігравали Тома Вучич і Аврам Петронієвич, крім них до нього входив Єврем Обренович.

Коли на початку 1840 р. сербський престол обійняв молодший син Мілоша Обреновича -- Михайло (1840--1842), який спрямував основні зусилля на ревізію "турецької конституції", саме Вучич і Петронієвич організували й очолили опозицію князеві. Вони висунули гасло "захисту конституції", назвавши себе "уставобранителями" (від сербського "устав" -- конституція та "бранити" -- захищати).

Протистояння князя і "уставобранителів" проходило з перемінним успіхом, інколи загострюючись навіть до збройних сутичок. Зрештою ситуація для Михайла Обреновича склалася несприятливо, і він, як колись і його батько, у вересні 1842 р. покинув Сербію.

Після цього Народна Скупщина на пропозицію "уставобранителів" обрала князем Олександра Карагеоргієвича, молодшого сина легендарного Карагеоргія. У сербів уперше після відновлення державності змінилася правляча династія, хоча на цьому міждинастична боротьба не припинилася. Вибори князя на вимогу Росії, якій не дуже подобався відверто про-турецьки налаштований князь Олександр, відбулися вдруге 15 червня 1843 р., проте політична ініціатива залишилася в руках "уставобранителів", і Скупщина підтвердила своє рішення.

Олександр Карагеоргієвич правив Сербією в 1843--1858 рр. Незважаючи на суперечливість його політики, яка досить часто не відповідала ані очікуванням більшості населення, ані сербським традиціям і стратегічним інтересам, країна за цей час зробила великий і важливий крок на шляху державної розбудови, економічного й культурного прогресу.

Основною верствою сербського суспільства залишалося селянство, об'єднане в задругах і громадах. Водночас від 40-- 50-х років XIX ст. активізується процес формування інших станів і соціальних груп, насамперед -- бюрократії (чиновництва), яка заявила про свої права на владу. При Олександрі бюрократія вперше в сербській історії сповна скористалася цією владою, діючи не так у загальнонародних, як у власних інтересах. Зразком для неї виступали країни Західної Європи, досвід яких не завжди можна було без істотної адаптації переносити на сербське тло.

Усупереч наявності досить значних недоліків, особливо у сфері пристосування нових форм організації держави та суспільства до реальних умов життя народу, прийняття таких документів, як "Цивільний законник" у 1844 р. та "Законник про цивільно-судове слідство" у 1853 р. стало важливим кроком на шляху державотворення: у такий спосіб здійснено реформу судової системи, закладено підвалини для створення правової держави.

Багато уваги в цей час приділялося розвиткові народної освіти, науки, культури. За Мілоша Обреновича, який, розуміючи важливість цих питань, намагався здійснити певні кроки у цьому напрямі, в Сербії існувало дві гімназії (в Крагуєваці та Шабаці), одну з яких Мілош у 1838 р. підвищив до рівня ліцею. За правління Олександра Карагеоргієвича відкрилося понад двісті нових шкіл, запроваджено спеціальний податок на розвиток шкільної справи, ухвалено закони про початкові школи (1857) та гімназії (1844), реформовано ліцей та систему навчання в ньому, засновано військове (1850) і сільськогосподарське (1853) училища.

Формується структура державних, господарських, наукових інститутів. Створюються міністерства -- Міністерство внутрішніх справ, Міністерство освіти та ін.; засновуються Шкільна комісія, Товариство сербської словесності, Народний музей, Народна бібліотека та інші заклади культури й освіти. Відкриваються перший у сербів професійний театр, друкарні.

За князювання Олександра відбулася ще одна важлива подія: вперше в новій історії Сербії з'являється секретний документ, що містить цілісну зовнішньополітичну стратегію сербської держави, підготовлений Ілією Гарашанином у 1844 р. Повна його назва -- " Начертаніє, або Програма зовнішньої та національної політики Сербії".

Автор "Начертанія" обґрунтовував ідею об'єднання сербського населення князівства Сербії, Чорногорії, Боснії, Герцеговини та Північної Албанії (або Старої Сербії) у межах однієї держави, за умови збереження провідної ролі Сербії і під зверхністю династії Карагеоргієвичів. Крім того, порушувалися питання про історичну місію Сербії в масштабах усього Балканського півострова, необхідність здобуття нею власного виходу до моря, відносини з великими європейськими державами, важливість підтримки Росії, потребу створення боєздатної армії тощо.

"Австрійських" сербів Гарашанин до планів створення єдиної сербської держави не залучав, імовірно, з міркувань тактичного характеру, зумовлених специфікою, з одного боку, сербсько-турецьких, а з іншого -- сербсько-австрійських відносин. Однак саме на теренах Австрії, яку не хотів зайвий раз "дратувати" автор "Начертанія", Сербія вперше продемонструвала на практиці готовність брати участь у вирішенні питань, пов'язаних з долею її одноплемінників: Белград активно втрутився у події 1848 р.

У 50-ті роки XIX ст. в Сербії поглиблюються суперечності між різними учасниками внутрішньополітичного процесу. Ситуацію ускладнили зміни в міжнародному становищі країни: згідно з рішенням Паризького конгресу (1856) російський протекторат скасовувався й замість нього запроваджувався режим гарантій Сербії з боку всіх великих держав. У 1857 р. князь вчасно розкрив змову високих посадовців проти себе, однак активна участь Османської імперії в подіях навколо цієї змови ще раз підтвердила глибину й гостроту політичної кризи. Олександр мусив внести зміни до Закону про Раду, які відчутно обмежували князівські повноваження. Це мало задовольнити Порту, продемонструвавши лояльність князя стосовно неї. Розрахунок виявився у цілому точним, проте внутрішня опозиція продовжувала активно діяти. Вона домоглася скликання Скупщини, яка ухвалила усунути Олександра Карагеоргієвича від влади. Новим князем обрали Мілоша Обреновича.

Повернення Мілоша, котрий аж ніяк не мав на меті змінювати притаманний йому з молодих років авторитарний стиль правління, стало для Сербії з її прагненнями до реформування та "європеїзації" безумовним кроком назад. Мілош прибув до Белграда разом із сином Михайлом у січні 1859 р. Він почав переслідувати тих, кого вважав своїми противниками. Проведення реформ відновилося після смерті Мілоша у вересні 1860 р. та приходу до влади його сина Михайла (1860-1868).

Михайло, як і батько, і більшість сучасних йому європейських державців (у Франції, Росії, Австрії тощо), був прихильником абсолютизму. Він узявся до конституційної реформи та реформи системи державного управління (обмежив роль Скупщини й запровадив особистий контроль над Радою), причому робив це законним шляхом, через внесення змін і доповнень до наявних документів.

У реалізації власних проектів Михайло Обренович спирався на консервативних політиків, не розуміючи й не сприймаючи ліберальних ідей. На чільні ролі в керівництві країною повернувся Ілія Гарашанин, який продовжив формування армії, а також розгорнув активну діяльність, спрямовану на втілення в життя основних положень "Начертанія". Добре усвідомлюючи неспроможність Сербії самотужки протистояти Османській імперії, Гарашанин, підтримуваний князем Михайлом, зосередив зусилля на встановленні тісних зв'язків з іншими народами Балкан, на їх об'єднанні під принципово новим гаслом: "Балкани -- балканським народам ".

Після несподіваної смерті Михайла Обреновича від рук змовників, яких, за офіційною версією, спонукали не політичні, а приватні мотиви (травень 1868 р.), князем Сербії став онук Єврема Обреновича (брата Мілоша) -- Мілан (1868-- 1889), котрому на той час виповнилося тільки чотирнадцять років. Мілана, виходячи з власних інтересів, привів до влади тогочасний міністр оборони Мілівоє Петрович Блазнавац, який, разом із Йованом Ристичем і Йованом Гавриловичем, увійшов до складу відновленого Намісництва -- органу, де в 1869-1872 рр. зосереджувалися реальні важелі управління державою.

Намісництво не набуло популярності в народі. У галузі зовнішньополітичних відносин його діяльність також не була плідною: міжнародний престиж Сербії після смерті князя Михайла помітно підупав, ускладнилися відносини з Болгарією, у зв'язку з ліквідацією Сербської патріархії в місті Печ погіршилася ситуація на південносербських землях.

Чи не єдиним здобутком Намісництва стало прийняття нової Конституції в червні 1869р., згідно з якою Сербія проголошувалася конституційною монархією. Уперше запроваджувалася постійно діюча Скупщина, її роль у політичному житті країни зростала. Три чверті складу Скупщини становили народні посланці, чверть депутатів призначав князь. Створювалася ще одна державна інституція -- Державна Рада, якій надавалися певні функції адміністративного суду та верхньої палати парламенту. Ухвалення конституції означало безумовний крок вперед, проте її гостро критикували за недостатню ліберальність.

СЕРБСЬКА У XIX ст. значно пожвавлюється куль-КУЛЬТУРА турне життя сербського народу, що безпосередньо пов'язано з суспільно-політичними подіями -- антиосманськими повстаннями та відновленням державності, а також з початком і дедалі ширшим розгортанням процесу національного Відродження.

Майже відразу після завершення першого повстання в Сербії одна за одною з'являються культурно-просвітні інституції, кожна з яких згодом перетворюється на провідну установу у своїй галузі й важливу ланку загального процесу піднесення культурного життя. Серед них -- "Велика школа" для підготовки державних чиновників, Сербське наукове товариство, театр. "Австрійські" серби започаткували видання газети "Сербські новини" у Відні, заснували літературне товариство "Матиця Сербська" в Будапешті з власним друкованим органом "Літопис Матиці Сербської", відкрили педагогічне училище в Сент-Андреї, гімназію в Новому Саді, сербські друкарні та книжкові магазини.

У нових суспільно-політичних умовах налагоджується взаємообмін поміж сербами, котрі жили на різних берегах Дунаю. Певну нестачу інтелектуальної та духовної еліти, яка відчувалася на щойно визволених від османів сербських територіях, заповнювали серби з Австрії, котрі були виховані на європейський кшталт і мали освіту європейського зразка та рівня. Це явище мало як позитивний, так і, певною мірою, негативний характер.

На початку XIX ст. в сербській літературі виділяються три постаті: Лукіан Мушицький (1777--1837), Сіма Мілутинович-Сарайлія (1791-1847), Мілован Відакович (1780-1841), котрі репрезентували літературні течії попереднього історичного періоду. Відакович писав сентиментальні повісті та романи; Мушицький -- псевдокласичні оди; Мілутинович-Сарайлія -- здебільшого поеми на зразок народного епосу.

На тлі європейського романтизму твори сербських письменників мали вигляд несучасних і не надто цікавих (хоча є відомості, що, наприклад, поему Мілутиновича-Сарайлії "Сербіянка" позитивно оцінив Гете). Ситуація в сербській літературі та культурі в цілому змінюється на краще з появою у ній Вука Караджича (1787-1864). Він належить до найвидатніших постатей не лише сербського духовного життя, а й історії, адже саме він розпочав рішучу боротьбу за утвердження у сербів культури європейського типу.

Діяльність Караджича позначалася різноплановістю й стосувалася практично всіх галузей культури. Він реформував сербську мову, замінивши поширений раніше сербський варіант старослов'янської мови народним діалектом і започаткувавши таким чином сербську літературну мову. Караджич запровадив принципово нову орфографічну систему, застосувавши як основний фонетичний принцип "пиши як говориш". Він видав перше у сербів зібрання народної поезії, яке згодом доповнив, надрукувавши також збірку народних оповідань, прислів'їв і загадок. Караджич писав оригінальні художні твори й наукові праці, присвячені різноманітним проблемам духовного буття; видавав літературно-наукові збірки й альманахи; вів громадську роботу.

Вплив цього видатного діяча на сербське суспільство як у князівстві, так і в Австрії виявився дуже значним. Цей вплив відбувався на трьох рівнях: літературно-культурному, суспільно-політичному, національному. Ще за життя Караджича в літературу й суспільне життя прийшла нова генерація діячів, яка зросла на його ідеях і яка виводила сербську культуру на європейські обрії.

Першими представниками цієї генерації стали Петар Петрович Нєгош (1813--1851), чорногорський митрополит, та Бранко Радичевич (1824--1853), з іменами яких пов'язане утвердження в сербській літературі романтизму, а разом з тим і початок її входження у європейський літературний контекст.

Своїми драматичними творами уславився Йован Стерія-Попович (1806--1856), який не належав до сербських романтиків за художніми особливостями своїх творів, але був близький до них з огляду на загальний дух і пафос творчості.

На культурне життя країни в 60--70-ті роки величезний вплив справили націоналістичні ідеї руху "Сербської об'єднаної молоді". Патріотичні мотиви стали однією з характерних ознак літератури сербського романтизму, визначали основні особливості духовності освічених верств населення.

У Сербії та в "австрійських" сербів активно розвивалися в цю добу журналістика, видавнича справа, наукове й мистецьке життя. У літературі й надалі домінувала поезія.

10. Королівство сербія наприкінці XIX - на початку XX ст.

10.1 Сербська держава наприкінці XIX ст.

Значні зміни в житті країн Балканського півострова відбулися в другій половині 70-х років XIX ст. внаслідок герцеговинського повстання і російсько-турецької війни 1875--1878 рр. Це знайшло своє втілення як на внутрішньополітичному рівні, так і в міжнародному становищі балканських країн і народів.

Визначальний характер для ситуації в Сербії мали дві провідні тенденції: актуалізація в суспільній свідомості і державно-політичних колах сербської національної ідеї та заворушення й повстання в сусідніх із Сербією областях, заселених переважно етнічними сербами, передовсім у Боснії та Герцеговині.

Прихильники сербської ідеї, одним із важливих елементів якої було прагнення визволити від османського гноблення й об'єднати в одній державі усі сербські терени, у своїй повсякденній діяльності намагалися стимулювати формування "справжнього серба" ("сербенди"), сповненого національним духом. Націоналізм швидко перетворився на суспільну моду, якої дотримувалося багато представників різних верств, насамперед молодь.

Антиосманські виступи в Боснії та Герцеговині протягом 30--70-х років набули перманентного характеру внаслідок украй тяжких умов життя основної маси населення, а також традиційного сепаратизму місцевих великих землевласників. Загострення суперечностей між райя та мусульманськими можновладцями Боснії та Герцеговини сприяло тому, що в Сербії ці виступи трактувалися як боротьба за "загальносербську справу".

У 1875--1878 рр. згадані тенденції сягнули найвищої позначки. Улітку 1875 р. одночасно в кількох районах Герцеговини вибухнули повстання. Незабаром полум'я антитурецької боротьби охопило Боснію. Вимоги повстанців зводилися до надання провінції автономії, негайного запровадження реформ в адміністративній та аграрній сферах, установлення контролю за станом справ у провінції з боку європейських держав.

Від перших днів повстанців активно підтримувала Чорногорія. Князь Нікола навіть заявив, що його країна негайно вступить у війну проти Порти, якщо повсталі герцеговинці не досягнуть успіху самотужки. Для надання конкретної допомоги повстанцям та координації дій князь призначив спеціального представника, котрий безпосередньо дбав про постачання до Герцеговини продуктів харчування, зброї та боєприпасів, у разі потреби посилав для ведення спільних бойових дій чорногорські загони.

У Сербії населення палко вітало повстання, тоді як правлячі кола спочатку діяли обережно, зробивши спробу передусім об'єднати для боротьби проти турків усі балканські народи. Спроба виявилася марною, але тиск громадської думки був таким потужним, що князь Мілан і його уряд мусили змінити свою позицію. У червні 1876 р. Сербія та Чорногорія уклали союзницький договір і оголосили Порті війну. 20 червня повстанці в Боснії проголосили об'єднання провінції з Сербією, а герцеговинці -- з Чорногорією, що спричинило гостре невдоволення Австро-Угорщини.

На допомогу сербам з Росії вирушило декілька тисяч добровольців, які, щоправда, не могли замінити на Балканах регулярної російської армії. Головнокомандувачем сербської армії призначили російського генерала М. Черняєва.

Бойові дії Сербія та Чорногорія проводили окремо, кожна на своєму напрямку. Чорногорцям щастило, але серби після провалу їхнього наступу опинилися в досить скрутному становищі. Зазнавши кількох поразок у локальних сутичках з турками, які розпочали активний наступ з півдня та південного сходу, серби тільки внаслідок втручання Росії підписали спочатку перемир'я, а згодом і договір про припинення бойових дій та відновлення миру без жодних територіальних втрат для Сербії (лютий 1877 р.). Цей договір винишся нетривалим, бо вже 1 грудня того ж року Сербія, окрилена успіхами Росії на полях битв російсько-турецької війни 1877--1878 рр., знову вступила у війну проти Османської імперії.

Оскільки основні турецькі збройні сили билися проти російських військ, османи цього разу практично не чинили сербам опору, що дало змогу одній сербській армії за кілька тижнів дістатися Ніша та Пірота, а іншій -- Лесковца та Враня, потупивши також на територію Косово.

Результати герцеговинського повстання та російсько-турецької війни було зафіксовано спочатку Сан-Стефанським мирним договором (20 лютого 1878 р.), а згодом умовами документів, підписаних на Берлінському конгресі в липні 1878р. Великі держави визнавали повну незалежність Сербії та Чорногорії, а також збільшення їхньої території, причому Чорногорія здобувала вихід до Адріатичного моря, приєднавши до себе місто Бар з околицями.

Незважаючи на це, рішення Берлінського конгресу викликали у сербів глибоке розчарування. По-перше, значно більше, аніж Сербія та Чорногорія, одержала Болгарія, і це змінювало ситуацію в регіоні на її користь. По-друге, серби не отримали ані Боснії та Герцеговини, ані Косово, за які, власне, вони й змагалися. Навіть більше, боснійські та герцеговинські землі "тимчасово" окупувала Австро-Угорщина, що на практиці означало провал амбітних проектів об'єднання всіх сербських областей в одній державі. Ситуацію також погіршувало невдоволення діями армії, на яку покладалися великі надії і яка ці надії аж ніяк не виправдала, а також різко негативна оцінка позиції Росії на переговорах у Сан-Стефано та Берліні, де росіяни активно підтримували болгар, фактично покинувши сербів напризволяще.

У 80-ті роки XIX ст. триває розвиток державних інституцій, удосконалюється система управління. Саме в цей час у Сербії виникають політичні партії: Радикальна, Ліберальна та Прогресистська.

22 лютого 1882р. Сербію проголошено королівством, а князя Мілана Обреновича (1868-1889) -- королем. Першим привітав його з цієї нагоди австро-угорський імператор Франц--Йосиф, що не було випадковістю: саме Австро-Угорщина виступила як заступник Сербії в цьому питанні й довела іншим великим державам доцільність такого кроку. Зближення правлячих кіл Сербії та Австро-Угорщини намітилося ще напередодні Берлінського конгресу, оформилося під час його роботи й поволі зміцніло в наступні роки.

Внутрішня та зовнішня політика короля Мілана не мала підтримки в народі. Ситуацію ускладнювало те, що заснована в 1881 р. Радикальна партія, яка висувала програму демократичних перетворень, швидко поширювала свою діяльність на всю територію країни й на всі верстви населення, перетворившись на потужну політичну силу й на безумовного лідера політичного процесу в Сербії. На виборах до Скупщини у вересні 1883 р. радикали, яких активно підтримали селяни, здобули переконливу перемогу, що згідно з чинним законодавством давало їм право формувати уряд.

Восени 1883 р. король Мілан зробив декілька кроків, які спричинили загострення конфронтації між різними політичними силами, зокрема між ним самим і радикалами. Це зрештою призвело до спалаху невдоволення діями режиму, яке переросло у збройне повстання у східних сербських областях поблизу річки Тимок (" Тимоцьке повстання"). Повстання придушили, його учасників жорстоко покарали (21 особу страчено, понад 700 відправлено на каторгу та ув'язнено). В організації та підтримці повстання король звинуватив радикалів: їхню партію заборонили, більшість її лідерів заарештували. Голова партії Нікола Пашич вчасно покинув країну, щоб продовжити політичну боротьбу в еміграції (у Болгарії).

Помилкою сербського короля було оголошення війни Болгарії в листопаді 1885 р. Приводом для конфлікту стало об'єднання двох болгарських територій -- князівства та Східної Румелії -- в спільній державі. Це суперечило постановам Берлінського конгресу, й Мілан, занепокоєний значним посиленням Болгарії і підбурюваний Австро-Угорщиною та Німеччиною, взявся відновити статус-кво. Війна виявилася нетривалою й завершилася перемогою Болгарії. Сербія, щоправда, не зазнала при цьому жодних втрат, крім моральних: згідно з підписаним у лютому 1886 р. Бухарестським мирним договором, сторони погоджувалися на поновлення стану справ, що існував у їхніх відносинах до початку війни.

Безуспішна війна остаточно підірвала довіру до короля, й він сам, утративши впевненість у власних силах, мусив удатися до рішучих змін у внутрішній політиці, зокрема підписав акт про амністію Радикальної партії, яка не тільки вийшла з підпілля, а й увійшла разом з лібералами до коаліційного уряду. Незабаром виконавчу владу в країні сповна перебрали на себе радикали. Саме вони формували уряд протягом 1888-1892 рр., хоча стабільності владним структурам це не додало.

У грудні 1888 р. в Сербії прийнято нову Конституцію, проект якої підготували найкращі фахівці. ЇЇ обговорювали па спільних засіданнях, на яких головував сам король, представники всіх політичних партій. Конституція значно розширювала права і свободи громадян, підвищувала значення Скупщини, до компетенції якої передавався контроль за урядом та армією.

У протистоянні короля, котрий обстоював режим особистої влади, і Радикальної партії, яка виступала за парламентську модель управління державою, розширення демократичних прав і свобод, Конституція 1888 р. була рішучим кроком на шляху до парламентаризму. Ще один важливий крок у тому ж напрямі зроблено в 1889 р., коли набув чинності Закон про угоди, який істотно розширював права органів місцевого самоврядування, а реалізація цих прав захищалася від тиску центрального уряду.

10.2 Сербія за правління останнього Обреновича

22 лютого 1889 р. Мілан зрікся престолу на користь свого сина Олександра (1889-1903), до повноліття якого країною мало керувати Намісництво у складі трьох осіб -- Йована Ристича, Кости Протича та Йована Белімарковича. Кінець 80-х -- початок 90-х років ознаменувалися в Сербії загостренням міжпартійних суперечностей, зумовлених боротьбою за більшість у Скупщині, право формування уряду, вакантне після смерті Протича в червні 1892 р. місце одного з намісників тощо. Найбільшу активність і особливу жорсткість у цій боротьбі виявляли ліберали, з діяльністю яких пов'язане перше в сербській історії застосування політики терору на виборах до Скупщини.

Прагнучи нормалізувати становище й посилити владу короля, молодий сербський правитель Олександр Обренович здійснив 1 квітня 1893 р. акцію, яка нагадувала державний переворот. Він достроково проголосив себе повнолітнім, розпустив Намісництво й відправив у відставку ліберальний уряд. Намагаючись на перших порах спиратися на підтримку Радикальної партії й практично передавши їй владу, король незабаром змінив орієнтири: в травні 1894 р. скасовано Конституцію 1888 р. і відновлено чинність Конституції 1869 р. До країни повернувся король Мілан, який одразу почав активно втручатися в процес управління державою. Політичну нестабільність посилювали калейдоскопічні зміни урядів і відсутність загальної стратегії державного розвитку.

У червні 1895 р. сформовано черговий уряд -- "прогресистський", котрий очолив Стоян Новакович, знаний як поважний учений і глибоко порядна людина. У спеціальній доповідній він звернув увагу короля на те, що після січня 1894 р., коли до Сербії повернувся Мілан Обренович, жоден із урядів не мав чіткого плану дій, а конструктивного управління в державі не відчувалося. Новакович запропонував заходи, спрямовані на поліпшення ситуації, але здійснити їх новому прем'єрові не судилося.

Правління короля Олександра, останнього представника династії Обреновичів, багато хто із сербських істориків кваліфікує як добу суцільних внутрішньополітичних конфліктів, промахів і криз. Значною мірою це пов'язується з авторитарним стилем управління молодого монарха та його невмінням (чи небажанням) підпорядковувати особисті інтереси державним.

Багато проблем викликала готовність Олександра беззастережно прислухатися до порад батька, короля Мілана, котрого як простий люд, так і політичні кола оцінювали вкрай негативно. Мілан, котрий вдруге покинув Сербію навесні 1895 р., "підбив" сина на цілу низку кроків, що спричинили гостре невдоволення в країні. Одним із них було відзначення сербською державною нагородою високого австрійського чиновника Беньяміна Калая, з ім'ям якого небезпідставно пов'язували погіршення становища сербської людності Боснії та Герцеговини й активізацію антисербських настроїв у Відні в цілому. Ця, на перший погляд, не надто важлива подія спричинила чергове загострення політичних інтриг і, врешті-решт, відставку чергового сербського уряду.

Політична криза в Сербії (1897-1899) також пов'язана з королем Міланом, який вдруге повернувся до країни в жовтні 1897 р. Його відразу призначили командувачем сербської армії, надавши таким чином вагомих аргументів у нав'язуванні власної думки при вирішенні будь-яких важливих питань. Для реформування армії Мілан справді зробив багато (це визнавали навіть його опоненти), проте його присутність у країні загострила відносини Сербії з окремими її постійними зовнішньополітичними партнерами (Росією, Болгарією) і посилила внутрішньополітичні суперечності. Улітку 1899 р. на Мілана здійснено замах. Цю акцію режим використав для запровадження надзвичайного стану й жорстокої розправи з політичними противниками, насамперед радикалами. На лаві підсудних опинився навіть лідер Радикальної партії Нікола Пашич, якому пощастило врятувати своє життя лише завдяки втручанню австрійського уряду.

Політичну нестабільність і кризу владних структур не вдалося подолати й після смерті короля Мілана в січні 1901 р. і рішучих спроб Олександра дистанціюватися від батька та його політики. Непопулярність Олександра Обреновича навіть зросла внаслідок непродуманого шлюбу з жінкою, про яку йшла недобра слава. Матримоніальні справи короля обернулися на важливий чинник внутрішньої та зовнішньої політики, посприявши тимчасовому поверненню до влади радикалів і різкій переорієнтації з Австро-Угорщини на Росію в царині міжнародних відносин.

Останній Обренович зробив ще одну спробу взяти ситуацію в країні під хоча б відносний контроль, прийнявши б квітня 1901 р. нову Конституцію. Конституція, в розробці якої брали участь представники всіх політичних партій, крім Ліберальної, виявилася прогресивнішою за Конституцію 1869р., але консервативнішою за основний закон 1888р. Відтепер у Сербії запроваджувався двопалатний парламент, при цьому Скупщина залишалася зборами народних обранців, тоді як новостворюваний Сенат мав відігравати роль інструмента королівського впливу.

Загравання з політичною опозицією не дало бажаних наслідків. Так само безуспішною виявилася спроба повернутися під патронат Відня і стертися на підтримку Габсбурзької монархії в боротьбі проти внутрішніх ворогів. 23 березня 1903 р. в Белграді відбулися масові демонстрації протесту, у відповідь на які король призупинив чинність Конституції й розпустив Скупщину і Сенат. У ніч з 28 на 29 травня того ж року група молодих офіцерів здійснила державний переворот, у вкрай жорстокий спосіб убивши короля Олександра, королеву, голову уряду та міністра оборони, а також двох братів королеви, які встигли себе скомпрометувати безпардонною поведінкою та участю в кількох фінансових і майнових аферах. Уранці наступного дня на пропозицію армії королем Сербії проголосили Петра Карагеоргієвича, онука легендарного ватажка Першого сербського повстання Карагеоргія. Скупщина, яка зібралася на своє засідання через декілька днів, підтвердила це рішення, а також відновила чинність Конституції 1888 р., внісши до неї, щоправда, окремі, не дуже суттєві зміни.

Період між Берлінським конгресом і вбивством останнього Обреновича -- 1878--1903 рр. -- належить до найсуперечливіших і найдраматичніших етапів сербської історії. Стрімкий економічний розвиток поєднується в цей час з глибокою кризою у владних структурах, форсована європеїзація всіх основних сфер життя -- з падінням міжнародного авторитету країни. З одного боку, Сербія практично ліквідувала своє відставання від інших держав Європи в галузі державного будівництва і права, активно рухалася вперед, реформуючи медицину, освіту, науку й культуру, будувала залізниці й запроваджувала нові засоби зв'язку. З іншого, програвала війни, втягнулася в тривале й виснажливе протистояння з сусідами (Австро-Угорщиною, Болгарією), "розважала" світ екстравагантними шлюбами та розлученнями в королівській сім'ї; її роздирали повстання та міжпартійні суперечності, політична нестабільність стала нормою життя.

Сербів охопило глибоке розчарування, пов'язане з крахом державно-політичної та національної ідеї -- мрії про приєднання до королівства сербських областей Боснії, Герцеговини, Косово, Срему та ін.

Цілком реальною стала небезпека втратити державність під тиском Австро-Угорщини, яка прагнула поширювати свій вплив у напрямі Егейського моря (порт Салоніки), чорноморських проток та -- в стратегічній перспективі -- Близького Сходу.

Населення зневірюється в політичній та духовній еліті, ця зневіра поширюється на правлячу династію: обурення політикою Обреновичів охоплює всі верстви та соціальні групи.

10.3 Внутрішня та зовнішня політика Сербії на початку ХХ ст.

Зміна династії сама по собі не розв'язала відразу всі проблеми та суперечності, наявні в країні, але завдяки їй було зроблено важливий крок у напрямі відновлення чинності конституції, зміцнення режиму законності, забезпечення нормального функціонування органів державної влади. Королю Петру Карагеоргієвичу симпатизувала значна частина населення Сербії ще від герцеговинського повстання 1875 р., в якому він брав безпосередню участь. Зростанню його популярності сприяли й деякі інші факти особистої біографії (шлюб з чорногорською принцесою, тривале перебування за кордоном тощо), а також підкреслено демократичний стиль правління, що виразно контрастував з авторитаризмом останніх Обреновичів.

Після приходу до влади династії Карагеоргієвичів нація об'єднується навколо сербської національної ідеї. Піднесення економіки створило реальні перспективи для втілення цієї ідеї на практиці.

На початку XX ст. Балкани залишаються однією з актуальних тем великої європейської політики. Знесилена Османська імперія остаточно втратила важелі впливу на свої європейські провінції. Активно підтримувана Німеччиною, Австро-Угорщина, майже не криючись, готується до рішучих кроків, спрямованих на встановлення власного контролю над регіоном. Намагаючись запобігти посиленню Габсбурзької монархії й не допустити її територіального розширення за рахунок територій на Балканах, інші великі держави, в тому числі Росія, висувають гасло: "Балкани -- балканським народам".

Підбурювані по черзі кожною з великих держав, країни та народи Балкан формулювали програми перетворень на півострові, виходячи передусім із власних інтересів та з реальних можливостей, що відкрилися у зв'язку з наявністю суперечностей між європейськими грандами.

Для Сербії така програма в умовах, коли приєднання Боснії та Герцеговини після їхньої тимчасової окупації Австро-Угорщиною стало неможливим, насамперед полягала у визволенні сербів, котрі проживали в областях під владою Порти, та приєднання цих територій до себе.

У втіленні цих планів серби зіткнулися з протидією болгар, які також претендували на південну частину півострова (Косово, Македонія, Північна Албанія). Сербсько-болгарські відносини у зв'язку з цим ще більше ускладнилися і загострилися. Політична та дипломатична боротьба доповнювалася збройними сутичками болгарських і сербських загонів -- чет -- на теренах Старої Сербії та Македонії в 1906--1908 рр. Участь у четах вважалася справою честі кожного справжнього серба, виявленням патріотизму та людської гідності.

Ситуація на Балканах загострюється впродовж 1903-- 1904рр. В умовах наростання загального напруження одна за одною відбуваються важливі події: Ілінденське повстання в Македонії, заворушення в європейських провінціях Османської імперії, російсько-австрійська та австрійсько-німецька зустрічі на вищому рівні, активізація приготувань до проведення реформ в Османській імперії, надання Портою Німеччині концесії на будівництво залізниці в Малій Азії тощо.

Погіршилися двосторонні австро-сербські відносини. Сербія у своїй зовнішній політиці знову починає орієнтуватися на Росію, намагається об'єднати з метою спільного протистояння загрозі австрійської експансії всі балканські держави.

Ідея заснування політичного союзу Сербії, Чорногорії, Болгарії та Греції невдовзі стає першорядним завданням моменту.

У Сербії в цей час тривав процес частих змін урядів: протягом 1905--1908 рр. по черзі, перебуваючи при владі не більше року, пішли у відставку чотири кабінети. На авансцені політичного процесу продовжувала перебувати Радикальна партія, яка незадовго перед тим розпалася на три фракції -- "старих " "молодих " і "самостійних ", -- кожна з яких намагалася проводити власну політику. В царині міжнародних відносин діяльність усіх сербських урядів позначалася послідовністю і наполегливістю.

Цей період характеризується, крім іншого, тим, що, всупереч несприятливим зовнішнім чинникам, поступово активізуються і набувають конструктивності двосторонні контакти між окремими балканськими країнами. Першими розпочали серйозні переговори Сербія та Чорногорія (1903--1904 рр.); 30 березня 1904 р. в Белграді укладено договір про економічне співробітництво між Сербією та Болгарією. Сербсько-болгарський договір мав таємну частину, в якій сторони зобов'язалися спільно захищатися проти будь-якої можливої агресії. До загального процесу пошуків союзників прилучилася й Османська імперія, котра двічі протягом 1904 р. пропонувала переговори Сербії та Чорногорії.

10.4 Сербія в Балканських війнах

В умовах нової міжнародної ситуації в Європі -- під впливом анексії Австро-Угорщиною Боснії та Герцеговини (1908), поглиблення внутрішньополітичної кризи в Османській імперії та проголошення гасла "Балкани -- балканським народам " -- Сербія, яка на той час остаточно перетворилася на провідну субрегіональну силу, заохочувана Росією, перебрала в свої руки ініціативу у розв'язанні "східного питання ".

Після складних, тривалих і не завжди успішних переговорів з іншими балканськими країнами, в тому числі й з Османською імперією, метою яких у певний момент стало суто практичне питання, пов'язане з утворенням міждержавного союзу, здатного забезпечити захист півострова від експансіоністських зазіхань Австро-Угорщини, серби домовилися про взаємопідтримку та спільні дії з болгарами.

Підписаний у лютому 1912 р. сербсько-болгарський договір передбачав військове співробітництво та можливість спільної воєнної акції як проти Порти, так і проти іншої сторони, яка намагатиметься заволодіти турецькими територіями у Європі

Договір нарешті визначав межі можливого розширення кордонів двох держав за рахунок європейських провінцій Туреччини, започаткувавши процес створення коаліції балканських країн, до якої згодом увійшли Сербія, Болгарія, Чорногорія та Греція.

Коаліція остаточно сформувалася всього за кілька місяців, протягом яких було підписано двосторонні угоди між її учасниками. Всі ці угоди тією чи іншою мірою спрямовувалися проти Порти, а головна мета коаліції полягала в боротьбі за визволення християнського населення Османської імперії, інакше кажучи, за перерозподіл на користь країн-учасниць її європейських провінцій.