Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.)

Інші форми боротьби обстоював відомий представник болгарського національно-визвольного руху В. Левський (1837-- 1873). Він народився у сім'ї ремісника, в юнацькому віці пішов у монастир, але покинув його, щоб вступити до Першого болгарського легіону Г. Раковського. Розпуск легіону та невдачі четницького руху 1867--1868 рр. змусили В. Левського підмовитися від практики перекидання до Болгарії чет, що не мали міцних зв'язків з автохтонним населенням. Він розгорнув енергійну роботу на місцях і в 1869 р. створив у Болгарії мережу законспірованих революційних комітетів. Таким чином, В. Левський пов'язував надії на визволення країни з революційними виступами широких народних мас. У цьому і і полягала головна відмінність його поглядів від поглядів .) І. Каравелова.

Незважаючи на ідейні розбіжності, обидва лідери національно-визвольного руху заснували в Бухаресті нову революційну організацію -- Болгарський революційний центральний комітет (БРЦК). Його програма побачила світ у 1870 р. на сторінках женевської газети російських народників "Народіте дело". її написав Л. Каравелов, хоча в опрацюванні тексту брали участь В. Левський та інші члени комітету. В про-і рамі відбилася гостра ідейна боротьба керівників БРЦК, які репрезентували різні суспільні групи й обстоювали різні способи досягнення мети. Такою метою, говорилося в програмі, було "...визволення Болгарії шляхом революції, моральної та збройної". Проте збройна боротьба розглядалася як надзвичайний засіб. Основними способами здобуття незалежності визнавалися пропаганда, публікації й порозуміння з османським урядом. У програмі не йшлося про майбутній політичний устрій Болгарії.

У 1871 р. В. Левський уклав " Статут-проект". Він виявився значно радикальнішим за програму Л. Каравелова. У "Статуті" прямо говорилося про всенародну революцію, яка не тільки дасть змогу досягти національного визволення, а й сприятиме встановленню демократичної республіки, ліквіда-іні феодальної та буржуазної експлуатації, рівності всіх народів Болгарії.

Попри відмінності програми та статуту, їх прийняли у квітні--травні 1872 р. об'єднані збори болгарських комітетів, що проходили в Бухаресті. З метою консолідації всіх патріотичних сил члени комітетів не уточнювали форму майбутнього державного устрою Болгарії. Разом з тим збори відкрито назвали болгарських чорбаджі зрадниками народу. Збори обрали керівництво БРЦК. Його очолили Л. Каравелов (голова) та К. Цанков (заступник голови). В. Левського призначили головним емісаром комітету в Болгарії і в цій ролі він виїхав туди для підготовки збройного повстання. Під час цієї підготовки прибічники В. Левського іноді вдавались до терору та експропріацій, але ця тактика виявилася згубною для самих болгарських комітетів. Помічник В. Левського -- Д. Обшті -- після пограбування ним пошти, на допиті, намагаючись надати цьому нападові не кримінального, а політичного характеру, підтвердив існування мережі підпільних організацій. Він також назвав їхні адреси та керівний склад. Арешти, що сталися після зізнань Д. Обшті, викликали паніку в БРЦК. Л. Каравелов вимагав від В. Левського негайно розпочати збройне повстання. Однак В. Левського наприкінці 1872 р. видав зрадник, і в лютому наступного року його повісили.

Страта В. Левського деморалізувала БРЦК. Л. Каравелов утратив вплив у комітеті, вийшов з нього й надалі провадив тільки просвітницьку діяльність. БРЦК очолили прибічники радикальних методів В. Левського, котрі гостро критикували Л. Каравелова за його поміркованість і схильність до компромісів. Чільне місце серед них посідав революційний демократ, видатний поет і публіцист Христо Ботев (1848--1876). У його творах з особливою силою проголошувалася ідея незалежності та духовного відродження народу. На сторінках газет "Будилник" та "Змаліє", які він видавав, X. Ботев обстоював необхідність негайної всенародної революції. Діяльність X. Ботева та його прихильників, безумовно, сприяла тому, що протягом 70-х років провідну роль у визвольному русі став відігравати революційний напрям, а ідеї незалежності знаходили відгук в усіх верствах болгарського суспільства.

У1875 р. в Боснії та Герцеговині спалахнуло потужне анти-османське повстання. Воно луною відгукнулося в Болгарії, де місцеві комітети взялися готувати аналогічні виступи. У вересні 1875 р. повстали жителі Старої Загори, якими керував соратник X. Ботева -- С. Стамболов. Це повстання не дістало широкої підтримки в сусідніх містах і селах і було потоплене в крові. На 1 травня 1876 р. болгарські революціонери -- Н. 06-ретенов, С. Стамболов, П. Волов та інші -- спланували нове повстання. Підготовка до нього проводилася одночасно в кількох революційних округах. Найбільших результатів добились патріоти Пловдивського округу, очолювані Г. Бенковським. Але через зраду це повстання розпочалося раніше визначеного терміну --- 20 квітня.

У Квітневому повстанні брали участь різні верстви болгар-ського населення -- селяни, ремісники, торгівці, представники духовенства й інтелігенції. Воно охопило близько 50 населених пунктів і наймасовішого характеру набуло в Панагюрському окрузі. Саме тут, у місті Панагюриште, болгарські патріоти створили Тимчасовий уряд.

До кінця місяця Порта зламала ситуацію в бунтівних округах. Регулярні армійські частини та іррегулярні загони баши-бузуків взяли під свій контроль міста, визволені болгарськими патріотами. Повстанці значно поступались карателям і в і сивій силі, і в озброєнні, й у військовій організації. Крім і того, надто неузгоджено діяли революційні комітети. Керівники багатьох із них, дезорієнтовані передчасним виступом, ні і рішили розпочинати боротьбу лише після прибуття з Румунії болгарських чет X. Ботева.

Все це, безперечно, згубно вплинуло на результати Квітневого повстання. 7 травня 1876 р. повстанці зазнали остаточної поразки. Невеличкий загін X. Ботева потрапив до Болгарії вже після того, як османи ліквідували останні осередки Опору. Загін оточили, а сам X. Ботев загинув у бою. Проте, незважаючи на загибель проводиря, його відділ вирвався з оточення й діяв на болгарській території протягом усього місяця.

Квітневе повстання не вирішило свого основного завдання -- національного визволення Болгарії. Зробити це власними силами виявилось практично неможливим. Загострення "східного питання" після поразки виступу посилило надії болгар на збройну допомогу Росії. Саме зовнішнє втручання в поєднанні з внутрішньою боротьбою могло принести остаточний успіх болгарським патріотам.

8.2 Утворення болгарської національної держави

Квітневе повстання викликало великий резонанс у країнах Європи й насамперед в етнічно близькій болгарам Росії. Російська громадськість чинила значний тиск на царський уряд, вимагаючи акційного втручання в балканські справи. Проте, відчуваючи підтримку Англії, Порта не прийняла рекомендацій європей-і ЬКИХ послів, котрі наприкінці 1876 р. на Константинопольі і. і. 11 і конференції виступили за надання автономії Болгарії, Боснії та Герцеговині.

Відмова турецького уряду дала Росії зручний привід для розгортання воєнних дій. Австро-Угорщина підтримала на корпус

Сулеймана-паші. Ця перемога не тільки створила можливість для російської армії розпочати визволення Південної Болгарії, а й відкривала шлях на Стамбул. Однак різкі протести Англії, що погрожувала Росії війною, примусили російське командування відмовитися від захоплення турецької столиці. 31 січня 1878 р. Порта підписала перемир'я, а 3 березня у зайнятому російською армією містечку Сан-Стефано, за 12 км від Стамбула, сторони уклали мирний договір.

За Сан-Стефанським договором Болгарія відновлювала власну державність і проголошувалася автономним князівством -- васалом Туреччини. її територія мала включати не тільки північні, а й південні регіони (Македонію, Східну Румелію) з виходом до Егейського моря. Створення такої великої слов'янської держави Австро-Угорщина розцінила як порушення Росією воєнної конвенції. Ні австрійців, ані англійців не влаштовувало посилення російського впливу на Балканах. Лондон та Відень вимагали оголосити Сан-Стефанський договір попереднім. Шляхом політичного тиску й демонстративних військових приготувань вони домоглися від Петербурга скликання міжнародного конгресу, який відкрився 13 червня 1878 р. в Берліні. 13 липня був підписаний Берлінський трактат.

Під натиском Англії та Австро-Угорщини, котрі погрожували Росії та її балканським союзникам новою війною, основні положення Сан-Стефанського договору зазнали суттєвих змін. Берлінський конгрес зменшив територію Болгарії, надавши автономію лише її північній частині. Вона оголошувалася князівством, глава якого призначався Портою, але його особа узгоджувалася з великими державами. Формально князь Північної Болгарії вважався васалом султана. Македонія залишалася в складі Османської імперії, а Східна Румелія дістала в ній часткову автономію. Таким чином, довільно створивши нові кордони на Балканах, Берлінський конгрес перетворив цей регіон на міну уповільненої дії.

Підсумки конгресу викликали різке невдоволення в болгарському суспільстві й призвели до стихійних збройних виступів у південних краях, які не ввійшли до складу Болгарської держави. Однак вплинути на політичну ситуацію ці виступи вже не могли. Болгарія на Берлінському конгресі стала розмінною монетою в тонких дипломатичних іграх великих держав, кожна з яких, безумовно, захищала передусім власні інтереси. Проте, незважаючи на положення Берлінського трактату, що розчаровували, основне значення російсько-турецької війни полягало у відновленні національної державності Болгарії.

8.3 Соціально-економічний і політичний розвиток Болгарії

Протягом 9 місяців після закінчення війни в Болгарії діяло російське Цивільне управління. У нових тимчасових органах влади попервах провідне місце посідали російські військові, але їхніми заступниками призначалися тільки болгари, здебільшого ті з них, хто мав помірковані політичні погляди. Наприклад, віце-губернатором нової столиці -- Софи та керівником Департаменту (міністерства) народної освіти став видатний російський історик болгарського походження М. Дринов.

Російське Цивільне управління приділяло велику увагу підготовці болгарських управлінських кадрів, розширенню мережі навчальних закладів, створенню національної армії. У Софії відкрилося військове училище, в якому викладали російські офіцери. Було повністю реорганізовано судову та податковукову системи: в суді з'явились виборні засідателі; з подат-і мі вилучили ті, які раніше сплачували тільки християнські Піддані Османської імперії. На місцях ліквідувалися турецьке поміщицьке землеволодіння й усі форми особистої залежно-I 11 болгарських селян. Таким чином, у Північній Болгарії зарядом з османським гнобленням усувалися й залишки феодалізму. Це відкривало перед країною можливості для прискореного індустріального розвитку.

Новим етапом у становленні Болгарської держави стало прийняття конституції. її розробили Установчі збори, які відкрите» 22 лютого 1879 р. в колишній столиці країни -- Тирново. Ухваленню конституції передувала запекла боротьба між консерваторами і лібералами. Консерватори захищали інтереси великих власників і виступали за значне обмеження політичних свобод. Ліберали спиралися на підтримку інтелігенції, селянства, середнього та дрібного прошарку торгівців і ремісників. Вони домагалися широких громадянських прав для всіх суспільних верств. Ліберали відстояли свої погляди, Тирновська конституція, ухвалена 28 квітня 1879 р., відображала основні вимоги. Болгарія проголошувалася конституційним князівством. Князь діставав широкі повноваження: призначати міністрів, командувати збройними силами, розпускати парламент. Болгарський парламент (Народні збори) мав одну палату. У виборах до нього брали участь чоловіки, які досягли 21-річного віку. Конституція проголошувала рівність усіх підданих перед законом, декларувала свободу слова, друку, зборів тощо.

Народні збори обрали болгарським князем гессенського принца Александра Баттенберга. Він був офіцером Німецької армії, учасником російсько-турецької війни, небожем російської імператриці, родичем багатьох правлячих династій Європи. Спочатку кандидатура А.Баттенберга цілком задовольняла представників великих держав.

Але після прибуття до Болгарії Баттенберг став домагатися скасування конституції, яка здавалася йому занадто ліберальною. Позицію князя підтримали консерватори -- прибічники прозахідної орієнтації. У Народних зборах, які князь у 1879-- 1880 рр. розпускав двічі, переважали прихильники проросійської орієнтації -- ліберали. На відміну від консерваторів вони виступали за збереження конституції. Не дав згоди на її скасування й Олександр II. Але після вбивства російського царя народовольцями й відходу нових правителів Росії від ліберальних реформ Баттенберг 27 квітня 1881 р. вчинив державний переворот. Він призупинив дію конституції, відправив у відставку уряд лібералів і заарештував деяких з його членів. Вибори до Других Великих народних зборів проходили з порушенням усіх демократичних норм. Лише завдяки тискові та грубим фальсифікаціям Баттенберг сформував слухняний депутатський корпус. Парламент надав князю надзвичайні повноваження терміном на 7 років. Ці повноваження дали змогу главі держави змінити не тільки внутрішню, а й зовнішню політику. Зміни зовнішньополітичних пріоритетів Болгарії після 1881 р. виявишся в тому, що країна все більше віддалялася від Росії й шукала союзників на Заході. Ними стали Австро-Угорщина, Німеччина й Англія. Така політика викликала гостре невдоволення лібералів і широких народних мас.

Протистояння проросійських і прозахідних політичних угруповань загострилося під час розгляду іноземних проектів будівництва у країні залізниць. Ліберали підтримували російський проект, згідно з яким залізниця мала перетнути Болгарію з півночі на південь, а консерватори обстоювали австрійський проект -- "Відень -- Константинополь". Позиція Баттенберга розв'язала цю суперечку на користь Австро-Угорщини.

Оскільки таке рішення загострило російсько-болгарські відносини, що, у свою чергу, спричинило невдоволення в самій Болгарії, князь мусив відновити у вересні 1883 р. чинність Тирновської конституції. Але цей політичний маневр не пришв до зміни зовнішньополітичної орієнтації. Болгарські правничі кола, як і раніше, прагнули міцного союзу з Австро-Угорщиною. Відносини з Росією остаточно погіршились після того, як князь усунув із болгарського уряду двох російських генералів.

Для відновлення особистої популярності Баттенберг розпочавчав активну діяльність, спрямовану на приєднання Східної Румелії до князівства. У столиці Східної Румелії -- Пловдиві -- у лютому 1885 р. виник Болгарський таємний центральний революційний комітет. Його очолив 3. Стоянов. На початку вересня 1885 р. спалахнуло повстання, яке підготували члени комітету. Генерал-губернатора Східної Румелії було скинуто. Баттенберг проголосив себе князем єдиної Болгарії і ввів до Східної Румелії війська. Возз'єднання болгарських земель викликало в суспільстві патріотичне піднесення й сприяло зростанню популярності Баттенберга.

Через те, що князь проводив антиросійську політику, царський двір, усупереч колишній позиції, виступив проти об'єднання Болгарії. У Петербурзі виголосили заяву, що воно суперечить положенням Берлінського трактату, за дотриманням якого мала стежити Росія. Цар негайно відкликав з Болгарії всіх російських офіцерів. Це фактично призвело до розриву відносин між Росією і Болгарією.

Проти об'єднання Болгарії виступив і сербський король Мілан Обренович. Він заявив, що ця подія порушує політичну рівновагу на Балканах, і почав вимагати від Болгарії компенсації. Коли Болгарія відмовила йому, Мілан у листопаді 1885 р. наказав своїм військам перетнути болгарський кордон. Але болгари розгромили сербів поблизу Сливниці. Баттенберг став готуватися до вторгнення в Сербію й лише ультиматум Австро-Угорщини змусив його зупинитися. У лютому 1886 р. в Бухаресті сторони підписали мирний договір, який зберігав старі сербсько-болгарські кордони.

Об'єднання Болгарії та її перемога над Сербією сприяли зростанню міжнародного авторитету країни. Це загострювало боротьбу великих держав за вплив на Болгарію. Наслідком такої боротьби та внутрішньополітичних суперечностей стала "Болгарська криза" (1886-1887).

Вона розпочалася в серпні 1886 р., коли група проросійсь-ки налаштованих офіцерів заарештувала А. Баттенберга, змусивши його покинути Болгарію. Проте управління країною до виборів нового князя перейшло до лідера іншого прозахідного угруповання -- С. Стамболова. Прибічників зближення з Росією всіляко утискували. За цих умов російський імператор вирядив до Болгарії свого емісара -- генерала Кауль-барса, -- який мав не тільки згуртувати всі дружні Росії сили, а й домагатися, щоб князем обрали людину, бажану Олександру III.

Місія Каульбарса виявилася невдалою. Вона тільки посварила уряди двох країн, і в листопаді 1886 р. Росія і Болгарія розірвали дипломатичні відносини. Це дало змогу С. Стамболо-ву, за підтримки Австро-Угорщини та Німеччини, висунути на болгарський престол кандидатуру німецького принца Фєрдінанда Саксен-Кобург-Готського (Кобурзького). У липні 1887 р. Великі народні збори проголосили його князем Болгарії. Однак реальна влада в країні залишилася в руках С. Стамболова, котрий очолював уряд, у якому переважали представники Народно-ліберальної партії. Він проводив курс, вигідний для частини болгарських підприємців, економічно пов'язаних з Австро-Угорщиною, Німеччиною, Англією. Посилення західного впливу в країні викликало протест широких верств населення, невдоволених позицією С. Стамболова щодо Росії. Симпатії до неї як до країни-визволительки були тоді досить сильними.

Це змусило С. Стамболова у 1893 р. фактично встановити в країні диктатуру. Обмежувались політичні свободи, розгорталася антиросійська кампанія, утискувалася опозиція, багатьох представників якої стратили або ув'язнили. Проти диктатури С. Стамболова єдиним фронтом виступили навіть Ліберальна та Консервативна партії, що ворогували між собою. Невдоволення прем'єр-міністром став виявляти й князь Фердінанд. Залишаючись офіційно невизнаним великими державами через позицію Росії, Фердінанд розпочав таємні переговори з російським двором. Як наслідок -- у травні 1894 р. С. Стамболова відправили у відставку. Новий уряд країни очолив К. Стоїлов. У 1896 р. Болгарія відновила дипломатичні відносини з Росією. Незабаром Фердінанда офіційно визнали уряди всіх великих держав.

К. Стоїлов не змінив прозахідного політичного курсу. Практично без змін залишилися й економічні пріоритети уряду. Активно здійснювалися протекціоністські заходи, що мали сприяти розвиткові національної промисловості. З метою заохочення розвитку великої індустрії у 1894 р. уряд прийняв закон, який на 15 років звільняв від усіх податків підприємства, на яких працювало більше як 20 робітників. Завдяки цьому протягом десяти років кількість таких підприємств зросла в десять разів. Водночас внутрішній ринок захищався від зарубіжних товарів шляхом запровадження високого мита.

Тривало прискорене будівництво шосейних шляхів і залізниць, їхня протяжність зросла від середини 80-х до кінця 90-х років у два рази, а на початок 1910-х років -- у два з половиною раза. Це стало можливим завдяки іноземним інвестиціям. Проте австрійські та німецькі банкіри завозили до Болгарії головним чином не промисловий, а позичковий капітал. Представники національної буржуазії також надавали перевагу вкладанню грошей не в економіку, а в фінансові операції. У результаті галузі, що потребували довгострокових і значних капіталовкладень (наприклад важка промисловість), розвивалися досить повільно. Провідне місце у болгарській економіці в той час належало текстильному, шкіряному, тютюновому виробництву. Досить швидкими темпами розвивалася харчова промисловість, що давала більш як половину всієї продукції країни. Саме в харчовій промисловості в 1902 р. виникло перше національне монополістичне об'єднання. Значними промисловими центрами стають Софія, Пловдив, Варна, Слівен.

Зростання національної промисловості та приплив дешевих товарів з-за кордону не призвели до помітного занепаду ремісничого виробництва. До початку Першої світової війни його частка становила більше як 75% промислової продукції.

Незважаючи на певні економічні успіхи, Болгарія на межі століть залишалася здебільшого аграрною країною. 80% її населення жило в сільській місцевості. Після визволення Болгарії, в першій половині 80-х років XIX ст., феодальне землеволодіння було остаточно ліквідоване. Землі поміщиків отримали селяни. Це сприяло аграрному переворотові в болгарському селі. Однак умови Берлінського трактату передбачали відшкодування збитків колишнім турецьким великим землевласникам. Уряд мусив запровадити великий викуп для селян за землі, що переходили в їхню власність. Як наслідок -- незаможні селяни потрапляли у фінансову залежність до лихварів і заможних односельців. Майнова диференціація на селі є характерною рисою соціального розвитку країни наприкінці XIX -- на початку XX ст. Так, наприкінці XIX ст. близько 65% болгарських селян володіли 22% землі, що оброблялася, решта ж належала великим землевласникам, які поповнювали лави національної буржуазії.

Однією з причин розорення селян була також особлива податкова політика держави. У 1899 р. в парламенті активно обговорювалося питання про відновлення османської "натуральної десятини". Ці дебати сколихнули селянські маси. Головні осередки антиурядового селянського руху розташовувались у Північно-Східній Болгарії. Виступи селян придушили, але вони сприяли скасуванню податку й відставці уряду лібералів, який його запропонував. Іншим наслідком селянського руху було заснування в грудні 1899 р. Землеробського союзу. Союз виник як професійна селянська організація, але вже з 1901 р. він перетворився на партію й змінив назву на Болгарський землеробський народний союз (БЗНС). Його очолив виходець із селян, відомий журналіст Александр Стамбо-лійський (1879-1923). Офіційною ідеологією БЗНС вважалася "станова теорія", викладена А. Стамболійським. Вона обґрунтовувала домагання селян, як найчисленнішого класу, політичної влади в країні.

Процес формування нових політичних партій тривав з середини 80-х років XIX ст. Цей процес змінив наявну двопартійну політичну систему на багатопартійну. Позиції нових партій з питань внутрішньої політики мало чим відрізнялися, проте у визначенні зовнішньополітичних пріоритетів між ними були значні розходження.

Лідери Народної (К. Стоїлов), Демократичної (Л. Каравелов, А. Малінов), Прогресивно-ліберальної (С. Данев) партій бачили майбутнє Болгарії як гегемона Балкан у тісному союзі з Росією, Англією та Францією. На противагу їм лідери Ліберальної(В. Радославов) і Народно-ліберальної(Д Греков, Д. Пєтков) партій домагалися тісних політичних відносин з Австро-Угорщиною та Німеччиною. Ліберали, як правляча партія, на зламі століть суттєво еволюціонізували вправо й підтримували князя Фердінанда.

В опозиції до всіх цих партій перебувала нечисленна Соціал-демократична партія Д. Благоєва, яку роздирали внутрішні суперечності.

Зовнішньополітичні події тим часом продовжували справляти великий вплив на внутрішній розвиток країни. У 1908 р. в Османській імперії спалахнула младотурецька революція, яку Фердінанд негайно використав для остаточної ліквідації васальної залежності Болгарії від Порти. За підтримки Австро-Угорщини 5 жовтня 1908р. Фердінанд урочисто проголосив незалежність країни. Він прийняв титул царя, що мало посилити його особисту владу. Рішучі заперечення Стамбула були зняті після активного посередництва Росії.

Жовтневі події 1908 р. стали тільки першим кроком на шляху до встановлення Фердінандом гегемонії Болгарії на Балканах. Проти агресивної зовнішньої політики активно виступали радикали, БЗНС, лівиця Соціал-демократичної партії ("ті-і пики"). Прагнучи розв'язати собі руки, Фердінанд улітку 1911 р. домігся від Великих народних зборів скасування 17-ї статті конституції. Відтепер глава держави мав право без погодження з парламентом укладати міжнародні угоди. Скасування 17-ї статті конституції надовго зробило Болгарію заручницею примх амбіційного царя.

8.4 Болгарія в балканських війнах

Після здобуття Болгарією цілковитої незалежності під турецькою зверхністю на Балканах залишалися тільки Албанія, Македонія, а також частина грецьких островів у Егейському морі. На цих землях тривали національно-визвольні змагання, що дедалі більше посилювалися в міру ослаблення Османської імперії. Младотурецька революція 1908 р. та невдала для Порти італійсько-турецька війна 1911р. сприяли здійсненню прагнень албанських, македонських і і грецьких патріотів.

Егоїстичні цілі в боротьбі з Туреччиною мали й уряди балканських країн. ІЗ березня 1912 р. Сербія і Болгарія підписали договір про дружбу та союз. Секретний додаток до нього передбачав надання взаємної військової допомоги. Договір визначив кордони розподілу Македонії, за винятком так званої Спірної території", майбутнє якої залежало від позиції російського імператора. Невдовзі до антитурецького союзу приєдналася Греція, а також (на основі усного зобов'язання) Чорногорія.

У створенні Волконського союзу були заінтересовані країни Дні анти -- Росія, Англія, Франція. Вони прагнули ослабити позиції Німеччини та Австро-Угорщини в Південно-Східній Європі й усіляко сприяли формуванню цього союзу. Та оскільки Росія ще не завершила своїх приготувань до глобальних воєнних дій, вона не хотіла, щоб виступ країн Балканського союзу проти Туреччини стався раніше визначеного терміну.

Незважаючи на позицію Росії, а також Австро-Угорщини, запобігти війні на Балканах не вдалося. Спочатку Чорногорія (9 жовтня 1912 р.), а незабаром Болгарія, Сербія та Греція (18 жовтня) розпочали бойові дії проти Османської імперії. Основний тягар війни несла Болгарія, на кордонах якої зосереджувалися основні сили турецьких військ. Відбивши удари турків, болгарська армія генерала Р. Димітрієва перейшла в наступ і після перемог поблизу Лозенграда й Люлебургаза, в районі фортеці Адріанополь, оточила велике угруповання противника. На інших ділянках фронту фортуна також посміхнулася арміям країн балканського союзу. Вони зайняли Албанію, Косово, Македонію, Фессалію, Епір. Менш ніж за місяць турецькі війська були розгромлені, а їхні рештки блоковані в кількох фортецях (Адріанополь, Шкодер, Яніна).

Швидкій перемозі союзників сприяла підтримка поневолених турками народів, які вели в запіллі ворога партизанську війну. Вже 3 листопада 1912 р. Порта через уряди великих держав звернулася до Фердінанда, запропонувавши перемир'я. Але болгарський цар, плекаючи надію увійти до Константинополя й проголосити себе імператором відродженої Візантійської імперії, приховав ці пропозиції від союзників. Він наказав своїм військам прорвати останню лінію турецької оборони поблизу Читалджі (близько 40 км від Стамбула). Лише після невдачі болгарської армії, що втратила половину особового складу, Фердінанд передав альянтам турецьке прохання про перемир'я.

Воно було укладене 3 грудня 1912 р. Того ж місяця в Лондоні розпочалася конференція за участю великих держав. На ній виявилися гострі суперечності не тільки серед держав-посередниць, а й самих членів Балканського союзу. Так, Фердінанд, прагнучи значного територіального розширення Болгарії, виступив проти передання Греції Салонік, а Сербії -- "спірної" частини Македонії. Чвари в таборі переможців не припинилися й після того, як у січні 1913 р. младотурки здійснили державний переворот. Однак спроба Порти відновити бойові дії скінчилася цілковитою поразкою та здачею в полон болгарським військам усього гарнізону Адріанополя.

ЗО травня 1913 р. під тиском великих держав країни Балканського союзу і Порта підписали Лондонський мирний договір. Османська імперія залишала за собою у Європі тільки Стамбул і територію, шо прилягала до нього за лінією Енос-Мідія. Албанія здобула незалежність, а інші терени відходили до країн балканського союзу.

Територіальні суперечки між союзниками, що виникли наприкінці 1912 р., після укладення мирного договору спалахнули з новою силою. Ці суперечності вміло роздмухували Німеччина і Австро-Угорщина, чиї позиції на Балканах після війни значно послабили. Німецькі й австрійські дипломати прагнули розколоти Балканський союз і зменшити вплив Росії. Відчуваючи їхню підтримку, Фердінанд відмовився піти на додаткові територіальні поступки на користь І ербії та Греції. У відповідь Сербія та Греція створили 1 червня 1913 р. таємний союз, спрямований проти Софії. Невдовзі до НЬОГО приєдналася Румунія, що мала територіальні претензії до Болгарії.

Незгоди в таборі балканських країн не влаштовували Рото. Вона виступила з пропозицією провести міжнародну конференцію. Однак 29червня 1913р. Фердінанд віддав наказ болгарським військам звільнити територію Македонії від сербів і греків, розпочавши, таким чином, Міжсоюзницьку (Другу Волконську) війну. Сербію та Грецію підтримали Румунія, Чорногорія і Туреччина, уряд якої сподівався повернути хоча б частину втрачених земель.

Друга Балканська війна тривала близько місяця. Раптовість нападу не принесла успіху болгарським військам: 6 липня 1913 р. вони зазнали поразки від сербських і чорногорських військ на річці Бречальниці. Війна перекинулася на територію Болгарії. Румуни захопили Добруджу, а турецькі війська -- Адріанополь.

29 липня 1913 р. Болгарія капітулювала. Наступного дня в Бухаресті розпочалися мирні переговори, які завершилися

10 серпня підписанням мирного договору Болгарії з Сербією, і рецією та Румунією. Сербія отримала Північну Македонію, І Греція -- Південну Македонію та Західну Фракію, Румунія -- і південну Добруджу. Згідно з Константинопольським договором від 29 вересня Болгарія поступилася Туреччині частиною східної Фракії з Адріанополем. Із захоплених під час Першої Балканської війни земель Болгарія зберегла за собою лише

11 фінський край (південний захід країни) та частину західної 1Рракії, що давала вихід до Егейського моря. Нові кордони на Балканах не тільки не розв'язали територіальних проблем, а й ще більше загострили їх. У майбутньому це неминуче мало призвести до нових збройних сутичок.

Болгарське суспільство сприйняло наслідки Другої Балканської війни як загальнонаціональну катастрофу. Значні територіальні поступки та позиція Росії, що наполягала на них, привели до втрати впливу русофільськими партіями -- Народною та Прогресивно-ліберальною, які на першому етапі війни перебували при владі. Ліберали В. Радославова, уряд якого завершив війну, зберегли свої позиції в парламенті, а на виборах у лютому 1914 р. переконливо перемогли.

Заклики до реваншу та встановлення гегемонії Болгарії на Балканах лунають відразу після підписання Бухарестського мирного договору. Остаточна переорієнтація зовнішньої політики країни на Австро-Угорщину та Німеччину відбулася в червні 1914 р., коли уряд В. Радославова одержав велику австро-німецьку позику. Значну її частку незабаром витратили на модернізацію армії та підготовку до нової війни.

8.5 Болгарія і Перша світова війна

Після початку Першої світової війни Болгарія проголосила нейтралітет, однак переговори з представниками різних коаліцій тривали. Утім контакти з дипломатами Антанти мали лише одну мету -- дезорієнтувати опозицію, інтелігенцію, широкі народні маси, які протестували проти виступу на боці австро-німецького блоку.

Всупереч волі більшості партій та їхніх виборців уряд 6 вересня 1915 р. уклав договір про дружбу й союз із Німеччиною. Антанта в цей час зазнавала поразок на фронтах, і урядова преса переконувала громадськість країни в правильності такого рішення. Оскільки Антанта не могла задовольнити територіальні претензії Болгарії за рахунок своєї союзниці Сербії, Німеччина пообіцяла болгарам частину сербської території (Вардарську Македонію та Поморав'я). У разі вступу у війну Румунії і Греції на боці Антанти Болгарія розраховувала на Південну Добруджу та Південну (Егейську) Македонію. 6 вересня було підписано болгарсько-турецьку угоду, згідно з якою Порта передавала новій союзниці частину Східної Фракії.

Остаточне сформування Четвірного союзу (Австро-Угорщина, Болгарія, Німеччина, Османська імперія) змусило лідерів опозиції шукати особистої зустрічі з царем. Однак аудієнція у Фердінанда не зупинила маховика війни, а застереження опозиційних лідерів про можливі наслідки цієї авантюри лунали так наполегливо й палко, шо одного з них -- О. Стамболійського -- ув'язнили.

Болгарія розпочала воєнні дії проти Сербії 14 жовтня 1915 р. Спочатку здавалося, що її вступ у війну є цілком виправданим. До кінця року болгарські війська окупували Вардарську Македонію та значну частину Сербії. Ці швидкі успіхи змусили замовкнути противників союзу з Центральними державами. Шовіністична істерія згуртувала суспільство. Значно підвищився престиж уряду В. Радославова, котрий заявив, що "болгарською буде та земля, на яку ляже слід болгарського коня".

Проте копитам болгарських коней не судилося дуже наслідити на Балканах. Греки за допомогою англо-французького експедиційного корпусу зупинили наступ болгарської армії на Південну Македонію. Тут утворився Салоніцький фронт, активні дії на якому відновилися лише наприкінці війни.

У жовтні 1916 р. Болгарія розпочала бойові дії проти нового союзника Антанти -- Румунії. Наприкінці грудня разом з німецькими й турецькими військами болгари загарбали Добруджу. Прибуття російських військ дало змогу румунам стабілізувати Добруджанський (Дунайський) фронт, на якому сторони перейшли до позиційної війни. Таким чином, уряд В. Радославова не виконав обіцянки закінчити бойові дії за 3--4 місяці.

Війна, що затяглася, загострила суперечності в болгарському суспільстві. Промисловість терміново переводилася на воєнні рейки. Підприємства та майстерні, не пов'язані з обслуговуванням військових потреб, часто закривалися за розпорядженням влади. Проникнення до Болгарії німецьких капіталів перетворювало її на сировинний придаток Німеччини. Водночас військові поставки та крадіжки армійського майна приносили величезні прибутки вузькій групі промисловців, чиновників та вищих військових.

Важким було становище і в аграрному секторі. Масові мобілізації (до 40% чоловічого населення) знекровили болгарське село, а постійні реквізиції зменшили поголів'я худоби. Це призводило до скорочення посівних площ, зменшення збору сільськогосподарської продукції та, зрештою, до перебоїв у постачанні населення продовольством. Слідом за Німеччиною в Болгарії запровадили картки на основні продукти харчування, але через постійне зменшення норм видачі загроза голоду в країні набувала реальних обрисів. Процвітав "чорний ринок".

Під час війни в Болгарії запроваджено цензуру. Скасовувалися конституційні свободи. Паралельно зі скороченням реальної заробітної платні збільшувався робочий день. Широкі народні маси були доведені до злиденного стану й політичного безправ'я.

Посилювалися заворушення в армії. Вони стали особливо помітними після Лютневої революції в Росії. Від стихійного братання з російськими солдатами та поширення листівок антивоєнного характеру в армії на межі 1917--1918 рр. перейшли до відкритих мітингів і акцій непокори. У парламентському виступі одного з лідерів опозиції йшлося про те, що за півтора року війни дисциплінарні покарання за антивоєнну діяльність отримали близько 800 офіцерів і 400 тис. солдатів. Свого піку всенародне невдоволення сягнуло влітку 1918 р. Про ненадійність армії наочно свідчило червневе повстання 27-го Чепінського полку.

За цих умов цар Фердінанд оновив уряд. Замість лідера лібералів В. Радославова прем'єром у червні 1918 р. призначено керівника Демократичної партії А. Малінова. Але ні він, ані його наступник -- лідер радикалів Т. Косшурков -- не подолали економічної та політичної кризи. Курс на продовження війни в союзі з Центральними державами залишався незмінним.

У середині вересня 1918 р. в районі Добропола війська Антанти прорвали фронт. У районі Скоп'є оточено цілу німецьку армію, а болгарські війська розпочали безладний відступ. Репресії Верховного командування не змінили ситуації на фронті. 23-24 вересня у військових частинах спалахнули антивоєнні й антиурядові виступи під гаслами "На Софію!", "Смерть винуватцям катастрофи!". Розгромивши штаб-квартиру командування, повстанці 26 вересня зайняли місто Ра-домир, що в 30 км від столиці. Намагаючись урятувати становище, уряд вирядив до повстанців лідера БЗНС А. Стамболійського, котрого звільнили з в'язниці, та його соратника Р. Даскалова. Водночас у штаб командування Антанти до Салонік вирушила інша делегація, до складу якої увійшов співробітник американського посольства Мерфі. їй належало за будь-яку ціну укласти перемир'я з Антантою і таким чином заспокоїти повсталих солдатів.

У ході переговорів з повстанцями лідери БЗНС приєдналися до них. О. Стамболійський очолив Тимчасовий уряд республіки, проголошеної 27 вересня в Радомирі, а Р. Даскалов -- її війська. Уже на другий день армія Р. Даскалова опинилася поблизу Софії, біля села Владая. Намагаючись уникнути кровопролиття, керівництво повсталих направило урядові ультиматум з вимогою здати столицю без бою.

Столиця була охоплена панікою. Уряд, мобілізувавши останні резерви, звернувся по допомогу до німецького командування. Водночас повідомлення про повстання в болгарській армії змусило представників Антанти поквапитися з виробленням умов перемир'я з Болгарією. 29 вересня в Салоніках перемир'я, що передбачало капітуляцію болгарської армії, було підписане. Воно дало можливість урядові змінити ситуацію на свою користь. Уже 30 вересня, за допомогою німецьких частин, урядові війська розгромили головні сили повстаанців. Через кілька днів були ліквідовані останні осередки опору.

Однак жорстоке придушення повстання не врятувало диктатуру царя Фердінанда. Чергова, друга за рахунком, національна катастрофа, до якої цар призвів країну, змусила його зректися престолу. Царем проголосили його сина Бориса III. Фердінанд утік до Німеччини. У жовтні 1918 р. найважливіші стратегічні пункти країни зайняли війська Антанти.

8.6 Болгарська культура

Болгарське національне Відродження в 50--70-ті роки XIX ст. висунуло цілу плеяду видатних діячів культури, у творчості яких домінувала тема боротьби за незалежність країни.

У цей період значне піднесення переживала насамперед болгарська література. Художнє слово виявилося досить сильною зброєю в національно-визвольному русі, що розгортався. Саме на 50--70-ті роки припав розквіт таланту поета П.Славейкова (1827--1895). Східноболгарське наріччя, на якому він писав, згодом було покладене в основу болгарської літературної мови. П. Славейков написав цикл віршів, які закликали болгар скинути османське ярмо. Твори поета пройняті надією на допомогу етнічно близької Росії ("Переддень", "Вербна неділя" та ін.). Ще рішучіше ці заклики лунали у творчості зачинателя болгарської революційної поезії Г. Раковського (1821 -- 1867). Його поема "Лісовий мандрівник" оспівує боротьбу гайдуків проти османського панування.

Визнаним корифеєм болгарської поезії 60--70-х років XIX ст. вважається Христо Ботев (1848--1876). Його життя і смерть являли собою приклад справжнього служіння народові Фактично поета самого можна вважати персонажем його найкращих творів: у поемі "Гайдуки" зображено справедливого народного месника, а ідея безсмертя патріота, який віддав життя за Батьківщину, червоною ниткою пронизує вірш "Хаджи Димитр". День загибелі X. Ботева (1 червня) згодом , став у Болгарії днем пам'яті героїв, котрі загинули в боротьбі проти національного гноблення.

Одним із засновників болгарського критичного реалізму є видатний болгарський письменник, філософ і публіцист Люкси Каравелов (1834--1879). Його літературні та суспільно-політичні погляди сформувалися під впливом російських і болгарських революційних демократів. Османське гноблення, боротьбу із загарбниками, побут і вдачу свого народу він описав у низці прозаїчних збірників ("Пам'ятки народного побуту болгар", "Сторінки з книги страждань болгарського племені", "Болгари старого часу" тощо).

Після визволення країни від османського панування склалися сприятливіші умови для розвитку національної культури. З цією метою був розроблений і схвалений урядом цілий комплекс програм. Дуже багато для поступу болгарської культури зробили керівники Департаменту (міністерства) народної освіти М. Дринов, К. Величков, І. Шишманов. Особливо активну діяльність міністерство провадило в середині 90-х років XIX ст. і в 1903-1906 рр.

Бурхливе піднесення переживала народна освіта. За перші 30 років незалежності потроїлася кількість шкіл і більш як у 5 разів зросла кількість школярів. До 1910 р. за рівнем письменності (більш як 40% дітей, віком від семи років, на селі й 66 % у місті) Болгарія впевнено випереджала інші балканські країни. У Болгарії видавалося 100 журналів і 200 газет.

Одним із центрів національної культури й освіти став Софійський університет (у 1888--1904 рр. -- Софійська вища школа), іншим -- заснована в 1911 р. Болгарська Академія наук. Незважаючи на проблему висококваліфікованих кадрів, поряд з іноземцями серед учених університету й академії працювало багато відомих болгарських дослідників: етнограф і літературознавець І. Шишманов, геолог Г. Златарський, медієвіст В. Златарський, який нарівні з М. Дриновим вважається одним із основоположників нової болгарської історіографії. Розвиткові болгарської науки та освіти сприяли й професори, які прибули до Болгарії з інших країн (російський біофізик П. І. Бахметьєв, автор першої загальної історії Болгарії К. Іречек та ін.).

Активно розвивалася й тогочасна болгарська література. У перші десятиліття після визволення в ній переважала тема боротьби проти османського панування. Найповніше вона висвітлена у творах класика болгарської літератури І. Вазова (1850--1921): цикл поем "Епопея забутих", роман "Під ярмом", повість "Знедолені". Історичні сюжети домінували також у творчості К. Величкова, раннього П. Славейкова та ін.

У міру загострення внутрішньополітичної боротьби та соціальних суперечностей в суспільстві зазнає змін тематика багатьох літературних творів. Поступово формується радикальний напрям у національній літературі. Його представники гостро реагували на злобу дня, правдиво зображували вже не історичну минувшину, а соціальні контрасти сучасності. Особливе місце серед них посідає великий письменник-реаліст І. Коистантинов (1863-1897). У циклі сатиричних оповідань «Бай ганю» автор критикував удачу буржуа -- його корисливість, зажерливість, неуцтво, -- створив збірний образ нового безпринципового хазяїна життя. Соціальна тематика лунала й у творчості прозаїків Еліна Пеліна (Д. Іванова), А. Страшимирова, мостів Ц. Бакааова, Д. Полякова та ін. Гостросатиричний характер мали фейлетони й оповідання публіциста Г. Кіркова основоположника болгарської пролетарської літератури.

Успіхи в літературі позначилися й на розвиткові театрального мистецтва. У 1892 р. в Софії засновано драматичну трупу "Сльози і сміх". У 1904 р. її перетворено у Народний театер. Провідними акторами трупи і театру були А. Будевська, А. Кірчев та ін. Тут ставилися п'єси як національних (І.Вазов, П. Яворов), так і західноєвропейських та російських авторів.

Певні зміни відбулися й у царині музичного мистецтва. Так, на початку XX ст. з'явилися перші національні опери (Бідна" Е. Манолова, "Борислав" Г. Анастасова-Маестро). Першим болгарським національним диригентом і автором перших болгарських романів був Д. Христов.

Розвивалося образотворче мистецтво. Хоча перші приватні художні школи відкрили маляри-іноземці, вже у 1896 р. виникла Державна школа живопису. Визнаними майстрами болгарського образотворчого мистецтва вважаються А. Мітов ("Ринок у Софії"), І. Ангелов ("Град", "Жнива"), Я. Вешин (Орач" і "Гайдуки") та ін. Чимало болгарських художників, скульпторів, архітекторів об'єдналися в 1903 р. у творче товариство " Сучасне мистецтво".

15 архітектурі найзначніші здобутки перших десятиліть не-иін-жності пов'язані здебільшого з діяльністю іноземців. Сере д підготовлених ними болгарських архітекторів виділялися П. Мамчилов, Г. Овчаров, Б. Капітанов та інші. Найпомітнішими пам'ятками архітектури того часу є будови Народного натру, Народних зборів, Синодальної палати, Собору Св. Олександра Невського (Софія), Мавзолей російських воїнів -- учасників війни 1877--1878 рр. (Плевна), церква на Шипкинському перевалі тощо.

9. Відновлення Сербської державності (ХІХ ст.)

9.1 Перше сербське повстання

3 поверненням дахіїв та яничарів у 1799 р. становище сербського населення стало нестерпним. Дахії швидко відновили контроль над ситуацією як у самому Белграді, так і на території пашалику, спочатку ізолювавши, а згодом убивши пашу, який представляв інтереси султана й центральної влади.

Беззаконня, насильство, відвертий грабунок стали нормою життя. Для того щоб повністю виключити можливість опору чи непокори місцевої людності й остаточно знищити місцеве самоврядування, дахії наприкінці січня 1804 р. влаштували масове винищення окружних старійшин -- "князів". Одночасно в різних районах пашалику вбито кілька десятків осіб, серед яких були, зокрема, Алекса Ненадович, Ілія Бірчанин, Марко Чарапич, Хаджі Рувім. Ця подія увійшла в сербську історію під назвою "різня князів". Саме вона виявилася тією краплею, яка переповнила чашу терпіння, давши поштовх стихійному вибухові народного гніву.

Є відомості, що підготовка до повстання розпочалася раніше й тривала протягом 1802--1803 рр., але вона ще далеко не набула форми конкретної програми дій, коли життя внесло корективи до планів, що розроблювалися. Після "різні князів " перебіг подій прискорився, і вже в середині лютого 1804 р. було сформовано перший повстанський загін. Його очолив Георгій Петрович на прізвисько Карагеоргій, торговець худобою з містечка Топола, колишній молодший офіцер австрійського війська, людина малоосвічена, але, як виявилося згодом, справжній лідер.

Повстанським ватажком Карагеоргій став значною мірою випадково, унаслідок збігу обставин. Справжню "легітимність" майбутній проводир набув після народних зборів у містечку Орашац (Шумадія), які ухвалили колективне рішення продовжувати боротьбу й обрали його керівником повстанців. У зборах взяли участь близько 300 осіб, здебільшого мешканців навколишніх сіл; на скликання дійсно представницького форуму з усього пашалику чи хоча б із Шумадїі забракло часу.

На перших порах повстання обмежувалося однією областю -- Шумадією. Повстанці зберігали лояльність султану, всіляко підкреслюючи той факт, що б'ються не проти нього, а тільки проти султанських зрадників -- дахіїв та яничарів, і прагнуть лише повернення пільг та привілеїв, наданих фірманами 1793--1794 рр.

Чисельність учасників повстання, за умов максимального загострення антиосманських настроїв у масах, швидко зростала. Спочатку в Карагеоргія було кілька десятків соратників, до яких після першого нападу на один з турецьких опорних пунктів приєдналося ще 200-250 чоловік. Через тиждень повстанців налічувалося вже півтисячі, а на початок березня в повстанських лавах билося до 10 тис. чоловік, що забезпечувало їм істотну перевагу над дахіями, в розпорядженні яких було не більше як 2,5--3 тис. вояків.

Перші успіхи в сутичках з окремими яничарськими загонами додали сербам упевненості у власних силах. Оптимістичні настрої ще більше посилились від усвідомлення повної розгубленості й ізольованості дахіїв, які не мали конструктивної програми дій, що могла б забезпечити досягнення компромісу з повстанцями.

Особливі надії повстанці пов'язували з підтримкою своїх прагнень Австрією, до якої звернулися по допомогу вже в березні, а також Росією та, хоч яким дивним це видається на перший погляд, самою Портою.

Протягом березня -- червня 1804р. повстання охопило всю територію Белградського пашалику. Повстанські загони в березні зайняли міста Рудник і Валево й витіснили турків з усіх округів на північ від Морави. У середині квітня вони захопили міста Шабац і Ягодина, в травні й червні -- Пожаревац та Смедерево. Після цього військо повстанців майже в повному складі зосереджується під Белградом.

У зв'язку з докорінною зміною співвідношення сил та загальної ситуації серби в цей час переосмислюють головну мету й завдання антиосманського виступу: з локального бунту проти свавілля дахіїв він переростає в широке повстання, спрямоване на визволення Сербії з-під турецького панування та відновлення державності. Як перший крок у цьому напрямі збори повстанських ватажків у липні в таборі на Врачарі під Белградом запропонували розпочати переговори з султаном про надання Белградському пашалику широкої автономії з правом на створення власних збройних загонів для самооборони. Серед інших вимог були: реформування системи податків, заборона туркам утручатися у внутрішні справи сербського населення тощо.

Вдалими й послідовними діями в перші місяці повстання серби не тільки домоглися серйозних успіхів у збройній боротьбі -- влітку 1805 р. вони вже поставили перед собою завдання зовсім очистити пашалик від присутності турків, -- а й привернули до себе увагу всіх провідних міжнародних чинників, присутніх у регіоні.

Після того, як за наказом Порти дахіїв відправили з Белграда й на одному з дунайських островів передали повстанцям, які їх стратили 25 липня 1804 р., повстання не припинилося. У Стамбулі зрозуміли, що треба діяти рішучіше. Протягом наступних кількох місяців здійснено низку спроб зупинити виступ мирним шляхом, але всі вони виявилися марними. Тоді на се1рбів рушило османське військо, яке 6--8 серпня 1805 р. зазнало поразки в битві поблизу Іванковця. З цього моменту повстанці розпочинають непримиренну боротьбу проти османського панування, за здобуття незалежності.

Відрізавши собі останні шляхи для відступу й не зовсім задоволені половинчастою політикою Австрії, яка зберегла нейтралітет і не пішла на розрив мирних відносин із Портою, сербські повстанці звернулися по допомогу до Росії. Участь Росії в подіях Першого сербського повстання з цього моменту стає дедалі активнішою і продуктивнішою, особливо посилившися під час російсько-турецької війни 1806--1812 рр.

1806 р. приніс повстанцям нові воєнні перемоги. їхні загони переносять свої дії за межі Белградського пашалику; протягом лютого -- серпня вони тричі розбили османські війська; наприкінці року після тривалої облоги повсталі заволоділи Белградом. Усупереч мирним ініціативам Порти, серби продовжували активні бойові дії. Відгукнувшись на заклик до боротьби проти турків російського головнокомандувача, вони в січні 1807 р. взяли Шабац, улаштувавши там, як і в Белграді, справжню різню турецького населення. Повстанці розпочали наступ у східному напрямі, маючи на меті встановити безпосередній зв'язок з російським експедиційним корпусом на Балканах.