Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.)

Відень, який саме в цей час боровся з угорським повстанням під проводом Лайоша Кощута, мусив піти на певні поступки хорватам. Ці поступки стосувалися як політичних, так і економічних питань, а також проблеми національного самозбереження. Незабаром Єлачич зі своїми загонами приєднався до австрійців і у вересні 1848 р., перетнувши річку Драву в районі міста Вараждин, розпочав бойові дії проти угорських повстанців. На таке рішення бана підштовхнули не лише поступки Відня, а й політична програма Кошута, котрий обстоював ідеї угорського дворянського націоналізму, прагнучи створення "Великої Угорщини" від Карпат до Адріатики, що суперечило інтересам хорватів.

У самій Хорватії влада практично повністю перейшла до представників ілліризму, які, за відсутності належного політичного досвіду, не спромоглися скористатися з особливостей моменту для втілення на практиці власної програми. Вони передоручили право на прийняття рішень Єлачичу, котрий у певний момент погодився на компроміс із Габсбургами, вважаючи, що оптимальним варіантом для його народу стане здобуття якомога ширших політичних і національних прав, але за умови збереження цілісності імперії. Доба ілліризму, що тривала майже п'ятнадцять років, скінчилася для більшості щирих і відданих представників руху відчуттям поразки. Мало хто з них продовжував активну суспільно-політичну й літературну діяльність після 1848-1849 рр.

13.2 Хорватсько-угорський договір 1868 р. Наступ реакції

В імперії Габсбургів після революції 1848-1849 рр. розпочалася доба політич-ної реакції. Імператором став молодий Франц Йосиф, початок правління якого ознаменувався десятиліттям (1850-- 1860 рр.) найжорстокішого абсолютизму. Хорвати ці зміни відчули найпершими, причому дуже болісно: було скасовано всі прогресивні інституції, що виникли на хвилі революційного піднесення; закрито багато періодичних видань; обмежено свободу слова; заборонено хорватський трикольоровий прапор. У школах та органах влади всіх рівнів запроваджувалася німецька мова. До Хорватії введено частини австрійської жандармерії.

З погляду адміністративного підпорядкування Хорватію та Славонію було відокремлено від Угорщини, й вони дістали статус самостійної частини імперської "корони". Хорватам повернули місто Рієку.

Австрійський уряд не відновлював феодальні відносини, але спеціальним імператорським "патентом" (указом) 1854 р. передбачав відшкодування дворянству збитків, яких воно зазнало внаслідок звільнення селян і втрати маєтків. Це відшкодування мало фінансуватися за рахунок селянства, котре, згідно з указом, зобов'язувалося сплачувати колишнім господарям вартість одержаної землі.

У 1853 р. Л. Гай, який тоді потрапив у дуже скрутну ситуацію, мусив продати колишній орган іллірійського руху -- "Народну газету", символ хорватського національного відродження, -- австрійському урядові. Газета видавалася і згодом, але під іншою назвою: "Імператорська офіційна народна газета".

Перемога абсолютистського центру здавалася цілковитою й остаточною.

Період абсолютизму в Австрії скінчився внаслідок поразок імператорських військ в Італії під Маджентою й Сольферино в 1860 р. Народи Габсбурзької монархії знову отримали деякі права та свободи. Хорвати нарешті здобули власні органи адміністративного самоврядування, незалежні від угорських. Проте, згідно з ухваленою в лютому 1861 р. конституцією країни, обмежувалися права регіональних парламентів -- у тому числі й хорватського Сабору, -- а також посилювався вплив центральних органів влади на ситуацію в регіонах.

Протест хорватів виявився настільки рішучим, що Відень мусив достроково припинити роботу першого Сабору, скликаного після прийняття конституції 1861 р., й розпустити його. Особливо налякали австрійський уряд заклики багатьох депутатів до об'єднання південних слов'ян в одній державі, хоча й висловлені з уточненням, що стосувалося запровадження "особливої унії" цієї гіпотетичної держави з Австрією.

Наступного разу Сабор зібрався тільки в 1865 р., в надзвичайно складній ситуації. Політична криза в імперії Габсбургів поглиблювалася, необхідність її реформування усвідомлювалася більшістю політичних сил. Дискусії поступово звелися до обговорення основного принципу устрою держави, до пошуків відповіді на питання, чи залишиться вона унітарною, чи перетвориться на дуалістичну (вимога мадярів) або федеративну (цю ідею обстоювали хорвати, котрі вважалися "третім", після німців і угорців, народом імперії).

Засідання Сабору (1865) поставили на порядок денний ще одне, надзвичайно важливе для Хорватії, питання: про існування хорватських політичних партій. їх на той час сформувалося три: Партія права на чолі з А. Старчевичем та Є. Ква-терником, Народна ліберальна партія Ю. Штроссмайєра й І. Мажуранича та партія "мадяронів ". Перша з них мала великохорватську (націоналістичну) орієнтацію; друга виступала за інтеграцію південних слов'ян під егідою Відня; третя обстоювала переваги хорватсько-угорського зближення, нехай навіть і за умови втрати національної своєрідності.

Хорватський Сабор у черговий раз розпущено в 1867 р., коли після поразки Австрії у війні з Пруссією (1866) Відень підписав австро-угорський договір, згідно з яким імперія Габсбургів проголошувалася дуалістичною, такою, шо складалася з двох майже рівних у правах частин -- австрійської та угорської.

Вибори до нового Сабору відбулися в 1867 р. й проходили під потужним адміністративним тиском, що забезпечило перевагу на них "мадяронам". У січні 1868 р., після того, як на засіданні новообраного Сабору всіма правдами й неправдами придушено гострий протест депутатів від Партії права, з 'явилася постанова про визнання австрійсько-мадярського договору й приєднання хорватських територій до Угорської корони.

Влітку 1868р. делегація Сабору підписала в Будапешті хорватсько-угорський договір, який визначав основні засади нового об'єднання двох народів у спільному адміністративно-державному утворенні. Хорватія, Славонія та Далмація як "Триєдине королівство" визнавалися окремою частиною Угорщини зі збереженням самоврядування в адміністративній, шкільній, судовій та церковній галузях. Вищим законодавчим органом залишався Сабор, до складу якого мали обиратися представники католицької та православної церков, дворянства, міст і населених пунктів, а також посланці від селянства ("недворяни" дістали право обиратися до Сабору після подій 1848 р.).

Виконавчу владу в Триєдиному королівстві очолював бан, який перебував у Загребі і якого затверджував імператор за поданням угорського міністра-президента. Повноваження бана обмежувались трьома ділянками: внутрішні справи, юстиція, віросповідання і народна освіта. Бан був підзвітний Сабору.

Територія королівства адміністративно поділялася на 8 жу-паній, кожну з яких очолював великий жупан. Сабор мав делегувати 40 депутатів до нижньої і трьох до верхньої палати угорського сейму. Право на членство у верхній палаті здобували також 18 представників вищого хорватсько-славонського дворянства -- "магнати" (князі, графи, барони). Передбачалася участь 12 хорватських депутатів у складі угорської делегації до центрального парламенту у Відні.

55 % державних прибутків Хорватії мало передаватися до Будапешта, 45 % залишалося на потреби хорватів з уточненням, що ця сума не могла бути меншою за 2,5 млн гульденів.

У Кабінеті міністрів Угорщини запроваджувалася спеціальна посада міністра у справах Триєдиного королівства. Офіційною мовою в Королівстві проголошувалася хорватська, що, безумовно, було важливою перемогою хорватів у боротьбі за національні права, проте не знімало всіх проблем і не пом'якшувало гостроти загального невдоволення, що запанувало на хорватських теренах після підписання договору 1868 р.

Це невдоволення пояснювалося тим, що для всіх у Хорватії договір став документом, котрий перекреслював прагнення як мінімум двох поколінь борців за національне відродження. Він об'єктивно відкидав хорватів на багато років назад.

Продовжуючи діяльність, спрямовану на мадяризацію хорватських земель, угорці намагалися нейтралізувати невдоволення населення та політичної еліти за допомогою легальних методів -- запроваджуючи нові закони, якими надавалися певні поступки в не дуже принципових питаннях.

У 1873 р. до хорватсько-угорського договору внесено низку змін і доповнень: кількість хорватських депутатів у мадярському парламенті збільшено, а мінімальний обсяг хорватського бюджету визначено в розмірі 3,5 млн. гульденів. Крім того, баном Хорватії призначено І. Мажуранича, котрий мав у своїх земляків великий авторитет. За задумом Відня та Будапешта, він міг значною мірою посприяти нормалізації стану справ у Королівстві.

Нормалізації досягти не вдалося, і в 1880 р. Мажуранич пішов у відставку. Політика мадяризації хорватів тривала й навіть посилилась, особливо після того, як у 1883 р. баном призначено представника радикально налаштованих угорських націоналістів -- К. Хедерварі, який залишався на цій посаді до 1903 р.

Урядування Хедерварі характеризувалося постійним політичним, економічним та культурним тиском, мета якого полягала в подоланні опору національно свідомих сил, денаціоналізації та мадяризації хорватських земель, перетворенні їх на звичайні угорські провінції. Інструментами такої політики виступали свавілля й насильство під час виборів, політичні утиски інакодумців, цензура тощо.

Політичні репресії застосовувались насамперед до найвизначніших діячів хорватського національного руху, в тому числі -- до лідерів політичних партій. У 1885 р. ув'язнено А. Стар-чевича; в 1888 р. Ю. Штроссмайєр одержав від імператора догану за те, що надіслав до Києва вітальну телеграму з нагоди святкування 900-річчя хрещення Русі.

Методи залякування та політичного шантажу дали змогу Хедерварі зруйнувати єдність найбільшої хорватської політичної партії -- Народної. Частина її членів перейшла на бік "мадяронів", котрі перетворились на офіційно визнану урядову партію. У такій ситуації прогресивна частина хорватського суспільства згуртувалася навколо Партії права, яка й надалі обстоювала хорватські національні інтереси й намагалася парламентськими методами протистояти діям бана та його оточення, їй це, щоправда, практично не вдавалося.

В умовах постійного погіршення загальної політичної ситуації в Хорватії тривали економічні та соціальні перетворення, зумовлені скасуванням феодальних відносин і становленням капіталізму. Відбувалося соціальне розшарування суспільства та перерозподіл національного багатства на користь буржуазії. Характерною особливістю останньої третини століття стала масова еміграція до Америки, яка в більшості випадків мала економічний характер.

Наприкінці XIX ст. Хорватія залишалася слаборозвиненою, переважно аграрною країною. Майже 80 % населення жило з сільського господарства, тоді як у діяльності, пов'язаній з високим інтелектуальним потенціалом -- медицині, праві, інженерних роботах, -- брали участь здебільшого іноземці. У країні фактично панувало всевладдя бюрократії, багато чиновницьких посад обіймали угорці та німці, які навіть не володіли мовою місцевого населення. Промисловість розвивалася низькими темпами, так само, як і торгівля, що практично цілком опинилася в руках іноземців -- німців, угорців, італійців. Хорватська залізниця належала Угорщині.

13.3 Хорватські та словенські землі на зламі ХІХ-ХХ ст.

Наприкінці XIX ст. до суспільного життя включається нове покоління політиків. Розчароване діяльністю попередників, які так і не домоглися реальних успіхів навіть після об'єднання в 1893 р. опозиційних угруповань Старчевича та Штроссмайєра, це покоління відразу вдається до непарламентських методів боротьби. У 1895 р. студенти університету спалили на центральній площі Загреба угорський прапор, "вітаючи" в такий спосіб імператора Франца Йосифа, котрий мав прибути до хорватської столиці.

Значний вплив на розвиток хорватської політичної думки справило перебування значної групи молоді в провідних європейських центрах, куди їх вислали за участь в антиугорських демонстраціях 1895 р. Особливу активність виявили ті, хто опинився у Празі. Вони започаткували видання політичних і культурних друкованих органів, у яких обговорювалася й формувалася платформа хорватського національного руху. Помітний вплив на "празьку" групу справила позитивістська філософія Т. Масарика.

Поступово як у самій Хорватії, так і за її межами виник молодіжний рух, представники якого вимагали ревізії "ідеалістичних" поглядів та дій політиків попереднього покоління, прагнули залучити до боротьби проти Відня і Будапешта широкі народні маси.

До "молодих" приєдналися окремі представники "старої" генерації, розчаровані діяльністю Партії права та інших опозиційних режимові партій, які будували свої програми, здебільшого посилаючись на минувшину, на історичні права хорватів, у тому числі на їхнє право відновити колись втрачену державність.

На політичній сцені з'явилися нові лідери. Один із них -- С. Радич -- висунув програму створення національної селянської держави. В центрі уваги перебував також Ф. Супіло, який видавав у Рієці найвпливовіший у Хорватії друкований орган -- " Рієцьку нову газету". Згодом він став одним із зачинателів югославського руху.

У цей час формуються нові хорватські політичні партії, які приходять на зміну партіям "першої хвилі": Селянська, Прогресивна, Соціалістична. Всі вони вважалися опозиційними режимові й офіційній політиці як Відня, так і Будапешта та Загреба.

У перші роки XX ст. внаслідок кризи дуалізму загострюється політична боротьба між Віднем і Будапештом, у якій роль активної сторони відіграє останній. На виборах до парламенту в 1905 р. об'єднана угорська опозиція здобула переконливу перемогу, що змусило Відень запровадити систему управління у вигляді комісаріату. Кожна із сторін -- як німецька, так і угорська -- при цьому розглядала слов'ян імперії як потенційних союзників у боротьбі з опонентом і всіляко загравала з ними.

У слов'янського населення Австро-Угорщини, крім партій та рухів, зорієнтованих на одного з учасників німецько-угорського протистояння, в цей час формуються політичні сили, які будують свої програми на ідеї об'єднання південних слов'ян.

Створення наприкінці 1905 р. Сербсько-хорватської коаліції під проводом таких діячів, як Ф. Супіло від хорватів, А. Трумбич від далматинців та С. Прибічевич від "австрійських" сербів, -- мало вагомі наслідки й справило вирішальний вплив на розвиток політичного процесу напередодні й під час Першої світової війни.

На виборах 1906 р. коаліція здобула переконливу перемогу, зберігаючи відносну більшість голосів у парламенті до 1918 р. Незабаром Будапешт активізував політику мадяризації, яку проводив протягом XIX ст. Відень докладав усіх зусиль, щоб розвалити хорватсько-угорську коаліцію, і це досить швидко принесло очікувані результати.

Новизна ситуації на початку XX ст., порівняно з тією, що мала місце в середині та другій половині XIX ст., визначалася передовсім тим, що політична еліта хорватів не пішла на компроміс із режимом, як це було під час подій 1848--1849 рр. та наприкінці століття. Ця еліта вбачала вихід для себе і для нації в цілому у зближенні з Сербією, яка посилювалася, довівши власним прикладом право "малих" країн самим вирішувати власну долю після перемоги в Балканських війнах 1912-1913 рр.

Опір хорватів політиці Відня та Будапешта не тільки тривав, незважаючи на всілякі утиски, а й набирав обертів. У 1912 р. представниками нової політичної хвилі здійснено два замахи в Загребі на одіозного австрійського комісара у справах Хорватії Цувая.

Початок Світової війни перервав природний розвиток політичного процесу, змусивши, зокрема, провідних діячів Сербсько-хорватської коаліції виїхати за межі країни й продовжити свою діяльність в еміграції.

Більшість слов'янських чоловіків призовного віку були мобілізовані й брали участь у бойових діях, але воювали вкрай неохоче, в багатьох випадках масово здавалися в полон. Від 1916 р. з полонених "австрійських" слов'ян формувалися цілі військові підрозділи, які діяли на боці держав Антанти.

Восени 1918р., коли поразка Четвірного союзу у війні вже ні в кого не викликала сумнівів, Сербсько-хорватська коаліція прийняла ухвалу про створення незалежної слов'янської держави на території Хорватії, Славонії та Далмації і звернулася до великих держав-переможниць з проханням дати згоду на існування такої держави.

Діставши відмову, основна причина якої полягала в небажанні Антанти сприяти державотворенню народів, які входили до країн переможеного табору, представники слов'янських областей Австро-Угорщини вирішили звернутися до сербського короля з пропозицією приєднати їхні терени до складу Королівства Сербії. Після схвалення цього плану в провідних європейських столицях, насамперед у Лондоні і Парижі, 1 грудня 1918р. було проголошено створення нової держави -- Королівства сербів, хорватів, словенців.

У Словенії, де за умов тривалого потужного понімечення пробудження національної свідомості почалося тільки наприкінці XVIII ст., у другій половині XIX ст. розгорнувся активний процес становлення національної культури та націоналістичного за своїм змістом політичного руху.

З погляду адміністративного поділу словенці, як і раніше, жили в цей час у кількох провінціях -- Каринтії, Штірії, Істрії, -- управління якими здійснювалося безпосередньо з Відня. При цьому влада на місцях зосереджувалася в руках не корінного населення, яке становило більшість, а представників німецької чи італійської меншості.

Освіту словенці здобували в школах з німецькою мовою навчання. Словенська мова вивчалася як один із предметів. Для продовження навчання у вищих навчальних закладах словенці мусили їхати до німецьких університетів, здебільшого до Відня та Граца.

Окремі словенські території, насамперед Каринтія, досягли високого рівня економічного розвитку. В них існувала потужна промисловість. Місцеве населення виступало як дешева робоча сила, капітали та провід підприємств були іноземними. Незважаючи на це промисловий переворот значною мірою сприяв підвищенню життєвого рівня мас, а відтак і пожвавленню культурної діяльності.

На інших словенських землях ситуація була значно гіршою, що призвело до масової економічної еміграції як у сусідні країни, так і за океан, до Америки й Канади.

У політичному й культурному житті відбувся поділ на дві чільні ідеологічні течії -- молодословенців та старословенців. Перші стояли на ліберальних позиціях, обстоюючи західні зразки подальшого розвитку нації. Другі захищали консервативні цінності, виступали за збереження традиційного способу життя й домінантного становища церкви в усіх сферах суспільного та родинного буття.

Суперечки між "молодословенцями" та "старословенцями" інколи загострювалися. При цьому останні нерідко йшли на компроміси з владними структурами та німецькими політичними партіями, чим і забезпечували собі перевагу. Ця перевага ще більше зросла після того, як усередині молодо-словенського руху стався розкол.

На зламі століть зміст суспільно-політичного життя у Словенії все ще визначався боротьбою між ліберальними молодословенцями і консервативними старословенцями, проте ініціативу, на відміну від попереднього періоду, поступово перебирали перші. Щоправда, ідеологія молодословенців у цей час зазнала певних змін: під впливом об'єктивних обставин вони замість виразно національно забарвлених гасел почали висувати на перший план захист інтересів соціальних груп, які репрезентували.

Центральним явищем хорватської культури першої половини XIX ст. був ілліризм, який являв собою хорватське національне культурне відродження. Своєї мети -- створення єдиного культурного й мовного простору для всіх південних слов'ян -- ілліризм не досяг, але навколо нього об'єднались письменницькі сили хорватських теренів і сформувався єдиний літературний процес.

Розвиваючись на загальному тлі гострих суспільно-політичних суперечностей, література ілліризму мала виразний наступально-войовничий характер. Вона постала специфічним утіленням ідей та прагнень нових політичних сил. Література ілліризму була представлена головним чином поезією; провідними жанрами стали патріотична та інтимна лірика; домінантним художнім методом -- романтизм.

Протягом п'ятнадцяти років представники ілліризму започаткували видання низки друкованих органів ("Даниця ", "Коло", "Іскра'), організували літературно-наукове товариство "Матиця Іллірійська"(1842), налагодили регулярну діяльність хорватського театру, працювали над створенням окремих видів культурної діяльності, яких раніше у хорватів не було (літературна критика, драматургія, оперне мистецтво та ін.), взялися за друкування національної літературної спадщини тощо.

Найвизначнішими діячами в царині власне літератури серед представників ілліризму були Іван Мажуранич (1814--1890), Станко Враз (1810-1851), Петар Прерадович (1818-1872). Крім них, заслуговують на увагу такі постаті, як Димитріє Деметер, Антун Немчич, Павло Штоос, Людевит Вукотинович, Іван Кукулевич та ін. З ілліризмом пов'язана діяльність першого хорватського національного художника Вєкослава Караса (1821-1858).

Від 1838 р. виходили друком книжки представників літератури ілліризму. До 1849 р., здебільшого коштом самих авторів, побачили світ "Пісні та оповідання" Вукотиновича, "Юран та Софія" Кукулевича, "Райські яблука" Враза, "Теу-та" Деметера, "Хорвати -- мадярам" Мажуранича та ін.

У 50-ті роки в хорватській культурі з'являються ознаки глибокого застою, зумовленого головним чином позалітературними обставинами. Література та мистецтво періоду абсолютизму не дали нових цікавих митців чи творів. Більшість діячів культури намагалися продовжувати в нових умовах справу своїх попередників -- представників ілліризму, але зробити це було практично неможливо.

Хорватське культурне життя пожвавлюється після падіння абсолютизму. З 1861 р. в Загребі видається новий літературний журнал "Наше горе лист", навколо якого поступово згуртовується нова генерація письменників. З'явилися й інші друковані органи -- "Славонац" (Пожега), "Драголюб", "Віє-нац" (Загреб). У 1867 р. засновано ще дві важливі інституції -- Югославську академію наук та мистецтв, а також Галерею іноземних майстрів живопису. Від 1874 р. в Загребі діє перший на Балканах університет.

Період 1861--1881 рр. у хорватській літературі дістав назву "епохи Шеноа ". Август Шеноа (1838--1881) вважається не лише найпліднішим і найвидатнішим хорватським письменником свого часу, а й одним із найвизначніших митців за всю історію хорватської літератури. Крім іншого, він став ідеологом нової генерації письменників, сформулювавши основні завдання літератури, а також накресливши шляхи їх розв'язання.

Шеноа поставив на порядок денний питання максимального наближення красного письменства до життя народу, що обов'язково мало супроводжуватися підвищенням естетичного рівня літератури. Автор історичного роману "Селянське повстання" та багатьох інших творів визначив магістральний шлях розвитку хорватської літератури другої половини XIX ст., обстоюючи в ній новий художній метод -- реалізм. Своєю творчістю письменник всіляко сприяв утвердженню цього методу.

Шляхом, накресленим Шеноа, пішли в 70--80-ті роки Є. Кумичич, А. Ковачич, В. Новак, Я. Лесковар, Й. Козарац, К. Ш. Джальський, А. Харамбашич, О. С. Краньчевич та ін.

Період 1895--1914рр. вважається в історії хорватської культури добою "хорватського модерну ". Це час прориву в літературу й мистецтво модерністських течій і напрямів. Цей процес відбувається у хорватів під впливом західноєвропейських зразків. Докорінно змінився загальний клімат існування культури. Все старе апріорно заперечується, розрив з національною традицією проголошується першою передумовою для витворення "нового" мистецтва. Основним критерієм оцінки літературно-мистецьких явищ виступає їхній естетичний рівень, зв'язок з національним самоутвердженням і політичною боротьбою проголошується вторинним.

У цей час в літературу приходить нова генерація митців, очолювана А. Г. Матошем (1873--1914) та /. Войновичем (1857-- 1929). Разом з ними плідно працювали В. Назор, М. Бегович, Д. Шимунович, Я. ПолічКамов, В. Відрич, М. Мар'янович та ін.

У живописі академічний реалізм, що домінував майже всю другу половину XIX ст. (Н. Машич, В. Буковац, Ф. Кикерец та ін.), змінюють нові течії, серед яких для хорватів особливої актуальності набуває імпресіонізм (И. Рачич, М. Кралєвич).

На зламі століть у хорватській культурі з'явилася творча особистість, яка й сьогодні залишається провідною постаттю в галузі скульптури. Це -- Іван Мештрович, ім'я якого увійшло в історію не тільки хорватського, а й європейського мистецтва.

На початку XX ст. в хорватській культурі існувало багато угруповань, течій, шкіл, напрямів, які пропонували власні програми й способи їхньої реалізації. У літературі та мистецтві рівноправно співіснували імпресіонізм, експресіонізм, символізм, реалізм тощо.

У другій половині XIX ст. стає очевидним прогрес у словенській культурі. Почали виходити журнали "Люблянський дзвін" (1881), "Дім та світ" (1888). З'явилися нові імена в літературі й мистецтві (Я. Керсник, А. Ашкерц, І. Тавчар та ін.). Розширилося коло читацької публіки, як двомовної, так і власне словенської.

14. Македонський народ на шляху до національного самовизначення (XIX - початок XX ст.)

14.1 Історичні витоки "македонського питання"

Під назвою Македонія в центрі Балкан існувало певне історичне державно-територіальне утворення, що стало відоме завдяки діяльності Александра Македонського. Згодом ця область увійшла до складу Римської та Візантійської імперій. У другій чверті IX ст. більша частина Македонії входила спочатку до Першого, а потім і до Другого Болгарського царств. У середині XIV ст. ця територія увійшла до складу Сербії, але вже наприкінці того ж століття Македонія стала складовою Османської імперії.

Македонія як історична область мала певні географічні межі. На півночі вони збігаються з умовним кордоном північної (придунайської) та південної (середземноморської) частин Балкан, на заході кордон пролягає уздовж лінії розмежування півострова на західну і східну частини, на півдні Македонія межує з грецькою провінцією Фессалія, на сході кордон Македонії проходить за басейном річки Мести (Местоса).

Введення Македонії до складу Османської імперії призвело до погіршення становища християнського населення. У результаті політики насильницької ісламізації, жорстокого податкового та етнічно-релігійного гноблення масовий вихід місцевої людності з Македонії

Національно-визвольний рух балканських народ ний з процесом національного Відродження, розгорнувся на прикінці XVIII ст. На рубежі XIX ст. в Македонії проживе 10 близько мільйона жителів, 724,5 тис. з яких сповідували православ'я.

Національно-визвольна боротьба грецького народу 1821-1829рр. поширилася й на деякі райони Македонії. Еллінський вплив на слов'ян (через православ'я, візантійські культурні традиції) був досить значним. Претензії на македонські (південні та центральні) землі обґрунтовувала програма ("Велика ідея"), в основу якої покладалося відновлення грецької держави у межах Візантійської імперії. Особливо сильний вплив греки мали у Південній Македонії, де вони становили більшість населення. Значного еллінського впливу зазнали й заможні верстви слов'ян, чиї діти здобували освіту в грецьких навчальних закладах. Цей вплив відбивався на соціально-політичних явищах та на процесі формування македонської інтелігенції.

У змагання за право на Македонію згодом вступила й Болгарія. Спираючись на історичні перекази й схожість мов, діячі болгарського Відродження прагнули пробудити й зміцнити у слов'ян Македонії почуття належності до болгарського етносу. Національне відродження слов'ян Македонії, що проходило у фарватері болгарського, сприяло не тільки розумінню необхідності визволення від османського іга, а й появі прагнення до створення незалежної македонської держави.

Серед слов'ян Південної і Західної Македонії утверджувалися почуття патріотизму і гордості за мову, створену "першо-вчителями македонськими" Кирилом та Мефодієм. У цілому виникнення та поширення ідей про самостійність македонців у XIX ст. відбувалося в загальному річищі посилення визвольного руху балканських народів. Але, на відміну від сербів і греків, македонці перебували тільки на першому етапі цього тривалого шляху. Сусідні країни висували власні претензії на македонські землі, які ще залишилися в складі Османської імперії. Так, у сербській програмі "Начертаніє "(1844) Македонія розглядалася як територія зі слов'янським населенням, у якій заінтересована Сербія. В 40--60-х роках до Македонії засилалися агенти сербського уряду, який намагався дістати інформацію про можливість участі її жителів у повстанні християн проти турків. Серби прагнули нейтралізувати грецький вплив, намагаючись зміцнити власні позиції в цьому регіоні через освіту, видання та розповсюдження навчальної літератури. Однак істотних успіхів вони не досягли.

У 60-х роках XIX ст. на таємних переговорах між Грецією і Сербією йшлося про поділ Македонії після її визволення. Серби тоді враховували, що греки та болгари завдяки своїм чільним позиціям у церковній ієрархії досить твердо закріпилися в македонських землях. Так, Константинопольська патріархія та Болгарський екзархат, заснований у 1870 р., представляли православне населення Македонії. Церква за тих умов перетворилася на важливий засіб політичної боротьби і впливу на православних.

На той час визволення Македонії було можливе тільки воєнним шляхом. Однак Російська імперія як оплот православ'я мусила дотримуватися міжнародних зобов'язань щодо збереження статус-кво на Балканах і не могла вирядити свої армії для допомоги православним братам.

14.2 «Македонськ проблема» як складова «східного питання»

Після закінчення російсько-турецької війни 1877-1878 рр., за Сан-Стефанським прелімінарним мирним договором більша частина Македонії мала увійти до Болгарського автономного князівства. Але за постановами Берлінського конгресу 1878р. Македонія з туманною обіцянкою майбутніх реформ залишалася в складі Османської імперії. Договір передбачав надання місцевому населенню релігійної автономії, а також розробку так званого Органічного статуту, за яким християни діставали право входити до судових органів і Загальної Ради управління провінцій Порти.

Саме після Берлінського конгресу заінтересовані балканські країни взялися готувати переділ македонської території. За цих умов "македонська проблема" стала однією з найгостріших у розв'язанні "східного питання". Саме тоді діячі національного руху висунули гасло: "Македонія для македонців", виступаючи за надання їй автономії в межах Османської імперії.

Становище в Македонії наприкінці 70-х років XIX ст. ускладнилося у зв'язку з напливом сюди біженців-мусульман із Болгарії, Сербії та Боснії і Герцеговини. У Болгарії, де невдоволення берлінськими постановами набуло загального характеру, стали створювати комітети "Єдність ", які розпочали підготовку до повстання.

Повстання спалахнуло в жовтні 1878 р., після нападу на турецьку залогу в ущелині Кресна (Східна Македонія). У повстанні брало участь декілька сотень гайдуків і озброєних селян під проводом Стояна Карастоїлова. Майже за місяць владу повстанців було встановлено на значній території. Бойові дії пересунулися до Розлоської котловини (Північно-Східна Македонія).

У грудні 1878 р. проти повстанців розпочало наступ численне османське військо. Після тривалих кровопролитних сутичок, загибелі ватажків повсталих, суперечок керівників стосовно перспектив боротьби, жорсткої позиції великих держав (ті наполягали на виконанні умов Берлінського договору) у травні 1879 р. опір припинився і "Македонське повстання" завершилося.

Невизначеність "східного питання ", складовою частиною якого була доля Македонії, вже на початку 80-х років XIX ст. перетворило її територію на арену зіткнення інтересів Болгарії, Греції та Сербії. Проте на тому етапі основний акцент у протистоянні сторін робився виключно на мирні освітянсько-культурні акції.

Так, Болгарія намагалася діяти, спираючись переважно на свого екзарха Йосифа І (1840--1915), котрий після проголошення Константинопольською патріархією Болгарського екзархату схизматами, продовжував відстоювати право на утворення національної церкви. Екзарх наголошував, що патріархія по суті є грецькою структурою, тому вона завжди сприятиме вирішенню проблеми з позиції "еллінських інтересів". У 1883 р. Йосиф І домігся визнання легітимності самостійного Болгарського екзархату.

Під опікою болгарської церкви здійснювалася цілеспрямована політика в галузі освіти, яка полягала в заснуванні у Македонії мережі болгарських початкових шкіл, покритті витрат на утримання навчальних установ і підготовку вчителів, складанні програм тощо. Ця освітянська програма запроваджувалася державним коштом, субсидії адресувалися безпосередньо громадам і школам або через Болгарський екзархат, що фінансувався з державного бюджету. Головною метою акції було формування болгарської національної свідомості у слов'ян Македонії.

Болгарській культурно-освітній політиці доводилося витримувати конкуренцію з досить розгалуженою мережею грецьких шкіл, що переважали на півдні. Болгари закріпилися тільки в східних районах -- у Монастирійському вілайєті.

На півночі Македонії поволі зростав вплив Сербії. Поштовхом до цього стало укладення в 1881 р. союзного договору між Австро-Угорщиною і Сербією, який зафіксував можливість територіального розширення останньої в південному напрямі. Невдовзі виникли різноманітні товариства, що проводили сербську освітянську політику серед македонської людності: відкривали школи, друкували та розповсюджували навчальну літературу, здійснювали підготовку вчителів та ін. У своїй діяльності серби спиралися на консулати в Скоп'є, Сересі та Монастирі. їх підтримувала також Константинопольська патріархія.

Обгрунтовуючи легітимність своїх претензій на Македонію, всі заінтересовані сторони посилалися на "історичне право ", а також на етнічний склад населення, що трактувався ними у власних інтересах (залежно від того, де готувалися відповідні статистичні дані). У кожному випадку титульною в Македонії оголошувалася та націїт, в країні якої виходило у світ видання, присвячене цьому питанню.

Водночас діяльність Болгарії, Греції та Сербії з розширення мережі навчальних закладів у Македонії сприяла формуванню прошарку освічених людей, які брали участь вже у наступному етапі змагань за національну незалежність.

Виступаючи в ролі покровительки православ'я на Балканах, Росія вважала за свій обов'язок захищати населення Македонії вщ конфесійних утисків. Проте жодних рішучих дій проти Порти вона не квапилася здійснювати, побоюючись ускладнень у регіоні, де перепліталися різні інтереси. В Росії майбутнє Македонії пов'язували з однією із балканських країн -- Болгарією, Грецією чи Сербією.

Боротьба за вплив на слов'ян Македонії в середині 90-х років XIX ст. для Греції та Сербії значно ускладнилася. На балканській політичній арені з'явилася Внутрішня Македонська революційна організація, створена в 1893 р. в Салоніках. Незабаром вона дістала назву Таємної Македонсько-Одринської революційної організації (ТМОРО), а в 1905 р. була перейменована у Внутрішню Македонсько-Одринську революційну організацію (ВМОРО).

Організація діяла легально й будувалася за принципом централізму: Центральний комітет -- окружні -- сільські комітети. ЦК очолював лікар X. Татарчев. До складу місцевих комітетів входили переважно викладачі церковно-шкільних громад Болгарського екзархату.

Мережа ТМОРО незабаром охопила майже всю Македонію. Нових членів до лав організації приймали на загально-сільських зборах, що відбувалися в приміщенні церкви або школи. Нові члени присягалися на Євангелії, прапорі та зброї.

Особливе місце в діяльності ТМОРО належало четам -- збройним формуванням, які відігравали провідну роль у підготовці до майбутньої збройної боротьби. У системі організації існували міліція, суд, школи тощо. Місцеві комітети прагнули розв'язувати й економічні, й культурно-освітні проблеми.

У Софії в березні 1895р. на Першому македонському конгресі еміграції було засновано Верховний македонський комітет (ВМК), який виступав за надання Македонії політичної автономії. ВМК формував на болгарській території збройні загони (чети), які в разі необхідності мали діяти в Македонії. Активну роль у заснуванні ВМК відіграв уряд Болгарії. Створення комітету започаткувало течію в національно-визвольному русі Македонії, відому пізніше як "верховизм". ВМК розгорнув активну діяльність, а в 1900 р. змінив назву на Верховний Македонсько-Одринський (Адріанопольський) комітет (ВМОК).

Створення ТМОРО та ВМОК свідчило про поступ національно-визвольного руху слов'ян Македонії. Однак ці організації, виступаючи за автономію, від самого початку займали різні позиції щодо шляхів і засобів досягнення поставленої мети. Якщо перші були прихильниками революційних методів, то другі -- легальних. Нерозв'язаним залишалося питання про створення єдиного центру. Тому між структурами ТМОРО та ВМОК періодично виникали непорозуміння, які іноді переростали в сутички.

У Белграді, за підтримки сербських властей, у 1902 р. виникла Македонська організація, що так само, як і ВМОК, складалася з емігрантів.

Унаслідок таких дій на півночі Македонії зосереджувалися просербські чети, на півдні -- прогрецькі загони, а в Болгарії для "революційної боротьби" готувалися проболгарські відділи ВМОК. Все це свідчило, що на початку XX ст. Болгарія, Греція та Сербія від культурно-освітньої політики перейшли в Македонії до військової діяльності.

Відсутність єдиного центру керівництва македонським визвольним рухом та розбіжності стосовно застосування відповідних в методів призводили до прикрих поразок. Так, у вересні 1902 р. ВМОК, без узгодження з іншими організаціями, підняв " Горноджумайське повстання". У виступі брало участь майже 400 четників, котрі встановили контроль над двадцятьма селами. Незабаром турецькі війська жорстоко придушили повстання. Однак провід ВМОК заходився готувати новий виступ.

Наприкінці січня 1903 р. уряд у Софії заборонив діяльність ВМОК на території Болгарії. За умов, що склалися, підготовку до призначеного на весну повстання взяла на себе ВМОРА. Виступ планувався на літо 1903 р., але тільки "в підготовлених для масового виступу районах".

Під тиском великих держав османський уряд у грудні 1902 р. заявив про намір здійснити у європейських провінціях адміністративну, судову та освітню реформи.

Проте антиосманські настрої серед населення Македонії не зазнали змін. Тільки в 1898--1903 рр. відбулося декілька сотень збройних сутичок македонських патріотів з турецькими військами. З'їзд ТМОРО в Салоніках у січні 1903 р. ухвалив рішення про повстання, перенісши його початок на весну.

Активісти екстремістської організації «Геміджеї» у квітні 1903 р. здійснили в Салоніках низку терористичних акцій. Вибухи пролунали на торговому французькому судні, що стояло на рейді порту, в приміщенні німецького клубу, в офісі Оттоманського банку та на деяких підприємствах. Організатори терактів сподівалися на відповідну реакцію великих держав та на їхню підтримку вимог патріотів про надання незалежності Македонії. Проте їхні сподівання не тільки не виправдалися, а й спонукали ісламських фанатиків до проведення антихристиянських погромів.

У травні 1903 р. в Смілево з'їзд Бітольської революційної округи підтримав рішення ТМОРО про повстання, а його початок призначив на літо. У травні з'їзд Монастирської революційної округи також ухвалив рішення про повстання. Для керівництва ним було створено Генеральний штаб, до якого увійшли Д. Групєв, А. Лозангєв та Б. Сафаров. Дата виступу переносилася на кінець липня.

Ілінденське повстання розпочалося з виступів 2 серпня 1903р. в Монастирській та Бітольській округах й охопило значну частину міст і сіл Південно-Західної Македонії, де відразу створювалися органи нової влади. Основне гасло повсталих -- «Македонія -- македонцям!»

Кульмінацією виступу стало визволення міста Крушево. Наступного дня обрано 60 депутатів -- по 20 представників від македонців, волохів і албанців. Збори проголосили створення Крушевської республіки та її вищого органу -- Ради республіки -- на чолі з М. Краєвим. Тимчасовий Виконком (уряд) республіки складався з шести міністрів. Рада республіки 6 серпня затвердила Маніфест*, який було зачитано перед широким загалом повстанців і місцевих жителів.

Через своє закордонне бюро в Софії керівництво ТМОРО 10 серпня оприлюднило "Декларацію Внутрішньої організації до великих сил". У документі містилися вимоги про необхідність призначення в Македонії та інших європейських провінціях Порти губернаторів-християн, які б мали широкі права та певну самостійність. Також пропонувалося запровадити на постійній та колективній основі міжнародний контроль, наділений повноваженнями застосовувати санкції проти Османської імперії.

Після 10 серпня в Ілінденському повстанні настав перелом. Проти його учасників Порта кинула багатотисячне військо. Розпочалися масові репресії проти всіх, хто співчував повсталим. Тільки в Преспанській та Ресенській нахгях спалено 27 сіл, знищено майже 1,5 тис. будинків, розорено 18 церков і зруйновано 6 шкіл.

На десятий день існування Крушевської республіїси після нічного артилерійського обстріїїу турецькі війська вдерлися до міста. Республіку було потоплено в крові, а місто зрівняли з землею. Повстання жорстоко придушили, хоча сутички з османами тривали ще протягом двох місяців.

Європейські держави, стомлені вщ нескінченного напруження, пов'язаного з Балканами, намагалися запобігти виникненню нової кризи. Росія і Австро-Угорщина в жовтні 1903р. підписали Мюрцштезьку угоду, що передбачала проведення низки реформ у Македонії: призначення при головному інспекторі Хілмі-паші спеціальних російських і австрійських агентів, які під час інспекційних поїздок мали вказувати представникам влади на зловживання й утиски щодо християнської людності; реорганізацію жандармерії, адміністративних і судових установ; зміну адміністративно-територіального поділу з урахуванням інтересів різних національностей; виділення спеціальних коштів для надання допомоги населенню, яке потерпіло під час повстання; створення спільних ісламсько-християнських комісій для розгляду політичних злочинів тощо.

ТМОРО прийняла рішення ігнорувати Мюрцштезьку угоду, яка, до того ж, не виконувалася турецькою владою. Після початку процесу самоідентифікації македонців як окремого народу в організації намітився розкол. Консервативне крило пропонувало готувати нове повстання в 1904 р. й продовжувало орієнтуватися на Болгарію. Лівиця відстоювала незалежний характер македонського визвольного руху. Після з'їзду в 1905 р. та перейменування на ВМОРО, розкол в організації переріс у відкрите протистояння.

Болгарія та Сербія уклали в 1904 р. таємний договір, що підтримував Мюрцштезьку угоду. Обидві країни зобов'язувалися чинити опір будь-яким акціям, пов'язаним з поділом османських провінцій на Балканах. Але територія Македонії залишалася ареною кривавих сутичок проболгарських, про-грецьких та просербських збройних загонів. Боротьба проводилася й легальними засобами. Так, у примусовому порядку певні території підпорядковувались Константинопольському патріархатові, або ж Болгарському екзархатові. Все це призводило до масової еміграції селян.

В умовах розколу, ліве крило Внутрішньої організації підтримали македонські соціалісти, для яких першочерговим завданням було досягнення Македонією політичної автономії. Саме ця вимога зафіксована в меморандумі Македонського науково-літературного товариства (засноване в Петербурзі у 1902 р.).

У документі, надісланому урядові Росії, вимагалося також "визнання Оттоманською Портою македонських слов'ян народом з окремою літературною мовою, яка нарівні з турецькою стане офіційною мовою в трьох вілайєтах Македонії: Косовському, Бітольському та Солунському; визнання самостійності церкви ".

Мюрцштезька угода в 1905 р. була доповнена ще й фінансовими реформами. Проте в 1908 р. Габсбурзька монархія відмовилася від політики дотримання статус-кво на Балканах. Уряд Англії запропонував проект надання автономії Македонії, який відкинули Німеччина та Австро-Угорщина, а Росія запропонувала замінити двосторонній контроль на багатосторонній.

12.3 Македонія за часів младотурецької революції та Балканських воєн

У 1908 р. в Османській імперії спалахнула младотурецька революція. Македонія була одним із опорних пунктів младотурків, діяльність яких стосовно конституційного питання сприяла встановленню відносного спокою в країні:

відновлено Органічний статут 1876 р., розпущено збройні угруповання, легалізовано діяльність усіх політичних і громадських організацій.

У питанні про майбутній адміністративний устрій Македонії національні сили сходилися в одному: організація управління національними територіями має бути децентралізована. Втім, погоджуючись з цією вимогою, младотурецький режим проголосив офіційною доктриною "османізм". Навчання в школах (крім початкових класів) здійснювалося тільки турецькою мовою. Сподівання македонців на отримання країною автономії також не виправдалися. До того ж, законом 1910 р. заборонялася політична діяльність, що реанімувало нелегальні форми боротьби.

Під час створення балканськими країнами антиосманської коаліції розглядалися й македонські перспективи. Так, згідно з договором між Болгарією і Сербією, укладеним в березні 1912 р., ці держави домовилися про взаємодопомогу в разі порушення статус-кво на Балканах, допускалася також можливість надання Македонії автономії. Угода між Болгарією і Грецією, підписана в травні 1912 р., передбачала здійснити поділ Македонії відповідно до кількості військ на фронті, втрат і здобутків сторін. Після підписання сербсько-грецького пакту у вересні 1912 р. Балканський союз проти Порти став реальністю.

У жовтні 1912 р. Сербіїї, Болгарії! та Греція оголосили війну Османській імперії. Болгарські війська зайняли схитну частину Македонії, а сербські -- західну. Обидві армії через Албанію вийшли до Адріатики. Успіхи антиосманської коаліції спонукали македонську політичну еліту до рипучих дій, оскільки вона сподівалася, що участь македонських загонів у бойових діях на фронтах і в запіллі турецької армії стане вагомим аргументом на користь незалежності Македонії.

Поділ македонських земель, що відбувся у ході Першої Балканської війни, не задовольнив союзників. Сербії, втративши вихід до Адріатичного моря (Албанії! проголосила незалежність у 1912 р.), вимагала від Болгарії як компенсацію Вардарську долину.

Греція вимагала від Болгарії територіальних поступок у Південно-Східній Македонії та визнання грецьких прав на Салоніки. Зі свого боку Болгарія вимагала допущення її військ до Західної Македонії, яку зайняли серби та греки.

В умовах, що склалися, особливо після підписання таємного сербсько-грецького договору в травні 1913р., спрямованого проти Болгарії, нової війни уникнути не вдалося. До того ж Болгарія також готувалася до сутички, сподіваючись розв'язати "македонське питання" на власну користь.

Нападом болгарських військ на сербські аванпости 23 червня 1913 р. розпочалася Друга Балканська війна. За умовами Бухарестського миру в серпні 1913 р. більша частина македонських земель (Егейська Македонія з Салоніками) відходила до Греції, Вардарська -- до Сербії, а Пірінська -- до Болгарії.

Спротиву такому поділові серед населення Македонії (крім пасивних форм) не спостерігалося. Це зумовлювалося такими чинниками:

1) для певних етнічних груп (наприклад греків) такий поділ означав возз'єднання з історичною батьківщиною;

2) у результаті масової еміграції Македонія втратила значну частину "пасіонарного" населення;

3) для багатьох людей звичка до покірливості, що формувалася протягом століть, стала частиною поведінки;

4) низький рівень національної свідомості селянських мас був наслідком не лише життєвого укладу, а й насильницьких засобів, які застосовували османи, греки, болгари та серби проти македонців. Така політика проводилася новими властями на приєднаних територіях передовсім у царині освіти й релігії, аж до насильницької заміни прізвищ і національності.

На початку Першої світової війни македонське населення рекрутується до армій Болгарії, Греції і Сербії. Виникла парадоксально-трагічна ситуація, коли македонці мусили воювати, захищаючи інтереси коаліцій, що ворогували.

Рекомендована література

1. Бирман М. А. Македонский вопрос в период Балканских войн 1912-1913 гг. и мотивы России // Балканские исследования России и славян. Москва, 1992. Вып. 15.

2. Жебокрицкий В. А. Болгарин во время Балканских войн 1912--1913 гг. Киев, 1961.

3. Косик В. И. Македония -- спорьы, отношения, войны // На путях Югославии: за и против. Москва, 1997.

4. Македония: документи; и материалы. София, 1978.

5. Македония: проблеми истории и культури. Москва, 1999.

6. Македония: Путь к самостоятельности. Документи. Москва, 1997.

7. Писарев Ю. А. Великие держави и Балкани накануне Первой мировой войньї. Москва, 1985.

8. Стрельчук Н. Македонія: нарис історії національно-визвольного руху (остання третина XIX - початок XX ст.). Чернівці, 1999.

9. Ташковский Д. О македонской нации. Скопье, 1976.

Размещено на Allbest.ru

...