Історія західних і південних слов’ян (з давніх часів до XX ст.)

Скориставшися як приводом відмовою Стамбула надати автономні права населенню Македонії та Фракії, а також зупинити оголошену мобілізацію, союзники розпочали бойові дії проти турків (першим 4 жовтня оголосив війну король Чорногорії Школа).

Одна із сербських армій, очолювана генералом Р. Путником, уже через кілька днів після початку війни (10-11 жовтня) розбила турків у битві під Куманово. Протягом наступного місяця серби здобули ще кілька блискучих перемог у битвах під Прилепом, Бітолем та ін., оволоділи територією всієї Старої Сербії та Македонії; окремі підрозділи вийшли на узбережжя Адріатичного моря, захопивши порти Леш і Драч.

Вдалими були дії й інших союзницьких армій, що змусило Туреччину піти на переговори, котрі закінчилися підписанням у Лондоні мирної угоди (1913), за якою вона відмовлялася практично від усіх своїх європейських провінцій, крім частини Фракії, Константинополя та проток Босфор і Дарданелли.

Визволені з-під турецької влади території поділили між собою країни-переможниці. Частину цих територій приєднала до себе Сербія. її здобутки могли б бути й більшими, та Австро-Угорщина доклала чимало зусиль, щоб обмежити сербський вплив.

Відень вимагав від Сербії відвести її армії з Адріатичного узбережжя, погрожуючи навіть оголосити війну у разі невиконання цієї вимоги. Аналогічні вимоги були поставлені й перед Чорногорією. Наступним кроком у цьому напрямі стало проголошення незалежності Албанії (28 листопада 1912 р.) під патронатом та за безпосередньої участі Австро-Угорщини, -- мета якого полягала знову ж таки в недопущенні Сербії до моря.

Одразу після тріумфального для балканських країн завершення війни з Туреччиною загострилися суперечності між Сербією і Болгарією, що призвело влітку 1913 р. до воєнного конфлікту між ними. Цей конфлікт увійшов до історії під назвою Друга Балканська війна. її учасниками стали Сербія та Греція, з одного боку, і Болгарія, з іншого. Невдовзі у війну проти Болгарії вступила також Румунія.

Війну розпочали болгари, підбурювані Австро-Угорщиною. 17 червня без попереднього оголошення війни болгарські війська здійснили напад на сербів та греків. Ситуація для Сербії стала критичною, проте після перемоги в битві на річці Брегалниця, яка тривала вісім днів, їй вдалося перехопити ініціативу. Серби перейшли в наступ і вступили на болгарську територію. Болгарія змушена була розпочати переговори, які закінчилися підписанням 28 липня 1913 р. в Бухаресті мирного договору, згідно з яким Сербія одержала велику частину Македонії.

Перемога Сербії у Другій Балканській війні ще більше зміцнила її позиції, поставивши на порядок денний питання про об'єднання в одній державі всіх історичних сербських теренів, а також про створення південнослов'янської держави, до складу якої увійшли б і "австрійські" слов'яни.

10.5 Сербія в Першій світовій війні

Незважаючи на те, що Австро-Угорщина майже відразу після оголошення війни розгорнула масований наступ на Сербію, початковий період війни склався для сербів досить успішно. У битві в районі Церського хребта (2--6 серпня 1914 р.) сербська армія, продемонструвавши неабиякий героїзм і витримку, здобула важливу перемогу над потужнішим з огляду як на кількість, так і на матеріально-технічне забезпечення австро-угорським військом. Після цього серби навіть самі перейшли в наступ, котрий, щоправда, не приніс особливих успіхів і закінчився дуже швидко.

До кінця року Австро-Угорщина здійснила ще одну наступальну операцію на Південному фронті, змусивши сербську армію відступати вглиб своєї території з відчутними втратами. В цей надзвичайно важкий момент навколо армії та короля об'єдналася вся нація. На чолі однієї з армій став генерал Ж. Мішич, відомий своїми організаторськими здібностями. У вирішальній битві поблизу міста Мілановац серби несподівано для всіх здобули блискучу перемогу, після якої перейшли в контрнаступ і здійснили прорив австрійського фронту. В грудні сербська армія вступила до Белграда, продовживши наступ у напрямі Срему. Австрійці швидко відступали залишаючи важке озброєння та боєприпаси. Більш як 50 тис. солдатів противника в ході цієї операції потрапило в полон.

Перші успіхи актуалізували питання об'єднання сербських земель, перевівши його в практичну площину. 7 грудня 1914 р. Скупщина ухвалила "Нішську декларацію ", в якій проголошувалося, що Сербія веде війну за "визволення та об'єднання сербів, хорватів і словенців ".

Протягом 1915 р. значно пожвавилася діяльність сербських політичних сил усередині Габсбурзької монархії з метою об'єднання із Сербією. Вона дістала новий потужний імпульс і новий зміст після створення в Лондоні Югослов'янського комітету, до складу якого ввійшли представники сербів, хорватів і словенців Австро-Угорщини.

Одночасно тривали переговори сербських представників з державами Антанти. Центральною була проблема вироблення засадничих принципів розв'язання "південнослов'янського питання". Паралельно з пропозицією щодо утворення так званої "Великої Сербії", до складу якої мали ввійти всі сербські землі, а також Македонія, Боснія та Герцеговина й окремі західні райони Болгарії, розглядався варіант утворення спільної держави трьох народів "одного кореня" -- сербів, хорватів, словенців.

Восени 1915 р. після кількамісячного затишшя на сербсько-австрійському фронті розпочався новий наступ австрійських військ, посилених цього разу кількома німецькими дивізіями. Коли ж у війну вступила ще й Болгарія, ситуація для сербів стала критичною.

Сербська армія мусила залишити Белград і відступати через важкодоступні гірські райони Чорногорії та Албанії в напрямі Адріатичного моря. Разом з нею столицю залишили уряд та значна частина жителів міста й біженців з окупованих противником територій. Цей похід, який коштував життя десяткам тисяч солдатів та цивільних осіб, став легендарною подією сербської історії.

На узбережжі рештки сербської армії -- приблизно 120 тис. чоловік -- підібрали кораблі союзників (в основному це був французький флот) і переправили на острів Корфу, куди незабаром прибув і сербський уряд. Тут армія мала можливість перепочити й підготуватися до продовження бойових дій.

Територію Сербії тим часом поділили між собою Австро-Угорщина та Болгарія. Окупація, під час якої діяв режим справжнього терору (особливо відзначалися в цьому болгари), тривала до осені 1918 р., коли сербам, за підтримки держав Антанти, вдалося досить швидко визволити територію країни й навіть продовжити наступальні дії в областях, населених "австрійськими " слов'янами.

Це стало наслідком успішних операцій модернізованої сербської армії, яка поновила свої дії влітку 1916 р. на Салоніцькому фронті, виявивши взірці мужності у важкій і виснажливій битві в районі Каймакчалана (12--30 вересня 1916 р.).

Перемоги сербів на полях битв і розпад Австро-Угорщини, який почався внаслідок поразки в Першій світовій війні, знову висунули на порядок денний європейської політики питання державного устрою слов 'ян Балканського півострова. Після певних вагань великі держави, передовсім Велика Британія та Франція, визначилися на користь створення єдиної держави південних слов 'ян на основі Сербії як єдиної на півострові країни-переможниці.

1 грудня 1918 р. в Белграді було проголошено заснування Королівства сербів, хорватів, словенців, у рамках якого Сербія об'єднувала навколо себе всіх "австрійських" слов'ян з Хорватії, Славонії, Далмації, а також Чорногорію та Боснію і Герцеговину. Правлячою династією в новій країні стала сербська королівська династія Карагеоргієвичів.

10.6 Розвиток сербської культури

Наприкінці XIX - на початку XX ст. Сербія сягнула високого рівня духовної культури, практично синхронізувавши цей процес із поступом передових європейських країн.

У другій половині XIX ст. на певний час домінантним у літературі та мистецтві став реалізм, із яким у сербів пов'язано чимало здобутків у всіх видах творчої діяльності. На сербському тлі виник і розвинувся національно забарвлений тип реалістичного мистецтва, котрий у своїй еволюції спирався на чужонаціональні зразки, запозичувані передовсім у Росії. Його видатними представниками були В. Ілич у поезії, Л. Ла-заревич, М. Глішич, С. Сремац, С. Матавуль, С. Ранкович та інші в прозі.

Теоретичні засади реалізму сформулював у сербів Світо-зар Маркевич (1846--1875), знаний також як популяризатор соціалістичних ідей. Він справив великий вплив на розвиток соціалістичної та теоретико-літературної думки на сербських землях. Саме внаслідок цього впливу в Сербії у 70-ті роки формується специфічний соціальний тип людини, котра сповідує матеріалістичну філософію та соціалізм, але при цьому не прагне остаточно розірвати зв'язок зі своїм національним корінням.

Провідним культурним центром сербського народу на зламі століть є Белград, одночасно осередки на території Австро-Угорщини поступово утрачають своє значення. Але серби зберігали єдність свого культурного існування: закономірності й особливості розвитку літератури та мистецтва залишаються єдиними для всіх сербських областей як у незалежній Сербії, так і тих, що входили до складу Австро-Угорщини й Османської імперії.

У цей час у Сербії остаточно формується сучасна для тієї доби система культурного, наукового, освітнього функціонування. Існували всі інституції, необхідні для забезпечення такого функціонування як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні: навчальні заклади -- від народних шкіл до університету в Белграді, в якому в 1895 р. було три факультети (філософський, юридичний, технічний); бібліотеки, музеї, театри, наукові товариства тощо.

На рубежі XIX -- XX ст. у сербів розпочинається процес, що згодом дістав назву "поворот до Європи". Здобутком сербської духовної культури стають найпередовіші на той час явища західноєвропейського літературного й мистецького життя, такі, як декаданс, символізм, модернізм, неоромантизм тощо.

Література та мистецтво відмовляються від надмірного етнографізму й зосередження на фольклорній національній традиції, проголошуючи орієнтацію на європейський тип культури. Якщо в добу реалізму провідними зразками виступали російські митці, то тепер цю роль стали відігравати французькі.

Переорієнтація сербської культури відбувається надзвичайно швидко й рішуче. В галузі красного письменства її початок пов'язаний із заснуванням журналів "Сербський огляд" (1895) та "Сербський літературний вісник" (1901), із діяльністю літературних критиків та ідеологів європеїзації національної культури Б. Поповича, Й. Скерлича, Л. Недича.

Саме Б. Поповичу належить вислів, який на певний час став основним гаслом епохи: "Кожна література повинна мати якісь зразки; якщо не має їх у себе вдома, нехай пошукає їх у інших".

"Поворот до Європи" збігається в сербів з істотними зрушеннями в суспільно-економічній сфері, пов'язаними зі зміцненням капіталістичних відносин і формуванням нових, соціально активних суспільних верств, насамперед -- буржуазії.

В життя вступає нове покоління, для якого європейські ідеї та європейський стиль життя не є чужими й ворожими. Це покоління з перших років століття посідало ключові позиції в освітніх, наукових, культурних установах, що значно полегшило організаційне забезпечення переходу культури на нові рейки.

Основну увагу митці приділяють тепер естетичним якостям художніх творів. Форма проголошується набагато важливішою за зміст. Сербська поезія збагатилася в цей період блискучими зразками ліричної поезії (Й. Дучич, М. Ракич, А. Шан-тич, С. Пандурович, В. Петкович--Діс, М. Боїч). У прозі з великим успіхом працювали Р. Доманович, П. Кочич, І. Чипі-ко, Б. Станкович та ін. Високим рівнем самобутності вирізняється творчість Б. Нушича, -- комедіографа, публіциста, автора цікавих сатиричних творів.

11. Чорногорія в боротьбі за незалежність. Утворення національної держави (кінець XVIII - початок XX ст.)

11.1 Становище в чорногорських землях у ХУІІ-ХУІІІ ст.

Чорногорія в XVII ст. фактично була напівзалежною державою, що складалася із - союзу племен, які мали своє представництво на чолі з митрополитом, власні закони

та окреме судочинство. У країні зберігалися сильні традиції середньовічної державної самобутності, які завжди підтримувала Цетинська митрополія Печської патріархії Сербської православної церкви. Чорногорія юридично залишалася складовою частиною Османської імперії, але фактично мала всі ознаки самоврядної території. Васальна залежність Чорногорії від Порти виявлялася в сплачуванні хараджу, що збирався здебільшого за допомогою каральних експедицій, проте його скоріше варто розглядати не як данину, а як вимушений відкуп.

Чорногорія була найвідсталішою в суспільно-економічному відношенні частиною Османської імперії, де зберігалися значні пережитки общинно-родового ладу та патріархальні порядки. Однак саме Чорногорія першою з балканських країн звільнилася з-під чужоземного панування. Цьому сприяло окраїнне положення маленької, вкритої безплідним гірським простором країни з населенням близько 80 тис. чоловік за повної відсутності міст і чітко визначених кордонів. Центром Чорногорії вважався Цетинський монастир, навколо якого стояло декілька будинків старійшин.

Чорногорія, навіть перебуваючи під османською зверхністю, значною мірою зберегла національну державність. Це сталося завдяки широкій автономії та слабкому втручанню Порти у внутрішні справи країни, які вирішувалися на Загально-чорногорському зборі. Якщо XV--XVII ст. в історії Чорногорії вважають періодом політичної роздробленості, то у XVIII -- першій половині XIX ст. тут формується централізована держава. У 1713 р. митрополит Даниїл заснував єдиний загально-чорногорський суд, який складався з 12 старійшин. Він же встановив суворе покарання за кревну помсту.

Особливу роль у Чорногорії відігравала православна церква, яка протягом століть була об'єднувальною силою в країні. Цетинські митрополити виступали в тутешньому суспільстві хранителями історичних традицій середньовічної Сербської держави, наступниками якої вони себе вважали. Однак влада в особі митрополитів існувала тут поряд з іншими державними інституціями. У 1717--1830 рр. в Чорногорії діяв інститут гувернадурства (губернаторства), і митрополити мусили вести нелегку боротьбу за владу з гувернадурами, яких обирав Загально-чорногорський збор, а з другої половини XVIII ст. -- Скупщина, що являла собою зібрання старійшин, які репрезентували різні племена. До компетенції Скупщини належало розв'язання всіх найважливіших питань внутрішнього життя та зовнішніх зносин. Саме цей державний орган за пропозицією старійшин затверджував митрополитів та гувернадурів, а також місцевих начальників (сердарів, воєвод тощо, влада яких фактично була спадковою), а від кінця XVIII ст. -- склад уряду, приймав закони.

Спочатку повноваження гувернадурів обмежувалися зовнішньою політикою, та згодом вони стали претендувати на роль єдиновладних правителів. У племенах та нахіях скликалися скупщини для розв'язання різноманітних питань місцевого значення, а також для затвердження сердарів, воєвод та кнезів (сільських старост), котрі виступали як судді. Все це свідчило про існування в Чорногорії певної державної організації та апарату примусу, які тісно перепліталися з патріархальними звичаями.

Незважаючи на чільні позиції у владних структурах проводу Цетинської митрополії, республіканський та світський характер державного ладу в Чорногорії залишався незмінним. Від 1697 р. Цетинську митрополію очолювали представники знатної родини племені негушів Петровичі-Негоші (Данило, Са-ва, Василій, Петро І та Петро II). Кожного нового митрополита обов'язково мала визнати й затвердити па посаді Скупщина.

Цетинська митрополія послідовно виявляла заінтересованість у зміцненні центральної влади в країні, спираючись при цьому на свій високий авторитет і підтримку серед населення та старійшин. До того ж, Цетинська митрополія протистояла засиллю на Балканах грецького духовенства Константинопольської патріархії, політика якої стосовно православних народів цілком улаштовувала Порту.

Церковну юрисдикцію Цетинської митрополії визнавали також православне населення Боки Которської та бродські племена. Ця територія на Адріатичному узбережжі, що межувала з чорногорськими землями, являла собою для чорногорців єдине вікно в християнський світ (до 1797 р. вона належала Венеції, а потім відійшла до Австрії). Саме в населених пунктах Боки Которської чорногорці здійснювали обмін власних товарів на сіль, набої, хатнє начиння та ін.

Економічне становище Чорногорії, де єдиною галуззю господарства залишалося розведення овець та кіз, було тяжким. Від кінця XVIII ст. Росія постійно постачала хліб до напівголодної країни. У Чорногорії дуже повільно розвивалися ремесла, не було шляхів. Майнове становище племінних старійшин майже нічим не відрізнялося від становища пересічних чорногорців.

Подальшому розвиткові Чорногорії мало прислужитися придбання родючих земель у долинах Герцеговини, в районі Скадарського озера та Примор'я. Розширення території та вихід до Адріатики поряд із здобуттям певної незалежності були визначальними напрямками політичної програми чорногорського проводу протягом майже усього XIX ст.

11.2 Чорногорія на шляху до незалежності

Чорногорію наприкінці XVIII-- в першій половині XIX ст. очолювали цетинські митрополити Петро І Негош (1782-- 1830) та Петро II Негош (1830-1851). Але навіть на етапі становлення чорногорської державності немає підстав стверджувати, що вона мала теологічний характер, оскільки відсутні вагомі докази того, що релігія пронизувала всі суспільні та владні структури, а чорногорський народ та його духовних пастирів вирізняли надмірна релігійність або фанатизм. Багато чорногорських священиків не мали достатньої богословської освіти. Вони навіть зовні не виділялися серед народу: ходили озброєними, знімаючи зброю лише під час церковних проповідей, брали участь у бойових діях. Чорногорці вкрай неохоче ставали ченцями, йдучи до монастирів. Проте анафема, накладена владикою, була іноді більш дійовим покаранням за скоєний злочин, аніж покарання за світськими законами.

Православна церква у Чорногорії протягом століть сприяла збереженню національної самосвідомості, що було надзвичайно важливим в умовах боротьби проти османів. Окремі спроби поширити серед чорногорців іслам та католицизм дістали рішучу відсіч православної церкви. Православ'я було найважливішим символом національної єдності та визвольної боротьби чорногорців. Це яскраво відбилося в гаслі чорногорців, з яким вони йшли в бій: "За чесний хрест і золоту свободу".

Петро І Негош та його оточення послідовно проводили політику централізації влади й удосконалення державного устрою Чорногорії, спираючись на підтримку Росії. Розв'язуючи головні внутрішньополітичні завдання, правителі країни намагалися передовсім припинити чвари й консолідувати всі чорногорські племена (негошів, піперів, васоєвичів, куча, білопавловичів та ін.), що традиційно ворогували між собою. Для припинення племінного розбрату влада боролася з такими пережитками родового ладу, як кревна помста, самосуд та інші прояви звичаєвого права. У країні поступово створювались органи центральної влади, налагоджувалася діяльність державного апарату, формувалися загони регулярної армії. Петро І Негош виявив себе видатним державним діячем, мудрим політиком, талановитим командувачем. Зміцнивши особисту владу, він взявся до рішучої боротьби з племінним сепаратизмом, прагнучи об'єднати всіх чорногорців, щоб чинити опір небезпечному противникові -- албанському паші Бушаті.

Важливіш кроком у процесі формування чорногорської держави було ухвалення "Законника чорногорського та бродського", затвердженого Скупщиною у Становичаху 1798р. Завдання "Законника" полягало в руйнуванні залишків родоплемінних звичаїв, ліквідації кревної помсти та регулюванні майнових стосунків. "Законник", який уклав сам Петро І Негош, складався з 16 статей, у 1803 р. до них додано ще 17. З'явилися "Уряд суду чорногорського та бродського", "Народна канцелярія". "Народна канцелярія" ухвалювала рішення про скликання Скупщини, мобілізацію на війну, контролювала зовнішньополітичні контакти тощо.

Спираючись на "Законник", митрополит і його уряд подолали опір старійшин, налагодили судочинство, збір податків, забезпечили охорону власності й упорядкували торгівлю.

У своїй діяльності Петро І Негош намагався спиратися на допомогу Росії. Особливо тісні контакти встановилися між Чорногорією і Росією в період Наполеонівських воєн, коли в Петербурзі було розроблено план створення на Балканах автономних і незалежних держав для протидії Франції. Центральна роль у цьому плані відводилася Чорногорії. Але реалізувати задумане не вдалося. Незважаючи на певне ослаблення російсько-чорногорських зв'язків, Петро І залишив своєму небожеві й наступникові Петру II повчання: "Богу молися та Росії тримайся".

Владика Петро II Негош був визначним політичним діячем, умілим дипломатом, хоробрим полководцем і талановитим поетом. Для зміцнення держави він здійснив цілу низку важливих реформ: створив замість уряду вищий адміністративний орган -- Урядову раду; сформував основу регулярної армії -- гвардію; вдосконалив систему податків тощо. За його правління уточнено кордони з Бокою Которською (Австрія) та Герцеговиною (Османська імперія). Росія регулярно виділяла Чорногорії грошові субсидії, які фактично становили єдину доходну статтю державного бюджету. Петро II підтримував програму "Начертаніє" і прихильно ставився до об'єднання Чорногорії з Сербією під скіпетром сербської династії. Основне політичне завдання на той час полягало в досягненні країною державної незалежності.

11.3 Здобуття чорногорією державного сувернітету

Наступником Петра II став його небіж Данило Петрович-Негош (1851-1860), який відмовився прийняти сан ченця і став світським правителем, а у вересні 1852р.

проголосив себе князем Чорногорії. Для зміцнення фінансового становища країни він увів прибутковий податок, митний збір та новий кодекс законів.

Зміна форми правління й відокремлення духовної влади від світської привели до того, що Цетинська митрополія, яка століттями була центром політичного життя Чорногорії, втратила цю роль. Нові перспективи, що відкривалися перед чорногорським суспільством і державою, вимагали вдосконалення законодавства. У травні 1855 р. Народна скупщина в Цетині ухвалила "Законник князя Данила", який складався з 95 статей. Він декларував рівність усіх чорногорців перед законом, визначав права та обов'язки князя й інших посадових осіб, регулював шлюбні та майнові відносини. Новий кодекс став важливим засобом проведення політики централізації і стабілізації.

У 1856 р. чорногорський уряд здійснив реформу в збройних силах. Військо відтепер поділялося на десятки, сотні, тисячі, а також створювалася гвардія. Військовозобов'язаними вважалися чоловіки віком від 18 до 50 років. Відбулася реформа адміністративно-територіального устрою. Великі територіальні одиниці поділялися на дрібніші, скасовувалися посади кнезів (сільських старост), функції яких перебрали комітети, що здійснювали виконавчу, судову та військову владу на місцях.

Середина 50-х років XIX ст. стала важливим етапом модернізації державного ладу Чорногорії. Проголошення князівства (1856), придушення племінного сепаратизму (1855--1856), удосконалення законодавства (1855), військова реформа (1856) та інші заходи завершували тривалий період формування централізованої держави у Чорногорії. Водночас відбувся перехід від примітивного республіканського ладу з багатьма нашаруваннями родових відносин до абсолютистського деспотичного режиму князя Данила.

Перетворення Чорногорії на монархію ознаменувало собою перехід до нових форм антиосманської боротьби -- визвольних війн -- і створення зовнішньополітичної програми, спрямованої на дипломатичне визнання незалежності країни і розширення її території. У результаті успішних дій та перемоги над османським військом у Грахові (1858), за сприяння великих держав було проведено чорногорсько-турецьке розмежування. До Чорногорії відійшла частина Герцеговини та Скадарського санджака, що збільшило її населення до 130 тис, а територію -- до 5 тис. кв. км.

Наступником Данила став його небіж, князь Школа Петрович-Негош (1860--1918), який доклав чимало зусиль для того, щоб Чорногорія стала нарешті незалежною державою. Це завдання він намагався розв'язати разом із Сербією. У 1867 р. Чорногорія ввійшла до Балканського союзу. Князь Нікола сподівався посісти престол об'єднаної сербсько-чорногорської держави. У цей період завдяки підтримці Росії та Сербії значно зміцніли чорногорські збройні сили.

Коли 1875 р. в Боснії та Герцеговині спалахнуло повстання, чорногорський уряд надавав повстанцям всебічну допомогу. В липні 1876 р. Чорногорія вступила у війну з Османською імперією і вела її спочатку в союзі з Сербією, а з квітня 1877 р. -- в союзі з Росією.

У результаті перемоги росіян у російсько-турецькій війні 1877--1878 рр. Чорногорію остаточно визнано незалежним князівством. Згідно з Берлінським трактатом вона дістала вихід до моря (з містами Бар та Улцинь), а також родючі землі з містами Підгориця, Нікшич, Колашин та Жабляк. Територія Чорногорії зросла майже у два рази і становила 9,5 тис. кв. км, населення досягло 220 тис. (1910). За рішеннями Берлінського конгресу чорногорське Адріатичне узбережжя підпадало під контроль Австро-Угорщини. Ізольованість Чорногорії посилювала відсутність спільного кордону з Сербією, а Ново-Пазарський санджак, який залишався під зверхністю Османської імперії, перебував під військовим контролем Австро-Угорщини й широкою смугою роз'єднував Сербське і Чорногорське князівства. Таким чином, Чорногорію, як і раніше, оточували османські та австрійські володіння.

Економічне становище Чорногорії наприкінці XIX ст. залишилося надзвичайно складним. Постійний дефіцит бюджету покривався тільки за рахунок субсидій Росії. На початку XX ст. вони сягнули 500 тис. карбованців на рік (300 тис. ішло на військові потреби). Розвиток аграрного сектора та ринкових відносин гальмувала відсутність необхідної інфраструктури: в 1910 р. в країні існувало 464 км шосейних шляхів та 9 км залізниць. Для народного господарства Чорногорії була згубною відсутність промислових підприємств та відверта експлуатація італійськими й австрійськими підприємцями природних ресурсів. Іноземці також вивозили з країни сільгосппродукцію та деревину, контролювали тютюнову фабрику, декілька броварень та млинів.

Селяни становили абсолютну більшість населення країни. В Чорногорії налічувалося 10 містечок, в яких проживало близько 30 тис. чоловік. Нестача робочих місць, перенаселеність сільської місцевості та надзвичайна бідність штовхали чорногорців до масової еміграції до Сербії і Америки.

За умов патріархального способу життя, характерних для Чорногорії, державний лад тривалий час мав у собі такі самі патріархальні риси. Фактично абсолютним державцем, суддею, законодавцем та главою виконавчої влади був князь Школа Петрович. У 1879 р. він ліквідував представницький орган -- Народну скупщину, й створив Державну раду, Раду міністрів та Великий суд. У роботі Ради міністрів брали участь усі міністри та вищі посадовці, яких призначав князь. Діяло шість міністерств (закордонних справ, внутрішніх справ, освіти, юстиції, фінансів та військове). Великий суд розглядав злочини, що виходили за межі компетенції срезьких (повітових) судів.

За дорученням князя Ніколи підготовлено й урочисто запроваджено "Майновий законник Чорногорії" (1888). Він мав надати нормам звичаєвого права статус законів. Однак ані цей кодекс, ані "суд трьох інстанцій" (введений у 1901-- 1903 рр.) не змогли обмежити свавілля властей. У1903 р. адміністративна реформа ліквідувала племінний поділ країни й позбавила влади племінних вождів.

У 1903 р. князь Нікола розпочав реорганізацію армії, яка полягала в тому, що Петербург повністю брав на себе забезпечення озброєння та вишколу чорногорського війська. Такий стан справ закріплювала російсько-чорногорська військова конвенція (1910).

У 1905 р. князь Нікола скликав Народну скупщину, на якій дарував народові Чорногорії конституцію. Основний закон так і залишився суто декларативним, його не забезпечували відповідні правові гарантії. Князь, як і раніше, зосереджував у своїх руках всю повноту законодавчої та виконавчої влади, особисто призначаючи непідлеглий Скупщині уряд. Чорногорське князівство, згідно зі " Статутом на княжіння Чорногорією", оголошувалося "спадковою конституційною монархією з народним представництвом". Депутати до скупщини не тільки обиралися (на 4 роки), а й призначалися князем.

Однак незабаром у Скупщині склалася опозиційна група молодих освічених політиків та патріархальних старійшин, які прагнули обмежити владу князя й посилити реальний вплив парламенту. Позбавлена законодавчої ініціативи, Скупщина перетворилася на арену гострої політичної боротьби між опозиційними ліберальними силами з Народної партії (1906 р.) і прибічниками династії з Істинно-народної партії. Головна програмна вимога "народняків" -- забезпечити відповідальність уряду перед Скупщиною та гарантії політичних свобод і укласти союз з Росією та Сербією проти Османської імперії. Протистояння в парламенті закінчилося його розпуском і забороною Народної партії. Для придушення опозиції використовувалися судові процеси над студентами-бомбістами, у ході яких були висунуті звинувачення проти Сербії, яка нібито підтримувала терористів. Усе це призвело до розриву сербсько-чорногорських відносин.

На ознаменування свого 50-річного правління князь Нікола Петрович у 1910 р. проголосив себе королем, а країну королівством.

У вересні 1912 р. підписання військово-політичної концепції між Сербією і Чорногорією стало завершальним акордом у створенні Балканського союзу. Вже 9 жовтня чорногорські війська розпочали наступ проти османської армії і наступного місяця вийшли на Адріатичне узбережжя, захопили Тирану й обложили Скутарі. За підсумками двох Балканських війн, зафіксованими в Лондонському та Бухарестському договорах, до Чорногорії відходили території в районі Скадарського озера та частина Ново-Пазарського санджака. Разом із землями санджака Чорногорія діставала церкви та монастирі Печської патріархії. Відтепер Чорногорія мала спільний кордон із Сербією, а її територія досягла 14,5 тис. кв. км з населенням 435 тис. чоловік.

11.4 Чорногорська культура

Загальне економічне відставання Чорногорії, мізерність природних ресурсів та інші негаразди не сприяли її культурному розвиткові.

Найяскравішою постаттю чорногорської культури є митрополит Петро II Негош (1813-1851). Він був надзвичайно талановитим, постійно дбав про самоосвіту й самовдосконалення, вивчав мови, спілкувався з видатними сучасниками. В Цетине він заснував друкарню. У 1845 р. побачила світ філософська поема Негоша "Промінь мікрокосмосу". Вершиною його творчості вважається поема "Гірський вінець" (1847). У цьому епічному творі, перекладеному багатьма мовами, поет розвивав ідеї свободи та незалежності, братерства слов'янських народів, закликав до боротьби за відновлення колишньої слави та величі чорногорської держави.

Здійснювалися певні заходи для подолання неписьменності серед населення. У 1833 р. відкрилася перша початкова школа. За князів Данила та Ніколи Петровича в Цетине почали діяти гімназія та спеціальний навчальний заклад для дівчат.

Процеси модернізації впливали на зміну зовнішнього вигляду столиці Чорногорії -- Цетине, де почали будувати двоповерхові європейські будинки. Містечко Бар на Адріатичному узбережжі перетворилося на літню резиденцію королівської родини. Там спорудили палац. Однак майже не зазнали змін ані побут, ані зовнішнє вбрання більшості чорногорців.

Чорногорська культура розвивалася в контексті й під впливом сербської культури. Серби та чорногорці, хоч би де вони жили, розмовляли спільною й зрозумілою для всіх мовою, їх об'єднували не тільки схожість національних завдань, а й загальні зусилля в розвитку освіти, мистецтва, науки. Діяльність таких визначних діячів культури, як Д. Обрадович, В. Караджич, Петро Негош та інших, мала велике значення як для сербів, так і для чорногорців.

12. Боснія та Герцоговина в XVI-XIX ст.

12.1 Боснія та Герцеговина у складі Османської імперії

Протягом ХVІ-ХVІІІ ст. політичний та соціально-економічний розвиток Боснії та Герцеговини уповільнюється. Тривалий час форми господарювання та управління, а також система суспільно-політичних відносин залишалися незмінними порівняно з тим станом, що склався у другій половині XV ст. внаслідок перетворення краю на одну з європейських провінцій Османської імперії.

Перехід Боснії під турецьку зверхність мав свої особливості, найважливіша з яких -- його швидкість і практично цілковита відсутність опору боснійців. Дослідники схильні пов'язувати це з традиційною популярністю в жителів краю богомильства. На їхню думку, це було основною причиною небажання боснійців і герцеговинців брати участь у боротьбі християнського світу з мусульманським.

Цим же, як вважає більшість учених, пояснюється й той факт, що відразу після приходу турків чимало боснійських феодалів прийняли іслам, зберігши за собою внаслідок цього феодальні права, власність і привілеї.

Ця обставина справила величезний вплив на дальший розвиток подій, визначивши специфіку боснійської ситуації порівняно зі станом справ на інших балканських землях. У Боснії та Герцеговині вищі стани населення відокремилися від більшості простого люду, котрий залишився вірним православ'ю, й перетворилися на відданого провідника турецької політики. При цьому було збережено феодальну організацію економічного та суспільно-політичного життя, що існувала до появи османів.

Поступово боснійські "беги" та "аги", зважаючи на віддаленість краю від імперського центру, домоглися високого ступеня самостійності, що, крім іншого, призвело до посилення експлуатації населення, яке мусило віддавати панові значно більшу частину виробленого продукту, аніж в інших частинах Оттоманської Порти (третину замість десятини).

Процес ісламізації згодом охопив й інші верстви населення Боснії та Герцеговини. Основною рушійною силою цього процесу було прагнення якнайкраще пристосуватися до нових умов життя; мотиви здебільшого мали суто побутовий характер.

Боснія та Герцеговина, таким чином, від XVI ст. перетворилися не тільки на міжцивілізаційне прикордоння та об'єкт політичних інтересів кількох європейських держав (Австрія, Італія, Росія), а й на територію, всередині якої сформувалося оригінальне й неповторне поєднання етнічного та релігійного принципів.

З погляду адміністративного управління Боснія також мала певну специфіку: містами та окремими районами краю керували "капітани", влада яких передавалася у спадок, протягом тривалого періоду залишаючись у представників одних і тих самих родів. У місті Травник містилася резиденція великого візира, котрий вважався верховним правителем провінції й головним провідником волі султана. У місті Сараєво розташовувався турецький гарнізон.

В міру того, як Османська імперія занепадала, водночас втрачаючи змогу впливати на розвиток ситуації у віддалених районах, роль візира ставала все менш і менш вагомою. Наприкінці XVIII ст. боснійські беги почали демонструвати відкриту непокору центральній владі, почуваючись практично незалежними від Порти.

У 1831 р. спалахнуло повстання боснійських феодалів проти султана. Повстанці, очолювані капітаном Хусейном, здобули кілька перемог і розширили зону своїх дій на значну частину території краю. Незабаром, щоправда, османи придушили це повстання, однак сепаратистські виступи боснійських феодалів відтоді вже не припинялися.

Останньою вдалою спробою здолати сепаратизм стала каральна експедиція османів під проводом Омер-паші Латаса в 1851р., внаслідок якої значну частину боснійських бегів стратили, авторитет же султанської влади значно зріс. Здобувши воєнну перемогу, турки запровадили в Боснії дещо видозмінений режим управління, головне завдання якого полягало в посиленні ролі центру й обмеженні прав і свобод місцевих феодалів. На ключові адміністративні посади, зокрема, почали призначати не корінних боснійців, а етнічних турків, більшість з яких приїздила зі Стамбула та інших частин Османської імперії.

Протягом другої половини 50-х і особливо активно в 60-- 70-ті роки XIX ст. ситуація в Боснії та Герцеговині загострюється. Суперечності соціального та економічного характеру доповнювало й посилювало зростання сепаратистських настроїв серед місцевих можновладців.

В умовах украй несприятливого для Османської імперії міжнародного становища та постійного тиску на неї провідних європейських держав вона була практично позбавлена можливості взяти ситуацію в Боснії під контроль, унаслідок чого в червні 1875р. вибухнуло повстання в Герцеговині. В серпні того ж року воно перекинулося на територію Боснії.

Повстання мало передусім антитурецький характер, а також виразну соціальну спрямованість. Важливою складовою повстання було протистояння християнства і ісламу: не випадково у Боснії повстанців очолили католицькі священики; закономірно й те, що значну підтримку повсталим надавав австрійський уряд.

Герцеговинське повстання стало визначною подією європейської історії. Воно тривало й протягом 1876 р., привернувши до себе увагу майже всіх європейських країн. Спочатку Сербія і Чорногорія, а згодом (у квітні 1877 р.) і Росія вступили у війну проти Туреччини.

Згідно зі Сан-Стефанським мирним договором Боснія та Герцеговина мали дістати самоврядний статус, а губернатором провінції мав призначатися тільки представник християнського світу, що фактично означало продовження руху в напрямі ослаблення зв'язків провінції з центральною владою в Стамбулі. Проте до практичної реалізації цього плану справа не дійшла, що пояснюється передусім впливом на ситуацію в Боснії та навколо неї міжнародного чинника, а також різноспрямованістю й суперечливістю цього впливу: в той час остаточно викристалізовується й оформлюється різниця в поглядах на розв'язання "східного питання" між Західною Європою і Росією. Провідну роль у житті Боснії та Герцеговини стала відігравати

Австро-Угорщина. Інші західноєвропейські держави визнали її претензії на роль визволительки балканських слов'ян з-під османської зверхності.

12.2 Боснія та Герцоговина після Берлінського конгресу

На Берлінському конгресі (1878) Австро-Угорщина дістала право ввести на територію Боснії та Герцеговини свої війська з метою відновлення порядку й встановлення нової системи управління. Відень у цьому активно підтримували Німеччина та Великобританія, які не були заінтересовані в посиленні позицій Росії в регіоні. Вони наперед погоджувалися на те, що австрійці в перспективі продовжать свою експансію далі на південний схід -- у напрямі Косово, Метохії, Старої Сербії та Македонії.

Австро-Угорщина таким чином перетворювалася на головну силу в розв 'язанні "східного питання ", а Боснія та Герцеговина -- на вамсливий плацдарм у просуванні австрійців углиб європейських провінцій Туреччини. Доля Боснії на певний час опинилася в зоні інтересів Відня й потрапила у пряму залежність від протистояння Австро-Угорщини, з одного боку -- з Портою, а з іншого -- з Росією. Ще одним наслідком посилення позицій Австро-Угорщини на Балканах стало виведення Боснії та Герцеговини за рамки планів Белграда, спрямованих на об'єднання сербських історичних теренів у складі однієї держави.

17 липня 1878 р. австрійські війська перетнули кордон Османської імперії і вступили на територію Боснії та Герцеговини, зустрівши при цьому відчайдушний опір як місцевих мусульман, так і православного населення краю, яке вбачало в австрійцях ще небезпечнішого іноземного загарбника, ніж турки.

Католицьке населення Боснії та Герцеговини, навпаки, вітало прихід нової влади. На відміну від інших районів краю, де для придушення опору довелося підтягувати великі резервні підрозділи, Герцеговину, де католики становили більшість населення, без жодних ускладнень зайняв не дуже численний загін австрійської армії на чолі з генералом Йовановичем.

Австро-Угорщина не приховувала своїх намірів щодо Боснії та Герцеговини. Вже у 1879 р. рейхсрат висловився за остаточне приєднання тимчасово окупованих територій, незважаючи навіть на те, що Порта формально зберігала свій суверенітет над Боснією, а рішення щодо зміни статусу провінції могли прийняти тільки великі держави, які підписували Берлінський договір.

Після тимчасової окупації Боснії австрійськими військами на території краю було запроваджено режим особливого управління; верховним правителем став спеціальний імператорський намісник, у руках якого зосереджувалася як військова, так і цивільна влада.

У 1882 р. цивільне управління було відокремлене від військового, а на посаду намісника призначено барона В. Калая, з ім'ям якого пов'язують активізацію кампанії, спрямованої на втілення в життя проекту створення так званих "австро-угорських" Балкан. У межах цього проекту передбачалося формування окремої "боснійської нації" та культивування духу "боснійства" як політичної та національної ідеології; дальше зближення місцевих мусульман і католиків й, водночас, поглиблення суперечностей між мусульманами та православними; навернення мусульман у католицизм; колонізація Боснії німцями та представниками інших католицьких народів тощо.

Наступним кроком у цьому напрямі стала анексія Боснії та Герцеговини, здійснена Австро-Угорщиною в 1908р. всупереч міжнародним правилам і нормам, що регламентували статус цієї турецької провінції. Світ і Європа прискорено рухалися до Першої світової війни, суперечності між великими державами накопичувалися й загострювалися, Балканський півострів у цілому й Боснія зокрема посідали в системі цих суперечностей важливе місце. Анексія фактично започаткувала практичну підготовку до майбутньої війни. При цьому внутрішньополітична ситуація в самій Боснії стала вкрай вибухонебезпечною.

Загальна ситуація в провінції залишалася дуже напруженою. Соціально-економічні проблеми, пов'язані з низьким рівнем життя, безробіттям та іншими проблемами, зумовленими недостатнім економічним потенціалом краю, посилювались і загострювались унаслідок дії національних та релігійних чинників, що сприяли взаємній ізоляції різних груп місцевої людності, загостренню стосунків між ними.

У Боснії та Герцеговині дедалі більшу підтримку дістають політичні партії та організації, які закликають до боротьби проти австрійської окупації. Особливе місце серед них посідала "Молода Боснія", революційно-націоналістична група молоді, яка перебувала під впливом соціалістичних ідей. З її лав вийшов Гаврило Принцип, котрий здійснив замах на австрійського ерцгерцога Фердинанда влітку 1914 р.

Події Першої світової війни докорінно змінили основний напрям історичного розвитку Боснії та Герцеговини -- провінція ввійшла до складу новоствореного Королівства сербів, хорватів, словенців (1918), що значною мірою змінило всі основні чинники та обставини внутрішнього життя.

13. Хорвати та словенці у складі Габсбурзької монархії (ХІХ-початок XX ст.)

13.1 Хорвати та словенці на початку XIX ст.

Хорвати зустріли XIX ст., як і попереднє, у стані територіальної та суспіль-но-політичної роз'єднаності. Загроза втрати національної самобутності залишалася цілком реальною. Рівень розвитку культури був відносно невисокий. З 800 тис. жителів тільки близько 20 тис. належали до дворянства та духовенства, а більшість населення складали феодально залежні селяни (кріпацтво в Хорватії та Словенії скасували в 1848 р.).

Становище простого народу було дуже тяжким, рівень матеріального забезпечення низьким. Ще у 1845 р. француз І. Деспре, який подорожував по Хорватії, у своїх дорожніх нарисах розповідав про вбогі хатинки без димарів, про напіводягнених або й зовсім голих дітей та жінок, про чоловіків, одягнених у якесь лахміття. При цьому представники панівної верстви мешкали в розкішних палацах, а вдягалися за останньою модою паризьких та віденських салонів.

У Європі носієм передових ідей та рухів виступала в цю добу буржуазія, однак на хорватських та словенських землях її ще просто не існувало, отже нікому було взяти на себе цю місію.

На початку XIX ст. у головному центрі Хорватії -- Загребі -- налічувалося всього 10 тис. жителів. Значну частину міського населення складали іноземці. У Загребі цілі вулиці заселяли італійці, угорці. Все це негативно позначалося на суспільно-політичному, економічному та культурному розвитку країни.

У 1809 р. частина Хорватії і Славонії до річки Сави та вся Далмація ввійшли до складу Іллірійських провінцій наполеонівської Франції, проте їхнє перебування в новій державі, хоча й надало їм можливість перепочити від тиску австрійської бюрократичної машини, тривало недовго. Після Віденського конгресу 1814-1815 рр. землі, загарбані французами, повернуто Габсбургам, які до того ж розширили свої володіння в Далмації за рахунок колишніх венеційських територій; під зверхність Відня потрапив і Дубровник.

Таким чином, у середині другого десятиріччя XIX ст. всі хорватські області опинилися в складі Австрії, хоча частина з них при цьому була визнана землями Угорської корони. Незважаючи на те, що всередині імперії Габсбургів ці області, як і раніше, поділялись адміністративними кордонами, їхнє об'єднання мало позитивне значення, оскільки давало можливість забезпечити приблизно однаковий за змістом, формою і темпами політичний та економічний розвиток.

Протягом 20--40-х років хорвати й словенці відчули на собі всю силу реакції, що запанувала в Австрії після перемоги над Наполеоном. Для хорватів ситуація ускладнювалася ще й тим, що черговий наступ на їхні національні права розпочали мадяри. Мадярський націоналізм у цей період процвітав і у своїй боротьбі проти австрійського централізму угорці використовували всі можливі способи, в тому числі й допомогу хорватів, яких вони прагнули звільнити з-під австрійського впливу й цілком підпорядкувати собі.

У 1823 р. угорська влада запровадила обов'язкове вивчення мадярської мови в усіх закладах освіти на території Корони Св. Стефана. Знання угорської мови відкривало шлях до кар'єри. Це спричинило гостре невдоволення національно свідомої частини хорватської політичної еліти та основної маси населення. Не припинялася кампанія, спрямована на запровадження в Хорватії, Славонії та Далмації угорської мови як службової. На хорватських землях відтепер ані вчитель, ані чиновник не міг здобути жодної посади, якщо не володів угорською мовою.

За таких умов у хорватів розгортається рух національного відродження, вершиною якого став "ілліризм ".

Алгоритм народження рухів національного відродження у різних європейських народів є однаковим, і хорвати, хоч і з деяким запізненням та певною національною специфікою, повторили приблизно той самий шлях, яким рухалися французи, німці, італійці, чехи, поляки, угорці. Національне відродження в Хорватії розвивалося за схемою, притаманною майже всім західно- і центральноєвропейським народам, але мало при цьому певні етнічні особливості й джерела. Серед них -- власна культурна традиція, у ході розвитку якої було закладено підвалини хорватського духовного життя; діяльність хорватських політиків та громадських діячів, спрямована на захист хорватського національного буття від загрози мадяризації; діяльність хорватських просвітників; народна поезія та усна народна творчість у цілому.

Національне відродження у хорватів перейшло у практичну площину в 30-ті роки XIX ст., коли до активної діяльності прилучилося нове покоління, представники якого народилися в основному близько 1810 р. й переважно походили зі збіднілих дворян, селян і міщан.

У 1830 р. побачила світ книжка головного натхненника й лідера ілліризму Людевіта Гая (1809--1872), присвячена основам "хорватсько-слов'янського" правопису. В 1832 р. з'явилася низка публікацій різних авторів (Я. Драшковича, І. Дер-коса, Д. Раковца та ін.), які продемонстрували наявність у Хорватії всіх об'єктивних і суб'єктивних чинників, необхідних для розгортання нового руху.

Організований і до певної міри структурований рух ілліризму розпочався у 1835--1836 рр. Саме в цей час почала виходити перша газета хорватською мовою -- "Даниця хорватська, сла-вонська і далматинська"; з'явилося "Звернення до читачів" Л. Гая, в якому формулювались ідеї руху; виникла й закріпилася назва руху -- "ілліризм"; активно поширювалась ідея загальнослов'янської та південнослов'янської єдності тощо. У тогочасній Хорватії все це нагадувало справжню революцію.

Конкретні історичні умови вимагали від прихильників ілліризму змагатися передусім у царині культури. Проте, незважаючи на численні публічні декларації іллірійців, де підкреслювалася саме духовна складова нового суспільного руху, ілліризм від своїх перших кроків мав виразно політичний характер.

Спочатку ілліризм являв собою суто літературний рух, спрямований на захист і відродження хорватської мови та культури шляхом її інтеграції з мовами та культурами інших південних слов'ян. З перебігом часу всередині ілліризму виникла окрема течія, представники якої вбачали в боротьбі за мову та літературу лише засіб для досягнення важливішої мети -- успіху в політичному протистоянні з прибічниками мадяризації.

До ілліризму дуже швидко приєдналася більшість усіх прогресивних, національно свідомих сил Хорватії. Соціально-віковий склад учасників руху був далеко не однорідним, хоча його основу становила молодь, яка належала до різночинної інтелігенції, збіднілих дворянських родів, чиновництва, офіцерства й навіть селянства. На чільні позиції разом з Л. Гаєм висунувся представник "старої" генерації хорватських громадських і літературних діячів -- граф Янко Драшкович (1770-- 1856), котрий на той час мав багатий досвід політичної боротьби. Глліризм поширився в усіх хорватських областях і проник до Сербії, а також до словенців -- у Штірію і Каринтію -- та угорців.

Відчувши небезпеку, правлячий режим взявся до утисків ілліризму й активістів руху. В 1843 р. заборонено використання терміна "ілліризм". Цензура з кожним днем усе жорсткіше ставилася до "іллірійських" видань, число за числом заарештовуючи "Даницю" та книжкові публікації. 29 липня 1845 р. на площі Св. Марка у Загребі розстріляно мирну демонстрацію. Тоді загинуло 13 і було тяжко поранено близько 30 осіб.

Попри репресії, що їх чинили органи державної влади, та взаємні непорозуміння всередині руху, ілліризм не втратив динаміки розвитку й проіснував до революції 1848 р., яка принесла хорватам ліквідацію феодальних відносин і певну демократизацію суспільно-політичного життя.

23 березня 1848 р. баном Хорватії проголошено Йосифа Єлачича, який відіграв значну роль в історії свого народу. Єлачич зібрав у Загребі Сабор, що ухвалив низку важливих рішень. Основним із них була вимога об'єднання під єдиною владою всіх хорватських земель. Рішення Сабора фактично являли собою програму буржуазно-демократичної революції.