Огляд історії України

Роман Мстиславович об'єднав два князівства - Галицьке і Волинське, утворивши Галицько-волинську державу. У внутрішній політиці Роман зосередив увагу на зміцнення княжої влади. Найбільшу славу Романові принесли його успіхи в зовнішній політиці. В 1203 р. він завдає поразки своїм суперникам із Суздаля й оволодіває Києвом. Відтак під владу одного князя потрапили всі, за винятком Чернігівського, українські князівства: Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське.

Щоб захистити українські князівства, Роман провів ряд нечувано успішних походів на половців. Разом із тим він заглибився далеко на північ у польські та литовські землі. Влітку 1205р. Роман Мстиславич розпочав військовий похід на Польщу. Метою виступу стало намагання князя припинити напади польських князів на галицькі землі, зміцнити західні кордони Галицько-волинської держави. Вирішальна битва відбулася в червні 1205 р. під Завихвостом (тепер Люблінське воєводство, Польща). Під час запеклого бою з ворожими загонами Роман Мстиславич загинув.

Після смерті князя Романа Мстиславича розгорілися чвари між князями, боярські інтриги, посилилось чужоземне втручання. У 1205р. князями стали малолітні сини Романа: галицький Данило (1201-1264) і волинський Василько (1199-1271), а регентом при них була мати. Кілька років князі поневірялися за кордоном, поки підросли й почали боротьбу за престол. Боярська опозиція зазнала поразки. Старшим князем був Данило, прозваний Галицьким, його соратником і помічником усі роки залишався Василько.

Сусідні державі намагалися підкорити і поділити між собою галицько-волинські землі. 24 роки велася боротьба за незалежність. У 1214р. Галичину окупувало угорське військо, а Польща загарбала Перемишль, Берестейщину і північно-західну частину Волині. У березні 1221 р. об'єднані сили волинського князя Данила Романовича Галицького, Мстислава Удатного і повсталих городян розбили під Галичем угорські війська.

Лише у 1238р. Данило зміг повернути собі Галич і частину Галичини. Наступного року Данило здобув Київ і послав свого тисяцького Дмитра захищати місто від монголо-татар. Тільки у 1245р., після рішучої перемоги у битві під Ярославом, він остаточно підкорив собі всю Галичину.

У внутрішній політиці Данило прагнув забезпечити собі підтримку селян та міщан. Він укріпив багато існуючих міст, а також заснував нові, в тому числі в 1256 р. Львів, дбав про розвиток зовнішньої і внутрішньої торгівлі. З цією метою Данило запрошував ремісників та купців із Німеччини, Польщі, Русі.

У 1241 р. монголо-татари пройшли Галичиною та Волинню. Данило не дав знищити своєї держави татарам: здобув мир, підготував свою країну до відсічі орди. Супроти наступу Азії ввійшов у зв'язки з Західною Європою. Данило звернувся до папи Інокентія IV з проханням допомогти зібрати рицарів на хрестовий похід проти монголо-татар. За це він погоджувався на перехід своїх володінь під церковну юрисдикцію Риму. Встановив дружні стосунки з Польщею та Угорщиною. У 1253 р. посланець папи коронував Данила як короля.

Вдалим були походи Данила проти німецьких рицарів (1238 р.) та в Люблінську землю (1243-44 рр.). У 1245р. об'єднані дружини Романовичів завдали поразки під Ярославом військам угорських та польських загарбників.

Король Данило проявив себе як здібний державний діяч. Реформував військо та державний апарат Галицько-волинської держави, приборкав бунтівне галицьке боярство. Помер у 1264 р.

Після смерті Данила Романовича галицькі та волинські землі формально залишились однією державою, але всередині її відбулося суперництво між Волинню, яку очолював Василько Романович, та Галичиною, де княжив Лев Данилович (1264-1301 рр.).

Лев Данилович брав участь у походах проти Польщі, прагнув розширити землю своєї держави. Від Угорщини він дістав частину українського Закарпаття.

На початку XIV ст. єдність Галицько-волинської держави відновлюється. В цей час тут правив син Лева Даниловича, король Юрій І, головним здобутком якого було утворення в 1303 р. окремої Галицької церковної митрополії. Після смерті Юрія І Галицько-волинська держава перейшла до його синів Андрія Юрієвича і Лева Юрієвича, які проводили активну зовнішню політику, виступаючи проти татар.

Останнім галицько-волинським князем був Юрій II (Болеслав) (1323-1340). Він продовжував політику своїх попередників. Зумів врегулювати відносини із Золотою Ордою, Литвою, Тевтонським орденом. Однак, напруженими залишалися стосунки з Польщею та Угорщиною, які стали готувати спільний наступ на Галицько-волинську державу. У внутрішній політиці Юрій II сприяв розвитку міст, надаючи їм магдебурзьке право, прагнув обмежити владу боярської верхівки. Ці заходи князя викликали незадоволення його політикою і у квітні 1340р. його було отруєно у Володимирі Волинському. Після смерті останнього галицько-волинського князя ці землі були захоплені протягом 1340-1387 рр'. і поділені між Польщею, Литвою, Угорщи-' ною та Молдавським князівствами.

11. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ ПІД ВЛАДОЮ ЛИТВИ ТА ПОЛЬЩІ. КРЕВСЬКА ТА ЛЮБЛІНСЬКА УНІЇ (ПОЧ. ХІУ -1 ПОЛ. ХУІ СТ.СТ.)

Після смерті у 1340 році Юрія II Болеслава - останнього представника династії Романовичів - розпочалася довголітня війна сусідніх держав за землі Галицько-волинського князівства.

У 1340 році польський король Казимир III здійснив похід на Галичину, захопив Львів і пограбував князівську казну. Однак, зустрівши опір, змушений був відступити. Правителем Галичини став боярин Дмитро Детько. Волинь визнала владу зятя Юрія II - князя литовського походження Любарта, який прийняв мову, релігію і звичаї місцевого населення.

У 1349 р. (після смерті Д. Детька) Польща знову захопила Галичину і Хо-лмщину. У 70-х роках ці землі були під владою Угорщини, а у 1387 р. їх остаточно загарбала Польща. Тут запанував важкий соціальний і національний гніт. Міста заселяли польськими і німецькими колоністами.

Раніше, впродовж XI - першої чверті XIV ст. землі Закарпаття захопила Угорщина. Ці території колонізовувалися волохами, німцями, словаками, угорцями Місцеве українське населення було закріпачене, позбавлене будь-яких політичних прав і свобод. Зберегти національну самобутність йому значною мірою вдалося завдяки релігії. В ці часи тут існувала власна православна церковна організація з центром у Мукачеві.

Після монголо-татарської навали зв'язки Буковини з Галицько-Волинсь-кими землями послабились. Це привело до утворення тут на початку XIV ст. окремої Шипинської землі, Яка визнавала зверхність золотоординських ханів. У 40-50 рр. XIV ст. буковинські землі перебували під владою Угорщини.

У 60-х рр. XIV ст. після утворення незалежного князівства Молдови, Буковина увійшла до його складу, в якому перебувала до 1774 р. У 1514 р. Молдова потрапила у васальну залежність від Османської імперії. Таким чином буковинські землі зазнавали подвійного гніту.

Давні слов'янські землі Північного Причорномор'я і Приазов'я потрапили до складу Золотої Орди, а після її розвалу в XV ст. опинились під владою татарської держави - Кримського ханства. Крим визнав протекторат Туреччини.

Великий князь литовський Ольгерд у 1350-х роках захопив Чернігівщину. Згодом, використавши міжусобну боротьбу в Золотій Орді, він витіснив татар з Київщини, Переяславщини і Поділля. Ці землі у 60-х роках XIV ст. перейшли під владу литовських князів, зберігаючи певну автономію. Литва перетворилася на багатонаціональну державу, де переважало слов'янське (українське і білоруське) населення з традиційною культурою і правом. Руська мова визнавалась у Литві державною, православна церква залишалась панівною в духовному житті. Тому литовсько-руське князівство виступає як литовсько-українсько-білоруська держава. Литовсько-руське князівство постійно ворогувало з Московським за Чернігово-Сіверські землі, і тому було змушене шукати підтримку в Польщі. У 1385 р. Великий князь литовський Ягайло одружився з польською королевою Ядвігою. Між Польщею і Литвою була укладена Кревська унія (союз). Вона стала початком об'єднання Литви і Польщі в одну державу.

У 1413р. між Литвою і Польщею підписано Городельську унію. На Ли-товсько-Руську державу поширились обмеження, які діяли в Польщі щодо прав православних. Лише католики мали право брати участь у великокняжій раді. В Луцьку та Кам'янці-Подільському засновано католицькі єпископські кафедри. Політика зближення з Польщею і обмеження прав місцевої верхівки наштовхнулась на опір частини литовських князів. Великі князі литовські Ві-товт (1392-1430-) і Свидригайло (1430-1432), спираючись на православну шляхту, протистояли польським впливам. Однак, після смерті Свидригайла у 1452р. була ліквідована автономія Волинського князівства, а у 1471 р. - Київського. Це викликало обурення православної шляхти. У 1481 р. українські і білоруські князі литовського походження на чолі з Федором Більським Організували змову з метою захоплення влади у Литві. Змову було розкрито, кількох знатних учасників страчено. Ф. Більський утік до Москви.

Після невдалої змови у 1480-1490 рр. прикордонні з Росією князі Одоєв-ькі, Трубчевські, Стародубські, Рильські, а згодом Чернігівські та Новгород-Сіверські перейшли із своїми наділами під владу Москви. Литовський уряд розпочав війну з Москвою. Проте, антилитовське повстання у 1508 р. під керівництвом українського князя Михайла Глинського, яке охопило північну Україну і Білорусію, змусило Литву укласти мир із Москвою і погодитись з втратою прикордонних земель. Князі Глинські також перейшли до Москви.

12. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В ХІУ - 1 НОЛ. ХУІ СТ.СТ. ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ, РОЗВИТОК МІСТ, РЕМЕСЛА, ТОРГІВЛІ, ЯРМАРКИ

13. ВИНИКНЕННЯ КОЗАЦТВА В УКРАЇНІ. ЗАПОРОЗЬКА СІЧ: СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ УСТРІЙ ТА АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ ПОДІЛ, ВІЙСЬКОВЕ, ГОСПОДАРСЬКЕ.ТА ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ (ХУІ - ПЕРША ПОЛОВИНА ХУП СТ.)

Козацтво на українських землях - це суто народне явище. Воно виникло і сформувалось у другій половині XV - XVI ст. як протест .народу України проти все зростаючого соціального, національного та релігійного гніту.

Початок XV ст. Важкі часи настали для України. З усіх боків її рвали на частини польські, литовські, угорські пани. Лилася українська кров від рук татар і турків, які зробили українські землі об'єктом грабіжницьких нападів.

І тоді наш волелюбний, багатостраждальний народ створив для захисту своєї Вітчизни власні збройні сили - козацтво.

Одні вчені робили з них розбійників, інші занадто ідеалізували. Об'єктивною є оцінка М. Грушевського: «Козацтво в Україні набуло широкого розвитку і, склавшись зрештою у певний суспільний клас..., з побутового явища, по суті руйнівного, навіть антикультурного, стало представником національних інтересів свого народу і взяло на себе державне будівництво України...».

Малозаселені простори південно-східних частин України межували з землями, де кочували татарські орди, систематично спустошуючи наші краї. Саме сюди, на територію південної Київщини (район Черкас і Канева) та Брацлавщини (Південне Побужжя) тікали з далекої Галичини, Волині та Поділля від утисків панів і шляхти, ксьондзів і орендарів селяни й міська біднота.

На думку Д. Яворницького, першопричиною утворення козацтва були «ухідництво» (промисли), «добичництво» (походи на татарські поселення).

Справді, тут поєднуються, з одного боку, боротьба між осідлим людом і кочівниками, посилювана затятим протистоянням християнства та ісламу, і, з другого боку, освоєння нових земель. Козаки бралися за плуга, полювали на диких звірів, вирощували худобу, ремісникували, засновували нові І поселення і відроджували старі, зруйновані загарбниками.' А в міру вдосконалення своєї військової майстерності та організації, виражаючи волю народу, ставали захисниками України від національно-релігійного та суспільно-економічного гноблення польської шляхтн,

14. ТАТАРСЬКО-ТУРЕЦЬКА ЕКСПАНСІЯ В УКРАЇНІ. БИТВА ПІД ХОТИНОМ. П.САГАЙДАЧНИЙ. ПОКОЗАЧЕННЯ УКРАЇНИ

Успіхи козацьких походів як на північ, так і на південь сприяли поширенню козаччини на волості.

Часто "непослушні" селяни і міщани, взявши участь у тому чи іншому поході, називали себе козаками й відмовлялися коритися польській адміністрації, обираючи собі старшину на козацький лад. У 1616 р. в Корсуні на 1500 міщан припадало 1300 "непослушних", у Канові з 2260 чоловік міщанами визнавали себе тільки 960. Таке становище тривожило польський уряд, а місцеві старости скаржилися, що козаки "державу другу в державі заводять". Протягом усього початку XVII ст. в Україну одна за одною відряджалися королівські комісії. Останні ж козацькі походи на Крим і Туреччину вже безпосередньо загрожували війною Польщі, яка після закінчення московських експедицій зовсім не мала грошей для війська. Тому старий гетьман Жолкевський вирушив з військом в Україну, щоб підписати з козаками угоду. Формальну згоду козаків виконати вимоги польського уряду про демобілізацію козацького війська підписав від імені козаків у Старій Ольшаниці над Россю гетьман Сагайдачний.

Петро Конашевич-Сагайдачний (бл. 1570-1622 рр.) був найвидатнішим козацьким ватажком до Хмельницького й одним з найталановитіших українських дипломатів, полководців і державних діячів усіх часів. Народився він у с. Кульчиці на Львівщині, навчався в Острозі, а потім подався на Запоріжжя, де брав участь у походах на Молдавію й Лівонію. Особливої слави здобув морськими походами, зокрема на Кафу 1616 р. З 1616 р. й до кінця життя він був гетьманом Війська Запорізького, і під його керівництвом козацтво перетворилося на окремий стан, його збройні сили були реформовані в регулярну армію з суворою дисципліною.

Щодо польського уряду Сагайдачний виявив себе чудовим дипломатом: як і його попередник Самійло Кішка, він вміло використовував потребу поляків у потужному козацькому військові для запевнення самостійності Війська Запорізького, яке в його часи, попри встановлені кількатисячні реєстри, мало кільканадцять тисяч, а при потребі сягало сорока. Найбільшою заслугою Сагайдачного було те, що він зумів поєднати інтереси двох найактивніших частин українського громадянства - козацтва й міщансько-духовної інтелігенції. Виявом цього стало, наприклад, вписання гетьмана з усім Військом Запорізьким до Київського братства і постійна опіка його над цим культурним і духовним центром України.

Завдяки гетьманові 1620 р. відбулося й висвячення нових православних ієрархів. Його стараннями козаччина вперше включилася в загальнонаціональні справи, а міщани й духовенство вперше відчули підтримку великої збройної сили, що допомогло їм здобути більшої певності й сміливості у своїх планах і діях.

Погоджуючись на вимогу польського уряду скоротити козацьке військо, Сагайдачний розумів, що це тимчасове явище і небавом сам польський уряд проситиме козацької допомоги. І справді, вже 1618 р. королевич Владислав, який спробував здобути московську корону, опинився під Москвою у скрутному становищі й потребував негайної допомоги, надати яку могли тільки козаки. Сагайдачний з 20-тисячним козацьким військом вирушив у похід, пройшов аж до Москви, здобувши по дорозі Путивль, Єлець, Лівни, й визволив королевича зі скрути. Але штурм Москви польсько-козацькими силами не приніс успіху, й наприкінці 1618 р. Польща й Москва уклали Деулінське перемир'я, за яким до Польщі відійшли Сіверщина й Смоленщина.

Однак незважаючи на неоціненну роль козаків в останній кампанії, польський уряд змусив їх скоротити реєстр з 10600 до 3000 чоловік і зобов'язав не виходити в Чорне море. Козацьку старшину відтепер мав призначати король. Невдоволені усім цим козаки скинули 1620 р. Сагайдачного з гетьманства й на його місце обрали Яцька Бородавку.

Але вже влітку 1620 р., після розгрому польського війська під Цецорою, в похід на Польщу зібрався сам турецький султан. Сейм терміново прийняв ухвалу взяти на державну службу 20 тисяч козаків й усіляко намагався схилити козаків до війни з турками. Аби домогтися в цій ситуації задоволення своїх вимог щодо затвердження нововисвячених єпископів, козаки відрядили до короля Сагайдачного й Курцевича, а самі почали готуватися до походу. Тим часом їхнє військо на чолі з Бородавкою вирушило в Молдавію. Сагайдачний, якому король на словах пообіцяв задовольнити вимоги українців, поквапився під Хотин, де наприкінці серпня зосередилися дві армії - турецька, що налічувала близько ста тисяч регулярного війська й кількадесят тисяч озброєної челяді, і польська, чисельність якої не перевищувала 30 тисяч. Козацьке військо, якого було близько 40 тисяч, пустошило околиці Сорок, очікуючи подальших наказів. Марш через Молдавію проходив у безупинних боях з турками й татарами, які намагалися не допустити з'єднання козаків з польським військом, і козаки зазнали в ньому значних втрат. Сагайдачний, який не застав козаків під Хотином, вирушив їм назустріч і мало не потрапив поранений у турецький полон, але прорвався до козаків під Могилів. Терміново скликана рада скинула Бородавку з гетьманства (його засудили на смерть за невдале керівництво молдавським походом) і знову обрала гетьманом Сагайдачного.

Щойно козаки прибули під Хотин 1 вересня, як наступного ранку з'явилися турки й відразу вдарили на козацький табір, сподіваючись, що козаки ще не встигли як слід укріпитися. Але перший штурм було відбито. В наступні дні турецька армія безперервно атакувала козаків. Як свідчать учасники битви, турецький султан заявив при цьому: "Не їстиму й не спатиму, доки ви мені того пса сивого, Сагайдачного, не приведете". Після третього турецького штурму козаки при підтримці поляків самі перейшли до атаки, знищили частину турецьких гармат і вдерлися в турецький табір. Та захопившись здобиччю, вони забули про турків, які, зібравши свіжі сили, вибили козаків зі своїх позицій.

15. УЧАСТЬ КОЗАЦТВА В АНТИФЕОДАЛЬНИХ ТА АНТИПОЛЬСЬКИХ ПОВСТАННЯХ КІНЦЯ ХУІ - 1 ПОЛ. ХУП СТ.СТ..

Поразка повстань кінця XVI ст. на якийсь час призвела до розколу козацтва на дві течії: радикальну, що складалася з незаможного козацтва, вчорашніх селян, ремісників, степових здобичників, і помірковану, до якої належали заможні, статечні городові козаки, які мирним шляхом хотіли розширити свої права й привілеї в Польській державі. Першу течію після повстання очолили Підвисоцький і Кремпський, згодом Федір Полоус, другою керували Криштоф Нечковський, Тихон Полоус. Суперечності між цими течіями часом загострювалися до краю, але частіше вони діяли скоординовано, особливо у вирішальні моменти. До цього змушували козаків зовнішні обставини: на початку XVII ст. Польща вступила в період безупинних воєн і раз у раз мусила звертатися по допомогу до козаків. Ці умови вдало використали тодішні козацькі політики, найкращим серед яких був гетьман Самійло Кішка (1600-1602).

Власне Кішка зумів об'єднати обидві течії козацтва, переконати його взяти участь у численних воєнних кампаніях Польщі. В 1600 р. чотири тисячі козаків вирушили до коронного гетьмана Замойського у Волощину, допомогли розбити волоського господаря Могилу. За участь у польсько-шведській війні в Лівонії Кішка домігся від польського уряду на сеймі 1601 р. скасування баніції (вигнання) для учасників Лівонського походу. Загалом похід був сповнений злигоднів, козаки зазнали в ньому значних втрат. Під Феліном 1602 р. загинув і С. Кішка, отож, в Україну військо поверталося вже під проводом Гаврила Крутневича, а скасування баніції військо сприйняло як повну амністію.

Уже навесні 1602 р. козаки спрямували свою енергію на південь. На ЗО чайках і кількох трофейних галерах вони розгромили під Кілісю турецький флот і в майбутньому майже щороку успішно воювали проти турків і татар. Та основна увага козацтва з 1604 р. протягом десятиліття була звернена на Московію, яка вступила у період так званої смути.

Наслідком складних внутрішніх процесів і потрясінь, які відбувались у Московській державі, стала поява в Польщі претендента на царський престол Лжедмитрія І. Цей високоосвічений слуга Вишневеньких намагався використати прагнення московських бояр позбутися парвеню Годунова у своїх цілях. За мовчазною згодою польського уряду і за активної участі багатьох польських і українських магнатів він зібрав з добровольців досить значне військо й рушив через Україну на Москву. До нього приєдналося 12 тисяч запорожців. 1605 р. Лжедмитрій здобув Москву, але це був лише початок страшенних лих, які пізніше продовжили польська та шведська інтервенції. Для козаків Московщина стала мовби другим Диким полем, де вони з року в рік шукали здобичі й поживи. За таких сприятливих умов кількість козаків зростала дуже швидко. У польському війську під Смоленськом 1609 р. було ЗО тисяч козаків і майже стільки ж діяло на Сіверщині та в інших місцях.

Одночасно козаки діяли і на півдні.

16. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РЕЧІ ПОСПОЛИТОЇ. ПЕРЕХІД ДО ПАНЩИННО-ФІЛЬВАРКОВОГО ГОСПОДАРСТВА (ХІУ-ХУІ СТ.СТ.)

За підрахунками вчених, лише на Волині наприкінці XVI - на початку XVII ст. проживало понад 600 тис. осіб. Ще більше їх було в Галичині. До 30-х років в XV ст. ці землі жили за руським (українським) правом, що базувалося на законах «Руської правди» і старовинних звичаях. Лише в середині XV ст. їм, корінним мешканцям, накинули коронні польські закони. На завойованих українських територіях поляки створили три воєводства: Руське, Подільське, Белзьке та окрему Холмську адміністративну одиницю. Ці воєводства отримали регіональні суди. Вся повнота влади опинилася в руках місцевої шляхти, а точніше - у законодавчих органах, так званих сеймах і сеймиках, участь у яких могли брати тільки дворянство і католицьке духовенство.

Українське боярство тоді було зрівняне в правах з польською шляхтою, тобто звільнене від усяких податків, крім кількатижневої щорічної військової служби у королівському ополченні. Ввійшовши в середовище обласканого королем панства, знать до середини XVII ст. в основному ополячилася. Лише дрібне боярство, «ходачкова» шляхта, яка найбільше збереглась у Руському воєводстві, не зрадила свого народу, його мови, віри, звичаїв, традицій.

Селянство складало основну масу населення західноукраїнського краю. Про його становище можна дізнатися з історичних документів, зокрема з так званих люстрацій. За князівської доби більше половини земельних угідь, у тому числі лісів, належало князю. Тепер же, після того, як їх завоювали чужинці, вони називалися королівщиною. Маєтками керували управителі від імені монарха Польщі. Для ревізії доходів щорічно або раз на кілька літ спеціальні комісії складали інвентарні книги, у які детально вносили дані про економічно-господарський стан того чи іншого маєтку, кількість людей, їх повинності, доходи «королівщини».

Отже, на підставі цих документів та інших правових актів можна відтворити правдиву картину з життя українського селянства XV - початку XVII ст. Сільські жителі в XV ст. ділилися на дві групи - тяглих (колишні закупи) та данників (смердів). Одні й другі, перетворені на кріпаків, не були власниками землі. Вони належали тільки шляхті, королю, знаті та церкві. Українським селянам надавали малими ділянками ріллю чи сіножаті в тимчасове користування, за які вони відробляли своїм інвентарем панщину, платили грошові чинші, сплачували десятки натуральних данин. На початку XV ст. (1435) селянину дозволялося залишити свого поміщика тільки після Різдвяних свят, а в 1505 р. повністю заборонили будь-які переходи. Для галицького землероба настала 450-літня кріпацька неволя. Шляхтич став для свого підлеглого єдиним суддею, паном його життя чи смерті.

У Галичині існували десятки сіл, які жили на німецькому і волоському правах, але до кінця XVI ст. і вони «зрівнялися» з панщинним польським законодавством. Як бачимо, в українській Київській чи Галицько-волинській державах не існувало кріпосницької неволі, її запровадили чужинці. Гноблення народних мас, тобто збільшення відробіткової ренти, зросло в XVI - на початку XVII ст. у зв'язку із попитом у Західній Європі на український хліб. Утворилася жорстока фільваркова система, що довела панщину до 6 днів на тиждень. Скарги селян до короля не доходили. А втім, шляхта повністю ігнорувала королівські циркуляри, що намагалися полегшити долю «посполитих» простих людей. У Речі Посполитій панувала анархія, її законів ніхто із «вдасть імущих» не виконував.

Селянські бунти або антикріпосницькі виступи нещадно придушували. Повстанців страчували, настромлюючи на гострі палі. Та все ж найвідважніші, непримиренні не корилися поневолювачам. Вони тікали з сім'ями на Схід, у «дике поле», згодом на Запорожжя, інші поповнювали ватаги карпатських опришків, які впродовж сотень літ мстили своїм кривдникам. Із західноукраїнських земель вийшли тисячі безстрашних воїнів, борців за волю України, серед яких гетьмани Северин Наливайко, Петро Конашевич-Сагайдачний, Марко Жмайло.

Крім галицьких земель, які поневолила Польща, до неї після Люблінської унії відійшли Брацлавське, Волинське, Київське воєводства, все Поділля, Лівобережжя і, нарешті, Сіверська земля з містом Черніговом. Вони поділялися на староства. Спочатку в Київщині, у Брацлавщині й на Волині зберігалися Литовський статут та урядова українська мова. Магнати та тисячі рядових шляхтичів захопили най-багатші у світі чорноземи. Ділили їх між собою не тільки польські, а й українські «короленята» (Острозькі, Заславські, Вишневецькі, Потоцькі, Чорторийські). Східноукраїнські землі за густотою населення різнилися між собою. Процвітаючими вважалися Волинь, Північна Київщина, менше заселене Південно-Східне Поділля і дуже спустошене Лівобережжя. На півдні найсильнішими містами були Канів і Черкаси. Переяславщина почала швидко відроджуватися з монгольської руїни у другій половині XV ст., але її процвітання тривало недовго. Спустошливі набіги кримських татар, починаючи з 1482 р., знову перетворили цей край на пустелю. Сіверщина менше терпіла від набігів кочівників. Ще коли вона була у Великому князівстві литовському, тут розвивалися сільське господарство, різні промисли. У кінці XVI ст. польська шляхта почала бурхливо колонізувати Східну Україну, в тому числі Лівобережжя, Середню Полтавщину, землі між Дніпром і Південним Бугом, Сіверщину. Хоча деякі польські історики твердять, що заселяли ці простори переважно мазури, факти засвідчують протилежне - Східну Україну колонізували селяни з Волині, Галичини, Холмщини та Поділля. Вслід за хліборобами приїжджали магнати і тисячі шляхетських наймитів. Утворювалися величезні латифундії, фактично незалежні від польської корони. Ці пани мали наймане військо, репресивний адміністративний апарат.

17. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ II ПОЛ. ХУІ - 1 ПОЛ. ХУП СТ.СТ. БЕРЕСТЕЙСЬКА ЦЕРКОВНА УНІЯ

Польська шляхта в Україні, зміцнюючи своє панування, вирішила привернути на свій бік православне духовенство. Відомо, що церква у середні віки відігравала вирішальну роль в ідеології, науці, культурі будь-якого народу. Польські королі, католицькі єпископи переконували православних ієрархів піти на злуку з Римом, визнати верховним керівником їхньої церкви папу Римського. Вчені, історики, богослови ось уже 400 років як розділилися на два табори - одні вважають прийняття Берестейської (Брестської) унії 1596 р. прогресивним явищем, інші критикують її як антиукраїнську акцію, а ініціаторів називають зрадниками свого народу. Оскільки проблема уніатства актуальна і нині, варто підкреслити, що дане питання слід розглядати зважено, без емоцій.

Ще у 1595 р. після довгих вагань єпископи Луцький Кирило Терлецький та Володимирський Іпатій Потій підписали в Римі акт унії. Згідно з документом уніатам (греко-католикам) гарантувалося повне збереження православної літургії, обрядів і звичаїв. Берестейська унія проголошена в 1596 р. Папа римський звернувся до короля Речі Посполитої, шляхти, католицьких ксьондзів з проханням припинити переслідування православних, зрівняти їх у правах із католиками. Але сподівання уніатських єпископів на припинення релігійного і національного переслідування українців у Польщі не здійснилося. Воно наростало ще з більшою силою і фанатизмом. Проти унії виступили відомі полемісти, зокрема зі своїми «посланіями» Іван Вишенський, запорозьке козацтво. Словом, Берестейська унія спричинилася до великого духовного розколу української нації.

До XV ст. православна церква у Великому князівстві литовському відігравала велику політичну роль. Її віросповідання прийняла литовська знать. Усе змінилося у XV ст. Під впливом Польщі великий князь, а з ним його оточення перейшли до католицизму. Православні вже не могли обіймати державні посади. Правителі грубо втручалися в церковні справи, свавільно призначаючи митрополита, єпископів, інших ієрархів. Світська влада повністю контролювала духовенство. Така практика призвела до того, що православними владиками ставали аморальні, злочинні, розпусні особи. Ще гірше діялося в низах. Місцева шляхта поводилась зі священиками, як із особистою власністю. Шляхтичі призначали парохів на свій розсуд, не питаючи дозволу митрополита чи єпископа. Панство присвоювало маєтки, власність монастирів чи окремих священослужителів. Порядні духовники втікали із своїх парафій, натомість туди направляли темних, часто неписьменних пройдисвітів. Занепад, деградація православ'я сталися внаслідок втрати українським народом державності.

У Польщі, навпаки, в XV-XVII ст. відчувалося культурне піднесення.

18. ПРИЧИНИ, ХАРАКТЕР ТА РУШІЙНІ СИЛИ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ ПІД ПРОВОДОМ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. ВІЙСЬКОВІ ДІЇ 1648-1657 РР.

У 1648 р. український народ єдиною силою виступив проти поЗїьс'ько-католицького поневолення. Далі терпіти нестерпний гніт, особливо після селянсько-козацьких повстань 30-х років XVII ст., стало неможливим. У деяких маєтках селяни відробляли панщину по 5-6 днів на тиждень. Експлуатація з боку панів, шляхти, євреїв-орендаторів робила неможливою мирну працю населення України. І все це пригнічувалося духовним рабством, в якому опинився народ України після Берестейської унії 1596 р. Богдан Хмельницький у розпалі війни скаже про її причини: «Причиною, яка спонукала козаків піднятися війною на ляхів, було не те, що ляхи несправедливо відбирали в них села й доми, не те, що позбавляли їх земної батьківщини, не те, що обтяжували їх роботами, подібно до немилостивих фараонів (усе це ще могли б стерпіти козаки), а те, що ляхи, змушуючи козаків відступати від благочестивих догматів та приєднуватися до невірного вчення, злим юродством руйнували села й доми нетлінних душ».

Ці та інші причини і зумовили національно-визвольний характер війни, рушійною силою якої стали широкі народні маси, починаючи від козацтва і кінчаючи селянами, міщанами, православним духовенством. Очолив цю війну Богдан (Зиновій) Михайлович Хмельницький, який народився близько 1595 р., ймовірно, в Чигирині, у родині дрібного шляхтича Михайла. Одержав він добру на той час освіту в школі лем-берзьких єзуїтів. Вільно володів лати-нською, польською, турецькою і татарською мовами, добре розбирався в історії, географії,'праві.

У 1620 р. разом з батьком взяв участь у поході польського війська до Молдови проти турків. У битві під Цецорою батько загинув, а Богдан потрапив до турецького полону. Сам Богдан потім розповідав, що він «лютої неволі два роки зазнав», перебуваючи в Константинополі на одній із галер турецького флоту.

Будучи викупленим запорожцями із полону І повернувшись в рідні краї, він вступив до реєстрового козацького війська й досяг посади писаря.

повсталі козаки і селяни на чолі з Тарасом Федоровичем (Трясилом) розбили шляхетські війська, керовані Конецполь-ським. Одну із провідних ролей відігравав Богдан і в повстаннях 1637-1638 рр. Він пройшов справжню школу міжнародних відносин у Запорозькому війську, яке проводило незалежну від Польщі зовнішню політику.

Повстання 1637-1638 рр. було розгромлене, а Хмельницький вже як генеральний писар підписав акт про капітуляцію під Боровицею 24 грудня 1637 р.

Запорозька Січ, що перебувала тоді, як уже згадувалось, на Микитиному Розі (поблизу м. Нікополя), обрала його гетьманом. Звідси під його проводом 22 квітня 1648 р. вирушили козаки, щоб об'єднатися з повстанським рухом на Наддніпрянщині і розпочати велику визвольну війну українського народу.

Перший період війни (1648-1649 рр.) знаменувався перемогами під Жовтими Водами і Корсунем; битвами під Пиляв-цями; облогою Львова і Зборівським договором. Другий період (1650-1653 рр.), незважаючи на кровопролитну боротьбу повсталих і поляків, жодній із сторін успіху не приніс. Третій період (1654-1655 рр.) визначався допомогою Росії Україні у боротьбі з Польщею. Четвертий період (1656- 1657 рр.)-це укладення союзу між Україною і Семигород-ським князівством, а також спільні дії козацтва і шведської армії проти Польщі.

Безперечно, видатною заслугою Хмельницького є те, що він протягом року війни зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів народно-визвольну армію. Із Запорозької Січі він вийшов із загоном у три тисячі чоловік, а під Зборовом мав 360 тисяч повстанців.

Сучасникам назавжди запам'яталися перемоги повстанців під Жовтими Водами і Корсунем (16 і 26 травня 1648 р.). Цьому передували дипломатичні перемоги Хмельницького, який уклав мир з татарами. Битва під Корсунем може бути класичним прикладом військового мистецтва народної армії. Хмельницький, керуючи 15-тисячним загоном, примусив 20-ти-сячну армію Речі Посполитої покинути вигідні позиції і прийняти бій на невигідній для польської кавалерії пересіченій місцевості - Горохова Діброва. Шеститисячний резерв Кривоноса, вдаривши із засідки, довершив розгром поляків. Коронні гетьмани М. Потоцький і М. Калиновський потрапили в полон. Такі ж принципи стратегії і тактики Хмельницький застосував і в битві під Пилявцями, що відбулася 23 вересня 1648 р.

Ці перемоги створили сприятливі умови для розгортання народної війни по всій Україні. Перемога в останній битві

відкрила повстанцям шлях на Західну Україну. В жовтні козацьке військо дійшло до Львова й оточило його, проте брак продовольства, смерть від чуми М. Кривоноса, бездоріжжя, епідемії змусили Хмельницького зняти облогу, задовольнившись викупом.

Почавшії переговори з посланцями новообраного короля Яна Казимира, Хмельницький припинив бойові дії, хоча міг іти до Варшави.

О. Субтельний вважає, що Хмельницький думав ще пристосувати політичну систему Речі Посполитої до потреб українського козацтва. М. Грушевський стверджував, що гетьман не був готовий створити Українську державу. На думку ж І. Крип'якевича, мета походу Хмельницького була тільки політичною - домогтися миру з Польщею.

Завершується перший період війни Зборівським договором 1і_серпня_1649 р., який став наслідком битви під Зборовом на початку Серпня того ж року, хоча польське військо в цій битві було розбите, але зрада кримського хана змусила Хмель» ницького піти на переговори. За Зборівським договором, Польща фактично втрачала своє панівне становище на Правобережній і Лівобережній Україні. Встановлювався козацький реєстр у 40 тисяч чоловік, гетьманська влада поширювалася на К'фсьрб, Чернігівське і Брацлавське воєводства, на всі урядові посади могли претендувати особи тільки православної віри. Мала бути скасованою унія. Тобто, почалося формування самостійної української державності. Підвладна гетьманові територія була поділена на полки і сотні, в яких діяли чиновники, що відали управлінням, судочинством, митною службою тощо. В той же час процес державного будівництва не було завершено. Україна не мала постійної території, апарат управління перебував у стадії формування, не всі верстви населення отримали відповідні права.

Другий період війни (1650-1653 рр.) характеризувався періодичними сутичками між українськими і польськими військами. Вирішальна битва розгорнулася у червні 1651 р. на Волині під Берестечком, у ній взяли участь 150 тис. поляків, понад 100 тис. повсталих і 50 тис. татар. Перші два дні були успішними для народної армії. А потім зрада татар і захоплення ними в полон самого Хмельницького поставили повстанців у важке становище. У цих складних умовах командування взяв на себе Іван Богун, який вивів з оточення основні бойові сили.

Після битви під Берестечком і важкого Білоцерківського договору становище вдалося виправити у травні 1652 р., коли в Лпіл ня півнині Бятіг /над Бугом) польські війська були.

19. Б.ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ: ЖИТТЯ ТА ПОЛІТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ БОГДАН ХМЕЛЬНИЦЬКИЙ - ОРГАНІЗАТОР І КЕРІВНИК НАЦІОНАЛЬНО ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ

В історії України постать Богдана (Зиновія) Хмельницького невід'ємна від найсвятіших прагнень українського народу до волі, щастя, справедливості. Саме з Богданом Хмельницьким пов'язане становлення Української держави, формування української нації.

Його діяльність мала надзвичайно важливе значення для історичної долі сучасних українського і російського народів.

Високі громадянські ідеали, в ім`я яких невтомно боровся з ворогами свого народу Богдан, благородна мета висвітила йому історичний шлях у віки. Особливим періодом цього сподвижницького життя стала Визвольна війна українського народу (1648 - 1654 рр.), яку історична доля сподобила йому організувати й очолити.

Й раніше Хмельницький користувався особливим авторитетом серед козацтва як низового, так і реєстрового.

Визначний політичний діяч і полководець Англії, сучасник Хмельницького Олівер Кромвель у своєму листі звертався до нього: «Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус греко-східної церкви, вождь усіх козаків запорозьких, пострах і викорінювач польського дворянства, скоритель фортець, винищувач римського священства, гонитель язичників і антихриста...»

У цьому, можна сказати, історичному визначенні гетьмана розкривається краса героїзму і величі подвигу славного сина України, легендарного воїна і патріота. Ніхто, як він, не зумів відчути душу народу, його найпотаємніші прагнення і думи. І народ увічнив його образ у невмирущих думах і піснях.

Ой спасибі тобі, Хмелю,

Й превелика шана,

Що врятував Україну

Від польського пана.

І саме на народні маси, козацькі низи спирався Хмельницький у здійсненні своєї мети - визволення українського народу від поневолення, утвердження Української держави. Він говорив послам королів і царів, що народ, ним очолюваний, «є народ волелюбний і завжди готовий умерти до єдиного за свою волю». Таким був і сам Хмельницький, готовий вмерти за свій народ.

Ой чи бач, ляше як пан Хмельницький

На Жовтім Піску підбився:

Від нас, козаки, від нас, юнаки,

Ні од ляшок не скивився!

До того часу, коли на історичну арену вийшов Богдан Хмельницький, українські землі знемагали під владою магнатів і шляхти Речі Посполитої-держави, що 1569 р. об'єднала Польське королівство й Велике князівство Литовське. Захоплена жадобою наживи, польська шляхта прагнула привласнити величезні простори української землі та закріпачити її людей. У колонізації України, окатоличенні українців бачила вона свій шлях до цього. Тому католицька церква й особисто папа іменем Христа благословляли будь-які бузувірства і розправи над непокірними "хлопами-схизматами". Злочини шляхти проти українського народу, як свідчила «Історія Русів», були страшними. Чинили різні грабіжництва, «перед очима батьків спалювали людей на жару і варили в казанах, а потім і матерів віддавали на муки і смерть». До того ж все це поєднувалося з образою національної гідності і віри.

Таким було життя в Україні. І не міг народ терпіти наруги однімався проти гнобителів. В Україні постійно вибухали повстання, які переростали у національно-визвольні війни, очолювані кращими представниками народу. То були справжні велетні волелюбного духу. Северин Наливайко і Тарас Трясило, Самійло Кішка і Петро Конащевич-Сагайдачний, Максим Кривоніс і Іван Богун та багато інших. Саме з козацтвом народ пов'язував свою надію краще майбутнє, на волю. Образ козака протягом століть служив взірцем і запалюючим прикладом самовідданого служіння Батьківщині, мужності й відчайдушності у її захисті. Вони були взірцем бойової дружби, товариської вірності, воїнської честі й гідності. До козацької верстви належав і Хмельницький.

Народився Богдан (Зиновій) 27 грудня 1595 р. в Чигирині. Його батько, Михайло, прибув до міста як представник польського магната Івана Даниловича. Останньому Чигиринське староство було наділене королем. Старший Хмельницький служив тут осадчим, тобто засновником нових поселень. Згодом дослужився до підстарости і став чигиринським сотником. За старанну службу Данилович 1616 р. наділив його пущею на правому березі р. Тясмин неподалік Чигирина, де Михайло Хмельницький заклав хутір Суботів.

Можливо, Богдан почав свою науку вдома, продовживши її в одній з парафіальних шкіл Києва. Коли 1608 р, польський канцлер, ревносний єзуїт Станіслав Жолневський заснував у Львові латинську школу, чи як її ще називали - єзуїтську колегію, він запропонував Михайлу Хмельницькому, який служив колись у нього, віддати до колегії сина. І той не посмів ослухатися. Майже 5 років провчився Богдан у Львові, пройшовши «всі тодішні класи добірних наук під керівництвом найкращих вчителів...» Саме тут він отримав знання багатьох мов, знайшов друзів, серед яких, очевидно, був і майбутній київський митрополит, визначний церковний та культурний діяч Петро Могила, який тоді навчався у Львівській братській школі.

Після закінчення навчання повернувся в Чигирин. Освідчений, вправний у військовій справі юнак не міг бути осторонь подій, що творилися навколо. А події ці були дійсно історичними. Після придушення у 1596 р. повстання Северина Наливайка козацькі нетяги не втихомирилися, а почали нові виступи, основою яких стала відмова виконання повинностей, ухід на Запорожжя. Все це знаходило відгук в душі Богдана, зароджуючи зерна справедливості й жалю до свого народу. Не полишала його в спокої і слава запорожців, що ходили походами по Чорному морю, повертаючись звідтіля сповненими багатств та вдячності людей, яких визволяли з неволі. Проводирем їх був славний Петро Конашевич-Сагайдачннй. Не раз бував він у Чигирині. Знав і поважав Михайла Хмельницького. Відзначав і його освіченого сина. І, може, тому, коли довелося Сагайдачному йти 1618 р. на Москву, взяв він з собою і Богдана. Є згадки, що виявив Богдан себе у цьому поході не боязким і вправним воїном. І навіть у скрутну хвилину врятував королевича Владислава. З того часу і запам'ятав королевич козацького сина і приязно ставився до нього аж до своєї смерті.

Після повернення в Україну Богдан Хмельницький служить у кінній сотні батька й разом з ним 1620 р. бере участь у битві під Цецорою проти турецьких військ. У цій битві героїчною смертю поліг Михайло Хмельницький, а його син потрапив у турецький полон. 1622 р. стараннями козаків, побратимів старого Хмеля, Богдана було викуплено з неволі. Він повернувся додому і знову став на козацьку службу в Чигиринський полк.

Про ці часи його життя ми й до сьогодні знаємо дуже мало. Відомо лише, що після повернення мати Анастасія Федорівна скоро вийшла заміж за королівського жовніра Василя Ставицького і поїхала з ним у Білорусь. Богдан залишився єдиновласним господарем хутора і доклав чимало сил до його подальшого впорядкування. А після того як 1625 р. одружився з Ганною Сомко, сестрою свого старого друга, переяславського козака, майбутнього наказного гетьмана Якима Сомка, почав будувати нову оселю з муром.

Визначний державний діяч і полководець.

Та, очевидно, спокійне життя господаря було не для нього. Він прагне на Низ. Його воєнний досвід, знання Кримського ханства, Туреччини стали запорозькому козацтву в нагоді. Хмельницький бере участь, а потім і сам очолює морські походи, відбиття навали кримчаків. Це підносить його авторитет серед козацтва, допомагає зайняти високі пости. І коли почалася нова хвиля селянсько-козацьких повстань, які очолили 1630 р. Тарас Федорович, а 1637-го й 1638 рр. Павло Бут, Яків Острянин і Дмитро Гуня, Богдана Хмельницького поставлено військовим писарем, а згодом чигиринським сотником. У цих повстаннях він бере саму активну участь. Польський історик В. Коховський писав у своїх «Щорічниках» про Хмельницького. «Він був підсобником Тараса, після йшов слідами бунтівників Острянина і Гуні, був учасником жахливого діла, яке самі призвідці покутували смертю,-а він уникнув заслуженої кари».

Хельницький як писар Війська Запорозького бере участь у переговорах з королем Владиславом IV та урядом Речі Посполитої.

Так виростав і формувався майбутній гетьман козацького війська. А поки що доля відкрила перед ним ще о цікаву сторінку. Очевидно, її можна було б почати з депеші, яку надіслав 21 вересня 1644 р. кардиналові Мазаріні до Парижа французький посол при польському королі граф де Брежі: «Цими днями у Варшаві був один із старшин козацької нації, полковник Хмельницький, про якого я мав честь писати вашій еміненції. Він був у мене, я мав з ним дві розмови. Це людина освічена, розумна, сильна у латинській мові. Що стосується служби козаків у його величності то якщо війни з турками не буде, Хмельницький готовий допомогти мені в цій справі». І не лише допоміг, а сам був у чолі загону козаків разом з Іваном Сірком взяв активну участь у війні на боці Франції з Іспанією.

Після повернення він дізнається про те, що чигиринський староста О. Конецпольський заявив свої права на Суботів і у відсутність Богдана тероризував сім'ю - наїжджав на хутір, громив його. Забив найменшого сина. Інших - найстаршого Тимоша та середнього Юрія, дочок Катерину та Стефаниду залякав погрозами. Дружина від всього того смертельно захворіла і скоро померла. Богдан Хмельницький шукав допомоги у короля, але той, скутий волею магнатів, нічим не міг йому зарадити. «Так вони відносяться не тільки до мене,- говорив він однодумцям,- так ляхи відносяться до всього народу українського, який вважають бидлом і схизматиками... Чого ми тільки не терпіли! Вольності наші знищені, землі відібрані, більша частина вільних лицарів перетворена у холопів...»

То був зойк народний. І коли Богдан Хмельницький кинув заклик: «З'єднаймося, браття, повстанемо за віру православну, відновимо волю народу нашого і будемо єдині!» - його підтримали. Разом з сином Тимофієм і найближчими товаришами він у грудні 1647 р. подався на Запорожжя. І саме звідси, з споконвічної козацької праматері почав організовувати повстання. Тут 19 квітня 1648 р. його було обрано гетьманом, звідси він звернувся до народу із закликом до боротьби проти панства.

Будучи стратегом і дипломатом, Хмельницький перед цим уклав угоду з кримським ханом, який пообіцяв допомогу. З цього часу протягом всієї Визвольної війни татари будуть союзниками Хмельницького-зрадливими, непевними, які принесуть немало горя й біди, але союзниками, без яких обійтись було неможливо хоча б тому, щоб не стали вони союзниками інших і не вдарили у спину.

Вже на початку травня повстанське військо під Жовтими Водами і Корсунем вщент розгромило коронну армію, очолювану гетьманами М. Потоцьким і М. Калиновським,- головні сили польського війська в Україні.

Ці перші перемоги засвідчили не лише полководницький талант Богдана Хмельницького і енергію, з якою він вів підготовку повстання, а й те, що для Визвольної війни був готовий грунт: вся козацько-селянська Україна сприйняла якого заклик як давно очікуваний і бажаний. І гетьман Потоцький був правий, коли писав королю перед повстанням про те, що Хмельницький і йога сподвижники були, по суті, «у змові зі всіма козацькими полками і зі всією Україною». Жовтоводська і Корсунська перемоги Хмельницького стали поштовхом до всенародного повстання, яке охопило невдовзі всю Україну. Цей факт підкреслює і Самовидець у своєму «Літопису»: «И так народ посполитий на Україні, послишавши о знесенню войск коронних і гетманов, зараз почалися купити в полки не толко тіе, которіе казаками били, але хто и нігди козацтва не знал». Уже в цих перших битвах були поряд з ним його побратими, з якими і у майбутньому досягав перемог. Це і Максим Кривоніс, і Данило Нечай, і Іван Богун, і Іван Ганжа, і Михайло Крнчевський, і інші його соратники. З ними були виграні битви і під Пилявцями (1648), і під Зборовом (1649), і під Батогом (16, 52), і під Жванцем (1653).

І, незважаючи на програну через ханську зраду битву під Берестечком (1651), Хмельницький виявив себе справжнім полководцем і знавцем військової справи. Головною його стратегічною рисою була рішучість наступальних дії з Метою розгрома ворога по частинах у відкритому бою. Хмельницький виступив як новатор і носій передових ідей У воєнному мистецтві, його знамениті засади, демонстративні атаки, удавані відступи та інші тактичні прийоми далися взнаки не одному польсько-шляхетському воєначальникові.

Таким же новатором Хмельницький виступив і в організації козацького війська, в державній діяльності. Засновник Української держави, він став і першим організатором адміністративного управління в ній. Як визначний політик, він немало сил доклав до зміцнення зовнішньополітичного становища України. Очевидно, нхіто ні до, ні після нього не вмів так майстерно використовувати суперечності між Туреччиною, Кримом та Польщею, між Польщею і Трансільванією та іншими країнами.

Що ж до проведення внутрішньої політики, то, незважаючи на його намагання дещо ослабити гострі соціальні суперечності в країні та збільшити козацький реєстр, Хмльницький, одначе, рішуче придушував всілякі спроби протесту народних мас виступити проти гетьманської адміністрації і козацької старшини, відстоював права церкви, наділяв земельними маєтностями монастирі, зобов'язував селян виконувати феодальні повинності тощо.

Говорячи про велич діянь Хмельницького, ми не можемо не зупинитись й на такій історичній події, як Переяславська рада 1654 р., що урочисто підтвердила рішення Земського собору у Москві від 1 жовтня 1653 р. про приєднання України до Росії.

Богдан Хмельницький в пам`яті українського народа

Вже протягом більше як 300 років кожне покоління українського народу по-різному оцнює цей крок Богдана Хмельницького. У більшості своїй оцінки ці породжені державними і політичними реаліями, що складалися у той чи інший період історії України.

Навесні 1656 р. Богдан Хмельницький тяжко захворів з цього часу хвороба вже не відпускала його. У першій половині 1657 р. вона загострилася і набрала невідворотного характеру. Хвороба прогресувала й 27 липня (6 серпня за н. ст.) гетьман помер у Чигирині. Поховали (згідно з його заповітом) його в Іллінській церкві в Суботові(яку він побудував). Церква ця з дуже товстими кам`яними стінами існує ще й досі, але мандрівник не знайде там могили Хмельницького: польський полководець Чарнецький в 1664 році, захопивши Суботів, наказав викинути на зганьблення кістки людини, що так вперто боролася проти шляхетського свавілля.

20. СКЛАДАННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ В ХОДІ ВИЗВОЛЬНОЇ ВІЙНИ ПІД ПРОВОДОМ Б.ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, ЇЇ ГОЛОВНІ РИСИ І ОСОБЛИВОСТІ