Огляд історії України

В Україні розгорнули дослідницьку діяльність відомі наукові колективи, такі, наприклад, як математична школа Д. Граве, створювалися нові. Зокрема, праці М. Крилова та його учня М. Боголюбова заклали основи нелінійної механіки, чим було покладено початок розвитку цієї галузі математики.

Плідна робота з теоретичної фізики тривала в Українському фізико-технічному інституті (Харків), в якому деякий час працював І. Курчатов. Написана тут праця Л. Ландау в галузі кінетичної теорії плазми стала основоположною на десятиріччя вперед у дослідженнях з термоядерного синтезу. В 1932 р. у цьому інституті вперше в СРСР здійснили штучне розщеплення атомів літію. На рубежі 20-30-х рр. Є. Патон почав велику перспективну роботу з електричного зварювання металів, що було новим словом у розвитку науки й техніки. Багато інженерних вирішень, які подарував людству Ю. Кондратюк (О. Шаргей) - людина енциклопедичних знань, талановитий винахідник, на десятки років випередили світовий рівень ряду галузей науки і техніки. Уже в 20-х рр. його розробки з теорії космічних польотів спеціалісти вітчизняного ракетного двигунобудування використовували поряд із працями К. Ціолковського. Згодом на основі цієї теорії готували космічні польоти у США.

Продовжували плідну роботу в галузі епідеміології вчені із світовими іменами М. Гамалія і Д. Заболотний. Зміцнювали зв'язки з практикою охорони здоров'я видатний клініцист-терапевт Ф. Яновський, засновник радянської терапевтичної школи М. Стражеско, відомий фізіолог В. Данилевський.

М. Холодний, А. Сапегін, В. Юр'ев та інші вчені плідно працювали в галузі генетики й селекції рослин і тварин, впровадження науково обгрунтованих сівозмін. Розвиткові досліджень у цій галузі науки сприяла діяльність М. Вавілова, обраного у 1929 р. дійсним членом АН УРСР. Визначних успіхів досягли учні й послідовники І. Павлова - вчені України О. Богомолець, О. Палладін та інші.

У галузі суспільних наук активно працювали відомі історики Д. Багалій (академік АН УСРР з 1919 р.), Д. Яворницький (академік АН УСРР з 1929 р.). У 1924 р. з еміграції до Києва повернувся М. Грушевський, найвидатніший історик України, праці якого з давньої історії України та української літератури були відомі в усьому світі. Їх видавали й перевидавали іноземними мовами за кордоном. Незабаром його обрали академіком АН УСРР, а в 1929 р. - академіком АН СРСР. Одночасно йому не довіряли, оскільки в минулому він був одним із лідерів Української Народної Республіки, очолював Центральну Раду.

У розвитку української літератури 20-30-х рр. поєднувалися демократичні традиції дореволюційної доби і новий досвід свіжих сил, пробуджених українською революцією. Письменники створювали різні гуртки, студії, шукали своє місце в літературному процесі. Художні здобутки багатьох талановитих митців зростали. До цього часу сформувалася яскрава революційно-романтична течія: Павло Тичина, Василь Еллан-Блакитний (Елланський), Василь Чумак, Володимир Сосюра. Активно виступали представники інших напрямів і творчих течій у літературі: М. Рильський, П. Филипович, Михайло Драй-Хмара. Значним внеском у літературне життя республіки були памфлети Миколи Хвильового, сонети Миколи Зерова, новели й оповідання Григорія Косинки, сатира і гумор Остапа Вишні, Івана Микитенка. Побачили світ високохудожні твори Івана Ле, Григорія Епіка, Юрія Яновського та багато інших.

Характерною особливістю літературного процесу в Україні у ті часи було виникнення й розпад багатьох літературних організацій («Гарт», «Плуг», «Молодняк», «Західна Україна», «Авангард», «Нова генерація», «Урбіно», ВУСПП тощо), перехід письменників з однієї творчої групи до іншої.

70. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО В УКРАЇНІ В 20-30-ТІ РР. XX СТ.

Успіхи в культурному будівництві 20-х - початку 30-х рр. досягнуті, перш за все, завдяки здійсненню політики, що ввійшла в історію під назвою «коренізація», частіше - як «українізація».

Коренізацію почали розгортати після XII з'їзду РКП(б) (квітень 1923 р.), на якому було засуджено великоросійський шовінізм і колонізаторство. В Україні реформа почалася проголошенням ЦК КП(б)У в червні 1923 р. політики українізації. Вона зводилася до дерусифікації політичного і громадського життя (українська мова - мова публічних виступів, державного і партійного діловодства, зовнішніх проявів влади - написів, вивісок, печаток), до обов'язкового вживання української мови в установах, особливо при контактах із сільським населенням, до переведення судочинства на українську мову, зміцнення позицій української школи, культури, науки (українська мова - мова початкової, середньої і вищої школи, театрів, кіно, концертів, інших видовищ, періодичної преси, книжок, зокрема наукових і підручників і т. д.). Коротко кажучи, це мала бути ліквідація русифікаторської політики та її наслідків. Для службовців, викладачів встановили термін (переважно один рік) переходу на українську. Діяли державні курси вивчення української мови і культури з випускними іспитами.

Відбулася українізація окремих військових частин (дві офіцерські школи і кавалерійська дивізія), церкви (Української автокефальної православної).

Усе це швидко набуло міжнародного звучання. V з'їзд Комінтерну (червень - липень 1924 р.) проголосив українське питання одним з головних у Центральній Європі. Українізацію як часткове здійснення національних прагнень позитивно сприймали на українських землях, за межами радянської України та в еміграції.

71. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ МІЖ ДВОМА СВІТОВИМИ ВІЙНАМИ: СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ТА ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ

Важкою була доля західноукраїнських земель у міжвоєнний період. Визначенням статусу Східної Галичини з червня 1919 р. займалися представники Антанти на Паризькій мирній конференції. Польські дипломати, яких підтримували Англія, США, Італія та Японія, намагалися отримати мандат на анексію цієї території. Під тиском світової громадськості та уряду ЗУНР на вигнанні це зробити їм не вдалося. Антанта погодилася віддати Східну Галичину Польщі тільки на 10 років, після чого населення референдумом мало вирішити свою дальшу долю. Згодом рада послів Антанти погодилася на входження західноукраїнських земель до Польщі на 25 років. Шлсудчики відкинули і цю постанову країн-переможниць, заявивши, що «без Львова і Галичини не може існувати польська республіка». Нарешті поневолювачі добилися свого: 14 березня 1923 р. рада послів прийняла постанову про довічне включення Галичини і Західної Волині до Польщі.

З листопада 1918 р. на народному вічі в Чернівцях мешканці Буковини проголосили себе частиною України. На жаль, недовго втішався волею буковинський край. Скориставшись з того, що легіон Українських Січових стрільців у перших числах листопада виїхав до Львова, румунська вояччина 11 листопада того ж 1918 р. підступно зайняла Чернівці - столицю Буковини. Боярська Румунія два десятиліття відкрито проводила там політику румунізації. Окупанти безоглядно нищили найменші сходи української національної культури. Размещено на Allbest.ru

Після розвалу Австро-Угорщини українці Закарпаття виявили тверду волю жити спільно з єдинокровними братами по той бік Карпат. Незламним було бажання: «Не треба нам нічого від мадярів, най живе Україна, до України, ідемо до України». Подібна заява надійшла і від населення Мукачівщини: «Ми ся приймаємо до вас, до України, хочемо із вами жити...». Зневаживши волю українців Закарпаття, чехословацькі загарбники 12 січня 1919р. ввели війська в Ужгород та його округ, а румуни оволоділи Мармарощиною з головним містом Сігетом. Решту закарпатських земель 22-23 березня 1919 р. окупувала угорська армія комуністичного уряду Бели Куна. За згодою Антанти 5 серпня 1919 р. чехословацьке військо повністю підкорило Закарпаття. Рада послів згодом офіційно віддала землі Буковини й Закарпаття на поталу чужинцям, відповідно Румунії і Чехословаччині.

Понад 80% населення західноукраїнського краю займалося сільським господарством. Промисловість перебувала у зародковому стані. Її основу становили ремісничі майстерні, невеликі підприємства.

Країни, до яких входили західноукраїнські землі, значно відставали від США, Німеччини, Франції в економічному розвитку. Низька конкурентоспроможність господарства і обмеженість внутрішнього ринку негативно впливали на економіку краю. Післявоєнна криза в деяких галузях виробництва тривала до 1926 р. Промислове виробництво протягом 20-30-х років скорочувалося. Так, якщо в краї у 1913р. було видобуто 1114 тис. тонн нафти, то в 1938 р. - лише 507 тис. тонн.

Господарство краю пристосовувалося до економіки Польщі, Румунії і Чехословаччини. Цьому регіонові окупанти відводили роль споживача товарів, які виробляли в центральних районах, і джерела сировини та дешевої робочої сили. Ввезення готової продукції і вивіз сировини та робочої сили негативно впливали на економічний розвиток краю, перетворювали його на колонію сусідніх держав. Ситуація погіршувалася й тим, що в цих країнах панівне становище в економіці займав іноземний капітал. Так, 44,4% виробництва у деревообробній промисловості і 88,5% у нафтовій контролювали іноземні банки.

Для міжвоєнного періоду характерним було зростання чисельності українських підприємців. Незважаючи на сповільнення розвитку західноукраїнської економіки, вони в конкурентній боротьбі з польськими, румунськими та чеськими підприємцями зміцнювали свої позиції в промисловості і торгівлі, розширювали вплив на банківсько-кредитну систему. В кілька разів зросли капітали національних об'єднань «Народна торгівля», «Маслосоюз», «Центросоюз», «Центробанк», «Карпатія», «Дністер» та інших. Усе більше українців ставали власниками фабрик, заводів, житлових будинків.

Однією з характерних рис економічного розвитку західноукраїнських земель було перенаселення. Лише за офіційними даними, в 1928 р. було 33 тис. безробітних робітників, ще більше - безземельних селян, які постійно шукали роботу. В 1931 р. у Західній Україні нараховувалося 332 тис. найманих сільськогосподарських робітників.

Аграрний сектор був визначальним в економіці краю, але становище у сільському господарстві залишалося важким. Урожайність зернових культур, за винятком Закарпаття, не зростала. Продуктивність праці залишалася досить низькою. Основною енергооснащеністю були робоча худоба і фізична сила селян. Селянські знаряддя праці мало чим відрізнялися від тих, які використовували в XIX ст.

У структурі посівних площ технічні й кормові культури займали мізерну частку. Це свідчило про яскраво виражений екстенсивний характер сільського господарства. Поголів'я худоби не зростало.

Становище в сільському господарстві ускладнювала колонізаторська політика Польщі, Чехословаччини і Румунії. В 1919 р. у цих країнах були проведені земельні реформи. Але селяни землі не отримали. Так, 33,8% всіх земель у Західній Україні належало поміщикам, 8% - державі, 2,1%- церкві, 48,8% селянських господарств мали лише до 2 га землі кожне, а близько 1 млн господарств були безземельні або малоземельні. На Закарпатті 74% сільських господарств мали до 5 га землі кожне. На Буковині було 115 тис. безземельних і малоземельних господарств.

У краї створили спеціальні фонди для польських, румунських і чеських колоністів. Протягом 20-х рр. лише польський уряд виділив на західноукраїнських землях понад 600 тис. га для майже 77 тис. своїх союзників. Це були військові й цивільні поселенці, інтереси яких захищали Центральна спілка військових поселенців та Спілка поселенців. Аналогічну політику проводили румунський і чеський уряди. На Буковині було виділено 5 тис. га для румунських, а в Закарпатті - 19 тис. га для чеських колоністів. Переселення в густонаселені райони багатьох колоністів не тільки загострювало земельний голод і аграрне перенаселення, а й поглиблювало національні суперечності.

Значну роль у господарстві західноукраїнських земль відігравав кооперативний рух. Він зародився ще в другій половині XIX ст. як один із засобів боротьби за національне визволення. Особливого ж розвитку набув у міжвоєнний період.

Найактивнішими в кооперативному русі були ветерани національно-визвольних змагань, які намагалися компенсувати свою поразку успіхами на господарському фронті. Загальне керівництво кооперативами здійснювала Ревізійна українська спілка кооперативів (РУСК). Кількість кооперативів швидко зростала. Якщо в Галичині в 1921 р. їх нараховувалося 580, то в 1939 р. - вже до 4000. Кооперативи об'єднували понад 700 тис. чоловік.

Польська влада почала на західноукраїнських землях політику полонізації, зневаги і переслідування українців, їх мови та культури. Проти загарбників виступила УВО (Українська військова організація), яка діяла в підпіллі з 1920 р. Саме з неї в 1929 р. у Відні була сформована ОУН (Організація українських націоналістів). Очолив її полковник Євген Коновалець. Ось як характеризує цю організацію радянська історіографія: «банди ОУН здійснили ряд терористичних актів проти комуністів... боролися проти революційного руху на західноукраїнських землях».

72. УКРАЇНІЗАЦІЯ. РОЗСТРІЛЯНЕ ВІДРОДЖЕННЯ

Українізація - політика, спрямована на підготовку, виховання та висування на керівні пости кадрів української національності; врахування національних чинників при формуванні партійного і державного апарату; організація мережі навчальних закладів усіх рівнів, закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи: вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури.

Українізація була складовою частиною політики коренізації, яку проводило тодішнє більшовицьке керівництво.

Спроба втілити таку політику відбулася в Україні в 20-ті роки. Сутність її полягала у намаганні влади очолити і взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах. Політика українізації була зумовлена багатьма зовнішніми і внутрішніми причинами. Впроваджуючи її на початку 20-х років, більшовицьке керівництво намагалося створити у світового співтовариства враження про вільний та гармонійний розвиток радянських республік, знайти спільну мову з багатомільйонним селянством, зняти наростаюче протиріччя між народними масами і політичною елітою, контролювати процес національного відродження на окраїнах, частково компенсувати республікам СРСР втрату політичного суверенітету наданням прав "культурно-національної автономії". Процес коренізації у 20-х роках передбачав:

1. Розширення сфери вживання української мови. 27 липня та 1 серпня 1923 р. були прийняті декрети ВУЦВК, які проголошували рівність мов і вказували на необхідність надання допомоги для розвитку української мови. У середині 20-х років діяло 78% україномовних шкіл, 39% технікумів. Тираж україномовних газет за 1924 - 1927 рр. зріс у 5 тис. разів, значно збільшилися кількість видань і тиражі книжкової продукції українською мовою.

2. Утворення центру керівництва процесом українізації. На початку 20-х років була сформована комісія з українізації на чолі з секретарем ЦК КП(б)У В. Затонським, до складу якої увійшли відомі партійні та державні діячі В. Чубар, М. Скрипник, Л. Кага-новпч, О. Шліхтер, М. Попов, О. Шумський та інші (з усіх членів комісії з українізації уціліли лише Л. Каганович та О. Бойченко).

3. Помітне зростання українського чинника у партійних структурах та державному апараті. У середині 20-х років кількість українців у партії зросла до 54,5%, в ЛКСМУ - до 65%. Серед відповідальних працівників окружкомів партії українці становили понад 50%, у складі ЦК КП(б)У - 35%. Політбюро ЦК КП(б)У - 66%.

4. Створення державних структур для координацій дій у роботі з національними меншинами України. На початку 20-х років у партійних комітетах були утворені спеціальні підрозділи, які працювали з національними меншинами, чию роботу координував підвідділ національних меншин ЦК КП(б)У. В 1924 р. підвідділ мав 4 секції: єврейську, німецьку, польську та болгарську. З квітня 1924 р/ різнопланову роботу серед неукраїнського населення координувала центральна комісія у справах національних меншин при ВУЦВК та її органи на місцях.

5. Виділення окремих адміністративно-територіальних одиниць у місцях компактного поселення неукраїнського населення. У жовтні 1924 р. у складі Української СРР була утворена автономна Молдавська республіка, а протягом 1924 - 1925 рр. почали функціонувати 7 німецьких, 4 болгарських, один польський і один єврейський національний район.

Отже, українізація була одним із аспектів політики коренізації, яку на початку 20-х років активно здійснювала радянська влада. Запроваджуючи цю політику, радянське керівництво мало на меті очолити та взяти під контроль процес національного відродження на окраїнах.

73. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ В 20-30-ТІ РР. XX СТ. УТВОРЕННЯ І ДІЯЛЬНІСТЬ ОУН

Складовою партизанського руху України стали дії Української повстанської армії (УПА). Передісторія її така Серед вищого керівництва Німеччини існувало кілька варіантів політики щодо окупованих територій СРСР. Гітлер вважав за необхідне завоювати на Сході "життєвий простір" для німецьких колоністів. А. Ро-зенберг, який очолював міністерство у східних справах, обстоював думку про доцільність створення національних державних структур (Україна, Прибалтика, Кавказ) під контролем Німеччини. Вони мали стати своєрідним кордоном між Європою і етнічно російськими територіями і сприяти розвалові СРСР. Цю ідею прихильно зустріли українські емігрантські кола, які сподівалися на відновлення незалежної соборної Української держави. Проте після загарбання в перші місяці війни величезних територій гітлерівці змінили свої наміри. Україна набувала важливого значення для економіки рейху і колоніального проекту Гітлера, тому пропозиції Розенберга було проігноровано. Натомість встановлювався жорстокий окупаційний режим, придушувалися будь-які вияви націоналізму.

Але з початком війни Організація українських націоналістів (ОУН) виступила проти Москви у союзі з німцями. Незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське військо-.ве з'єднання "Легіон українських націоналістів", що налічувало до 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами "Нахті-галь" і "Роланд". Командували ними українські та німецькі офіце-ри.Українці назвали ці батальйони "Дружини українських націоналістів" (ДУН). ОУН розраховувала на те, щоб використати ці частини для утворення в майбутньому національної армії. Німці ж планували використовувати їх для каральних акцій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. Покладаючи надії на німецьку підтримку, лщери ОУН ЗО червня 1941 р. проголосили створення незалежної Української держави. Однак це не входило в плани німців - український уряд було розігнано, а деяких його діячів заарештовано. Це ще більше поглибило розкол в ОУН на два крила - помірковане, на чолі з А. Мельником - ОУН(м), і радикальне, кероване С. Бандерою, - ОУН(б). Офіційно ще в лютому 1940 р. ОУН розкололася на дві частини: перша, ОУН(р) - революційна, або ОУН(б) - бандерівська, і друга, ОУН(м) - мельниківська.

ОУН(б) і створила УПА. У вересні 1941 р., після арешту німцями Бандери і розстрілу 40 провідних членів ОУН(м), серед них й поетеси Олени Теліги, ОУН поміняла тактику й почала організовувати окремі операції проти німців.

Перші партизанські загони, що згодом увійшли до УПА, виникли на Поліссі й Волині та не були пов'язані з ОУН. На початку війни Т. Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР (Варшава), сформував із своїх бійців регулярну військову частину під назвою "Поліська Січ", пізніше перейменовану в Українську повстанську армію. Метою утворення проголошувалося очищення району від залишків Червоної армії. Коли наприкінці 1941 р. німці спробували її розпустити. Бульба-Боровець розпочав проти них партизанську війну. Наприкінці 1942 р. ОУН(б) вирішила сформувати великі партизанські сили й підпорядкувала собі окремі підрозділи Боровця та ОУН(м), яким дала назву УПА. Очолив її Роман Шухевич.

Шухевмч Роман (псевдоніми - Тарас Чупринка, Тур; 1907-1950) - військовий діяч, член ОУН. 1934-1937 - в'язень польських тюрем, концтабору. Належав до бандерівської фракції ОУН. У 1941 командував батальйоном «Нахтігаль». Восени 1943 став Головним командиром УПА. Загинув у бою під Львовом.

УПА контролювала значну територію Волині, Полісся, а згодом Галичини. Тільки восени 1944 р. УПА провела 800 рейдів. Після того, як Західною Україною пройшли головні сили Червоної армії, УПА організувала низку акцій, щоб завадити мобілізації та депортаціям українського населення. Багато українських еміграційних джерел доводять, що в апогеї своєї сили (кінець 1943 р. - початок 1944 р.) чисельність УПА сягала майже 100 тис. бійців, інші підрахунки дають, за словами О. Субтельного, цифру в 30- 40 тис. бійців.

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за складом була переважно селянською. Як партизанська сила, УПА здебільшого уникала відкритих боїв із регулярними частинами Червоної армії. Однак сутички між ними траплялися часто. Були й акції проти німців, здебільшого локального характеру: визволення жителів, яких намагалися вивезти до Німеччини, зіткнення з окремими частинами німців, рейди по їхніх тилах тощо.

Що ж до боїв із польською Армією Крайовою (АК), то це були, власне, етнічні чистки. АК вирізала більшість місцевого населення українських районів Холмщини, а оунівці відповідно вчинили з польським населенням Волині.

Починаючи з лютого 1944 р., проти УПА, за даними НКВС, було проведено 26 685 операцій, у перебігу яких убито 98 846 повстанців, захоплено 104 990, з'явилося з повинною 48 800. Ці, явно завищені, дані НКВС свідчать про те, що серед них було багато мирних жителів, які не мали до УПА жодного відношення. З радянського боку загинуло майже 10 тис. осіб, 1343 поранено і 2456 пропало безвісти.

74. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ II СВІТОВОЇ ВІЙНИ. "УКРАЇНСЬКЕ ПИТАННЯ" В МІЖНАРОДНІЙ ПОЛІТИЦІ. ПОЧАТОК ВОЗЗ'ЄДНАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ

Наприкінці 30-х років Версальсько-Вашингтонська система, не витримуючи натиску міцніючої Німеччини та її сателітів, починає тріщати по всіх швах. За цих умов українське питання поступово висувається на одне з чільних місць у міжнародній політиці. Напередодні Другої світової війни роз'єднаність українських земель, їхнє перебування у складі чотирьох держав, що мали різний соціально-політичний устрій, були важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей, а "українську карту" - серйозним козирем у великій дипломатичній грі.

Українське питання у вузькому розумінні - це питання про місце і роль українського фактора у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому - це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та про створення власної української державності.

Напередодні Другої світової війни чітко визначилися три групи країн, зацікавлених у вирішенні українського питання. Перша група - СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина - країни, до складу яких входили українські землі. Їхня основна мета - втримати вже підвладні землі і приєднати нові. Друга група - Англія, Франція і частково США (тобто країни - творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група - Німеччина, яка, борючись за "життєвий простір", активно претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., активно домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. У цей час все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

Ініціатором рішучих дій у вирішенні українського питання напередодні Другої світової війни стала Німеччина. Через декілька місяців після приходу фашистів до влади - у березні-травні 1933 р. - Розенберг здійснює напівофіційні візити до Локарно і Лондона, де під час таємних нарад з італійськими та англійськими політичними діячами обґрунтовує "план поділу Росії шляхом відриву від Рад України". Уже в червні 1933 р. на міжнародній економічній і фінансовій конференції у Лондоні відкрито висувається вимога про передачу гітлерівцям України "для раціональнішого використання цієї родючої території". Ця вимога міститься у меморандумі, проголошеному главою німецької делегації Гутенбергом. І хоча у відповідь на радянську ноту з цього приводу німецька сторона заявила, що зазначені у меморандумі твердження належать особисто Гугенбергу і не погоджені з урядом, - це був тільки дипломатичний маневр. Українські орієнтири стають дедалі чіткішими у фашистських планах зовнішньополітичної експансії. У 1936 р., виступаючи у Нюрнберзі на з'їзді нацистської партії, Гітлер заявив, що якби завоювати Україну, Урал і Сибір, то "кожна німецька господарка відчула б, наскільки її життя стало легшим".

Українське питання активно застосовувалося для заспокоєння західних держав. Так, у розмові з одним високопоставленим представником правлячих кіл Англії в Берліні у травні 1936 р. Герінг підкреслив: "Ми вам гарантуємо, що... ніколи на вас не нападемо. Захопивши Україну, ми раз і назавжди встановимо економічну рівновагу і тим самим не тільки захистимо Європу від більшовизму, але й розв'яжемо всі проблеми, які стоять тепер перед Німеччиною". Очевидно, рішуча позиція (значною мірою імітаційна) Гітлера в українському питанні на цьому етапі була зумовлена не стільки конкретними стратегічними планами щодо України, скільки тактичними цілями. По-перше, Німеччина назмагалася зробити поступливішою позицію Англії і Франції при вирішенні європейських справ. І мета була досягнута: політика "умиротворення" - логічний результат чітко проголошеної орієнтації німецької експансії на схід. По-друге, українське питання дало змогу Гітлеру приховати справжній західний напрямок основного удару на початку Другої світової війни.

Намагаючись відвести від себе загрозу агресії та спрямувати її на схід, зіштовхнути нацизм з більшовизмом, уряди Англії та Франції пішли на Мюнхенську змову (29-30 вересня 1938 р.), що поклала початок руйнації Чехословацької держави.

75. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ПОЧАТКОВИЙ ПЕРІОД II СВІТОВОЇ ВІЙНИ, НАПАД НІМЕЧЧИНИ НА СРСР. ОБОРОННІ БОЇ РАДЯНСЬКИХ ВІЙСЬК НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ

22 чернвня 1941 р. після сигналу "Дортмунд" фашистська Німеччина раптово напала на СРСР. Сконцентровані у мобільні угруповання "Північ", "Центр" і "Південь" німецькі армії швидко просувалися на Ленінград, Москву та Київ. До середини червня фронт стратегічного наступу гітлерівських військ досяг 3000 км, глибина вторгнення на головних напрямках - 400-600 км. За три тижні війни 28 радянських дивізій було повністю розгромлено, а ще 72 дивізії втратили понад 50% особового складу - це 3/5 військ, що перебували у західних округах. Уже 16 липня Гітлер ставив питання про приєднання до третього рейху радянських територій - України, Білорусії, Прибалтики та інших районів.

Основними причинами поразок Червоної армії на початку війни були раптовість фашистського нападу; матеріальна непідготовленість до війни, незавершеність процесу переозброєння СРСР; відсутність надійних союзників, міжнародна ізоляція Радянсвкого Союзу; розпорошення сил Червоної армії на кордонах, масові репресії наприкінці 30-х років проти армійського командного складу; некомпетентність воєнно-стратегічного керівництва тощо.

Український напрямок для Гітлера був одним із головних, і це чітко виявлялося у процесі експансії проти СРСР. Уже 18 серпня 1941 р. він припиняє наступ на Москву і переорієнтовує вістря головних ударів на Ленінград і Київ, наголошуючи, що наступ на столицю України - "безпосереднє стратегічне завдання".

Така зміна акцентів була зумовлена багатьма факторами: економічними - захоплення України суттєво підривало військово-промисловий потенціал СРСР і забезпечувало Німеччину ресурсами для ведення війни (напередодні війни частка УРСР в Радянському Союзі становила у видобутку вугілля 50,5%, залізної руди - 67,6, у виплавленні чавуну - 64.7, сталі - 48,9%); воєнними - окупація України не тільки створювала вигідний плацдарм для подальшої експансії, а й давала змогу ''нейтралізувати" Крим, який Гітлер називав "радянським авіаносцем для нанесення ударів по румунських нафторозробках"; морально-політичними - взяття Києва могло підняти рейтинг Німеччини на міжнародній арені, вселити впевненість у фашистські війська і зневіру в перемогу у Червоній армії.

На території України групі німецьких армій "Південь", якою командував генерал-фельдмаршал фон Рундштедт, протистояли війська Київського особливого і Одеського воєнних округів. На цьому напрямку німці мали незначну кількісну перевагу в живій силі 1:1,4, але значно поступалися у техніці: у радянських частинах було в 1,3 раза більше гармат і мінометів, у 4,9 раза - танків і в 2,4 раза літаків. Проте навіть за таких сприятливих для Червоної армії обставин втримати німців на радянському кордоні не вдалося. У середині липня 1941 р. на житомирсько-київському, уманському і одеському напрямках точилися вирішальні бої.

Більше двох місяців (липень-вересень) тривала оборона Києва. Гітлерівці втратили під стінами української столиці понад 100 тис. війська. Після прориву німецькими військами Південно-Західного фронту захисники Києва опинилися перед загрозою оточення. Проте Сталін, незважаючи на реальні обставини, не дозволив військам своєчасно відійти. Між тим ситуація дедалі більше ускладнювалася, переростаючи у велику трагедію. Ліквідувавши під Уманню дві оточені радянські армії, німецькі броньовані "кліщі" замкнулися у кільце під Полтавою. Внаслідок цього у полон потрапило майже 660 тис, осіб, з них 60 тис. командирів. З оточення змогли вийти лише окремі загони. Командуючий фронтом М. Кирпонос, секретар ЦК КП(б)У М. Бурмистенко та група генералів загинули при спробі вирватися із ворожого кільця.Гітлер тріумфував, розцінюючи київську операцію, як "найбільшу битву в світовій історії". Проте деякі з німецьких генералів досить скептично оцінювали її стратегічне значення, вважаючи, що концентрація сил на півдні змусила фактично аж до осінніх дощів "топтатися на місці" війська фон Бока на центральному напрямку.

Велике стратегічне і політичне значення мала оборона Одеси, що тривала 73 дні. Сковуючи 18 дивізій противника, вона дала змогу відійти Південному фронту за Дніпро і організувати оборону. Проте наприкінці вересня Червона армія змушена була залишити Одесу і вести оборонні бої на Кримському півострові.

Розгром у грудні 1941 р. під Москвою 38 німецьких дивізій (зірвав плани "Бліцкригу", створивши умови для контрнаступу радянських військ. У березні наступного року Генеральний штаб запропонував план операції на весну і початок літа 1942 р. Головна ідея цього документа - активна стратегічна оборона, накопичення резервів, а потім - рішучий наступ.-

76. НІМЕЦЬКО-ФАШИСТСЬКИЙ ОКУПАЦІЙНИЙ РЕЖИМ В УКРАЇНІ. ЗОНИ ОКУПАЦІЇ

Територію СРСР Гітлер називав "великим пирогом", для освоєння якого необхідно, по-перше, оволодіти ним, по-друге, управляти, по-третє, експлуатувати. Дотримуючись класичної формули всіх завойовників "розділяй і владарюй", фашисти не тільки зберегли, а й значно посилили розчленування українських земель: Закарпаття ще 1939 р. було окуповане Угорщиною; Північна Буковина, Ізмаїльщина та "Трансністрія" (Задністров'я - землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі) були підпорядковані Румунії; "дистрикт Галичина" приєднувався до створеного гітлерівцями на польській території "генерального губернаторства"; на окупованій території УРСР створювався рейхскомісаріат "Україна" (339,2 тис. км²); Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою воєнних властей.

Рсйхскомісаріат "Україна" очолив Еріх Кох, якого у третьому рейху називали "другим Сталіном". Для управління було створено величезний адміністративний апарат. Центром рейхскомісаріату стало м. Рівне. Фашистський окупаційний режим в Україні мав виконати три основні завдання: забезпечити продовольством, матеріальними і людськими ресурсами потреби фашистської воєнної машини; вивільнити від українського населення шляхом фізичного знищення, депортацій та вивезення на роботу до Німеччини "лебенсрауму" ("життєвого простору") для арійської раси; сприяти колонізації значної частини окупованих земель, заселенню цілих районів німецькими переселенцями (останнє завдання планувалося здійснити протягом 30-ти повоєнних років, але фашисти почали його реалізовувати вже під час війни).

Пограбування України здійснювалося з німецькою ґрунтовністю і педантичністю. Була створена система грабіжницьких заготівельних органів. Найбільшим було "Центральне торгове товариство Сходу", яке мало 30 комерційних відділів з 200 філіалами на місцях. Завданнями "Товариства" були облік, вилучення і переробка усієї сільськогосподарської продукції на окупованій тзригорії. У його операціях брало участь 250 німецьких сільсько-гхпздарських фірм. Від початку окупації до березня 1944 р. тільки завдяки "зусиллям" "Товариства" з України було вивезено 9,2 млн. тонн зерна, 622 тис. тонн м'яса та мільйони тонн інших продуктів, для перевезення яких було задіяно 1418 тис. вагонів.

Велику надію покладало керівництво третього рейху і на українську промисловість. "Де ще існує регіон, - говорив у жовтні 1941 р. Гітлер, - в якому виплавляли б залізо вищої якості, ніж українське залізо? Де можна знайти більше нікелю, вугілля, марганцю, молібдену? Україна має такі запаси марганцю, що навіть Америка йде туди за постачанням. І, окрім того, ще скільки інших можливостей!" Однак поставити собі на службу промисловий потенціал України у повному обсязі фашистам не вдалося: якщо до війни у Донбасі добувалося 95 млн. тонн вугілля на рік, то при німцях лише 3-4,8 млн. тонн. Така ж ситуація була і в інших галузях промисловості.

Важливим економічним ресурсом було багатомільйонне населення України. Вже 5 серпня 1941 р. Розенберг підписав наказ про введення трудової повинності в окупованих східних областях. Поступово вікові межі для тих, хто підлягав повинності, були розширені. Спочатку це були люди віком від 18 до 45 років, а незабаром - від 14 до 65 років. Окупаційний режим вимагав від жителів України рабської покори і виснажливої праці. "Ми - раса панів і повинні управляти жорстко, але справедливо... - цинічно заявив, виступаючи у Києві 5 березня 1943 р. рейхскомісар Е. Кох. - Я витисну з цієї країни все до останньої краплини... Місцеве населення мусить працювати, працювати і ще раз працювати..."

Поразка під Москвою змусила Гітлера провести тотальну мобілізацію у Німеччині, що зумовило гострий дефіцит робочої сили у господарчому секторі третього рейху. Саме тому в цей час розпочинається широкомасштабне використання примусової праці населення окупованих країн. З 2,8 млн. молодих людей, вивезених із Радянського Союзу до Німеччини, 2,4 млн. були вихідцями з України.

Характерною рисою "нового порядку", який вводився гітлерівцями на окупованих територіях, був нестримний кривавий терор. У жовтні 1941 р. Україна спізнала свою першу Хатинь: село Обухівку було спалено, а все населення розстріляне. За час окупації подібні варварські акції фашистами були проведені у 250 населених пунктах республіки.

Фашисти діяли без огляду на будь-які норми моралі. Жертвами масових розстрілів у Києві стали 195 тис. осіб, у Рівному - 99 тис., сотні тисяч мирних громадян було знищено у Вінниці, Харкові, Житомирі, Полтаві та інших містах України. Поступово гітлерівський терор все більше набуває рис систематичності - з німецькою педантичністю здійснюються каральні акції, створюються гетто і концентраційні табори.

77. РУХ ОПОРУ В УКРАЇНІ: ПАРТИЗАНСЬКА ТА ПІДПІЛЬНА БОРОТЬБА

З кристалізацією справжніх намірів окупаційних властей в Україні наростав радянський партизанський рух. У своєму розвитку він пройшов кілька етапів. Перший - "зародження і становлення" - тривав із початку війни до кінця 1942 р. Його змістом було збирання сил, визначення оптимальних організаційних форм і ефективних методів боротьби у ворожому тилу. Другий - "стабілізації" - тягнеться до середини 1943 р. Поява штабів партизанського руху, матеріальна допомога Великої землі дає змогу не тільки боронити власні бази, відбиваючи каральні акції фашистів, а й тримати під контролем цілі райони, поступово переходити до здійснення рейдових операцій. Третій - "активних наступальних дій" - триває до цілковитого розгрому фашистів. Для цього періоду характерні широкомасштабні диверсії, численні рейди в тилу противника, активна взаємодія з формуваннями Червоної армії, наступальна тактика бойових дій.

На початковому етапі війни перші виступи у тилу були нечисленними і неорганізованими. За донесеннями із штабу вермахту в Україні дії партизан не були активними аж до квітня 1942 р.

Слабкість радянського партизанського руху в початковий період війни була зумовлена кількома причинами.

У 20-ті - на початку 30-х років радянське військове керівництво вважало, що в разі ворожого вторгнення у тилу агресора необхідно організувати партизанську війну. Проте наприкінці 30-х, коли почала домінувати наступальна воєнна доктрина, згідно з якою ворога збиралися бити на його власній території, всі підготовчі роботи було згорнуто, а розмови про партизанську війну розцінювалися як вияв невіри у перемогу. Згортання підготовки до ведення "малої війни" значною мірою було зумовлене і роздмухуванням міфу про "армійську змову", яка нібито мала на меті, спираючись на населення, повалити сталінський режим. Своєрідними превентивними заходами проти цієї міфічної загрози стали вилучення та знищення в армійських штабах і органах НКВС інструкцій та посібників з питань організації і тактики боротьби партизанських формувань, згортання розробки, випробування і виробництва засобів ведення "малої війни", тотальна ліквідація партизанських схованок та баз.

Підготовку до ведення партизанських дій було відновлено із значним запізненням вже під час війни. Один з партизанських лідерів О. Федоров згадував, що "у нас в області ніхто не готував більшовицького підпілля, не працював над створенням партизанських загонів. Не думав про це, зізнаюсь, і я... Створювати підпілля! Навіть слова ці здавалися книжними, неживими".

Федоров Олексій Федорович (1901-1989) - організатор партизанського руху, державний діяч, двічі Герой Радянського Союзу, генерал-майор. У 1920-1924 в Червоній армії. У 1938-1941 -перший секретар Чернігівського обкому КП(б)У, у 1941-1944 - перший секретар Чернігівського, а потім Волинського підпільних обкомів, начальник обласного штабу партизанського руху, командир великого партизанського з'єднання.

78. ОУН-УПА В РОКИ II СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Всього на окупованій території України діяло понад 45 партизанських з'єднань та майже 2 тис. загонів - за останніми підрахунками, до 180 тис. бійців. Вони знищили до 100 тис. окупантів, розгромили 467 ворожих гарнізонів, організували аварії 4 тис. ешелонів. 95 партизанів та підпільників України удостоєні звання Героя Радянського Союзу.

Складовою партизанського руху України стали дії Української повстанської армії (УПА). Передісторія її така. Серед вищого керівництва Німеччини існувало кілька варіантів політики щодо окупованих територій СРСР. Гітлер вважав за необхідне завоювати на Сході "життєвий простір" для німецьких колоністів. А. Розенберг, який очолював міністерство у східних справах, обстоював думку про доцільність створення національних державних структур (Україна, Прибалтика, Кавказ) під контролем Німеччини. Вони мали стати своєрідним кордоном між Європою і етнічно російськими територіями і сприяти розвалові СРСР. Цю ідею прихильно зустріли українські емігрантські кола, які сподівалися на відновлення незалежної соборної Української держави. Проте після загарбання в перші місяці війни величезних територій гітлерівці , змінили свої наміри. Україна набувала важливого значення для економіки рейху і колоніального проекту Гітлера, тому пропозиції Розенберга було проігноровано. Натомість встановлювався жорстокий окупаційний режим, придушувалися будь-які вияви націоналізму.

Але з початком війни Організація українських націоналістів (ОУН) виступила проти Москви у союзі з німцями. Незадовго до нападу на СРСР у німецькій армії було створено українське військо-.ве з'єднання "Легіон українських націоналістів", що налічувало до 600 солдатів і мало два підрозділи під кодовими назвами "Нахті-галь" і "Роланд". Командували ними українські та німецькі офіце-ри.Українці назвали ці батальйони "Дружини українських націоналістів" (ДУН). ОУН розраховувала на те, щоб використати ці частини для утворення в майбутньому національної армії. Німці ж планували використовувати їх для каральних акцій, спрямованих передусім проти поляків і євреїв. Покладаючи надії на німецьку підтримку, лідери ОУН ЗО червня 1941 р. проголосили створення незалежної Української держави. Однак це не входило в плани німців - український уряд було розігнано, а деяких його діячів заарештовано. Це ще більше поглибило розкол в ОУН на два крила - помірковане, на чолі з А. Мельником - ОУН(м), і радикальне, кероване С. Банде-рою, - ОУН(б). Офіційно ще в лютому 1940 р. ОУН розкололася на дві частини: перша, ОУН(р) - революційна, або ОУН(б) - бандерівська, і друга, ОУН(м) - мельниківська.

ОУН(б) і створила УПА. У вересні 1941 р., після арешту німцями Бандери і розстрілу 40 провідних членів ОУН(м), серед них й поетеси Олени Теліги, ОУН поміняла тактику й почала організовувати окремі операції проти німців.

Перші партизанські загони, що згодом увійшли до УПА, виникли на Поліссі й Волині та не були пов'язані з ОУН. На початку війни Т. Бульба-Боровець, близький до петлюрівського уряду УНР (Варшава), сформував із своїх бійців регулярну військову частину під назвою "Поліська Січ", пізніше перейменовану в Українську повстанську армію. Метою утворення проголошувалося очищення району від залишків Червоної армії. Коли наприкінці 1941 р. німці спробували її розпустити. Бульба-Боровець розпочав проти них партизанську війну. Наприкінці 1942 р. ОУН(б) вирішила сформувати великі партизанські сили й підпорядкувала собі окремі підрозділи Боровця та ОУН(м), яким дала назву УПА. Очолив її Роман Шухевич.

Шухевнч Роман (псевдоніми - Тарас Чупринка, Тур; 1907- 1950) - військовий діяч, член ОУН. 1934-1937 - в'язень польських тюрем, концтабору. Належав до бандерівської фракції ОУН. У 1941 командував батальйоном 'Нахтігаль'. Восени 1943 став Головним командиром УПА. Загинув у бою під Львовом.

УПА контролювала значну територію Волині, Полісся, а згодом Галичини. Тільки восени 1944 р. УПА провела 800 рейдів. Після того, як Західною Україною пройшли головні сили Червоної армії, УПА організувала низку акцій, щоб завадити мобілізації та депортаціям українського населення. Багато українських еміграційних джерел доводять, що в апогеї своєї сили (кінець 1943 р. - початок 1944 р.) чисельність УПА сягала майже 100 тис. бійців, інші підрахунки дають, за словами О. Субтельного, цифру в ЗО- 40 тис. бійців.

УПА користувалася широкою підтримкою західноукраїнського населення і за складом була переважно селянською. Як партизанська сила, УПА здебільшого уникала відкритих боїв із регулярними частинами Червоної армії. Однак сутички між ними траплялися часто. Були й акції проти німців, здебільшого локального характеру: визволення жителів, яких намагалися вивезти до Німеччини, зіткнення з окремими частинами німців, рейди по їхніх тилах тощо.

Що ж до боїв із польською Армією Крайовою (АК), то це були, власне, етнічні чистки. АК вирізала більшість місцевого населення українських районів Холмщини, а оунівці відповідно вчинили з польським населенням Волині.

Починаючи з лютого 1944 р., проти УПА, за даними НКВС, було проведено 26 685 операцій, у перебігу яких убито 98 846 повстанців, захоплено 104 990, з'явилося з повинною 48 800. Ці, явно. завищені, дані НКВС свідчать про те, що серед них було багато мирних жителів, які не мали до УПА жодного відношення. З радянського боку загинуло майже 10 тис. осіб, 1343 поранено і 2456 пропало безвісти.

79. ЗВІЛЬНЕННЯ ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ВІД НІМЕЦЬКО-ФАШИСТЕЬКИХ ЗАГАРБНИКІВ. ЗАВЕРШЕННЯ ВІЙНИ В ЄВРОПІ

Перемога Червоної армії під Сталінградом забрала понад 2 млн життів воїнів і мирного населення міста. Контрнаступ на широкому відрізку радянсько-німецького фронту дав змогу розпочати визволення від фашистської окупації території України.

18 грудня 1942 р. війська 1-ї гвардійської армії під командуванням генерала В. Кузнецова визволили перший населений пункт української території - с. Півнівку Міловського району Луганської області. Сьогодні тут височить монумент, а поряд - могили 1066 воїнів, які полягли за свободу українського народу.

На початку 1943 р. Червона армія розгорнула широкий наступ на фронті завдовжки 1600 км. Почалися бої на території України. Першим серед обласних центрів було визволено Луганськ. Наприкінці лютого жорстокі бої точилися за Донбас. Але, скориставшись відсутністю другого фронту, фашисти знову перекинули із заходу свіжі сили і, зосередивши на вузькій ділянці 25 дивізій, перейшли у контрнаступ.

У березні 1943 р. бойові дії розгорнулися в районі Харкова. Німці створили дві танкові групи поблизу Краснограда і Красноармійська. 19 лютого вони завдали зустрічних ударів силами семи танкових і моторизованих дивізій у фланги й тил 6-ї армії та групи військ під командуванням М. Попова, змусивши їх відступити на південь від Харкова на Барвінкове, а потім і за Північний Донець. 16 березня Харків було залишено.

Попри серйозну поразку під Харковом, радянські війська за час зимового наступу просунулися на окремих ділянках фронту на 600-700 км.

Лютнево-березневі бої 1943 р. в Україні свідчили, що противник ще має великі сили. Весною 1943 р. стало відомо, що гітлерівське керівництво готує новий наступ у напрямку Курська, зосередивши 900 тис. солдатів і офіцерів, майже 10 тис. гармат, до 2700 танків і 2 тис. літаків. Радянське командування вперше за війну організувало стратегічну оборону. І коли 5 липня німецькі війська перейшли у наступ, їм було дано належну відсіч. Особливо гарячі бої точилися під Прохоровкою, де в зустрічному бою взяло участь до 1500 танків з обох боків. Обидві сторони зазнали великих утрат. Ціна перемоги Червоної армії під Курськом була надзвичайно високою. Безповоротні втрати радянських військ становлять понад 500 тис. осіб. Було втрачено також понад 6000 танків і САУ, приблизно 2000 літаків. Німецькі війська втратили всього 245 тисяч осіб, 1200 танків і понад 900 літаків. Як бачимо, і в 1943 р. радянські-полководці добивалися перемоги ціною пролитої крові. Виснаживши ворога у битві під Курськом, радянські частини прорвали фронт і перейшли в наступ. 5 серпня оволоділи Орлом, Бєлгородом, а 23 серпня визволили і Харків. Серед 189 воїнів, удостоєних звання Героя Радянського Союзу за битву на Курській дузі, було 30 українців.

На початку вересня 1943 р. війська Південне-Західного фронту під командуванням Р. Малиновського визволили Донецьк і вийшли до Дніпра в районі Дніпропетровська. Війська Південного фронту під командуванням Ф. Толбухіна визволили Маріуполь і підійшли до Мелітополя. Оволодівши Сумами, війська Воронезького фронту під командуванням М. Ватутіна вийшли до Дніпра в районі Переяслава-Хмельницького. Почалася кровопролитна битва за Дніпро. 6 листопада 1943 р. Київ було визволено. За героїм у цій битві 2438 воїнам було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Серед них - 483 українця. Але в цій битві через помилки командування полягли сотні тисяч бійців. Тільки в районі Букринського плацдарму загинуло понад 200 тис.

1944 р. був початком третього, завершального періоду війни, який тривав до травня 1945 р. Це і рік остаточного визволення українських земель. У лютому 1944 р. війська 1-го і 2-го Українських фронтів оточили в районі Корсуня-Шевченківського 10 дивізій та бригаду німців. У березні ворога було розгромлено; 55 тис. гітлерівців вбито і поранено, 18 тис. узято в полон. З 11 до 19 березня війська 1-го і 2-го Українських фронтів продовжували бої, намагаючись оточити 1-шу німецьку танкову армію. Німецьке командування на рубежі Тернопіль - Волочиськ - Проскурів силами дев'яти танкових і шести піхотних дивізій завдало контрудару великої сили. I лише термінові заходи та численне поповнення врятували ситуацію.

У липні Радянська армія розгромила вороже угруповання під Бродами. 27 липня 1944 р. визволено Львів. У 1944 р. було взято Кіровоград (8 січня), Луцьк і Рівне (2 лютого), Херсон (13 березня), Вінницю й Миколаїв (20 і 26 березня), Одесу (10 квітня), Тернопіль (15 квітня), Севастополь (9 травня).

Визволення Правобережної України було надзвичайно кровопролитним. Лише з грудня 1943 р. до квітня 1944 р. втрачено 1 млн 300 тис. воїнів. Протягом січня 1943 р. - жовтня 1944 р. в одній оборонній та 11 наступальних операціях було втрачено майже 3,5 млн радянських солдатів і офіцерів, в основному росіян, українців та білорусів. Такою була ціна визволення України. 3940 учасників боїв за Україну удостоєні звання Героя Радянського Союзу, серед них 668 українців.

14 жовтня 1944 р. територію України було повністю очищено від окупантів, а наприкінці жовтня війська 4-го Українського фронту визволили й Закарпаття. Перший з'їзд народних комітетів, який зібрався у листопаді в Мукачевому, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпаття з УРСР. 29 червня 1945 р. між СРСР і Чехословаччиною було підписано угоду про возз'єднання Закарпаття з УРСР.

80. ЗАВЕРШЕННЯ ВОЗЗ'ЄДНАННЯ ВСІХ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В УКРАЇНСЬКІЙ РСР

Наприкінці війни процес об'єднання українських земель та формування території України вступив у вирішальну фазу. Питання про повоєнні кордони гостро стало вже під час завершальних операцій щодо розгрому Німеччини та її союзників. Воно активно обговорювалося на Тегеранській (1943 р.) та Ялтинській (1945 р.) конференціях лідерів країн антигітлерівської коаліції. Остаточні контури повоєнних кордонів УРСР сформувалися у процесі українсько-польського, українсько-чехословацького та українсько-румунського територіальних розмежувань. Суть цих розмежувань полягала у міжнародному юридичному визнанні факту включення протягом 1939-1945 рр. західних областей України до складу СРСР.