Огляд історії України

О. Ксренський, М. Терещенко та І. Церетелі. Після дводенних російсько-українських переговорів було досягнуто компромісу:

Центральна Рада зобов'язалась підтримувати петроградський уряд, а той своєю чергою погодився визнати автономний устрій України, а Центральну Раду - органом влади, не чекаючи Установчих Зборів.

Підсумки переговорів Центральна Рада узагальнила й оголосила у своєму II Універсалі 16 липня. Його текст було опубліковано не тільки українською, а й російською, єврейською та польською мовами. На жаль, Центральна Рада і насамперед український прем'єр, фактичний автор проектів універсалів соціаліст Володимир Винниченко, знову не приділили належної уваги формуванню національного війська. В Універсалі, зокрема, зазначалось: "що торкається комплектування українських військових частей, то задля цього Центральна Рада матиме своїх представників при кабінеті Військового Міністра, при Генеральному Штабі й Верховному Головнокомандуючому, які будуть брати участь у справах комплектування окремих частин виключно українцями, поскільки таке комплектування, по оприділенню Військового міністра, буде являтись з технічного боку можливим без порушення боєспосібності армії". Володимир Винниченко й у численних своїх статтях доводив непотрібність регулярних Збройних Сил.

Згідно з II Універсалом, 12 серпня Центральна Рада ухвалила доповнити свій склад представниками національних меншин. Неукраїнським партіям та організаціям було надано 30% місць - 202 члени і 51 кандидат у члени Центральної Ради. Зокрема, з цією метою фракції Ради робітничих депутатів відводилось ЗО місць, Раді військових депутатів - 20, соціалістам-революціонерам - 20, меншовикам - 20, Раді об'єднаних громадських організацій - 10, кадетам - 10, народним соціалістам - 4, а також євреям - 50, полякам - 20, молдаванам - 4, німцям - 3, татарам - 3, грекам, чехам, білорусам, менонітам і болгарам - по одному місцю.

Наприкінці липня - в серпні дво-, а подекуди тривладдя закінчилось. Різко посилили тиск на національно-визвольні рухи Тимчасовий уряд, російські партії; знову "ожив" на Волині, Галичині та Буковині Південно-Західний фронт. Тимчасовий уряд відмовився від обіцянок, які дав Центральній Раді під час червневих переговорів. Корейський знову намагався обмежити права Центральної Ради, надаючи їй під управу тільки п'ять губерній - Київську, Волинську, Подільську, Полтавську, Чернігівську, не допускаючи її влади до Чорного моря і Кубані.

У цих умовах київські більшовики намагалися зблизитися із Центральною Радою. Загалом організації РСДРП в Україні, особливо на Донбасі і півдні, залишились осторонь українського руху й національної революції. Лише в місцевостях, де українське відродження відбувалось особливо бурхливо, окремі члени більшовицької партії українізувались. Так, у Полтаві два діячі РСДРП (б) Василь Шахрай і Сергій Мазлах фактично стали на позиції самостійності України і створення незалежної української більшовицької партії. Такі ж настрої підтримували в Києві більшовики Володимир Затонський, Юрій Лапчинський, Микола Скрипник. Зокрема, 2 липня Київський комітет РСДРП (б), відчуваючи необхідність окремого більшовицького центру для цілої України, створив Оргбюро у складі Георгія П'ятакова (голова), Володимира Затонського та Ісаака Крейсберга. Однак його фактично не визнали більшовики Харкова, Одеси, Катеринослава, Донбасу, які воліли підпорядковуватись безпосередньо петроградському ЦК партії. І тому незалежно від інших організацій РСДРП (б)

Намагаючись перешкодити анархії та розгортанню громадянської війни, 20 листопада Центральна Рада в III Універсалі проголосила Українську Народну Республіку і накреслила широку програму найближчих перетворень: скасувала приватну власність на землю і смертну кару, впровадила 8-годинний робочий день і контроль над виробництвом, оголосила свободу совісті, слова, друку, зборів, профспілок, мови, наголосила на організації національно-персональної автономії. Але в ньому були суперечності. Зокрема, автори цього універсалу в дусі революційного романтизму закликали: "...станемо на сторожі прав і революції не тільки нашої землі, але й усієї Росії". Але такий висновок суперечив дійсності: після невдалого корніловського і переможного більшовицького переворотів демократичний струмінь Лютневої революції практично зник. Отож, подальша підтримка автономістської позиції була вже абсурдною. Знову висловлювалась пропозиція до всіх народів творити соціалістичні республіки. Намагаючись толерувати сусідні уряди, Центральна Рада водночас заявила про український характер Холмщини, Підляшшя, Кубані, Криму й частини Бессарабії; ці українські етнічні землі невдовзі були анексовані іншими державами.

У своєму III Універсалі Центральна Рада виступила з обіцянкою передати землю селянам. Однак її передання відкладалось до скликання Всеукраїнських установчих зборів. А селяни хотіли землю негайно. Перед їх очима був приклад Росії, де вже ділили панську землю. Це дещо підірвало авторитет Центральної Ради в очах сільської бідноти. В опозиції залишились також власники банків, цукрозаводчики, керівники польських організацій, які виношували плани включення західних українських теренів до складу II Речі Посполитої.

У цілому ж III Універсал став актом великої історичної ваги: після 250 років неволі український народ офіційно задекларував відродження власної держави.

IV УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Закрите засідання Малої Ради, на якому було затверджено IV Універсал, почалося у будинку Педагогічного музею 22 січня 1918 р. І лише в ніч на 25 січня на відкритому засіданні М. Грушевський оголосив останній Універсал Центральної Ради: "Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу. Зо всіма сусідніми державами, як-то: Росією, Польщею, Австрією, Румунією, Туреччиною та іншими ми хочемо жити в злагоді й приязні, але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української Республіки. Вдасть у ній буде належати тільки народові України, іменем якого, поки зберуться Українські Установчі Збори, будемо правити ми, Українська Центральна Рада, представниця робочого народу - селян, робітників і солдатів, та наш виконавчий орган, який однині матиме назву Ради народних міністрів".

Універсал доручав урядові завершити переговори з Центральними державами і укласти з ними мир; після заключення мирного договору демобілізувати армію і створити міліцію; навесні роздати без викупу всю землю селянам, а також взяти під суворий контроль банки. Універсал став, без сумніву, поворотним пунктом української революції, бо нарешті українці рішуче заявили, що метою їхніх визвольних змагань є суверенна держава, яка заступає інтереси українського народу.

Паралельно з IV Універсалом Мала Рада обговорила й 24 січня ухвалила "Закон про національно-персональну автономію", в якому підтверджувалося право національних меншин на самостійне влаштування свого національного життя в Україні.

БРЕСТ-ЛИТОВСЬКІ МИРНІ ПЕРЕГОВОРИ

Розуміючи, чим загрожує продовження війни воюючим сторонам, молоді уряди УНР і Радянської Росії вже в грудні 1917 р. розпочали у Брест-Литовську переговори з Німеччиною про укладення миру. Причому голова радянської делегації Леон Троцький визнав правочинною делегацію Центральної Ради, чим викликав немилість до себе з боку ЦК РКП(б).

Однак переговори затягувались. 1 лише після проголошення незалежності УНР кайзерівські дипломати зав'язали серйозний діалог з київськими колегами.

У ніч на 9 лютого молоді українські дипломати, окремо від представників Радянської Росії, добились укладення мирного договору з Німеччиною та Австро-Угорщиною, у таємний протокол до якого включено статтю про поділ Галичини на польську та українську, об'єднання Галичини і Буковини в один коронний край Австрійської імперії. Там же були закладені основи ухвали, за якою Радянська Росія визнала УНР. Водночас українські делегати просили представників Німеччини прискорити відправку в Україну сформованих у німецьких таборах Раштат, Вецляр, Фрайштадт з військовополонених українців двох дивізій (званих за кольором форми синьожупанниками і сірожупанниками), а також галицьких частин, зокрема легіону УСС, щоб за допомогою цих військ повернути втрачені території України. Але як Німеччина, так і Австро-Угорщина надіслали свої війська не стільки для допомоги Центральній Раді, скільки для чергового пограбування українських земель.

57. ПЕРШИЙ З'ЇЗД РАД УКРАЇНИ. ПОЧАТОК ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ ТА ІНТЕРВЕНЦІЇ В УКРАЇНУ.

Для пропаганди та реалізації гасла "вільної федерації вільних народів колишньої Російської імперії" Центральна Рада скликала 23 вересня 1917 р. у Києві з'їзд поневолених народів Росії. В його роботі взяли участь представники національних організацій, які визнавали федеративний принцип організації Росії й виборювали в її складі автономію (серед 85 делегатів з'їзду було по 10 українців, латишів та євреїв, 8 литовців, 2 грузинів, 7 молдаван, 13 мусульман, 3 естонці, 7 білорусів, 6 поляків, 6 козаків, 3 російських соціалістів-революціонерів). Представницький форум привітали Союз гірських народів Північного Кавказу, представники Сибіру.

Почесний голова з'їзду М. Грушевський у своїй доповіді відзначив необхідність федеративної перебудови Росії, а згодом федералізації всіх європейських народів і, можливо, злиття їх у єдину федерацію цілого світу.

Делегати одноголосне ухвалили, що "Росія має бути федеративною Республікою". Запропоновано національним меншинам регіонів надати право національно-персональної автономії, а розпорошеним національностям (зокрема, євреям) - право на екстериторіально-персональну автономію. З'їзд висловився також за оптимізацію державного управління й будівництво справді демократичного суспільства.

Для реалізації цих ідей делегати сформували Раду народів з перебуванням у Києві. До неї мали входити по чотири представники кожної національності з правом голосу без огляду на чисельність населення даної національності. Головою Ради було обрано М. Грушевського. Але більшовицький переворот у Петрограді звів нанівець усі ці плани.

Напруга тогочасного політичного життя, жорстоке військове протистояння на західному приграниччі ще більше оголили рани поневоленого українського народу і прискорювали неминучий соціальний і національний вибух у суспільстві.

УЛЬТИМАТУМ РАДНАРКОМУ

"Сепаратистські", на думку більшовиків, дії Центральної Ради вкрай занепокоїли петро градський Раднарком. Це і не дивно. Лише Донбас давав 70% вугілля, що видобувалося у Романовській імперії. Крім того, з України на заводи Росії у 1915-1916 рр. надходило 96,7% прокату, 68 - сортового металу, 81 - олова, 90 - срібла, близько 75% - чавуну. А ще чимало збіжжя, спирту і цукру. Все це і дало привід наркому Л. Грецькому повчати у таємній інструкції агітаторів-комуністів: "Пам'ятайте також, що так чи інакше, але нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, сала, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада і ми з нею..."

Отож, уже 17 грудня 1917 р. Центральна Рада одержала урядову радіотелеграму з Петрограда (її автором був Троцький, Ленін і Сталін лише відредагували документ), у якій говорилося, що Раднарком "ще раз підтверджує право усіх націй, які пригнічувалися російським самодержавством, на самовизначення і відокремлення від Росії, визнає Українську Народну Республіку, її право цілком відокремитися від Росії... зараз же, без обмеження та безумовно". Раднарком також звинувачував Центральну Раду в тому, що "вона, прикриваючись національними фразами, веде непевну буржуазну політику", а тому він, Раднарком, не визнавав Центральну Раду "за представницю працюючих мас української республіки".

Водночас було висунуто чотири ультимативні вимоги до Центральної Ради: відмовитись від спроби дезорганізації спільного фронту; без згоди верховного головнокомандуючого Раднаркому не пропускати ніякого війська, що йде в бік Дону та Уралу; пропустити більшовицькі війська на Південний фронт для боротьби з контрреволюційними військами Каледіна; припинити всякі спроби роззброєння радянського війська й Червоної гвардії в Україні. Радіотелеграма закінчувалась ультиматумом: у разі неприйняття цих вимог Раднарком вважатиме Центральну Раду в "стані відкритої війни проти радянської влади в Росії і на Україні".

Цей ультиматум не тільки був втручанням у внутрішні справи УНР, а й ставив її в цілковиту залежність від Раднаркому, позбавляв можливості діяти самостійно, відповідно до своєї незалежності. З'їзд Рад селянських, робітничих і солдатських депутатів України 20 грудня 1917 р. відповів відмовою виконати умови ультиматуму. Домагання Петрограда підтримав більшовицький Харків.

Отоді Раднарком вирішив силою зброї навести "революційний порядок" і на Наддніпрянщині. Проти УНР з півночі було перекинуто тридцятитисячне угруповання Червоної Армії на чолі з В. Антоновим-Овсієнко, О. Єгоровим, П. Берзінем, М. Кудинським і М. Муравйовим. Наприкінці грудня черво-ноармійці зайняли Харків, Полтаву, Чернігів. Але сили в українсько-більшовицькому двобої були дуже нерівні. Це дуже добре розумів політичний провід УНР і саме тому квапився укласти союзний договір із Центральними державами у Бресті. А ті, своєю чергою, теж відчували певну користь від укладання миру з Україною. З другого боку, Антанта теж прагнула встановити зв'язки з Українською державою. Англія та Франція ще наприкінці 1917 р. "авансом" визнали "автономну" УНР, направивши до Києва своїх представників.

58. УКРАЇНА В УМОВАХ НІМЕЦЬКОЇ ТА АВСТРІЙСЬКОЇ ОКУПАЦІЇ. ПРИЧИНИ ПАДІННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ. ГЕТЬМАНСЬКИЙ ПЕРЕВОРОТ

Більшовицька експансія з півночі, а австро-німецькії з заходу практично паралізували місцеву українську владу. Назрівала криза і в уряді УНР, який надалі зволікав зі створенням регулярного війська, загальною мобілізацією населення.

Згідно з берестейськими домовленостями, наприкінці лютого 1918 р. півмільйонне угруповання кайзерівсько-цісарських армій вступило на територію України. А вже 1 березня більшовицькі війська відступили з Києва, куди 7 березня повернулася Центральна Рада.

Загалом же населення України з прохолодою зустрічало кайзерівських і цісарських посланців. Особливе обурення викликали харчові реквізиції селянства і відправка на захід десятків ешелонів з хлібом, м'ясом, цукром. Прихід "союзників" в Україну дуже швидко обернувся жорстоким окупаційним режимом, пограбуванням її матеріальних ресурсів і врешті-решт - посиленням дестабілізації в суспільстві, анархією в господарстві. Німецько-австрійська окупація спричинила й падіння авторитету Центральної Ради. Чимала частина населення уже не сприймала демократичні форми правління і прагнула утвердження сильної виконавчої влади.

Головним виразником цих ідей і центром опозиції стала Українська Народна Громада (УНГ), яка об'єднала у своїх лавах землевласників і військових, зокрема козаків вільного козацтва і офіцерів 1-го Українського корпусу, її очолив досвідчений генерал Павло Скоропадський.

Разом з Партією українських хліборобів-демократів та Її лідерами М. Міхновським і В. Липинським УНГ відкрито висловлювала думки про те, що тільки сильна диктаторська влада здатна вивести державу з безладдя та анархії. Прийнятною, на їх погляд, формою правління було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана - генерал П. Скоропадський.

Із своїми планами УНГ ознайомила німецьке командування й архієпископа Никодима, заступника убитого більшовиками митрополита Володимира, і ті, пообіцявши свою допомогу, схвалили цей сміливий політичний крок. Размещено на Allbest.ru

Сприяючи планам УНГ, 28 квітня 1918 р. німецьке командування паралізувало засідання Центральної Ради, яка саме обговорювала проект конституції УНР. Тоді ж було заарештовано двох міністрів. Наступного дня за участю майже 8 тис. делегатів у Києві відбувся хліборобський конгрес, який одноголосне обрав гетьманом України П. Скоропадського.

Народився Павло Скоропадський 1873 р. у німецькому курорті Вісбадені, де на той час відпочивали його батьки. Дитячі роки провів у родинному маєтку в Тростянці на Полтавщині. Генеалогія старовинного роду Скоропадських простежується від виходця з Уманщини Федора Скоропадського, який воював у війську Б. Хмельницького і загинув у бою під Жовтими Водами. Його онук Іван Скоропадський у 1708-1712 рр. був гетьманом України. Його далекий нащадок Павло Скоропадський після закінчення елітарного пажеського корпусу у Санкт-Петербурзі деякий час проживав у Франції, а в роки першої світової війни почергово командував полком, дивізією і нарешті армійським корпусом, з яким улітку 1917 р. став на захист УНР.

59. ЗОВНІШНЯ ТА ВНУТРІШНЯ ПОЛІТИКА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ П. СКОРОПАДСЬКОГО

Прихід П. Скоропадського до влади. 29 квітня 1918 р Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, а Всеукраїнський хліборобський з'їзд проголосив П Скоропадського гетьманом України. Внаслідок майже безкровного державного перевороту Центральна Рада була розпущена, і в українських земчях виникло нове державне утворення - гетьманат "Українська держава". Це була спроба консервативних політичних кіл шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, здатну зупинити радикалізацію, дезорганізацію і деградацію суспільства, створити й гарантувати стабільний лад, який би ґрунтувався на приватній власності та дотриманні правових норм

Внутрішня і зовнішня політика. П Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, мав право затверджувати і розпускати уряд, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг оголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію. У "Грамоті до всього українського народу" гетьман обіцяв "забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці".

Скоропадському вдалося забезпечити певне економічне піднесення Цьому сприяли відновлення приватної власності, підтримка вільного підприємництва, можливість промислових та торговельних кіл впливати на економічну політику влади, широкий збут товарів до Австро Угорщини та Німеччини У цей час було налагоджено грошовий обіг, вдосконалено грошову систему, прийнято державний бюджет, відкрито українські банки, засновано нові акціонерні компанії, відроджено промислові підприємства та біржі. Поступово було відновлено залізничний рух, реорганізовано і зміцнено державний флот Не без труднощів відбувалося створення армії, чому протидіяли німці, але швидко було організовано поліцію

Помітними були зрушення і в галузі культури та освіти засновано понад 150 українських гімназій, вийшло з друку кілька мільйонів примірників українських підручників, відкрито два державних університети - у Києві та Кам'янці Подільському; засновано широку мережу загальнокультурних закладів та установ (Державний український архів. Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Українська національна бібліотека. Український театр драми та опери. Українська державна капела. Державний симфонічний оркестр тощо). У листопаді 1918 р відкрито Українську Академію Наук, президентом якої став В. Вернадський.

Важливим зрушенням у духовнін сфері стало утворення влітку 1918 р Української автокефальної православної церкви на чолі з митрополитом В Липківським. Размещено на Allbest.ru

Значними були успіхи гетьманської держави у зовнішній політиці Вона мала дипломатичні контакти з дванадцятьма державами - Грузією, Литвою, Фінляндією, Голландією, Іспанією, Данією, Норвегією, Швецією та ін

Внутрішню і зовнішню політику Гетьманату визначали такі чинники" залежність держави від австро німецьких збройних формувань; відсутність дієздатної української армії, реставрація старих порядків та відродження архаїчних форм організації суспільного життя, посилення впливу на Гетьманат російських консервативних кіл, вузька соціальна база; підкорення соціальне економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади; наростання соціальної напруженості та формування організованої опозиції.

Поразка Німеччини у війні позбавила Українську державу опори та гаранта стабільності Спроби гетьмана змінити орієнтири (офіційне скасування державної самостійності України, проголошення федеративного союзу з небільшовицькою Росією, створення уряду "українського за формою, але московського за змістом") вже не могли врятувати ситуацію.14 грудня 1918 р. війська Директорії вступили до Києва, і П. Скоропадський був змушений зректися влади і виїхав за кордон

Отже, незважаючи на певне пожвавлення в Україні економічного, культурного життя, режим П Скоропадського зазнав краху, оскільки у внутрішньому житті він спирався на обмежену соціальну базу (крупні землевласники, промисловці) Намагався утвердити монархічну, недемократичну форму правління до того ж зорієнтовану на німецький протекторат, що породжувало опозицію всередині країни Крім того, Україна перебувала в оточенні держав, які не були зацікавлені в посиленні іі ролі Складний клубок внутрішніх та зовнішніх протиріч виявився сильнішим за гетьманську владу

60. УТВОРЕННЯ ЗАХІДНО-УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ (ЗУНР), ЇЇ КЕРІВНІ ОРГАНИ ТА ДІЯЧІ

1. Охарактеризуйте історичні обставини, за яких було проголошено Західноукраїнську Народну Республіку, її внутрішню і зовнішню політику.

Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР) -українська держава, створена на західноукраїнських землях після розпаду Австро-Угорщини.

Офіційно проголошена 13 листопада 1918 р. у складі Галичини, Буковини та Закарпаття. У двох останніх регіонах українська влада проіснувала дуже короткий час.

Передумови та історичні обставини проголошення ЗУНР. Поразки австро-угорських військ у Галичині та на Поділлі суттєво вплинули на внутрішню політику імперії. Намагаючись зберегти власну державу, новий австрійський цісар Карл 16 жовтня 1918 р. видав маніфест, суть якого полягала в пропозиції народам, що входили до складу Австро-Угорськоі імперії, створити власні сейми, які б представляли новостворені держави (ідеал майбутньої держави він вбачав у становленні федерації на теренах колишньої Австро-Угорської імперії).

Відгукнувшись на заклик цісаря, українські посли австрійського парламенту, депутати галицького й- буковинського сеймів, лідери політичних партій і греко-католицького духовенства 18 жовтня 1918 р. утворили у Львові Українську Національну Раду. Вона одразу поставила питання про об'єднання західноукраїнських земель і проголошення Української держави. Така позиція українців протирічила намірам поляків, які невдовзі створили польську ліквідаційну комісію, що мала на меті прискорення процесу розформуванні австрійських органів управління і передачі всієї повноти влади у краї представникам польської адміністрації.

За цих обставин українська сторона вирішила взятії ініціативу в свої руки. В ніч з 31 жовтня на 1 листопада майже 1,5 тисячі українських вояків на чолі з сотником Українського Січового стрілецтва Д. Вітовським встановили свою владу у Львові. Спираючись на активність молодих патріотів та підтримку місцевого населення, Українська Національна Рада згодом поширила свій вплив на значну територію. Загальновизнане право народів на самовизначення дало шанс західним українцям на розбудову власної державності. 11 листопада було утворено виконавчий орган влади - Державний секретаріат на чолі з К. Левицьким, а вже через два дні було затверджено конституційні основи новоствореної держави -вона отримала назву Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР), її територія охоплювала 70 тис. км², а населення налічувало майже 6 млн. осіб. Гербом ЗУНР став Золотий Лев на синьому тлі, а прапором - блакитно-жовте знамено.

Внутрішня політика. Внутрішня політика ЗУНР була спрямована на активне державотворення. Пріоритетними її напрямами та практичними заходами були:

- встановлення монополії держави на продаж зерна, картоплі, цукру, худоби, спирту тощо;

- відбудова залізничного транспорту;

- впровадження власної грошової одиниці - гривні та карбованця;

- ухвалення земельного закону (ліквідація великого землеволодіння, заборона самовільного захоплення землі тощо);

- створення правової бази для розгортання державотворчого процесу (прийняття закону про вибори до сейму Західної області УНР, що проголошував загальні, таємні, прямі вибори; закону про громадянство тощо);

- затвердження державного статусу української мови;

- націоналізація приватних гімназій, проголошення публічних шкіл державними.

Зовнішня політика. Зовнішня політика ЗУНР була спрямована на створення сприятливих умов для виживання та розбудови незалежної української держави. З часу її утворення вона перебувала у міжнародній ізоляції.

Дії ЗУНР у перші місяці її існування:

- проголошення Акта злуки УНР та ЗУНР;

- воєнні акції під час українсько-польського протистояння (Вовчухівська, Чортківська операції);

- переговори з представниками держав Антанти - місіями Ж. Бартелемі та Л. Боти.

Однак досягти успіху на міжнародній арені ЗУНР так, і не вдалося. 25 червня 1919 р. представники Антанти на Паризькій конференції визнали права Польщі на окупацію Східної Галичини.

Отже, зумовлені Першою світовою війною революційні процеси призвели до падіння Австро-Угорської імперії. Однією з держав, що утворилась на її уламках, стала Західноукраїнська Народна Республіка.

61. ПРАВЛІННЯ ДИРЕКТОРІЇ. АКТ ЗЛУКИ 22.01.1919 Р. В УКРАЇНІ

Приходу Директорії до влади сприяли народна підтримка, швидке формування чисельної армії, авторитетні та впливові лідери, вдало обраний момент для повстання. Проте недалекоглядна, суперечлива внутрішня політика, відсутність моделі державотворення, яка б відповідала реаліям, протистояння політичних лідерів, катастрофічне слабіюча армія, міжнародна ізоляція, втрата контролю за розвитком внутрішніх подій були тими слабкими сторонами Директорії, які не дали змоги їй надовго втриматись при владі та утвердити незалежну УНР.

У травні 1918р. партії просоціалістичної орієнтації утворили опозиційний гетьманові Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). 13 листопада на таємному засіданні цієї організації розглядалось питання про збройний виступ проти П.Скоропадського. Було вирішено не відновлювати Українську Народну Республіку, а визначити оптимальну форму державного правління після перемоги повстання. Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР - Директорію - у складі В.Винничен-ка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, О.Аидрієвського, А.Мака-ренка. Проголошений наступного дня гетьманом курс на федеративний союз з небільшовицькою Росією прискорив розвиток подій. Члени Директорії спішно прибувають до Білої Церкви, де була зосереджена їх головна ударна сила - формування січових стрільців, і переходять до активних бойових дій. Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада) найбільш боєздатних сил гетьмана питання про владу було вирішене: на початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Проте вже через півтора місяця вони змушені були під ударами збройних формувань радянської Росії залишити українську столицю. З цього моменту для Директорії починається період політичної нестабільності, жорсткої боротьби за владу, безуспішних пошуків надійної зовнішньої та внутрішньої підтримки, нескінченних переїздів (Вінниця - Проскурів ~ Рівне - Станіслав - Кам'янець-Подільський), періодичних реорганізацій уряду (урядовий кабінет змінював свій склад шість разів і очолювали його по черзі В.Чехівський, С.Оста-пенко, Б.Мартос, 1.Мазепа, В.Пилипенко) та кардинальних змін

офіційної політичної лінії. Протягом свого існування Директорія поступово еволюціонізувала до диктатури військових на чолі з С.Петлюрою. Наприкінці 1920 р. вона остаточно втрачає контроль над територією України і С.Петлюра емігрує за кордон.

*Що ж дало змогу Директорії прийти до влади і в чому полягала її слабкість, через яку вона цю владу втратила?

Опозиція вдало вибрала момент для атаки на гетьманський режим, адже саме у середині листопада 1918 р. П.Скоропадський тільки-но лишився без підтримки Німеччини, яка зазнала поразки у вікні, відмовився від державної незалежності України та проголосив непопулярний проросійський курс. Уміло нейтралізувавши німців ( було укладено угоду про нейтралітет. з Великою солдатською радою), перетягнувши на свій бік значну частину гетьманських військ (за січовими стрільцями Є.Коко-вальця на бік повсталих перейшли ще вісім інших гетьманських корпусів), проголосивши популярні в народі лозунги (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу. Момент захоплення влади був своєрідним піком успіху цього тимчасового органу влади. Саме у цей час виявились сильні сторони Директорії, оскільки вона, хоча і на короткий період, фактично стала виразником інтересів більшості населення, її виступ, який на початковому етапі багато хто вважав авантюрою, до-І сяг успіху тільки тому, що спирався на піднесення народної активності, на масовий рух трудящих проти політики Гетьманату та окупаційного режиму. Саме ці обставини дали змогу Директорії зібрати численну армію (у грудні 1918 р. у її складі налічувалося 100 тис. чоловік, за іншими даними - 300 тис.) і протягом кількох тижнів взяти під контроль майже всю територію України. Сильною стороною Директорії було й те, що під своїми знаменами вона зібрала хоча й різних за поглядами, але досить впливових та авторитетних лідерів - В.Винничен-ка, С.Петлюру, М.Шаповала, М.Поршата ін. Це дало змогу сформувати хоч і не монолітний, але досить численний анти-гегьманськнй фронт.

Чому ж Директорії не вдалось надовго втримати владу?

Блок опозиційних П.Скоропадському сил складався з політичних угруповань, що мали різні інтереси, пріоритети та орієнтації. Частково саме цим пояснюються такі суттєві вади . Директорії, як нечіткість програмних установок, суперечливість та недалекоглядність внутрішньої політики. 8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян залишились ділянки площею до 15 дес. землі, а власність польських, австрійських та німецьких поміщиків лишалась недоторканою.

62. ВІЙСЬКОВІ ТА ПОЛІТИЧНІ ПОДІЇ 1920Р. В УКРАЇНІ. РАДЯНСЬКО-ПОЛЬСЬКА ВІЙНА. ЗАВЕРШЕННЯ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ. ПОРАЗКА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ БОРОТЬБИ. РИЗЬКИЙ ДОГОВІР

Згідно з Варшавською угодою уряд Ю. Пілсудського відмовився від претензій поширюватися до кордонів Речі Посполитої 1772 р. і визнав територію Наддніпрянської України за УНР. Військова конвенція 24 квітня 1920 р. між УНР і Польщею визнала армії обох держав союзними у боротьбі проти експансії більшовицької Росії на захід. А вже 25 квітня об'єднані польсько-українські збройні сили (20 тис. польських і 15 тис. українських вояків) форсували Збруч і за тиждень боїв вибили червоноармійські підрозділи із Житомира, Бердичева, Козятина і 7 травня увійшли у Київ. Але цей успішний наступ не спричинив всенародного антибільшовицького повстання, на яке так надіявся С. Петлюра. Повстансько-партизанські загони на Правобережжі громили не тільки більшовицькі, а й польські військові частини.

Через місяць уряди Російської Федерації і Радянської України стягнули до боротьби проти об'єднаної польсько-української армії чималі військові сили. І вже червневий контрнаступ військ Південно-Західного фронту (40 тис. багнетів і шабель) забезпечив перехід ініціативи до більшовиків. Чотирнадцята армія 14-16 липня вийшла до річки Збруч. Успішно вела бойові дії на Волині Перша кінна армія. Наступав вирішальний перелом на всьому фронті. Кінармійці 25 липня захопили Броди. Восьма Червонокозача дивізія 26 липня увійшла в Тернопіль. Усього протягом місяця Червона Армія зайняла 17 повітових міст, 48 містечок і більше тисячі сіл Східної Галичини.

У Тернополі 1 серпня 1920 р. проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Її тимчасовий уряд - Галревком - очолив більшовик Володимир Затонський. Місцева біднота радо зустрічала червоноармійців і активно обирала своїх представників до нових органів влади - сільських, містечкових і повітових ревкомів. Однак незабаром радість оновлення - впровадження українського шкільництва, створення комнезамів, комун бідноти, безплатних лічниць та їдалень, визволення частини галичан із таборів Кожухова і Харкова - змінилась смутком. Самоуправні реквізиції, здійснювані військовими підрозділами у селах, оподаткування господарств за національною ознакою, розгул агентів Надзвичайної Комісії викликали обурення населення.

Уже через кілька тижнів частини Червоної Армії почали відступати під натиском польсько-українських частин. Авантюрний штурм 16-17 серпня міцно укріпленого Львова (його боронило 7 піхотних дивізій, шість бронепоїздів, 50 бойових літаків), на якому так наполягав член Реввійськради фронту Й. Сталін, знекровив Першу кінну армію. Її втрати сягали в окремі дні 300 бійців і коней. Про львівську трагедію майбутній генсек РКП(б) швидко "забув", зваливши всю провину за поразку на польському фронті на командуючого Західним фронтом "зрадника" Тухачевського. Під Замостям 6-та Січова дивізія спільно з польськими частинами остаточно добили будьонівців. Відчутної поразки в районі Бучача - Чорткова зазнала й XIV армія.

Галревком, повітові та міські комітети 21 вересня фактично припинили свою діяльність, а їх працівники перебрались за Збруч. Однак крах Галицької СРР був спричинений не тільки військовою міццю Ю. Пілсудського, а й форсованими діями нового - Радянського уряду та місцевих органів влади краю, спрямованими на реалізацію лівацького лозунга керівництва РКП(б) щодо "перенесення соціальної революції і Радянської влади у Європу". Про це, зокрема, самокритично доповідав 23 вересня 1920 р. В. Леніну голова Галревкому В. Затонський: "За час свого перебування у Галичині ми не зробили десятої частки того, що можна було б зробити... Взагалі все йшло стихійно... Стихія справа хороша, коли революція виникає самочинно, але набагато гірше, коли її необхідно насаджувати ззовні".

Контрнаступ врангелівських військ не допоміг і РИЗЬКИЙ ДОГОВІР з пілсудчикам. Відтак знесилені супротивники - Польща і Радянська Росія змушені були почати мирні переговори, які з перервами тривали у Ризі від початку вересня 1920 р. до березня 1921 р. Українські дипломати - представники УСРР (Д. Мануїльський) і ГСРР (В. Баран, Н. Хомин) не змогли усамостійнитись і під натиском Кремля увійшли до спільної російсько-української делегації, яку очолив І. Йоффе.

До латвійської столиці 26 вересня прибула з Відня офіційна делегація ЗУНР на чолі з К. Левицьким. Однак як польська, так і радянська сторони виступили проти її офіційної участі у переговорах, хоч, до речі, представники УСРР і ГСРР на цьому не наполягали, навпаки - намагались встановити тісні офіційні та особисті контакти зі співвітчизниками. За цих умов делегація ЗУНР зробила кілька протестаційних заяв як до президії конференції, так і до світової преси на захист права східногалицького населення на самовизначення, проти окупації краю Польщею. На першому етапі переговорів ці домагання підтримували й дипломати Радянської України. Однак вимог екзильного уряду ЗУНР задовольнити не вдалось.

Радянські та польські повпреди 11 жовтня 1920 р. уклали перемир'я і підписали попередній мир між державами. А вже 18 березня 1921 р. між Польщею, з одного боку, і РСФСР та УСРР - з другого, був підписаний мирний договір, згідно з яким сторони зобов'язались припинити будь-які військові дії, було анульовано варшавський договір між Польщею та урядом УНР від 22 квітня 1920 р., встановлено новий кордон, за яким західноукраїнські і західнобілоруські землі відійшли до відновленої II Речі Посполитої. Цим, фактично, узаконювалось подальше розчленування і пограбування українських земель.

Новий кордон по Збручу 15 березня 1923 р. затвердила Рада Амбасадорів у Парижі. У ті ж дні уряд ЗУНР після опублікування антиокупаційного маніфесту самоліквідувався. Рішення країн Заходу остаточно розв'язало руки окупаційній владі для широкого наступу на культуру, національні та соціально-економічні права українського населення краю.

63. ВСТАНОВЛЕННЯ РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДА В УКРАЇНІ. ПОЛІТИКА "ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ" (1919-1920 РР.)

64. Українські Землі Після І Світової Та Громадянської Воєн

Після закінчення громадянської війни основна частина українських земель входила до складу Української СРР - однієї з 13 держав, що виникли на руїнах колишньої Російської імперії. Якщо Польща, Фінляндія та країни Прибалтики стали справді незалежними, то радянська Україна у цей час мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи: перший (кінець 1920 - квітень-травень 1922 рр.) - рішучий дипломатичний прорив, вихід із ізоляції; другий (червень 1922 - серпень 1923 рр.) - поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.

Вже на першому етапі чітко окреслилося коло завдань та визначилися магістральні напрями діяльності української дипломатії: розбудова дипломатичних структур; встановлення дипломатичних відносин та укладення договорів; створення правової бази дипломатичної діяльності; робочі контакти з представництвами іноземних держав в УСРР.

65. ПРИЧИНИ ТА НАСЛІДКИ ГОЛОДУ 1921 -1923 РР.

3. Голод 1921-1923 рр. Катастрофічна посуха та неврожай 1921 р. загострили ситуацію з хлібом у найважливіших зернових районах Росії, Поволжі, Північному Кавказі та на Півдні України. УСРР зібрала лише 30% урожаю 1916 р. Різко почала збільшуватися кількість голодуючих. Тільки у степових губерніях республіки вона зросла з грудня 1921 до травня 1922 р. з 1,2 млн. до 3,8 млн. осіб, а по всіх губерніях - до 5,6 млн. осіб, що становило 25% населення УСРР. Епіцентром лиха в Україні стала Запорізька губернія.

Особливо важким був 1922 р. У травні цього року голова ВУЦВК Г. Петровський звернувся до ВЦВК з проханням припинити вивіз продовольства з УСРР, аргументуючи це тим, що на фронті боротьби з голодом "у Росії - перелом у кращий бік. На Україні - навпаки. Херсонські жахи продажу людського м'яса поширюються... На 1 квітня голодуючих - 3 млн. Допомога - переважно одна восьма фунта хліба - надається тільки 15%..." Через тиждень вже у листі до М. Калініна він з болем констатує:

"Маючи своє Поволжя, Україна з початку кампанії до 1 травня надіслала у прикріплені до неї голодгубернії РСФРР 960 вагонів продовольства, тобто в чотири рази більше, ніж своїм голодуючим губерніям..."

Взимку 1922-1923 рр. в Україні почалася друга хвиля голоду, тільки дітей голодувало 2 млн. Деякі історики небезпідставно вважають, що головною причиною повторного голоду був інтенсивний вивіз хліба за межі республіки. Підрахунки фахівців підтверджують це. У 1921-1922 рр. хлібний дефіцит степових губерній України становив майже 35 млн. пудів. Того ж часу до РСФРР було вивезено 27 млн. пудів зерна. Наступного року ситуація повторилася. Хлібний дефіцит у 1922-1923 рр. скоротився до 20 млн. пудів, причому він перекривався із запасом (у 15 млн. пудів) зерновими лишками у врожайних губерніях. Проте продовольчі ресурси України були значною мірою вичерпані хлібозаготівельними органами. За неповними даними, з УСРР було вивезено майже 18 млн. пудів зерна: 2,5 млн. пудів до РСФРР і більше 15 млн. пішло на експорт.

З двох хвиль голоду, що прокотилися Україною в 1921- 1923 рр., перша значною мірою була зумовлена надмірним вивезенням хліба у голодуюче Поволжя та промислові центри Росії, насамперед Москву і Петроград, а друга - експортом українського зерна.

На жаль, була ще одна причина трагедії 1921-1923 рр. Посиливши голод численними конфіскаціями продовольства, Москва фактично апробувала його як ефективний засіб придушення антибільшовицького повстанського руху. Те, що не вдалося здійснити за допомогою зброї та каральних акцій, здійснила кістлява рука голоду. В умовах голоду політична активність селян різко знизилася, і лідери повстанського руху втратили опору та підтримку.

Отже, на початку 20-х років УСРР вдалося здійснити дипломатичний прорив і вийти з дипломатичної ізоляції. Проте зовнішньополітичну діяльність республіки не можна назвати незалежною політикою незалежної держави, оскільки ця політика визначалася, координувалася та контролювалася Москвою, яка намагалася використати українську дипломатію для нейтралізації активності національно-визвольних сил та як додатковий інструмент для здійснення прорадянської політики на міжнародній арені. З часом тенденція до обмеження активності українських дипломатів призвела до цілковитої ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР.

Внутрішнє становище УСРР у цей час характеризується економічною розрухою, занепадом промисловості та сільського господарства, посиленням у соціальній сфері процесів маргіналіза-ції та декласування, наростанням соціальної напруги та політичної нестабільності, активізацією та поширенням повстанського руху. Своєрідним каталізатором зазначених процесів та явищ став голод 1921-1923рр.

66. УКРАЇНА В РОКИ НЕПУ. УТВОРЕННЯ СРСР

Причини впровадження непу:

1. Закінчення бойових дій, перехід до мирного будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни акцентів в економіці.

2. Кризовий стан економіки (розруха, параліч економіки, інфляція).

3. Невдоволення селянства продрозкладкою, що спричиняло збройні виступи проти існуючої влади, зумовлювало зміну співвідношення класових сил у суспільстві і диктувало необхідність нового підходу до проблеми відносин міста і села. Питання продрозк-ладки - це не тільки соціально-економічна проблема, а й проблема військова, адже 77% особового складу Червоної армії цього періоду становили селяни.

4. Спад світового революційного руху зумовив втрату надії па швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький режим дотримуватися гнучкішої лінії .у ставленні де 'селянства.

Впровадження непу. Протягом 1921-1922 рр. уряд формує непівську модель організації суспільства, яка Базувалася иа концепції переходу до соціалізму через державний капіталізм. Її складовими були: в політико-ідеологічиій сфері - жорсткий однопартійний режим; в економіці - адміністративно-ринкова система господарювання. Принциповими чинниками економічного розвитку країни стали: державна монополія (мінімальний зв'язок із світовою економікою) у зовнішній торгівлі; державна власність на крупну та значну частину середньої промисловості, торгівлі, транспорту; нееквівалентний обмін з селом на основі продподатку; гальмування розвитку крупного івдиаідульного господарства на селі.

Згортання непу і його наслідки. У 1928-1929 рр. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше, ніж 1913 р., кам'яного вугілля - ва 119,3%, сталі - на 117%. Поступово виходило з кризи і сільське господарство республіки, яке за обсягом валової продукції вже у 1927-1928 рр. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Однак, незважаючи ва ці успіхи, більшовицьке керівництво. у 1929 р. вирішило здійснити "великий перелом", відкинувши неп. Згортадшя наприкінці 20-х ромів непу зумовлене внут-рішаши економічитЕми протиріччя-ми цієї політики та суперечливим вроцесами, які вона зумовила в суспільстві: зниженігям тем-їв розвитку, вичерпанням ресурсів, иебажаяням більшоаицької партії ділитися владою і поширити дію економічного плюралізму на політичну сферу", шведкою диференціацією суспільства-, зростанням соціальної напруженості, а значить, і створення» соціальної бази для рішучої відмови від ринкових відноситі.

Отже, нова економічна політика була реакцією на об'єктивні обставини - кризовий стан економіки, невдоволення селян продрозкладкою, спад світового робітничого руху тощо. Запровадження непу в Україні зумовило відродження приватної ініціативи, сприяло поліпшенню економічної ситуації Ця політика була вимушеним тактичним кроком, здійсненим під тиском- обставин, а не стратегічною лінією.

67. ПОЛІТИКА ІНДУСТРІАЛІЗАЦІЇ: ШЛЯХИ, МЕТОДИ І СУПЕРЕЧЛИВИЙ ХАРАКТЕР Й ПРОВЕДЕННЯ В УКРАЇНІ

У середині 20-х рр., просуваючись рейками НЕПу, економіка України завдяки величезній енергії та працьовитості народу наближалася до показників 1913 р. Відбудова зруйнованого в роки першої світової війни та революції господарства в основному звершилася. Проте Україна, як і раніше, була переважно аграрним краєм з низьким рівнем агрокультури. Основна частина її населення була зайнята ручною працею, в містах зростало безробіття, села залишалися перенаселеними. За роки НЕПу економічно зміцнів значний відсоток українського селянства. Він вороже ставився до більшовицького режиму. Лідерам партії і держави таке становище видавалося загрозливим. У них міцніла ідея необхідності радикальних змін для порятунку і поглиблення соціалістичних завоювань. Переконані в тому, що НЕП є вимушеним відступом, викликаним тимчасовими обставинами, лідери прагнули повернути суспільство назад, до політики воєнного комунізму, в умовах якого вони почувалися впевнено.

У партії розгорнулася широка дискусія про шляхи та методи «будівництва соціалізму». По суті, вона служила прикриттям завзятої боротьби за особисту владу і політичне лідерство, яка тривала між керівниками більшовицької партії після смерті Леніна. На кінець 1920-х рр. Й. Сталін, генеральний секретар ЦК партії, та його прибічники перемогли в цій боротьбі. При цьому будь-яку думку, що не збігалася з їхньою, оголошували помилковою, опозиційною та антипартійною. Сталіністи стали ініціаторами демонтажу нової економічної політики, як такої, що на їхню думку, вичерпала себе. Вони почали втілювати в життя ідею «побудови соціалізму в одній окремо взятій державі». Це насамперед передбачало перетворення СРСР - якнайшвидше і за будь-яку ціну - в передову індустріальну державу.

Проект всеосяжних корінних економічних перетворень був розроблений у 1928, а ухвалений у 1929 р. у вигляді першого п'ятирічного плану. У наступні роки з ініціативи Сталіна до цього плану було внесено ряд поправок і доповнень, що передбачали форсування нечуваних темпів розвитку індустрії, особливо чорної та кольорової металургії, багатьох галузей машинобудування, хімічної промисловості. Сталін поставив вимогу виконати перший п'ятирічний план за три роки, або, навіть, за два з половиною роки.

1929 р. оголосили «роком великого перелому», а завданням перших п'ятирічок було «наздогнати й перегнати капіталістичний світ» в економіці. Наскільки вдалося це зробити, ми сьогодні маємо змогу оцінювати, порівнюючи «їхні» й «наші» досягнення.

68. КОЛЕКТИВІЗАЦІЯ В УКРАЇНІ. ГОЛОДОМОР 1932-1933 РР.; ПРИЧИНИ І НАСЛІДКИ

Політика колективізації. Взявши курс на модернізацію промисловості країни, радянське керівництво одразу зіткнулося з трьома проблемами: кошти, сировина і робоча сила для розвитку індустрії. Одержати все це можна було від селянства» що становило більшість населення. Вихід з цієї ситуації Ленін вбачав у кооперації, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів, до того ж давала змогу органічно поєднати приватні та державні інтереси. Суть проблеми полягала лише в тому, яким способом у традиційну форму кооперації вкласти новий соціалістичний зміст. Ленін вважав, що процес кооперації має бути повільним, поступовим, добровільним. Однак практика соціалістичного будівництва внесла у ці плани свої коректи. ви: швидкі темпи та жорсткі методи. Внаслідок цього ленінська кооперація з часом трансформувалася у сталінську колективізацію.

Після поїздки до Сибіру в лютому 1928 р. Сталін і його оточення дійшли висновку, що потреби індустріалізації простіше задовольнити, спираючись не на 25-30 мли. індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 тис. колгоспів. Так визріла думка про те, що не держава повинна залежати від великої кількості не-онтрольованих індивідуальних селянських господарств, а об'єднані у великі спільні господарства селяни мають перебувати у залежності від державних структур. Крім того, у сталінських планах колективізація - це не тільки зручний спосіб забезпечення зростаючого населення міст і армії продовольством, а промисловості ~ робочою силою. Вона мала суттєво сприяти і зміцненню соціальної бази диктатури пролетаріату.

Наслідки колективізації. Перехід до суцільної колективізації у 1929 р. поклав початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Дві хвилі розкуркулення, що прокотились Україною в 1930-1931 рр., мали на меті зламати опір заможних селян. Наслідком їх руйнуючої дії стала ліквідація 11% селянських господарств республіки і форсоване завершення колективізації. В 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки, а в 1937 р. - вже 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96% селянських дворів і обробляли 99,7% посівних площ.

Голодомор 1932-1933 рр. На початку 30-х років незадоволення селян, насильно об'єднаних у колгоспи, суттєво вплинуло на обсяг хлібозаготівлі. Намагаючись виправити ситуацію, Й. Сталій відрядив восени 1932 р. в Україну надзвичайну хлібозаготівельну комісію на чолі з головою РНК СРСР В. Молотовим. Комісія вилучила всі запаси зерна, в тому числі посівного, але не домоглася виконання плану. Ці дії властей спричинили масове вимирання селянства від голоду. Голодомор призвів до загибелі майже 3,5 мли. селян.

69. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ В 20-30-ТІ РР. XX СТ.

Українське відродження середини 20-х - початку 30-х рр. - надзвичайно цікаве явище історії України, на жаль, мало-досліджене і маловивчене. Безсумнівним є те, що громадсько-культурне відродження мало своє коріння у 1917- 1919 рр. в період недовготривалої української державності, який, незважаючи на пароксизми червоного, білого, чорного і зеленого терору, розкував творчі можливості української нації. Динаміка процесу відродження нації була настільки сильною, що він розвивався далі, незважаючи на великі втрати в рядах інтелігенції під час громадянської війни, на велику еміграцію творчих сил за межі радянської України. Процес розвивався по висхідній в умовах загальної лібералізації часів НЕПу, проголошеного курсу українізації.

Українське відродження охопило різні аспекти життя нації, особливо позначившись на літературі, мистецтві, освіті й науці.