Огляд історії України

Після російсько-турецьких воєн другої половини XVIII ст. домінуючим чинником політики Катерини II була анексія південноукраїнських земель, чорноморських та азовських портів, міжнародних торговельних шляхів. З ліквідацією Гетьманщини і її включенням до загальноімперської структури у 1774 р. Росія завоювала, а у 1783 р. остаточно приєднала Кримське ханство, забезпечивши повний контроль над північним Чорноморським узбережжям.

З 1780-х рр. почалася нова колонізація Півдня. Тут неухильно зростала російська адміністративна та військова присутність. Незважаючи на неодноразові реорганізації та перейменування, ця територія стала називатися Новоросією.

Тереном довголітньої гострої національно-визвольної боротьби проти Польщі, Московщини, турків й татар була Правобережна Україна. Особливо тяжкою стала для неї доба Руїни. Правобережжя було перетворено на безлюдну пустелю. Козацький літописець Самійло Величко писав про Правобережну Україну так: «Від Корсуня і Білої церкви, потім на Волинь і в князівство Руське, до Львова, Замостя, Бродів, далі подорожуючи, бачив я багато городів і замків безлюдних, і пусті вали, що стали пристановищем і житлом для диких звірів... Бачив я там... багато кісток людських, сухих і нагих, що тільки небо за покрівлю собі мали...».

32. ЛІВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА КІНЦЯ ХУІІ-ХУШ СТ.СТ., АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ, ПОЛІТИЧНЕ ТА ГОСПОДАРСЬКЕ ЖИТТЯ

обидва його боки до двох відмінних, а в дечому - цілком протилежних суспільно-політичних систем. Різниця в історичному досвіді населення західноукраїнських земель та населення середньо-східної України, закладена власне у XIX ст., продовжує відігравати дуже важливу роль до наших днів. Крім того, хоча більшість української території опинилася у складі Російської імперії, до середини XIX ст. ця територія залишалася політичне й економічно незінтегрованою. Регіоналізм був і залишається одним із головних факторів новітньої історії України.

Серед українських земель, що у XIX ст. становили південно-західну частину Російської імперії, виділялося чотири великих регіони: Лівобережна Україна, Слобожанщина, Правобережна Україна та Південна (Степова Україна).

Лівобережна Україна (територія на схід від Дніпра) помітно відрізнялася своєрідним суспільно-політичним ладом і культурою. Це були землі колишньої Гетьманщини, яка протягом XVIII ст. поступово втратила свій напівавтономний статус. Найвирішальніші зміни сталися тут у 80-х роках. У 1781 р. була скасована полково-адміністративна система. Гетьманщина була розділена на три намісництва - Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, які підпорядковувалися владі малоросійського генерал-губернаторства. У 1783 р. у цьому районі було введено кріпацтво. Закріпачення лівобережних селян відбувалося у час, коли інституція кріпацтва перебувала у занепаді в інших частинах Російської імперії. Того ж року козацька армія була перетворена у регулярні військові частини. Козаки були переведені у категорію державних селян. У 1785 р. козацькій старшині були надані привілеї російських дворян. Це відкрило двері для інтеграції правлячої еліти Гетьманщини у політичну систему Російської імперії. І нарешті, секуляризація монастирських землеволодінь 1786 р. завдала сильного удару українській духовній еліті та культурно-освітнім інституціям, пов'язаним з церквою.

Усі зміни у правовому статусі Гетьманщини наприкінці XVIII ст. створили тільки легальні рамки для інтеграції цього самобутнього регіону у склад Російської імперії. Від цього часу потрібно було ще декілька десятиліть, щоб місцеве українське суспільство привести у відповідність до суспільного ладу імперії. Лише 1835 р. тут відмінено традиційне українське право, яке грунтувалося на Литовському статуті, а у 1831-1835 рр. скасовано міське самоуправління, засноване на магдебурзькому праві. Під час уніфікації адміністративного поділу 1831 р. з території колишньої Гетьманщини були утворені Полтавська та Чернігівська губернії.

Лівобережжя порівняно з іншими регіонами було найбільш українським за складом населення. Українці становили близько 95% місцевих жителів, вони займалися сільським господарством і жили у селах. Цей регіон відзначався великою густотою міст і містечок, але, як правило, вони мало відрізнялися від сіл за характером зайнятості населення. Частина міщан займалася ремеслом і купецтвом. Тісніша інтеграція Лівобережжя у склад Російської імперії та приєднання до неї Правобережної України з великою групою єврейського населення призвели до поступового витіснення з домінантних позицій українських ремісників і купців. До середини XIX ст. українці стали меншістю серед купецтва колишньої Гетьманщини, помітно поступаючись чисельністю єврейським та російським купцям. Дещо меншою була кількість євреїв серед ремісників, але й тут українцям доводилося витримувати гостру конкуренцію з прибульцями з Росії. Росіяни переважали серед чиновників та офіцерів військових частин у більших містах, що були адміністративними центрами на Лівобережжі. Загалом же до середини XIX ст. лівобережне міщанство поступово перестало бути українським і набуло поліетнічного російськомовного характеру.

Українці в колишній Гетьманщині переважали за рахунок селянства та ще не зрусифікованого місцевого дворянства, нащадків козацької старшини. Чужоземні мандрівники, які на початку XIX ст. подорожували територією Лівобережної України, майже одностайно відзначали сильні антиросійські настрої серед місцевого населення. Першопричиною поширення цих настроїв було введення кріпацтва. Разом з боротьбою нового українського дворянства за збереження своїх станових прав це створювало сприятливий грунт для розвитку українського національного руху, географічним центром якого стало Лівобережжя.

33. ПОЛІТИКА ОБМЕЖЕННЯ АВТОНОМІЇ УКРАЇНИ РОСІЙСЬКИМ САМОДЕРЖАВСТВОМ У ХVIІ СТ.. СКАСУВАННЯ ГЕТЬМАНСТВА

З 1709 р. наступ царизму на автономні права Гетьманщини пішов значно швидше, а основне - проводився в життя відверто брутальними і цинічними методами. Новообраному гетьманові П. Скоропадському на його прохання підтвердити права на вольності України канцлером Росії був підписаний документ, що ввійшов в історію під назвою «Решетилівські статті».

Цей документ узаконював право російських урядовців втручатися в українські справи, вводився контроль за податковими витратами на утримання адміністрації та війська. При гетьманові мав постійно перебувати царський резидент, для "охорони" гетьмана в новій столиці розташували два російських полки.

Поширилась практика призначення козацької старшини без згоди гетьмана, надання командування козацькими полками російським офіцерам, використання козаків у далеких походах та на будівництвах різних споруд далеко за межами України. І. Скоропадського практично позбавили права приймати самостійні рішення. При ньому постійно перебував урядовий резидент (представник), який контролював усі заходи гетьманської влади.

Петро І не рахувався з національними особливостями, проводив політику русифікації всього життя українського народу. У 1721 р. Петро І постановив * цілком знищити державну автономію України. На посади управляючих територіями полків призначали чужинців і росіян. У 1721 р. видано указ про заборону друкування українських книг.

Експлуатація українських ресурсів мала різноманітні форми. Україна повинна була утримувати 10 російських полків, розташованих на її території. У 1719р. українцям заборонили експортувати зерно безпосередньо на Захід. Вони змушені були довозити його до російських портів (Ригу та Архангельськ), де воно продавалося за встановленими урядом цінами.

У 1722 р при гетьманові створили Малоросійську колегію, яка мала право розглядати скарги на всі адміністративні та судові заклади України, контролювати фінанси та діловодство.

Наказним гетьманом став П. Полуботок. Він активно підтримував домагання української старшини відновити гетьманство та ліквідувати Малоросійську колегію, яка, втручаючись у фінансові, судові, військові справи Гетьманщини, поступово перебирала на себе все адміністративне правління на Лівобережній Україні.

Ще раз полегшення для України наступає в часи правління дочки Петра І Єлизавети Петрівни, фаворитом якої був українець Олексій Розумовський. У 1750 р. відбулися вибори нового гетьмана. Ним став брат Олексія - Кирило.

За гетьманування останнього гетьмана українські справи були передані др колегії закордонних справ з відання Сенату. Він домігся права вести самостійну зовнішню політику, обороняв її фінансову самостійність, виношував плани відкриття університету, скасував внутрішні митні кордони, домігся ліквідації митного кордону між Росією та Україною, провів судову реформу, ряд заходів щодо обмеження прав переходу селянина від одного поміщика до іншого. Спробував реформувати українські військові частини, уніфікувавши зброю, обмундирування, а також створивши систему шкіл з військовою наукою для козацьких дітей.

У 1762 р. до влади прийшла Катерина II, яка завершила справу, розпочату в Україні Петром І. 10 листопада 1764 р. був оголошений маніфест про ліквідацію гетьманства. Натомість створено нову Малоросійську колегію, якою керував президент генерал-губернатор П. Рум'янцев, що зосередив у своїх руках всю повноту влади. Основним завданням колегії було остаточно ліквідувати автономні права, якими все ще користувалася-Лівобережна Україна.

У 1765 р. ліквідувала полковий устрій Слобожанщини, а разом з тим автономію і самоуправу країни. На місці козацьких постало п'ять гусарських полків, а з колишніх полків-провінцій зорганізовано Слобідсько-Українську губернію. Слобожанщина стала звичайною російською провінцією.

Рум'янцев увів подушне оподаткування населення та обмеження селянських переходів. У судочинстві застосовували норми російського законодавства. На початку 80 рр. на території Гетьманщини запровадили поділ на намісництва (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське). Козацькі полки реорганізували в регулярні карабінерні частини, скасувалася традиційну судову систему. Незабаром встановили імперські органи управління, норми та звичаї. Всі органи Української держави були остаточно знищені царизмом.

У 1775 р. ліквідовано Запорізьку Січ - останній оплот української вольниці і захисника прав та свобод України.

34. ЗАПОРІЗЬКА СІЧ В ПОЛІТИЧНИХ ПОДІЯХ ХУІІІ СТ., ЇЇ ОСТАТОЧНА ЛІКВІДАЦІЯ.

Підготовка і ліквідація царизмом Запорозької Січі. Проводячи колонізаторську політику, царський уряд здійснював дальші кроки до ліквідації автономії України. Катерина II вирішує скасувати цю автономію взагалі. У відповідь на рішення козацької старшини в Глухові в 1763 р. з проханням дозволити їй створити шляхетський парламент, цариця наказала останньому українському гетьману Кирилові Розумовському (1750-1764 рр.) прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 р., після невдалих спроб досягти компромісу, Розумовський залишив гетьманство. «Коли у Малоросії зникнуть гетьмани,- казала Катерина II,-треба зробити все, щоб стерти з пам'яті їх та їхню добу».

Особливо непокоїло царицю існування Запорозької Січі, в якій нараховувалося майже 20 тис. козаків. До того ж Січ стала притулком для селян-утікачів. Як тільки спалахувало повстання проти панів, запорожці незмінно брали в ньому участь. Крім того, царизм турбували і постійні соціальні конфлікти серед запорожців. Адже, як і в Гетьманщині, між запорозькою старшиною та голотою виникали різні соціально-економічні протиріччя, що нерідко приводили до конфліктів. Ці обставини, а також упертий опір, що його чинили запорожці, переконали Катерину II в необхідності радикального розв'язання цієї проблеми. Коли відпала необхідність у допомозі ! запорожців після закінчення російсько-турецької війни 1768-1774 рр. й татари вже не являли загрози, вона наказала І вдруге зруйнувати Запорозьку Січ. Доля Запорозької Січі ^; остаточно була вирішена 23 квітня 1775 р. на так званій нараді при цариці. На ній з розробленим планом знищення Січі за допомогою збройних сил виступив новоросійський генерал-губернатор князь Г. Потьомкін. Саме він жорстоко розправився із запорозькою вольницею, хоча перед цим деякий час загравав з козаками і навіть уписався до Кушівського куреня, одержавши прізвисько Грицька Нечоси.

Для операції проти Запорозької Січі було використано військо загальною кількістю понад 100 тис. чоловік на чолі з генерал-поручиком П. Текелі, що поверталося з російсько-турецької війни. Запорозька Січ була зайнята цими військами завдяки раптовості і підступності колишніх союзників козаків у війні а турками. До того ж значна частина козаків ще перебувала на турецькому фронті. Отже, січова залога була нечисленною. Січ охоронялася тритисячним гарнізоном з 20-ма невеликими гарматами.

У червні, ніким не помічене, ніде не зустрічаючи опору, піхотно-кінне з'єднання царських військ підійшло до стін фортеці. Вартових було знято, артилерію захоплено. Після блокування січової гавані на річці Підпільній і захоплення суден, що стояли там, Текелі послав представника до кошового отамана з вимогою прибути до нього.

Старшинська рада з участю духовенства після тривалого обговорення вирішила здати Січ без опору, не бажаючи проливати християнську кров, хоча переважна частина рядового козацтва мала намір боротися з царськими військами. 5 червня були вивезені в поле за наказом Текелі боєприпаси, прапори, клейноди, цінності й архів військової канцелярії козаків, які пізніше були відправлені до Петербурга. Всі будівлі на Січі, крім укріплень, зруйнували. Вища січова старшина була репресована. Останнього кошового Запорозької Січі Петра Кальнишевського заслали в Соловецький, військового писаря Івана Глобу в Туруханський, а військового суддю Павла Головатого - в Тобольський монастирі.

Петро Іванович Кальнишевськнй у липні 1776 р. був доставлений на Соловки. Там його помістили в одному з найстрашніших казематів - Головленківській в'язниці. У цьому кам'яному мішку кошовий був живцем замурований. Переказували, що його виводили з камери лише на Великдень, Прсображеніє і Різдво. Там кошовий просидів 16, а потім в іншій камері ще 9 років. Коли йому було 110 років, Олександр І у квітні 1801 р. «даровал прощенне» в'язню. У 1803 р. Кальнишевський помер на Соловках у віці 112 років. Це був справжній запорозький дуб, уособлення сили і мужності, здоров'я й міці українських козаків. Це був і « один з найяскравіших символів відродження України.

Катерина II намагалася стерти запорожців навіть із народної пам'яті. Оголосивши про її ліквідацію, вона заборонила вживання слів «запорозький козак» як П особистої образи.

3-го серпня 1775 р. з'явився царський маніфест про ліквідацію Січі: «Сечь Запорожская,- оголошувалося в ньому,- вконец уже разрушена с истреблением й самого названия за-порожских козаков». Запорожці звинувачувалися в тому, що всупереч владі освоювали землі на території Новоросійської губернії та Північного Причорномор'я, приймали на Запоріжжя «без разбора... людей всякого сброда...».

35. ПРАВОБЕРЕЖНА УКРАЇНА У ХУІІЇ СТ.: СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК. ГАЙДАМАЦЬКИЙ ТА ОПРИШКІВСЬКИЙ РУХИ

Правобережжя України, про яке завжди пам'ятали кращі представники українського народу і його вожді, після зриву Мазепи виявилося ізольованим від Гетьманщини. До цього спрямовувалася і політика Росії та Польщі. Польські магнати на "кресах", які переважно походили з давніх українських родів - Вишневецькі, Потоцькі, Любомирські, Чарторийські, Яблоновські, Браницькі - розширювали свої володіння і намагалися захопити у свої руки управління всім життям країни. Саме вони були провідниками політики полонізації й латинізації місцевого населення. Протистояти їм не було кому. Українська знать і шляхта були переважно полонізовані, міщанство й православне духовенство ще в середині XVII ст. зосередили свої зусилля на піднесенні київського культурного центру або пішли з Хмельницьким, Дорошенком, потім допомагали Палієві. Втім, православна церква і її ієрархи від часів Могили зосередилися на суто церковних справах, не виявляючи хисту до керівництва всім національним рухом. Цей застій дав змогу краще організованому греко-католицькому духовенству протягом другої половини XVII ст. утвердитися на Холмщині, Волині, Поліссі.

1700 р. видатний релігійний діяч Галичини Й. Шумлянський, який підтримував стосунки з королем Я. Собеським, гетьманами П. Дорошенком та І. Мазепою, перевів на унію Львівську єпархію. Уніатська церква, проводячи періодичні візитації парафій, дбала як про матеріальне, так і про культурне піднесення церкви, засновувала школи, провела реорганізацію монастирів. 1720 р. собор у Замості здійснив внутрішню реорганізацію всієї церковної структури. Василіанський орден надзвичайно активно займався справами освіти й книговидання. Завдяки цьому греко-католицька церква на західноукраїнських землях стала єдиним можливим осередком українського життя. Та все ж розрив між вищими, культурними верствами українського суспільства й низами все зростав. Польська мова у XVIII ст. стала урядовою навіть на Київщині й Волині, її широко використовувало духовенство, нею писали книги й викладали у школах.

Відчуженість широких мас від освічених верхів з особливою гостротою виявилася під час Гайдамаччини - соціального руху на Правобережжі у

XVIII ст. Народні маси, у свідомості яких ще жили традиції козацької волі, не бажали підставляти шию під ярмо нової панщини, а до "панів" залічували не тільки польських магнатів та орендарів і факторів-свреїв, а й уніатське духовенство. Гайдамацький рух об'єднав у своїх рядах незаможних селян-втікачів, найманих робітників з ґуралень, млинів, фільварків, міщан, дрібну шляхту й нижче духовенство, але підтримували його найширші верстви українського населення. Переважно гайдамаки діяли невеликими загонами, застосовуючи тактику партизанської боротьби, стрімкі рейди й несподівані напади на панські садиби. Поширенню гайдамацького руху сприяла близькість запорізьких степів, куди не сягала рука польських магнатів, та й чимало запорожців нелегально діяли у гайдамацьких загонах. Підтримку надавала й частина православного духовенства, яке вбачало в гайдамаках месників за кривди православної церкви і борців проти унії. Польська влада, не маючи достатньої кількості регулярного війська в Україні, зверталася по допомогу проти гайдамаків до Росії, застосовувала репресії проти запорожців, коли ті приїздили на Правобережжя; часом польські команди, переслідуючи гайдамаків, заходили на запорізькі землі й руйнували села й зимівники. Все це загострювало взаємну ворожість.

Перший великий вибух стався 1734 р.'Боротьба за польський престол після смерті короля Августа II призвела до російської інтервенції. Разом з російськими у Польщу вступили й українські козацькі полки. Це породило в місцевому селянстві надію на ' визволення з-під шляхетського панування. Повстання почалося на Київщині, далі селянський рух перекинувся на Поділля, частково захопив і Волинь. На Поділлі рух очолив сотник надвірної міліції Любомирських Верлан. Небавом він мав уже цілий полк повстанців, оголошуючи всім, що дістав указ від цариці нищити поляків і жидів. Початкове Верлан діяв на Брацлавщині, а коли назбирав достатньо війська, здійснив походи на Поділля, Волинь, захопив фортеці у Жванці і Бродах, а його загони доходили до околиць Кам'янця і Львова. Але влітку 1734 р. царські війська здобули Гданськ, С. Лещинський утік з Польщі і на престол сів ставленик Росії Август НІ. На прохання польських магнатів російське військо легко розгромило повстанців. Втім, у наступні роки гайдамацький рух знову не раз спалахував на Поділлі. Загони запорожця Гриви, отаманів Гната Голого, Медвідя, Харка здобували містечка й замки, а часом і більші міста, такі, як Чигирин і Крилів.

Новий спалах повстання припав на 1750 р., коли гайдамаки майже протягом року володіли Брацлавщиною, Київщиною, Східним Поділлям, а окремі загони доходили до Полісся. Повстанці зуміли захопити навіть такі потужні фортеці, як Вінниця, Умань, Летичів, Фастів, але ні керівники гайдамацьких загонів, ні селянські ватажки не склали якоїсь організації, діяли без плану, і повстання згасли, не принісши відчутних результатів селянам.

Найвідомішим виступом гайдамаків було повстан ня 1768 р., відоме як Коліївщина. Його спричинили кілька факторів. Південна Київщина, де зародилася Коліївщина, була заселена пізніше від інших частин Правобережжя, тому селяни тут довше користувалися свободою від панщинних повинностей. До того ж саме панське господарство переживало непевні часи перенесення збіжевих ринків з-над Балтики до Чорного моря. Значний вплив на селян мала і близькість вільного Запоріжжя, де кошовий Калнишевський керував колонізацією степових просторів, осаджував нові й нові села.

Водночас на півдні Київщини загострилися релігійні стосунки. Уніатський митрополит ф. Володкович, який з 1762 р. перебував у Радомишлі, активно повів наступ на православну церкву, ієрархи якої перебували за кордоном Польщі, у Переяславі. Уніатське духовенство намагалося навернути православних на унію за допомогою польського війська, за опір карали ув'язненням і різними карами. Опір православних очолювали монастирі: Мотронин, Медведівський, Жаботинський, Лебединський. Енергійним організатором православних був ігумен Мелхиседек Значко-Яворський. Православні зверталися по допомогу до царського уряду, Яворський навіть їздив до цариці, яка пообіцяла своє заступництво через дипломатичні канали. 1 справді, польський сейм 1767 р. прийняв закон про релігійну терпимість, однак втілити його в життя Польща не змогла.

У 1768 р. частина польської шляхти, невдоволена втручанням Росії у внутрішні справи Польщі, організувала так звану Барську конфедерацію проти короля. Уряд, не маючи достатньо сил для боротьби з повстанцями, звернувся по допомогу до Росії. На Правобережжя виступив корпус генерала Кречетни-кова. Цим моментом, як і 1734 р., скористалися вожді повстанців - запорожець Максим Залізняк та інші. Ядром Залізнякового загону були вихідці з Запоріжжя, до яких приєдналися тисячі місцевих селян. З-під Мотрониного монастиря Залізняк пішов на Жаботин, Смілу, Черкаси, Корсунь, Канів, Богуслав, Лисянку. Кінцевою метою походу була Умань - важливий торговельний і культурний центр, міцна фортеця. Губернатором (управителем) Умані був Младанович, який мав невеликий військовий загін, та більше покладався на козацьку міліцію, якою керував сотник Іван Гонта. Гонта, який походив з селянської родини, разом із своїми козаками перейшов на бік повстанців, прагнучи знищити кріпацтво, відновити козацький лад і захистити православну віру. Це вирішило долю Умані, здобутої 19 червня. В Умані, як у всіх здобутих перед тим містах і селах, гайдамаки вирізали шляхту, євреїв, уніатське й католицьке духовенство. Після того повстанці на загальній раді обрали Залізняка гетьманом. Ґонту - уманським полковником. На Уманщині запровадили козацький лад, поділивши її на сотні. Успішно діяли загони Швачки на Фастівщині й Білоцерківщині, Неживого на Черкащині, Бондаренка на Поліссі.

Російський уряд щодо гайдамаків поводився двозначне, але коли ті, переслідуючи шляхту та євреїв, спалили турецьке місто Балту, що викликало протест султана, кримського хана й молдавського господаря, доля Коліївщини була вирішена. Генерал Кречетников, отримавши наказ негайно придушити повстання, вислав до Умані полк донців Гур'єва і полк піхоти. Запрошені Гур'євим на бенкет, ватажки гайдамаків прийшли, не підозрюючи підступу, і були заарештовані. Далі московити кинулись на табір гайдамаків. Правобережних повстанців віддали на розправу польському військові. Суди в Кодні й Сербах надзвичайно люто розправилися з 846 полоненими. Особливо катували Ґонту, Неживого й інших ватажків повстання, частину їх стратили у Львові. Російських підданих судили в Києві. 250 гайдамаків на чолі з Залізняком засудили на смерть, але в момент виконання вироку за таємною урядовою інструкцією смерть замінили вічним засланням до Сибіру.

У Галичині посилення експлуатації селянства й національного гніту вже у XVI ст. покликало до життя опришківський рух, широко оспіваний у фольклорі. Тактика партизанської боротьби невеликими загонами, відхід в разі потреби на територію інших держав, масова підтримка населення та інші характерні риси зближували опришківство як з гайдамаччиною, так і з іншими соціальними рухами того часу. Найбільшого розмаху опришківський рух набрав у 30-ті-40-ві роки XVIII ст. під проводом Олекси Довбуша (загинув 1745 р.), згодом опришків очолювали І. Бойчук, В. Баюрак, П. Орфенюк. Нерідко опришки здобували міста й фортеці (Пнів, Сянік, Гусятин, Сатанів, Богородчани та ін.), успішно боролися проти військових частин і каральних загонів. Опришківство було невід'ємною течією національно-визвольного руху всього народу. Разом з тим до опришків приставали й усі охочі до наживи, часом надаючи цій боротьбі характеру звичайного розбою.

36. ТРИ ПОДІЛИ ПОЛЬЩІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ДОЛЮ УКРАЇНСЬКИХ" ЗЕМЕЛЬ. АДМІНІСТРАТИВНО-ТЕРИТОРІАЛЬНИЙ УСТРІЙ В УКРАЇНИ НА ПОЧ. ХІХ СТ.

1. Розподіли Польщі і входження Правобережної України до складу Російської імперії

Ослаблення Речі Посполитої в другій половині XVIII ст. дало можливість Прусії, Австрії та Росії розчленувати цю державу. Відбулося три поділи Речі Посполитої. І поділ - у 1772 р. Росія загарбала частину Білорусії, Австрія - Галичину, Прусія споконвічні польські землі. У 1774 р. Австрія загарбала Буковину, а ще в кінці XVII ст. - Закарпаття. Таким чином, наприкінці XVIII ст. всі західноукраїнські землі опинилися під владою Австрії.

Другий поділ - 1793 р. Росія загарбала Правобережну Україну та білоруські землі, Прусія - польські землі. Третій поділ - 1795 р. До Росії відійшла Західна Волинь, Західна Білорусія, більша частина Литви і Курляндія (частина Латвії). Прусія - західно-литовські землі і поділила з Австрією польські землі. Польська держава перестала існувати.

Австрійські власті, проводячи адміністративно-територіальне розмежування, не звертали уваги на етнічний склад населення. На території Галичини та Володимирщини (Волині) утворили королівство Галіції і Лодомерії з столицею у Львові. Королівство поділили на 12 округів (дистриктів). Був створений Галицький сейм - законодавчий орган краю. В окрузі влада була в руках старости,, якому підпорядковувалися чиновники. Урядовою була німецька мова. На селах влада належала війтам (старостам) і наглядачам (мандаторам).

Чисельність українського населення на рубежі ХУІП-ХІХ ст. становила 3,5 млн. чоловік під владою Австрії і 8,2 млн. чоловік під владою Російської імперії. За становою ознакою населення поділяли на дворянство, духовенство, міщан та селян.

На Східній Галичині більшість населення становили українці, а на Західній - поляки. Заможні верстви населення як в Наддніпрянській Україні, так і в Галичині та Закарпатті орієнтувалися на чужоземну панівну культуру та мову, часто відмовлялися від свого етнічно-національного походження, активно проповідували колонізаторську політику уряду.

Однак більшість українського населення зберігало свою етнічну самобутність.

Поділи Польщі привели до того, що з ліквідацією державних кордонів між Ліво- та Правобережною Україною, створилися спрятливіші умови для розвитку українського народу як у господарській, так і духовній сферах.

Царський уряд після приєднання і не помишляв про відновлення на Правобережжі козацьких полків. Протягом 90-х р. XVIII ст. на її територію були поширені загальноімперські адміністративні органи та установи. В краї почали діяти намісницькі, а згодом губернські правління, царські судові органи тощо. Становище народних мас майже не змінилося. Одночасно польські магнати одержали від царських властей нові чини, звання, права російського дворянства.

37. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ^ ЖШТА НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У СКЛАДІ АВСТРІЙСЬКОЇ ИМПЕРЙ КІНЦЯ ХУШ -1 ПОЛ. XIX СТ.РГ.

З трьох держав, які наприкінці XVIII ст. ділили між собою спадщину Речі Посполитої, Австрійська імперія з багатьох точок зору була найсильнішою. Західноукраїнські землі від кінця XVIII ст. аж до початку першої світової війни 1914 р. постійно були предметом територіальної суперечки між Росією та Австрією. На момент розподілу Польщі існувала загроза, що вони підпадуть під владу Російської імперії. Від 1769 р. у Львові перебував російський гарнізон. Але загальний баланс сил зумовив вирішення питання про приналежність західноукраїнських земель на користь Австрії.

Порівняно зі статусом українських земель під Російською імперією, які управлялися з одного центру - Санкт-Петербурга, західноукраїнські належали до різних адміністративних одиниць Австрійської монархії. Закарпатська Русь (Закарпаття) була частиною Угорського королівства; Буковина становила окрему адміністративну одиницю з 1775 до 1789 рр., коли вона була приєднана до Галичини, а після 1849 р. їй було надано статусу окремої провінції (краю). Інші ж українські землі були об'єднані разом з польськими, які дістались.

Але найбільше значення для Галичини мали реформи Йосифа II, який патентами 1781-1782 рр. проголосив звільнення селян і чітко визначив розмір панщини (до ЗО днів на рік). Доля галицьких селян була щасливіша за долю їх співвітчизників у Російській імперії: у той час, коли в одній частині українських земель Йосиф II ліквідував найогидніші вияви кріпацтва, в іншій частині Катерина II, що теж проголошувала себе "просвіченим монархом", одним розчерком пера ввела кріпацтво для декількох мільйонів українських селян. Були проголошені й інші зміни на користь селянства: заборонено збільшення поміщицьких землеволодінь за рахунок "прирізки" селянських земель, суд над селянами мав здійснюватися не паном, а спеціально призначеним чиновником та ін. Найголовнішим наслідком цих реформ було те, що вони хоч і не ліквідували соціальний конфлікт між поміщиками і селянами, все ж перевели його в сферу закону. Хоч в Галичині раз-по-раз вибухали селянські бунти, у боротьбі з поміщиками селяни переважно вдавалися не до вил і сокири, а до захисту закону. До середини XIX ст. у Східній Галичині практично не було села, яке б не судилося зі своїм поміщиком. Зворотним результатом реформ став наївний монархізм селян та лояльність до Габсбурзької династії, яка збереглася аж до кінця існування Австрійської імперії. Іншими елементами австрійської політики було проголошення релігійної терпимості, заохочування методів агрокультури, підтримки ремесла і торгівлі, введення нової системи управління містами тощо. Були введені обмеження для євреїв займатися певними професіями (аптекарством, пивоварством, млинарством і торгівлею).

Реформи Йосифа II залишили глибокий слід у Галичині. Хоч реформаторська політика не мала національного виміру, найбільше скористалося з неї українське населення. Місцеві жителі називали себе "русинами", розмовляли українською мовою й співали українські пісні, але їм бракувало національного самоусвідомлення. Так, 1822 р. селяни зі Станіславського округу, у відповідь на утиски місцевого поміщика, просили австрійських чиновників переселитися в іншу "націю". Під цією "нацією" вони розуміли Буковину. Натомість буковинські селяни-українці називали Галичину "Лядчиною" (Польщею). Але ще тяжче було галицьким русинам усвідомити свою спільність з населенням, яке проживало на українських землях Російської імперії. Для галицьких селян-українців Правобережна Україна була "Московщиною".

Українські селяни чітко розуміли свою відмінність від польських панів. Але те саме відчували стосовно своїх панів і "мазури" - польські селяни з Західної Галичини. Вони називали себе "цісарськими", а панів - "ляхами" (поляками). Однак основною відмінною ознакою між етнічними українцями й етнічними поляками в Галичині було віросповідання. Майже всі українці були греко-католиками, а поляки - римо-католиками. На момент, коли Галичина ввійшла до складу Австрійської імперії, греко-католицька церква перебувала у стані глибокого занепаду. Польська влада трактувала греко-католиків як другосортних підданих, надаючи очевидну перевагу римо-католицькій церкві. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Становище греко-католицької церкви докорінно змінилося після австрійської анексії Галичини. У 1774 р. Марія-Тереза оголосила про свій намір "покінчити з усім, що могло дати привід уніатам вважати себе гіршими від римо-католиків". Було заборонено вживати термін "уніат" як образливий. Церква була підпорядкована державі, а священики прирівняні до державних службовців. Було вжито цілеспрямованих заходів щодо підвищення освітнього рівня греко-католицького духовенства. Греко-католицьким священикам, на відміну від римо-католицьких ксьондзів, було дозволено одружуватись; священича професія часто передавалась від батька до сина і її здобуття не вимагало.

Видання "Русалки Дністрової" не обійшлося безкарно для її авторів: Маркіян Шашкевич після висвячення на священика був переведений в одну з дрібних парафій, де виснажений працею та постійними дрібними перепонами помер у 32-річному віці, Якову Головацькому тривалий час не надавали сану священика, а Івану Вагилевичу, щоб уникнути переслідувань, довелося перейти у протестантську віру. Основна частина тиражу "Русалки Дністрової" була конфіскована, по Галичині й Україні розійшлося лише двісті примірників.

літературу, ця збірка довела, що між їхньою мовою і мовою українців з Російської імперії немає жодних суттєвих відмінностей, а отже, галичани і наддніпрянці становлять один і той самий народ.

Після розправи над "Руською трійцею" поступ національного відродження відзначався дуже скромними здобутками. У 1839 р. львівський митрополит Михайло Левицький (1816-1858) виступив з протестом проти ліквідації російським самодержавством греко-католицької церкви на Волині. У 1841 і 1846 рр. у Відні вийшов двотомний альманах "Вінок русинам на обжинки", підготовлений і виданий братом Якова Головацького Іваном. Найяскравішим виявом протесту проти національного гноблення став памфлет Якова Головацького "Становище русинів у Галичині" (1846). Всесвропейського резонансу набула спроба польських конспіраторів підняти повстання проти Австрії 1846 р.:

Несподівано воно завершилося тим, що галицькі селяни, як поляки, так й українці, на допомогу яких розраховували польські патріоти, повернули свою зброю проти них самих. Так звана мазурська різня 1846 р. показала, що польський рух не мас серйозної підтримки у Галичині.

До остаточного розмежування між польським й українським рухом дійшло під час революції 1848 р., так званої весни народів. Незабаром після вибуху революції, на 5 місяців раніше, ніж у всій Австрійській імперії, у Галичині 16 квітня 1848 р. була скасована панщина. Приводом для такої поспішності був страх польської шляхти перед повторенням різні 1846 р. З проголошенням деяких політичних свобод першими скористалися поляки, які створили у Львові свій політичний орган - Центральну раду народову та приступили до формування Національної гвардії. 2 травня 1848 р. у Львові була утворена перша русько-українська політична організація - Головна руська рада. Її очолював спочатку перемиський спископ Григорій Яхимович, а пізніше - священик о. Михайло Куземський. У своєму першому маніфесті Рада оголосила, що галицькі русини с частиною великого українського народу, який мав славне минуле і власну державу. Головною вимогою Головної руської ради був поділ Галичини на українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. Український національний рух швидко поширився по всьому краю; було утворено 50 місцевих рад, почалось формування загонів національної самооборони. Шукаючи натхнення в славному історичному минулому. Головна руська рада відновила герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийняла синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу.

Українські національні вимоги наштовхнулись на сильну опозицію з боку поляків. Щоб розколоти єдність національного руху, на противагу Головній руській раді вони створили так званий Руський собор та почали видавати газету "Днєвник руський" (редактор - Іван Вагилевич). Водночас Головна руська рада отримала підтримку з боку австрійського уряду, який хотів опертися на українців у боротьбі проти поляків. Однак віденська влада не задовольнила політичних вимог українців, тому основні досягнення українського руху обмежилися культурною галуззю. Серед найбільших слід назвати з'їзд українських інтелігентів ("Собор руських учених" 19 жовтня 1848 р,.), участь у слов'янському з'їзді у Празі, відкриття у Львівському університеті кафедри.

38. КОЛОНІЗАЦІЯ ПІВДНЯ УКРАЇНИ КІНЦЯ ХУЛІ СТ.

Підсумком російсько-турецької війни 1787-1791 рр. було підписання Ясського мирного договору, за яким новий кордон між Росією та Туречиною встановлювався на південному Заході по р. Дністрі, а на Кавказі по р. Кубані. До Російської імперії відходили південноукраїнські землі між р. Південним Бугом і Дністром. Туреччина визнала приєднання Криму до Росії.

Приєднання Криму до Росії мало господарське значення (відбувся процес освоєння нових земель для сільського господарства, освоєння покладів кам'яного вугілля та залізної руди, що сприяло розвиткові промисловості) і стратегічне значення (була ліквідована загроза постійних татарських нападів). Росія здобула можливість контролювати басейн Чорного моря та мати вихід до Середземного. Все це сприяло розвиткові торгівлі з країнами Малої Азії та Близького Сходу.

Разом із тим цей політичний акт мав негативне значення для татар. Адже була втрачена державність, яка забезпечувала татарському народу можливість самобутнього і незалежного розвитку.

39. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ В СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ В І ПОЛ. XIX СТ.

На початку XIX ст. переважна частина українських земель (Лівобережна, Слобідська, Правобережна та Південна Україна) належали Російській імперії. У цей період сільське господарство було головним сектором економіки, а стан аграрних відносин значною мірою визначав динаміку всього суспільного розвитку. І це не випадково, оскільки саме в аграрній сфері перебувало ядро феодально-кріпосницької системи: основний засіб виробництва - земля, що-належала поміщикам, і основна виробнича сила - залежне від феодала чи держави селянство.

Розвиток сільського господарства у цей час визначала низка тенденцій.

У першій половині XIX ст. в аграрній сфері домінувало поміщицьке землеволодіння. В українських землях, що належали Російській імперії, воно становило майже 75% усієї землі. Незважаючи на таку значну концентрацію в руках поміщиків земельних угідь, 'їхні господарства деградують та занепадають, про що свідчать посилення експлуатації селян, низький рівень організації праці, технологічний застій, неефективне екстенсивне господарювання, зниження прибутків тощо. Прогресуючий занепад поміщицьких господарств виявив себе і у зростанні заборгованості поміщиків державі, яка у першій половині XIX ст. становила понад 83 млн. крб. Тому наприкінці 50-х років поміщиками було оформлено під заставу майже кожен четвертий маєток в Україні.

Для розвитку аграрних відносин у цей період характерне посилення експлуатації селян. Селянство поділялося на дві основні групи - поміщицькі та державні (крім них існувала ще незначна ' кількість удільних селян). Поміщицькі селяни переважали у Східній Україні, Правобережжі, а державні - на Лівобережжі та Півдні України. Відробіткова, грошова і натуральна ренти були основними формами експлуатації. Незважаючи на те, що закон 1797 р. офіційно встановлював 3-денну панщину, на практиці вона становила, 4-6 днів на тиждень. До того ж селянами відроблялися і додаткові повинності (будівельні дні) та сплачувалися натуральний та грошовий оброки.

Крім поміщицьких селян-кріпаків існували державні селяни, які вважалися вільними. За користування землею вони виплачували державі феодальну грошову ренту. На сплату державних податків йшло майже 40% селянських прибутків. Оскільки основна частина селянства була не в змозі сплачувати такі суми, зростали недоїмки, які на 1853 р. становили 68 млн. крб.

Страждали селяни ще й від прогресуючого процесу обезземелення, який підривав 'їхні господарства. За підрахунками фахівців, для сплати податків та забезпечення потреб сім'ї необхідно було мати не менше 5 десятин на ревізьку душу. У Подільській губернії цей показник становив 1,2 десятини, Київській - 1,9, Полтавській - 2,5, Херсонській - 3,2, Чернігівській - 3,6. Отже, форсований наступ поміщиків на селянські землі на початку XIX ст. не тільки не сприяв подоланню господарської кризи, а дедалі її поглиблював, оскільки цей процес руйнував самі основи феодального способу виробництва (порушувався принцип наділення селянина засобами виробництва, різко падала рентабельність індивідуальних селянських господарств).

На ефективність сільськогосподарського виробництва суттєво впливали рутинний стан техніки та технологічно відстала традиційна система землеробства. У середині XIX ст. землю обробляли тими ж знаряддями праці, що й століття тому - плугом, ралом, сохою, серпом, косою. Та навіть цього традиційного та малопродуктивного реманенту не вистачало: у 1838 р. на 100 ревізьких душ припадало два плуги. Такими ж, як і століття тому, залишилися і системи обробітку землі: класичне трипілля на Правобережжі, архаїчна перелогова система - на Півдні та комбінація цих двох систем - на Лівобережжі.

Рутинний стан техніки, традиційна система землеробства, низька організація праці та малоземелля були головними чинниками прогресуючого падіння врожайності. Ситуацію у сільському господарстві ускладнювали ще й неврожайні роки: від 1799 р. до 1856 р. у Східній Україні було 28 повсюдних і часткових неврожаїв, які призвели до голоду та епідемій, спричинили розорення селянських господарств.

Прогресуюче обезземелення, руйнація індивідуальних господарств зумовили появу надлишків робочої сили в аграрному секторі. Спробою знайти вихід із скрутного становища були стихійні та організовані переселення селян у Саратовську та Астраханську губернії, на Кавказ, у Новоросійський край. У 1838-1852 рр. з Лівобережжя переселилося у ці райони 58,5 тис. осіб.

40. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІ РУХИ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТКУ XIX СТ. ДЕКАБРИСТИ В УКРАЇНІ, ЇХ ПРОГРАМА

У XIX ст. в Україні починає зароджуватись організована політична опозиція проти російського самодержавства.

У Росії з'являються декабристські організації: 1816р. - «Союз порятунку», 1818р. - «Союз благоденства» у Москві. Їх метою було введення конституційного представницького правління, ліквідація самодержавства, скасування кріпосного права, підготовка військового перевороту. Київ був центром зустрічей «Союзу благоденства».

У 1821 р було створене «Південне товариство» з центром у Тульчині. Головою обрали полковника П. Пестеля, членами були Сергій, Матвій та Іпо-лит Муравйов-Апостоли, М. Бестужев-Рюмін та інші. Програмний документ мав назву «Руська правда».

У 1822 р. у Петербурзі виникло «Північне Товариство» на чолі з Микитою Муравйовим, який написав програмний документ «Конституція».

Південне товариство було радикальнішим за своєю програмою: кріпосне право скасовувалось. Встановлювалась республіка з однопалатним парламентом. Зберігалась приватна власність на землю, але половина її вважалась громадською. Всі громадяни отримували особисту свободу та право рівності перед законом.

У 1823 р. в Новограді-Волинському було створено третє таємне товариство під назвою «Товариство Об'єднаних Слов'ян». На чолі стояли брати А. і П. Борисови. До цього товариства входили переважно молоді старшини місцевих полків. У «Правилах» складених А. Борисовим пропагувались ідеї боротьби за визволення. Члени цього товариства відзначалися своїм демократизмом. Їх мета: встановити федерацію всіх слов'янських республік - від Білого до Адріатичного моря і від Балтійського до Чорного. У 1825р. «Товариство Об'єднаних Слов'ян» увійшло до складу «Південного товариства».

Декабристи були обмежені у поглядах на національні проблеми Російської імперії. Їх діяльність не мала українського національного характеру.

Декабристи по-різному бачили вирішення українського питання. Так, Муравйов передбачав створити на території України дві автономії: Українську (столиця Харків) і Чорноморську (столиця Київ). Пестель стояв на позиціях єдиної і неподільної централізованої держави з можливим встановленням диктатури. Брати Борисови мріяли про федерацію слов'янських республік.

Декабристська організація в Україні зосереджувалась у трьох управах:

Тульчинській (1822 р.), Каменській (1822 р.), Васильківській (1823 р.).'Тут базувалися частини 2-ї російської армії.

Невдача петербурзького повстання (1 грудня 1825р.) примусила керівників декабристського руху в Україні прискорити свій виступ, до якого вони також були не готові 13 грудня було заарештовано Пестеля, керівництво перейшло до Муравйова-Апостола. З 29 грудня по 3 січня 1826р. тривало повстання Чернігівського полку. Помилкою повстанців було те, що вони не пішли відразу на Київ, а вичікували 3 дні, шукаючи спільників, і не знайшли їх. Повсталі захопили м. Васильків, але потім були розгромлені регулярними частинами біля селищ Устинівка та Ковалівка Васильківського повіту.

Головні причини невдачі декабристського руху в Україні: вузькість, замкнутість, ізольованість декабристів. Це були організації в основному дворянської верхівки. Широкі народні маси були ізольовані від їхнього руху, пропаганда серед мас не велась.

41. ПРОГРАМА ТА ДІЯЛЬНІСТЬ КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОГО ТОВАРИСТВА

Основні програмні положення цієї організації сформульовані у Книзі буття українського народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія". Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей - справедливості, свободи, рівності і братерства.

"Книга буття українського народу" - це синтезна модель перебудови суспільного життя, у якій була зроблена спроба врахувати релігійні, соціальні та національні фактори. Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант "месіанізму": головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків - від аристократизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов'янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися у дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних - Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських - М. Костомаров.

М. Костомаров, якого (поряд із М. Драгомановим), можна вважати одним із основоположників української політології як науки, був одним із найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства. В його особі втілювалися риси романтика в поєднанні з високим релігійним напруженням, яке відзначало майже всіх членів товариства. Рушійними силами української історії він вважав народні маси, їхню самосвідомість: чим свідоміший народ, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації самовизволиться.

Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадські свободи, що складали у синтезі його політичну концепцію, були обгрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та окремих статтях, надрукованих у журналі «Основа» (виходив у Петербурзі в 1861- 1862 pp.). Це передусім «Думки про федеративний принцип у старій Русі», «Дві руські народності», «Риси народної південно-руської історії» та «Правда московцям о Руси».

Крім Костомарова, найвидатнішими членами Кирило-Мефодіївського товариства були Тарас Шевченко, вчений Микола Гулак, публіцист, майбутній видавець «Основи» Олександр Навроцький, письменник Панас Маркович, поет, історик і письменник Пантелеймон Куліш. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з передовими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». До того ж син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася у кирило-мефодіївців з глибоким знанням української історії, минулого України як підстави її майбутнього. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя-як минулого, так і сучасного; на такому грунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.

Слов'янські республіки, на думку Костомарова, повинні були утворити союз. У своїх автобіографічних записках написаних значно пізніше, Костомаров стверджував, що цей союз мав бути федерацією слов'янських республік, з'єднаних між собою на зразок давніх грецьких держав або Сполучених Штатів Північної Америки. Згадуючи про своє знайомство з Т. Шевченком у Києві, вчений писав: «Разговор у нас шел о делах славянского мира, высказывались надежды будущего соединения славянских народов в одну федерацию государственных обществ, и я при этом излагал мысль о том, как было бы хорошо существование отдельного славянского общества, которое бы имело широкую цель установить взаимность между разрозненными и мало друг друга знающими славянскими племенами». Проте ні в статуті товариства, ні в його коротких відозвах слово «федерація» не зустрічається. Саме порівняння Костомаровим майбутнього слов'янського союзу зі Сполученими Штатами й грецькими державами викликає здивування: Сполучені Штати - це дійсно федерація, але давньогрецькі держави-поліси в часи свого розквіту (VI- V ст. до п. е.) не утворювали федерацій, і зв'язки між ними на той час носили переважно ідейний, релігійний і культурний характер. Можна припустити, що поняття «федерація» Костомаров інтерпретував дещо інакше, ніж сучасні політологи. Кирило-мефодіївці шукали зразки для майбутнього ідеального ладу в історичному минулому слов'янщини, зокрема в «федеративному принципі давньої Русі», висвітленому Костомаровим у статті під такою ж назвою, надрукованій у журналі «Основа» за 1861 р. Цей «федеративний принцип», за словами Костомарова, проявлявся у племінній спорідненості населення, близькості мови, спільності віри, багатьох звичаїв, традицій, у приналежності князів до однієї династії, тобто більше в рисах культурної та расової, аніж політико-правової спільності.