Огляд історії України

Домігшись державної самостійності, слов'янські республіки повинні були, на думку Костомарова, встановити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпосництва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції у кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які мусять обиратися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв'язки між слов'янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв'язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.

Для досягнення своєї стратегічної мети-збудування незалежної української республіки в складі слов'янського союзу - кирило-мефодіївці ставили перед собою конкретні завдання: 1) поширення ідей християнського громадського устрою, свободи та рівності, що базувалися б на християнській науці і народному праві; виховання молоді в дусі християнських громадських ідей; 2) наближення до народу, пізнання його життя та потреб, піклування про його освіту і добробут; 3) розвиток української мови та культури, переклад на українську мову кращих творів світової літератури; 4) проповідування ідей повної соціальної рівності та ліквідації станових відмінностей у правах громадян, знищення кріпацтва; 5) формування почуття любові до інших слов'янських народів, пропаганда пам'яток слов'янської історії та народної творчості з метою «оживлення почуття народності», свідомості взаємного братерства слов'ян; пробудження у масах прагнення до ліквідації національних та релігійних суперечностей серед слов'янських народів, поширення ідей спільності християнських церков.

Таким чином, основні підвалини суспільно-політичної концепції Костомарова складають, народно-месіанська ідеологія та демократизм. Останній він уважав найвищим досягненням українського народу. Мрії про братерське співжиття усіх слов'янських народів, ідеалізація демократичних чинників української історії, українського «національного духу» складають зміст слов'янофільського народництва М. Костомарова. Найвища мета, критерій історичної оцінки для нього - це християнська релігія, слов'янофільство, месіанський націоналізм і народництво, які в його світогляді підпорядковуються релігійній ідеї.

42. Т.Г.ШЕВЧЕНКО: ПОЛІТИЧНИЙ ТА ГРОМАДСЬКИЙ ДІЯЧ. УЧАСТЬ Т.ШЕВЧЕНКА В КИРИЛО-МЕФОДІЇВСЬКОМУ ТОВАРИСТВІ

Основні програмні положення цієї організації сформульовані у Книзі буття українського народу" і "Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія". Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, у яких домінують соціальні ідеали первісного християнства, чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей - справедливості, свободи, рівності і братерства.

"Книга буття українського народу" - це синтезна модель перебудови суспільного життя, у якій була зроблена спроба врахувати релігійні, соціальні та національні фактори. Концепція кирило-мефодіївців містила: 1) створення демократичної федерації християнських слов'янських республік; 2) знищення царизму та скасування кріпосного права та станів; 3) утвердження у суспільстві демократичних прав і свобод для громадян; 4) досягнення рівності у правах на розвиток національної мови, культури та освіти всіма слов'янськими народами; 5) поступове поширення християнського ладу на весь світ.

Побудована на ідеях українського національного відродження та панславізму, ця програма далеко виходила за межі власне української проблематики. Характерно, що, перебуваючи під впливом західноєвропейських філософів та польського романтизму, у яких у цей час чітко простежується популярна народно-месіанська ідея, кирило-мефодіївці розробили свій варіант "месіанізму": головною особою їхніх широкомасштабних планів мав стати скривджений, поневолений, але нескорений український народ. Саме йому відводилася місія визволителя росіян від їхнього деспотизму, а поляків - від аристократизму, роль спасителя і об'єднувача усіх слов'янських народів.

Програмні документи товариства народжувалися у дискусіях. Саме цим, очевидно, пояснюється їхня синтезність та поліфонічність, адже пріоритетну роль національних ідей обстоював П. Куліш, соціальних - Т. Шевченко, а загальнолюдських та християнських - М. Костомаров.

М. Костомаров, якого (поряд із М. Драгомановим), можна вважати одним із основоположників української політології як науки, був одним із найактивніших учасників Кирило-Мефодіївського товариства. В його особі втілювалися риси романтика в поєднанні з високим релігійним напруженням, яке відзначало майже всіх членів товариства. Рушійними силами української історії він вважав народні маси, їхню самосвідомість: чим свідоміший народ, тим швидше він знайде самого себе і шляхом самореалізації самовизволиться.

Думки М. Костомарова про федерацію, республіканський лад, громадські свободи, що складали у синтезі його політичну концепцію, були обгрунтовані ним у програмі кирило-мефодіївців та окремих статтях, надрукованих у журналі «Основа» (виходив у Петербурзі в 1861- 1862 pp.). Це передусім «Думки про федеративний принцип у старій Русі», «Дві руські народності», «Риси народної південно-руської історії» та «Правда московцям о Руси».

Крім Костомарова, найвидатнішими членами Кирило-Мефодіївського товариства були Тарас Шевченко, вчений Микола Гулак, публіцист, майбутній видавець «Основи» Олександр Навроцький, письменник Панас Маркович,

поет, історик і письменник Пантелеймон Куліш. Кирило-мефодіївці були добре обізнані з передовими ідеями тогочасних західних учених і філософів, зокрема цікавилися «лівими гегельянцями». До того ж син кріпачки Костомаров, колишній кріпак Шевченко добре розуміли почуття, потреби і прагнення широких народних мас. Ця обізнаність з народним життям поєднувалася у кирило-мефодіївців з глибоким знанням української історії, минулого України як підстави її майбутнього. Запозичені із західних джерел ідеї сприймалися ними крізь призму досвіду, набутого в результаті дослідження українського народного життя-як минулого, так і сучасного; на такому грунті формувався суспільний світогляд учасників товариства.

Слов'янські республіки, на думку Костомарова, повинні були утворити союз. У своїх автобіографічних записках написаних значно пізніше, Костомаров стверджував, що цей союз мав бути федерацією слов'янських республік, з'єднаних між собою на зразок давніх грецьких держав або Сполучених Штатів Північної Америки. Згадуючи про своє знайомство з Т. Шевченком у Києві, вчений писав: «Разговор у нас шел о делах славянского мира, высказывались надежды будущего соединения славянских народов в одну федерацию государственных обществ, и я при этом излагал мысль о том, как было бы хорошо существование отдельного славянского общества, которое бы имело широкую цель установить взаимность между разрозненными и мало друг друга знающими славянскими племенами». Проте ні в статуті товариства, ні в його коротких відозвах слово «федерація» не зустрічається. Саме порівняння Костомаровим майбутнього слов'янського союзу зі Сполученими Штатами й грецькими державами викликає здивування: Сполучені Штати - це дійсно федерація, але давньогрецькі держави-поліси в часи свого розквіту (VI- V ст. до п. е.) не утворювали федерацій, і зв'язки між ними на той час носили переважно ідейний, релігійний і культурний характер. Можна припустити, що поняття «федерація» Костомаров інтерпретував дещо інакше, ніж сучасні політологи. Кирило-мефодіївці шукали зразки для майбутнього ідеального ладу в історичному минулому слов'янщини, зокрема в «федеративному принципі давньої Русі», висвітленому Костомаровим у статті під такою ж назвою, надрукованій у журналі «Основа» за 1861 р. Цей «федеративний принцип», за словами Костомарова, проявлявся у племінній спорідненості населення, близькості мови, спільності віри, багатьох звичаїв, традицій, у приналежності князів до однієї династії, тобто більше в рисах культурної та расової, аніж політико-правової спільності.

Домігшись державної самостійності, слов'янські республіки повинні були, на думку Костомарова, встановити однакові основні закони (про республіканський лад, скасування кріпосництва тощо); однакову грошову систему; спільно вступати у відносини з іншими державами; утримувати невелике спільне військо за умови існування народної міліції у кожній республіці; мати спільні керівні органи союзу, зокрема президента і конгрес, які мусять обиратися на чотири роки. Цим обмежувались політико-юридичні зв'язки між слов'янськими республіками; натомість повинні були широко розвиватися ідейно-культурні, релігійні зв'язки, що базувалися б на принципах християнської моралі.

Для досягнення своєї стратегічної мети-збудування незалежної української республіки в складі слов'янського союзу - кирило-мефодіївці ставили перед собою конкретні завдання: 1) поширення ідей християнського громадського устрою, свободи та рівності, що базувалися б на християнській науці і народному праві; виховання молоді в дусі християнських громадських ідей; 2) наближення до народу, пізнання його життя та потреб, піклування про його освіту і добробут; 3) розвиток української мови та культури, переклад на українську мову кращих творів світової літератури; 4) проповідування ідей повної соціальної рівності та ліквідації станових відмінностей у правах громадян, знищення кріпацтва; 5) формування почуття любові до інших слов'янських народів, пропаганда пам'яток слов'янської історії та народної творчості з метою «оживлення почуття народності», свідомості взаємного братерства слов'ян; пробудження у масах прагнення до ліквідації національних та релігійних суперечностей серед слов'янських народів, поширення ідей спільності християнських церков.

Таким чином, основні підвалини суспільно-політичної концепції Костомарова складають, народно-месіанська ідеологія та демократизм. Останній він уважав найвищим досягненням українського народу. Мрії про братерське співжиття усіх слов'янських народів, ідеалізація демократичних чинників української історії, українського «національного духу» складають зміст слов'янофільського народництва М. Костомарова. Найвища мета, критерій історичної оцінки для нього - це християнська релігія, слов'янофільство, месіанський націоналізм і народництво, які в його світогляді підпорядковуються релігійній ідеї.

43. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ І-ПОЛ. XIX СТ. І.ФРАНКО

У 60-і роки молоді інтелігенти розпочали культурно-просвітницьку роботу на західноукраїнських землях. У цій діяльності вони бачили завдання національного відродження. Учасниками цього руху були студенти, вчителі, юристи і письменники. Особливо дійовими стали: М. Шашкевич, К. Климович, Ф. Заревич. У 1862-1866 роках у Львові видавалося багато літературних журналів («Вечорниці», «Русалка»). Їх редакції були центром цього руху. Письменники Наддніпрянської України допомогли матеріально у створенні у Львові літературного вісника «Правда» (1867 р.). У ньому друкувалися П. Куліш, І. Нечуй-Левицький, В. Барвінський, О. Огоновський.

З'явилися численні таємні студентські та учнівські організації. Їх, на зразок київських, називали громадами. Першу громаду створили студенти університету у 1863 р. Громади розповсюджували газети і журнали народовців, збирали бібліотеки, влаштовували концерти та вечірки.

Важливу роль у розвитку національного руху на Західній Україні відіграло товариство «Просвіта», створене у Львові у 1868 р. Воно носило культурно-освітній характер. Очолював «Просвіту» відомий педагог, журналіст та композитор А. Вахнянин. Великий внесок у діяльність товариства внесли В. Федорович, О. Огоновський, К. Сушкевич. Діяльність «Просвіти» швидко поширювалася, створювалися осередки в інших містах. На кінець XIX ст. товариство мало 18 філій в усіх куточках Галичини. Вони видавали газети «Читальня», «Письмо з Просвіти», твори українських письменників, підручники, популярні брошури, а також організовували кооперативні крамниці, позичкові каси, молочарні, кооперативи.

У 1892 р. на західноукраїнських землях на базі літературного товариства ім. Т. Шевченка створили Наукове товариство ім. Т. Шевченка (НТШ). Воно " мало три секції: філологічну, історико-філософську, природно-лікарську, а згодом математично-природно-лікарську. Товариство видавало свою збірку від різних секцій, яку називали «Записки наукового товариства ім. Шевченка». Товариство мало свою бібліотеку та музей.

У середині 70-х років виникає радикальний рух Галичини. Очолюють його І. Франко, М. Павлик, О. Терлецький. Вони щиро уболівають за долю українського населення, пропагують соціалістичні ідеї серед робітників Львова та Бориславо-Дрогобицького нафтового басейну.

Радикальний напрямок руху був спрямований проти залишків кріпосництва та за передачу землі селянам. Вирішення українського національного питання було пов'язане з питанням соціального визволення. Пропагувалася ідея возз'єднання всіх українських земель.

У 1890 р. була створена прогресивна, селянська Русько-українська радикальна партія. Організаторами її були І. Франко. М. Павлик, С. Данилович.

Партія мала свою програму, в якій були завдання мінімум і максимум. Кінцевою метою було повне визволення українського народу. І. Франко та його соратники їздили по селах, виступали перед селянами, роз'яснювали їм економічну та політичну ситуацію в краї. І. Франко мріяв об'єднати всі демократичні сили і спрямувати їх діяльність на служіння інтересам українського народу. Популярним на той час був журнал «Народ». У ньому працювали Леся Українка, П. Грабовський, М. Драгоманов, В. Стефаник та інші. Партія мала своїх представників у Віденському парламенті.

У 1894 р. молодий історик М. Грушевський за рекомендацією В. Антоновича переїжджає з Києва до Львова. Тут він стає завідувачем кафедри історії у Львівському університеті. У 1897р. його обирають головою НТШ. З перших днів перебування у Львові М. Грушевський бере активну участь у політичному житті Галичини. Згодом він стає одним із лідерів українського національного руху.

Спільними зусиллями народовців і радикалів була створена Українська національно-демократична партія (УНДП, 1899р., М.Львів). Ідейними лідерами партії стали І. Франко та М. Грушевський. Це була найбільша партія за кількістю членів. У 1899 р. утворюється Українська соціал-демократична партія (УСДП). На чолі цієї партії стали М. Ганкевич, Ю. Бачинський та С. Вітик. Усі ці партії борються за політичну самостійність України.

На Буковині діяло Руське товариство, утворене в 1869р. В основі його роботи була культурно-освітня діяльність. Тут же була створена політична організація Руська Рада, яка представляла українців Буковини на виборах. На початку заснування цих двох організацій великий вплив на них мали русофіли, та згодом взяли лідерство українофіли. Лідерами руху були С. Смаль-Стоцький та М. Василько.

Австрійське законодавство заборонило будь-які робітничі організації на Західній Україні. Через це в 50-60 роках робітничий рух Галичини був слабким. Перша робітнича організація - робітниче товариство «Зірка» (1868 р.). У 70-х роках робітничий рух активізувався. Відомий страйк львівських друкарів 1870 року. І. Франко у 70-х руках бере активну участь у робітничому русі. У 1881 р. він із своїми друзями пише «Програму галицьких соціалістів». У 1890 р. утворюється робітнича партія Галичини.

Після реформи селянський рух пожвавився. Особливо гострою була боротьба селян у 60-х роках на Галичині та Буковині. Активно виступали селяни під час виборів до сейму (1861 р.) та в процесі його роботи.

У 90-х роках з'явилися нові форми селянського руху: віча, передвиборна боротьба, страйки. Селянський рух набуває політичного характеру.

44. СОЦІАЛЬНЕ-ЕКОНОМІЧНЕ СТАНОВИЩЕ В УКРАЇНІ НА ПОЧ. XX СТ

Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися у надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900-1903 рр. пережила економічну кризу. 1904- 1908 рр. - позначені депресією, і лише в 1909-1913 рр. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина загаль-ноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робеча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенціальних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр'євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещен-ка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США - лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку.

45. РЕФОРМИ 60-70-Х РР. XIX СТ. В РОСІЇ ТА ЇХ ПРОВЕДЕННЯ В УКРАЇНІ. ОСОБЛИВОСТІ РОЗВИТКУ УКРАЇНИ В ПОРЕФОРМЕНИЙ ЧАС

Нові капіталістичні відносини, що зародилися в кінці XVIII - першій половині XIX ст. наполегливо вимагали ліквідації кріпосного права, яке стало гальмом дальшого економічного розвитку.

Ще більше поглибила ці протиріччя Кримська війна (1853-1856 рр.), яку Росія програла.

З січня 1857р. було створено Таємний комітет, пізніше перейменований на Головний комітет у селянській справі. Селянське питання мали вирішувати дворяни.

19 лютого 1861 р. цар Олександр II видав маніфест про скасування кріпосного права та «Загальне положення про селян, звільнених від кріпосної залежності». За цими документами селяни ставали особисто вільними, але за поміщиками залишалося право власності на землю.

В ході аграрної реформи територія України ділилась на регіони за специфікою проведення:

1) общинне землеволодіння (губернії Новоросійського краю);

2) подвірне землекористування (Лівобережна Україна);

Реформою було збережене велике поміщицьке землеволодіння. Селяни отримали економічні права (купувати нерухомість, займатись

торгівлею і промислами, заводити фабрики).

Однак, селянство залишалось нижчим станом у державі з обмеженим

правом пересування.

46. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В НАДДНІПРЯНСЬКІЙ УКРАЇНІ У П ПОЛ. XIX СТ.

Україна була поділена між двома великими імперіями, не мала своєї державності, її землі були роздрібнені між різними губерніями Росії та намісниц-твами Австро-Угорщини, утвореними без врахування національного складу населення. Росія розділила українські землі на 8 губерній, а решта території окремими шматками входили до сусідніх російських губерній. Царська Росія вела на цих землях політику жорстокого національного гніту. В Україні переслідувалася національна культура, уряд проводив насильну русифікацію. Царизм не визнавав існування українського народу.

У 50-60-х роках XIX ст. на Правобережній Україні зародився громадсько-політичний та культурний рух, що дістав назву «хлопоманство». Очолював цеп рух студент Київського університету Володимир Антонович. Метою «хлопоманів» була демократизація суспільних відносин, активна служба народові, скасування кріпосництва. Вони не поділяли ідей повстання 1863 р., вважаючи, що їх місця з українським народом.

У 1863 р. вибухнуло повстання у Польщі. Це був виступ за національну незалежність, проти поневолення царизму.

47. ГРОМАДІВСЬКИЙ РУХ В УКРАЇНІ У II ПОЛ. ХГХ СТ.

Валуєвський циркуляр та Емський указ пильно стежити за українською літературою, не допускати в ній "перевтяги любові до батьківщини", тобто до України, "над любов'ю до вітчизни", тобто до імперії. Політичне неблагонадійним уважався всякий, хто виявляв інтерес до українських старожитностей, історії, літератури. В Московському університеті знайшлися професори, серйозно запевняли, що українська мова є тією ж російською, що зіпсована польською.

Царський уряд посилив цілеспрямовану політику русифікації корінного населення України. Українську мову витіснили з освітніх навчальних закладів і державних установ.

Русифіковували міста, куди з російських губерній чиновники охоче приїздили на "тепленькі посади" в адміністративно-управлінські установи. Тут вони почували себе як повновладні господарі. А чиновники-українці, міщани, крамарі, духовенство здебільшого зрікалися своєї рідної мови. Проте серед української освіченої еліти були і патріотично настроєні люди, які не сприймали колонізаторсько-русифікаторської політики царизму. Це тривожило уряд.

18 липня 1863 р. царський міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав і розіслав у всі українські губернії циркуляр, яким суворо забороняв друкування українською мовою книг "навчальних і взагалі призначених для початкового читання народу". Навчання українською мовою визначав як політичну пропаганду, а ті, хто за це брався, звинувачував у задумах ворожих Росії і «загибельних для Малоросії».

Слова валуєвського циркуляру про те, що й самої української мови "немає і бути не може" свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. Валуевський указ був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися із заняття вузького кола інтелігенції у масове явище.

Проте й цього було замало царату. В середині 70-х років XIX ст. в Петербурзі створили таємну урядову комісія, щоб виробити ефективні заходи боротьби проти українства. Після майже року роботи ця комісія дійшла висновку, що "допустити окрему літературу простонародним українським наріччям означало б покласти тривкий грунт для переконання у можливості відокремлення, хоча б в далекому майбутньому, України від Росії".

У 1876р. Олександр II видав так званий Емський указ, який був спрямований проти української мови. За цим указом заборонялося ввозити в Україну книги, надруковані українською мовою. Тільки за спеціальним дозволом Головного управління в справах друку можна було користуватися українськими книжками. Заборонили театральні виступи українською мовою, не дозволяли друкувати тексти до музичних творів.

Заборона торкнулася і народної освіти. В школах не можна було викладати українською мовою. Це призвело до масової неписьменності. Назва «Україна» ніде не фігурувала, тільки «Малоросія».

48. УКРАЇНСЬКІ ПОЛІТИЧНІ ПАРТІЇ НАПРИКІНЦІ XIX - РОЧ. XX СТ.(1900-1917 РР,)

Наприкінці XIX - на початку XX ст. активізувався національний рух в Україні. Посилилася активність політичних сил, набрала сили тенденція до їхнього згуртування, розгорнувся процес самовизначення утворених політичних осередків.

У 1897 р. на нелегальному з'їзді представників громад у Києві виникла Всеукраїнська загальна організація, її почесними членами стали діячі "старої громади" В. Антонович, П. Житецький, М. Лисенко, дійсними членами В. Беренштам, М. Кононенко, О. Лотоцький, Є. Чикаленко та ін. До складу цієї організації увійшло майже 20 українських громад та чимало студентських груп. Поява та функціонування Всеукраїнської загальної організації була своєрідним заключним акордом гро-мадівського руху, спробою організаційного згуртування патріотично настроєних національних сил. Проте її ставка на культурницьку діяльність вже не відповідала ні потребам часу, нї настроям значної частини діячів національного руху, особливо молоді. Саме тому вже 1900 р. група представників студентських українофільських гуртків у Харкові створила першу на східноукраїнських землях українську політичну організацію - Революційну українську партію (РУП), до проводу якої увійшли Д. Антонович, Б. Камінський, Л. Мацієвич, М. Русов. РУП органічно об'єднала "вільні громади", що функціонували у Києві, Харкові, Чернігові, Полтаві, Лубнах, Ніжині та інших містах.

Першим програмним документом цієї організації стала брошура "Самостійна Україна", автором якої був харківський адвокат М. Міхновський.

49. НАЗРІВАННЯ РЕВОЛЮЦІЙНОЇ КРИЗИ В УКРАЇНІ НА ПОЧАТА XX СТ. ТА РЕВОЛЮЦІЙНІ ПОДІЇ 1905-1907РР. РОЗВИТОК НАЦІОНАЛЬНОГО РУХУ, ;

Запровадження 8-годинного робочого дня та інші підхопили сотні тисяч робітників, яких підтримало селянство (до середини 1905 р. відбулося біля -1300 селянських виступів).

14 червня 1905 р. почалося повстання на броненосці «Потьомкін» (один з організаторів-матрос-українець П. Матюшенко), а 14 листопада цього ж року повстала команда крейсера «Очаків» на чолі з лейтенантом П. Шмідтом. До «Очакова» приєднався броненосець «Святий Пантелеймон» (перейменований після повстання на «Потьомкін») і ще 10 кораблів. І хоча повстання матросів було придушене, їх подвиг сприяв розгортанню народної боротьби з царизмом, так само як виступ київських саперів на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським. ^/

Всеросійський політичний страйк змусив царя видати 17 жовтня маніфест про «громадянські свободи» і скликання законодавчої Думи із залученням до виборів усіх верств населення.

Маніфест дістав негативну оцінку серед політичних сил. Стали лунати заклики до збройного повстання. По всіх містах України розгорнулися маніфестації з вимогами знищення монархії. У відповідь на це, як пише Н. Полонська-Василенко, «почалися погроми «революціонерів» і, головним чином, «жидів». Найстрашніші погроми сталися в Одесі, Києві, Катеринославі, Донбасі.

У ряді міст України створювалися профспілки. До грудня 1905 р. вони з'явилися в усіх великих містах. Ще влітку 1905 р. почали виникати місцеві організації Всеросійської селянської спілки. В Україні було створено понад 120 сільських і волосних організацій спілки, 12 повітових і 7 губернських комітетів.

Активізації суспільно-політичного життя під впливом революційних подій сприяли відомі діячі української культури Б. Грінченко, Леся Українка, М. Коцюбинський, П. Мирний та інші. Культурно-просвітницьку роботу посилили в цей час організації «Просвіти», які в 1905-1907 рр. створюються в Києві, Одесі, Чернігові та інших містах.

З вимогою надати Україні політичну автономію і запро--вадити українську мову в школах, судах та місцевих адміністративних органах виступила Українська думська громада, яка об'єднувала понад 40 депутатів-українців у І і II Державних думах. Для допомоги в її роботі до Петербурга переїхав М. Грушевський, де за його участю було налагоджено видання журналу «Украинский вестпик», а пізніше - газети «Рідна справа» (Вісті з Думи).

У 1905-1907 рр. виходило -понад 20 україномовних газет * і журналів. Революційні події знайшли свій відгук і в За-

50. ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПЕРЕДОДНІ І В РОКИ І СВІТОВОЇ ВІЙНИ: СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК ТА ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ

Середина XIX ст. була часом випробувань для імперії Габсбургів. Вистоявши перед революційною хвилею 1848 р., вона невдовзі зазнала дошкульних поразок на міжнародній арені. Спочатку Австрія програла франко-італо-австрійську війну 1859 р , а 1866 р. зазнала поразки в протистоянні із Пруссією. Ці невдачі зумовили глибоку політичну кризу в державі. Щоб недопус-тити неконтрольованого розвитку подій, вже 1867 р. було укладено австро-угорський компроміс, внаслідок якого Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну Австро-Угорську. Це була суттєва зміна базового державотворчого принципу - централізм поступився місцем федералізму. До австрійської частини монархії увійшли Галичина і Буковина, а до угорської - Закарпатська Україна.

Аграрна реформа 1848 р. відкрила перспективи переходу сільського господарства імперії на капіталістичні рейки, проте, цей перехід у другій половині XIX ст. здійснювався вкрай уповільнено. На заваді ставали збереження поміщицького землеволодіння, сплата селянами великого викупу за ліквідацію феодальних повинностей, перебування сервітутів (лісів, пасовищ) під цілковитим контролем поміщиків тощо. Тому розвиток капіталізму в аграрному секторі західноукраїнських земель йшов прусським шляхом.

51. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПЕРЕДОДНІ І СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Рубіж XIX і XX ст. характерний в Україні завершенням промислового перевороту і переходом до індустріалізації, суть якої полягала у розбудові крупної машинної індустрії, якісній зміні структури господарства (промисловість мала переважати над сільським господарством, а важка промисловість над легкою). Ці широкомасштабні, кардинальні зміни відбувалися у надзвичайно складних умовах, адже Російська імперія, як і більшість країн світу, у 1900-1903 рр. пережила економічну кризу. 1904- 1908 рр. - позначені депресією, і лише в 1909-1913 рр. почалося промислове піднесення.

Українська промисловість формувалася як частина загаль-ноімперського економічного комплексу. Проте через низку обставин (вигідне географічне розташування, природні багатства, дешева, але кваліфікована робоча сила тощо) вона мала свої особливості, які суттєво вплинули на структуру та розвиток промислового потенціалу краю. Своєрідним каталізатором реалізації потенціальних можливостей регіону стала економічна криза, яка, загостривши конкуренцію та посиливши поляризацію підприємств, змусила буржуазію максимально сконцентрувати і об'єднати сили. Тому вже на початку XX ст. Україна за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях не тільки домінувала в Російській імперії, а й посідала одне з перших місць у світі. П'ять найбільших південних металургійних заводів (Юзівський, Дніпровський, Олександрійський, Петровський, Донецько-Юр'євський) продукували майже 25% загальноросійського чавуну. Заводи Бродського, Терещен-ка, Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли 60% цукру-рафінаду Російської імперії. На великих підприємствах в Україні працювало понад 44% усіх робітників, тоді як у США - лише 33%.

Концентрація промислового виробництва сприяла процесу монополізації, і тому утворення монополій почалося спочатку

саме у найбільш "концентрованих" галузях - металургійній, кам'яновугільній, залізорудній тощо. На початку сторіччя виростають могутні синдикати "Продвагон" (1901), "Продамет" (1902), "Трубопродажа" (1902), "Гвоздь" (1903). Це були досить могутні об'єднання. Наприклад, утворений 1904 р. синдикат "Продуголь", до якого входили 18 окремих акціонерних товариств, контролював 75% видобутку кам'яного вугілля у Донецькому басейні. Однак, приносячи буржуазії надприбутки навіть у кризових умовах, монополії водночас гальмували господарський розвиток, заважали технічному прогресу, звужували сферу регулюючої дії ринкових відносин.

Монополістичні об'єднання України були тісно пов'язані не тільки з російською буржуазією, а й з іноземним капіталом. Західну буржуазію приваблювали величезні природні багатства, дешева робоча сила, висока норма прибутку, широкий ринок. Показово, що понад 25% іноземних інвестицій у промисловість Російської імперії припадає саме на Україну. Через це у вугільній промисловості 63% основного капіталу перебувало у володінні іноземних компаній, а в металургії - 90%. Могутній синдикат "Продуголь" фактично цілком контролювався. французькими інвесторами. Це гальмувало і деформувало економічний розвиток не тільки Наддніпрянської України, а й усієї Російської імперії, адже місцевий виробник витіснявся з ринку, а більша частина прибутків, одержаних за рахунок мо-, нопольних цін та державних військових замовлень, вивозилася за кордон.

Важливою особливістю промислового розвитку України був нерівномірний розвиток її регіонів. Якщо Південь України досить швидко перейшов на капіталістичні рейки і бурхливо розвивав промислове виробництво, то південно-західний регіон орієнтувався головним чином на аграрний сектор, і тут домінував дрібнобуржуазний уклад. Лівобережжя, де зберігалися залишки кріпацтва, помітно відставало від інших регіонів України.

Поступово в українських землях склалася певна спеціалізація промислових районів. Донбас став центром вугільної промисловості, Нікопольський басейн - марганцевої, Кривий Ріг - залізорудної, Правобережжя і певною мірою Лівобережжя - цукрової. Характерно, що ці осередки промислового виробництва з часом набули загальноросійського значення. Цьому процесові сприяли значно швидші, порівняно із загальноімперськими, темпи розвитку важливих галузей промисловості. Протягом першого десятиріччя XX ст. в Україні частка промисловості у загальному обсязі продукції усього народного господарства становила 48,2%, тоді як еквівалентний загальноімперський показник становив лише 40%.

52. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ XIX - НА ПОЧАТКУ XX СТ. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ НАПРИКІНЦІ XIX СТ. УКРАЇНСЬКА ЕМІГРАЦІЯ. ЗАРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Скасування кріпацтва та низка буржуазних реформ не сприяли автоматичній ліквідації феодального ладу. Цей крок був спробою самодержавства модернізувати старорежимну феодальну машину, цивілізувати суспільні відносини. Оскільки реформи проводилися згори, базові феодальні структури певною мірою зберегли свої позиції. Залишилися поміщицьке землеволодіння, селянська община і самодержавство. В історичній літературі їх традиційно називають залишками феодалізму, але, по суті, це зовсім не залишки, а основні елементи феодального механізму, з якого реформатори вилучили (сподіваючись, що для руху вперед цього достатньо) лише одну ланку, одне, але принципово важливе коліщатко - кріпацтво.

Непослідовність, незавершеність реформ 60-70-х років та особливості соціально-економічного становища різних регіонів України у складі Російської імперії зумовили той факт, що перехід аграрного сектора на капіталістичні рейки здійснювався водночас двома шляхами - прусським та американським. Якщо прусський шлях передбачав уповільнене вростання поміщицького господарства у капіталізм за рахунок напівфеодальної експлуатації селянства, то американський відкривав зовсім інші перспективи - швидке зростання фермерських господарств, звільнення від будь-яких залишків феодальної залежності, ліквідація поміщицького землеволодіння.

У пореформений період прусським шляхом до капіталізму йшли правобережні та лівобережні губернії України. У цих регіонах діяла відробіткова система (за оренду землі у поміщика селянин відробляв своїм інвентарем та худобою на поміщицьких землях), яка вела до прогресуючого розорення і кабали основної маси селянства. Правобережжя, завдяки розвитку цукрової промисловості дещо випереджало за темпами економічного розвитку Лівобережжя. На Півдні України, де гальмуючий вплив залишків феодалізму був менш відчутним, набув поширення американський спосіб переходу до капіталізму - поміщики створювали на базі своїх маєтків потужні агровиробниц-тва, що Грунтувалися на використанні машин та вільнонайманій праці; заможні селяни формували товарні господарства фермерського типу.

Значні зміни та зрушення відбулися у пореформений період у сфері землеволодіння та землекористування. Капіталістична конкуренція та перетворення землі на товар стимулювали активний продаж поміщицької землі, внаслідок якого в другій половині XIX ст. відбулися докорінні зрушення у розподілі земельної власності.

53. СТОЛИПІНСЬКІ РЕФОРМИ ТА ЇХ НАСЛІДКИ ДЛЯ УКРАЇНИ

Цілей у реформи було декілька: соціально-політична - створити в селі тривку опору для самодержавства з міцних власників, відколовів їх від основної маси селянства і противопоставив їх їй; міцні господарства повинні були стати препядствием на шляху наростання революції в селі; соціально-економічна - зруйнувати общину , насадити приватні господарства у виді отрубов і хуторів, а надлишок робочої сили направити в місто, де ех поглине промисловість, що росте; економічна - забезпечити подъхм сільського господарства і країни з тим, щоб ліквідувати відставання від передових держав.

Перший крок у цьому напрямку був зроблений у 1861 році. Тоді аграрне питання вирішувалося за рахунок селян, що сплачували поміщикам і за землю, і за волю. Аграрне законодавство 1906-1910 років було другим кроком, при цьому уряд, щоб усталити свою владу і владу поміщиків, знову намагалося вирішити аграрне питання за рахунок селянства.

Нова аграрна політика проводилася на основі указу 9 листопада 1906 року.

Обговорення указу 9 листопада 1906 року почалося в Думі 23 жовтня 1908 року, тобто через два роки після того, як він ввійшов у життя. У цілому обговорення його йшло більш півроку .

Після прийняття указу 9 листопада Думою він із внесеними поправками надійшов на обговорення Державної Ради і так само був прийнятий, після чого по даті його твердження царем став іменуватися законом 14 червня 1910 року. По своєму змісту це був, безумовно, ліберальний буржуазний закон, що сприяє розвитку капіталізму в селі і, отже, прогресивний.

Аграрна реформа складалася з ряду послідовно проведених і взаємозалежних заходів. Основний напрямок реформ полягав в такому: руйнація общини і розвиток приватної власності, створення селянського банки, переселення селян, кооперативне прямування, агрокультурні заходи.

54. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ НАПЕРЕДОДНІ І СВІТОВОЇ ВІЙНИ. І СВІТОВА ВІЙНА І УКРАЇНА. СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ І НАЦІОНАЛЬНИЙ РУХ.

Ринкові відносини в Росії супроводжувалися подальшим підвищенням революційно-демократичного і національно-визвольного руху, свідченням чого є заворушення студентства ряду вищих навчальних закладів, яке виступало за демократизацію суспільного життя, відродження української культури. За участь в акціях протесту 11 січня 1901 р. царський уряд віддав у солдати 183 студентів Київського університету.

На початку XX ст. з протестами проти переслідувань української мови і культури виступили вчені Київського та Харківського університетів, представники інтелігенції Полтави, Чернігова, Одеси та інших міст.

Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій. У січні 1900 р. в Харкові члени студентських українофільських гуртків (Д. Антонович, М. Русов та ін.) провели спільне засідання, на якому було засновано Революційну українську партію (РУП), першим програмним документом якої стала написана адвокатом М. Міхновськпм брошура «Самостійна Україна», в якій проводилась ідея боротьби за єдину Україну.

В ході внутріпартійної боротьби від РУП, яка в цілому обстоювала інтереси селян, відкололася група М. Міхновського і в 1902 р. заснувала Українську народну партію, що виступала за побудову самостійної демократичної держави. В 1903 р. від РУП відкололася нечисленна група на чолі з Б. Ярошевським і утворила Українську соціалістичну партію, яка теж не мала широкого впливу на маси.

У 1904 р. РУП остаточно розпалася. Частина її членів заснувала Українську соціал-демократичну спілку, яка на правах автономної секції увійшла до меншовицької фракції РСДРП. Друга частина на чолі з такими лідерами як Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш у грудні 1903 р. трансформувалася в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), а частина її членів під керівництвом М. Меленевського на початку 1905 р. утворила Українську соціал-демократичну спілку. Програма УСДРП передбачала ідею автономії України, конфіскації земельної власності (муніципалізації земель) і вважала можливим об'єднання з РСДРП на федеративних засадах, хоча і не поділяла революційного екстремізму цієї партії.

55. ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ 1917 Р. В РОСІЇ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ В УКРАЇНІ. СТВОРЕННЯ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ПЕРШІ КРОКИ ЇЇ ДІЯЛЬНОСТІ.

Початок української революції. Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення переросла у революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і в країні було встановлено республіканський лад.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської (кадети-конституційні демократи) орієнтації. Саме ці .соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які Тимчасовий уряд розглядав як представницькі органи місцевої влади. Демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду, впливовість його органів на місцях. Але революційна ейфорія швидко минула, а небажання та нездатність Тимчасового уряду до радикальних суспільних змін зумовили катастрофічне падіння його авторитету, перманентну кризу влади.

У центрі і на місцях виникали альтернативні органи влади - Ради депутатів. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були у Донбасі, де їх налічувалось 180 (71%), у великих містах -

Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві, у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у північній частині Чернігівщини та на Харківщині.

Утворення Центральної Ради. Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які переважали у Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, обстоювали унітарну форму російської держави. Вони визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання на початку 1917 р. не відповідало інтересам українського народу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади - Центральної Ради (4 березня 1917 р.). За надзвичайно короткий час вона стала впливовим представницьким органом народної влади. Ключову роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів її діяльності відіграли три українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Хрис-тюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості Центральної Ради сприяло те, що вона обстоювала близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні на той час ідеї соціалізму. Помітну роль у цьому процесі відіграв і демократичний принцип формування Центральної Ради:

вона була уособленням трьох представництв - національного, соціально-класового та територіального. Це забезпечило їй широку народну підтримку (свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий Всеукраїнські з'їзди, скликані у травні 1917 р.).

Отже, характерними рисами початкового етапу Української революції були: тимчасовий вакуум легітимної влади; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий чинник внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; "полівіння" суспільних настроїв; поява конкуруючих владних структур - Тимчасового уряду і Рад, діяльність яких була спрямована на вирішення соціальних проблем, та Центральної Ради, яка надавала перевагу вирішенню питань національного розвитку.

56. УНІВЕРСАЛИ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ, ЇХ ЗМІСТ ТА ПОЛІТИЧНА ОЦІНКА. ПРОГОЛОЩЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ.

Початок української революції. Кінець лютого 1917 р. став для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення переросла у революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і в країні було встановлено республіканський лад.

Після Лютневої революції влада формально перебувала в руках Тимчасового уряду. Його основною опорою на місцях і, зокрема, в Україні були торгово-промислова буржуазія, землевласники, чиновництво та інтелігенція переважно кадетської (кадети-конституційні демократи) орієнтації. Саме ці .соціальні верстви почали створювати громадські ради та комітети, які Тимчасовий уряд розглядав як представницькі органи місцевої влади. Демократизація суспільства (проголошення політичних прав і свобод, скасування національних та релігійних обмежень, смертної кари, ліквідація репресивних органів царського режиму, оголошення амністії) зумовили на перших порах популярність нового уряду, впливовість його органів на місцях. Але революційна ейфорія швидко минула, а небажання та нездатність Тимчасового уряду до радикальних суспільних змін зумовили катастрофічне падіння його авторитету, перманентну кризу влади.

У центрі і на місцях виникали альтернативні органи влади - Ради депутатів. У Радах домінували загальноросійські соціалістичні партії есерів та соціал-демократів. Найвпливовішими вони були у Донбасі, де їх налічувалось 180 (71%), у великих містах -

Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Полтаві, у прифронтовій смузі Південно-Західного та Румунського фронтів, у північній частині Чернігівщини та на Харківщині.

Утворення Центральної Ради. Майже одразу після Лютневої революції питання про самовизначення України опинилося в епіцентрі політичної боротьби. Незважаючи на суттєві розходження у вирішенні соціально-економічних питань, кадети, які переважали у Тимчасовому уряді, та есеро-меншовицький блок, що визначав політичну лінію Рад, обстоювали унітарну форму російської держави. Вони визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Таке вирішення українського питання на початку 1917 р. не відповідало інтересам українського народу, якісно новому рівню національного руху і тому не тільки породжувало численні протиріччя між різними політичними силами суспільства, а й зумовило появу в Україні ще одного альтернативного центру влади - Центральної Ради (4 березня 1917 р.). За надзвичайно короткий час вона стала впливовим представницьким органом народної влади. Ключову роль у її створенні, зміцненні та визначенні основних напрямів її діяльності відіграли три українські партії: Українська партія соціалістів-революціонерів (М. Ковалевський, П. Хрис-тюк, М. Шаповал), Українська соціал-демократична робітнича партія (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) та Українська партія соціалістів-федералістів (Д. Дорошенко, С. Єфремов, А. Ніковський). Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського.

Швидкому зростанню авторитету, популярності та впливовості Центральної Ради сприяло те, що вона обстоювала близькі та зрозумілі народу ідеї національно-територіальної автономії та популярні на той час ідеї соціалізму. Помітну роль у цьому процесі відіграв і демократичний принцип формування Центральної Ради:

вона була уособленням трьох представництв - національного, соціально-класового та територіального. Це забезпечило їй широку народну підтримку (свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий Всеукраїнські з'їзди, скликані у травні 1917 р.).

Отже, характерними рисами початкового етапу Української революції були: тимчасовий вакуум легітимної влади; вихід на політичну арену широких народних мас; перетворення армії на впливовий чинник внутрішнього життя; зростання ролі політичних партій; "полівіння" суспільних настроїв; поява конкуруючих владних структур - Тимчасового уряду і Рад, діяльність яких була спрямована на вирішення соціальних проблем, та Центральної Ради, яка надавала перевагу вирішенню питань національного розвитку.

І УНІВЕРСАЛ ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ

Виконуючи ухвали численних віч та мітингів, зокрема, рекомендації Другого Українського військового з'їзду щодо автономії України, 23 червня 1917 р. Комітет (Мала Рада) Центральної Ради ухвалив текст І Універсалу Центральної Ради до українського народу, у якому зазначалось: "Ми не можемо допустити край наш на безладдя та занепад. Коли Тимчасове Російське правительство не може дати лад у нас, коли не хоче стати разом з нами до великої роботи, то ми самі повинні взути її на себе. Це наш обов'язок перед нашим краєм і перед тими народами, що живуть на нашій землі. І через те ми, Українська Центральна Рада, видаємо цей Універсал до всього нашого народу й оповіщаємо: од нині самі будемо творити наше життя". Висловлювалась також надія на те, що автономний устрій разом з українцями будуть будувати й неукраїнські народи, що проживають в Україні; доводилась необхідність обрання демократичним шляхом Всенародних Українських Зборів (сейму).

Того ж дня текст цього важливого конституційного документа був урочисто оголошений В. Винниченком на передостанньому засіданні військового з'їзду, а наступного дня -перед громадськістю у Троїцькому народному домі і вщерть заповненій Софіївській площі.

Через декілька днів після появи І Універсалу, 29 червня, Тимчасовий уряд спішно опублікував "Звернення до українського народу", в якому поставив риторичне запитання: "Чи ви не частина вільної Росії?... Не відривайтесь від загальної Батьківщини! Не розколюйте загального війська!... Погибель Росії буде погибеллю і вашої справи..." Таку ж негативну реакцію викликав Універсал і в урядових російських партіях. В унісон їм звучала оцінка київських більшовиків, які звинуватили Центральну Раду в "українському шовінізмі". Цікаво, що М. Грушевський пропонував більшовикам співпрацю і навіть один мандат (із 60) до Малої Ради, однак вони тимчасово від нього відмовились, про що повідомлялось на першому засіданні реформованої Малої Ради 24 липня.

Активність українських політичних сил украй занепокоїла Тимчасовий уряд. Наприкінці червня у Київ прибули три петроградські міністри: